Харківський окружний адміністративний суд 61022, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710 РІШЕННЯ

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

місто Харків

21.08.2023 р. справа №520/18177/23

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сліденка А.В., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без призначення судового засідання та без повідомлення (виклику) сторін справу за позовом

ОСОБА_1 (далі за текстом - позивач, заявник)до Головного управління Державної міграційної служби України в Харківській області (далі за текстом - відповідач, владний суб`єкт, орган публічної адміністрації)провизнання дій протиправними та спонукання до повторного розгляду звернення, -встановив:

Позивач у порядку адміністративного судочинства заявив вимоги про: 1) визнання протиправними дії Головного управління державної міграційної служби України в Харківській області щодо відмови в прийнятті у ОСОБА_1 декларації про відмову від іноземного громадянства; 2) зобов`язання Головного управління державної міграційної служби України в Харківській області повторно розглянути звернення ОСОБА_1 від 22.05.2023 року та задовольнити, заявлені в ньому прохання.

Аргументуючи ці вимоги, зазначив, що не може здійснити процедуру виходу із громадянства Російської Федерації та отримати довідку про вихід з громадянства Російської Федерації, а тому для отримання паспорту громадянина України достатнім є подання до ГУ ДМС у Харківській області декларації про відмову від іноземного громадянства.

Відповідач із поданим позовом не погодився.

Аргументуючи заперечення проти позову, зазначив, що подане громадянином звернення довільної форми не може бути кваліфіковано у якості декларації про відмову від іноземного громадянства.

Суд, повно виконавши процесуальний обов`язок зі збору доказів, перевіривши доводи сторін добутими доказами, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст належних норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, виходить з таких підстав та мотивів.

Установлені судом обставини спору полягають у наступному.

Заявник народився ІНФОРМАЦІЯ_1 , первісно набув громадянство Російської Федерації, з 01.04.2004р. по 19.05.2023р. зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 , Указом Президента України від 25.01.2022р. №32/2022 був прийнятий до громадянства України, подав письмове зобов`язання припинити іноземне громадянство, 15.09.2022р. був документований тимчасовим посвідченням громадянина України.

За викладеним у позові твердженням заявника, наразі відсутня змога розпочати процедуру виходу з громадянства Російської Федерації.

22.05.2023р. заявник подав до ГУ ДМС у Харківській області супровідний лист та звернення із назвою "Декларацію про відмову від громадянства Російської Федерації", наполягаючи на відсутності фізичної можливості відмовитись від громадянства Російської Федерації у спосіб подання відповідного письмового документа до компетентних органів Російської Федерації та порушенні органами державної влади України принципу належного урядування.

За цим зверненням суб`єктом владних повноважень було вчинено відмову, оформлену листом від 20.06.2023р. №6301.6.2-10964/63.3-23 та умотивовану тим, що обов`язок припинити іноземне громадянство покладений на особу набувача громадянства України, згідно з Законом України від 18.01.2001р. №2235-ІІІ «Про громадянство» у редакції Закону України від 14.12.2021р. №1941-ІХ та наказом МВС України від 28.12.2021р. №989 подана заявником декларація про відмову від громадянства Російської Федерації поширюється на випадки, відсутні у відносинах за участю заявника (а саме: наявність визначних заслуг перед Україною; наявність державного інтересу України; захист іноземним громадянином територіальної цілісності та незалежності України; переслідування іноземців у країні громадянського походження).

Стверджуючи про невідповідність закону дій суб`єкта владних повноважень (а не відмови як окремої та самостійної форми управлінського волевиявлення) з приводу відмови у прийнятті декларації про відмову від іноземного громадянства та прагнучи до отримання паспорту громадянина України, заявник ініціював даний спір.

