Справа № 357/8573/23

Провадження № 2/357/2461/23

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

13 листопада 2023 року Білоцерківський міськрайонний суд Київської області в складі: головуючого - судді Бондаренко О.В., при секретарі - Кононюку П.О., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Державного підприємства «Український науково-дослідний навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості» до ОСОБА_1 , про відшкодування шкоди в порядку регресу,

В С Т А Н О В И В :

20.06.2023 представник позивача звернувся до суду з даним позовом, шляхом направлення засобами поштового зв`язку, який зареєстрований судом 18.07.2023, обґрунтовуючи тим, що ДП «Український науково-дослідний і навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості» утворено постановою Кабінету Міністрів України від 21.08.2003 №1337 та згідно розпорядження Кабінету Міністрів України №1163-р від 26.11.2014 виконує функцію Національного органу стандартизації (HOC). Відповідно до Статуту, ДП «УкрНДНЦ» засноване на державній власності та є державним підприємством, що не має на меті отримання прибутку від своєї діяльності. Відповідно розділу 7 Статуту ДП «УкрНДНЦ» реалізує свої права щодо управління підприємством через генерального директора, який призначається на посаду Мінекономіки та підзвітний останньому. Наказом Мінекономрозвитку від 30.01.17 №29-п було покладено виконання обов`язків генерального директора ДП «УкрНДНЦ» на ОСОБА_1 , а наказом Мінекономрозвитку від 15.09.17 № 168-п та наказом ДП «УкрНДНЦ» від 15.09.17 №120-к призначено ОСОБА_1 на посаду генерального директора. Отже, в період з 15.09.2017 по 19.10.2020 генеральним директором ДП «УкрНДНЦ» була ОСОБА_1 з усіма правами і обов`язками, що закріплені в п. 7.5 Статуту ДП «УкрНДНЦ», в тому числі повноваження щодо прийняття та звільнення з посад працівників підприємства. Наказом ДП «УкрНДНЦ» від 21.10.2015 №281-К було звільнено ОСОБА_2 з посади начальника відділу науково - методичного забезпечення діяльності в міжнародній та європейській стандартизації на підставі п. 3 ч. 1 ст. 40 КЗпП України. 23.10.15 ОСОБА_2 , не погоджуючись із звільненням, звернувся до суду з позовною заявою до ДП «УкрНДНЦ», про скасування наказу №281-К від 21.10.2015 про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і відшкодування моральної шкоди у розмірі 20000,00 грн. (цивільна справа № 759/17065/15-ц). Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 23.02.17 позов задоволено частково, скасовано наказ ДП «УкрНДНЦ» №281-К від 21.10.15 про звільнення ОСОБА_2 та поновлено його на посаді начальника відділу науково-методичного забезпечення діяльності в міжнародній та європейській стандартизації ДП «УкрНДНЦ», стягнуто з ДП «УкрНДНЦ» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду в розмірі 3000,00 грн., а також стягнуто з ДП «УкрНДНЦ» на користь держави судовий збір 551,20 грн. Зазначене рішення було виконано частково, а саме було виплачено ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу, моральну шкоду та судовий збір. Але, зазначене рішення всупереч вимог ст. 235 КЗпП України, ОСОБА_1 , як керівником ДП «УкрНДНЦ», не було виконано негайно в частині поновлення на роботі ОСОБА_2 , пояснюючи тим, що в рішенні суду не було зазначено вказівки про його негайне виконання. Але це твердження є помилковим, так як відповідно до ч.7 ст.235 КЗпП України рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню. 21.03.17 ДП «УкрНДНЦ» було подано апеляційну скаргу на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23.02.17 та рішенням Апеляційного суду міста Києва від 16.05.2017 апеляційну скаргу ДП «УкрНДНЦ» задоволено частково, рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23.02.17 в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди та стягнення судового збору скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким ухвалено стягнути з ДП «УкрНДНЦ» на користь ОСОБА_2 96 620,68 грн. середнього заробітку за час вимушеного Прогулу та 500 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди, стягнуто на користь держави судовий збір