ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 липня 2023 року

м. Київ

cправа № 916/1457/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н.О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.

та представників

позивача: Цимбал С.Ю.,

відповідача: Данілов А.І. (в режимі відеоконференції),

третьої особи: не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Агентства Публічної Власності Республіки Молдова

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.03.2023

та рішення Господарського суду Одеської області від 19.12.2019

у справі № 916/1457/19

за позовом Агентства Публічної Власності Республіки Молдова

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Макстгруп"

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Підприємства з іноземним капіталом "SDY-INVEST GRUP" SRL

про визнання права власності та витребування майна,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2019 Державна канцелярія Республіки Молдова (далі - Канцелярія) звернулась до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Макстгруп" (далі - ТОВ "Макстгруп"), в якій, з урахуванням заяви про зміну предмету позову, просила суд визнати право власності на об`єкти нерухомого майна за Республікою Молдова в особі Канцелярії та витребувати у ТОВ "Макстгруп" об`єкти нерухомого майна на користь Республіки Молдова в особі Канцелярії.

В обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначав, що право власності на спірне майно належить Республіці Молдова. Натомість, спірні об`єкти нерухомого майна вибули з володіння позивача поза його волею.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 19.12.2019 (суддя Щавинська Ю.М.), залишеним без змін постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.03.2023 (колегія суддів у складі: Аленін О.Ю. - головуючий, Богатир К.В., Філінюк І.Г.), у задоволенні позову відмовлено повністю.

Судами обох інстанцій встановлено, що на підставі Закону Республіки Молдова №121 від 04.05.2007 «Про управління публічною власністю та її роздержавлення», постанови Уряду Республіки Молдова №998 від 29.09.2000 «Про затвердження положення про комерційні та інвестиційні конкурси і прямі переговори щодо приватизації публічного майна», постанови №945 від 20.08.2007 «Про заходи щодо виконання Закону №121 від 04.05.2007 про управління публічною власністю та її роздержавлення» Агентством Публічної Власності Республіки Молдова було проведено комерційний конкурс з приватизації цілісного майнового комплексу підприємства «Санаторій «Молдова», переможцем якого стало Підприємство з іноземним капіталом «SDY-INVEST GRUP».

За результатами зазначеного комерційного конкурсу, 07.08.2008 між Республікою Молдова в особі Агентства Публічної Власності при Міністерстві Економіки та Торгівлі (продавець) та Підприємством з іноземним капіталом «SDY-INVEST GRUP» (покупець) укладено договір купівлі-продажу Дочірнього підприємства з іноземними інвестиціями Державного головного підприємства «МЕДИСАН» Лікувально-санаторної відновлювальної Асоціації Державної канцелярії Республіки Молдова «Санаторій Молдова».

Відповідно до преамбули договору від 07.08.2008 поняття «Цілісний майновий комплекс» за змістом даного договору включає в себе: нерухоме майно, вказане у додатку №1 до даного договору, рухоме майно, належне "Санаторію Молдова", корпоративні права на підприємство "Санаторій Молдова".

Відповідно до п. 2.1 договору продавець продає «Цілісний майновий комплекс» у власність покупця та передає останньому свої права засновника на "Санаторій Молдова", а покупець сплачує його вартість на умовах, встановлених цим договором.

За умовами п. 2.5 договору від 07.08.2008 право власності на «Цілісний майновий комплекс» переходить до покупця з моменту підписання акта приймання-передачі. Право власності на нерухоме майно підлягає реєстрації покупцем у компетентних органах України.

Відповідно до п.п. 3.1, 3.3, 3.4 договору від 07.08.2008 за рішенням Конкурсної Комісії вартість предмета даного договору встановлена у розмірі 73 300 000 лей, а покупець зобов`язується сплатити за предмет даного договору з розстрочкою платежу на наступних умовах. Покупець виконав положення діючого законодавства Республіки Молдова і Рішення Конкурсної Комісії та сплатив до укладення даного договору більше 50% від вартості предмета договору, а саме 36 850 000 лей. Покупець зобов`язується сплатити залишок суми у розмірі 36 450 000 лей, що складає менше 50% від вартості даного договору, впродовж двох років з моменту підписання даного договору щоквартально рівними частинами з індексацією цих сум залежно від рівня інфляції, розрахованого на день укладення договору до здійснення платежу.

Згідно з п.3.5 договору його виконання забезпечено банківською гарантією АКБ «Фінбанк» від 07.08.2008, яка може бути використана продавцем в разі прострочення строку повної оплати вартості предмету договору більш ніж на 10 банківських днів.

Передача майна покупцю здійснюється на підставі акта приймання-передачі (пункт 4.3 договору від 07.08.2008).

Відповідно до п. 4.4 договору від 07.08.2008 покупець декларує, що зобов`язується виконувати положення статей 55, 56, 57 Закону Республіки Молдова №121 від 04.05.2007 про управління публічною власністю та її роздержавлення.

Право продавця на розірвання договору передбачено п. 4.7. договору від 07.08.2008.

У додатку №1 до договору від 07.08.2008 сторони погодили перелік нерухомого майна, яке входить до складу цілісного майнового комплексу санаторію "Молдова", а саме: газову котельню (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-Г, літ. Ж-Ж1, загальною площею 1037,9 кв.м); пансіонат №4 (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-К, літ. В, загальною площею 191,6 кв.м); пансіонат №5 (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-Б, літ. Г, загальною площею 253,4 кв.м); будівлю басейну (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-Е, літ. А1, загальною площею 2338,3 кв.м); клуб-столову (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-Ж, літ. А2, А3, загальною площею 2301,7 кв.м); адміністративний корпус (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-Д, літ. И, загальною площею 731,7 кв.м); корпус №3 (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-В, літ. Д, загальною площею 4433,8 кв.м); головний корпус (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-А, літ. А, загальною площею 3977,2 кв.м); будівлі (м. Одеса, вул. Посмітного, 2, літ. А4, Е-Е1, Е2, З, К, Л, М, загальною площею 2920,9 кв.м).

На виконання п. 4.3 договору від 07.08.2008 Республіка Молдова в особі Агентства Публічної Власності при Міністерстві Економіки та Торгівлі та Підприємство з іноземним капіталом «SDY-INVEST GRUP» підписали акт приймання-передачі цілісного майнового комплексу Дочірнього підприємства з іноземними інвестиціями Державного головного підприємства «МЕДИСАН» Лікувально-санаторної відновлювальної Асоціації Державної канцелярії Республіки Молдова «Санаторій Молдова» б/н від 07.08.2008, відповідно до якого продавець передав, а покупець прийняв цілісний майновий комплекс, який складається з рухомого майна, що належить Дочірньому підприємству з іноземними інвестиціями Державного головного підприємства "МЕДИСАН" Лікувально-санаторної відновлювальної Асоціації Державної канцелярії Республіки Молдова "Санаторій Молдова", корпоративних прав на підприємство "Санаторій Молдова" та нерухомого майна, визначеного у додатку №1 до договору від 07.08.2008.

За твердженням позивача, покупцем не було виконано прийнятих на себе зобов`язань за договором в частині проведення розрахунків у повному обсязі, що підтверджується ухвалою Верховного Суду Республіки Молдова по справі №2re-284/11, якою цей договір розірвано та зобов`язано повернути майно.

Позивач вважає, що його право власності на спірні об`єкти нерухомого майна підтверджені Свідоцтвами серії ЯЯЯ №569060-№569068 від 24.10.2006 відповідно до яких об`єкти нерухомості розташовані за адресою м. Одеса, вул. Посмітного 2-Г, 2-К, 2-Б, 2- Е, 2-Ж, 2-Д, 2-В, 2-А, 2 (літ. Ж-Ж1, В, Г, Al, А2, АЗ, И, Д, А, А4, E-El, Е-2, З, К, Л, М), дійсно належать Республіці Молдова.

Водночас, рішенням Господарського суду Одеської області від 21.07.2010 у справі №26-30/109-09-3307 було задоволено позов Підприємства з іноземним капіталом "SDY-INVEST GRUP SRL" до Дочірнього підприємства з іноземними інвестиціями Державного головного підприємства «МЕДИСАН» Лікувально-санаторної відновлювальної Асоціації Державної канцелярії Республіки Молдова «Санаторій Молдова» та визнано за Підприємством з іноземним капіталом «SDY-INVEST GRUP» право власності на спірне нерухоме майно.

22.02.2011 спірне майно, внаслідок внесення до статутного капіталу, було зареєстровано за ТОВ «Санаторій-профілакторій «Молдова»», а 26.12.2016 Загальними зборами учасників ТОВ «Санаторій-профілакторій «Молдова»» спірне майно було внесено до статутного капіталу ТОВ «Макстгруп» та 30.12.2016 передано за актом приймання-передачі, що підтверджується інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Натомість, 20.03.2019 постановою Південно-західного апеляційного господарського суду у справі №26-30/109-09-3307 було скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог Підприємства з іноземним капіталом «SDY-INVEST GRUP SRL».

Враховуючи, що спірне майно, придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, вибуло з володіння власника поза його волею, позивач, відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК України, просив витребувати спірне майно у ТОВ «Макстгруп», а також визнати право власності, оскільки користування з боку відповідача спірним майном та відсутність відповіді на вимогу про виселення, на думку позивача, свідчить про невизнання права власності та його оспорювання.

Відмовляючи у задоволенні позову місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, посилаючись на приписи ст. 388 ЦК України зазначив, що відповідач є добросовісним набувачем, що отримав спірне майно за відплатним правочином, який у силу приписів ст. 330 ЦК України набув право власності на майно. Щодо обставин вибуття нерухомого майна Санаторію Молдова з власності Республіки Молдова поза його волею, суд першої інстанції зазначив, що позивачем належним чином не доведено, що спірне майно було загублено власником або особою, якій майно було передане власником у володіння, викрадене або вибуло з володіння іншим шляхом поза їх волею. Додатково суд апеляційної інстанції зауважив, що ані вказаний договір, ані його положення щодо моменту переходу права власності на спірне нерухоме майно до покупця недійсними не визнавались, а рішення Вищої судової палати республіки Молдова по справі №2re-284/11 від 26.10.2011 на території України не визнано, у зв`язку з чим, обставини встановлені у даному рішенні, не мають обов`язкового значення для господарського суду під час розгляду даної справи. Також задоволення позовної заяви становило б непропорційне втручання у мирне володіння та користування майном, і в даному випадку виправлення минулої помилки органу влади не повинно відбуватися шляхом непропорційного втручання в нове право, набуте відповідачем, який покладався на легітимність добросовісних дій державного органу.

Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Доводи скаржника зводяться до того, що:

- судом апеляційної інстанції було порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме: апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання позивача про поновлення строку на подання доказів, які доводять, що всі три підприємства у ланцюжку набувачів спірного нерухомого майна (ПІК «SDY-INVEST GRUP SRL», ТОВ «Санаторій- профілакторій «Молдова» і ТОВ «Макстгруп») є підприємствами, які на всіх етапах свого існування контролювалися/управлялися однією групою осіб, пов`язаних спільними адресами (на території України та за її межами), тими самими засновниками (учасниками), керівниками, представниками та/або юридичними радниками, що свідчить про недобросовісність ТОВ «Макстгруп» як останнього набувача майна; апеляційний суд необґрунтовано відмовив у приєднанні відповідних доказів до матеріалів справи, не дослідив їх та не взяв до уваги, що призвело до неправильного вирішення справи. Врахування відповідних доказів впливає на неможливість застосування до відповідача конструкції добросовісності як засобу захисту від витребування спірного майна згідно зі ст.ст. 330, 387, 388 ЦК України;

- суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові застосував норми ст.ст. 387, 388 ЦК України без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, які викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, постановах Верховного Суду від 22.11.2022 у справі № 29/5005/6325/2011 (904/7806/21), від 04.04.2018 у справі № 910/4898/16, від 02.07.2020 у справі № 904/5934/17;

- суди не застосували норми абзацу другого ст. 57 Закону Республіки Молдова № 121 від 04.05.2007 «Про управління публічною власністю та її роздержавлення» та п. 61 Положення про комерційні та інвестиційні конкурси і прямі переговори щодо приватизації публічного майна, затвердженого постановою Уряду Республіки Молдова № 998 від 29.09.2000, які підлягають застосуванню у спірних правовідносинах і висновок Верховного Суду щодо питання застосування яких у подібних правовідносинах відсутній.

Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, про що зазначено вище.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.06.2023 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 11.07.2023 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 05.07.2023.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду не надходило відзиву на касаційну скаргу.

Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Так у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 зазначено, що: «вирішуючи питання про витребування спірного майна, суди повинні передусім перевіряти добросовісність набувача майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України). Обидві сторони правочину, починаючи зі стадії, яка передує його вчиненню, мають поводитися правомірно, зокрема добросовісно (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц (п. 37), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (п. 40)). На необхідності оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово наголошувала Велика Палата Верховного Суду (пункт 51 постанови від 26.06.2019 у справі № 669/927/16-ц, пункт 46.1 постанови від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18, пункт 6.43 постанови від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19).

Саме при вирішенні питання про витребування майна здійснюється перевірка добросовісності набувача цього майна, у тому числі з`ясуванню підлягає й те, чи знав або міг знати такий набувач про недобросовісну поведінку продавця, зокрема за наявності зв`язків із ліквідатором продавця (їхню спільну участь в діяльності інших юридичних осіб). Вказане має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього (постанова Великої Палати Верховного Суду від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, пункт 52).

Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання, у право мирного володіння майном.

Не може вважатися добросовісною особа, яка набула майно на прилюдних торгах, якщо вона знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону, зокрема пов`язана особа (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 55)).

Сторони договору повинні поводитися правомірно як під час його виконання, так і на переддоговірній стадії. Зокрема, мають поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обов`язків, як і можливої недобросовісної чи нерозумної поведінки, є численними. Їх не можна визначити вичерпно. Недобросовісною поведінкою може бути необґрунтоване припинення переговорів, пропозиція нерозумних умов, які завідомо є неприйнятними для контрагента, вступ у переговори без серйозних намірів (зокрема, з метою зірвати укладення договору з третьою особою, наприклад із конкурентом недобросовісної сторони переговорів), нерозкриття необхідної контрагенту інформації тощо (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц (пункт 37), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 40)).

Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано у всіх випадках відповідно до приписів статті 387 ЦК України».

У постанові Верховного Суду від 22.11.2022 у справі № 29/5005/6325/2011 (904/7806/21) зазначено, що: «Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з ч. 1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, власник має право звертатись з віндикаційним позовом до особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа майном власника.

Віндикація - це витребування своєї речі неволодіючим власником від володіючого не власника. Віндикація - це передбачений законом основний речово- правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульного володільця), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (постанова Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).

Право на витребування майна з чужого незаконного володіння має зокрема особа (власник, який не володіє), яка має відповідні правовстановлюючі документи, що беззаперечно підтверджують належність їй конкретно визначеного майна, яке було незаконно привласнено іншою особою (не власник, який володіє).

При цьому, закон розрізняє два види незаконного володіння чужою річчю, що породжує різні цивільно-правові наслідки. Умови задоволення віндикаційного позову залежать від характеру незаконного володіння, в якому перебуває річ.

Володілець визнається добросовісним, якщо здобуваючи річ, він не знав і не повинен був знати про те, що відчужувач речі не має права на її відчуження. З огляду на приписи частини п`ятої статті 12 ЦК України, добросовісність набувача майна презюмується. У випадку, якщо володілець речі знав чи повинен був знати, що здобуває річ в особи, яка не мала права на її відчуження, він вважається недобросовісним. Для визнання набувача недобросовісним потрібне встановлення наміру чи грубої необережності, що встановлюється, виходячи із презумпції добросовісності набувача (постанова Верховного Суду від 29.01.2019 у справі № 911/3312/17).

Відплатність придбання майна, так само як і запис в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про право власності відчужувача, не є безспірним доказом добросовісності набувача.

Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку (постанова Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 5023/4477/12).

Зміст статті 400 ЦК України дає підставу для висновку про те, що закон допускає необмежену віндикацію майна у недобросовісного набувача».

Відповідно до принципу реєстраційного підтвердження володіння нерухомим майном, викладеного у п. 43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц, фізичне зайняття відповідного майна особою, за якою не зареєстроване право власності на нього, не позбавляє власника фактичного володіння (на відміну від рухомого майна).

Згідно з правовими висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 04.04.2018 у справі № 910/4898/16, в обставинах якої в процесі приватизації було укладено договір купівлі-продажу, який було розірвано судом у зв`язку з невиконанням покупцем обов`язків з оплати об`єкту приватизації:

За приписами статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

За змістом ст. 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно, зокрема, вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Про відсутність волі власника на вибуття спірного майна свідчить факт розірвання договору купівлі-продажу власником.

У постанові Верховного Суду від 02.07.2020 у справі № 904/5934/17, в якій, досліджуючи обставини набуття спірного майна відповідачем, місцевий суд дійшов висновку, що ТОВ «Січеславський рудоремонтний завод», яке одержало спірне майно від засновника, мало можливість дізнатися про те, у який спосіб сам засновник набув право власності на майно та надати цим обставинам власну оцінку на предмет законності набуття спірного майна в обмін на корпоративну частку у статутному капіталі юридичної особи. З огляду на таке, місцевий суд, керуючись ст. 387 ЦК України, дійшов висновку про наявність підстав для витребування майна від володільця як від особи, яку не можна вважати добросовісним набувачем, і Верховний Суд погодився з такими висновками.

Таким чином, з правових позицій Верховного Суду, викладених у зазначених вище постановах вбачається, що відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Як вбачається з текстів оскаржених у справі № 916/1457/19 судових рішень місцевого та апеляційного господарських судів, позивач обґрунтував його право власності на спірні об`єкти нерухомого майна Свідоцтвами серії ЯЯЯ №569060-№569068 від 24.10.2006 відповідно до яких об`єкти нерухомості розташовані за адресою м. Одеса, вул. Посмітного 2-Г, 2-К, 2-Б, 2- Е, 2-Ж, 2-Д, 2-В, 2-А, 2 (літ. Ж-Ж1, В, Г, Al, А2, АЗ, И, Д, А, А4, E-El, Е-2, З, К, Л, М), дійсно належать Республіці Молдова.

Тобто, судами встановлено, що позивач обґрунтував право на витребування майна з чужого незаконного володіння відповідними правовстановлюючими документами. При цьому обставин наявності доказів визнання зазначених свідоцтв недійсними, нечинними, незаконними або скасованими у передбаченому законодавством порядку судами не встановлено.

В свою чергу, суд апеляційної інстанції вказав, що наявні матеріли справи не містять, а учасниками справи не надано доказів на підтвердження того, що комерційний конкурс з приватизації цілісного майнового комплексу підприємства «Санаторій «Молдова»» або договір укладений за результатами проведення такого конкурсу було визнано недійсними, такий конкурс та договір, який було укладено за результатами його проведення, було вчинено поза волею позивача, без його згоди, в результаті введення в оману, фіктивності, тощо. Наведене, на переконання колегії суддів апеляційного суду свідчить про те, що позивач усвідомлював свої дії, як під час проведення конкурсу, так й під час укладення договору та підписання акту приймання-передачі цілісного майнового комплексу, а тому у діях позивача, як власника нерухомого майна, мала місце воля на передачу такого майна іншій особі.

Водночас, як правильно вказує скаржник, у п. 5.68 постанови Верховного Суду від 21.09.2022 у справі № 908/976/19, яка прийнята у справі з подібними правовідносинами, зазначено, що про відсутність волі власника на вибуття спірного майна свідчить факт розірвання договору купівлі-продажу власником. Відтак, висновок судів в цьому контексті є передчасним та таким, що зроблений без урахування висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 21.09.2022 у справі № 908/976/19.

Що ж до посилань апеляційного суду на те, що враховуючи судові рішення у справі № 26-30/109-09-3307, станом на 22.02.2011, тобто дату коли нерухоме майно Санаторію «Молдова» було внесене ПІК «SDY-INVEST GRUP SRL» до статутного капіталу ТОВ «Санаторій- профілакторій «Молдова», останнє було добросовісним набувачем нерухомого майна, то колегія суддів зазначає таке.

Так у червні 2009 Підприємство з іноземним капіталом "SDY-INVEST GRUP" SRL звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Дочірнього підприємства з іноземними інвестиціями Державного головного підприємства "МЕДИСАН" Лікувально-санаторної восстановчої Асоціації Державної канцелярії Республіки Молдова "Санаторій Молдова" (далі-ДП Санаторій Молдова) про визнання права власності на нерухоме майно.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 16.07.2009 у справі №26-30/109-09-3307 позовні вимоги задоволено повністю; визнано за Підприємством з іноземним капіталом «SDY-INVEST GRUP SRL» право власності на нерухоме майно згідно переліку, а саме: газову котельню (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-Г, літ. Ж-Ж1, загальною площею 1037,9 кв.м); пансіонат №4 (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-К, літ. В, загальною площею 191,6 кв.м); пансіонат №5 (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-Б, літ. Г, загальною площею 253,4 кв.м); будівлю басейну (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-Е, літ. А1, загальною площею 2338,3 кв.м); клуб-столову (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-Ж, літ. А2, А3, загальною площею 2301,7 кв.м); адміністративний корпус (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-Д, літ. И, загальною площею 731,7 кв.м); корпус № 3 (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-В, літ. Д, загальною площею 4438,8 кв.м); головний корпус (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-А, літ. А, загальною площею 3977,2 кв.м); будівлі (м. Одеса, вул. Посмітного, 2 літ. А4, Б, Е-Е1, Е2, З, К, Л, М, загальною площею 2920,9 кв.м); стягнуто з відповідача на користь позивача витрати по сплаті держмита у сумі 25500 грн та витрати на ІТЗ судового процесу у сумі 312,5 грн.

Постановою Вищого господарського суду України від 26.05.2010 рішення Господарського суду Одеської області від 16.07.2009 у справі №30/109-09-3307 скасовано, справу №30/109-09-3307 передано на новий розгляд до Господарського суду Одеської області.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 21.07.2010 у справі №26-30/109-09-3307 позов задоволено повністю; визнано за Підприємством з іноземним капіталом "SDY-INVEST GRUP" SRL право власності на нерухоме майно: газову котельню (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-Г, літ.Ж-Ж1, загальною площею 1037,9 кв.м); пансіонат №4 (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-К, літ. В, загальною площею 191,6 кв.м); пансіонат №5 (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-Б, літ. Г, загальною площею 253,4 кв.м); будівлю басейну (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-Е, літ.А1, загальною площею 2338,3 кв.м); клуб-столову (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-Ж, літ.А2, А3, загальною площею 2301,7 кв.м); адміністративний корпус (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-Д, літ. И, загальною площею 731,7 кв.м); корпус №3 (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-В, літ. Д, загальною площею 4438,8 кв.м); головний корпус (м. Одеса, вул. Посмітного, 2-А, літ. А, загальною площею 3977,2 кв.м.); будівлі (м. Одеса, вул. Посмітного, 2, літ. А4, Е-Е1, Е2, З, К, Л, М, загальною площею 2421,9 кв.м); стягнуто з відповідача на користь позивача витрати по сплаті держмита у сумі 25500 грн та витрати на ІТЗ судового процесу у сумі 312,5 грн.

Постановою Одеського апеляційного господарського суду від 23.10.2010 та постановою Вищого господарського суду України від 23.12.2010 у справі №26-30/109-09-3307 рішення Господарського суду Одеської області від 21.07.2010 у справі № 26-30/109-09-3307 залишено без змін.

29.10.2018 до Південно-західного апеляційного господарського суду від Державної канцелярії Республіки Молдова надійшла апеляційна скарга на рішення Господарського суду Одеської області від 21.07.2010 у справі № 26-30/109-09-3307, в якій скаржник просив рішення Господарського суду Одеської області від 21.07.2010 у справі №26-30/109-09-3307 скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.03.2019 апеляційну скаргу Державної канцелярії Республіки Молдова задоволено; рішення Господарського суду Одеської області від 21.07.2010 у справі №26-30/109-09-3307 скасовано; у задоволенні позовних вимог Підприємства з іноземним капіталомINVEST GRUPдо Дочірнього підприємства з іноземними інвестиціями Державного головного підприємства «МЕДИСАН» Лікувально-санаторної восстановчої Асоціації Державної канцелярії Республіки Молдова "Санаторій Молдова відмовлено.

Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.10.2019 постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 20.03.2019 у справі №26-30/109-09-3307 скасовано; справу № 26-30/109-09-3307 направлено на новий розгляд до Південно-західного апеляційного господарського суду зі стадії відкриття апеляційного провадження.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 26.11.2019 у справі № 26-30/109-09-3307 відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою Державної канцелярії Республіки Молдова на рішення Господарського суду Одеської області від 21.07.2010.

Верховний Суд зазначає, що з огляду на те, що такі судові рішення (у справі №26-30/109-09-3307) набрали законної сили і є обов`язковими для виконання, у зв`язку з чим правильність зроблених у них висновків презюмується, суд не може надавати протилежну оцінку таким обставинам у справі, що переглядається, не навівши достатньо переконливих підстав для неврахування викладених у них висновків. Одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що рішення суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів.

Водночас судами обох інстанцій не досліджено того питання, чи брав позивач (Агентство Публічної Власності Республіки Молдова) участь у відповідному спорі, та чи зроблені у справі № 26-30/109-09-3307 висновки судів є такими, що враховують ті обставини, які наявні у спірних правовідносинах, зокрема чи враховано судами обставини, що передували визнанню права власності за Підприємством з іноземним капіталом «SDY-INVEST GRUP SRL» на спірне нерухоме майно. Водночас дослідження вказаних обставин є важливим для правильного вирішення спору, позаяк за правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності. Отже, стаття 392 ЦК України не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності. Саме таку правову позицію викладено Верховним Судом України у справі за №6-1912цс15.

Керуючись межами перегляду справи в касаційній інстанції, не вдаючись до вирішення питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, або додаткової перевірки доказів, Верховний Суд зазначає, що відповідні обставини повинні бути досліджені судами обох інстанцій для прийняття обґрунтованого рішення в частині оцінки добросовісності набувача майна в контексті застосування ст. 388 ЦК України.

Поміж іншим, не надано судами і оцінки тому, що відповідно до преамбули договору від 07.08.2008 поняття «Цілісний майновий комплекс» за змістом даного договору включає в себе: нерухоме майно, вказане у додатку №1 до даного договору, рухоме майно, належне "Санаторію Молдова", корпоративні права на підприємство "Санаторій Молдова".

Тобто предметом зазначеного договору є відчуження продавцем покупцеві не індивідуально визначеного нерухомого майна, а ДП «Санаторій Молдова»- «цілісного майнового комплексу» з усіма його активами.

В свою чергу, рішення господарського суду має ґрунтуватись на оцінці наданих учасниками справи доказів в підтвердження своїх вимог або заперечень, та на повному з`ясуванні такого: чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються; чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин; яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Відповідно до ч. 5 ст. 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Верховний Суд звертає увагу на те, що хоча поняття "обґрунтованого" рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або не відносяться до суті справи), повинен, під час розгляду справи, надати оцінку всім аргументам учасників справи в силу імперативних приписів ст. 236 ГПК України, особливо тим, оцінка яких є необхідною для правильного вирішення спору.

Відповідно до ст. 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Так само і ч. 3 ст. 2 ГПК України до основних засад (принципів) господарського судочинства віднесено забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Вказані норми не є суто декларативними - їх необхідно розуміти не лише як положення законодавства, які надають особам безумовне право подавати апеляційну скаргу на рішення судів, які розглянули відповідну справу як суди першої інстанції, але і враховувати, що вони визначають принципи самого судочинства, які покладають на суд певні обов`язки з розгляду таких скарг і перегляду відповідних судових рішень (з урахуванням обмежень інстанційного перегляду).

Зокрема, ч. 1 ст. 269 ГПК України визначає, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

При цьому законодавець у ст. 282 ГПК України закріпив, що постанова суду апеляційної інстанції складається, зокрема, з мотивувальної частини із зазначенням: а) встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин; б) доводів, за якими суд апеляційної інстанції погодився або не погодився з висновками суду першої інстанції; в) мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу; г) чи були і ким порушені, невизнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких особа звернулася до суду.

Разом з тим, рішення судів попередніх інстанцій вказаним приписам не відповідають, про що зазначено вище, а ці порушення не можуть бути усунуті Верховним Судом в силу меж перегляду справи судом касаційної інстанції, проте оцінка викладених вище обставин є необхідною для правильного вирішення спору по суті. Вказане у сукупності свідчить про передчасність висновків судів про відмову у задоволенні позову та не дослідження важливих обставин справи для правильного вирішення спору.

Відтак, підстава касаційного оскарження, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, знайшла своє підтвердження.

Що ж до підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, то Верховний Суд не досліджує вказане питання з огляду на передчасність висновків судів та неповноту здійсненого судового розгляду в частині встановлення обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення спору.

Крім цього, в якості підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України скаржник вказує, що судом апеляційної інстанції було порушено норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме: апеляційний суд необґрунтовано відхилив клопотання позивача про поновлення строку на подання доказів, які доводять, що всі три підприємства у ланцюжку набувачів спірного нерухомого майна (ПІК «SDY-INVEST GRUP SRL», ТОВ «Санаторій- профілакторій «Молдова» і ТОВ «Макстгруп») є підприємствами, які на всіх етапах свого існування контролювалися/управлялися однією групою осіб, пов`язаних спільними адресами (на території України та за її межами), тими самими засновниками (учасниками), керівниками, представниками та/або юридичними радниками, що свідчить про недобросовісність ТОВ «Макстгруп» як останнього набувача майна; апеляційний суд необґрунтовано відмовив у приєднанні відповідних доказів до матеріалів справи, не дослідив їх та не взяв до уваги, що призвело до неправильного вирішення справи.

Водночас колегія суддів вважає вказані доводи помилковими, з огляду на таке.

Як встановлено судом апеляційної інстанції, під час судового засідання від 15.03.2023 представником скаржника (позивача у справі) було надано пояснення до яких додано додаткові докази, які останній просив залучити до матеріалів справи та поновити строк на їх подання, приєднати їх до матеріалів справи та взяти до уваги при вирішенні справи. В обґрунтування неможливості подання таких доказів разом із позовною заявою, скаржник зазначав, що про їх існування йому не було відомо, а їх було віднайдено адвокатом позивача тільки у лютому-березні 2023 коли до нього звернувся апелянт за наданням правової допомоги.

Статтею 80 ГПК України врегульовано порядок і строки подання доказів учасниками справи.

Згідно з ч. 2 ст. 80 ГПК України позивач повинен подати докази разом з поданням позовної заяви. Частинами четвертою і п`ятою цієї статті передбачено, що якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. У випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.

Всі докази, які підтверджують заявлені вимоги, мають бути подані позивачем одночасно з позовною заявою, а неможливість подання доказів у цей строк повинна бути письмово доведена позивачем до суду та належним чином обґрунтована.

Частиною 3 ст. 269 ГПК України передбачено, що докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Системний аналіз ст.ст. 80, 269 ГПК України свідчить про те, що докази, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, повинні існувати на момент звернення до суду з відповідним позовом, і саме на позивача покладено обов`язок подання таких доказів одночасно з позовною заявою. Єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом (у тому числі апеляційної інстанції) доказів з порушенням встановленого строку, це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії (наприклад, якщо стороні не було відомо про існування доказів), тягар доведення яких також покладений на учасника справи (аналогічна правова позиція викладена в постанові КГС ВС від 28.07.2020 у справі № 904/2104/19).

Однак, як правильно вказав суд апеляційної інстанції, відсутність доказів як таких на момент розгляду спору судом першої інстанції взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку ст. 269 ГПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів. Навпаки, саме допущення такої можливості судом апеляційної інстанції матиме наслідком порушення вищенаведених норм процесуального права, а також принципу правової визначеності, ключовим елементом якого є однозначність та передбачуваність (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.07.2020 у справі №904/2104/19).

При цьому додані скаржником до власних пояснень Інформаційні довідки та Витяги з реєстру сформовані станом на лютий-березень 2023 року, що свідчить про те, що такі докази були відсутні станом на час прийняття оскаржуваного рішення від 19.12.2019, що відповідно взагалі виключає можливість прийняття судом апеляційної інстанції додаткових доказів у порядку ст. 269 ГПК України незалежно від причин неподання позивачем таких доказів.

До того ж Єдиний державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань та Державний реєстр речових прав на нерухоме майно був відкритим для осіб, у тому числі їх представників, як станом на час звернення позивача із позовом до суду, так й під час подання апеляційної скарги. Отже, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що скаржник не був позбавлений можливості надати такі докази своєчасно, тобто під час звернення з позовом до суду першої інстанції, однак таких дій не вчинив та такі докази не були предметом розгляду у суді першої інстанції, а тому, відповідно, не оцінювались під час прийняття оскаржуваного рішення.

Крім того, справа перебувала на розгляді суду апеляційної інстанції з березня 2020 року. Підставами для перенесення розгляду справи була неявка у судові засідання представника скаржника та клопотання останнього про перенесення розгляду справи.

Враховуючи наведене, колегія суддів обґрунтовано виснувала, що несвоєчасне подання скаржником доказів носить суб`єктивний, а не об`єктивний характер, що є підставою для відмови у задоволенні клопотання про поновлення строку на їх подання.

Відтак, підстава касаційного оскарження, передбачена п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не знайшла своє підтвердження.

Враховуючи викладене та беручи до уваги передбачені ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, які не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, дійшла висновку, що постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів у даній справі підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до Господарського суду Одеської області.

Під час нового розгляду справи суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, надати належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам та аргументам учасників справи, і, в залежності від встановлених обставин, вирішити спір відповідно до норм матеріального та процесуального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Оскільки постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції, розподіл судових витрат, відповідно до ст. 129 ГПК України, не здійснюється.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 304, 308, 310, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Агентства Публічної Власності Республіки Молдова задовольнити частково.

Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.03.2023 та рішення Господарського суду Одеської області від 19.12.2019 у справі № 916/1457/19 скасувати.

Справу № 916/1457/19 направити на новий розгляд до Господарського суду Одеської області.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.