-
скопійовано
-
-
-
-
-
скопійовано
-
-
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 вересня 2023 року
м. Київ
Справа № 910/19668/21
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:
Булгакової І.В. (головуючої), Колос І.Б., Малашенкової Т.М.,
за участю секретаря судового засідання Пасічнюк С.В.,
представників учасників справи:
позивача - Київського національного університету імені Тараса Шевченка - Гур`єв А.А., адвокат (довіреність від 24.10.2022 №01/883-26),
відповідача - товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерактивні системи навчання" - Стретович І.С., адвокат (ордер від 09.08.2023 №1066949),
розглянув у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргу Київського національного університету імені Тараса Шевченка
на рішення господарського суду міста Києва від 05.10.2022 (суддя Спичак О.М.)
та постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.04.2023 (головуючий суддя: Ткаченко Б.О., судді: Гаврилюк О.М., Сулім В.В.)
у справі № 910/19668/21
за позовом Київського національного університету імені Тараса Шевченка (далі - Університет, позивач)
до товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерактивні системи навчання" (далі - ТОВ "Інтерактивні системи", відповідач),
про визнання договорів недійсними.
ІСТОРІЯ СПРАВИ
У зв`язку з перебуванням судді Бенедисюка І.М. у відпустці розпорядженням заступника керівника Апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 21.08.2023 призначено повторний автоматизований розподіл справи, відповідно до якого визначено колегію суддів у складі: Булгакова І.В. - головуюча, Колос І.Б. та Малашенкова Т.М.
Короткий зміст позовних вимог
Університет у листопаді 2021 року звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до ТОВ "Інтерактивні системи навчання" (далі - відповідач) про визнання договорів недійсними.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує на те, що Договори від 07.05.2020 №ПР394 і від 08.05.2020 №ПР397 про надання послуг та Договір від 20.08.2020 №К78 про публічні закупівлі укладені з порушенням норм законодавства України, у зв`язку з чим наявні підстави для визнання їх недійсними. Зокрема, Університет зазначав про невідповідність змісту правочинів вимогам законодавства, про фіктивність укладених договорів та відсутності виконання зобов`язань за оспорюваними договорами.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції
Рішенням господарського суду міста Києва від 05.10.2022, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 20.04.2023, у справі № 910/19668/21 у позові відмовлено.
Судові рішення мотивовані тим, що позивачем не доведено суду належними та допустимими доказами наявності ознак фіктивності Договору від 07.05.2020 №ПР394, від 08.05.2020 Договору №ПР397 та від 20.08.2020 Договору №К78. Водночас суди дійшли висновку, що фактично позивач просить суд визнати недійсними оспорювані договори у зв`язку з їх неналежним виконанням. Разом з тим невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для визнання його недійсним
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі Університет, з посиланням на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції судові рішення попередніх інстанцій зі справи скасувати, а справу передати на повторний розгляд до суду першої інстанції. Судові витрати Університет просить покласти на відповідача.
АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 2, 4 та 10 Закону України "Про Національну програму інформатизації", пункту 13 постанови Кабінету Міністрів України від 31.08.1998 1352 "Про затвердження Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації", пунктів 3 та 4 постанови Кабінету Міністрів України від 12.08.2009 № 869 "Про затвердження загальних вимог до програмних продуктів, які закуповуються та створюються на замовлення державних органів" у подібних правовідносинах.
За доводами Університету враховуючи зміст частини п`ятої статті 2 Закону України "Про Національну програму інформатизації", оскільки він є розпорядником бюджетних коштів, фінансується та утримується з державного бюджету, проєкт "Цифровий університет. Університет у смартфоні", в рамках якого були укладені спірні договори, повинен був виконуватись як складова частина Національної програми інформатизації. Виходячи з наведеного на думку Університету частина п`ята статті 2 Закону України "Про Національну програму інформатизації" повинна застосовуватись у взаємозв`язку із статтею 4 та частиною третьою статті 10 цього Закону до розпорядників бюджетних коштів, адже вони фінансуються та утримуються за рахунок державного бюджету.
Водночас на переконання позивача у взаємозв`язку із статтею 2 і 10 Закону України "Про Національну програму інформатизації" до спірних правовідносин повинен застосовуватись і пункт 13 постанови Кабінету Міністрів України від 31.08.1998 №1352 "Про затвердження положення про формування та виконання Національної програми інформатизації". При цьому пункти 3 та 4 постанови Кабінету Міністрів України від 12.08.2009 №869 "Про затвердження загальних вимог до програмних продуктів, які закуповуються та створюються на замовлення державних органів" повинні застосовуватись до спірних правовідносин у взаємозв`язку із положеннями Закону України "Про Національну програму інформатизації" та постанови Кабінету Міністрів України від 31.08.1998 №1352.
