Постанова

Іменем України

27 вересня 2023 року

м. Київ

справа № 242/2655/21

провадження № 61-2786 св 23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідач - Держава Україна в особі Кабінету Міністрів України;

третя особа - Донецька обласна державна адміністрація, обласна військова-цивільна адміністрація;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , Кабінету Міністрів України на рішення Селидівського міського суду Донецької області від 01 грудня 2021 року у складі судді Черкова В. Г. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Хейло Я. В., Мірути О. А., Тимченко О. О.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2021 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України про відшкодування матеріальної шкоди, завданої терористичним актом.

Позовна заява мотивована тим, що вона є власником житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

01 лютого 2017 року в результаті вчинення терористичного акту під час проведення антитерористичної операції її житловий будинок був пошкоджений внаслідок обстрілів, що підтверджується актом обстеження житла, зруйнованого внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією російської федерації від 15 грудня 2020 року № 38. У акті вказано, що будинок є непридатним для проживання. Цей будинок був її єдиним житлом.

За даним фактом вона звернулася до Авдіївського відділу поліції ГУ НП в Донецькій області із заявою про кримінальне правопорушення, 01 лютого 2017 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань буди внесені відомості за номером 120175014000085 за фактом злочину, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України.

09 квітня 2021 року вона подала до Авдіївської міської військово-цивільної адміністрації (далі - Авдіївська міська ВЦА) заяву про виплату компенсації за зруйноване житло, на яку отримала відповідь від 15 квітня 2021 року, у якій вказано, що Авдіївська міська ВЦА звернулась до Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій з питанням щодо роз`яснення процедури виплати грошової допомоги відповідно до Порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією російської федерації, який затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767, та після отримання роз`яснень, її буде додатково повідомлено про результати розгляду.

Вважає, що вона має право на відшкодування за пошкодження її майна згідно з чинним законодавством України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Право на судовий захист гарантовано Конституцією України, у тому числі щодо захисту права власності, а право на відшкодування шкоди передбачено статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд стягнути з Держави України в особі Кабінету Міністрів України за рахунок Державного бюджету України шкоду, заподіяну терористичним актом, у вигляді руйнування житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , у розмірі 474 694, 70 грн.

Ухвалою Селидівського міського суду Донецької області від 30 серпня 2021 року третьою особою у справі залучено Донецьку обласну державну адміністрацію - обласну військово-цивільну адміністрацію.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 01 грудня 2021 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2023 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з Державного бюджету України шляхом списання Державною казначейською службою України коштів з Єдиного казначейського рахунку на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 200 000 грн. У задоволенні іншої частини позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що факт заподіяння шкоди позивачці є доведеним, а отже, вона має право на компенсацію від держави за невиконання державою свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. При цьому суди врахували відсутність компенсації завданої шкоди впродовж тривалого часу та не відновлення житлового будинку. Також суди звернули увагу на відсутність на час виникнення спірних правовідносин та на час звернення з цим позовом спеціального порядку відшкодування за пошкоджений житловий будинок внаслідок терористичного акту, на нездатність держави захищати власність своїх громадян.

Визначаючи розмір такої компенсації, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, враховуючи фактичні обставини справи, за принципом розумності та справедливості, дійшов висновку про стягнення коштів у розмірі 200 000 грн.

Також суди виходили із того, що вимоги позивачки про відшкодування шкоди за пошкоджене під час терористичного акту майно на підставі статті 19 Закону України «Про боротьбу із тероризмом» та статті 86 Кодексу цивільного захисту України є безпідставними.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

У лютому 2023 року Кабінет Міністрів України подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Селидівського міського суду Донецької області від 01 грудня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2023 року й ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.

У березні 2023 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить оскаржувані судові рішення змінити та задовольнити позов ОСОБА_1 .

Підставами касаційного оскарження указаних судових рішень Кабінет Міністрів України зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і порушення норм процесуального права, вказував, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 242/1186/18 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України), а також не дослідили належним чином зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Підставами касаційного оскарження указаних судових рішень представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і порушення норм процесуального права, а саме: необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16 (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 березня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційними скаргами Кабінету Міністрів України та представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 та витребувано цивільну справу № 242/2655/21 із Селидівського міського суду Донецької області.

