Постанова

Іменем України

19 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 947/38690/20

провадження № 61-9879св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Ступак О. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Державне підприємство «Адміністрація морських портів України»,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 травня 2021 року у складі судді Луняченка В. О. та постанову Одеського апеляційного суду від 26 квітня 2023 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Громіка Р. Д., Драгомерецького М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У грудні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» (далі - ДП «Адміністрація морських портів України») про визнання незаконними дій щодо порушення права на укладення трудового договору на вищу посаду шляхом заповнення вакансії працівником підприємства визначеного умовами колективного договору підприємства та зобов`язання укласти трудовий договір на виконання роботи на новій посаді.

Позов обґрунтовано тим, що рішенням Київського районного суду м. Одеси

від 21 червня 2019 року ОСОБА_1 поновлений на посаді начальника служби підводних гідротехнічних споруд, та яку займає формально у зв`язку із

неналежним виконанням підприємством умов трудового законодавства. Із цих підстав він звернувся із заявою від 21 травня 2020 року до в. о. ДП «Адміністрація морських портів України» щодо призначення/переведення на вакантну посаду заступника голови ДП «Адміністрація морських портів України» з операційної діяльності, однак керівництво підприємства відмовило у задоволенні заяви без достатнього обґрунтування, оскільки, на думку позивача, раніше він повідомляв про можливі факти корупційних або пов`язаних із корупцією правопорушень з боку керівництва.

Посилаючись на ці обставини, ОСОБА_1 просив визнати дії

ДП «Адміністрація морських портів України» щодо порушення права на укладання трудового договору на вищу посаду - посаду заступника голови ДП «Адміністрація морських портів України» з операційної діяльності незаконними та такими, що порушують право ОСОБА_1 на заповнення вакансії, визначеного

у пункті 2.2.3 розділу ІІ колективного договору ДП «Адміністрація морських портів України», та порушення цього права ОСОБА_1 ДП «Адміністрація морських портів України» у зв`язку з повідомленням ОСОБА_1 про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції» та визнати що ці дії здійснювались ДП «Адміністрація морських портів України» на порушення

частин першої, третьої статті 53-4 Закону України «Про запобігання корупції»,

статті 2-1 КЗпП України щодо заборони дискримінації у сфері праці викривачів; зобов`язати ДП «АМПУ» укласти з ОСОБА_1 трудовий договір на виконання посадових обов`язків на посаді заступника голови ДП «Адміністрація морських портів України» з операційної діяльності.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 11 травня 2021 року

у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення мотивовано тим, що вимоги є необґрунтованими та недоведеними, оскільки посада, яку займав позивач, не знаходилась у стадії можливого скорочення, тому у відповідача не виникло будь-яких обов`язків щодо пропозиції на зайняття вакантних посад на підприємстві відносно ОСОБА_1 . Крім того, сам по собі статус викривача, яким є ОСОБА_1 , відповідно до вимог Закону України «Про запобігання корупції» надає імунітет проти незаконного переслідування, але не надає будь-якого пріоритету перед іншими співробітниками підприємства, у тому числі щодо зайняття керівних посад.

Постановою Одеського апеляційного суду від 26 квітня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 28 грудня 2020 року про прийняття до розгляду і відкриття провадження у цій справі змінено. У мотивувальній частині ухвали Київського районного суду м. Одеси від 28 грудня 2020 року про прийняття до розгляду

і відкриття провадження у цій цивільній справі букви, цифри та слова:

«Таким чином, на підставі частини шостої статті 19 ЦПК України, зазначений спір

є малозначним…» замінено буквами, цифрами та словами такого змісту:

«Таким чином, на підставі пункту 2 частини четвертої статті 19 ЦПК України, зазначений спір виникає із трудових відносин…».

