Окрема думка

суддів К. М. Пількова, О. О. Банаська, Ю. Л. Власова, І. В. Ткача, В. Ю. Уркевича

до постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.09.2023 у справі № 910/18489/20 (провадження № 12-46гс22)

1. Велика Палата Верховного Суду постановою від 06.09.2023 задовольнила частково касаційні скарги Товариства з обмеженою відповідальністю «Бюлер Сервіс» у цій справі.

Скасувала постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.05.2022 у частині:

- задоволення вимоги про визнання недійсними пунктів 6.7, 7.3 договору № GL/FU-17-03-2017 від 17.03.2017 (далі - Договір поставки), в цій частині залишила в силі рішення Господарського суду міста Києва від 02.11.2021 з викладенням його мотивувальної частини у редакції цієї постанови;

- розподілу судових витрат (судового збору та витрат на професійну правничу допомогу).

Рішення Господарського суду міста Києва від 02.11.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 24.05.2022 скасувала:

- в частині задоволення вимоги про стягнення 21 320 239,60 грн вартості додаткового обладнання, у частині цієї вимоги справу направила на новий розгляд до суду апеляційної інстанції;

- в частині задоволення вимоги про стягнення 937 284,00 грн витрат на встановлення додаткового обладнання та 2 313 430,55 грн на реконструкцію виробничого приміщення, ухвалено у частині цих вимог нове рішення про відмову у їхньому задоволенні;

- в частині задоволення вимоги про стягнення 2 016 363, 59 грн штрафу залишила без змін.

Додаткову постанову Північного апеляційного господарського суду від 28.06.2022 скасувала.

2. З висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у цій справі, висловлюємо незгоду з таких мотивів.

Стосовно висновку про недійсність (нікчемність) окремих пунктів Договору поставки

3. У цій справі Позивач (Покупець) звернувся до суду з позовною вимогою, зокрема про визнання недійсними пунктів 6.7, 7.3 Договору поставки, які, на його думку, встановлюють обмеження відповідальності Продавця (Відповідача) за його зобов`язаннями за цим Договором, що суперечить вимогам статті 216 Господарського кодексу України (далі - ГК України) та статті 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), не відповідає засадам справедливості, добросовісності та розумності, що є основними засадами цивільного законодавства поряд із свободою договору (стаття 3 ЦК України).

Зазначеними пунктами Договору поставки сторони погодили, що не відповідають одна перед одною за простій виробництва, зупинку підприємства, втрачений прибуток, упущені в договорі переваги чи якісь фінансові або економічні втрати, побічні збитки незалежно від правових підстав (пункт 6.7 Договору поставки). А будь-які претензії покупця незалежно від правових підстав обмежуються 5 % загальної договірної вартості за винятком претензій та вимог покупця до постачальника, що стосуються повернення вартості непоставленого товару та умов, викладених у пункті 8 Договору поставки (пункт 7.3 Договору поставки).

4. Вважаємо, що ключовими питаннями права, які належало вирішити Великій Палаті у цій справі, є питання про відповідальність Відповідача за порушення зобов`язання і про можливість сторін обмежити її в договорі.

5. Свобода договору визначена як одна із загальних засад цивільного законодавства (пункт 3 частини першої статті 3 ЦК України) та є межею законодавчого втручання у приватні відносини сторін. Однак останні у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, коли такий відступ неможливий у силу прямої вказівки акта законодавства, а також якщо ці відносини врегульовані імперативними нормами.

Сторони не можуть у договорі визначати взаємні права й обов`язки у спосіб, який суперечить існуючому публічному порядку, порушує положення Конституції України, не відповідає передбаченим статтею 3 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, що обмежують свободу договору, зокрема справедливості, добросовісності, розумності (пункт 6 частини першої вказаної статті) (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду виклала у постанові від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19 (підпункти 7.6-7.10)).