У квітні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 вересня 2023 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційні скарги

Касаційна скарга Кабінету Міністрів України мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не встановили усіх фактичних обставин справи, що мають визначальне значення для правильного вирішення справи, а відтак дійшли помилкових висновків про наявність підстав для часткового задоволення позову.Судами не встановленожодних причинно-наслідкових зв`язків між проведенням силами Держави України АТО та руйнування майна позивачки, а також обставин порушення державою негативного конвенційного обов`язку для відшкодування матеріальної шкоди. Позивачка не обґрунтовувала, що Держава Україна до того моменту, як відбулось руйнування її майна внаслідок артилерійського обстрілу, знала про можливість обстрілу з боку незаконних збройних формувань, могла вжити, але не вжила заходи, які би усунули ризик для її майна. Отже, установлені судами обставини справи не підтверджують порушення Державою Україною її обов`язку щодо вжиття належних заходів та недопущення руйнування будинку позивачки внаслідок артилерійського обстрілу.

При цьому заявник посилається на висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 242/1186/18 з подібними правовідносинами.

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій при визначенні розміру компенсації, яка підлягає виплаті зі сторони Держави, як сторони, що не виконала свої конвенційні обовязки, не врахували принцип цивільного судочинства, загальні засади цивільного законодавства, закріплені у статті 3 ЦК України, адже визначена судами компенсація у розмірі 200 000 грн не є справедливим відшкодуванням за руйнування житлового будинку позивачки, оскільки вартість відновлення пошкодженого майна становить 474 694, 70 грн, що підтверджується наданим суду висновком експерта від 11 травня 2021 року № 24. Позивачка має нести надмірний тягар, який полягає у відновленні зруйновного майна за власний рахунок, оскільки сума компенсації, встановлена судом, є недостатньою для його відновлення.

Наголошує, що правова позиція Великої Палати Верховного Суду у постанові від 04 вересня 2019 року у справі № 265/6582/16-ц стосувалась схожих умов заподіяння шкоди майну позивача, проте суттєво відрізняється за об`єктом заподіяння шкоди, оскільки стосуються об`єктів комерційної власності, які мають інше значення для життя людини ніж житлова нерухомість.

Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу

У березні 2023 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , у якому зазначено, що доводи касаційної скарги Кабінету Міністрів України є безпідставними, суди вірно встановили, що позивачка має право на компенсацію від держави за невиконання нею свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до Верховного Суду у квітні 2023 року, Кабінет Міністрів України зазначив, що механізм грошової компенсації постраждалим цивільним особам, житло яких було зруйновано внаслідок бойових дій, встановлено Порядком використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією російської федерації, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767, та розмір такої компенсації не має перевищувати 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб. Встановлений судами розмір компенсації значно перевищує законодавчо визначений розмір.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1 є власником будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 23 липня 1992 року (а. с. 13-14, т. 1).

Відповідно до акту обстеження житла, зруйновного (пошкодженого) внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією російської федерації, від 15 грудня 2020 року № 38, при обстеженні житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 комісія виявила пошкодження фундаменту, часткове зруйнування стін та даху/покрівлі, зруйнування підлоги, вікон, дверей та комунікацій. В акті також вказано про проведення ремонтних робіт з часткового відновлення даху житлового будинку за рахунок будівельних матеріалів, наданих з регіонального мат-резерву Донецької області особовим складом ДСНС України. Згідно висновку комісії - будинок пошкоджено, він є непридатним для проживання (а. с. 23-24, т. 1). Вказане підтверджується також довідкою від 16 грудня 2021 року № 38 про визнання особи постраждалою внаслідок надзвичайної ситуації, виданою військово-цивільною адміністрацією м. Авдіївка Донецької обл. (а.с. 25).

Згідно з довідкою Слідчого відділення Авдіївського ВП Покровського ВП ГУНП в Донецькій області, 01 лютого 2017 року до ЧЧ Авдіївського ВП Покровського ВП ГУНП в Донецькій області надійшла заява від ОСОБА_3 за фактом пошкодження домоволодіння, що належить його матері ОСОБА_1 , за адресою: АДРЕСА_1 , в результаті артилерійського обстрілу м. Авдіївка невстановленими особами 01 лютого 2017 року. Вказана заява зареєстрована, а також приєднана до ЄРДР № 1201705014000085 від 01 лютого 2017 року за фактом злочину, передбаченого частиною третьою статті 258 КК України. Кримінальне провадження передано за підслідністю до СБУ в Донецькій області для подальшого розслідування (а. с. 26, т. 1).

09 квітня 2021 року ОСОБА_1 звернулася із заявою до Авдіївської міської ВЦА про виплату грошової допомоги відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767 (а. с. 27, т. 1).

Згідно листа Авдіївської міської ВЦА від 15 квітня 2021 року № 0291/01-19, остання звернулась до Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України з питанням щодо роз`яснення процедури виплати грошової допомоги відповідно до порядку використання коштів, передбачених у державному бюджеті для здійснення грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією російської федерації. У листі вказано, що після отримання відповідних роз`яснень Авдіївська міська ВЦА додатково повідомить позивача про результату запиту (а. с. 29, т. 1).

Згідно висновку експерта від 11 травня 2021 року № 24, житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 , пошкоджений. Дійсна вартість відновлення пошкоджених конструкцій і елементів (об`єктів), розташованих в домоволодінні, складає 474 694, 70 грн (а. с. 31-46, т .1).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга Кабінету Міністрів України підлягає задоволенню; касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Завдання майнової (матеріальної) шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункт 8 частини другої статті 16 ЦК України).

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частини перша та третя статті 22 ЦК України).

За загальним правилом шкода, завдана майну фізичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

У статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» передбачено, що відшкодування шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, провадиться за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до закону і з наступним стягненням суми цього відшкодування з осіб, якими заподіяно шкоду, в порядку, встановленому законом. Відшкодування шкоди, заподіяної організації, підприємству або установі терористичним актом, провадиться в порядку, визначеному законом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справа № 265/6582/16-ц (провадження № 14-17цс19) зроблено висновок, що «передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, з огляду на відсутність відповідного закону не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції об`єкт нежитлової нерухомості незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт. За статтею 1 Першого протоколу до Конвенції поряд із негативним обов`язком утриматися від неправомірного втручання у право мирного володіння майном держава має позитивні обов`язки гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, ефективне використання цього права та його відновлення у разі порушення. Позитивні обов`язки можуть передбачати певні заходи, необхідні для захисту права власності, а саме: у матеріальному аспекті: держава має забезпечити у своїй правовій системі юридичні гарантії реалізації права власності (превентивні обов`язки) та засоби правового захисту, за допомогою яких потерпілий від втручання у це право може його захистити, зокрема, вимагаючи відшкодування збитків за будь-яку втрату (компенсаційні обов`язки); у процесуальному аспекті: хоча стаття 1 Першого протоколу до Конвенції не встановлює чітких процедурних вимог, існування позитивних обов`язків процесуального характеру відповідно до цього положення визнані ЄСПЛ як у справах, що стосуються державних органів, так і у спорах між приватними особами. Відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту нежитлової нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте залежно від змісту порушення та зумовлених ним наслідків для потерпілого означена компенсація з огляду на практику ЄСПЛ може суттєво відрізнятися: у разі встановлення факту порушення державою позитивних обов`язків розробити компенсаційні механізми за втручання, зокрема, у право мирного володіння майном і провести об`єктивне й ефективне розслідування факту втручання у це право, відсутні підстави для висновку про те, що така компенсація має передбачати відшкодування реальної вартості пошкодженого (знищеного) майна; тоді як за порушення негативного обов`язку не втручатися у вказане право держава може бути зобов`язана відшкодувати шкоду, завдану майну, у повному обсязі. Вирішуючи питання про стягнення з держави відповідної компенсації, суд має керуватися вимогами Конвенції, інших актів національного законодавства та задля ефективного захисту конвенційного права встановити, зокрема, за порушення якого виду конвенційних обов`язків позивач вимагає від держави компенсацію, і чи обґрунтованим відповідно до цього порушення є її розмір».

Згідно зі змістом позовних вимогу у цій справі позивачка вважає, що вона має право на відшкодування майнової шкоди за рахунок держави за пошкодження (знищення) її майна згідно зі статтею 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», статтею 86 Кодексу цивільного захисту України та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Вказує на порушення її прав, зокрема через недотримання державою зобов`язань щодо відсутності протягом тривалого часу адміністративного механізму відшкодування шкоди, що була спричинена.

Позивачка, серед іншого, стверджувала, що вже з огляду на сам факт руйнування її майна внаслідок терористичного акту Держава Україна зобов`язана відшкодувати шкоду в розмірі реальної вартості такого майна.

У кожному випадку звернення з позовом про відшкодування Державою Україною шкоди (майнової, моральної), завданої терористичними актами у періоди проведення АТО, Операції об`єднаних сил, суди мають з`ясувати: (а) підстави позову (обставини, якими обґрунтована позовна вимога); (б) чи мала Держава Україна у сенсі статті 1 Конвенції юрисдикцію щодо гарантування прав і свобод на тій території, на якій, за твердженням позивача, відбулося порушення; (в) якщо мала юрисдикцію, то чи виконала її конвенційні обов`язки з такого гарантування на відповідній території (якщо мало місце невиконання або неналежне виконання конкретного обов`язку, то у чому воно полягало, якими були наслідки цього та причинно-наслідковий зв`язок між ними і невиконанням або неналежним виконанням відповідного обов`язку); (г) чи є підтвердження всіх цих фактів (належні, допустимі, достовірні та достатні докази).

Проте суди попередніх інстанцій під час розгляду справи, яка переглядається, не встановили, що руйнування майна позивачки відбулася саме внаслідок дій Держави України, тому справа не стосується права на відшкодування майнової шкоди, завданої саме відповідачем. Обставин порушення державою негативного конвенційного обов`язку для відшкодування матеріальної шкоди (за порушення права власності, якщо саме держава знищила чи пошкодила майно особи) в позовній заяві ОСОБА_1 не зазначила. При цьому, порушувати права та свободи може не тільки держава, навіть на території, де вона проводить АТО.

Якщо ж позивачка вважає, що руйнування її майна відбулось внаслідок діяння російської федерації (далі - рф), то за це не може бути відповідальною Україна. Згідно з висновком Верховного Суду у постанові від 14 квітня 2022 року у справі № 308/9708/19, розглядаючи справу, де відповідачем визначено рф, суд України має право ігнорувати імунітет цієї країни та розглядати справи про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі в результаті збройної агресії рф, за позовом, поданим саме до цієї іноземної країни.

Рф як держава-окупант відповідно до IV Гаазької конвенції про закони і звичаї війни на суходолі та додатка до неї: Положення про закони і звичаї війни на суходолі від 18 жовтня 1907 року, Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року та Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року несе відповідальність за порушення захисту прав цивільного населення.

Відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації держави Україна, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на рф як на державу, що здійснює окупацію (частини п`ята та дев`ята статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України»).

Україна є об`єктом збройної агресії з боку рф, яку вона здійснює, серед іншого, і через підтримку та забезпечення масштабних терористичних атак (абзац перший затвердженого постановою від 27 січня 2015 року № 129-VIII Звернення Верховної Ради України до Організації Об`єднаних Націй (далі - ООН), Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором (далі - Звернення)).

Із 20 лютого 2014 року тривають силові дії рф (перша фаза збройної агресії), які є актами збройної агресії відповідно до пунктів «а», «b», «c», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (ХХIХ) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року (абзац сімнадцятий пункту 1 схваленої постановою від 21 квітня 2015 року № 337-VIIIЗаяви Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» (далі - Заява)). Беручи до уваги Статут ООН і Резолюцію Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала рф державою-агресором (абзац шостий Звернення).

У квітні 2014 року розпочалася друга фаза збройної агресії рф проти України, коли контрольовані, керовані і фінансовані спецслужбами рф озброєні бандитські формування проголосили створення «Донецької народної республіки» (07 квітня 2014 року) та «Луганської народної республіки» (27 квітня 2014 року)(абзац п`ятий пункту 1 Заяви).

27 серпня 2014 року третя фаза збройної агресії рф розпочалася масовим вторгненням на територію Донецької та Луганської областей регулярних підрозділів Збройних сил рф (абзац чотирнадцятий пункту 1 Заяви). Наслідком збройної агресії рф проти України стала нелегітимна воєнна окупація значної частини державної території України у Донецькій та Луганській областях. Рф своїми протиправними діями заподіяла також нематеріальну шкоду Україні, порушуючи права громадян України (пункт 3 Заяви).

Позивачка не обґрунтовувала, що Держава Україна до того моменту, як відбулось руйнування її майна внаслідок артилерійського обстрілу, знала про можливість обстрілу з боку незаконних збройних формувань, могла вжити, але не вжила заходи, які би усунули ризик для її майна.

