Згідно коментаря Міністерства економіки України доЗакону України від 01 липня 2022 року №2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин»від 01 серпня 2022 року, який розміщений на офіційному сайти Міністерства економіки України, щодо припинення дії трудового договору у зв`язку з відсутністю працівника на роботі та інформації про причини такої відсутності понад чотири місяці підряд (пункт 8-3статті 36 КЗпП).

Дану підставу для припинення трудового договору не слід ототожнювати із звільненням у зв`язку з прогулом (пункт 4статті 40 КЗпП).

Для припинення дії трудового договору за відповідною підставою ( пункт 8-3статті 36 КЗпП) мають бути одночасно дотримані дві обов`язкові умови:

1) фактична відсутність працівника на робочому місці понад 4 місяці поспіль;

2) відсутність інформації у роботодавця про причини такої відсутності понад 4 місяці підряд (при цьому не має значення поважність чи неповажність причин такої відсутності).

Вбачається, що у випадку невиконання одночасно двох вищенаведених умов звільнення відповідно до такої підстави може бути визнано судом незаконним, наприклад, якщо працівник доведе, що протягом 4 місяців поінформував роботодавця про причини своєї відсутності.

Чотири місяці рахуються від дня, колиЗакон №2352набрав чинності, тобто з 19 липня 2022 року, оскільки закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи (ч.1ст.58 Конституції України).

Таким чином позивачка поінформувала роботодавця про причини своєї відсутності, а відповідач надавав позивачці за її заявами щомісячно відпустки включно і в листопаді 2022р., що не вважається відсутністю на роботі без поважних причин і відсутністю інформації про причини такої відпустки.

Також враховуючи те, щоЗакон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-ІХ від 01.07.2022 рокунабрав чинності 19 липня 2022 року, а трудові відносини відповідачем з позивачкою на підставі вищезазначеного закону було розірвано 14.11.2022, тобто до спливу 4 місяців, та те, що позивачка неодноразово повідомляла відповідача про своє вимушене перебування за кордоном і відповідач безумовно про цю обставину був обізнаний, чим й було обумовлено видача наказів про надання їй відпусток, суд приходить до висновку, що оскаржуваний наказ є протиправним.

При цьому суд враховує, що відповідачем порушено доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), якабазується на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium - принцип добросовісності.

Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Разом з тим, відповідно до ч. 3 ст. 12 ЗУ «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» протягом періоду дії воєнного стану роботодавецьна прохання працівникаможе надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого ч. 1 ст. 26 ЗУ «Про відпустки».

Відповідно до ч.4 ст.12 Закону у період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов`язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України "Про відпустки".

Отже, з аналізу вказаних норм, бачимо, що надання працівникам відпусток без збереження заробітної плати здійснюється в інтересах саме працівників таза їх бажанням, а не з ініціативи роботодавця.

Також щодо посилання відповідача щодо помилки в підставах звільнення, то суд зазначає, що невихід на роботу внаслідок ведення воєнних дій та пов`язаних з ними обставин не може мати наслідком звільнення за п. 4 ч.1 ст. 40 КЗпП України за підставою «прогул», тому що це обумовленонеобхідністю збереження життя та здоров`я працівників та їх сімей і вважається як відсутність на роботі з поважних причину такому випадку за працівниками зберігаються робоче місце та посада.

Відповідно до частин першої та другоїстатті 235 КЗпП Україниу разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимогЗакону України "Про запобігання корупції"іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Посилання Відповідача щодо помилки у наказі та начебто фактичного звільнення ОСОБА_1 за здійснення умисного невиходу працівника на роботу, тобто, прогулу, за пунктом 4 частини 1 ст.40 КЗпП України також не підтверджуються належними доказами, адже в період з 01.03.2022 року по 14.11.2022 року Позивачка знаходилась у відпустці без збереження заробітної плати для працівника, потім у щорічній оплачуваній відпустці, а надалі у відпустці без збереження заробітної плати для працівника, про що свідчать відповідні накази відповідача .

Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд зазначає наступне.

Згідно із частиною першою статті3та статтею4 КЗпП Українитрудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю, яке складається зКЗпП Українита інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Право на працю, закріплене устатті 43 Конституції України, включає можливість заробляти собі на життя працею, яку особа вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Відповідно до частини першоїстатті 94 КЗпП України, приписи якої кореспондуються із частиною першоюстатті 1 Закону України від 24 березня 1995 року №108/95-ВР «Про оплату праці»(далі - Закон №108/95-ВР), заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Структура заробітної плати визначенастаттею 2 Закону №108/95-ВР, за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Інші заохочувальні та компенсаційні виплати - це виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Право працівника на належну заробітну плату кореспондує обов`язок роботодавця нарахувати йому вказані виплати, гарантовані державою, і виплатити їх. Водночас право працівника не залежить від нарахування йому відповідних грошових виплат. Тому незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат, працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати.