6. Поряд з цим правовідносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб`єктами господарювання, регулює спеціальний закон - ГК України, частиною третьою якого визначено принципи, на яких базується господарсько-правова відповідальність, у тому числі у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції (абзац четвертий частини третьої статті 216 ГК України).

7. Аналіз наведених положень законодавства дає підстави для висновку про те, що у господарських правовідносинах принцип свободи договору реалізується з урахуванням засад господарсько-правової відповідальності, а також установлених законом обмежень, у тому числі заборони на включення до господарського договору умов, спрямованих на обмеження або виключення відповідальності виробника (продавця) продукції. Таке обмеження встановлює наведена частина третя статті 216 ГК України. При цьому застосування абзацу четвертого цієї частини згідно з його формулюванням не обмежується господарськими договорами, у яких виробник продукції є його стороною, як і конкретними видами договорів.

8. На наше переконання, аналізуючи абзац четвертий частини третьої статті 216 ГК України, слід виходити з того, що у цій нормі йдеться про спеціальну недоговірну відповідальність (делікт), що в англомовній літературі називають «product liability» (відповідальність виробника). У національному праві цей інститут втілений у параграфі 3 глави 82 ЦК України «Відшкодування шкоди, завданої внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)» та спеціальному Закону України «Про відповідальність за шкоду, завдану внаслідок дефекту в продукції» (далі - Законі про дефекти).

Ця відповідальність розповсюджується на виробників (продавців) продукції безвідносно до того, чи перебувала потерпіла особа у договірних відносинах із виробником (продавцем).

9. Наведене також ілюструє зміст статті 4 Закону про дефекти, яка визначає, що відшкодування шкоди не залежить від вини виробника продукції, а також від того, чи перебував потерпілий з ним у договірних відносинах.

10. При цьому Закон про дефекти визначає потерпілого як споживача чи користувача, якому завдано шкоду внаслідок дефекту в продукції, а користувачем за цим Законом є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує продукцію для провадження підприємницької діяльності або виконання обов`язків найманого працівника, чи юридична особа, яка придбаває, замовляє, використовує продукцію (стаття 1 Закону про дефекти).

11. На вказане також звертають увагу члени Науково-консультативної ради у своїх висновках (д.ю.н. Т. Цувіна та к. ю. н. Б. Карнаух,), наданих на запит Верховного Суду, які містять ґрунтовний аналіз правовідносин, в яких не допускається домовленість сторін договору щодо зменшення (обмеження, звільнення) відповідальності. Вони зауважили, що положення абзацу третього частини третьої статті 216 ГК України має певну схожість із законодавством Європейського Союзу у цій сфері, зокрема з формулюванням статті 12 Директиви Ради 85/374/ЄЕС від 25.07.1985 «Про наближення законів, постанов та адміністративних положень держав-членів щодо відповідальності за неякісну продукцію» (далі - Директива).

За вказаним положенням Директиви відповідальність виробника, передбачена цією Директивою, не може бути обмежена чи скасована стосовно потерпілої особи положенням, що обмежує цю відповідальність чи звільняє його від неї.

При цьому йдеться саме про шкоду як завдані внаслідок дефекту продукції каліцтво, інше ушкодження здоров`я або смерть особи, пошкодження або знищення будь-якого об`єкта права власності, за винятком самої продукції, що має дефект, схожим чином як це встановлено у пункті 6 частини першої статті 1 Закону про дефекти продукції.

12. Частина шоста статті 9 Закону про дефекти продукції визначає, що відповідальність виробника, встановлена цим законом, не може бути обмежена чи скасована положеннями договору.

Наведене повністю узгоджується із частиною третьою статті 216 ГК України.

13. Отже, вважаємо, що відповідальність виробника (продавця) за шкоду (у значенні завданих унаслідок дефекту в продукції каліцтва, іншого ушкодження здоров`я або смерті особи, пошкодження або знищення будь-якого об`єкта права власності, за винятком самої продукції, що має дефект) не може бути виключена або обмежена за домовленістю між сторонами договору. Ця відповідальність застосовуватиметься попри наявність у договорі такого застереження.