Отже, установлені судами попередніх інстанцій обставини справи не підтверджують порушення Державою Україною її обов`язку щодо вжиття належних заходів та недопущення руйнування будинку позивачки внаслідок артилерійського обстрілу.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом до Держави Україна про відшкодування майнової шкоди, завданої її майну терористичним актом під час проведення антитерористичної операції, посилалась на статтю 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, обґрунтовуючи розмір завданої їй шкоди опосередкованою вартістю знищеного будинку, керуючись статтею 86 Кодексу цивільного захисту України.

Разом із цим, передбачене у статті 19 Закону України «Про боротьбу з тероризмом» право на відшкодування відповідно до закону шкоди, заподіяної громадянам терористичним актом, з огляду на відсутність відповідного закону не породжує легітимного очікування на отримання від Держави України такого відшкодування за пошкоджений у період проведення антитерористичної операції об`єкт нерухомості незалежно від того, на якій території - підконтрольній чи непідконтрольній Україні - мав місце вказаний акт. Відсутність у законодавстві України відповідних приписів щодо відшкодування власникові шкоди, заподіяної його об`єкту нерухомості терористичним актом, не перешкоджає особі, яка вважає, що стосовно її права власності на таке майно певний позитивний обов`язок не був виконаний, вимагати від держави компенсації за це невиконання на підставі статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Тому суди зробили правильний висновок, що посилання позивачки, як на правову підставу позову, норми Закону України «Про боротьбу з тероризмом» та статтю 86 Кодексу цивільного захисту України у взаємозв`язку з негативним обов`язком держави щодо застосування статті 1 Першого протоколу до Конвенції є помилковими.

Постановою Кабінету Міністрів України від 02 вересня 2020 року № 767 до Порядку внесені зміни, які набули чинності 08 вересня 2020 року та якими визначений механізм надання та визначення розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією рф.

Відповідно до абзацу 2 пункту 3 Порядку грошова компенсація надається постраждалим, які є власниками житла, яке перебуває на контрольованих Україною територіях та було зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією Російської Федерації, після дати набрання чинності Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України».

На час пред`явлення позову про відшкодування матеріальної шкоди зазначений Порядок існував, ним визначений механізм надання та розмір грошової компенсації постраждалим за зруйноване майно від держави, позивачка не скористалась зазначеним механізмом для отримання компенсації, проте підстав для покладення на Державу Україну обов`язку відшкодувати у повному обсязі заподіяну майну позивачки шкоду не має, відповідно до викладеного.

Присудження особі компенсації (відшкодування) за порушення державою позитивного обов`язку є стягнення моральної шкоди, тоді як порушення державою негативного конвенційного обов`язку може передбачати відшкодування як моральної, так і майнової шкоди, зокрема за порушення права власності, якщо саме держава знищила чи пошкодила майно особи.

Вимоги про компенсацію (відшкодування) моральної шкоди в цій справі позивачка не заявляла.

Разом із тим основною засадою (принципом) цивільного судочинства є, зокрема, диспозитивність (пункт 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

При ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог (частина перша статті 264 ЦПК України).

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, вирішуючи цей спір, дійшов висновку, що позивачка має право на грошову компенсацію від держави саме внаслідок порушення нею свого позитивного матеріального та процесуального обов`язку за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Водночас, суди не врахували, що присудження особі компенсації (відшкодування) за порушення державою позитивного обов`язку є стягнення моральної шкоди і такої вимоги в цій справі позивачка не заявляла.

Аналогічний висновок зробив Верховний Суд у постанові від 19 жовтня 2022 року у справі № 242/1186/18 (провадження № 61-3393св21), на яку посилався Кабінет Міністрів України у касаційній скарзі, у постанові від 21 червня 2023 року у справі № 757/5115/21-ц (провадження № 61-178св23).

Доводи касаційних скарг, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстави для висновку, що оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалено без додержання норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню (частина третя статті 412 ЦПК України).

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, тому Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга Кабінету Міністрів України підлягає задоволенню, касаційна скарга представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 - частковому задоволенню, оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовольнити частково.

Касаційну скаргу Кабінету Міністрів України задовольнити.

Рішення Селидівського міського суду Донецької області від 01 грудня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 01 лютого 2023 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Держави Україна в особі Кабінету Міністрів України, третя особа - Донецька обласна державна адміністрація, обласна військова-цивільна адміністрація, про відшкодування матеріальної шкоди, завданої терористичним актом, відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович