Окрема думка

судді Верховного Суду у Касаційному цивільному суді Пророка В. В.

справа № 466/9872/21 (провадження № 61-8240 св 22)

11 жовтня 2023 року

м. Київ

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Пророка В. В. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. розглянув в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України про стягнення з Держави Україна коштів на відшкодування шкоди, завданої майну працівника Національного антикорупційного бюро України у зв`язку з виконанням ним службових обов`язків, яка завдана йому вчиненням кримінального правопорушення, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 11 лютого 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 25 липня 2022 року, і постановою від 11 жовтня 2023 року залишив цю касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.

Водночас з рішенням колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду не можу погодитися з огляду на таке.

1. У жовтні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом у якому просив стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, Державної казначейської служби України (далі - відповідач, Держава або, відповідно, КМУ чи ДКСУ) за рахунок коштів Державного бюджету України шляхом списання ДКСУ коштів з єдиного казначейського рахунку на користь позивача у сумі 261 522,20 грн завданої йому шкоди.

2. Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 з 05 жовтня 2015 року та до моменту подання позову у цій справі проходив службу в Національному антикорупційному бюро України (далі - НАБУ) на посадах детектива та старшого детектива.

3. 17 грудня 2020 року троє невідомих осіб здійснили підпал його автомобіля Skoda Octavia (Шкода Октавія) А5 з державним номерним знаком НОМЕР_1 (далі - автомобіль позивача). За даним фактом Шевченківським відділом поліції Головного управління Національної поліції у Львівській області 17 грудня 2020 року внесені відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань (далі - ЄРДР) за № 12020140090002475 з попередньою правовою кваліфікацією - частина друга статті 347 (умисне знищення або пошкодження майна, що належить працівникові правоохоронного органу у зв`язку з виконанням службових обов`язків працівником правоохоронного органу, здійснене шляхом підпалу) Кримінального кодексу України від 05 квітня 2001 року № 2341-III та розпочате досудове розслідування. ОСОБА_1 визнаний потерпілим у даному кримінальному провадженні.

4. У ході зазначеного досудового розслідування позивач повідомив, що підпал його автомобіля, на його думку, є помстою за виконання ним службових обов`язків, зокрема, повідомив про конкретні факти та осіб, що можуть бути причетними до цього підпалу. На момент звернення до суду розслідування триває, осіб, що вчинили підпал автомобіля позивача не встановили, про підозру нікому не повідомлено.

5. 23 лютого 2021 року позивач звернувся до Держави в особі КМУ та до ДКСУ з заявами про відшкодування за рахунок коштів Державного бюджету України шкоди, завданої його майну. КМУ та ДКСУ відмовились задовольнити цю заяву та відшкодувати за рахунок коштів Державного бюджету України завдану позивачу шкоду.

6. Позивач вважає, що ця відмова не відповідає Закону, оскільки відповідно до частини шостої статті 22 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1698-VII «Про Національне антикорупційне бюро України» (у актуальній редакції далі - Закон про НАБУ) шкода, завдана майну працівника НАБУ чи майну членів його сім`ї у зв`язку з виконанням службових обов`язків, відшкодовується в повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України з наступним стягненням цієї суми з винуватих осіб у порядку, встановленому законом. Отже, законодавець, враховуючи актуальність боротьби з корупцією, встановив для працівників НАБУ додаткові соціальні гарантії, зокрема, відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням. Позивач вважає, що обов`язок відшкодувати завдану йому шкоду покладається на Державу без вини, а після відповідного відшкодування до Держави переходить право вимоги до винної особи. Оскільки його право на відшкодування заперечується відповідачами, він вимушений звернутись до суду за захистом своїх прав.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

7. Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 11 лютого 2022 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 25 липня 2022 року, у задоволенні позову відмовлено.

8. Суд першої інстанції мотивував своє судове рішення тим, що загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду передбачені нормами статей 1166 та 1167 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року № 435-IV (в актуальній редакції далі - ЦК України). Посилаючись на Постанову Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди», суд першої інстанції зазначив, що для застосування такої міри відповідальності як відшкодування майнової шкоди потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки, збитків, причинного зв`язку між протиправною поведінкою заподіювача шкоди та збитками, вини. За відсутності хоча б одного з цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Доведення наявності цих елементів покладається на позивача, але він цього не зробив.