І саме про неприпустимість такого застереження йдеться у частині третій статті 216 ГК України.

14. Таким чином положення статті 216 ГК України у сукупності з Законом про дефекти, положеннями параграфу 3 глави 82 ЦК України є тією межею втручання у принцип свободи договору щодо відповідальності виробника (продавця) продукції за завдану у значенні наведених норм шкоду.

15. При цьому інститут відповідальності за дефектну продукцію в Україні не є інститутом захисту прав споживачів, а має ширшу сферу застосування і розповсюджується також на відносини між суб`єктами господарювання.

16. На наведене слід було звернути увагу Великій Палаті Верховного Суду та сформулювати висновок про застосування абзацу четвертого частини третьої статті 216 ГК України, вказавши, що у цій нормі йдеться про неприпустимість застереження в господарському договорі щодо обмеження або виключення не будь-якої відповідальності, а відповідальності виробника (продавця) продукції за шкоду у значенні завданих внаслідок дефекту продукції каліцтва, іншого ушкодження здоров`я або смерті особи, пошкодження або знищення будь-якого об`єкта права власності, за винятком самої продукції, що має дефект.

Отже, цю норму слід розуміти як таку, яка забороняє у будь-якому господарському договорі відступати від положень, які визначають відповідальність за шкоду, завдану дефектом у продукції, а саме стосовно скасування або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.

17. З урахуванням наведеного не було підстав виснувати про те, що спірні пункти Договору поставки є нікчемними, а рішення господарського суду першої інстанції підлягало залишенню в силі з мотивів, наведених у цій окремій думці.

18. Велика Палата Верховного Суду, вказавши, що Постачальник не довів вжиття всіх залежних від нього заходів щодо належного виконання зобов`язання за Договором поставки відповідно до положень абзацу другого частини першої статті 614 ЦК України та поставив товар, який не відповідав певним технічним параметрам (показникам якості та продуктивності лінії підготовки насіння соняшника), дійшла висновку про те, що пункти 6.7 (у частині, яка обмежує відповідальність постачальника за умисне порушення зобов`язання) і 7.3 Договору поставки, які обмежують відповідальність постачальника, є нікчемними на підставі частини третьої статті 614 ЦК України.

19. Постанова Великої Палати не містить висновків щодо застосування статті 216 ГК України, зокрема її абзацу третього. Відхиляючи доводи Постачальника про те, що ця норма стосується правовідносин, які регулюються Законом про дефекти, Велика Палата Верховного Суду лише вказала, що принцип, передбачений зазначеним положенням (частина третя статті 216 ГК України) поширює дію на ширше коло відносин, ніж те, що регулює цей Закон, і стосується як виробників продукції, так і її продавців, про що прямо вказано в абзаці четвертому частини третьої статті 216 ГК України (§ 33 постанови ВП ВС).

Яке саме коло правовідносини регулює вказане положення статті 216 ГК України, у постанові не розтлумачено.

20. За висновком Великої Палати Верховного Суду Закон про дефекти не поширюється на відносини з відшкодування збитків, завданих не внаслідок дефекту у продукції, що не відповідає рівню безпеки, на яку споживач або користувач має право розраховувати. Однак у цій справі жодна із сторін не стверджувала про необхідність застосування до спірних правовідносин Закону про дефекти. Постачальник лише послався на те, що неприпустимість обмеження відповідальності стосується правовідносин між сторонами, врегульованих Законом про дефекти.

Стосовно права сторін господарського договору обмежити відповідальність

21. Частина друга статті 232 ГК України визначає, що законом або договором можуть бути передбачені випадки, коли:

- допускається стягнення тільки штрафних санкцій;

- збитки можуть бути стягнуті у повній сумі понад штрафні санкції;

- за вибором кредитора можуть бути стягнуті або збитки, або штрафні санкції.