Вирішуючи спір по суті, суд вважає, що в Україні як у правовій державі, де проголошена дія верховенства права та найвищою соціальною цінністю є людина, згідно з ст.ст. 1, 3, 8, ч.2 ст.19, ч.1 ст.68 Конституції України усі без виключення суб`єкти права (учасники суспільних відносин) зобов`язані дотримуватись існуючого правового порядку, утримуючись від використання права на "зло"/зловживання правом, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати покладені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом, і тому до відносин, які склались на підставі встановлених обставин спору, підлягають застосуванню наступні норми права.

Суспільні відносини з приводу набуття іноземцями громадянства України унормовані, насамперед, приписами Конституції України та Закону України від 18.01.2001р. №2235-ІІІ «Про громадянство» у редакції Закону України від 14.12.2021р. №1941-ІХ, які прямо не забороняють, але і не містять чіткого дозволу особі мати одночасно громадянство (підданство) декількох країн.

Згідно з ст.25 Конституції України громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство. Громадянин України не може бути вигнаний за межі України або виданий іншій державі. Україна гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами.

Відповідно до ст.26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.

Пунктом 3 ч.1 ст.6 Закону України від 18.01.2001р. №2235-ІІІ «Про громадянство» передбачено, що підставою набуття громадянства України є прийняття до громадянства.

Згідно з ч.1 ст.9 Закону України від 18.01.2001р. №2235-ІІІ «Про громадянство» іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх заявою прийняті до громадянства України.

У силу спеціального застереження ст.9 Закону України від 18.01.2001р. №2235-ІІІ «Про громадянство» іноземці, які подали зобов`язання припинити іноземне громадянство (підданство), повинні подати документ про це, виданий уповноваженим органом відповідної держави, до уповноваженого органу України протягом двох років з моменту прийняття їх до громадянства України. Іноземці, які мають усі передбачені законодавством цієї держави підстави для отримання документа про припинення громадянства (підданства), але з незалежних від них причин не можуть отримати його, подають декларацію про відмову від іноземного громадянства.

За правилами ст.17 Закону України від 18.01.2001р. №2235-ІІІ «Про громадянство» громадянство України припиняється: 1) внаслідок виходу з громадянства України; 2) внаслідок втрати громадянства України; 3) за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Підстави для втрати громадянства України визначені у ст.19 Закону України від 18.01.2001р. №2235-ІІІ «Про громадянство».

Відповідно до ч.1 ст.21 Закону України від 18.01.2001р. №2235-ІІІ «Про громадянство» рішення про оформлення набуття громадянства України скасовується, якщо особа набула громадянство України відповідно до статей 7, 8, 10-13, 15 цього Закону внаслідок подання неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування особою будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянство України, у тому числі невиконання зобов`язання, взятого особою у зобов`язанні припинити іноземне громадянство (підданство), в декларації про відмову від іноземного громадянства або в декларації про відсутність іноземного громадянства.

Отже, нормами Закону України від 18.01.2001р. №2235-ІІІ «Про громадянство» передбачені процедура виходу з громадянства України, процедура втрати громадянства України, процедура скасування рішення про оформлення набуття громадянства України (у тому числі і з причини невиконання зобов`язання, взятого особою у зобов`язанні припинити іноземне громадянство (підданство).

На подальший розвиток норм Закону України від 06.06.2019р. №2743-VIII та Закону України від 14.12.2021р. №1941-ІХ наказом МВС України від 28.12.2021р. №989 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30.12.2021р. за №1696/37318) були затверджені: 1) Декларація про відмову від іноземного громадянства особи, яка отримала посвідку на тимчасове проживання на підставі частини двадцятої статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»; 2) Декларація про відмову від іноземного громадянства особи, яка має визначні заслуги перед Україною або прийняття якої до громадянства України становить державний інтерес для України; 3) Декларація про відмову від іноземного громадянства особи, яка в установленому законодавством України порядку уклала контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України; 4) Декларація про відмову від іноземного громадянства особи, яка в установленому законодавством України порядку проходить військову службу за контрактом у Збройних Силах України та нагороджена державною нагородою України; 5) Декларація про відмову дитини від іноземного громадянства; 6) Декларація про відмову від іноземного громадянства особи, яку визнано біженцем або якій надано притулок в Україні; 7) Декларація про відмову від іноземного громадянства особи, яка зазнала переслідувань.

Відносно заявника не може бути застосований жодний із перелічених документів у зв`язку із відсутністю відповідного правового статусу.

Затверджені наказом МВС України від 01.10.2019р. №812 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 08.10.2019р. за №1092/34063) (який втратив чинність на підставі наказу МВС України від 28.12.2021р. №989 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30.12.2021р. за №1696/37318)) зразки декларацій про відмову від іноземного громадянства також є незастосовними відносно заявника у зв`язку із відсутністю відповідного правового статусу.

За визначенням ст.1 Закону України від 18.01.2001р. №2235-ІІІ «Про громадянство» зобов`язання припинити іноземне громадянство - письмово оформлена заява іноземця про те, що в разі набуття громадянства України він припинить громадянство (підданство) іншої держави або громадянства (підданства) інших держав і протягом двох років з моменту набуття ним громадянства України подасть документ про припинення громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав до органу, що видав йому тимчасове посвідчення громадянина України; незалежна від особи причина неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) - невидача особі, в якої уповноважені органи держави її громадянства (підданства) прийняли клопотання про припинення іноземного громадянства (підданства), уповноваженим органом такої держави документа про припинення громадянства (підданства) особи у встановлений законодавством іноземної держави строк (крім випадків, коли особі було відмовлено у припиненні громадянства (підданства) чи протягом двох років з дня подання клопотання, якщо строк не встановлено, або відсутність у законодавстві іноземної держави процедури припинення її громадянства (підданства) за ініціативою особи чи нездійснення такої процедури.

Звідси слідує, що за загальним правилом усі ризики виконання письмового зобов`язання припинити іноземне громадянство покладені національним законом України на іноземця набувача громадянства України, а незалежна від особи причина неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) за суттю та характером є виключно результатом фізичного вчинення особою спроби відмовитись від громадянства іноземної країни (а саме: подача клопотання із прийняттям компетентним органом іноземної країни рішення про відмову у припиненні громадянства; подача клопотання та зволікання компетентним органом іноземної країни із вирішенням по суті питання з приводу припинення громадянства; відмова компетентного органу іноземної країни у прийнятті клопотання про припинення громадянства; відсутність процедури припинення іноземного громадянства за ініціативою особи).

Тому наведене у ст.1 Закону України від 18.01.2001р. №2235-ІІІ «Про громадянство» визначення декларації про відмову від іноземного громадянства у якості документа, у якому іноземець, який узяв зобов`язання припинити іноземне громадянство і в якого існують незалежні від нього причини неотримання документа про припинення іноземного громадянства (підданства) або іноземних громадянств (підданств), засвідчує свою відмову від громадянства (підданства) іншої держави або громадянств (підданств) інших держав, є застосовним виключно стосовно перелічених випадків реального початку іноземцем процедури виходу (припинення) з іноземного громадянства, а не вигаданих причин ухилення від початку такої процедури.

Між тим, заявник у спірних правовідносинах взагалі не вчиняв жодних дій, спрямованих на припинення (вихід) громадянства Російської Федерації.

Стосовно посилань заявника на акти права Російської Федерації суд зазначає, що такі не підлягають застосуванню на території України, а відповідні доводи заявника не можуть бути перевірені судом у зв`язку із відсутністю легальних джерел отримання достовірної інформації про зміст таких актів.

Доводів та доказів стосовно неможливості вибуття заявника до країн Європейського Союзу у цілях реального початку процедури припинення (виходу) із громадянства Російської Федерації текст позову та матеріали справи не містять.

Доводів та доказів стосовно неможливості вибуття заявника до Російської Федерації у цілях реального початку процедури припинення (виходу) із громадянства Російської Федерації текст позову та матеріали справи не містять.