у розмірі 1453,41 грн., в решті рішення, а саме в частині поновлення на роботі ОСОБА_2 залишено без змін. У травні 2017 ДП «УкрНДНЦ» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу на рішення Апеляційного суду міста Києва від 16.05.2017 та 03.07.2019 Верховним Судом винесено постанову у справі №759/17064/15-ц, якою касаційну скаргу ДП «УкрНДНЦ» залишено без задоволення, рішення Апеляційного суду міста Києва від 16.07.2017 залишено без змін, в тому числі в частині поновлення на роботі ОСОБА_2 . Після постанови Верховного суду від 03.07.2019 генеральним директором ОСОБА_1 було видано наказ від 21.08.2019 щодо виконання рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23.02.2017 та поновлення на роботі ОСОБА_2 . Отже, ОСОБА_2 був поновлений на посаді начальника відділу науково-методичного забезпечення діяльності в міжнародній та європейській стандартизації лише 21.08.2019 (наказ від 21.08.2019 №97-к). В результаті таких неправомірних дій зі сторони ОСОБА_1 , ОСОБА_2 09.08.19 звернувся до Святошинського районного суду м. Києва з позовом до ДП «УкрНДНЦ» щодо стягнення середнього заробітку з ДП «УкрНДНЦ» за час затримки виконання рішень суду про поновлення на роботі. Рішенням від 19.11.2020 та додатковим рішенням Святошинського суду м. Києва позовні вимоги ОСОБА_2 було задоволено та стягнуто з ДП «УкрНДНЦ» середній заробіток на час затримки виконання рішення у сумі 177519,06 грн та судовий збір на користь позивача у сумі 1772,33 грн. Київським апеляційним судом міста Києва від 13.05.2021 було винесено постанову про стягнення з ДП «УкрНДНЦ» моральної шкоди у розмірі 10 000 грн. на користь ОСОБА_2 .Отже, в результаті невиконання генеральним директором ОСОБА_1 , в терміни встановлені чинним законодавством України, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23.02.17, ДП «УкрНДНЦ» відповідно до ст.236 КЗпП України та рішення суду вимушене було сплатити ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 23.02.2017 по 28.08.2019, чим ДП «УкрНДНЦ» як державному підприємству, нанесено збитків на суму 193454,17 грн.Не виконання рішення суду в частині не поновлення на роботі відбувалося під керівництвом генерального директора ОСОБА_1 . Також, зазначає, що наказом генерального директора від 28.10.2019 №144/к «Про звільнення ОСОБА_3 » було звільнено начальника юридичного відділу ДП «УкрНДНЦ» ОСОБА_3. 28.10.2019 ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди.Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 12.03.2020 позов ОСОБА_3 про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу у сумі 76376,88 грн та моральної шкоди, було задоволено частково. Постановою Київського апеляційного суду рішення суду першої інстанції було змінено та присуджено стягнути з ДП «УкрНДНЦ» на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 55997,14 грн.Незаконне звільнення ОСОБА_3 відбулося на підставі наказу ДП «УкрНДНЦ» «Про звільнення ОСОБА_3 » від 28.10.2019 №144/к за підписом генерального директора ОСОБА_1, отже за її згодою, як керівника підприємства. Загальна сума збитків за незаконне звільнення ОСОБА_3 становить - 55997,14 грн. Загальна сума збитків завдана ОСОБА_1 ДП «УкрНДНЦ» становить 249 451,31 грн. ( ОСОБА_2 - 193454,17 грн + ОСОБА_3 55997,14 грн.).Отже, ОСОБА_1 , будучи службовою особою, а саме: генеральним директором ДП «УкрНДНЦ» не виконавши рішення Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду України від 03.07.2019 та не поновивши на роботі ОСОБА_2 та звільнивши з порушенням закону ОСОБА_3 завдала збитків ДП «УкрНДНЦ». Саме тому відповідно до ст. 237 КЗпП України на ній лежить обов`язок відшкодувати завдані збитки підприємству у сумі 249451,31 грн. Загальні підстави й умови матеріальної відповідальності працівника передбачені у ст. 130 КЗпП України та відповідно до п.8, ст. 134 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли службова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу. Тому, просив стягнути з відповідача ОСОБА_1 на свою користь шкоду в порядку регресу в розмірі 249451,31 грн. та сплачений судовий збір за подання позовної заяви.

