ОКРЕМА ДУМКА

Судді Кібенко О.Р.

20 червня 2023 року

м. Київ

cправа № 906/1330/21

1. Верховний Суд у складі палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду, розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Житомирської області від 20.09.2022 та постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.11.2022 у справі за позовом ОСОБА_1 до Релігійної громади Покрова Пресвятої Богородиці Житомирсько-Овруцької єпархії Української Православної Церкви (далі - УПЦ) (Православної Церкви України (далі - ПЦУ)) (далі - Релігійна громада ПЦУ) про визнання недійсним протоколу загальних зборів, визнання недійсним статуту, передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

2. У цій справі у грудні 2021 року ОСОБА_1 (як настоятель УПЦ) звернувся до суду із позовом до Релігійної громади ПЦУ про визнання недійсним протоколу №2 загальних зборів Релігійної громади УПЦ від 06.07.2019 та визнання недійсним статуту Релігійної громади ПЦУ у новій редакції.

3. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що:

- загальні збори були скликані неуповноваженими особами, без повідомлення позивача як настоятеля Релігійної організації "Українська православна Свято-Покровська церква" (далі - Релігійна організація УПЦ) та дійсних її членів;

- рішення про зміну підлеглості релігійної громади в організаційних та канонічних питаннях, внесення відповідних змін до статуту прийнято особами, які не були справжніми членами Релігійної організації УПЦ, оскільки їх не було включено до складу парафіяльних зборів.

4. Господарський суд Житомирської області рішенням від 20.09.2022, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 23.11.2022, у задоволенні позову відмовив.

5. Рішення судів попередніх інстанцій мотивовані, зокрема, таким:

- рішення про зміну канонічної належності зачіпає права виключно членів релігійної громади (постанова Верховного Суду від 24.02.2021 у справі №233/3516/18-ц);

- відсутні підстави вважати, що відбулось втручання у право позивача на свободу віросповідання, оскільки на загальних зборах рішення щодо порядку відвідування церкви не приймалося;

- рішення загальних зборів членів релігійної громади про зміну підлеглості релігійної громади у канонічних та організаційних питаннях без вирішення питань щодо порядку відвідування церкви, заборони проведення релігійних обрядів не порушує прав позивача (подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27.01.2020 у справі №598/157/15-ц),

- позивач не довів порушення прав настоятеля та релігійної громади УПЦ щодо порушення їхнього права на сповідування своєї релігії в результаті реорганізації релігійної громади як юридичної особи через зміну конфесійності;

- позивач не позбавлений права бути настоятелем релігійної громади із канонічною приналежністю УПЦ;

- аргументи позивача, що рішення приймалося неправомочними членами Релігійної організації УПЦ, відхилені;

- заперечення щодо додатку до оскаржуваного протоколу (реєстр членів Релігійної організації УПЦ) не беруться до уваги, оскільки не доведено наявності ще однієї діючої релігійної громади на території села Калинівка;

- щодо того, що загальні збори були скликані неуповноваженими особами, без повідомлення настоятеля та дійсних членів релігійної громади - Закон "Про свободу совісті та релігійні організації" (№987-XII) не передбачає й не надає особливих повноважень скликання таких зборів священнослужителям, тому згода священнослужителя не є обов`язковою;

- частина жителів села вирішила добровільно змінити канонічну приналежність, перейшовши до ПЦУ, чим висловили своє право на свободу віросповідування, необхідне у демократичному суспільстві; частина громади, що не погоджується з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду, укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем).

6. 10.12.2022 ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та ухвалити нове - про задоволення позову.

7. Скаржник як на підстави касаційного оскарження посилається на пункти 1, 3 ч.2 ст.287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК) та, зокрема, зазначає:

- суди попередніх інстанцій неправильно застосували ст.16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК), порушили норми ч.4 ст.236 ГПК та зробили помилковий висновок, що позивач не довів порушення своїх прав, не врахувавши висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі №910/10011/19, Верховного Суду від 14.12.2022 у справі №924/173/22, щодо ефективності способу захисту (вказує, що подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі №910/3907/18);

- суди попередніх інстанцій неправильно застосували ст.8 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації", оскільки помилково ототожнили поняття "територіальна" та "релігійна" громада, не врахували, що позивач (як керівник релігійної організації) та члени релігійної громади не були повідомлені про проведення загальних зборів, а оскаржуване рішення було прийнято не членами релігійної громади; правильним є застосування поняття релігійної громади, яке визначено Державною службою України з етнополітики та свободи совісті у відповідних рекомендаціях та роз`ясненнях; висновок Верховного Суду з цього питання відсутній.