В іншій частині ухвалу Київського районного суду м. Одеси від 28 грудня 2020 року про прийняття до розгляду і відкриття провадження у цій цивільній справі залишено без змін. Рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 травня

2021 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про те, що позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та недоведеними, оскільки наявність статусу викривача не надає особі будь-якого пріоритету перед іншими працівниками підприємства для зайняття керівних посад, тож відсутні підстави вважати, що роботодавцем порушені трудові права позивача. Разом з тим, апеляційний суд змінив підстави для призначення справи до розгляду, зазначивши, що оскільки ця справа виникла з трудових відносин, то за змістом частини четвертої статті 19 ЦПК України спрощене позовне провадження призначається як для розгляду малозначних справ, так і для розгляду справ, що виникають з трудових відносин.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У липні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 травня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 26 квітня 2023 року, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову, обґрунтовуючи свої вимоги неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі

№ 815/2074/18, від 17 червня 2020 року у справі № 9901/980/18, від 20 серпня

2020 року у справі № 1540/4109/18, від 22 січня 2021 року у справі № 640/11869/20, від 11 лютого 2021 року у справі № 260/26/19, від 15 вересня 2021 року у справі

№ 310/1772/19, від 09 листопада 2022 року у справі № 761/33182/20, від 19 квітня 2023 року у справі № 761/8294/21.

Також, у касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень міститься послання на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах), зокрема заявник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме: частини четвертої статті 53-4 Закону України «Про запобігання корупції».

Крім того, у касаційній скарзі як на підставу оскарження судових рішень міститься посилання на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу), а саме зазначено, що суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

У серпні 2023 року ДП «Адміністрація морських портів України» подало до суду відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін, посилаючись на те, що за умовами Статуту ДП «Адміністрація морських портів України» призначення на посаду заступника голови з операційної діяльності можливе лише за наявності погодження Наглядової ради (у редакції Статуту

ДП «Адміністрація морських портів України», який діяв до 18 червня 2020 року) та Уповноваженим органом управління Міністерства інфраструктури України

(у редакції Статуту ДП «Адміністрація морських портів України», який діяв після

18 червня 2020 року). Отже, призначення позивача на посаду заступника голови

з операційної діяльності без погодження є неможливим в силу приписів пункту 7.2 Статуту, тож доводи позивача про порушення підприємством приписів пункту 2.2.3 Колективного договору є безпідставними. Відмова у прийнятті на роботу позивача не пов`язана з дискримінаційною ознакою, а прийнято роботодавцем у зв`язку

з відсутністю виробничої потреби у прийнятті позивача на посаду заступника голови з операційної діяльності, оскільки на цю посаду Міністерством інфраструктури України погоджено іншу особу, у зв`язку з чим відсутнє порушення

ДП «Адміністрація морських портів України» вимог статті 2-1 та статті 22

КЗпП України, пункту 2.2.3 Колективного договору ДП «Адміністрація морських портів України».

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки їх ухвалено з додержанням норм матеріального

і процесуального права.

Встановлені судами обставини

ОСОБА_1 із 13 червня 2013 року перебуває у трудових відносинах

із ДП «Адміністрація морських портів України», а з 27 листопада 2015 року на підставі наказу ДП «Адміністрація морських портів України» № 407-к 6-1 працює на посаді начальника служби підводних гідротехнічних споруд апарату управління

ДП «Адміністрація морських портів України».

Наказом ДП «Адміністрація морських портів України» від 30 листопада 2018 року № 478-к ОСОБА_1 звільнено з посади начальника служби підводних гідротехнічних споруд на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП України, у зв`язку зі скороченням штату.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 21 червня 2019 року,

з урахуванням ухвали того ж суду від 17 липня 2019 року і додаткового рішення

від 17 липня 2019 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 12 березня 2020 року, та постановою Верховного Суду від 21 квітня

2021 року(справа № 520/21140/18), позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано незаконним та скасовано наказ виконуючого обов`язки голови ДП «Адміністрація морських портів України» від 30 листопада 2018 року № 478-к «Про звільнення», та поновлено ОСОБА_1 на посаді начальника служби підводних гідротехнічних споруд апарату управління

ДП «Адміністрація морських портів України». Стягнено з ДП «Адміністрація морських портів України» на користь ОСОБА_1 суму середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період із 30 листопада 2018 року до

21 червня 2019 року, в сумі 553 134,76 грн, неправомірно утриману суму

з заробітної плати в сумі 116 905,07 грн. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді начальника служби підводних гідротехнічних споруд апарату управління ДП «Адміністрація морських портів України» та в частині стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць у сумі 84 787,08 грн.

На виконання вказаних судових рішень, наказом ДП «Адміністрація морських портів України» від 18 липня 2019 року № 619-к «Про організаційні заходи» поновлено у штатному розписі апарату управління ДП «Адміністрація морських портів України» посаду начальника служби підводних гідротехнічних споруд -

1 штатну одиницю з посадовим окладом 52 000,00 грн, та наказом від 18 липня 2019 року № 622-к поновлено на цій посаді ОСОБА_1 .

Наказом в. о. голови ДП «Адміністрація морських портів України» від 18 травня 2020 року № 346-к заступника голови підприємства з операційної діяльності ОСОБА_2 звільнено на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін).

21 травня 2020 року ОСОБА_1 звернувся із заявою до в. о. голови

ДП «Адміністрація морських портів України» Голодницького О. Г. із проханням призначити/перевести його на вакантну посаду заступника голови з операційної діяльності, після звільнення ОСОБА_2 з цієї посади.

Листом Міністерства інфраструктури України від 01 липня 2020 року за результатами розгляду матеріалів, надісланих ДП «Адміністрація морських портів України» від 25 червня 2020 року, погоджено призначення на зазначену посаду ОСОБА_3 , якого наказом від 03 липня 2020 року № 428-к переведено на посаду заступника голови ДП «Адміністрація морських портів України» з операційної діяльності з 03 липня 2020 року.

Національне агентство з питань запобігання корупції 07 серпня 2020 року надало відповідь про проведену Національним агентством перевірку інформації, зазначеної у зверненнях ОСОБА_1 та не встановило порушень посадовими особами ДП «Адміністрація морських портів України» вимог Закону України «Про запобігання корупції», у частині прав та гарантій захисту викривача.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2020 року, яке залишено без змін постановою Одеського апеляційного суду від 19 січня

2022 року (справа № 947/15233/20), позов ОСОБА_1 до

ДП «Адміністрація морських портів України», третя особа - Національне агентство з питань запобігання корупції, про визнання незаконними дій щодо порушення права на повторне прийняття на роботу, права на заповнення вакансії працівником підприємства, визначеного умовами колективного договору, про визнання незаконними дій щодо застосування негативних заходів впливу до викривача

у зв`язку з повідомленням про можливі факти корупційних або пов`язаних

з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції» залишено без задоволення.

Вказаними судовими рішеннями встановлено відсутність порушення прав ОСОБА_1 як викривача та застосування зі сторони ДП «Адміністрація морських портів України» щодо нього негативних заходів впливу, у зв`язку

з повідомленням про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції»

в ДП «Адміністрація морських портів України».

Крім того, ОСОБА_1 також звертався і з іншим позовом до

ДП «Адміністрація морських портів України» про зобов`язання останнього укласти з ним трудовий договір на виконання роботи на посаді директора департаменту кадрової політики апарату управління ДП «Адміністрація морських портів України», також посилаючись на свої права як викривача, та застосування зі сторони

ДП «Адміністрація морських портів України» щодо нього негативних заходів впливу, у зв`язку з повідомленням про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України «Про запобігання корупції» (справа № 947/32268/20).

Так, у зазначеній справі № 947/32268/20 рішенням Київського районного суду

м. Одеси від 12 листопада 2021 року, залишеними без змін постановою Одеського апеляційного суду від 15 листопада 2022 року та постановою Верховного Суду

від 07 червня 2023 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 вважав, що саме він повинен був бути переведений на посаду заступника голови ДП «Адміністрація морських портів України» з операційної діяльності, оскільки він має більший досвід, кваліфікацію та стаж роботи в ДП «Адміністрація морських портів України», а не ОСОБА_3 , який між тим на цей час вже не працює на цій посаді.

Також позивач зазначив, що відповідно до пункту 2.2.3 Колективного договору трудового колективу апарату управління ДП «Адміністрація морських портів України» на 2016-2018 роки, у питаннях зайнятості та формування фінансового плану Адміністрація зобов`язується вживати заходів із збереження існуючих та створення нових робочих місць, заповнення вакансій працівниками підприємства, які мають необхідну кваліфікацію або пройшли перепідготовку. Своєчасно, згідно

з вимогами законодавства України, надавати інформацію до служби зайнятості про наявність вільних місць у ДП «Адміністрація морських портів України».