07.08.2023, після усунення позивачем недоліків позову, судом відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін та призначено судове засідання.

31.10.2023 ОСОБА_1 подала до суду письмову заяву, в якій зазначила, що згідно позовної заяви ДП «УкрНДНЦ» заявило вимоги про відшкодування шкоди в порядку регресу за невиконання нею рішення Апеляційного суду м. Києва від 16.05.2017 (після перегляду рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23.02.2017) в частині не поновлення на роботі ОСОБА_2 та зазначається, що ДП «УкрНДНЦ» вимушене було сплатити ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 23.02.2017 по 28.08.2019, чим державному підприємству нанесено збитків на суму 193454,17 грн. Згідно ж наказу №97-к ОСОБА_2 поновлено на роботі 21.08.2019.Крім того, відповідно до ст.257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Згідно ч. 6ст.261 ЦК України, за регресними зобов`язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов`язання. При цьому відповідач зазначає, що основне зобов`язання згідно позову ОСОБА_2 про поновлення на роботі, останнього згідно наказу №97-к, поновлено на роботі 21.08.2019, а тому перебіг позовної давності починається з цієї дати і, відповідно, загальний строк позовної давності у три роки закінчується 21.08.2022. Тому, зважаючи на положення ч.3,4 ст.267 ЦК України, відповідач просить застосувати позовну давність щодо позовних вимог ДП «УкрНДНЦ» в частині стягнення з ОСОБА_1 суми збитків у розмірі 193 454.17 грн. та вбачає, що у даній вимозі суд, за клопотанням відповідача, повинен відмовити. Також, позивач у позові зазначає, що внаслідок незаконного звільнення начальника юридичного відділу ДП «УкрНДНЦ» ОСОБА_3 нею нанесено шкоди підприємству на загальну суму 55997,14 грн., оскільки незаконне звільнення ОСОБА_3 відбулося на підставі наказу ДП «УкрНДНЦ» «Про звільнення ОСОБА_3 » від 28.0.2019 №144/к за підписом генерального директора ОСОБА_1, отже за її згодою, як керівника підприємства. При цьому, вона зазначає, що відповідно до п.1.1 Статуту ДП «УкрНДНЦ», підприємство засноване на державній власності, належить до сфери управління Міністерства економіки України та є державним підприємством, що не має на меті отримання прибутку від своєї діяльності. Розділ 10 Статуту передбачає компетенцію Уповноваженого органу управління. Згідно п. 10.2.9 Статуту, Уповноважений орган управління погоджує кандидатури на посади заступників генерального директора, головного бухгалтера та керівника юридичної служби підприємства і звільнення їх з посад. Також, у п.7.5 Статуту зазначається, що генеральний директор відповідно до покладених на нього завдань, призначає на посади та звільняє з посад працівників підприємства, крім заступників генерального директора, головного бухгалтера та керівника юридичної служби підприємства, які призначаються на посади і звільняються з посад генеральним директором підприємства за погодженням з уповноваженим органом управління. Таким чином, незаконне звільнення начальника юридичного відділу ДП «УкрНДНЦ» ОСОБА_3. відбулося за погодженням посадових осіб Уповноваженого органу управління, а тому відповідальність за незаконне звільнення ОСОБА_3 повинні нести солідарно як відповідач, так і посадова особа Міністерства економіки України, яка погоджувала незаконний наказ, оскільки позивач не надав доказів про те, що відповідачка ОСОБА_1 самовільно без погодження Уповноваженого органу управління звільнила ОСОБА_3 ..Оскільки позивачем, в порушення вимог ст.51 ЦПК України, до початку першого судового засідання не заявлено клопотання про залучення співвідповідача, вважає, що розгляд цивільної справи стосовно ОСОБА_1 буде здійснюватися не об`єктивно та упереджено, внаслідок чого рішення про стягнення з останньої грошових коштів за даною позовною вимогою буде незаконним, зважаючи на вимоги ст.263 ЦПК України. Також, оскільки Державне підприємство «УкрНДНЦ» є юридичною особою з державною формою власності, то й діяльність свою здійснює від імені держави Україна. Відповідно до ч.4 ст.1191 ЦК України, держава, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, відшкодувавши шкоду, завдану посадовою, службовою особою внаслідок незаконно прийнятих рішень, дій чи бездіяльності відповідно органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, мають право зворотної вимоги до винної особи у розмірі виплаченого відшкодування(крім відшкодування виплат, пов`язаних із трудовими відносинами та відшкодуванням моральної шкоди). При цьому, п. 6.10 Статуту передбачає, що збитки, завдані підприємству в результаті порушення його майнових прав громадянами, юридичними особами, державними органами чи органами місцевого самоврядування, відшкодовуються йому відповідно до закону. Беручи до уваги наведене, зважаючи на пропущення строку позовної давності, незалучення співвідповідача по справі, просила у задоволенні позовних вимог ДП «УкрНДНЦ», про відшкодування шкоди в порядку регресу, відмовити у повному обсязі.

Представник позивача, за довіреністю Богдан Борис Бекмурадович , у судовому засіданні позовні вимоги і викладені у позовній заяві обставини підтримав у повному обсязі, позов просив задовольнити та пояснив, що відповідач допустила невиконання рішення суду щодо поновлення ОСОБА_2 на посаді, у зв`язку із чим підприємство сплатило йому грошові кошти, виплати за рішенням суду були здійснені у 2021 році, коли було фінансування. Щодо звільнення ОСОБА_3 , то зазначив, що оскільки керівник підписує наказ про звільнення, за наявності другої його заяви, яка не була розглянута керівником підприємства, відповідальність несе керівник підприємства який видає наказ, а не управляючий орган. Також, зазначив, що на час дії карантину всі строки припиняються (продовжуються).

Відповідачка - ОСОБА_1 у судовому засіданні пояснила, що дійсно допустила порушення законодавства, вона бачить свою помилку, але вона не є юристом за освітою, тому в питаннях застосування законодавства довіряла юридичному відділу. По питанню ОСОБА_2 зазначила, що він судився 6 років з підприємством, цю справу супроводжував ОСОБА_3 , вона в той час була виконуючою обов`язки генерального директора та вона покладалася на думку начальника юридичного відділу, так як він консультував, так і вони діяли. Вона знає, що відповідальність на ній. Щодо звільнення ОСОБА_3 покладалася на думку ОСОБА_5 , начальника юридичного відділу, вона з ним консультувалася. 15.09.2017 було укладено контракт, 30.01.2017 на неї було покладено обов`язки керівника та згідно статуту вона несе відповідальність.

Представник відповідача, адвокат Сидорчук Віталій Анатолійович, у судовому засіданні підтримав викладені у заяві від 31.10.2023 обставини та просив позов залишити без задоволення.

Суд, заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, встановив наступні обставини та відповідні їм правовідносини.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизначених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Одним із принципів цивільного судочинства є диспозитивність, який полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявленою нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. Учасник справи, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (ст. 13 ЦПК України).