9. На момент розгляду цієї справи судом досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12020140090002475 триває, особи, що вчинили підпал автомобіля позивача не встановлені, про підозру нікому не повідомлено. Суду не надані докази, які встановлюють причинно-наслідковий зв`язок між протиправною поведінкою заподіювача шкоди та нанесеними збитками.

10. Позивач не позбавлений права на відшкодування відповідної шкоди після завершення кримінального провадженні № 12020140090002475 відповідно до його результатів та наслідків.

11. У національному законодавстві відсутній нормативно-правовий акт, який визначає порядок відшкодування шкоди відповідно до сформульованих позивачем вимог (на підставі статті 1177 ЦК України та частини шостої статті 22 Закону про НАБУ).

12. Спираючись на постанову Великої Палати Верховного Суду від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17, суд першої інстанції послався на правовий аналіз Великою Палатою Верховного Суду рішень Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ). Зокрема, у пункті 57 цієї постанови Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ЄСПЛ, дослідивши приписи статті 1177 ЦК України у редакції, що була чинною до 09 червня 2013 року, та статті 1207 цього Кодексу, у справах за заявами № 54904/08 і № 3958/13 (поданими потерпілими - фізичними особами, яким держава не компенсувала шкоду, завдану внаслідок кримінального правопорушення) вказав, що отримання відшкодування на підставі зазначених приписів можливе лише за дотримання умов, які у них передбачені, та за наявності окремого закону, якого немає і в якому мав би бути визначений порядок присудження та виплати відповідного відшкодування. Тому ЄСПЛ відзначив, що право на відшкодування державою потерпілим унаслідок кримінального правопорушення ніколи не було безумовним. Оскільки заявники не мали чітко встановленого в законі права вимоги для цілей, передбачених статтею 1 Першого протоколу до Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція), вони не могли стверджувати, що мали легітимне очікування на отримання будь-яких конкретних сум від Держави. З огляду на це, ЄСПЛ визнав скарги заявників на порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції несумісними з положеннями Конвенції ratione materiae (дивитись ухвали ЄСПЛ щодо прийнятності від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» (Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08; від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» (Zolotyuk v. Ukraine), заява № 3958/13).

13. Посилаючись на ухвалу ЄСПЛ від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України» ((Petlyovanyy v. Ukraine), заява № 54904/08) суд першої інстанції зробив висновок про те, що стаття 1177 ЦК України, яка містить слова «якщо особа, яка вчинила злочин, не ідентифікована або неплатоспроможна», вказує лише на частину визначених умов її застосування. Інші умови мають бути встановлені законом, який містить процедуру присудження та сплати такої компенсації.

14. Відповідно до правового висновка Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 кошти на відшкодування шкоди, завданої Державою, підлягають стягненню з Державного бюджету України, без зазначення відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання коштів.

15. Суд першої інстанції також зазначив, що відсутні підстави для застосування Закону України від 01 грудня 1994 року № 266/94-ВР «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» (в актуальній редакції далі - Закон про відшкодування) у цій справі.

16. Апеляційний суд погодився з рішенням суду першої інстанції та акцентував свою увагу на тому, що у законодавстві України відсутній закон, який визначає не тільки випадок компенсації - стаття 1177 ЦК України, а й порядок такої компенсації. Зазначаючи у своїй апеляційній скарзі, що «відсутність відповідного «процедурного» закону не може бути перешкодою у захисті майнової шкоди від держави» позивач сам це визнає. Закон про НАБУ також не містить порядку компенсацій відповідної шкоди.

17. Також на переконання апеляційного суду позивач не довів, що шкоду йому як працівнику НАБУ завдано саме у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків. Оскільки досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12020140090002475 триває, особи, що вчинили підпал автомобіля позивача не встановлені, про підозру нікому не повідомлено, то й стверджувати, що шкода позивачу заподіяна у зв'язку з виконанням ним службових обов'язків доведені підстави відсутні (не виключені, наприклад, хуліганські мотиви).

Встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи

18. ОСОБА_1 з 05 жовтня 2015 року до моменту звернення до суду проходив службу в НАБУ на посадах детектива та старшого детектива, що підтверджується Розпорядженням НАБУ від 30 вересня 2015 року №123-р та Наказом Директора НАБУ від 04 січня 2021 року № 120-Н.

19. Відповідно до копії технічного паспорта НОМЕР_2 ОСОБА_1 на праві приватної власності належить автомобіль Skoda Octavia (Шкода Октавія) А5 з державним номерним знаком НОМЕР_1 .

20. Із Витягу з ЄРДР від 17 грудня 2020 року (кримінальне провадження № 12020140090002475) вбачається, що цього дня за заявою ОСОБА_1 , який перебуває на посаді старшого детектива НАБУ у Місті Львові, внесені відомості про те, що о 01.00 годині невідомі особи умисно шляхом підпалу пошкодили автомобіль ОСОБА_1 Skoda Octavia (Шкода Октавія) А5 (2021 рік випуску, чорного кольору, державний номерний знак: НОМЕР_1 ) за адресою: місто Львів, вулиця Г. Мазепи, 1 А (поблизу ліцею імені Петра Сгайдачного № 81), чим завдали ОСОБА_1 матеріальну шкоду у сумі 243 000,00 грн. Також цього дня ОСОБА_1 визнаний потерпілим у цьому кримінальному провадженні та йому була вручена пам`ятка відповідно до вимог Кримінального процесуального кодексу України від 13 квітня 2012 року № 4651-VI (в актуальній редакції далі - КПК України).

21. Із копії Акту про пожежу, складеного головним інспектором Шевченківського районного відділу міста Львова Головного управління Державної служби з надзвичайних ситуацій Львівської області від 17 грудня 2020 року, слідує, що причиною загоряння автомобіля позивача є підпал шляхом занесення до нього стороннього джерела запалювання.

22. Із висновку експерта від 06 квітня 2021 року № 1140 за результатами проведеної транспортно-товарознавчої експертизи у відповідному кримінальному провадженні слідує, що вартість матеріального збитку, заподіяного позивачу станом на 10 березня 2021 року становить 261 552,20 грн.

23. Із долучених позивачем до позовної заяви копій матеріалів переписки із КМУ та ДКСУ слідує, що зазначене звернення ОСОБА_1 до Держави щодо відшкодування заподіяної йому відповідної шкоди залишене без задоволення.

24. На момент розгляду цієї справи судами попередніх інстанцій досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12020140090002475 триває, особи, що вчинили підпал автомобіля позивача не встановлені, про підозру нікому не повідомлено.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

25. У серпні 2022 року ОСОБА_1 надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду міста Львова від 11 лютого 2022 року та постанову Львівського апеляційного суду від 25 липня 2022 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

26. З урахуванням змісту касаційної скарги ОСОБА_1 оскаржує зазначені судові рішення на підставі пунктів 1 та 3 частини другої статті ЦПК України.

27. Позивач аргументував підстави для розгляду його касаційної скарги у малозначній справі підпунктами «а» та «в» пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України.

28. Порушені у касаційні скарзі питання є першим випадком вирішення справи щодо практичного застосування частини шостої статті 22 Закону про НАБУ та взаємозв`язку положень зазначеної статті з положеннями статей 1166 та 1177 ЦК України, а також практикою застосування рішень ЄСПЛ, зокрема рішень від 08 січня 2004 року за заявою № 23656/94 у справі «Айдер та інші проти Туреччини», від 20 жовтня 2011 року за заявою № 29979/04«Рисовський проти України», від 14 січня 2011 року за заявами №23759/03 та № 37943/06 у справі «Щокін проти України».

29. Справа становить значний суспільний інтерес та має виняткове значення для позивача, оскільки подія, які стала підставою для звернення до суду, висвітлювалася у засобах масової інформації. Позивач також зазначає, що у липні 2018 року він звернувся до Генерального прокурора України з проханням зареєструвати кримінальне провадження та забезпечити його особисту безпеку через здійснення щодо нього у зв`язку з виконанням службових обов`язків незаконного спостереження та незаконного прослуховування його розмов, однак жодні дії за його заявою проведені не були. Згодом невідомі особи здійснили підпал його автомобіля, через що йому було заподіяну значну матеріальну шкоду. За даним фактом було відкрите кримінальне провадження № 12020140090002475, однак жодних слідчих дій не було проведено і єдиним способом захисту своїх прав позивач бачить звернення до суду.

30. Позивач також вказує на безпідставність вимоги суду про доведення вини відповідача у цій справі, оскільки взаємодія частини шостої статті 22 Закону про НАБУ та статті 1177 ЦК України як спеціальних норм щодо статті 1166 ЦК України не вимагає цього. Зокрема, посилається на підтвердження загальної концепції, що відшкодування шкоди Державою у передбачених законом випадках не передбачає доведення вини, у постановах Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі № 243/8302/16-ц, від 11 липня 2018 року у справі № 219/11736/16-ц та від 25 квітня 2018 року у справі № 227/6023/15-ц.

31. Відсутність спеціального нормативно-правового акта, який би визначав саме порядок відшкодування шкоди, завданої працівнику НАБУ, не може бути підставою для відмови у відшкодуванні завданої шкоди, оскільки відсутність такого нормативно-правового акта не може позбавляти особу гарантій захисту прав, передбачених частиною шостою статті 22 Закону про НАБУ, на підставі норм міжнародного права, Конституції України, що має пряму дію, та загальних правил щодо відшкодування шкоди, передбачених цивільним законодавством.

32. Зокрема, позивач посилається на рішення ЄСПЛ від 14 січня 2011 року у справі «Щокін проти України» (Shchokin v. Ukraine, заяви №№ 23759/03 та 37943/06), у контексті «якості закону» з точки зору належної чіткості та точності нормативних положень як критерію визначення порушення прав особи. Також він посилається на параграф 82 рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» (Rysovskyy v. Ukraine), заява № 29979/04) щодо гарантій статті 13 Конвенції, зокрема, наявності на національному рівні засобу юридичного захисту для забезпечення суті конвенційних прав і свобод. Позивач також посилається на параграф 70 рішення ЄСПЛ від 08 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» (Ayder and Others v. Turkey), заява № 23656/94, аргументуючи, що держава може бути притягнута до відповідальності з метою відшкодування шкоди тим, хто постраждав від дій невстановлених осіб або терористів, коли держава визнає свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність.

33. Суди попередніх інстанцій помилково послалися на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у її постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 щодо того, що Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими. Суд першої інстанції безпідставно звертався до Закону про відшкодування у контексті правовідносин та сторін спору цієї справи.

34. На думку позивача, оскаржуване судове рішення апеляційного суду також суперечить зазначеному вище, але прийняте з інших мотивів, ніж оскаржуване рішення суду першої інстанції.

35. Те, що органи досудового розслідування не встановили винних у підпалі автомобіля позивача (у вчиненні злочину) є лише невиконанням позитивного обов'язку Держави щодо забезпечення непорушності права власності та здійснення правосуддя, а ніяк не доведенням чи аргументом того, що відповідний злочин може бути вчинений з хуліганських мотивів чи особистої неприязні. Фактично суд поклав на позивача обов'язок доведення фактів, який він не може виконати у силу об'єктивних причин.

Позиція інших учасників справи

36. Інші учасники справи правом на подання заперечення (відзиву; пояснень) на касаційну скаргу з дотриманням чинних вимог ЦПК України щодо подання цього заперечення (відзиву; пояснень) не скористалися. Зокрема, свій відзив КМУ направив засобами електронної пошти у електронному вигляді поза судовою інформаційною системою, передбаченою ЦПК України, що не відповідає вимогам ЦПК України.

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

37. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави (частина друга статті 3 Конституції України).

38. В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується (стаття 8 Конституції України).

39. Чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (частина перша статті 9 Конституції України).

40. Відповідно до частини четвертої статті 13 Конституції України Держава забезпечує захист прав усіх суб`єктів права власності, які є рівними перед законом.

41. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

42. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані (частина друга статті 22 Конституції України). Зокрема, ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (частина четверта статті 41 Конституції України).

43. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (частина перша статті 55 Конституції України).

44. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (частина друга статті 55 Конституції України).

45. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень (стаття 56 Конституції України).

46. Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (стаття 13 Конвенції).

47. Згідно із статтею 1 Протоколу 1 до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

48. Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (частини перша та друга статті 2 ЦПК України).

49. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права (частина четверта статті 10 ЦПК України).

50. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України (відповідно до частини третьої статті 12 ЦПК України).

51. Глава 5 ЦПК України присвячена врегулюванню питання доказів та доказування. Суть доказів, їх належність, допустимість, достовірність та достатність, оцінка їх судом та умови їх розгляду судом визначені статтями 76-80 ЦПК України. Оцінку доказів суд здійснює відповідно до статті 89 ЦПК України.

52. Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (частини перша, друга та п`ята статті 263 ЦПК України).

53. Підставами касаційного оскарження рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанови суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у певних випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (згідно із пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Також у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

54. Касаційна скарга позивача містить посилання на випадки, передбачені підпунктами «а» (касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики) та «в» (справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу) пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України, відповідно до яких судові рішення у малозначній справі підлягають касаційному оскарженню.

55. Переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції (частини перша та друга статті 400 ЦПК України).

56. Права і обов`язки потерпілого виникають в особи з моменту подання заяви про вчинення щодо неї кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого. Потерпілому вручається пам`ятка про процесуальні права та обов`язки особою, яка прийняла заяву про вчинення кримінального правопорушення (частина друга статті 55 КПК України).

57. Одними з загальних засад цивільного законодавства є неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; судовий захист цивільного права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність (пункти 2, 5 та 6 частини першої статті 3 ЦК України).

58. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання (частина перша статті 15 ЦК України). Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 16 ЦК України).

59. Способами захисту цивільних прав та інтересів є, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди (згідно із пунктом 8 частини другої статті 16 ЦК України).

60. Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування (частина перша статті 22 ЦК України).

61. Відповідно до пункту 1 частини другої статті 22 ЦК України збитками, зокрема, є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

62. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частина третя статті 22 ЦК України).

63. Майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України).

64. Шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону. Шкода, завдана потерпілому внаслідок кримінального правопорушення, компенсується йому за рахунок Державного бюджету України у випадках та порядку, передбачених законом (частини перша та друга статті 1177 ЦК України).

65. До основних завдань КМУ, зокрема, належать: виконання Конституції та законів України; вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина (згідно із пунктами 1 та 2 частини першої статті 2 Закону України від 27 лютого 2014 року № 794-VII «Про Кабінет міністрів України»). Це кореспондує положенням статті 116 Конституції України.

66. Незалежність НАБУ у його діяльності гарантується, зокрема, визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки працівників НАБУ, їх близьких родичів, майна (згідно із пунктом 4 частини першої статті 4 Закону про НАБУ).

67. Держава забезпечує соціальний захист працівників НАБУ відповідно до Конституції України, цього Закону та інших актів законодавства (частина перша статті 22 Закону про НАБУ).

68. Шкода, завдана майну працівника Національного бюро чи майну членів його сім`ї у зв`язку з виконанням службових обов`язків, відшкодовується в повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України з наступним стягненням цієї суми з винуватих осіб у порядку, встановленому законом (частина шоста статті 22 Закону про НАБУ).

69. Відповідно до підпункту 4 пункту 4 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону про НАБУ КМУ зобов`язано протягом місяця з дня набрання чинності цим Законом прийняти нормативно-правові акти, що випливають із цього Закону, та забезпечити перегляд міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів, що суперечать цьому Закону.

70. Виконання рішень суду про стягнення коштів, боржником за якими є державний орган, здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, в межах відповідних бюджетних призначень шляхом списання коштів з рахунків такого державного органу, а в разі відсутності у зазначеного державного органу відповідних призначень - за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду (згідно із частиною першою статті 3 Закону України від 05червня 2012 року № 4901-VI «Про гарантії держави щодо виконання судових рішень» (в актуальній редакції далі - Закон про гарантії держави).

71. Відповідно до частини другої статті 3 Закону про гарантії держави стягувач за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу звертається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у строки, встановлені Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження», із заявою про виконання рішення суду. Разом із заявою стягувач подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

72. Перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей (частина четверта статті 3 Закону про гарантії держави).

73. Відповідно до вимог ЦПК України Верховний Суд не може розглядати в межах касаційного оскарження судових рішень адаптоване розуміння скаржником правових висновків Верховного Суду, викладених у його постановах, які зроблені не у подібних правовідносинах. Тому слід залишити поза увагою посилання скаржника на свої постанови від 20 вересня 2018 року у справі № 243/8302/16-ц, від 11 липня 2018 року у справі № 219/11736/16-ц та від 25 квітня 2018 року у справі № 227/6023/15-ц, у яких цивільні особи звертались до суду через знищення їх майна різного роду обстрілами під час проведення Антитерористичної операції у Донецькій області у 2014-2015 роках, посилаючись, зокрема, на законодавство, яке регулює питання боротьби з тероризмом.

74. Оскільки позивач не позивається до Держави через її втручання у його мирне володіння майном, неналежну якість Закону про НАБУ або ЦК України (зокрема, його статті 1177), конфлікт їх положень, який створює невизначеність, то його інтерпретоване та сформульоване ним самим посилання на вище згадане рішення ЄСПЛ від 14 січня 2011 року у справі «Щокін проти України» не є коректним, оскільки у цій справі ЄСПЛ встановив суперечність між нормативно-правовими актами України, які завадили належному захисту прав особи, у мирне володіння майном якої відбулось фактично втручання Держави.

75. У пункті 82 вище зазначеного рішення ЄСПЛ від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» зазначено, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту для забезпечення дотримання суті конвенційних прав і свобод, у якій би формі вони не закріплювалися в національному правопорядку. Уряд у цій справі не довів, що заявник на практиці мав можливість скористатись ефективними засобами захисту, тобто засобами, які б запобігли вчиненню порушень чи їх продовженню або забезпечили заявнику відповідне відшкодування.

76. ЄСПЛ визнає, що тлумачення та застосування національного законодавства є прерогативою національних органів. ЄСПЛ, однак, зобов`язаний переконатися в тому, що спосіб, в який тлумачиться і застосовується національне законодавство, призводить до наслідків, сумісних з принципами Конвенції з точки зору тлумачення їх у світлі практики ЄСПЛ (дивитись, наприклад, пункт 52 вище згаданого рішення ЄСПЛ від 14 січня 2011 року у справі «Щокін проти України», пункти 190-191 рішення ЄСПЛ від 29 березня 2006 року у справі «Скордіно проти Італії»(Scordino v. Italy) (№ 1) [ВП], заява № 36813/97).

77. Посилання позивача на параграф 70 вище вказаного рішення ЄСПЛ від 08 січня 2004 року у справі «Айдер та інші проти Туреччини» є некоректним, оскільки заявлений висновок ЄСПЛ міститься у параграфі 71 (а не параграфі 70) цього рішення, та необґрунтованим у контексті встановлених обставин справи, що розглядається, оскільки автомобіль позивача не був спалений під час операції сил безпеки будь-якої держави. Фактичні обставини цієї справи та справи, яку розглянув ЄСПЛ, суттєво відрізняються. Зокрема, сам позивач не стверджує та не довів, що Держава визнала у його випадку свою нездатність підтримувати громадський порядок і безпеку або захищати життя людей і власність. Також позивач сам аргументовано посилається на те, що Закон про відшкодування у контексті правовідносин та сторін спору у цій справі, сформульованого предмета спору не застосовується у ній.

78. Обґрунтованим є з аргумент касаційної скарги, що суди попередніх інстанцій некоректно послалися на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у її постанові від 03 вересня 2019 року у справі № 916/1423/17 щодо того, що Держава не несе майнову відповідальність перед потерпілими за всі злочини, які залишилися нерозкритими, у контексті встановлених ними обставин цієї справи. Відповідний висновок Великої Палати Верховного Суду здійснений щодо правовідносин та позовних вимог іншого характеру, за іншого суб'єктного складу (відшкодування заявляє юридична особа, а не фізична), які не ґрунтуються на частині шостій статті 22 Закону про НАБУ та застосованій редакції статті 1177 ЦК України. По-перше, Держава не може бути звільнена від зобов'язань, які прямо на себе взяла, що закріплено у Законі - у даному випадку у частині шості статті 22 Закону про НАБУ. По-друге, суди попередніх інстанцій у справі, що розглядається, самі встановили, що на момент її судового розгляду ними досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12020140090002475 триває. Тобто мова взагалі не йде про нерозкритий злочин.

79. Також суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що в ухвалі ЄСПЛ від 30 вересня 2014 року у вище зазначеній справі «Петльований проти України» мова йшла про шкоду, завдану встановленою особою, неплатоспроможність якої не доведена, що вказує навіть на невиконання умов самої статті 1177 ЦК України (у редакції, що розглядалась). Щодо наявності інших умов, які б були закріплені у Законі та давали підстави для легітимного очікування виконання Державою статті 1177 ЦПК України, то ЄСПЛ у цій справі не оцінював частину шосту статті 22 Закону про НАБУ у взаємодії із статтею 1177 ЦК України (у редакції, яка актуальна для цієї справи). Аналогічне стосується й ухвали ЄСПЛ від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України».

80. При цьому треба враховувати, що ЄСПЛ як у своїй ухвалі від 30 вересня 2014 року у справі «Петльований проти України», так і в своїй ухвалі від 16 грудня 2014 року у справі «Золотюк проти України» зазначив, що у ситуації, коли відсутність процедури, яка визначає порядок виплати компенсації, є єдиною перепоною для особи, яка має право на певний вид компенсації згідно із чіткою нормою Закону, є підстави для висновку про наявність у цієї особи обґрунтованої вимоги, яка підлягає виконанню, та може бути заявлена до стягнення з Держави. Цей висновок ЄСПЛ резюмував на підставі своїх судових рішень від 02 лютого 2010 року у справі «Клаус и Юрій Кіладзе проти Грузії» (Klaus and Iouri Kiladze v. Georgia, заява № 7975/06, п.п. 64-68) та від 24 квітня 2014 року у справі «Будченко проти України» (Budchenko v. Ukraine, заява № 38677/06, п.п. 37-46).

81. Велика Палата Верховного Суду вже зазначала у пункті 4З своєї постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц про некоректність посилання на її постанову від 19 червня 2018 року у справі № 910/23967/16 у контексті відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, оскільки остання стосувалась спору про повернення сум виконавчого збору, надміру сплачених до Державного бюджету України, а не відшкодування шкоди. У цьому ж пункті своєї постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц Велика Палата Верховного Суду підтвердила свій правовий висновок, що належним відповідачем у справах про відшкодування шкоди, завданої органом державної влади, їх посадовою або службовою особою, є Держава як учасник цивільних відносин, як правило, в особі органу, якого відповідач зазначає порушником своїх прав

82. Стаття 1177 ЦК України у редакції, яка має застосовуватись до правовідносин цієї справи, має ще більш узагальнений характер, який фактично зводиться до декларування певного принципу, закріпленого у ній. Підставою реалізації цього принципу визначена наявність нормативно закріпленої умови відповідного відшкодування. Такою нормативно закріпленою умовою є частина шоста статті 22 Закону про НАБУ, що повністю відповідає змісту статті 1177 ЦК України та дає підстави позивачу мати легітимні очікування щодо її виконання Державою.

83. Забезпечення формування та реалізації процедури відшкодування, передбаченої частиною шостою статті 22 Закону про НАБУ покладене на КМУ відповідно до підпункту 4 пункту 4 розділу ІІ «Прикінцеві положення» Закону про НАБУ. Тому відсутність нормативно закріпленої відповідної процедури є невиконанням КМУ вимог Закону про НАБУ як у цілому, так і у частині забезпечення виконання його статті 22. Отже, коли позивач звернувся до КМУ з відповідним клопотанням КМУ дійсно не міг виконати це клопотання згідно із частиною другою статті 19 Конституції України через відсутність відповідної процедури. Але це не означає відсутність відповідальності КМУ за таке невиконання, оскільки відсутність цієї процедури - невиконання конституційного обов`язку Держави перед громадянином у особі КМУ.

84. Порядок виконання судових рішень про стягнення коштів з державного органу визначений Законом про гарантії держави. Це узгоджується із позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у пункті 45 її постанови від 27 листопада 2019 року у справі № 242/4741/16-ц.

85. Суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що позасудова процедура реалізації (виконання) частини шостої статті 22 Закону про НАБУ та процедура виконання судових рішень - це зовсім інші процедури. І якщо перша, справді, відсутня, то друга достатньою мірою сформована та законодавчо визначена, у тому числі щодо стягнення коштів (відшкодування) з Держави. У цьому випадку суду для захисту порушеного права чи інтересу достатньо існуючої правової підстави, яка визначає таке право та передбачає його захист - частини шостої статті 22 Закону про НАБУ. За рішенням суду про стягнення відповідного відшкодування його реалізація відбуватиметься у порядку виконання судового рішення, який існує та законодавчо визначений.

86. Реалізація зазначеного відповідає як Конституції України, так і Конвенції разом із зазначеними правовими висновками, сформованими ЄСПЛ.

87. Звернення до цивільного суду має на меті захист порушеного права. Оскільки порядок виконання судового рішення в Україні встановлений, то відмова у позові лише через те, що не передбачений порядок відшкодування завданої шкоди працівнику НАБУ (фактичної реалізації частини шостої статті 22 Закону про НАБУ) у позасудовому порядку за наявності законної підстави вимагати (очікувати) таке відшкодування не відповідають, зокрема, статтям 8, 55 та 56 Конституції України, статті 13 Конвенції, завданню цивільного судочинства, визначеному статтею 2 ЦПК України, статті 16 ЦК України. А порушення зазначених статей Конституції України, Конвенції, ЦК України та ЦПК України в умовах цієї конкретної справи, як наслідок, фактично призводить до порушення статті 13, частини другої статті 22, частини четвертої статті 41 Конституції України, статті 1 Протоколу 1 до Конвенції, статей 22 та 1177 ЦК України.

88. У даному випадку Держава в особі органів, що здійснюють її іменем правосуддя, не може відмовити громадянину у захисті його права, яким вона його наділила Законом у достатньо визначений мірі, обґрунтовуючи (виправдовуючи) невиконання своїх конституційних зобов`язань перед цією особою в особі органу виконавчої влади (КМУ) тим, що цей орган не виконав зобов`язання, законно покладені на нього Державою в особі її законодавчого органу (Верховної Ради України).

89. Відповідно до встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи не спростоване відкриття кримінального провадження за № 12020140090002475 з попередньою правовою кваліфікацією - частина друга статті 347 (умисне знищення або пошкодження майна, що належить працівникові правоохоронного органу у зв`язку з виконанням службових обов'язків працівником правоохоронного органу, здійснене шляхом підпалу) КК України.

90. Звертаючись з відповідною заявою до компетентних органів Держави, позивач виклав свої доводи та бачення мотивів підпалу його автомобіля. Довести у іншій спосіб пов'язаність підпалу автомобіля позивача з його професійною діяльністю позивач не може, оскільки спростування чи підтвердження його доводів, цієї кваліфікації об'єктивно залежить від компетентних органів Держави, які уповноважені провести відповідне досудове розслідування, яке тривалий час не доводиться до логічного завершення, а не від позивача. Позивач не уповноважений проводити це розслідування. Отже, суд не може у цьому випадку вимагати від позивача докази, які він не здатен надати у силу розумних та об'єктивних причин.

91. Уточнення самого механізму стягнення заявленого позивачем відшкодування жодним чином не обумовлене та не пов'язане із особливостями цього спору, а тому достатнім є те, що воно гарантоване Законом про гарантії держави. Тому вважаю достатнім вирішення питання про відшкодування Державою заявлених збитків без уточнення механізму його виконання у резолютивній частині судового рішення, оскільки він передбачений Законом про гарантії держави, керуючись принципом «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus) (дивитись, наприклад, пункти 6.55-6.58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 904/5726/19).

92. Держава не може покладати в основу відмови у задоволенні законних вимог позивача відсутність результатів кримінального провадження, які б підтверджували законність вимог позивача, адже саме на державу покладений обов`язок проведення швидкого і ефективного розслідування та притягнення винних осіб до відповідальності. В протилежному випадку виходить, що держава обґрунтовує свою безвідповідальність власною ж бездіяльністю.

На моє переконання, відповідно до зазначеного вище Верховний Суд мав частково задовольнити касаційну скаргу - скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким частково задовільнити позовні вимоги скаржника - стягнути з Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України на користь позивача 261 522,20 грн.

Суддя В. В. Пророк