Відповідно до пункту 3.3 Статуту ДП «Адміністрація морських портів України»,

у редакції станом на травень 2020 року, підприємство здійснює свою діяльність відповідно до вимог законодавства України та цього Статуту.

Згідно з пунктами 6.1.5, 7.2 Статуту ДП «Адміністрація морських портів України» підприємство самостійно встановлює чисельність працівників та штатний розпис на підставі фонду оплати праці, передбаченого фінансовим планом. Управління підприємством здійснює голова підприємства, який підзвітний наглядовій раді підприємства. Голова підприємства призначається на посаду та звільняється

з посади наглядовою радою підприємства.

Зі змісту нової редакції Статуту ДП «Адміністрація морських портів України», затвердженого наказом Міністерства інфраструктури України від 18 червня

2020 року № 359, пунктом 7.5 встановлено, що голова підприємства, серед іншого: затверджує штатний розпис, положення про відокремлені та структурні підрозділи підприємства. Штатний розпис в частині керівного складу підприємства затверджується за погодженням з Уповноваженим органом управління (раніше Наглядовою Радою); затверджує організаційну структуру підприємства за погодженням з Уповноваженим органом управління (раніше Наглядовою Радою); призначає на посаду та звільняє з посади працівників підприємства відповідно до штатного розпису підприємства.

Правове обґрунтування

Згідно із частиною третьою статті 64 ГК України підприємство самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність працівників

і штатний розпис.

Відповідно до частини другої статті 65 ГК України власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства.

Втручання в господарську та іншу діяльність підприємства не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України.

Відповідно до частини першої статті 32 КЗпП України переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом

з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та

в інших випадках, передбачених законодавством.

Частиною третьою статті 12 та частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, установивши, що умови праці позивача, який обіймав посаду начальника служби підводних споруд апарату управління підприємства, не змінювалися і займана ним посада не скорочувалася, дійшов обґрунтованого висновку, що у відповідача не виникло будь-яких обов`язків щодо надання позивачу пропозиції на зайняття вакантної посади заступника голови на підприємстві.

Суду також вказали, що наявність у позивача статусу викривача відповідно до вимог Закону України «Про запобігання корупції» надає імунітет проти незаконного переслідування, але не надає будь-якого пріоритету перед іншими співробітниками підприємства, у тому числі щодо зайняття керівних посад. Крім того, заступник голови призначається на посаду головою підприємства за погодженням із Наглядовою Радою, а з 18 червня 2020 року - Уповноваженим органом управління, тому переведення ОСОБА_1 на вакантну посаду заступника голови підприємства з операційної діяльності була можлива лише після відповідного погодження, проте на цю посаду головою підприємства призначено іншу погоджену особу.

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про те, що процедура призначення працівника на керівну посаду підприємства вирішується керівником на власний розсуд, отже роботодавець не мав обов`язку заповнювати вакансію тільки шляхом переведення позивача на цю вакантну посаду, оскільки він має статус викривача. Оскільки відмова у призначенні позивача на посаду заступника голови з операційної діяльності не пов`язана з дискримінаційною ознакою і статусом позивача як викривача, тому відсутні підстави вважати що трудові права позивача порушені роботодавцем.

Оцінка доводів касаційної скарги щодо неврахування висновків Верховного Суду

У касаційній скарзі ОСОБА_1 вказує на те, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновків щодо застосування норм права

у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду

від 15 серпня 2019 року у справі № 815/2074/18, від 17 червня 2020 року у справі

№ 9901/980/18, від 20 серпня 2020 року у справі № 1540/4109/18, від 22 січня

2021 року у справі № 640/11869/20, від 11 лютого 2021 року у справі № 260/26/19, від 15 вересня 2021 року у справі № 310/1772/19, від 09 листопада 2022 року

у справі № 761/33182/20, від 19 квітня 2023 року у справі № 761/8294/21.

Оскільки врахуванню підлягають висновки у справах у подібних правовідносинах, Верховний Суд аналізує наведені заявником як приклади на предмет подібності рішення Верховного Суду до обставин розглядуваної справи.