Відповідно до змісту ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно із ч.2 ст. 78 ЦПК України, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 79, 80 ЦПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи, а достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно із практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Судом встановлено, що Державне підприємство «Український науково-дослідний і навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості» (далі - ДП «УкрНДНЦ»), згідно статуту, затвердженого наказом Міністерства економіки України віл 22.06.2021 №88 (а.с. 12-38), засноване на державній власності, належить до сфери управління Міністерства економіки України та є державним підприємством, що не має на меті отримання прибутку від своєї діяльності. Основною метою діяльності підприємства є виконання функції національного органу стандартизації, а також забезпечення реалізації економічних інтересів держави, задоволення потреб населення, суб`єктів, господарювання будь-якої форми власності в продукції, роботах, послугах з національної стандартизації, спрямованих на убезпечення охорони життя, та здоров`я забезпечення прав та інтересів споживачів, забезпечення безпечності праці, збереження навколишнього природного середовища та запобігання їх виникненню, підтримка розвитку і міжнародної конкурентоспроможності продукції. Підприємство є юридичною особою. Права та обов`язки юридичної особи підприємство набуває з дня його державної реєстрації в установленому законом порядку. Управління підприємством відповідно до повноважень, визначених законодавством та цим статутом, здійснюється його генеральним директором, який призначається на посаду Уповноваженим органом управління за пропозицією керівної ради національного органу стандартизації шляхом укладення контракту, та який підзвітний останньому.

Відповідачка - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована та проживає за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 41-44, 103-104), 30.01.2017 наказом Мінекономрозвитку №29-п на ОСОБА_1 покладено виконання обов`язків генерального директора ДП «УкрНДНЦ», наказом Мінекономрозвитку від 15.09.2017 № 168-п та наказом ДП «УкрНДНЦ» від 15.09.2017 №120-к ОСОБА_1 призначено на посаду генерального директора ДП «УкрНДНЦ», наказом ДП «УкрНДНЦ» від 19.10.2020 №160-к ОСОБА_1 , виконувача обов`язків генерального директора, звільнено з посади за угодою сторін на підставі п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України, що підтверджується матеріалами справи (а.с. 46, 47, 48) та визнається відповідачем, тому, дані обставини не потребують доказуванню відповідно до ч. 1 ст. 82 ЦПК України.

Судом встановлено, що 23.02.2017 рішенням Святошинського районного суду м. Києва у справі №759/17065/15-ц (а.с. 50, 165-166) позов ОСОБА_2 до Державного підприємства «Український науково-дослідний і навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості», про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу і відшкодування моральної шкоди, задоволено частково та скасовано наказ ДП «УкрНДНЦ» №281-К від 21.10.15 про звільнення ОСОБА_2 , поновлено ОСОБА_2 на посаді начальника відділу науково-методичного забезпечення діяльності в міжнародній та європейській стандартизації ДП «УкрНДНЦ», стягнуто з ДП «УкрНДНЦ» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу та моральну шкоду в розмірі 3000,00 грн. та стягнуто з ДП «УкрНДНЦ» на користь держави судовий збір в розмірі 551,20 грн. У задоволенні інших вимог відмовлено. Рішення набрало законної сили 16.05.2017.

16.05.2017 рішенням Апеляційного суду міста Києвау справі №759/17064/15-ц (а.с. 168-171) апеляційну скаргу ДП «УкрНДНЦ» задоволено частково, рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23.02.17 в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди та стягнення судового збору скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення, яким стягнуто з ДП «УкрНДНЦ» на користь ОСОБА_2 96 620,68 грн. середнього заробітку за час вимушеного Прогулу та 500 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди, стягнуто на користь держави судовий збір у розмірі 1453,41 грн., в решті рішення залишено без змін.

03.07.2019 постановою Верховного Суду у справі №759/17064/15-ц, касаційну скаргу ДП «УкрНДНЦ» залишено без задоволення, рішення Апеляційного суду міста Києва від 16.05.2017 залишено без змін (а.с. 172-181, 182-184)

21.08.2019 генеральним директором ОСОБА_1 видано наказ №97-кна виконання рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23.02.2017 по справі №759/17064/15-ц, яким скасовано наказ ДП «УкрНДНЦ» №281-К від 21.10.2015 про звільнення ОСОБА_2 та поновлено ОСОБА_2 на посаді начальника відділу науково-методичного забезпечення діяльності в міжнародній та європейській стандартизації ДП «УкрНДНЦ» з 21.10.2015, що підтверджується матеріалами справи (а.с. 49) та визнається відповідачкою.

19.11.2020 рішенням Святошинського районного суду м. Києва у справі №759/14652/19 (а.с. 51-53, 137-140) позов ОСОБА_2 до Державного підприємства «Український науково-дослідний і навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості», про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішень суду про поновлення на роботі, задоволено частково та стягнуто з ДП «УкрНДНЦ» на користь ОСОБА_2 середній заробіток на час затримки виконання рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23.02.2017 за період з 23.02.2017 по 22.08.2019 в розмірі 177 519,06 грн. та стягнуто в дохід держави судовий збір у розмірі 2 662,78 грн. Рішення набрало законної сили 13.05.2021.

26.02.2021 додатковим рішенням Святошинського районного суду м. Києва у справі №759/14652/19 (а.с. 141-143) стягнуто з ДП «УкрНДНЦ» на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 1772,33 грн.

13.05.2021 постановою Київського апеляційного суду у справі №759/14652/19 (а.с. 54-56, 144-151) апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 19.11.2020 залишено без задоволення, апеляційну скаргу ОСОБА_2 на додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26.02.2021 задоволено частково. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 19.11.2020 залишено без змін. Додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26.02.2021 в частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ДП «УкрНДНЦ» про стягнення моральної шкоди скасовано та ухвалено в цій частині нове судове рішення, яким стягнуто з ДП «УкрНДНЦ» на користь ОСОБА_2 моральну шкоду у розмірі 10 000 грн. В іншій частині додаткове рішення Святошинського районного суду міста Києва від 26.02.2021 залишено без змін.