Кваліфікуючи реально вчинене у спірних правовідносинах управлінське волевиявлення суб`єкта владних повноважень, суд виходить із того, що за загальним правилом під рішенням суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмовий акт, під дією суб`єкта владних повноважень слід розуміти вчинок посадової/службової особи, під бездіяльністю суб`єкта владних повноважень слід розуміти невиконання обов`язків, під відмовою суб`єкта владних повноважень слід розуміти письмово зафіксоване діяння з приводу незадоволення звернення приватної особи.

При цьому, за змістом правових позицій постанови Верховного Суду від 03.06.2020р. у справі №464/5990/16-а та постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.09.2022р. у справі №9901/276/19 протиправною бездіяльністю суб`єкта владних повноважень є зовнішня форма поведінки (діяння) органу/посадової особи у вигляді неприйняття рішення (нездійснення юридично значимих дій) у межах компетенції за наявності фізичної змоги реалізувати управлінську функцію.

У спірних правовідносинах суб`єктом владних повноважень була вчинена саме відмова, а не дія у розумінні вчинку.

Продовжуючи розгляд справи, суд зазначає, що критерії законності управлінського волевиявлення (як у формі рішення, так і у формі діяння) владного суб`єкта викладені законодавцем у приписах ч.2 ст.2 КАС України, а у силу ч.2 ст.77 КАС України обов`язок доведення факту дотримання цих критеріїв покладений на владного суб`єкта шляхом подання до суду доказів та наведення у процесуальних документах доводів як відповідності закону вчиненого волевиявлення, так і помилковості аргументів іншого учасника справи.

З положень частин 1 і 2 ст.77 КАС України у поєднанні з приписами ч.4 ст.9, абз.2 ч.2 ст.77, частин 3 і 4 ст.242 КАС України слідує, що владний суб`єкт повинен доводити обставини фактичної дійсності за стандартом доказування - «поза будь-яким розумним сумнівом», у той час як до приватної особи підлягає застосуванню стандарт доказування - «баланс вірогідностей».

Разом із тим, суд вважає, що саме лише неспростування владним суб`єктом задекларованого, але не підтвердженого документально твердження приватної особи про конкретну обставину фактичної дійсності, не означає реального існування такої обставини.

І хоча спір безумовно підлягає вирішенню у порядку ч.2 ст.77 КАС України, однак суд повторює, що реальність (справжність та правдивість) конкретної обставини фактичної дійсності не може бути сприйнята доведеною виключно через неспростування одним із учасників справи (навіть суб`єктом владних повноважень) декларативно проголошеного, але не доказаного твердження іншого учасника справи, позаяк протилежне явно та очевидно прямо суперечить меті правосуддя - з`ясування об`єктивної істини у справі.

Правильність саме такого тлумачення змісту ч.1 ст.77 та ч.2 ст.77 КАС України підтверджується правовим висновком постанови Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2020р. по справі №520/2261/19, де указано, що визначений ст. 77 КАС України обов`язок відповідача - суб`єкта владних повноважень довести правомірність рішення, дії чи бездіяльності не виключає визначеного частиною першою цієї ж статті обов`язку позивача довести ті обставини, на яких ґрунтуються його вимоги.

Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Тлумачення змісту цієї норми процесуального закону було викладено Верховним Судом у постанові від 07.11.2019р. по справі №826/1647/16 (адміністративне провадження № К/9901/16112/18), де указано, що обов`язковою умовою визнання протиправним волевиявлення суб`єкта владних повноважень є доведеність приватною особою факту порушення власних прав та інтересів та доведеність факту невідповідності закону оскарженого управлінського волевиявлення.