22. Схожі положення містить частина третя статті 624 ЦК України, за якою договором може бути встановлено стягнення неустойки без права на відшкодування збитків або можливість за вибором кредитора стягнення неустойки чи відшкодування збитків.

23. Тобто у цивільних та господарських правовідносинах закон надає сторонам договору свободу у визначенні меж відповідальності за порушення зобов`язань, зокрема шляхом встановлення у договорі відповідальності виключно у вигляді неустойки.

24. Виснувавши, що спірні положення Договору поставки є нікчемними відповідно до частини третьої статті 614 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду не аналізувала та не визначилася, як в сукупності із зазначеним положенням слід застосовувати частину другу статті 232 ГК України та частину третю статті 624 ЦК України, які надають сторонам право дійти згоди щодо обмеження відповідальності за договором одним її видом.

25. Велика Палата Верховного Суду, не вдаючись до аналізу наведених положень господарського та цивільного законодавства, вказала на необґрунтованість застосування положень частини третьої статті 624 ЦК України та частини другої статті 232 ГК України, зазначивши, що ці приписи не змінюють відповідно встановлену у частині третій статті 614 ЦК України вимогу про нікчемність правочину, яким скасовується чи обмежується відповідальність за умисне порушення зобов`язання, а також вказаний в абзаці четвертому частини третьої статті 216 ГК України принцип неприпустимості застереження у господарському договорі щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції. Велика Палата Верховного Суду вважала, що встановлені пунктом 7.3 обмеження не поширюються на виконання постачальником гарантійних зобов`язань, передбачених пунктом 8 «Гарантії» Договору поставки (зокрема щодо виявлених дефектів у роботі товару).

26. Вважаємо, що ці висновки не дають відповіді на питання правозастосування, які постали у цій справі перед судом касаційної інстанції. В решті Велика Палата Верховного Суду не визначилася, (1) як співвідносяться положення статті 216 ГК України стосовно неприпустимості обмеження відповідальності виробника (продавця) із нормами частини другої статті 232 ГК України та частини третьої статті 624 ЦК України, які надають право сторонам договору за домовленістю між ними визначити межі відповідальності за договірними зобов`язаннями одним з шляхів: стягнення неустойки або відшкодування збитків; (2) за яких обставин погодження сторонами відповідно до частини другої статті 232 ГК України та частини третьої статті 624 ЦК України обмеження відповідальності певним видом (неустойкою або відшкодуванням збитків) не становитиме нікчемний правочин відповідно до частини третьої статті 614 ЦК Україна.

27. Велика Палата Верховного Суду не внесла ясність у застосування зазначених законодавчих положень у спірних правовідносинах та не сформувала правовий висновок, який би сприяв однаковому застосуванню судами зазначених вище норм.

28. Вважаємо, що обставини цієї справи та аналіз положень вказаних норм законодавства свідчать про те, що спірні умови Договору поставки, якими визначено, що сторони не відповідають одна перед одною за простій виробництва, зупинку підприємства, втрачений прибуток, упущені в договорі переваги, чи якісь фінансові або економічні втрати, побічні збитки, незалежно від правових підстав (підпункт 6.7 Договору поставки), та що будь-які претензії покупця незалежно від правових підстав обмежуються 5 % загальної договірної вартості за винятком претензій та вимог покупця до постачальника, що стосуються повернення вартості непоставленого товару та умов, викладених у пункті 8 Договору поставки (підпункт 7.3 Договору поставки), в цілому не є такими, що суперечать приписам статті 216 ГК України та узгоджуються з положеннями частини другої статті 232 ГК України та частини третьої статті 624 ЦК України.

29. Велика Палата мала виходити з того, що у цій справі сторони з дотриманням вимог закону обмежили у договірних відносинах ту відповідальність, яку закон не забороняє обмежувати.