04.06.2021 ДП «УкрНДНЦ», на виконання рішення Святошинського районного суду м. Києва від 19.11.2020 та постанови Київського апеляційного суду від 13.05.2021 у справі №759/14652/19, виплатило ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 23.02.2017 по 28.08.2019, моральну шкоду та судовий збір на загальну суму 191954,17 грн, що підтверджується матеріалами справи (а.с.57-63).

Встановлено, що 28.10.2019 наказом генерального директора ОСОБА_1 №144-к (а.с. 65) було звільнено начальника юридичного відділу ДП «УкрНДНЦ» ОСОБА_3 за угодою сторін на підставі п. 1 ч. 1 ст. 36 КЗпП України.

12.03.2020 рішенням Святошинського районного суду м. Києва у справі №759/22393/19 (а.с. 66-68, 152-156) позов ОСОБА_3 до Державного підприємства «Український науково-дослідний і навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості», 3-тя особа ОСОБА_1 , про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та моральної шкоди, задоволено частково та визнано незаконним наказ директора ДП «УкрНДНЦ» № 144-К від 28.10.2019 про звільнення ОСОБА_3 з посади начальника юридичного відділу відповідно до п.1 ст. 36 КЗпП України, поновлено ОСОБА_3 на посаді начальника юридичного відділу Державного підприємства «Український науково-дослідний і навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості» з 29.10.2019, стягнуто з ДП «УкрНДНЦ» на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 28.10.2019 до 12.03.2020в розмірі76376,88 грн з відрахуванням при виплаті податків та обов`язкових платежів, передбачених законодавством України та в решті позову відмовлено. Рішення набрало законної сили 14.09.2020.

14.09.2020 постановою Київського апеляційного суду у справі №759/22393/19 (а.с. 157-164) апеляційну скаргу ДП «УкрНДНЦ» задоволено частково, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 12.03.2020 змінено в частині визначення розміру середнього заробітку та стягнуто з ДП «УкрНДНЦ» на користь ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 55997,14 грн. В іншій частині рішення Святошинського районного суду м. Києва від 12.03.2020 не оскаржувалось та судом апеляційної інстанції не переглядалось.

19.03.2020 та 28.09.2020 ДП «УкрНДНЦ», на виконання рішення Святошинського районного суду м. Києва від 12.03.2020 та постанови Київського апеляційного суду від 14.09.2020 у справі №759/22393/19, виплатило ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 28.10.2019 до 12.03.2020в розмірі 5997,14 грн, що підтверджується матеріалами справи (а.с. 69-74).

Відповідно до ч. 4, 5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду,що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішення у такій справі правовідносини.

Суб`єктивними межами є те, що у двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду.

Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті самі особи, які брали участь у попередній справі, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Не потребують доказування обставини, встановлені рішення суду, тобто ті обставини, щодо яких мав місце спір і які були предметом судового розгляду. Не має преюдиційного значення оцінка судом конкретних обставин справи, які сторонами не оспорювалися, мотиви судового рішення, правова кваліфікація спірних відносин. Преюдиційне значення можуть мати ті факти, щодо наявності або відсутності яких виник спір, і які, зокрема зазначені у резолютивній частині рішення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2018 року у справі № 917/1345/14 (провадження № 12-144гс18) зазначила, що преюдиційне значення у справі надається обставинам, установленим судовим рішенням, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиційне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особи, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключено ті обставини, які безпосередньо досліджувалисяі встановлювалися судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиційні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

При вирішенні даного спору суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 23 Загальної декларації прав людини, прийнятої і проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року, закріплено, що кожна людина має право на працю, на вiльний вибiр роботи, на справедливi i сприятливі умови працi та на захист вiд безробіття.

Згідно ст. 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до статті 2 КЗпП України державою забезпечується право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи. Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Як було зазначено вище у рішенні, ОСОБА_1 в період з 30.01.2017 по 19.10.2020 займала посаду генерального директора ДП «УкрНДНЦ» з усіма правами і обов`язками, що закріплені в п. 7.5 Статуту ДП «УкрНДНЦ».

23.02.2017 рішенням Святошинського районного суду м. Києва у справі №759/17065/15-ц, яке в частині поновлення на роботі рішенням Апеляційного суду міста Києва від 16.05.2017 та постановою Верховного Суду від 03.07.2019, залишено без змін, тобто набрало законної сили, скасовано наказ ДП «УкрНДНЦ» №281-К від 21.10.2015 про звільнення ОСОБА_2 та поновлено ОСОБА_2 на посаді начальника відділу науково-методичного забезпечення діяльності в міжнародній та європейській стандартизації.

Як було зазначено вище у рішенні, лише 21.08.2019 генеральним директором ОСОБА_1 було видано наказ №97-к на виконання рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23.02.2017 по справі №759/17064/15-ц, зокрема, про поновлення ОСОБА_2 на посаді начальника відділу науково-методичного забезпечення діяльності в міжнародній та європейській стандартизації.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 19.11.2020 у справі №759/14652/19, яке постановою Київського апеляційного суду від 13.05.2021, залишено без змін, було стягнуто з ДП «УкрНДНЦ» на користь ОСОБА_2 середній заробіток на час затримки виконання рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23.02.2017 за період з 23.02.2017 по 22.08.2019 в розмірі 177 519,06 грн., стягнуто в дохід держави судовий збір у розмірі 2 662,78 грн, додатковим рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 26.02.201 стягнуто з ДП «УкрНДНЦ» на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 1772,33 грн, постановою Київського апеляційного суду від 13.05.2021 стягнуто з ДП «УкрНДНЦ» на користь ОСОБА_2 моральну шкоду у розмірі 10000 грн. Крім того вказані грошові кошти сплачені на користь ОСОБА_2 ..