8. Верховний Суд у складі палати для розгляду справ щодо корпоративних спорів‚ корпоративних прав та цінних паперів Касаційного господарського суду ухвалою від 20.06.2023 передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, оскільки справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

9. Вказана ухвала мотивована таким:

- суд у цій справі має перевірити, чи вплинув фактичний процес реалізації та застосування Закону "Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи" на гарантовані Конституцією та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) права позивача;

- суд має вирішити такі питання: 1) яким чином визначається членство в релігійній громаді, якщо статутом не передбачено фіксоване членство та відсутній облік членів релігійної громади; 2) яким чином визначається правомочність (повноважність) загальних зборів (дві третини від кількості членів релігійної громади) приймати рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту, якщо статутом не передбачено фіксоване членство та облік членів релігійної громади; 3) чи порушуються прийняттям рішення про зміну підлеглості та внесення змін або доповнень до статуту права керівника (настоятеля) релігійної організації, який оскаржує таке рішення з підстав його прийняття неповноважними членами організації; 4) чи є рішення про зміну підлеглості у канонічних та організаційних питаннях втручанням у право первісної релігійної громади та її настоятеля, який не погоджується з рішенням про зміну підлеглості, сповідувати свою релігію спільно з іншими у розумінні ст.11 у поєднанні зі ст.9 Конвенції;

- особливість цієї справи полягає в тому, що позивач (як керівник релігійної громади УПЦ) заперечує, що рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту ухвалено уповноваженими членами релігійної громад; питання членства в релігійній громаді є одним з ключових у цій справі;

- у цій справі прямо не оскаржуються дії держави; рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін до статуту по суті є рішенням про припинення діяльності релігійної організації УПЦ, настоятелем (священослужителем) якої був позивач, оскільки його наслідком є необхідність створення нової громади для продовження діяльності громади УПЦ; таке рішення прийнято іншими особами- які, як і позивач у справі, визначали себе членами релігійної громади УПЦ;

- рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту, що були зареєстровані державною адміністрацією, внаслідок чого релігійна громада позивача втратила правоздатність, є "обмеженням" прав позивача сповідувати свою релігію спільно з іншими особами, що гарантовано ст.9 Конвенції та тлумачиться у поєднанні з її ст.11;

- Закон "Про свободу совісті та релігійні організації" чітко передбачає можливість прийняття рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади; такі положення застосовуються, якщо можливо встановити кількість членів релігійної громади; водночас існує відповідна прогалина, якщо релігійна громада, користуючись своїм правом самостійно вирішувати свої внутрішні справи, не визначила у статуті на власний розсуд порядок прийняття нових та виключення існуючих членів, порядок обліку членів громади; Закон також не регламентує порядок правового статусу вірян (прихожан) церкви, які ототожнюють себе як члени релігійної громади, але не визнаються такими її керівником тощо;

- існує прогалина щодо законодавчого регулювання питання визначення необхідної кількості членів релігійної громади для прийняття рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту у разі, коли загальна кількість членів не визначена; існує необхідність вирішення питання застосування аналогії закону чи права у цій справі, враховуючи, що питання у справі стосується захисту прав людини і основоположних свобод, що гарантуються Конституцією України та Конвенцією;

- велика кількість релігійних громад та монастирів заявили про перехід із УПЦ до ПЦУ; процес зміни підлеглості відбувається з протистояннями, про що може свідчити значна кількість спорів, що пов`язані зі зміною підлеглості релігійної громади.

10. Погоджуюсь із резолютивною частиною ухвали Верховного Суду від 20.06.2023, проте частково не погоджуюсь із мотивами передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду з огляду на таке.

11. Не погоджуюся з аргументацією, викладеною у пунктах 53-57 ухвали Верховного Суду від 20.06.2023.

12. Відповідно до ст. 8 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того самого культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Членство в релігійній громаді ґрунтується на принципах вільного волевиявлення, а також на вимогах статуту (положення) релігійної громади. Релігійна громада на власний розсуд приймає нових та виключає існуючих членів громади у порядку, встановленому її статутом (положенням).