Щодо вимоги про стягнення збитків

30. З підстав, наведених вище, Великій Палаті Верховного Суду слід було дійти висновку про те, що позовні вимоги про стягнення збитків у сумі 21 320 239,60 грн вартості додатково встановленого обладнання, 937 284,00 грн витрат на встановлення додаткового обладнання, 2 313 430,55 грн витрат на реконструкцію виробничого приміщення, заявлені з підстав недосягнення поставленим обладнанням передбачених договором якісних характеристик, разом і понад встановлений Договором поставки штраф, є такими, що не ґрунтуються на умовах Договору поставки та нормах закону.

31. Тому рішення та постанова судів першої та апеляційної інстанцій у частині задоволення вимог про стягнення збитків у сумі 21 320 239,60 грн вартості додатково встановленого обладнання, 937 284,00 грн витрат на встановлення додаткового обладнання, 2 313 430,55 грн витрат на реконструкцію виробничого приміщенняслід було скасувати із прийняттям у цій частині нового рішення про відмову в позові.

32. Втім, висновуючи про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині стягнення збитків у вигляді вартості витрат на встановлення додаткового обладнання та витрат на реконструкцію приміщення Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що досліджені судами попередніх інстанцій документи на підтвердження монтажу покупцем додаткового обладнання, не дозволили їм встановити, що відбувся монтаж саме того обладнання, яке було необхідним для приведення показників якості та продуктивності лінії підготовки насіння соняшника до передбачених у Договорі поставки, а Покупець не надав до матеріалів справи специфікації робіт, яка є додатком № 1 до договору підряду № 44/2019-Р від 29.07.2019, укладеного з ТОВ «ТЕФФ» (т. 1, а. с. 131 - 133) із повним переліком робіт за цим договором.

33. Ці свої висновки Велика Палата Верховного Суду засновувала на обставинах, які не були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, та доказах, які суди не досліджували.

34. Зокрема, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові вказала, що Постачальник визнав, що не може повністю досягнути експлуатаційних показників, у листах від 19.07.2019 і від 16.06.2020 № 2020/06-133, у протоколі опитування адвокатом Кацером Ю. І. директора з розробки та розвитку для харчових продуктів «Бюлер АГ» Рейнхарда Ауріха (§ 60 постанови Великої Палати Верховного Суду у цій справі).

Велика Палата також вдалася до оцінки листа Покупця від 30.04.2019 № 101 до ТОВ «Еліка Елеватор», в якому, як вказав суд касаційної інстанції, а також в контракті, укладеному з цим товариством від 13.05.2019 № UA004, параметри якості та продуктивності лінії підготовки насіння соняшника були відмінними від тих, які сторони спору узгодили у додатку № 1 до договору поставки, на що не звернув уваги суд апеляційної інстанції (§ 62 постанови Великої Палати).

Велика Палата вказала, що суди попередніх інстанцій дослідили протокол зустрічі представників сторін від 25.03.2019, в якому вказано, що вартість затрат покупця мала складати 50 % від вартості переліченого постачальником у вказаних документах обладнання, тобто 130 000,00 євро (§ 63 постанови Великої Палати). Однак за змістом постанови суду апеляційної інстанції суд першої інстанції помилково вказав про пропозицію Відповідача сплатити додаткові 130 000,00 євро, а вказаний протокол не містив підписів представників Позивача, містив номенклатуру обладнання, яке пропонувалося поставити, без зазначення його ціни.

35. Разом з цим частинами першою та другою статті 300 ГПК України визначено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

36. Відсутність оцінки доказів, які були надані судам учасниками справи, та підтверджують істотні для справи обставини є підставою для направлення судом касаційної інстанції справи на новий розгляд до суду першої / апеляційної інстанцій відповідно до статті 310 ГПК України.

37. Пославшись на вказані докази та обставини, які не були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, Велика Палата Верховного Суду вийшла за межі власних повноважень, встановлених процесуальним законом.

38. Стосовно вимоги про відшкодування збитків на придбання додаткового обладнання Велика Палата дійшла висновку про наявність підстав для скасування судових рішень у справі в частині вирішення цих позовних вимог із направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з тих мотивів, що апеляційний суд, переглядаючи рішення місцевого господарського суду, не визначив реального розміру збитків, який міг бути усунутий за пропозицією Постачальника у меншому розмірі, аніж визначений у комерційній пропозиції ТОВ «Еліка Елеватор» від 30.04.2019 № 0878, пославшись зокрема на протокол зустрічі від 25.03.2019, відзиви на позовну заяву та касаційну скаргу у справі (§ 72 постанови ВП ВС).

39. При цьому Велика Палата Верховного Суду не зазначила підстав відповідно до статті 310 ГПК України, за яких дійшла висновку про наявність підстав для направлення справи на новий розгляд, в той час як зазначена норма містить вичерпний перелік підстав, за яких суд касаційної інстанції має право передати справу на новий розгляд, у тому числі до апеляційного господарського суду.

Стосовно вимоги про стягнення штрафу

40. Погоджуючись з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про підставність вимог про стягнення з Постачальника суми штрафу, Велика Палата Верховного Суду виходила з того, що Відповідач порушив зобов`язання, передбачене додатком № 1 до Договору поставки щодо дотримання якості та продуктивності лінії підготовки насіння соняшника. При цьому у постанові суд вказав, що Покупець надіслав вимогу від 01.07.2019, а Постачальник погодився оплатити «залишок» штрафу у відповіді від 19.07.2019, однак такі обставини судами не встановлювалися (§ 78 постанови Великої Палати Верховного Суду).

41. З наявністю підстав для висунення вимоги про стягнення штрафу погоджуємося, однак висловлюємо незгоду із висновками Великої Палати Верховного Суду щодо застосування позовної давності в частині цієї вимоги з огляду на таке.

Стосовно позовної давності

42. Велика Палата Верховного Суду погодилася із висновком суду апеляційної інстанції про те, що відлік позовної давності, зокрема щодо вимоги про стягнення штрафу, слід розпочинати з дня, наступного після складення висновку експерта Дніпропетровської торгово-промислової палати № ГО-1291 від 30.09.2019, передбаченого пунктом 6.14 Договору поставки. Велика Палата при цьому вказала, що за змістом цієї умови вона застосовна для вирішення питання щодо причин виникнення відхилень від параметрів, обумовлених додатком № 1 до Договору поставки.

Велика Палата при цьому відхилила доводи Постачальника про можливе виявлення Покупцем недоліків отриманого товару раніше, ніж 30.09.2019, з тих підстав, що це суперечить передбаченому пунктом 6.14 Договору поставки порядку виявлення недоліків.

43. З такими висновками не погоджуємося та вважаємо, що вони суперечать усталеній практиці застосування положень про позовну давність з огляду на таке.

44. Верховний Суд у своїх висновках неодноразово звертав увагу на те, що формулювання положень частини першої статті 261 ЦК України визначає, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

45. Це правило пов`язане не тільки з часом безпосередньої обізнаності особи про певні обставини (факти порушення її прав), а й з об`єктивною можливістю цієї особи знати про такі обставини (підпункт 7.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16).

46. У пункті 39 постанови від 22.09.2020 у справі № 925/756/19 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

47. Можливість знати про порушення своїх прав випливає із загальних засад захисту цивільних прав та інтересів (статті 15, 16, 20 ЦК України), за якими особа, маючи право на захист, здійснює його на власний розсуд у передбачений законом спосіб, що створює в неї цю можливість знати про посягання на права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 907/50/16 (пункти 47, 48)).

48. Разом з цим варто також враховувати mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26.11.2019 у справі № 914/3224/16, у якій вона звертала увагу на те, що порушення права та підтвердження порушення, зокрема, судовим рішенням не є тотожними поняттями. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення свого права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене (підпункт 7.20).

49. За конструкцією частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається з урахуванням того, чи могла особа довідатися про порушення свого права (особу, яка його порушила) до дати, в яку ці обставини стали відомі безпосередньо цій особі. Ці обставини є істотними та входять у межі доказування, тому судам належало дослідити наведені сторонами доводи та надані на їх підтвердження відповідні докази.

50. Отже, йдеться не про належне чи неналежне підтвердження моменту, з якого розпочинається відлік позовної давності, а саме про можливість особи знати або дізнатися про порушення свого права.

51. Вважаємо, що Великій Палаті Верховного Суду при застосуванні положень законодавства про позовну давність слід було звернути увагу на те, що у своїх заявах до судів попередніх інстанцій ТОВ «Бюлер Сервіс» на обґрунтування доводів щодо спливу позовної давності вказувало, зокрема, що моментом виявлення недоліків обладнання є дата звіту про виконану роботу від 12.12.2018; строк позовної давності щодо стягнення штрафу має обчислюватися з 30.04.2019, тобто з моменту закінчення тримісячного строку від протоколу зустрічі від 30.01.2019, враховуючи також, що листом № 94 від 24.04.2019 Позивач звернувся до ТОВ «Еліка Елеватор» щодо поставки додаткового обладнання; також листом № 155-А від 01.07.2019 Позивач звернувся до Відповідача з вимогою про сплату штрафу відповідно до положень підпункту 6.12 Договору поставки, відтак строк позовної давності мав обчислюватися із дня закінчення семиденного строку після направлення вимоги, тобто з 09.07.2019, отже, з урахуванням частини восьмої статті 269 ГК України сплив 10.01.2020.

52. Зазначені документи були залишені поза увагою судів першої та апеляційної інстанцій, однак можуть мати значення для встановлення у справі обставин, у тому числі щодо початку відліку позовної давності.

53. На вказані помилки судів посилалось ТОВ «Бюлер Сервіс» у своїй касаційній скарзі, обґрунтовуючи наявність підстав для касаційного оскарження, обумовлених пунктом 4 частини другої статті 287 ГПК України.

54. Ці доводи відповідно до пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України є підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

55. За наведеного, вважаємо, що Великій Палаті Верховного Суду слід було скасувати повністю постанову суду апеляційної інстанції, а рішення місцевого господарського суду скасувати в частині вирішення вимог про стягнення збитків та штрафу із прийняттям у частині стягнення збитків нового рішення про відмову в позові, а в частині стягнення штрафу - справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції; рішення місцевого господарського суду в частині вирішення позовних вимог про визнання недійсними пунктів 6.7, 7.3 Договору поставки залишити в силі з мотивів, викладених вище.

56. У цій справі Велика Палата Верховного Суду також не визначилася та не сформувала висновок щодо питання застосування норм про позовну давність з урахуванням Закону України від 30.03.2020 № 540-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» (далі - Закон № 540-ІХ) та постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 «Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19», а саме у період з 12.03.2020 до 02.04.2020. З підстав наявності суперечливої практики застосування вказаних норм та з посиланням на необхідність відступу від практики суду касаційної інстанції ця справа була передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

57. З цього питання вважаємо за необхідне звернути увагу на те, що аналіз того, як у Законі № 540-ІХ сформульовано зміни до розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України стосовно продовження строків, а саме «під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України», вказує на те, що ця норма не пов`язує момент, з якого вважатимуться продовженими строки, зокрема позовна давність, із моментом набрання чинності цим Законом, а лише з обставиною дії встановленого Кабінетом Міністрів України карантину.

58. Отже, строки, визначені статтями 257, 258 ЦК України, є продовженими відповідно до Закону № 540-ІХ у разі, якщо їх закінчення припадає на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України.

59. Таке розуміння положень Закону № 540-ІХ запропоновано також і в переважній більшості наукових висновків, отриманих у цій справі.

60. Вважаємо, що у цій справі Велика Палата Верховного Суду мала сформулювати такий висновок, відступивши від висновку щодо застосування вказаних норм, викладеному у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01.12.2021 у справі № 373/651/20.

Судді:К. М. Пільков О. О. Банасько Ю. Л. Власов І. В. Ткач В. Ю. Уркевич