Верховний Суд у постанові від 15 серпня 2019 року у справі № 815/2074/18 сформулював висновок про те, що з моменту набуття особою статусу викривача, останній здобуває певний імунітет, суть якого розкрито в частині третій статті 53 Закону України «Про запобігання корупції». Так, відповідно до положень зазначеної норми особа або член її сім`ї не може бути звільнена чи примушена до звільнення, притягнута до дисциплінарної відповідальності чи піддана з боку керівника або роботодавця іншим негативним заходам впливу (переведення, атестація, зміна умов праці, відмова в призначенні на вищу посаду, скорочення заробітної плати тощо) або загрозі таких заходів впливу у зв`язку з повідомленням нею про порушення вимог цього Закону іншою особою. Водночас такий імунітет (пункт 94 цієї постанови) не є абсолютним та має певні межі. У першу чергу, повинен бути наявним зв`язок між негативними заходами впливу або загрозою їх застосування та повідомленням викривачем про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою.

Під негативним заходом впливу може розумітись також і позбавлення або обмеження певного права викривача в порівнянні з іншими працівниками. Наприклад, відмова йому в наданні відпустки в іншому місяці, ніж це передбачено графіком відпусток, у той час як іншим працівникам в такому праві відмовлено не було.

У справі № 260/26/19 Верховний Суд вирішуючи спір про визнання протиправним

і скасування розпорядження, поновлення на посаді, стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, дійшов висновку, що позивач був звільнений всупереч гарантій імунітету викривача, передбачених частиною третьою статті 53

Закону України «Про запобігання корупції», що відповідно до статті 235

КЗпП України є підставою для поновлення позивача на роботі зі виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

У справі № 761/33182/20 предмет позову становили вимоги про скасування наказу роботодавця про застосування до працівника дисциплінарного стягнення у вигляді догани за порушення трудової дисципліни, та вказано, що з моменту набуття особою статусу викривача, останній здобуває імунітет, суть якого розкрито

в частині третій статті 53 Закону України «Про запобігання корупції». Отже, враховуючи той факт, що позивач здійснив повідомлення відносно

т. в. о. президента державного підприємства про порушення ним Закону України «Про запобігання корупції», в силу приписів статті 1 вказаного закону, позивач набув статус викривача, тож дії відповідача суперечать вимогам статті 53-4

Закону України «Про запобігання корупції».

У справі № 761/8294/21 Верховний Суд вирішуючи спір про визнання незаконним та скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу, виходив з того, що на позивача поширюється положення статті 64 Закону України «Про запобігання корупції», однак відповідач, притягаючи позивача як Уповноваженого до відповідальності шляхом звільнення за невиконання своїх обов`язків, діяв усупереч вимог частини п`ятої статті 64

Закону України «Про запобігання корупції», оскільки не отримав згоду НАЗК на звільнення позивача як Уповноваженого з посади.

У справі, яка переглядається у касаційному порядку, вимоги позивача стосуються відмови йому у переведенні на іншу посаду, а також вимоги про зобов`язання укласти з ним новий трудовий договір. Під час розгляду справи судами не встановлено обставин, які б у своїй сукупності могли давати підстави для висновку, що роботодавцем застосовано відносно позивача негативні заходи впливу. Тому висновки судів попередніх інстанцій у розглядувані справі не суперечать висновкам, сформульованим Верховним Судом у справі № 815/2074/18, № 260/26/19, № 761/33182/20, № 761/8294/21.

У справі № 9901/980/18 предметом спору є рішення ВККС України, ухвалене на виконання повноважень цього органу, щодо здійснення кваліфікаційного оцінювання суддів і визначення результатів такого оцінювання.

У справі № 1540/4109/18 вирішувався спір про визнання протиправною та скасування постанови Головного управління Держпраці в Одеській області про накладення штрафу.

У справі № 640/11869/20 вирішувався спір про визнання протиправним та скасування наказу Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 21 травня 2020 року № 124 «Про скасування права на початок виконання будівельних робіт, набутого на підставі поданого повідомлення та реєстрації декларації про готовність об`єкта до експлуатації».

У справі № 310/1772/19 предметом спору є визнання недійсним рішення, визнання недійсним державного акта на право постійного користування земельною ділянкою та зобов`язання вчинити певні дії.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що реалізація положень частини четвертої статті 263 ЦПК України полягає у тому, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосуванні відповідних норм права, які викладені в постановах Верховного Суду лише у справах, у яких відносини є подібними.