13. У п.9 Статуту відповідача вказано, що парафіяльні збори складаються з парафіяльних віруючих, кліриків та мирян, які досягли 18-річного віку, які в канонічних питаннях визнають обов`язковість Статуту УПЦ, регулярно відвідують богослужіння та сповідь, перебувають у канонічному послухові настоятелю і не перебувають під забороною чи церковним судом, що забороняє повноцінну участь у богослужбовому житті.

14. Це визначення базується на низці норм канонічного права, яке може бути застосовано лише як звичаєве право, адже джерела канонічного права не є частиною національного законодавства України через те, що церква відділена від держави (що також становить одну із складових виключної правової проблеми).

15. Тим не менше, із наведеного визначення очевидним є те, що статут не містить чіткого визначення статусу члена релігійної громади. Як вбачається зі статуту, на визначення членів релігійної громади УПЦ, які мають право голосу на загальних зорах, впливає настоятель. Він, як правило, веде облік таких членів у книзі приходу.

16. Запропонований колегами підхід, який базується на тому, що рішення про зміну канонічної належності можуть ухвалювати на парафіяльних зборах лише ті члени релігійної громади УПЦ, які визнаються такими настоятелем, не враховує наявність членів релігійної громади УПЦ, які проживають у відповідному населеному пункті, але з певного періоду часу припинили відвідувати церкву саме через її канонічну підпорядкованість московському патріархату. Відповідне ставлення зумовлено агресією російської федерації проти України, яка триває з 2014 року, а з лютого 2022 року набула повномасштабного характеру. Кількість таких віруючих є доволі значною у кожному населеному пункті.

17. Вбачається, що виключна правова проблема полягає у тому, що поняття "член релігійної громади" потребує більш широкого тлумачення, яке б враховувало не лише буквальний зміст закону, але й суспільно-політичні причини появи відповідних положень про зміну канонічної та організаційної належності у Законі "Про свободу совісті та релігійні організації" (ст.8 викладена в редакції Закону № 2673-VIII від 17.01.2019).

18. При тлумаченні цієї норми необхідно враховувати, що облік членів релігійної організації веде настоятель. За нормами УПЦ настоятель не обирається прихожанами - членами релігійної організації, а призначається керівниками вищого рангу за релігійною ієрархією. Отже, настоятель завжди діє у конфлікті інтересів, оскільки він не зацікавлений у зміні канонічного та організаційного підпорядкування релігійної громади. У цій та інших подібних справах суди встановлювали, що, як правило, після зміни канонічного підпорядкування релігійної громади з УПЦ на ПЦУ у приході (релігійній громаді) змінювався настоятель.

19. Більше того, настоятель практично без будь-якого зовнішнього контролю веде облік членів релігійної громади. При цьому застосовуються норми канонічного права, які не співпадають із нормами Закону "Про свободу совісті та релігійні організації". Зокрема, як пояснив представник позивача у судовому засіданні, нормами канонічного права УПЦ розрізняються поняття "прихожанін" та "захожанін". За нормами цього права невідвідування богослужіння більше трьох разів поспіль свідчить про те, що особа сама себе відлучає від церкви.

20. За логікою ст.8 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" рішення про зміну належності мають ухвалювати ті самі члени територіальної громади, які раніше ходили до церкви, що відносилася до УПЦ, а потім вирішили перейти до ПЦУ. Отже, проблема полягає у тому, кого саме вважати членом релігійної громади - тих, хто регулярно відвідував службу і внесений настоятелем до книги реєстрації (втім, коло цих осіб як правило є дуже обмеженим і їх ідентифікація повністю залежить від волі настоятеля, який діє у конфлікті інтересів), чи тих, хто проживає на території відповідної територіальної громади, відвідує церкву (службу) на нерегулярній основі або взагалі не відвідує саме цю церкву, але був хрещений за обрядом УПЦ. Тобто, чи мають право голосувати за зміну канонічного та організаційного підпорядкування релігійної громади ті члени територіальної громади, які є православними, належать до УПЦ, але з причин підпорядкованості церкви московському патріархату, припинили брати участь у релігійних обрядах чи зменшили кількість відвідувань церкви, втім хочуть відвідувати таку церкву (брати участь у релігійних обрядах) за умови зміни її канонічного підпорядкування (переходу від УПЦ до ПЦУ).

21. Виключна правова проблема стосується і права на використання культової будівлі, права власності на майно, яке належало відповідній релігійній громаді.

22. Як правило, культова будівля (церква), яка є необхідною для відправлення православних релігійних обрядів, знаходиться у державній власності або власності територіальної громади.