Конституційний Суд України зробив висновок про те, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема, й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Тобто Конституційний Суд України фактично зробив висновок про те, що навіть у разі невиконання трудової функції не з власної вини, працівник уважається таким, що працює і отримує за це заробітну плату, а не компенсацію, бо саме заробітна плата є тією грошовою виплатою, яка забезпечує можливість самого існування як працівника, так і, можливо, членів його сім`ї, а також наповнення державного бюджету, бо із цієї виплати вираховуються податки і збори, у тому числі внески до Пенсійного фонду України у розмірах, який передбачений саме для заробітної плати, а період вимушеного прогулу зараховується до страхового стажу.

Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати, тобто виконувати трудову функцію.

Вимушений прогул відбувається виключно за наявності вини роботодавця, який незаконно звільнив найманого працівника. Тому за цей час працівник, права якого були порушені роботодавцем, відповідно до державних гарантій має безумовне право на отримання заробітної плати.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 лютого 2022 року в справі №755/12623/19 (провадження №14-47цс21) сформувала висновок про те, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другоїстатті 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.

Вимушеним прогулом у розумінністатті 235 КЗпП Україниє період часу з дня звільнення працівника по день ухвалення рішення суду про поновлення його на роботі.

Указана норма права, окрім превентивної функції, виконує функцію соціальну, задовольняючи потребу працівника в засобах до існування на період незаконного звільнення. Відтак, за умови встановлення факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим і спір розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі, або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середнього заробітку, оскільки період за який він обраховується є сталим для звільненого працівника.

Таке тлумачення відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприяє дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільнених працівників, які були позбавлені можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу, та стимулює несумлінних роботодавців, які порушили таке конституційне право працівників, у подальшому дотримуватися норм чинного законодавства.

Середній заробіток працівника визначається відповідно достатті 27 Закону України «Про оплату праці»і Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженогопостановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100(далі - Порядок № 100).

Згідно з Порядком № 100 середня заробітна плата за час вимушеного прогулу й в усіх інших випадках (крім оплати відпусток, призначення пенсії, відшкодування шкоди, заподіяної ушкодженням здоров`я) обчислюється виходячи з виплати за останні два місяці, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата, в даному разі незаконному звільненню, або за фактично відпрацьований час, якщо працівник пропрацював менше двох місяців (якщо ж він протягом останніх місяців не працював - виходячи з виплат за попередні два місяці роботи). Для працівників з відрядною оплатою праці за відсутності оперативних даних для розрахунку заробітку за останній місяць розрахункового періоду він може змінюватися іншим місяцем, що безпосередньо передує розрахунковому періоду. З розрахункового періоду виключається лише час, протягом якого працівник не працював і за ним не зберігався заробіток або зберігався частково.

Відповідно до пункту 8 Порядку № 100 нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Оскільки днем звільнення позивача є 14.11.2022 року, що є останнім робочим днем позивача відповідно до п. 2.27 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення Українивід 29 липня 1993 р. № 58, час вимушеного прогулу становить з 14.11.2022 по 06.09.2023. Відтак, в цій частині позов підлягає задоволенню, оскільки позивач підлягає поновленню на роботі саме з 14.11.2022.

Відповідно доУказу Президента України №64/2022 від 24 лютого 2022 рокуна території України було введено воєнний стан.

Відповідно дост.1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану»цейЗаконвизначає особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб`єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами (далі - працівники), у період дії воєнного стану, введеного відповідно доЗакону України «Про правовий режим воєнного стану».

Положеннямистатті 6 вказаного законупередбачено, що у період дії воєнного стану не застосовуються норми статті53, частини першої статті65, частин третьої - п`ятої статті67, статей71,73 (святкові дні),78-1 Кодексу законів про працю Українита частини другоїстатті 5 Закону України "Про відпустки".

Суд вважає, що в зв`язку з тим, що Позивач перебувала у відпустці без збереження заробітної плати для працівника з 01.03.2022 року по 02.05.2022 року і з 17.05.2022 року по 14.11.2022 року, а період з 03.05.2022 року Позивач перебувала в плановій оплачуваній відпустці, розрахунковим періодом вважати період з 01січня 2022 року по 28 лютого 2022 року.

Згідно довідки № 3/11 наданої року керівництвом Комунальної установи "ЦБС для дорослих", середньомісячна заробітна плата ОСОБА_1 в розрахунковий період становить 13 435,20 грн., а тому із розрахунку, що середня тривалість робочих днів в місяці становить 22 дні, а отже середньоденна заробітна плата позивачки відповідно становить 610,69 грн.

За таких обставин, суд дійшов висновку, що на користь Позивачки ОСОБА_1 підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 131 298,53 грн., із розрахунку дев`ять місяців і 17 робочих днів вимушеного прогулу з 14 листопада 2022 року і до винесення рішення судом 06 вересня 2023 року.

Щодо стягнення судових витрат.

Положеннямистатті 59 Конституції Українизакріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Згідно зістаттею 15 ЦПК Україниучасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом. Безоплатна правнича допомога надається в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правничої допомоги.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинстває відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (пункт 12 частини третьоїстатті 2 ЦПК України).

Відповідно достатті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом,а суд не вправі втручатися у ці правовідносини. Разом із тим законом визначено критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

Відповідно до положень частини першої, пункту 1 частини третьоїстатті 133 ЦПК Українисудові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

За змістомстатті 137 ЦПК Українивитрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно із частиною третьоюстатті 137 ЦПК Українидля визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до частин четвертої та п`ятоїстатті 137 ЦПК Українирозмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок спростування співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шостастатті 137 ЦПК України).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, фінансового стану обох сторін та інших обставин.

Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставістатті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Схожі висновки щодо підтвердження витрат, пов`язаних з оплатою професійної правничої допомоги, зроблені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 та додатковій постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц.

Пунктами 1, 2 частини другоїстатті 141 ЦПК Українипередбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача.

Частиною восьмоюстатті 141 ЦПК Українивизначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2статті 137 ЦПК України).

У частині четвертійстатті 263 ЦПК Українивизначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом у постановах від 12 лютого 2020 року у справі № 648/1102/19 і від 11 листопада 2020 року у справі № 673/1123/15-ц, витрати за надану професійну правничу допомогу, у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини 2статті 137 ЦПК України).

Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження витрат на професійну правничу допомогу, Позивачкою ОСОБА_1 надано суду Договір про надання правової допомоги від 22 листопада 2022 року № 28, копію посвідчення адвоката Гришко П.В., ордер серії ВЕ № 1076237, касовий ордер № 182 від 27.11.2022 року про сплату 10000,00 грн. за представництво інтересів ОСОБА_1 в суді.

При цьому, у Договорі про надання правової допомоги від 22 листопада 2022 року сторони погодили, що за правову допомогу ОСОБА_1 сплачує фіксовану суму 10 000,00 грн., одночасно з підписанням Договору, й ці умови нею виконано, що підтверджено квитанцією від 22 листопада 2022 року.

Крім того, суду наданий акт виконаних робіт від 03 лютого 2023 року, відповідно до якого витрати на надання правової допомоги складаються з витрат на надання консультацій Замовнику 0,5 год., вартість - 750,00 (сімсот п`ятдесят) грн.,

складання позовної і уточненої позовної заяв, кількість годин робочого часу 2,5 год., вартість 3750,00 (три тисячі сімсот п`ятдесят) грн.;

складання і доставка адвокатського запиту Відповідачу 1 год., вартість - 1500,00 (одна тисяча п`ятсот) грн.

отримання відповіді Відповідача на адвокатський запит 0,5 год., вартість - 750,00 (сімсот п`ятдесят) грн.;

подання до канцелярії суду уточненої позовної заяви 0,5 год., вартість - 750,00 (сімсот п`ятдесят) грн.;

представництво інтересів «Замовника» в суді включаючи час, необхідний для прибуття до суду - кількість годин робочого часу 2 год., вартість 3000,00 (три тисячі) грн.

Загалом 7 (сім) годин робочого часу вартістю 10500 грн.

З урахуванням складності справи, обсягу і складності виконаної адвокатом роботи, критерію необхідності підготовки процесуальних документів та значимості таких дій у справі виходячи з її конкретних обставин, суд дійшов висновку про те, що критеріям розумності, співмірності та справедливості відповідають витрати позивачки на професійну правничу допомогу у суді у розмірі 10 000,00 грн., а тому суд вважає за необхідне компенсувати за рахунок Комунальної установи "Централізована міська бібліотечна система для дорослих" витрати ОСОБА_1 на професійну правничу допомогу у сумі 10 000,00 грн.

Також Позивачка сплатила судовий збір за позовні вимоги у сукупному розмірі 1984 грн. 80 коп., тому суд вважає за необхідне компенсувати за рахунок Комунальної установи "Централізована міська бібліотечна система для дорослих" витрати ОСОБА_1 на сплату судового збору в розмірі 1984 грн. 80 коп.

У зв`язку з тим, що судом стягнуто з відповідача на користь позивачки середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 131298,53 грн., а судовий збір за дану майнову вимогу відповідно до ЗУ «Про судовий збір» складає 1312,99 грн., різниця від фактичного судового збору та сплаченого позивачкою підлягає стягненню з відповідача на користь держави, а саме 1312,99-992,40=320,59 грн.