ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 640/14232/21 Суддя (судді) першої інстанції: Пащенко К.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 серпня 2023 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:

судді-доповідача Кузьменка В.В.,

суддів: Василенка Я.М., Ганечко О.М.,

розглянувши у порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства охорони здоров`я України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії, за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 жовтня 2022 року,

В С Т А Н О В И Л А:

ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Міністерства охорони здоров`я України, у якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність Міністерства охорони здоров`я України у наданні ОСОБА_1 та іншим постраждалим від отруєнь не встановленими хімічними речовинами вчасної кваліфікованої медичної допомоги, що призвела до порушення прав позивача як фізичної особи;

- зобов`язати Міністерство охорони здоров`я України в питанні діяльності системи охорони здоров`я України розробити правила, які б зобов`язували державні лікарні, науково-дослідні установи вжити належні заходи для захисту життя пацієнтів, постраждалих від отруєнь маловідомими хімічними речовинами, застосованими так званими правоохоронцями проти протестувальників на Майдані, запровадити ефективну незалежну систему розслідування з метою одержання інформації і забезпечення відповідальності за вчасно не надану медичну допомогу постраждалим особам.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.10.2022 відмовлено у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про залучення до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Громадську організацію «Хімічні та токсикологічні отруєння в Україні».

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 28.10.2022 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить винести рішення, яким задовольнити адміністративний позов у повному обсязі.

Доводи апелянта обґрунтовані тим, що судом не було надано оцінку аргументам позовної заяви, порушено строк розгляду справи, необґрунтовано здійснено посилання на наказ МОЗ України від 07.11.2007 №691, а також безпідставно відмовлено у залученні в якості третьої особи Громадської організації «Хімічні та токсикологічні отруєння в Україні».

Виконуючи вимоги процесуального законодавства, колегія суддів ухвалила продовжити строк розгляду апеляційної скарги, згідно з положеннями ст. 309 Кодексу адміністративного судочинства України.

Розгляд справи проведено у порядку письмового провадження на підставі пункту 3 частини 1 статті 311 КАС України.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно зі ст. 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з ч. 1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У відповідності до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Як вбачається з матеріалів справи, у березні 2014 року ОСОБА_1 звертався до закладів охорони здоров`я, за наслідками огляду в яких останньому було встановлено діагноз: «Хімічний опік верхніх дихальних шляхів ІІ-ІІІ ступенів», які були отримані 18-19.02.2014 внаслідок застосування невідомого газу. Крім того, у період з 05.03.2014 по 08.04.2014 та з 10.04.2014 по 30.04.2014, а також з 19.05.2015 по 16.06.2015 позивач перебував на стаціонарному лікуванні у Київській міській клінічній лікарні №17, а у період з 15.12.2020 по 30.12.2020 - у КНП «Обласний госпіталь ветеранів війни Івано-Франківської обласної Ради» з діагнозом, зокрема, стан після хімічного опіку дихальних шляхів невідомим газом (лютий 2014 року).

Відповідно до витягу з наказу Командира військової частини - польова пошта НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 02.08.2014 № 36 старшину ОСОБА_1 призначено начальником Радіорелейної станції (Р-409) взводу зв`язку, ВОС-461473А.

Згідно витягу з наказу Командира військової частини - польова пошта НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 30.01.2015 № 31 старшину ОСОБА_1 , командира відділення інженерно-саперного взводу, звільненого з військової служби у запас на підставі наказу командувача Сухопутних військ Збройних Сил України (по особовому складу) від 15.01.2015 № 1-РС за п. «б» ч. 8 (за станом здоров`я) ст. 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», приписано вважати таким, що справи та посаду здав, з 30.01.2015 виключено зі списків особового складу, та з усіх видів забезпечення і направлено для зарахування на військовий облік до Старобільсько-Новопсковського ОРВК Луганської області.

Довідкою від 05.02.2015 № 195 про безпосередню участь особи в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захист незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України, підтверджено, що старшина ОСОБА_1 дійсно в період з 02.08.2014 по 30.01.2015 безпосередньо брав участь в антитерористичній операції (бойових діях), забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районі проведення антитерористичної операції у Донецькій та Луганській області.

Матеріали справи свідчать, що ОСОБА_1 є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_3 , виданим 18.09.2015 Управлінням особового складу штабу командування Сухопутних військ.

Крім того, згідно посвідчення серії НОМЕР_4 від 23.04.2019 позивач є інвалідом 3 групи і має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни.

Вважаючи бездіяльність Міністерства охорони здоров`я України щодо надання медичної допомоги від отруєнь не встановленими хімічними речовинами вчасної кваліфікованої медичної допомоги протиправною, позивач звернувся із цим позовом до суду.

Приймаючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що МОЗ України не є закладом охорони здоров`я, не надає медичну допомогу, а відтак не могло порушити права ОСОБА_1 на надання медичної допомоги. Крім того, суд зазначив, що питання допомоги хворим з хімічними опіками, у тому числі й верхніх дихальних шляхів, врегульовано наказом МОЗ України від 07.11.2007 №691 «Про затвердження клінічних протоколів надання медичної допомоги хворим з опіками та їх наслідками», а надання несвоєчасної чи некваліфікованої медичної допомоги є протиправною поведінкою медичного працівника, а не центрального органу виконавчої влади. Поряд з іншим, суд наголосив на тому, що позовна заява не містить будь-якого аргументу чи доказу на підтвердження порушення права позивача відповідачем.

З такими висновками суду першої інстанції судова колегія не може не погодитися з огляду на таке.

Основи законодавства України про охорону здоров`я визначають правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров`я в Україні, регулюють суспільні відносини у цій сфері з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності і довголітнього активного життя громадян, усунення факторів, що шкідливо впливають на їх здоров`я, попередження і зниження захворюваності, інвалідності та смертності, поліпшення спадковості.

За приписами ст. 1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» законодавство України про охорону здоров`я базується на Конституції України і складається з цих Основ та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у сфері охорони здоров`я.

За визначенням, яке міститься у ст. 3 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» медична допомога - діяльність професійно підготовлених медичних працівників, спрямована на профілактику, діагностику, лікування та реабілітацію у зв`язку з хворобами, травмами, отруєннями і патологічними станами, а також у зв`язку з вагітністю та пологами.

Статтею 6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» передбачено, що кожний громадянин України має право на охорону здоров`я, що передбачає, зокрема, кваліфіковану медичну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря, вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій, вибір закладу охорони здоров`я.

Відповідно до ст. 15 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» реалізацію державної політики у сфері охорони здоров`я забезпечують, зокрема, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я.

Пунктом 1 Положення про Міністерство охорони здоров`я України затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.03.2015 № 267, в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 24.01.2020 № 90 (далі - Положення), Міністерство охорони здоров`я України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Міністерство охорони здоров`я України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, а також захисту населення від інфекційних хвороб, протидії ВІЛ-інфекції/СНІДу та іншим соціально небезпечним захворюванням, попередження та профілактики неінфекційних захворювань, забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах: епідеміологічного нагляду (спостереження), імунопрофілактики, промоції здорового способу життя та запобігання факторам ризику, попередження та зниження рівня вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров`я населення, безпеки харчових продуктів, регламентації факторів середовища життєдіяльності населення, гігієнічної регламентації небезпечних факторів, створення національної системи крові, управління системою якості щодо безпеки крові, біологічної безпеки та біологічного захисту, боротьби із стійкістю до протимікробних препаратів, реагування на небезпеки для здоров`я та надзвичайні стани в сфері охорони здоров`я, а також забезпечення формування державної політики у сферах санітарного та епідемічного благополуччя населення; розвитку медичних послуг, впровадження електронної системи охорони здоров`я, забезпечення державних фінансових гарантій медичного обслуговування населення; технічного регулювання медичних виробів, медичних виробів для діагностики invitro, активних медичних виробів, які імплантують, косметичної продукції; забезпечення населення якісними, ефективними та безпечними лікарськими засобами, створення, виробництва, контролю якості та реалізації лікарських засобів, медичних імунобіологічних препаратів, обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів, протидії їх незаконному обігу, а також безпечних медичних виробів та косметичної продукції; розвитку кадрового потенціалу системи охорони здоров`я, вищої медичної, фармацевтичної освіти та науки.

За правилами ч. 1 ст. 33 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» медична допомога надається відповідно до медичних показань професійно підготовленими медичними працівниками, які перебувають у трудових відносинах із закладами охорони здоров`я, що забезпечують надання медичної допомоги згідно з одержаною відповідно до закону ліцензією, та фізичними особами - підприємцями, які зареєстровані та одержали відповідну ліцензію в установленому законом порядку і можуть перебувати з цими закладами у цивільно-правових відносинах.

Правовий статус закладів охорони здоров`я регламентовано статтею 16 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», а перелік таких закладів затверджений наказом Міністерства охорони здоров`я України від 28.10.2002 № 385 «Про затвердження переліків закладів охорони здоров`я, лікарських, провізорських посад, посад молодших спеціалістів з фармацевтичною освітою, посад професіоналів у галузі охорони здоров`я, посад фахівців у галузі охорони здоров`я та посад професіоналів з вищою немедичною освітою у закладах охорони здоров`я».

Як вбачається із цього Переліку, Міністерство охорони здоров`я України як заклад охорони здоров`я у ньому відсутнє, тобто не належить до лікувально-профілактичних закладів, санітарно-профілактичних закладів, фармацевтичних (аптечних) закладів, інших закладів, закладів медико-соціального захисту та установ/закладів системи соціального захисту населення.

Отже, як правильно зазначено судом першої інстанції, аналіз змісту приписів ст. ст. 15, 16 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» у поєднанні з положеннями наказу МОЗ України від 28.10.2002 №385 свідчить, що Міністерство охорони здоров`я України є центральним органом виконавчої влади, а не закладом охорони здоров`я, а тому не надає медичну допомогу.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з позицією Окружного адміністративного суду міста Києва про те, що позовна вимога про визнання протиправною бездіяльності МОЗ України у наданні ОСОБА_1 та іншим постраждалим від отруєнь не встановленими хімічними речовинами вчасної кваліфікованої медичної допомоги, що призвела до порушення прав позивача як фізичної особи, задоволенню не підлягає.

Перевіряючи висновки суду першої інстанції про необґрунтованість позовної вимоги про зобов`язання МОЗ України в питанні діяльності системи охорони здоров`я України розробити правила, які б зобов`язували державні лікарні, науково-дослідні установи вжити належні заходи для захисту життя пацієнтів, постраждалих від отруєнь маловідомими хімічними речовинами, застосованими так званими правоохоронцями проти протестувальників на Майдані, запровадити ефективну незалежну систему розслідування з метою одержання інформації і забезпечення відповідальності за вчасно не надану медичну допомогу постраждалим особам, судова колегія з урахуванням доводів апеляційної скарги вважає за необхідне зазначити таке.

Відповідно до ст. 14-1 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» систему стандартів у сфері охорони здоров`я складають державні соціальні нормативи та галузеві стандарти.

Державні соціальні нормативи у сфері охорони здоров`я встановлюються відповідно до Закону України «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії».

Галузевими стандартами у сфері охорони здоров`я є:

стандарт медичної допомоги (медичний стандарт) - сукупність норм, правил і нормативів, а також показники (індикатори) якості надання медичної допомоги відповідного виду, які розробляються з урахуванням сучасного рівня розвитку медичної науки і практики;

клінічний протокол - уніфікований документ, який визначає вимоги до діагностичних, лікувальних, профілактичних методів надання медичної допомоги та їх послідовність;

протокол надання реабілітаційної допомоги у сфері охорони здоров`я - уніфікований документ, що визначає вимоги до реабілітаційних заходів та їх послідовність відповідно до напрямів реабілітації у сфері охорони здоров`я з урахуванням сучасного рівня розвитку міжнародної реабілітаційної науки і практики;

табель матеріально-технічного оснащення - документ, що визначає мінімальний перелік обладнання, устаткування та засобів, необхідних для оснащення конкретного типу закладу охорони здоров`я, його підрозділу, а також для забезпечення діяльності фізичних осіб - підприємців, які провадять господарську діяльність з медичної практики за певною спеціальністю (спеціальностями) та/або мають право на надання реабілітаційної допомоги згідно із законодавством;

лікарський формуляр - перелік зареєстрованих в Україні лікарських засобів, що включає ліки з доведеною ефективністю, допустимим рівнем безпеки, використання яких є економічно прийнятним.

Галузеві стандарти у сфері охорони здоров`я розробляються і затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Галузевими стандартами у сфері охорони здоров`я є також інші норми, правила та нормативи, передбачені законами, які регулюють діяльність у сфері охорони здоров`я.

Додержання стандартів медичної допомоги (медичних стандартів), клінічних протоколів, протоколів надання реабілітаційної допомоги, табелів матеріально-технічного оснащення є обов`язковим для всіх реабілітаційних закладів, закладів охорони здоров`я, їх відділень, підрозділів, а також для фізичних осіб - підприємців, які провадять господарську діяльність з медичної практики та/або мають право на надання реабілітаційної допомоги згідно із законодавством.

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 07.11.2007 № 691 «Про затвердження клінічних протоколів надання медичної допомоги хворим з опіками та їх наслідками» (далі - Наказ №691) затверджено клінічні протоколи надання медичної допомоги хворим, зокрема, з хімічним опіком гортані і трахеї; хімічним опіком гортані, трахеї і легень; хімічним опіком інших відділів дихальних шляхів; хімічним опіком дихальних шляхів не уточненої локалізації.

Отже, як правильно підкреслив суд першої інстанції, вищевказаним Наказом № 691 врегульовано питання допомоги хворим з хімічними опіками, в тому числі і верхніх дихальних шляхів.

До того ж судова колегія зауважує, що 28.02.2020 Міністерством охорони здоров`я України було прийнято наказ №590 «Про визнання такими, що втратили чинність, деяких наказів Міністерства охорони здоров`я України», пунктом 2 якого приписано Національній службі здоров`я України (Мовчан О.С.) надати пропозиції щодо переліку галузевих стандартів медичної допомоги, необхідних для виконання програми медичних гарантій, до 01 квітня 2020 року. Крім того, пунктом 3 цього наказу вказано Директорату медичного забезпечення, Директорату громадського здоров`я та профілактики захворюваності, Директорату якості життя, Директорату фармацевтичного забезпечення, Директорату високотехнологічної медичної допомоги та інновацій забезпечити розробку в установленому порядку галузевих стандартів у сфері охорони здоров`я за відповідними напрямами.

Викладене, на переконання судової колегії, свідчить, що відповідачем як центральним органом виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров`я, вчиняються дії, спрямовані на провадження нових галузевих стандартів медичної допомоги.

Поряд з іншим, суд апеляційної інстанції зауважує, що відповідно до ч. 3 ст. 34 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» лікуючий лікар обирається пацієнтом або призначається йому в установленому цими Основами порядку. Обов`язками лікуючого лікаря є своєчасне і кваліфіковане обстеження та лікування пацієнта. Пацієнт вправі вимагати заміни лікаря.

Тобто, імперативною законодавчою нормою встановлено обов`язок лікуючого лікаря, зокрема, здійснювати своєчасне і кваліфіковане обстеження та лікування пацієнта безвідносно до того, що спричинило захворювання (травму, ушкодження тощо).

Таким чином, надання несвоєчасної або некваліфікованої медичної допомоги є протиправною поведінкою медичного працівника.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 27.02.2019 у справі № 755/2545/15-ц, від 04.11.2020 у справі № 686/6022/18, від 21.04.2021 у справі № 648/2035/17.

Відповідно до ст. 80 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» особи, винні у порушенні законодавства про охорону здоров`я, несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно із законодавством.

Згідно ст. 8 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» у разі порушення законних прав і інтересів громадян у сфері охорони здоров`я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов`язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що питання допомоги хворим з хімічними опіками врегульоване наказом МОЗ України від 07.11.2007 № 691 «Про затвердження клінічних протоколів надання медичної допомоги хворим з опіками та їх наслідками», відповідальність за несвоєчасне надання медичної допомоги передбачена чинним законодавством, в залежності від виду якої застосовуються різні способи розслідування кожного окремого випадку.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції, посилаючись на Наказ №691, помилково вважає, що несвоєчасна або некваліфікована медична допомога є лише протиправною поведінкою медичного працівника, судова колегія вважає помилковими, оскільки на нормативному рівні затверджені протоколи надання медичної допомоги, а можливе їх недотримання окремими медичними працівниками не може вказувати на порушення прав позивача саме відповідачем.

У розрізі наведеного судова колегія вважає за необхідне зазначити таке.

Приписами статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Згідно статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності «небезпідставної заяви» за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути «ефективним» як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Афанасьєв проти України» від 05.04.2005 (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний спосіб захисту, у розумінні Конвенції, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Приписи ч. ч. 1, 2 ст. 5 КАС України визначають, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом: 1) визнання протиправним та нечинним нормативно-правового акта чи окремих його положень; 2) визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; 3) визнання дій суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматися від вчинення певних дій; 4) визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; 5) встановлення наявності чи відсутності компетенції (повноважень) суб`єкта владних повноважень; 6) прийняття судом одного з рішень, зазначених у пунктах 1-4 цієї частини та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю.

Захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У рішенні від 01.12.2004 № 18-рп/2004 Конституційний Суд України зазначив, що поняття «охоронюваний законом інтерес», що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «права», треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Тобто, право кожної особи на звернення до суду у випадку, якщо вона вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси є беззаперечним та не може бути піддане сумніву. Водночас, визначені такою особою способи захисту або інші способи, які самостійно можуть визначатися судом, на переконання судової колегії, повинні передусім відповідати підставам позову та його змісту.

За правилами ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано позовну заяву, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності.

Суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Разом з тим, наведеним приписам статті 9 кореспондують положення ч. 1 ст. 77 КАС України, відповідно до яких кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

У зв`язку з чим суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про необґрунтованість позовних вимог про зобов`язання відповідача вчинити дії, оскільки до позовної заяви не додано доказів які б свідчили, що права позивача оспорюються, порушуються чи не визнаються останнім.

З приводу посилання позивача на порушення судом першої інстанції строку розгляду цієї справи судова колегія зауважує, що такі аргументи знайшли своє підтвердження під час апеляційного перегляду, однак недотримання строку розгляду справи в силу положень КАС України не є обставиною, що має наслідком скасування рішення суду першої інстанції.

Щодо твердження апелянта про те, що судом не було враховано, що відзив МОЗ України на адресу ОСОБА_1 не направлявся, колегія суддів зазначає, що до відзиву на апеляційну скаргу відповідачем на виконання вимог п. 2 ч. 4 ст. 162 КАС України було додано список згрупованих поштових відправлень на підтвердження направлення копії відзиву позивачу. У свою чергу, обов`язок перевірки забезпечення отримання учасниками справи копії відзиву на позов процесуальним законом на суд не покладено. Крім іншого, судова колегія зауважує, що позивачем не було забезпечено отримання й копії ухвали суду першої інстанції від 31.05.2021 про відкриття провадження у справі.

Надаючи оцінку доводам апеляційної скарги про безпідставність незалучення судом першої інстанції до участі у справі в якості третьої особи Громадської організації «Хімічні та токсикологічні отруєння в Україні», судова колегія вважає за необхідне зазначити таке.

Як свідчать матеріали справи, в обґрунтування клопотання про залучення третьої особи позивач зазначав, що створення у лютому 2018 року Громадської організації «Хімічні та токсикологічні отруєння в Україні» було обумовлено потребою активного впливу на керівництво МОЗ України та усіх гілок влади щодо заповнення прогалин у чинному законодавстві.

На сьогодні, за твердженням позивача, замість скоординування постраждалих від отруєнь на потрібні токсикологічні обстеження та надання вчасної профільної допомоги, відповідальні особи МОЗ України щороку письмово сповіщають вище названу Громадську організацію про відсутність профільних спеціалістів та відсталість вітчизняної науки в галузі токсикології. При цьому, як зазначав позивач, у штатних розкладах МОЗ України існують безліч посад, пов`язаних із токсикологією, а вітчизняна наука в галузі токсикології представлена на всесвітньому рівні багатьма інститутами, які підпорядковані МОЗ України.

Указане, на переконання позивача, вказувало на необхідність залучення Громадської організації «Хімічні та токсикологічні отруєння в Україні» до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.

Відмовляючи у задоволенні вказаного клопотання, суд першої інстанції зазначив, що з огляду на предмет та підстави позову у цій справі відсутні підстави для задоволення цього клопотання, адже правовідносини, які позивач вважає спірними, виникли виключно між ним і відповідачем.

З такою позицією суду першої інстанції не можна не погодитися з огляду на таке.

Відповідно ч. 2 ст. 49 КАС України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права, свободи, інтереси або обов`язки. Вони можуть бути залучені до участі у справі також за клопотанням учасників справи.

Згідно ч. 4 ст. 49 КАС України у заявах про залучення третіх осіб і у заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити до участі у справі.

Викладене свідчить, що необхідною умовою залучення до участі у справі третіх осіб є те, що судове рішення у справі може вплинути на права, свободи, інтереси або обов`язки осіб, які не є стороною у справі.

Разом з тим, враховуючи, що предмет спору у цій справі стосується порушених, за твердженням позивача, саме його прав як фізичної особи з боку відповідача, то суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про відсутність підстав для залучення у справі останнього як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет позову. З аналогічних підстав судом апеляційної інстанції не було залучено Громадську організацію «Хімічні та токсикологічні отруєння в Україні» до участі у справі в якості третьої особи на етапі апеляційного перегляду оскаржуваного судового рішення.

Відтак, виходячи з меж заявлених позовних вимог, аналізу положень законодавства України, доказів, наявних в матеріалах справи, позовні вимоги є такими, що не підлягають задоволенню, про що правильно вказано судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні.

Належних обґрунтувань неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права апеляційна скарга позивача не містить.

Доказів, які б відповідали вимогам ст. ст. 73 - 76 КАС України, та спростовували зазначені вище мотиви або підтверджували наявність підстав для задоволення позову апелянтом до суду апеляційної інстанції не надано.

Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують висновки суду першої інстанцій.

Згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд, що і вчинено судом у даній справі.

Таким чином, враховуючи вищенаведене у сукупності, беручи до уваги при цьому кожен аргумент, викладений учасниками справи, рішення суду першої інстанції у цій справі є законним та обґрунтованим і не підлягає скасуванню, оскільки суд, у відповідності з нормами матеріального права та при дотриманні норм процесуального права ухвалив рішення повно і всебічно з`ясувавши обставини справи.

Керуючись ст. ст. 242, 308, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України,

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 жовтня 2022 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства охорони здоров`я України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії - залишити без задоволення.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 28 жовтня 2022 року - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Суддя-доповідач В.В. Кузьменко

Судді: Я.М. Василенко

О.М. Ганечко