Оцінивши добуті по справі докази в їх сукупності за правилами ст.ст.72-78, 90, 211 КАС України, суд зазначає, що у спірних відносинах суб`єкт владних повноважень не мав правових підстав для прийняття поданого заявником звернення як декларації про відмову від громадянства Російської Федерації, позаяк заявник не посилався на отримання посвідки на тимчасове проживання на підставі ч.20 ст.4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», не посилався на визначні заслуги перед Україною, не посилався на державний інтерес України, не посилався на проходження військової служби у Збройних Силах України, не посилався на нагородження державною нагородою України, не посилався на отримання статусу біженця або притулку в Україні, не посилався на переслідування в країні громадянської належності, не зазначав реально вагомих факторів непереборної чи нездоланної дії, котрі об`єктивно заважають розпочати процедуру виходу (припинення) з громадянства Російської Федерації на території країн Європейського Союзу чи на території самої Російської Федерації або у спосіб подання до компетентних органів Російської Федерації (як на території країн Європейського Союзу, так і на території Російської Федерації) нотаріально посвідченої заяви про припинення (вихід) з громадянства Російської Федерації засобами поштового зв`язку.

Задоволення суб`єктом владних повноважень прагнення заявника до отримання паспорту громадянина України призведе до виникнення ситуації перманентного існування у заявника одночасно і громадянства України, і громадянства Російської Федерації, що нормами Закону України від 18.01.2001р. №2235-ІІІ «Про громадянство» не передбачено.

Оскільки заявник за власною внутрішньою волею не вчинив взагалі жодних реальних дій, спрямованих на припинення (вихід) з громадянства Російської Федерації, то самого лише посилання на акти права Російської Федерації без реального вчинку із письмового доведення до відома компетентних органів Російської Федерації наміру припинити (вийти) з громадянства Російської Федерації (у будь-який прийнятний поза розумним сумнівом спосіб) недостатньо для отримання паспорту громадянина України та звинувачення органів державної влади України у порушенні принципу належного урядування.

Зобов`язання заявника з припинення громадянства Російської Федерації за Законом України від 18.01.2001р. №2235-ІІІ «Про громадянство» має бути виконано протягом двох років з моменту прийняття до громадянства України (тобто до 25.01.2024р.).

На момент вчинення суб`єктом владних повноважень відмови з прийняття декларації заявника про відмову від громадянства Російської Федерації даний строк не сплинув, а відтак, на переконання суду заявник має фізичну змогу (оскільки ані текст позову, ані обсяг доказів по справі не доводять протилежного) ініціювати перед компетентними органами Російської Федерації процедуру припинення (виходу) із громадянства Російської Федерації і у разі вчинення будь-яких перешкод в успішному завершенні цієї процедури подати відповідні письмові документи до відповідача.

Тому у межах даного спору суд доходить до переконання про відповідність реально вчиненого суб`єктом владних повноважень управлінського волевиявлення у формі відмови положенням закону та фактичним обставинам дійсності і про відсутність у заявника порушеного права, якому має бути наданий судовий захист.

При розв`язанні спору, суд, зважаючи на практику Європейського суду з прав людини щодо застосування ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі за текстом Конвенція; рішення від 21.01.1999р. у справі Гарсія Руїз проти Іспанії, від 22.02.2007р. у справі Красуля проти Росії, від 05.05.2011р. у справі Ільяді проти Росії, від 28.10.2010р. у справі Трофимчук проти України, від 09.12.1994р. у справі Хіро Балані проти Іспанії, від 01.07.2003р. у справі Суомінен проти Фінляндії, від 07.06.2008р. у справі Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії), вичерпно реалізував існуючі правові механізми з`ясування об`єктивної істини; надав розгорнуту оцінку усім юридично значимим факторам та обставинам справи; дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих та здатних вплинути на результат вирішення спору аргументів сторін.

Розподіл судових витрат по справі слід здійснити відповідно до ст.139 КАС України та Закону України "Про судовий збір".

Керуючись ст.ст.8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст.6-9, ст.ст.241-243, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

вирішив:

Позов - залишити без задоволення.

Роз`яснити, що судове рішення набирає законної сили відповідно до ст.255 КАС України (а саме: після закінчення строку подання скарги усіма учасниками справи або за наслідками процедури апеляційного перегляду; підлягає оскарженню до Другого апеляційного адміністративного суду у строк згідно з ч.1 ст.295 КАС України (а саме: протягом 30 днів з дати складення повного судового рішення).

Суддя А.В. Сліденко