Отже, враховуючи вищевикладене, рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23.02.2017 у справі №759/17065/15-ц, не було виконано ОСОБА_1 , як керівником ДП «УкрНДНЦ», в частині поновлення ОСОБА_2 на роботі, що суперечить вимогам ст. 235 КЗпП України.

Вказана обставина підтверджена рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 19.11.2020 у справі №759/14652/19, яке набрало законної сили.

Також, судом встановлено, що 28.10.2019 генеральним директором ОСОБА_1 було видано наказ №144-к про звільнення начальника юридичного відділу ДП «УкрНДНЦ» ОСОБА_3 , але в подальшому вказаний наказ був скасований у судовому порядку та визнано незаконним (справа №759/22393/19, рішення від 12.03.2020), ОСОБА_3 поновлено на раніше займаній посаді, на його користь ДП «УкрНДНЦ» сплачено відповідні грошові кошти (середній заробіток за час вимушеного прогулу з 28.10.2019 до 12.03.2020) в розмірі 55997,14 грн.

Відповідно до ст. 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків.

Згідно з пунктом 8 частини першої статті 134 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли службова особа є винною в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.

Відповідальність за цією підставою настає також і в тому випадку, коли пряма дійсна шкода підприємству заподіяна невиконанням рішення суду про поновлення працівника на роботі.

Відповідно до статті 136 КЗпП України покриття шкоди працівниками в розмірі, що не перевищує середнього місячного заробітку, провадиться за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, керівниками підприємств, установ, організацій та їх заступниками - за розпорядженням вищестоящого в порядку підлеглості органу шляхом відрахування із заробітної плати працівника. У решті випадків покриття шкоди провадиться шляхом подання власником або уповноваженим ним органом позову до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду.

У статті 237 КЗпП України визначено, що суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи. Такий обов`язок покладається, якщо звільнення чи переведення відбулося з порушенням закону або якщо власник чи уповноважений ним орган затримав виконання рішення суду про поновлення на роботі.

Відповідно до роз`яснень Пленуму Верховного Суду України, наданих судам у пункті 33 постанови від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», при незаконному звільненні або переведенні на іншу роботу, невиконанні рішення про поновлення працівника на роботі, що мало місце після введення в дію пункту 8 частини першої статті 134 та нової редакції статті 237 КЗпП України (з 11 квітня 1992 року), настає повна матеріальна відповідальність винних у цьому службових осіб і обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи може бути покладено при допущенні ними в цих випадках будь-якого порушення закону, а не лише явного, як передбачалось раніше.

Згідно з пунктом 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 02 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі пункту 8 частини першої статті 134 КЗпП України, суди повинні мати на увазі, що за цим законом покладається обов`язок з відшкодування шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або якими затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі; відповідальність в цих випадках настає незалежно від форми вини.

Отже, з огляду на зазначені норми права, при незаконному звільненні працівника чи при затриманні виконання рішення суду про поновлення на роботі настає повна матеріальна відповідальність винних в цьому службових осіб і обов`язок покрити шкоду, заподіяну установі у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу, може бути покладено при допущенні ними будь-якого порушення закону. При цьому, суб`єктами повної матеріальної відповідальності є службові особи, за наказом чи розпорядженням яких працівника незаконно звільнено чи переведено на іншу роботу.

Подібні правові висновки викладено у постанові Верховного Судувід 22 січня 2021 року у справі № 332/832/18 (провадження № 61-3858св19).

Водночас, суд зазначає, що чинне законодавство не містить додаткових підстав для відшкодування майнової шкоди з винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення працівника здійснено з порушенням вимог закону або затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі. Посадова особа, яка винна у незаконному звільненні працівника та затриманні виконання рішення суду про поновлення на роботі, має покрити шкоду, заподіяну установі у повному розмірі сплаченого середнього заробітку за час вимушеного прогулу (правовий висновок викладений Верховним Судом у постановах від 20.05.2020 у справі № 401/1387/17 та від 11.04.2018 у справі №161/6047/16-ц.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В результаті невиконання генеральним директором ОСОБА_1 у встановлені ст. 235 КЗпП України строки рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23.02.2017 та рішення суду від 19.11.2020, відповідно до ст.236 КЗпП України, ДП «УкрНДНЦ» сплатило ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 23.02.2017 по 22.08.2019 в розмірі 191954,17 грн та на виконання рішення суду від 12.03.2020 про визнання наказу ОСОБА_1 , як генерального директора ДП «УкрНДНЦ», про звільнення ОСОБА_3 , незаконним, сплатило ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 28.10.2019 по 12.03.2020 у розмірі 55 997,14 грн.

Відповідачка - ОСОБА_1 заперечуючи позовні вимоги в частині незаконного звільнення ОСОБА_3 зазначила, що відповідно до Статуту ДП «УкрНДНЦ» підприємство засноване на державній власності, належить до сфери управління Міністерства економіки України та є державним підприємством, що не має на меті отримання прибутку від своєї діяльності. Розділ 10 вказаного Статуту передбачає компетенцію Уповноваженого органу управління. Згідно п. 10.2.9 Статуту, Уповноважений орган управління погоджує кандидатури на посади заступників генерального директора, головного бухгалтера та керівника юридичної служби підприємства і звільнення їх з посад. Також, у п.7.5 Статуту зазначається, що генеральний директор відповідно до покладених на нього завдань, призначає на посади та звільняє з посад працівників підприємства, крім заступників генерального директора, головного бухгалтера та керівника юридичної служби підприємства, які призначаються на посади і звільняються з посад генеральним директором підприємства за погодженням з уповноваженим органом управління. Таким чином, незаконне звільнення начальника юридичного відділу ДП «УкрНДНЦ» ОСОБА_3 відбулося за погодженням посадових осіб Уповноваженого органу управління, а тому відповідальність за незаконне звільнення ОСОБА_3 повинні нести солідарно як вона, так і посадова особа Міністерства економіки України, яка погоджувала незаконний наказ.

Однак, суд критично оцінює зазначені твердження, оскільки факт незаконного звільнення ОСОБА_3 встановлений судом й свідчить про вину особи, яка уповноважена на звільнення працівників, разом з тим, закон не передбачає обов`язкового встановлення вини, для керівника, який прийняв такий наказ, та ОСОБА_1 , як службова особа, яка видала сам наказ про звільнення працівника, який у подальшому визнано незаконними та скасовано в судовому порядку, несе повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству у зв`язку з оплатою незаконно звільненому працівнику середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

При цьому, обов`язок з відшкодування шкоди, заподіяної підприємству у зв`язку з оплатою незаконно звільненому працівникові часу вимушеного прогулу покладається на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення здійснено з порушенням закону. Відповідальність у цих випадках настає незалежно від форми вини (правова позиція Верховного суду викладена у постанові від 12.07.2023 у справі №663/1169/20)

Тому, вказане спростовує твердження відповідачки про недоведеність її вини у завданні матеріальної шкоди підприємству, а також про те, що відповідальність за незаконне звільнення ОСОБА_3 несуть також інші особи, які приймали участь у звільненні працівника, зокрема погоджували його.

З урахуванням зазначених норм трудового законодавства та обставин справи, судом встановлено, що ОСОБА_1 , будучи службовою особою, а саме генеральним директором ДП «УкрНДНЦ», не виконавши рішення Святошинського районного суду м. Києва від 23.02.2017 в частині поновлення на роботі ОСОБА_2 , в порушення вимог закону (ст. 235 КЗпП України), що встановлено рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 19.11.2020 у справі 191954,17 грн, та незаконно звільнивши ОСОБА_3 , що встановлено рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 19.11.2020 у цивільній справі №759/14652/19, яке набрало законної сили, несе повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну ДП «УкрНДНЦ» в межах грошової суми, виплаченої ОСОБА_2 у вигляді середнього заробітку при затримці виконання рішення суду про поновлення на роботі та в межах грошової суми виплаченої ОСОБА_3 у вигляді середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Як вбачається із заяв сторін щодо спору, позивач в обґрунтування позовних вимог та відповідачка заперечуючи позовні вимоги, правовими підставами вказують ст. 1191 ЦК України та ст. 134, 237 КЗпП України.

Однак, в даному випадку застосуванню підлягають норми саме трудового законодавства, оскільки, як зазначено в узагальненні Вищого Спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ про практику застосування судами законодавства, що регулює матеріальну відповідальність працівників за шкоду, заподіяну роботодавцю та в постановах Пленуму Верховного Суду України: від 29 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками»; від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» та інформаційному листі ВССУ від 27 вересня 2012 року № 10-1389/0/4-12 «Про практику застосування судами при розгляді справ окремих норм трудового права», підстави для відшкодування матеріальної шкоди, що передбачені статтею 1166, 1191 ЦК, застосовуються в разі наявності між сторонами спору в деліктних зобов`язаннях. Підстави, умови, порядок, межі й розмір матеріальної відповідальності працівників за шкоду, заподіяну ними підприємству, установі, організації, встановлені Главою IX КЗпП України.

В даному випадку, деліктні зобов`язання між ДП «УкрНДНЦ» та ОСОБА_1 , як колишнім генеральним директором підприємства, відсутні, а тому спірні правовідносини регулюються саме нормами КЗпП України.

Щодо заяви відповідачки про застосування строків позовної давності до вимоги позивача про відшкодування шкоди в порядку регресу в розмірі 193454,17 грн, яка виплачена позивачем на користь ОСОБА_2 , слід зазначити наступне.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України ).

Відповідно до норми ст. 257 ЦК України загальний строк позовної давності становить три роки.

Відповідно до ч. 1 ст. 258 ЦК України для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Відповідачка застосовуючи позовну давність зазначає, що відповідно до ст. 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки та згідно ч. 6 ст. 261 ЦК України, за регресними зобов`язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов`язання. Також зазначає, що основне зобов`язання згідно позову ОСОБА_2 про поновлення на роботі, останнього згідно наказу №97-к поновлено на роботі 21.08.2019, а тому перебіг позовної давності починається з цієї дати і, відповідно, загальний строк позовної давності у три роки закінчується 21.08.2022.

Однак, суд критично оцінює зазначені твердження виходячи з наступного.

Відповідно до ч. 3 статті 233 КЗпП України для звернення роботодавця до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Згідно з пунктом 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1992 року № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», судам необхідно перевіряти, чи додержаний власником або уповноваженим ним органом встановлений ст.233КЗпПрічний строк з дня виявленнязаподіяної працівником шкоди для звернення в суд з позовом про її відшкодування. Право регресної вимоги до працівника виникає з часу виплати підприємством, організацією, установою сум третій особі і з цього ж часу обчислюється строк на пред`явлення регресного позову.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06.11.1992, а саме п. 4 визначено що встановлені статтями 228, 233 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк. Передбачений ст.233 КЗпП місячний строк поширюється на всі випадки звільнення незалежно від підстав припинення трудового договору. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Оскільки при пропуску місячного і тримісячного строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з`ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи права і обов`язки сторін.

Відповідно до п. 1 Глави XIX Прикінцевих положень КЗпП України, під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Відповідно до п. 1 Постанови Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (зі змінами внесеними постановою КМУ від 19.08.2022 №928) встановлено з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, з 19 грудня 2020 року до 30 червня 2023 року на території України карантин, продовживши дію карантину, встановленого постановами Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 «Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», від 20 травня 2020 року № 392 «Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» та від 22 липня 2020 року № 641 «Про встановлення карантину та запровадження посилених протиепідемічних заходів на території із значним поширенням гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2».

Таким чином, враховуючи вказані обставини, позовна давність (один рік) та на момент звернення з позовом до суду не сплинула і тривала щонайменше аж до закінчення дії карантину в Україні.

Зважаючи на те, що Державне підприємство «Український науково-дослідний навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості» виплатило ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу при затримці виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 23.02.2017 по 22.08.2019 в розмірі 191954,17 грн - 04.06.2021 та виплатило незаконно звільненому ОСОБА_3 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 28.10.2019 по 12.03.2020 у розмірі 55 997,14 грн - 19.03.2020 та 14.09.2020, а звернулося до суду з позовом 20.06.2023, то позов подано в межах річного строку на звернення до суду, визначеного ч. 3 ст. 233 КЗпП України, а доводи відповідачки щодо пропуску позивачем строку для звернення до суду з цим позовом є безпідставними.

Також, слід зазначити, що згідно п. 19 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями 257-259, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк його дії.

Указом Президента України №64/2022, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану», з 24 лютого 2022 року було введено в Україні воєнний стан строком на 30 діб, Указом Президента України №133/2022 було продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 26 березня 2022 року строком на 30 діб, Указом Президента України №259/2022 від 18.04.2022, було продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 25 квітня 2022 року строком на 30 діб, Указом Президента України №341/2022 від 17.05.2022, було продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 25 травня 2022 року строком на 90 діб, Указом Президента України від 12 серпня 2022 року, строк дії воєнного стану продовжено з 23 серпня 2022 року строком на 90 діб, Указом Президента України №757/2022 від 16.11.2022 строк дії воєнного стану продовжено з 21 листопада 2022 року строком на 90 діб, Указом Президента №58/2023 від 06.02.2023 строк дії воєнного стану продовжено з 19 лютого 2023 року строком на 90 діб, Указом Президента №254/2023 строк дії воєнного стану продовжено з 20 травня 2023 року строком на 90 діб, Указом Президента №451/2023 строк дії воєнного стану продовжено з 18.08.2023 строком на 90 діб та Указом Президента № 734/2023 від 06.11.2023, строк дії воєнного стану продовжено з 15 листопада 2023 року до 14 лютого 2024 року.

Таким чином, загальна позовна давність (три роки) на даний час не сплинула і триватиме щонайменше аж до закінчення дії воєнного стану в Україні.

Даючи оцінку встановленим обставинам та доказам в їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов підлягає до часткового задоволення.

Обґрунтовуючи судове рішення, суд приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Згідно ст. 141 ЦПК України, з відповідачки на користь позивача стягуються судові витрати (судовий збір) пропорційно до розміру задоволених позовних вимог - 3719,26 грн (а.с. 11).

Керуючись ст. 3, 5-1, 130, 134, 233, 235, 237 КЗпП України, ст. 4, 10, 12, 13, 76 - 81, 82, 141, 258, 259, 264 - 265, 268, 274-279, 354, 355 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В :

Позовну заяву Державного підприємства «Український науково-дослідний навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості» (ЄДРПОУ: 32595752, місцезнаходження: вулиця Святошинська, будинок 2, місто Київ, 03115) до ОСОБА_1 (дата народження: ІНФОРМАЦІЯ_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 ), про відшкодування шкоди в порядку регресу, задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Державного підприємства «Український науково-дослідний навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості» в порядку регресу шкоду у розмірі 247951,31 грн (двісті сорок сім тисяч дев`ятсот п`ятдесят одна гривня 31 копійка).

Стягнути з ОСОБА_1 на користь Державного підприємства «Український науково-дослідний навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості» судові витрати (судовий збір) у розмірі 3719,26 грн (три тисячі сімсот дев`ятнадцять гривень 26 копійок).

У задоволенні решти вимог відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного рішення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручено у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 20.11.2023, з урахуванням ч.3 ст. 124, ч.6 ст. 259 ЦПК України.

Суддя О. В. Бондаренко