23. У постанові від 14.12.2022 у справі №924/173/22 Верховний Суд дійшов висновку, що 23.02.2019 на загальних (парафіяльних) зборах членів релігійної організації приймалось рішення лише про вихід з юрисдикції Хмельницької єпархії УПЦ та перехід до ПЦУ, про внесення змін до статуту релігійної організації шляхом прийняття його в новій редакції. При цьому будь-якого рішення щодо відвідування храму на вказаних зборах не приймалось. Доказів заборони для вірян відвідувати храм в селі Сутківці матеріали справи не містять. Позивачку не було позбавлено можливості сповідувати обрану релігію, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні переконання, брати участь у релігійних обрядах, навчатися релігії (на зборах не приймалось будь-якого рішення про заборону відвідувати храм чи про обмеження на свободу віросповідання). Окрім того, відповідно до п.8 ст.8 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" частина громади, яка не згодна з рішенням про зміну підлеглості, має право утворити нову релігійну громаду і укласти договір про порядок користування культовою будівлею і майном з їхнім власником (користувачем). Отже, позивачка не позбавлена права бути членом релігійної громади із канонічною приналежністю УПЦ.

24. Втім, із пояснень позивача у судовому засіданні 20.06.2023 у цій справі випливає, що УПЦ визнає прихожан ПЦУ віровідступниками (тобто дві конфесії не є дружніми одна до одної), що може виключати для них можливість спільного використання культової будівлі (церкви) для проведення обрядів. Тому висновок про можливість спільного використання УПЦ та ПЦУ культової будівлі для відправлення релігійних обрядів потребує додаткової аргументації.

25. Виключна правова проблема зумовлена й тим, що поряд із питанням щодо свободи віросповідання вирішення потребують також питання національної безпеки.

26. Враховуючи численні факти викриття компетентними органами фактів співпраці окремих представників УПЦ з російською федерацією, питання щодо зміни канонічної та організаційної належності релігійної громади є надзвичайно соціально чутливим. Часто члени територіальної громади розглядають функціонування на своїй території храмів УПЦ як реальну загрозу територіальній цілісності та безпеці України та своїй особистій безпеці. Про це свідчать рішення місцевих рад про заборону функціонування організацій УПЦ на їх території. Так, 26.08.2022 на сесії Тернопільської обласної ради депутати проголосували за заборону діяльності УПЦ на території області, Львівська обласна рада проголосувала за відповідну заборону 22.11.2022, Вінницька обласна рада ухвалила відповідне рішення 25.11.2022, а Житомирська - 07.12.2022. 04.04.2023 відповідне рішення ухвалили також депутати Хмельницької обласної ради, 10.04.2023 - Рівненської обласної ради, 26.04.2023 - Сумської міської ради, 09.06.2023 - Київської обласної ради.

27. У Верховній Раді зареєстрований урядовий законопроєкт про заборону діяльності в Україні релігійних організацій, якими керують в росії (№8371). Цей законопроєкт унеможливлює діяльність в Україні релігійних організацій, керівний центр яких перебуває за межами України в державі, що здійснює збройну агресію. Втім, до вирішення цього питання у законодавчому полі суд не може ухилитися від розгляду спорів і має враховувати всі важливі чинники.

28. За таких умов функціонування релігійних громад, підпорядкованих УПЦ, яка, у свою чергу, підпорядковується московському патріархату, може викликати численні соціальні конфлікти на місцях, а також масові протести та незадоволення мешканців територіальних громад, яким Конституцією України гарантоване не лише право на свободу віросповідання, але й на територіальну цілісність нашої країни, право на життя, на свободу та особисту недоторканість, право на житло, право на охорону здоров`я та безпечне для життя довкілля, які сьогодні грубо порушуються російською федерацією, агресія якої отримала повну підтримку представників церкви московського патріархату.

29. Отже, при вирішенні цієї категорії спорів чинники, які мають не тільки правовий, а й соціальний та безпековий характер, теж потребують врахування.

30. З огляду на наведене, вважаю, що Верховний Суд у справі №906/1330/21 правильно постановив ухвалу від 20.06.2023 про передачу справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду, проте, на мою думку, неповно визначив підстави такої передачі, а також безпідставно вказав на фактичне припинення юридичної особи - релігійної громади / організації УПЦ (пункти 53-57 ухвали), які, як вбачається, потребують виключення з обґрунтування.

Окрему думку складено відповідно до ч.3 ст.34 Господарського процесуального кодексу України.

Суддя О. Кібенко