Отже, у справах № 9901/980/18, № 1540/4109/18, № 640/11869/20, № 310/1772/19, наведених заявником як приклади неоднакового застосування норм права, вирішувалися спори з інших неподібних правовідносин, а тому висновки у цих справах не можуть бути релевантними прикладами неоднакового застосування норм матеріального права.

З урахуванням наведеного, доводи касаційної скарги про неврахування судами першої та апеляційної інстанцій під час ухвалення оскаржуваних судових рішень правових висновків, викладених у зазначених постановах Верховного Суду

(пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), є необґрунтованими.

Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про те, що суд першої інстанції помилково розглянув справу у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін, оскільки ця справа не віднесена до категорії справ, які підлягають для розгляду в загальному позовному провадженні, а для розгляду цієї справи

з викликом сторін позивачем не доведено необхідність проведення судового засідання з викликом сторін.

Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що апеляційний суд переглянув цю справу з викликом сторін, отже, право на участь у розгляді справи заявником реалізовано, що свідчить про забезпечення права на справедливий суд, передбачене пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод.

Також заявник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування частини четвертої статті 53-4 Закону України «Про запобігання корупції», а саме щодо поновлення права викривача у призначенні на вищу посаду.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах. Ця норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої

статті 389 ЦПК України заявник повинен обґрунтувати, у чому саме полягає неправильне застосування норми матеріального права чи порушення норми процесуального права, щодо якої відсутній висновок Верховного Суду (у чому саме полягає помилка судів попередніх інстанцій при застосуванні відповідних норм права та як саме ці норми права судами були застосовано неправильно). Проте, як свідчить текст оскаржуваних рішень, судами першої та апеляційної інстанцій при ухваленні судових рішень взагалі не застосовано зазначеної

у касаційній скарзі норми права, а саме: частини четвертої статті 53-4 Закону України «Про запобігання корупції».

Верховний Суд погоджується, що положення частини четвертої статті 53-4 Закону України «Про запобігання корупції», відповідно до якого викривачу, його близьким особам, права яких порушені всупереч положенням частин першої - третьої цієї статті, гарантується поновлення їх порушених прав, не підлягають до застосування у цій справі, оскільки позивачем не доведено, що відмова у призначенні на посаду заступника голови з операційної діяльності пов`язана з дискримінаційною ознакою, адже наявність у позивача статусу викривача не надає будь-якого пріоритету перед іншими співробітниками підприємства, у тому числі щодо зайняття керівних посад.

З урахуванням наведеного, безпідставним є посилання у касаційній скарзі на

пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, як підставу касаційного оскарження. Наведені доводи зводяться до незгоди заявника із рішеннями судів попередніх інстанцій та до необхідності переоцінки доказів, яким вже надана оцінка судами першої та апеляційної інстанцій.

Також як на підставу оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суди не дослідили зібрані

у справі докази та не прийняли їх до уваги (пункт 1 частини третьої статті 411

ЦПК України).

Відповідно до пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої

цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

За правилом пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд

є порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Тобто обов`язковою умовою застосування положень пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України є визначення та наведення заявником підстав касаційного оскарження відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України.

Оскільки Верховний Суд констатує, що наведені ОСОБА_1 підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачені пунктом 1, 3 частини другої статті 389 ЦПК України не підтверджені, відповідно, суд касаційної інстанції не оцінює доводи заявника щодо недослідження (неналежного дослідження) доказів, як підставу касаційного оскарження відповідно до пункту 1 частини третьої

статті 411 ЦПК України.

Висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судами правильно застосовані, з якими погоджується й суд касаційної інстанції.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, касаційним судом не встановлено. Отже доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, не знайшли своє підтвердження.

Переглянувши у касаційному порядку судові рішення у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, з урахуванням неможливості встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені

в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд дійшов висновку, що оскільки доводи касаційної скарги не спростовують правильність висновків судів та не дають підстав вважати, що судами порушені норми матеріального чи процесуального права, тому касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані рішення залишенню без змін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 11 травня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 26 квітня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Ступак

І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний