ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 жовтня 2023 року

м. Київ

cправа № 902/21/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Рогач Л. І. - головуючої, Мачульського Г. М., Міщенка І. С.,

за участю секретаря судового засідання - Салівонського С. П.

представників учасників справи:

позивача - Сав`як І. Б.,

відповідача - Лісного В. С.,

Міністерства оборони України - Ільчика О. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького"

на рішення Господарського суду Вінницької області від 22.03.2023

(суддя Маслій І. В.)

та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 29.06.2023

(судді Розізнана І. В. Василишин А. Р., Грязнов В. В.)

за позовом Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького"

до Військової частини НОМЕР_1 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Міністерство оборони України та Військова частина НОМЕР_2 ,

про стягнення 1 787 414, 15 грн.

ВСТАНОВИВ:

1.Короткий зміст позовних вимог

1.1. Державне підприємство "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького" (далі - ДП "Міжнародний аеропорт "Львів") звернувся до Господарського суду Вінницької області з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення 1 787 414, 15 грн, з яких: 1 571 034,17 грн - основний борг, 121 590,84 грн - інфляційні нарахування та 94 789,14 грн - 3 % річних.

1.2. На обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що за даними бухгалтерського обліку обліковується основна дебіторська заборгованість за послуги з наземного аеропортового обслуговування державних повітряних суден Міністерства оборони України (далі - Міноборони) за період з 05.10.2017 по 18.10.2018 у розмірі 1 571 034,17 грн, оскільки при укладенні договору про спільне використання аеродрому сторони погодили безоплатність лише однієї послуги - зліт-посадки для повітряних суден Міноборони, а тому усі інші аеропортові послуги, які надаються відповідачу, підлягають оплаті у встановленому законодавством порядку.

2. Стислий виклад обставин справи, встановлених судами

2.1. 12.03.2009 між ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" (після зміни назви ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького) та Військовою частиною НОМЕР_2 , було укладено договір № 1/92-09 про спільне використання аеродрому державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів", погоджений 12.03.2009 заступником Міністра транспорту та зв`язку України Головою Державної авіаційної адміністрації та заступником Міноборони (надалі Договір).

2.2. Пунктом 1.2 Договору сторони визначили, що уклали цей договір з метою забезпечення ефективного використання державних повітряних суден (ДПС) та аеродрому "Львів", організації виконання, обслуговування та забезпечення польотів, експлуатації утримання поточного ремонту та забезпечення польотів ДПС, експлуатації утримання і поточного ремонту та забезпечення безпеки аеродрому "Львів".

2.3. Сторони домовились, що інженерно-авіаційне забезпечення польотів на аеродромі "Львів" здійснюється силами та засобами ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" (пункт 2.2 Договору), яке несе витрати на утримання аеродрому "Львів" (пункт 2.5 Договору).

2.4. Пунктом 4.2 Договору передбачено, що відповідно до умов цього договору ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" безкоштовно забезпечує прийом та випуск ДПС Збройних Сил України та Міноборони (у тому числі, повітряних суден підприємств Міноборони), крім тих, які здійснюють комерційну діяльність.

2.5. Положеннями пункту 8.6 Договору визначено, що термін дії цього договору становить 49 років.

2.6. Позивач 20.10.2017 звернувся до військової частини НОМЕР_2 з листом, в якому повідомив, що укладеним Договором не врегульовано правовідносини щодо оплати інших аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування повітряних суден (крім зліт-посадки повітряних суден), які надаються відповідно до чинних нормативно-правових актів. Разом з листом позивач надіслав проект відповідного договору і зазначив, що застосовуватиме тарифи на послуги з наземного та пасажирського обслуговування при обслуговуванні ДПС відповідно до заявок військової частини.

2.7. Листом від 27.11.2017 від військової частини НОМЕР_2 позивачу надійшла відповідь, в якій зазначено, що для вирішення питань, пов`язаних зі спільним використанням аеродрому, а саме щодо оплати тарифів на послуги з наземного та пасажирського обслуговування доцільно звертатися безпосередньо до Міноборони.

2.8. Позивач 20.12.2017 звернувся до Міноборони з листом, в якому просив про сприяння у вирішенні питання оплати інших аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден (крім зліт-посадки повітряних суден).

2.9. У відповіді, наданій за дорученням Міноборони командувачем Повітряних сил Збройних Сил України, зазначено, що зважаючи на вимоги Законів України "Про оборону", "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" в частині дії особливого періоду, підстав для внесення змін і доповнень до Договору на цей час немає.

2.10. Позивач надіслав відповідачеві та військовій частині претензію про сплату заборгованості, у відповіді на яку військова частина зазначила, що відповідно до пункту 4.2 Договору враховується повний комплекс надання аеропортових послуг, необхідних для прийому-випуску ДПС, у тому числі, але не тільки, послуги зліт-посадки.

3. Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

3.1. Господарський суд Вінницької області рішенням від 23.02.2023 відмовив у задоволенні позову.

3.2. Суд мотивував своє рішення тим, що пунктом 4.2. договору чітко визначено безкоштовне забезпечення прийому та випуску державних повітряних суден Збройних Сил України та Міноборони, яке здійснюється шляхом надання на безоплатній основі всіх послуг, які необхідні для прийому та випуску державних повітряних суден, крім послуг без яких прийом та випуск державних повітряних суден можливі та були замовлені Міністерством оборони України та Збройними Силами України додатково, шляхом укладення відповідних договорів. Водночас матеріали справи не містять будь-яких додаткових угод до договору від 12.03.2009 № 1/92-09 чи інших договорів, укладених між сторонами, Міноборони чи Збройними Силами України.

3.3. Північно-західний апеляційний господарський суд постановою від 29.06.2023 залишив зазначене судове рішення без змін.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги та її обґрунтування

4.1. Позивач звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Господарського суду Вінницької області від 22.03.2023 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 29.06.2023, в якій просить судові рішення скасувати, прийняти нове рішення про задоволення позову.

4.2. На обґрунтування касаційної скарги позивач посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування статей 70 та 81 Повітряного кодексу України (далі - ПК України) у подібних (до спірних) правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України).

4.3. За доводами скаржника, суди залишили поза увагою, що укладений між сторонами договір про спільне використання аеродрому не містить умов щодо вартості послуг та порядку розрахунків та взагалі не передбачає умов надання послуг наземного обслуговування, хоча саме надання послуг наземного обслуговування є основним видом господарської діяльності позивача відповідно до його Статуту, а аеропорт створений для здійснення господарської діяльності з метою отримання прибутку від здійснення цієї діяльності. Отже суди фактично включили у договір перелік послуг наземного обслуговування та одночасно вирішили питання звільнення відповідача від оплати таких аеропортових послуг, не аргументуючи це відповідно до законодавства України та стандартів і рекомендованої практики Міжнародної організації цивільної авіації, як того вимагає стаття 81 ПК України.

5. Позиція інших учасників справи

5.1. У відзивах на касаційну скаргу Міноборони та військова частина судові рішення у справі залишити без змін як законні та обґрунтовані.

5.2. В судовому засіданні представники сторін доводи, викладені у касаційній скарзі та відзивах підтримали.

6. Позиція Верховного Суду

6.1. Заслухавши суддю-доповідачку, представників учасників справи, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами норм матеріального та процесуального права, колегія суддів зазначає таке.

6.2. За висновками судів попередніх інстанцій Договір від 12.03.2009 №1/92-09 про спільне використання аеродрому укладений між "Міжнародний аеропорт "Львів" та військовою частиною НОМЕР_2 , що діяла на підставі довіреності Міністерства оборони України від 06.03.2009 №220/152/д, , що відповідає приписам частини другої статті 2 та статті 170 ЦК України, за змістом яких учасниками цивільних відносин є держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права і відповідно до держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

6.3. Вирішення спору у справі, що переглядається, перш за все залежить від тлумачення цього договору, а саме від того, чи передбачене цим договором звільнення від оплати аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден.

6.4. Здійснюючи таке тлумачення, суд першої інстанції дійшов висновку, що передумови та підстави укладення Договору в комплексі з його умовами та при визначенні належності аеропорту "Львів" до об`єктів, які забезпечують підтримання обороноздатності держави дають підстави для висновку, що обкладання послуг, без яких неможливий зліт або посадка державного повітряного судна Збройних Сил України та Міноборони (у тому числі повітряних суден підприємств Міноборони), крім тих, які здійснюють комерційну діяльність, обов`язковістю їх оплати є недопустимим та суперечитиме безпосередньо умовам Договору.

6.5. Суд апеляційної інстанції погодився з цими міркуваннями та зазначив, що для повноцінного забезпечення прийому та випуску державних повітряних суден Збройних Сил України та Міністерства оборони України з/до аеропорту "Львів" є необхідним надання послуг, зокрема: зльоту-посадки повітряного судна; руху та стоянки повітряного судна; супроводу державних повітряних суден до місця стоянки; забезпечення авіаційної безпеки та забезпечення наднормативної стоянки повітряного судна; супроводу технічного наземного обслуговування; охорони державних повітряних суден; наземного обслуговування державних повітряних суден та екіпажу і пасажирів державних повітряних суден, тощо.

6.6. Однак колегія суддів не погоджується з такими висновками виходячи з такого.

6.7. Мотивуючи свої висновки, суди попередніх інстанцій, зокрема, зазначили, що аеродром "Львів" до передачі його Аеропорту належав до сфери управління Міноборони та являв собою частину військового містечка, в той час як основними засадами діяльності в галузі авіації та використання повітряного простору України є гарантування безпеки авіації, забезпечення інтересів держави, національної безпеки та потреб суспільства і економіки у повітряних перевезеннях та авіаційних роботах. Неухильність дотримання таких засад здійснення відповідної діяльності як інтереси держави та національна безпека знайшло своє відображення в Указі Президента України від 08.10.2007 №948/2007, яким була зупинена дія розпорядження Кабінету Міністрів України від 06.09.2007 №705-р про передачу цілісного майнового комплексу Державним підприємством "Міжнародний аеропорт "Львів" разом із злітно-посадковою смугою в комунальну власність територіальної громади м. Львів, з посиланням на те, що такі дії не відповідають завданням щодо реформування та розвитку Збройних Сил України, визначеним Указом Президента України від 27.12.2005 №1862-25т, що виданий згідно зі статтею 106 Конституції України та на виконання Законів України "Про основи національної безпеки України" та "Про організацію оборонного планування", адже вилучення відповідної злітно-посадкової смуги з управління Міністерства оборони України призведе до зниження бойової готовності військ, що створить загрозу національній безпеці. Тобто, Президент України фактично зауважив, що позбавлення Збройних Сил України та Міноборони можливості використання у своїй діяльності аеропорту "Львів" разом із злітно-посадковою смугою не відповідає статті 17 Конституції України, за якою забезпечення захисту суверенітету і територіальної цілісності України визнаються найважливішими функціями держави, та пункту 7 статті 116 Конституції України, яким на Кабінет Міністрів України покладено здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України.

6.8. Колегія суддів звертає увагу, що у цій справі йдеться про спір у межах правовідносин за господарським договором між державним підприємством як суб`єктом господарювання та державою. Відповідно наведені судами обставини щодо передісторії реалізації наміру передати аеродром з державної до комунальної власності територіальної громади м. Львів (від якого держава врешті відмовилася) не можуть використовуватися для тлумачення укладеного в подальшому договору з позивачем, який є державним комерційним підприємством і жодного стосунку до питань передачі майна з державної у комунальну власність не мав.

6.9. Суди попередніх інстанцій виходили також з тих міркувань, що лише в послідуючому, після проведення низки узгоджувальних заходів та врегулювання спірних питань, пов`язаних з передачею зі сфери управління Міноборони до Мінтрансзв`язку державного майна військового містечка №58, з метою використання аеродрому Львів в інтересах держави, у тому числі щодо безперебійного комплексного забезпечення прийому-випуску державних повітряних суден, Кабінет Міністрів України видав розпорядження від 18.06.2008 №889-р про передачу від Міноборони до сфери управління Мінтрансзв`язку основних фондів аеродрому Львів, за наслідками реалізації якого і був укладений Договір №1/92-09 від 12.03.2009.

6.10. Однак колегія суддів звертає увагу, що рішення судів попередніх інстанцій не містять ані змісту таких узгоджувальних заходів, спірних питань щодо безперебійного комплексного забезпечення прийому-випуску державних повітряних суден, ані суті їх врегулювання, ані посилання на докази, на підставі яких суди дійшли висновків про наявність зазначених обставин. Крім того, розпорядження КМУ від 18.06.2008 №889-р "Про передачу державного майна в управління Мінтрансзв`язку" містить лише рішення про прийняття пропозиції Міноборони і Мінтрансзв`язку щодо передачі майна військового містечка від Міноборони в управління Мінтрансзв`язку, та перелік майна, що передається. Тобто зазначене розпорядження не стосується платності чи безоплатності надання тих чи інших послуг щодо обслуговування державних повітряних суден, а тому не може бути використане для тлумачення договору №1/92-09 від 12.03.2009.

6.11. Суд першої інстанції зазначив, що якби держава віддала безоплатно майно, що спрямоване на підтримання обороноздатності Збройних Сил України та забезпечує безпеку держави, іншій особі та була б зобов`язана при цьому оплачувати послуги, пов`язані із його подальшим використанням (обумовленість чим такого передання підтверджується Договором), існували б правові ознаки для нікчемності такого правочину як укладеного на шкоду інтересам держави.

6.12. Колегія суддів вважає цей висновок помилковим і звертає увагу, що позивач є державним комерційним підприємством, тобто його засновником є держава. Передання того чи іншого державного майна державному підприємству є звичайною практикою, оскільки натомість держава отримує стовідсоткову частку у статутному капіталі державного підприємства та статус засновника (вищого органу) такого підприємства (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункт 71)). При цьому державне підприємство як юридична особа та держава (хоч вона і є засновником такого підприємства) є різними суб`єктами права і можуть вступати між собою у господарські відносини, зокрема на платній основі.

6.13. Суд апеляційної інстанції мотивував свої висновки також тим, що якби укладений договір був платним, то в ньому мало б бути узгоджено одну з істотних умов договору - його ціну. При цьому договір не містить умов щодо вартості послуг та порядку розрахунків, тобто договір є безоплатним.

6.14. З цього приводу колегія суддів звертає увагу, що, як встановили суди попередніх інстанцій, відповідно до умов Договору Аеропорт безкоштовно забезпечує прийом та випуск державних повітряних суден Збройних Сил України та Міноборони (у тому числі повітряних суден підприємств), крім тих, які здійснюють комерційну діяльність. Наявність в договорі умов про безкоштовне надання інших послуг (зокрема звільнення від оплати аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден) суди попередніх інстанцій не встановили, тобто Договір надання таких послуг взагалі не регулює. При цьому він не регулює не тільки ціну таких послуг, а й їх обсяг.

6.15. Також, як встановлено судами попередніх інстанцій, термін дії договору становить 49 років. На такий значний строк встановити як обсяг послуг, так і їх ціну практично неможливо, зокрема з огляду на мінливість економічної ситуації та інфляційні процеси отже, відсутність такого регулювання в договорі не свідчить про намір сторін встановити обов`язок позивача надавати безоплатно послуги крім тих, які зазначені в Договорі.

6.16. Колегія суддів також зауважує, що виходячи з принципу розумності (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) та з урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (постанова Верховного Суду від 05.12.2022 у справі № 753/8945/19). Отже, в разі сумніву умови договору слід тлумачити таким чином, щоб вони відповідали законодавству.

6.17. Водночас, як правильно вказано судами попередніх інстанцій, оплата за аеропортове обслуговування передбачена статтею 81 ПК України, а аеропортові збори встановлені наказом Мінтрансзв`язку від 14.04.2008 №433 "Про встановлення аеропортових зборів за обслуговування повітряних суден і пасажирів в аеропортах України та внесення змін до наказу Мінтрансу від 06.07.99 №352". При цьому зазначеним наказом (в редакції на час укладення Договору) було імперативно визначені розміри аеропортових зборів. Пунктом 3.1 розділу ІІІ зазначеного наказу було встановлено, що з метою стимулювання авіакомпаній як комерційних партнерів аеропортів за рішенням керівника аеропорту до зборів за посадку-зліт повітряного судна та за наднормативну стоянку повітряного судна, яке виконує регулярні рейси, можуть застосовуватись понижувальні коефіцієнти від 0,7 до 1,0. Тобто повне звільнення від сплати зборів цим законодавчим актом не було передбачено.

6.18. Тому колегія суддів вважає, що відсутні підстави розширеного тлумачення Договору таким чином, що він передбачав звільнення від оплати аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден.

6.19. Буквальне значення слів і понять, використаних у договорі, дає змогу з`ясувати його зміст, а підстав вважати, що буквальний зміст договору не відповідає дійсним намірам сторін, не встановлено. Виходячи з викладеного відсутні і підстави для врахування подальшої (після укладення договору) поведінки сторін, зокрема в частині відсутності раніше спорів щодо необхідності здійснення оплати, на що вказали суди попередніх інстанцій.

6.20. Позивач обґрунтовує свої вимоги тим, що договір про надання послуг укладено у спрощений спосіб, що не суперечить вимогам статті 181 ГК України та статті 205 ЦК України. Нормами чинного законодавства не встановлена обов`язкова вимога щодо письмової форми при укладанні договору надання послуг. Послуги надавались за заявками військової частини НОМЕР_2 за діючими тарифами.

6.21. Суди попередніх інстанцій відхилили ці доводи позивача, посилаючись на те, що матеріали справи не містять будь яких додаткових угод до Договору №1/92-09 від 12.03.2009 чи інших договорів укладених між Державним підприємством "Міжнародний аеропорт "Львів" та Міністерством оборони України чи Збройними Силами України. Суд апеляційної інстанції також зазначив, що порядок внесення змін до письмового договору унормовано, зокрема, статтею 651 ЦК України, статтею 188 ГК України, де йдеться про те, що сторона договору, яка вважає за необхідне змінити або розірвати договір, повинна надіслати пропозиції про це другій стороні за договором. Сторона договору, яка одержала пропозицію про зміну чи розірвання договору, у двадцятиденний строк після одержання пропозиції повідомляє другу сторону про результати її розгляду. У разі якщо сторони не досягли згоди щодо зміни (розірвання) договору або у разі неодержання відповіді у встановлений строк з урахуванням часу поштового обігу, заінтересована сторона має право передати спір на вирішення суду.

6.22. Колегія суддів вважає ці доводи помилковими, оскільки, як зазначено вище, Договір №1/92-09 від 12.03.2009 питання оплати аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден не регулює, а тому не потребував внесення змін до нього в цій частині. Оскільки форма договору, який укладається юридичною особою з державою, не врегульована законом, слід за аналогією закону застосовувати пункт 1 частини першої статті 208 ЦК України, відповідно до якого правочини між юридичними особами належить вчиняти у письмовій формі. Водночас відповідно до частини першої статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом, але рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. При цьому судами попередніх інстанцій не враховано, що відповідно до пункту 6 статті 3 ЦК України діє доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки); у праві України зазначена доктрина проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу) як волевиявлення, яке свідчить про вчинення правочину, зокрема про його схвалення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 06.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункти 7.36 - 7.37)). Отже, якщо конклюдентні дії сторони свідчать про намір укласти договір (наприклад, звернення до іншої сторони з заявкою на надання послуг, одержання цих послуг), то така сторона не вправі посилатися на неукладеність договору.

6.23. Тому колегія суддів дійшла висновку, що позовна вимога є обґрунтованою.

6.24. Водночас колегія суддів звертає увагу на таке.

6.25. Відповідно до частини першої статті 2 ЦК України учасниками цивільних відносин є, зокрема, юридичні особи. Відповідно до частини першої статті 80 ЦК України юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді. Відповідно до частини четвертої статті 87 ЦК України юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

6.26. Відповідно до частини першої, другої статті 96 ЦК України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями; юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном.

6.27. Отже, для набуття організацією статусу учасника цивільних відносин (юридичної особи) у розумінні ЦК України недостатньо самого лише факту її державної реєстрації, для цього організації має бути забезпечена можливість мати відокремлене майно, яким вона може відповідати за своїми зобов`язаннями.

6.28. Відповідно до статті 3 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" суб`єктами господарської діяльності у Збройних Силах України є військові частини, заклади, установи та організації Збройних Сил України, які утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України, ведуть відокремлене господарство, мають кошторис надходжень та видатків, рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного Герба України і своїм найменуванням. Відповідно до частини другої статті 14 Закону України "Про Збройні Сили України" земля, води, інші природні ресурси, а також майно, закріплені за військовими частинами, військовими навчальними закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, є державною власністю, належать їм на праві оперативного управління та звільняються від сплати усіх видів податків відповідно до законів з питань оподаткування. Водночас відповідно до статті 4 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" реєстрація військових частин як суб`єктів господарської діяльності здійснюється в особливому порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

6.29. Відповідно до статті 15 Закону України "Про Збройні Сили України" фінансування Збройних Сил України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України. Фінансування Сил спеціальних операцій Збройних Сил України здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, які виділяються Міністерству оборони України окремим рядком на утримання Сил спеціальних операцій Збройних Сил України, а також інших джерел, передбачених законодавством. Фінансування Збройних Сил України може здійснюватися додатково за рахунок благодійних пожертв фізичних та юридичних осіб у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Фінансування витрат Міністерства оборони України на виконання завдань, до яких можуть залучатися з`єднання, частини і підрозділи Збройних Сил України, визначених частиною третьою статті 1 цього Закону, здійснюється Кабінетом Міністрів України за рахунок коштів, що виділяються у встановленому законом порядку на виконання цих завдань, або додаткових коштів (надходжень).

6.30. При цьому відповідно до статті 8 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" кошти, одержані від здійснення військовими частинами господарської діяльності, зараховуються до Державного бюджету України та використовуються виключно на національну оборону відповідно до кошторису Міністерства оборони України.

6.31. Крім того, відповідно до статті 5 цього Закону за невиконання чи неналежне виконання договірних зобов`язань, а також за шкоду і збитки, заподіяні довкіллю, правам та інтересам фізичних і юридичних осіб та державі, військова частина як суб`єкт господарської діяльності несе відповідальність, передбачену законом та договором. Військова частина як суб`єкт господарської діяльності за своїми зобов`язаннями відповідає коштами, що надходять на її рахунок по відповідних статтях кошторису (крім захищених статей), а в разі їх недостатності відповідальність за зобов`язаннями військової частини несе Міністерство оборони України. Стягнення за зобов`язаннями військової частини не може бути звернено на майно, за нею закріплене.

6.32. Отже, військова частина не може мати достатнього рівня майнової самостійності, який є необхідним для учасника цивільних відносин (частина перша статті 1 ЦК України). Тому військова частина не може вважатися учасником цивільних правовідносин (юридичною особою) в розумінні ЦК України, а відтак не є самостійним суб`єктом господарських правовідносин. Та обставина, що відповідно до частини третьої статті 5 Закону України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України" військова частина за своїми зобов`язаннями відповідає коштами, що надходять на її рахунок по відповідних статтях кошторису (крім захищених статей), не свідчить про її майнову самостійність, наявність в неї статусу юридичної особи та здатність бути позивачем та відповідачем в суді, а свідчить про те, що по деяких статтях кошторису, призначених для цього, з рахунків військової частини можуть бути сплачені кошти у зв`язку з господарською діяльністю, яка здійснюється державою через військову частину.

6.33. Відповідно до статті 170 ЦК України держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом. При цьому під органом державної влади слід розуміти не тільки суб`єкта владних повноважень, а будь-яку організацію, через яку держава здійснює діяльність, оскільки наявність чи відсутність у організації владних повноважень не має значення у цивільних правовідносинах, оскільки відповідно до частини першої статті 1 ЦК України вони засновані, зокрема, на юридичній рівності їх учасників.

6.34. Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає у цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема у цивільних, правовідносинах. Тому у тих відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постановах від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11 (пункти 6.21, 6.22), від 26.02.2019 у справі № 915/478/18 (пункти 4.19, 4.20), від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц (пункт 26), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (пункт 8.5), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80)).

6.35. Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що і в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах. Тобто, під час розгляду справи у суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови від 27.02.2019 у справі №761/3884/18 (пункт 35), від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 27)). Тому, зокрема, наявність чи відсутність у органу, через який діє держава, статусу юридичної особи, значення не має (постанова Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81)).

6.36. Таким чином, фактичним відповідачем у справі, що переглядається, є не військова частина НОМЕР_2 (через яку здійснювалась діяльність щодо експлуатації повітряних суден), і не військова частина НОМЕР_1 (якій підпорядкована військова частина НОМЕР_2 ), а держава, з якої і належить стягнути грошові кошти.

6.37. Колегія суддів вважає, що грошові кошти не можуть примусово стягуватись ані з військової частини, ані з Міністерства оборони України, причому як з точки зору інтересів обороноздатності держави, так і з точки зору інтересів осіб, які вступають у відносини з державою.

6.38. З одного боку, відповідно до статті 3 Закону України "Про Збройні Сили України" військові частини входять до структури Збройних Сил України. Відповідно до статті 1 цього Закону на Збройні Сили України покладаються оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності. Саме з цією метою здійснюється фінансування військових частин. Тому не можна примусово стягувати кошти з військової частини, адже таке стягнення може призвести до неможливості виконання військовою частиною покладених на неї функцій, це, своєю чергою, може підірвати оборотоздатність держави.

6.39. З подібних причин грошові кошти не можуть примусово стягуватись і з міністерства чи іншого державного органу. Кожне міністерство, інший державний орган покликані виконувати державні функції, покладені на них відповідно до законодавства; саме з цією метою здійснюється їх фінансування. Примусове стягнення коштів з міністерства чи іншого державного органу може призвести до неможливості виконання ними покладених на неї функцій, а відтак до розбалансування державної влади.

6.40. З іншого боку, на особу, яка вступає з державою у правовідносини, в силу яких держава зобов`язана сплатити особі кошти, не може бути покладений обов`язок з`ясування, яка саме державна організація має відповідні статті кошторису, та чи має вона досить коштів за відповідним призначенням. Така особа і не має засобів для з`ясування цих обставин. Не має встановлювати ці обставини і суд, оскільки таке з`ясування має здійснюватися на момент виконання судового рішення, а не на момент звернення з позовною заявою або на момент ухвалення судового рішення. Натомість виконання державного бюджету полягає, серед іншого, у розподілі коштів між різними державними організаціями за відповідними призначеннями; така діяльність здійснюється самою державою.

6.42. У рішенні від 20.10.2011 у справі "Рисовський проти України"

(Заява № 29979/04, пункт 70) Європейський суд з прав людини підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

6.43. Отже, якщо держава зобов`язана сплатити гроші особі, то сама держава повинна запровадити внутрішні процедури, за якими така сплата буде здійснена. У таких випадках судовим рішенням належить стягнути кошти з держави, а резолютивна частина рішення не повинна містити відомостей про суб`єкта його виконання, номери та види рахунків, з яких буде здійснено безспірне списання (див. mutatis mutandis постанову Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2018 у справі № 910/23967/16 (пункт 7.2)).

6.44. Отже, позивач помилково визначив відповідачем військову частину НОМЕР_1 і вимагав стягнення коштів саме з неї, а третіми особами - Міністерство оборони України та військову частину НОМЕР_2 (тобто фактично визначив державу одночасно і відповідачем, і третіми особами). Водночас зазначена помилка позивача не є перешкодою для розгляду справи по суті та задоволення позову, оскільки у цій справі держава в якості відповідача належно представлена як військовою частиною НОМЕР_2 (у зв`язку з діяльністю держави через яку виник спір) та військовою частиною НОМЕР_1 (у підпорядкуванні якої перебуває військова частина НОМЕР_2 ), так і Міністерством оборони України.

7. Висновки Верховного Суду

7.1. Відповідно до частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішенні у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд, а також скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і закрити провадження у справі чи залишити позов без розгляду у відповідній частині.

7.2. Згідно з частиною першою статті 311 ГПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

7.3. З урахуванням викладеного, рішення та постанову у цій справі слід скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити. Відтак, касаційна скарга ДП "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького" підлягає задоволенню.

8. Судові витрати

8.1. Згідно зі статтею 315 ГПК України у постанові суду касаційної інстанції повинен бути зазначений розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

8.2. Судові витрати, понесені упродовж розгляду справи, слід стягнути на користь позивача з огляду на приписи статті 129 ГПК судові витрати.

Керуючись статтями 129, 300, 301, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В :

1. Касаційну скаргу Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького" задовольнити.

2. Рішення Господарського суду Вінницької області від 22.03.2023 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 29.06.2023 у справі № 902/21/21 скасувати.

3. Прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

4. Стягнути з Державного бюджету України на користь Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького" (79000, м. Львів, Аеропорт ЦА, код 33073442) 1 571 034 (один мільйон п`ятсот сімдесят одну тисячу тридцять чотири) грн 17 коп. - основного боргу, 121 590 (сто двадцять одну тисячу п`ятсот дев`яносто) грн 84 коп - інфляційних нарахувань та 94 789 (дев`яносто чотири тисячі сімсот вісімдесят дев`ять) грн 14 коп. - 3 % річних.

5. Стягнути з Державного бюджету України на користь Державного підприємства "Міжнародний аеропорт "Львів" імені Данила Галицького" (79000, м. Львів, Аеропорт ЦА, код 33073442) 26 811 (двадцять шість тисяч вісімсот одинадцять) грн 21 коп. судового збору, сплаченого за подання позовної заяви, 40 216 (сорок тисяч двісті шістнадцять) грн 82 коп. судового збору, сплаченого за подання апеляційної скарги та 53 622 (п`ятдесят три тисячі шістсот двадцять дві) грн 42 коп. судового збору, сплаченого за подання касаційної скарги.

Доручити Господарського суду Вінницької області видати наказ.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуюча Л. Рогач

Судді Г. Мачульський

І. Міщенко