Доводи інших учасників справи
Від ТОВ "Інтерактивні системи" надійшов відзив на касаційну скаргу Університету з обґрунтуванням необхідності відмови у задоволенні касаційної скарги та проханням залишити рішення господарського суду міста Києва від 05.10.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.04.2023 без змін. При цьому відповідач наголошує на правильності доводів судів попередніх інстанції та відсутності підстав для їх скасування.
Також ТОВ "Інтерактивні системи" повідомляє, що попередній (орієнтовний) розрахунок суми витрат на правничу допомогу, які він очікує понести у зв`язку із розглядом справи становить 25 000,00 грн. Всі підтверджуючі розрахункові документи будуть надані на наступні судові засідання.
Також від Університету 11.09.2023 надійшли письмові пояснення щодо джерел фінансування за оспорюваними договорами.
СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ
Між Університетом (замовник) та ТОВ "Інтерактивні системи навчання" (виконавець) 07.05.2020 укладено Договір №ПР394, відповідно до умов якого виконавець зобов`язується надати замовнику послуги за кодом CPV за ДК 021:2015-72230000-6 з розробки програмного забезпечення на замовлення (розроблення програмного забезпечення "Кабінет викладача" та доопрацювання освітньої платформи "Синергія" в рамках проєкту "Смарт-Університет"), а замовник - прийняти і оплатити такі послуги на умовах, викладених у договорі (далі - Договір №ПР394).
Відповідно до розділу 1 Договору №ПР394 надання послуг здійснюється відповідно до Технічного завдання, що наведено у Додатку №2 до цього договору, який є його невід`ємною частиною, та інших вимог замовника.
У розділі 2 Договору №ПР394 зазначено, що виконавець зобов`язаний надати послуги, якість яких повинна відповідати обхідним змістовним, технічним, якісним та кількісним характеристикам, які відповідають Технічному завданню; у разі надання послуг неналежної якості або виявлення недоліків, що виникли внаслідок допущених виконавцем порушень при наданні послуг, виконавець зобов`язується за свій рахунок усунути недоліки або повторно надати послуги належної якості.
Відповідно до пункту 3.1 Договору №ПР394 ціна договору становить 48 900,00 грн.
Згідно з пунктом 4.1 Договору №ПР394 оплата за цим договором здійснюється замовником шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок виконавця, зазначений у цьому договорі, не пізніше 30 банківських днів після підписання акта приймання-передачі послуг.
Відповідно до пункту 5.3 Договору №ПР394 приймання наданих послуг здійснюється замовником за актом приймання-передачі послуг. Акт та звіт про надані послуги виконавець зобов`язаний надати не пізніше 3-х робочих днів з моменту надання послуг. Замовник протягом 3-х робочих днів повинен підписати акт та повернути виконавцю один примірник акта або направити виконавцю письмову мотивовану відмову від прийняття послуг із зазначенням переліку недоліків та строків їх усунення.
Судами встановлено, що за актом приймання-передачі наданих послуг від 20.05.2020 до Договору №ПР394, відповідач надав, а позивач прийняв наступні послуги - розробка пакету програмного забезпечення "Кабінет викладача" освітньої платформи Київського національного університету імені Тараса Шевченка в рамках проекту "Смарт-Університет" для наповнення платформи "Синергія" - на суму 48 900,00 грн.
Також судами досліджено, що вказаний акт підписаний представником позивача (директором), відповідача та скріплений відбитками печаток Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Товариства з обмеженою відповідальністю "Інтерактивні системи навчання".
За Договором №ПР394 Університетом 22.05.2020 здійснено оплату у повному обсязі на суму 48 900,00 грн.
Також, 08.05.2020 між Університетом (замовник) та ТОВ "Інтерактивні системи навчання" (виконавець) укладено Договір №ПР397, відповідно до умов якого виконавець зобов`язується надати замовнику послуги за ДК 021:2015-72210000-2 - послуги з розробки пакетів програмного забезпечення - пакету програмного забезпечення "Кабінет студента" освітньої платформи Київського національного університету імені Тараса Шевченка в рамках проекту "Смарт-Університет" для наповнення платформи "Синергія", а замовник прийняті і оплатити такі послуги на умовах, викладених у договорі (далі - Договір №ПР397).
Відповідно до розділу 1 Договору №ПР397 надання послуг здійснюється відповідно до Технічного завдання, що наведено у Додатку №2 до цього договору, який є його невід`ємною частиною, та інших вимог замовника.
У розділі 2 Договору №ПР397 зазначено, що виконавець зобов`язаний надати послуги, якість яких повинна відповідати обхідним змістовним, технічним, якісним та кількісним характеристикам, які відповідають Технічному завданню; у разі надання послуг неналежної якості або виявлення недоліків, що виникли внаслідок допущених виконавцем порушень при наданні послуг, виконавець зобов`язується за свій рахунок усунути недоліки або повторно надати послуги належної якості.
Відповідно до пункту 3.1 Договору №ПР397 ціна договору становить 49 200,00 грн.
Згідно з пунктом 4.1 Договору №ПР397 оплата за цим договором здійснюється замовником шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок виконавця, зазначений у цьому договорі, не пізніше 30 банківських днів після підписання акта приймання-передачі послуг.
Відповідно до пункту 5.3 Договору №ПР397 приймання наданих послуг здійснюється замовником за актом приймання-передачі послуг. Акт та звіт про надані послуги виконавець зобов`язаний надати не пізніше 3-х робочих днів з моменту надання послуг. Замовник протягом 3-х робочих днів повинен підписати акт та повернути виконавцю один примірник акта або направити виконавцю письмову мотивовану відмову від прийняття послуг із зазначенням переліку недоліків та строків їх усунення.
Судами встановлено, що за актом приймання-передачі наданих послуг від 20.05.2020 до Договору №ПР397, відповідач надав, а позивач прийняв наступні послуги - розробка пакету програмного забезпечення "Кабінет студента" освітньої платформи Київського національного університету імені Тараса Шевченка в рамках проекту "Смарт-Університет" для наповнення платформи "Синергія" - на суму 49 200,00 грн.
Вказаний акт підписаний представником позивача (директором), відповідача та скріплений відбитками печаток Університету та ТОВ "Інтерактивні системи навчання".
За Договором №ПР397 Університетом 22.05.2020 здійснено оплату у повному обсязі на суму 49 200,00 грн.
Між Університетом (замовник) та ТОВ "Інтерактивні системи навчання" (виконавець) 20.08.2020 укладено Договір №К78 про публічні закупівлі, відповідно до умов якого виконавець зобов`язується у 2020 році надати замовнику послуги ДК 021:2015 CPV 72260000 - послуги, пов`язані з програмним забезпеченням (послуги щодо поставки та розширення функціоналу комп`ютерної програми з інформаційно-технологічного забезпечення процесі, які використовуються для організації, упорядкування та соціалізації навчального процесу і контролю за навчанням у рамках проєкту "Цифровий університет. Університет у смартфоні"), зазначені у технічному завданні, а замовник - прийняти і оплатити такі послуги (далі - Договір №К78).
Відповідно до пункту 2.1 Договору №К78 виконавець повинен надати замовнику послуги, якість яких відповідає умовам технічного завдання.
Згідно з пунктом 3.1 Договору №К78 ціна договору становить 1 178 000,00 грн.
Відповідно допункту 3.2 Договору №К78 розрахунок здійснюється замовником протягом 10-ти банківських днів після надання послуг.
Строк надання послуг: протягом 15 календарних днів з дати підписання договору, але в будь-якому випадку до 05.09.2020 (в редакції Додаткової угоди №1 від 27.08.2020).
Відповідач у відзиві на позовну заяву пояснив, що на виконання умов Договору №К78 між сторонами було складено акт приймання-передачі на суму 510 000,00 грн та акт приймання-передачі на суму 668 000,00 грн.
Вказані обставини не заперечувались позивачем під час розгляду справи.
Крім того, відповідачем до відзиву на позовну заяву долучено копію Висновку експерта за результатами проведення дослідження, пов`язаного з комп`ютерними програмами і компіляціями даних, від 16.12.2021 №38607/21-53, складеного КНДІСЕ, в якому зазначено, що програмний комплекс, виконаний відповідачем відповідно до умов Договору №К78, є працездатним, повністю відповідає технічному завданню та є об`єктом інтелектуальної власності.
ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ
Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій
Касаційне провадження у даній справі відкрито на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України.
При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.
Відповідно до приписів пункту 3 частини третьої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.
Обґрунтовуючи підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, посилається на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування статей 2, 4 та 10 Закону України "Про Національну програму інформатизації", пункту 13 постанови Кабінету Міністрів України від 31.08.1998 1352 "Про затвердження Положення про формування та виконання Національної програми інформатизації", пунктів 3 та 4 постанови Кабінету Міністрів України від 12.08.2009 № 869 "Про затвердження загальних вимог до програмних продуктів, які закуповуються та створюються на замовлення державних органів" у їх взаємозв`язку між собою та поширення дії цих норм права на установи, організації що утримуються за рахунок бюджетних коштів.
Слід зазначити, що висновки Верховного Суду стосовно питання застосування норм матеріального права, які означені скаржником у касаційній скарзі, у подібних правовідносинах відсутні.
Отже, з огляду на відсутність таких висновків, необхідно з`ясувати наявність або відсутність неправильного застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Попередні судові інстанції, з`ясувавши недоведеність позивачем наявності обставин, які свідчили б про існування відповідних підстав для визнання оскаржуваних договорів недійсним, дійшли висновку про відмову в задоволенні позову. Зокрема суди на підставі досліджених матеріалів справи дійшли висновку, що фактично позивач просить суд визнати недійсними оспорювані договори у зв`язку з їх неналежним виконанням. Разом з тим невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для визнання його недійсним.
Водночас відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
У статті 4 ГПК України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.
Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.
Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.
Положення частини другої статті 16 ЦК України та статті 20 Господарського кодексу України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).
ЦК України визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; шляхом укладання правочинів суб`єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб`єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.
Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до частин першої та третьої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3 , 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття "заінтересована особа" такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.
Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.
Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.
Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 ЦК України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору (такі висновки сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17 і від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17).
Частинами першою та другою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.
Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (такий висновок викладено в пунктах 64 і 65 постанови судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15).
Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову.
Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20 (пункт 24)). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (пункт 63)).
Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.
У статті 13 Конвенції гарантується доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, в якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції залежить, зокрема, від характеру скарг заявника. Однак засіб захисту, що вимагається статтею 3, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (§ 75 рішення ЄСПЛ від 05.05.2005 у справі «Афанасьєв проти України» (заява № 38722/02)).
Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово зазначала, що перелік способів захисту, визначений у частині 2 статті 16 ЦК України, не є вичерпним. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (абзац 12 частини 2 вказаної статті). Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17).
Визнання правочину недійсним не з метою домогтися відновлення власного порушеного права (та/або інтересу) у спосіб реституції, що застосовується між сторонами такого правочину, а з метою створити підстави для подальшого звернення з іншим позовом або преюдиційну обставину чи доказ для іншого судового провадження суперечать завданням господарського (цивільного) судочинства, наведеним у частині 1 статті 2 ГПК України (частині 1 статті 2 Цивільного процесуального кодексу України). Близька за змістом позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19.
У разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини 1 статті 216, статті 387, частин 1, 3 статті 1212 ЦК України). Близька за змістом позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду від 26.05.2023 у справі №905/77/21.
Велика Палата Верховного Суду в пункті 154 постанови від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц звернула увагу на те, що у разі, якщо на виконання оспорюваного правочину товариством сплачено кошти або передано інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не призводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини 1 статті 216, статті 387, частин 1, 3 статті 1212 ЦК України).
Водночас об`єднана палата Верховного Суду у своїй постанові від 26.05.2023 у справі №905/77/21 сформувала висновок про те, що:
"Позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом.
Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача.
Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача.""
Відповідно до частини четвертої статті 300 ГПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
З огляду на те, що постанова об`єднаної палати Верховного Суду у справі №905/77/21 ухвалена 26.05.2023, тобто вже після подання касаційної скарги у цій справі (23.05.2023, згідно з відміткою на поштовому конверті), Суд вважає за необхідне застосувати положення частини четвертої статті 300 ГПК України та вийти за межі доводів касаційної скарги з метою врахування при вирішенні цього господарського спору висновку щодо неефективності такого способу захисту, як самостійна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним, оскільки така вимога може бути ефективним способом захисту лише в разі її поєднання з позовною вимогою про стягнення коштів на користь позивача або про витребування майна з володіння відповідача.
Водночас, обрання позивачем неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.
Зважаючи на наведене, у Верховного Суду відсутні підстави для надання правових висновків щодо застосування вказаних у касаційній скарзі Університету норм матеріального права у подібних правовідносинах.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд касаційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У даній справі Верховний Суд дійшов висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
Згідно з частиною четвертою статті 311 ГПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.
Оскільки встановлена під час касаційного провадження невідповідність висновків судів попередніх інстанцій не призвела до прийняття невірного по суті рішення, Верховний Суд, користуючись наданими процесуальним законом повноваженнями, вважає за необхідне змінити мотивувальну частину рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції.
Враховуючи наведене, мотивувальну частину рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції слід змінити, виклавши її в редакції даної постанови. Водночас колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про наявність підстав для відмови у задоволенні позову.
Судові витрати
Судовий збір, сплачений у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції покладається на скаржника, оскільки Верховний Суд залишає касаційну скаргу Університету без задоволення, а судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.
Керуючись статтями 129, 300, 308, 309, 315 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу Київського національного університету імені Тараса Шевченка залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 05.10.2022 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 20.04.2023 зі справи № 910/19668/21- без змін.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Суддя І. Булгакова
Суддя І. Колос
Суддя Т. Малашенкова
скопійовано
-
скопійовано
-
