28.06.23

22-ц/812/526/23

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 490/6317/20

Провадження № 22-ц/812/526/23

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 червня 2023 року Миколаївський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах :

головуючого Темнікової В.І.,

суддів Крамаренко Т.В., Тищук Н.О.,

із секретарем судового засідання Лівшенком О.С.,

за участю представника прокуратури Цвікілевич Н.В.,

представника третьої особи Соколової С.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Миколаєві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 лютого 2023 року, ухвалене під головуванням судді Черенкової Н.П. в приміщенні того ж суду, у цивільній справі за позовом заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа Комунальне некомерційне підприємство Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 5» про відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного звільнення працівника, -

В С Т А Н О В И В :

У вересні 2020 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення шкоди, завданої Комунальному некомерційному підприємству Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 5» в сумі 61839,18 грн., спричиненої внаслідок незаконного звільнення працівника - сторожа амбулаторії сімейного типу №1 ОСОБА_2 .

В обґрунтування позовних вимог зазначає, що моніторингом Єдиного державного реєстру судових рішень встановлено, що постановою Верховного Суду від 15.04.2020 у справі №490/7708/18 поновлено на посаді сторожа амбулаторії сімейного типу №1 Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» Джиготу В.В. та стягнено на користь останнього середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 61 839,18 грн.

Згідно ч. 4 ст. 82 Цивільного процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, є доведеним встановлений судом факт, що звільнення ОСОБА_2 з посади сторожа амбулаторії сімейного типу №1 Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» здійснено з порушенням вимог трудового законодавства.

Відповідно до інформації Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» від 26.06.2020 №197/10 рішення Верховного Суду від 15.04.2020 у справі №490/7708/18 виконано та виплачено ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 61 839,18 грн.

Порушення, яке зумовило поновлення працівника на роботі та виплату йому коштів у розмірі 61 839,18 грн допущено з вини головного лікарня Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» Юрчук М.М., якою виданий незаконний наказ про звільнення ОСОБА_2 з роботи.

Проаналізувавши положення ч.1ст.1191ЦК України,ст.130,п. 8 ст. 134, ст. 237 КЗпП України, пунктів 13, 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1992 № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», п. 33 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" № 9 від 11.11.1992, та враховуючи, що звільнення ОСОБА_2 відбулося з порушенням Закону, у винної в цьому особи - головного лікаря Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» Юрчук М.М. виник обов`язок відшкодувати завдану таким звільненням шкоду у вигляді виплаченого середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 61 839,18 гри.

Відповідно до ч. 4 ст. 136 КЗпП України, стягнення з керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників матеріальної шкоди в судовому порядку провадиться за позовом вищестоящого в порядку підлеглості органу.

Згідно з ч. 1 ст. 17, ст. 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами, організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування можуть бути позивачами щодо стягнення матеріальної шкоди, завданої керівниками та їх заступниками підприємств, установ, організацій комунальної власності.

Відповідно до статуту Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5», затвердженого рішенням Миколаївської міської ради від 17.07.2018 №40/1 засновником підприємства є територіальна громада м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.

Майно підприємства є комунальною власністю територіальної громади міста Миколаєва і закріплюється за ним на праві оперативного управління. Майно комунального підприємства становлять необоротні та оборотні активи, основні засоби та грошові кошти, а також інші цінності (п. 5.2. Статуту).

Комунальне некомерційне підприємство Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» є бюджетним закладом, який фінансується з міського бюджету.

Таким чином, вищестоящим в порядку підлеглості органом відносно Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» є Миколаївська міська рада.

Статтею 131-1 Конституції України на органи прокуратури покладена функція представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Право прокурора звертатися до суду в інтересах держави передбачено також статтею 23 Закону України «Про прокуратуру» та статтею 56 ЦПК України.

Проаналізувавши положення ч.4 ст. 56 ЦПК України, ч.3 ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», зазначив, що у даному випадку у зв`язку з не здійсненням захисту інтересів держави, прокурор звертається до суду в інтересах Миколаївської міської ради як органу, уповноваженого державою на здійснення відповідних функцій у спірних правовідносинах, який є вищестоящим в порядку підлеглості органом відносно Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5», і який у порушення зазначених положень законодавства з квітня 2020 року (з моменту винесення рішення суду) не вжив заходів до стягнення з головного лікаря Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» Юрчук М.М. у судовому порядку шкоди у сумі 61 839,18 грн, завданої незаконним звільненням ОСОБА_2 .

Крім того, посилається на те, що Миколаївською місцевою прокуратурою №1 23.06.2020 на адресу Миколаївської міської ради скеровано запит про надання інформації щодо вжитих заходів з приводу стягнення коштів з головного лікаря Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» у порядку регресу.

Листом Миколаївської міської ради від 03.07.2020 повідомлено про скерування матеріалів до юридичного департаменту щодо відпрацювання відповідної заборгованості. Проте будь-яких заходів департаментом не вжито.

В подальшому, Миколаївською місцевою прокуратурою №1 30.07.2020 на адресу Миколаївської міської ради скеровано повторний запит про надання інформації щодо вжитих заходів з приводу стягнення коштів з головного лікаря Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» у порядку регресу та повідомлено, у разі невжиття заходів міською радою, про вжиття прокурором заходів представницького характеру.

Листом Управління охорони здоров`я Миколаївської міської ради від 06.08.2020 повідомлено про подання заяви до Верховного суду про перегляд за нововиявленими обставинами. Вказана відповідь не містить інформації про вжиті заходи з приводу стягнення коштів у порядку регресу.

Отже, пропри очевидність допущеного відповідачем правопорушення, Миколаївською міською радою (якій було достовірно відомо про вказане порушення) самостійно не вжито вичерпних заходів, спрямованих на відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного звільнення працівника.

Таким чином, вказане свідчить про не здійснення захисту інтересів держави та є підставою для звернення прокурора із позовом до суду в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради.

Кошти витрачені з місцевого бюджету на користь ОСОБА_2 у зв`язку з незаконним звільненням, які є фактично складовою місцевого бюджету і забезпечують діяльність лікувального закладу у вигляді сплати заробітної плати працівникам цієї установи, належного надання послуг населенню територіальної громади з охорони здоров`я, є державним інтересом.

Водночас, несплата винною особою збитків та невжиття Миколаївською міською радою заходів до звернення до суду про відшкодування цих збитків, перешкоджає реалізації права територіальної громади на належне отримання послуг з охорони здоров`я.

Звернення прокурора до суду з відповідним позовом спрямоване на дотримання встановленого Конституцією України принципу верховенства права, задоволення суспільної потреби у відновленні законності та належного забезпечення рівня фінансування закладу охорони здоров`я та надання останнім належних послуг населенню.

Будь-якого іншого способу захисту порушеного права держави чинним законодавством не встановлено. Беззаперечним є той факт, що позов прокурора, у даному випадку, є єдиним ефективним засобом захисту порушених інтересів держави.

Враховуючи викладене, з урахуванням ролі прокуратури в демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини 1 статті 131-1 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Відтак, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом.

Отже, достатньою підставою для звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави в особі органу державної влади, місцевого самоврядування є, зокрема, факт не здійснення цим органом захисту державних інтересів незалежно від причин такої бездіяльності. Факт порушення інтересів держави та не здійснення у зв`язку з цим Миколаївською міською радою захисту законних інтересів держави підтверджуються матеріалами позовної заяви, а причина, через яку позивачем не здійснено відповідних дій, жодним чином не перешкоджає прокурору здійснювати представництво інтересів держави в особі вказаного органу згідно зі ст. 23 Закону України «Про прокуратуру».

Такий висновок узгоджується з позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 15.10.2019 у справі №903/129/18, згідно з якою сам факт не звернення до суду відповідного органу з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси держави, свідчить про те, що указаний орган неналежно виконує свої повноваження щодо повернення земельної ділянки, у зв`язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів держави та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.

З урахуванням викладеного, просив стягнути з ОСОБА_1 на користь Миколаївської міської ради шкоду, завдану внаслідок незаконного звільнення працівника ОСОБА_2 у сумі 61839,18грн. та судові витрати по справі.

Рішенням Центрального районногосуду м.Миколаєва від27лютого 2023року (зурахуванням ухвалиЦентрального районногосуду м.Миколаєва від20березня 2023року провиправлення описки)позов заступникакерівника Миколаївськоїмісцевої прокуратури№1в інтересахдержави вособі Миколаївськоїміської радидо ОСОБА_1 ,третя особаКомунальне некомерційнепідприємство Миколаївськоїміської ради«Центр первинноїмедико-санітарноїдопомоги №5»про відшкодуванняшкоди,завданої внаслідокнезаконного звільненняпрацівника задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Миколаївської міської ради шкоду завдану внаслідок незаконного звільнення ОСОБА_2 у розмірі 49780,53 грн. та на користь Миколаївської обласної прокуратури сплачений судовий збір у сумі 2102,00 грн.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив із того, що з 24 грудня 2001 року ОСОБА_2 працював на посаді сторожа амбулаторії сімейного типу №1.З 22.11.2017 року його тимчасово переміщено на посаду сторожа Комунального закладу Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 5». 20 січня 2018 року він був прийнятий внутрішнім сумісником на посаду сторожа Центру.

20 серпня 2018 року наказом головного лікаря № 286-к ОСОБА_2 звільнено з посади сторожа Центру як внутрішнього сумісника за пунктом 2 частини першої статті 36 КЗпП України та в той же день наказом № 287-к звільнено з посади сторожа амбулаторії сімейного типу № 1 у зв`язку із скороченням чисельності та штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗПП України.

29 грудня 2018 року Центральним районним судом м. Миколаєва у справі №490/7708/18 відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Комунальне некомерційне підприємство Миколаївської міської ради "Центр первинної медико-санітарної допомоги №5" про скасування наказу та поновлення на роботі.

19квітня 2019року постановоюМиколаївського апеляційногосуду рішенняЦентрального районногосуду м.Миколаєва від20.12.2018року вчастині відмовиу задоволенніпозовних вимогпро скасуваннянаказу головноголікаря КЗМиколаївської міськоїради «Центрпервинної медико-санітарноїдопомоги №5»від 20.08.2018року №287-кпро звільнення ОСОБА_2 з посадисторожа амбулаторіїсімейного типу№ 1,поновлення нароботі,стягнення середньомісячногозаробітку зачас вимушеногопрогулу скасованота ухваленоу справінове судоверішення прочасткове задоволенняцих вимог.Скасовано наказголовного лікаряКЗ Миколаївськоїміської ради«Центр первинноїмедико-санітарноїдопомоги №5»від 20.08.2018року №287-кпро звільнення ОСОБА_2 з посадисторожа амбулаторіїсімейного типу№ 1з 20серпня 2018року узв`язку зіскороченням численностіта штатупрацівників (п. 1 ст. 40 КЗпП України). В іншій частині зазначене рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постановою ВерховногоСуду від15.04.2020року рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20.12.2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 19.04.2019 року в частині вирішення вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасовано. Позов ОСОБА_2 в цій частині задоволено частково. Поновлено ОСОБА_2 на посаді сторожа амбулаторії сімейного типу № 1 КНП Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 5» з 20 серпня 2018 року. Стягнуто з КНП Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 5» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 61 839,18 грн.

Наказом № 143-к від 20.05.2020 року, виданим директором КНП Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 5» Юрчук М.М., на виконання постанови Верховного Суду скасовано наказ від 20.08.2018 р. №287-к, ОСОБА_2 поновлено на роботі з 20.08.2018 року, та постановлено про виплату середньомісячного заробітку на користь ОСОБА_2 .

Відповідно до даних бухгалтерського обліку КНП ММР ЦПМСД №5 на виконання постанови Верховного Суду від 15.04.2020 року ОСОБА_2 згідно меморіального ордеру №K5PO0PJFHC від 25.05.2020 року виплачено 49780,53 грн.

Проаналізувавши положення ст. ст. 94, 130, 233, 235, 237 КЗпП України, ч.1 ст.1, ст.2 Закону України «Про оплату праці», ст. 1 Конвенції про захист заробітної плати № 95, ухваленої генеральною конференцією Міжнародної організації праці та ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, п.13, 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1992 № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», п. 33 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" № 9 від 11.11.1992 , ч. 1 ст. 1191 ЦК України, та констатувавши, що звільнення ОСОБА_2 відбулося з порушенням Закону, суд дійшов висновку, що у винної в цьому особи директора Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» ОСОБА_1 виник обов`язок відшкодувати завдану таким звільненням шкоду у вигляді виплаченого середнього заробітку за час вимушеного прогулу у розмірі 61 839,18 грн.

Відповідно до ч. 4 ст. 136 КЗпП України, стягнення з керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників матеріальної шкоди в судовому порядку провадиться за підлеглості органу позовом вищестоящого в порядку

Згідно з ч. 1 ст. 17, ст. 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами, організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування. Органи місцевого самоврядування можуть бути позивачами щодо стягнення матеріальної шкоди. завданої керівниками та заступниками підприємств, установ, організацій комунальної власності.

Відповідно до Статуту Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5», затвердженого рішенням Миколаївської міської ради від 17.07.2018 №40/1, засновником підприємства є територіальна громада м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради; КНП ММР «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» є бюджетним закладом, який фінансується з міського бюджету.

Таким чином, вищестоящим в порядку підлеглості органом відносно Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» є Миколаївська міська рада, яка у порушення зазначених положень законодавства з квітня 2020 року (з моменту винесення постанови ВС) не вжила заходів до стягнення з головного лікаря Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» Юрчук М.М. у судовому порядку шкоди у сумі 61 839,18 грн, завданої незаконним звільненням ОСОБА_2 .

Отже, попри очевидність допущеного відповідачем правопорушення, Миколаївською міською радою (якій було достовірно відомо про вказане порушення) самостійно не вжито вичерпних заходів, спрямованих на відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного звільнення працівника.

Вказане свідчить про не здійснення захисту інтересів держави та є підставою для звернення прокурора із позовом до суду в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради.

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 2 Бюджетного кодексу України, бюджетна система України це сукупність державного бюджету та місцевих бюджетів. побудована з урахуванням економічних відносин, державного адміністративно-територіальних устроїв і врегульована нормами права.

Таким чином, кошти витрачені з місцевого бюджету на користь ОСОБА_2 у зв`язку з незаконним звільненням, які є фактично складовою місцевого бюджету і забезпечують діяльність лікувального закладу у вигляді сплати заробітної плати працівникам цієї установи, належного надання послуг населенню територіальної громади з охорони здоров`я, є державним інтересом.

Водночас, несплата винною особою збитків та невжиття Миколаївською міською радою заходів до звернення до суду про відшкодування цих збитків, перешкоджає реалізації права територіальної громади на належне отримання послуг з охорони здоров`я.

Звернення прокурора до суду з відповідним позовом спрямоване на дотримання встановленого Конституцією України принципу верховенства права, задоволення суспільної потреби у відновленні законності та належного забезпечення рівня фінансування закладу охорони здоров`я та надання останнім належних послуг населенню.

Враховуючи вищевикладене, суд першої інстанції дійшов висновку, що позов підлягає частковому задоволенню, а саме, враховуючи, що за даними бухгалтерського обліку сума виплаченого середньомісячного заробітку за час вимушеного прогулу складає 49780,53 грн, то ця ж сума і підлягає стягненню з відповідачки на користь Миколаївської міської ради.

Не погодившись із вказаним рішенням суду, відповідачка ОСОБА_1 звернулась до суду з апеляційною скаргою, в якій посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду від 27 лютого 2023 року скасувати в частині задоволення позовних вимог, в іншій частині залишити без змін.

В апеляційній скарзі зазначає про порушення норм процесуального права, а саме: в матеріалах справи немає жодних доказів повідомлення відповідачки про дату першого підготовчого чи наступних підготовчих засідань, вручення ухвали про відкриття провадження у справі, позову з додатками; судом не здійснено направлення наданого позивачем екземпляру позову з усіма доданими до нього додатками на адресу відповідачки, в порушення ч.2 ст. 258, п.1 ч. 1 ст.264 ЦПК України не розглянуто обґрунтування, які викладала відповідачка та третя особа та не надано їм належну правову оцінку; суд першої інстанції порушив принцип рівності сторін.

Також вважає, що заступник прокурора області був уповноважений підписувати позовну заяву лише за відсутності на дату її підписання прокурора області та його першого заступника, проте доказів наявності повноважень підписанта позову в матеріалах справи не має, до позову вони не додані і в додатку не зазначені. Отже, позов підписано не уповноваженою особою, на що суд першої інстанції не звернув увагу.

Апелянт також зазначає, що подаючи позов прокурор вказав, що звертається до суду з огляду на ст.3 Конституції України, ст.ст.4,18 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», не за захистом інтересів держави, а в інтересах органу місцевого самоврядування, яким зазначено Миколаївську міську раду, при цьому вказав, що кошти витрачені з місцевого бюджету на користь ОСОБА_2 у зв`язку з незаконним звільненням, які є фактично складовою місцевого бюджету і забезпечують діяльність лікувального закладу у вигляді сплати заробітної плати, належного надання послуг населенню з охорони здоров`я є державним інтересом.

В подальшому прокурор у позові так і не зазначив, в чому полягає його функція у захисту саме органу місцевого самоврядування у питанні саме стягнення коштів в регресному порядку і як це пов`язано з інтересом держави у питанні стягненні коштів на користь ОСОБА_2 . Навпаки, обґрунтування є суперечливим за своїм змістом.

Прокурором на підтвердження своїх повноважень представництва не надав жодних обґрунтувань, доказів щодо питання стягнення коштів на користь ОСОБА_2 , якого було незаконно звільнено і від ставлення у залежність до/від функціонування системи охорони здоров`я держави до/від виплати заробітної плати ОСОБА_2 під час його трудової діяльності у закладі і з якого бюджету ці кошти виплачувались чи мали бути виплачені тощо.

Також вказує, що прокурор не визначає, чому кошти, які стягнуті судом на користь ОСОБА_2 , який був працівником закладу не є складовою місцевого бюджету і не забезпечують діяльність лікувального закладу щодо надання належних послуг населенню територіальної громади з охорони здоров`я. Як ці виплати пов`язані з функціонуванням системи органів охорони здоров`я або з якого бюджету ці кошти мали б виплачуватись як у випадку роботи, так і у випадку виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

На думку апелянта, з такого мотивування виходить, що прокурор вимагає покарати (стягненням коштів) відповідачку за те, що вона виконала рішення суду і сплатила визначені судом кошти ОСОБА_2 , що взагалі підриває функцію судової влади та принципи правовідносин в Україні.

Посилається, що ні прокурором, ні судом в рішенні не зазначено, в чому полягає порушення прав, або яка загроза порушення інтересів держави в бездіяльності органу місцевого самоврядування в порядку вирішення питання стягнення в регресному порядку коштів за час вимушеного прогулу ОСОБА_2 , при тому, що Миколаївська міська рада такі кошти не виплачувала зі свого бюджету.

Навіть якщо погоджуватись, що прокурор вірно визначив орган влади, який необхідно представляти, - Миколаївську міську раду, необхідно також звернути уваги на те, що, підставою для звернення до суду прокурора слугувало те, що листом Управління охорони здоров`я Миколаївської міської ради від 06.08.2020 року повідомлено про подання до Верховного Суду заяви про перегляд справи за нововиявленими обставинами. Як вірно зазначає прокурор, вказана відповідь не містить інформації про вжиття заходів з приводу стягнення коштів у порядку регресу, проте немає і відмови.

Отже, апелянт вважає, що не зрозуміло з яких мотивів прокурор фактично протиправно звернувся із позовом до суду, так як доказів того, що Миколаївська міська рада не вживає заходів - не надано.

Прокурору необхідно було визначитись, хто з вказаних осіб є особою, якій завдано шкоди і чи має право така особа отримати регресну виплату. Проте прокурор вказав норми права і зазначив тільки про вищестоящість цього органу без визначення чи ця особа відшкодувала шкоду, яку планується стягнути з відповідачки. Саме лише зазначення того, що заклад фінансується з місцевого бюджету не може бути визначальною ознакою того, що таке фінансування відбувається саме лише з місцевого бюджету та що саме Миколаївська міська рада сплатила завдану шкоду зі свого бюджету.

Таким чином, прокурор з питанням представництва та органу, який сплатив завдану шкоду обґрунтовано не визначився, не довів, а суд першої інстанції таке питання не розглянув належним чином.

Крім того, посилаючись на аналіз п. 3 ч.1 ст.7 Бюджетного кодексу України, зазначає, що бюджет органу місцевого самоврядування є самостійним і на нього вплив держави взагалі відсутній, хоча він є сукупною частиною бюджетної системи України.

Посилання в позові прокурором на ст.18 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», якою зокрема визначаються використання коштів на забезпечення медичної допомоги населенню, за своєю суттю є загальною та бланкетною нормою. Якщо погоджуватись з обґрунтуванням позову в цій частині прокурора, то кошти місцевого бюджету мають йти лише на лікування громадян, а не на забезпечення оплати праці, зокрема, гарантованої ст.43 Конституцією України, особливо тих, хто безпосередні медичні послуги не надає, яким власне і був ОСОБА_2 - сторожем.

Таким чином, вважає, що прокурор заявив безпідставний позов в інтересах органу місцевого самоврядування та не вказав, яким чином Миколаївська міська рада виконує функції держави, якими доказами ці повноваження підтверджуються, як наслідок, їх порушення. Таке питання судом також не досліджене.

Третя особа надала в додатках до письмового пояснення копію платіжного доручення №17192 від 08.05.2020 року, з якої вбачається, що оплата за медичні послуги в сумі 2250245,17грн. надійшли від НСЗУ на рахунок КНП ММР ЦПМСД №5.

НСЗУ, згідно до Положення «Про Національну службу здоров`я України», затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2017р. за №110 є скороченою назвою Національної служби здоров`я України. НСЗУ є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра охорони здоров`я, який реалізує державну політику у сфері державних фінансових гарантій медичного обслуговування населення, що відповідає й визначенню уповноваженого органу за п.7 ч. 1 ст.2 Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення».

За п.9 ч.3 Положення, НСЗУ здійснює оплату згідно з тарифом за надані пацієнтам медичні послуги (включаючи медичні вироби) та лікарські засоби за договорами про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій.

Суд в рішенні, погодившись з позивачем, вказав на бланкетні норми, якими як позивач, так і суд обґрунтував стягнення коштів з відповідачки: ст.4,18 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», та п. 5 ч. 1 ст. 2 Бюджетного кодексу України, при цьому суд з незрозумілих причин встановив, що витрачені кошти на виплату були саме з місцевого бюджету, хоча навіть позивач не надавав жодного доказу того, що виплачені кошти є коштами місцевого бюджету. Більш того, згідно до п.5.3 Статуту КНП ММР ЦПМСД №5 (надалі - Статут) джерелами формування майна та коштів підприємства є не тільки кошти місцевого бюджету, їх перелік міститься з 11 пунктів. Проте чомусь суд вирішив однозначно що шкода нанесена саме в зв`язку з виплатою коштів з місцевого бюджету, куди їх і слід повернути.

Отже, на думку апелянта, суд першої інстанції, в даному випадку стягнув кошти на користь особи, яка шкоди не зазнала, коштів не надавала та кошти не перераховувала. Докази того, що шкода завдана саме Миколаївській міській раді, в матеріалах справи взагалі відсутні. Сама лише наявність в статусі засновника КНП ММР ЦПМСД №5 Миколаївської міської ради від імені територіальної громади не свідчить про те, що цей засновник зазнав шкоди та/або має отримувати дохід від діяльності першого, яке, зокрема веде некомерційну діяльність.

Таким чином, судом першої інстанції безпідставно прийнято рішення про стягнення коштів не на користь особи, яка фактично виплатила суму шкоди, - що в подальшому не позбавляє права належної особи самостійно заявити ще позов про стягнення вже стягнутих протиправним судовим рішенням сум виплат на користь не уповноваженої сторони.

Таким чином, суд першої інстанції у відповідності до п.4 ч. 1 ст.264 ЦПК України не визначив правові норми, які слід застосувати, застосував не вірні норми, а відтак в силу норми ст.375 ЦПК України таке рішення має бути скасовано.

Також вважає, що позивач в позові не навів, а суд першої інстанції не дослідив, в чому саме виразилось порушення інтересів КНП ММР «ЦПСМД №5» або Миколаївської міської ради при виплаті коштів на користь ОСОБА_2 на підставі рішення суду по справі №490/7708/18, з огляду на те, що кошти виплачувались фактично не КНП ММР «ЦПСМД №5», який є лише транзитером коштів, але і не за рахунок, зокрема коштів Миколаївської міської ради.

Отже, на думку відповідачки, суд першої інстанції належним чином не з`ясував: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов`язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; який майновий стан працівника тощо - та не вірно і не в повному обсязі використав норми матеріального права в цьому питанні.

В наданій позивачем копії Контракту з керівником комунального закладу охорони здоров`я від 01.04.2017р. з переліку у розділі 2, з 24 пунктів відсутні зобов`язання щодо не видання наказів, в тому числі на звільнення; не виконання рішень судів; не здійснення розрахунків, навпаки п.4.6 надає право відповідачці видавати в межах своєї компетенції накази.

Пункт 2.18 Контракту, як і п.7.6.15 Статуту передбачається обов`язок по несенню відповідальності за збитки, завдані підприємству з вини працівника, в порядку визначеному законодавством.

Процитувавши положення п.2 ч.1 ст.133 КЗпП України, зазначає, що ні позивач, ні суд першої інстанції не встановили, що відповідачка заподіяла шкоди шляхом зайвих грошових виплат працівникам, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних, грошових чи культурних цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям.

Вважає, що визначальними при вирішенні питання про стягнення коштів, зокрема, за спричинені збитки, шкоду, є умови Контракту, а не норми трудового законодавства у цій частині.

За п.1 ч.1 ст.133 КЗпП України законодавець розділяє відповідальність працівників, службових осіб та керівників, останні які не відносяться до осіб працівників, відповідальність яких визначена зокрема в п.8 ч.1 ст.134 КЗпП України.

Обґрунтування підстав, за яких суд дійшов з висновком, що відповідачка є службовою особою, оскаржуване рішення не містить, позовна заява це питання також не розкриває. Кодекс законів про працю України не містить визначення поняття службова особа, але з огляду на перелік осіб, яким встановлена відповідальність у ст.134 КЗпП України, розділено особи: працівники, службова особа, керівник. Згідно до п.7.6. Статуту, відповідачка є саме керівником підприємства, а не службовою особою.

В свою чергу, Міністерство юстиції України у листі від 18.10.2013р. №610-0-2-13/7.2 вказує, що при з`ясуванні підстав для віднесення осіб до категорії службових або посадових осіб, слід керуватись відповідним законодавством, що регулює певні відносини.

Отже, оскільки Контракт не передбачає відповідальності за шкоду, яку нанесено зокрема внаслідок виплати середньої заробітку за час вимушеного прогулу, трудове законодавство поняття службова особа не містить - така відповідальність не може бути покладена на відповідачку, так як ст.134 КЗпП України визначає таку виплату як шкода, а не збитки, які передбачені Контрактом в окремих питаннях, до яких трудове законодавство не відноситься.

Таким чином відповідачка за Контрактом не несе відповідальності за шкоду, зокрема, в тому числі, спричинену внаслідок завдання шкоди, скасуванням наказу з підстав порушення трудового законодавства.

Позивач, як і суд першої інстанції посилаються на ст.130 КЗпП України, однак дана норма визначає нанесення матеріальної шкоди, заподіяної установі, внаслідок порушення покладених на працівника трудових обов`язків.

Не проаналізованісудом також обставини звільнення ОСОБА_2 , зокрема, те, що відповідачка лише у відповідності до законодавства виконувала ухвалене рішення ліквідаційної комісії, так як іншого органу або особи, яка уповноважена на видання такого розпорядчого документу не має. Підстав для не виконання рішення комісії ніхто не досліджував та не встановлював його протиправності, як і протиправності його не виконання.

Як зазначалось, підставою для видання наказу №287-к від 20.08.2018р. «Про звільнення з роботи» був зокрема наказ №203-к від 13.06.2018р. який і до цього часу не визнаний протиправним, беручи до уваги рішення, оформлене протоколом №1 від 13.06.2018р. засідання комісії з реорганізації КЗ ММР «ЦПМСД №5», який приймали не лише відповідачка, а й інші особи.

Миколаївська міська рада у своєму рішенні №37/2 від 18.05.2018 року «Про припинення діяльності комунальних закладів Миколаївської міської ради «Центр первинної медико - санітарної допомоги» в результаті реорганізації шляхом перетворення у комунальні некомерційні підприємства» припинила діяльність КЗ ММР ЦПМСД №5 та створила комісію з реорганізації у складі 3-х осіб. При цьому жодних службових або трудових повноважень не визначила, заробітну плату за таку роботу їм не сплачувала, а відтак не можливо говорити, що між ліквідаційною комісією та КЗ ММР ЦПМСД №5 чи між Миколаївською міською радою виникли трудові відносини, які б, в тому числі, регулювались нормами трудового законодавства.

Отже відповідач вказує, що підписуючи скасований наказ діяла не як керівник, не як службова особа, а як особа, яка діяла в складі призначеної комісії, та самостійно такі рішення не приймає, а тільки як колегіальний орган у сукупності.

Таким чином, суд першої інстанції застосував норми трудового законодавства, які такі відносини взагалі не регулюють, а отже, допущено грубе порушення норм матеріального права.

Вважає, що в матеріалах справи відсутні належні докази перерахування ОСОБА_2 61839,18грн. середнього заробітку за час вимушеного прогулу по справі №490/7708/18, а надана довідка про суму нарахувань підтверджує лише факт нарахування, а не сплати, як і відомість нарахування на картрахунок.

Лист Миколаївського РУ АБ КБ «Приватбанк» зазначає про операцію 22.05.2020р. за документом №299, однак необхідні докази сплати не надано, наданий меморіальний ордер та інші вище вказані банківські та бухгалтерські документи не є доказом в розумінні належності, допустимості та достатності.

Таким чином, позивач не надав жодного доказу того, що КНП ММР ЦПМСД №5 або Миколаївська міська рада сплатили кошти, які позивач просить стягнути з відповідачки як шкоду.

Позивач, як на обґрунтування своїх вимог вказує на постанову КЦС ВС від 15.04.2020р. у справі №490/7708/18, яка не визначала та не встановлювала неправомірність рішення. Цим судом було призначено виплату грошових сум, а тому зазначення того, що цим судом здійснено поновлення ОСОБА_2 не відповідає дійсності, про що свідчить додана до позову копія вказаної постанови. КЦС ВС не встановлював шкоду, а лише вказав суму, яку необхідно було виплатити працівнику. Отже, чи була допущена шкода - має бути встановлено судом в даному провадженні.

Таким чином, вважає, що неправомірність рішення відповідачки не доведена ні наданими доказами, ні встановленими судом першої інстанцією обставинами справи.

За розрахунком економії коштів на 2020 р., доданого до протоколу №1 від 13.06.2018р., економія коштів на припинені виплати заробітних плат сторожам склала 285743,43 грн. Позивач вказує на шкоду у сумі 61839,18грн., яка є незначною частиною коштів, які вдалось зберегти, навіть беручи до уваги вказане рішення КЦС ВС.

В той же час, у разі не виконання постанови КЦС ВС від 15.04.2020р., особу можуть притягти до кримінальної відповідальності за ст.382 КК України за не виконання рішення суду або вчинення перешкод у його виконанні.

Посилання прокурором у позові на практику Європейського Суду з прав людини є безпідставною, оскільки така судова практика направлена на захист інтересів громадян, а не держави, функції якої прокурор і мав би представляти в суді.

Крім того, посилання на практику Великої Палати Верховного Суду у справі №903/129/18, викладену у постанові від 15.10.2019р. - взагалі є недоречною, оскільки такий правовий висновок регулює земельні відносини, де були порушені інтереси держави. Тобто, таке посилання є безпідставним та не несе щодо себе будь-якої інформативності в даній справі.

Крім того, вказує, що суд першої інстанції задовольнивши позов прокурора частково та стягнувши з відповідачки не заявлену 61839,18 грн суму, а 49780,53грн, в порушення вимог п. 3 ч.2 ст.141 ЦПК України стягнув з відповідачки судовий збір, який був сплачений позивачем в повному обсязі, а не відповідно до частини задоволеної вимоги.

Від заступника керівника окружної прокуратури м. Миколаєва надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що фактично діяльність прокурора по реалізації функцій представництва інтересів держави в суді у даних правовідносинах носить субсидіарний характер, оскільки захист цих інтересів не здійснює Миколаївська міська рада, до компетенції якої віднесені відповідні повноваження.

Посилаючись на сукупний аналіз положень ст. ст. 23, 24 Закону України «Про прокуратуру», ст. 131-1 Конституції України зазначає, що заступник керівника місцевої прокуратури є самостійним суб`єктом, повноважним на підписання позовної заяви в інтересах держави.

Проаналізувавши п. 1 ч. 1, ч. 3 ст. 13 Закону України «Про прокуратуру», ч. ч. 3, 4 ст. 58 ЦПК України, вказує на необхідність розмежовування прокуратури в організаційних відносинах з державними органами, як юридичної особи, де оскаржуються дії її службових осіб (надання чи ненадання відповіді на звернення тощо), як роботодавця (щодо звільнення чи притягнення до дисциплінарної відповідальності працівника), як в ході організаційно-господарської роботи (стороною договорів щодо ремонту приміщень прокуратур, поставки газу тощо), та в ході виконання її конституційних функцій, як органу держави, зокрема щодо здійснення представництва інтересів держави в суді.

В першому випадку прокуратуру, як юридичну особу представляє її керівник, в разі його відсутності перший заступник, в разі його відсутності відповідний заступник (ст. 9, ст. 13 Закону України «Про прокуратуру»). А в другому випадку як орган держави функції прокуратури здійснюються виключно прокурорами.

Оскільки даний позов спрямований на виконання конституційних функцій, як органу держави, останній не повинен бути підписаний виключно керівником.

Щодо доводів апеляційної скарги про відсутність підстав для представництва інтересів держави прокурором та відсутність порушення інтересів держави, зазначив, що засновником Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» є територіальна громада м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради, що КНП є закладом охорони здоров`я - комунальним унітарним неприбутковим підприємством, яке фінансується, у тому числі, з міського бюджету. Майно підприємства є комунальною власністю територіальної громади міста Миколаєва і закріплюється за ним на праві оперативного управління. Майно комунального підприємства становлять необоротні та оборотні активи, основні засоби та грошові кошти, а також інші цінності.

Миколаївська міська рада є власником та вищестоящим в порядку підлеглості органом відносно Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5», яким у порушення законодавства з травня 2020 року (з моменту виплати ОСОБА_2 коштів за рішенням суду від 15.04.2020) не вжито заходів до стягнення з директора Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» Юрчук М.М. у судовому порядку шкоди у сумі 61 839,18 грн, завданої незаконним звільненням ОСОБА_2 .

Надані листи прокуратури та відповіді на них Миколаївської міської ради свідчать про те, що пропри очевидність допущеного відповідачем правопорушення, Миколаївською міською радою, незважаючи на позовну давність в один рік, самостійно не вжито вичерпних заходів, спрямованих на відшкодування шкоди, завданої незаконним звільненням працівника.

Таким чином, вказане свідчить про нездійснення захисту інтересів держави та є підставою для звернення прокурора із позовом до суду в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради.

Рішенням Миколаївської міської ради від 20.12.2019 № 56/57, з метою поліпшення здоров`я населення та забезпечення соціально-економічного розвитку міста, подальшого удосконалення роботи в галузі охорони здоров`я м. Миколаєва, затверджено Програму розвитку, підтримки комунальних закладів охорони здоров`я та надання медичних послуг понад обсяг, передбачений програмою державних гарантій медичного обслуговування населення, міста Миколаєва на 2020-2022 роки, яка містить заходи щодо фінансової підтримки, розвитку, покращання матеріально-технічної бази закладів охорони здоров`я міста Миколаєва, у тому числі КНП ММР «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5».

Також, згідно з даними порталу витрачання публічних коштів, КНП ММР «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» отримує кошти як оплату за медичні послуги населенню від Національної служби здоров`я України - центрального органу виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра охорони здоров`я, який реалізує державну політику у сфері державних фінансових гарантій медичного обслуговування населення.

Таким чином, кошти, отримані КНП ММР «Центр первинної медико- санітарної допомоги №5» з бюджетів усіх рівнів мають забезпечувати діяльність лікувального закладу у вигляді сплати заробітної плати працівникам цієї установи, належного надання послуг населенню територіальної громади з охорони здоров`я, а не витрачатися на відшкодування шкоди, завданої керівником, у зв`язку з незаконним звільненням працівників.

Звернення прокурора до суду з відповідним позовом спрямоване на дотримання встановленого Конституцією України принципу верховенства права, задоволення суспільної потреби у відновленні законності та належного забезпечення рівня фінансування закладу охорони здоров`я та надання останнім належних послуг населенню.

Щодо посилання апелянта на те, що рішення про звільнення ОСОБА_2 приймалось не одноособово, а колегіально у складі комісії з реорганізації закладу, зазначає, що Статутом КНП ММР «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» передбачено, що керівником підприємства - головним лікарем приймається рішення про прийняття та звільнення з роботи працівників підприємства.

Під час розгляду справи № 490/7708/18 судами апеляційної та касаційної інстанцій встановлено, що при звільненні ОСОБА_2 була не дотримана процедура звільнення працівника, передбачена ст. ст. 42, 49-2 КЗпП України, зокрема, при звільненні не враховано переважне право на залишення на роботі працівника з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці: не зроблено жодного аналізу, хто з працівників користується перевагами, не зібрано документів на підтвердження цього факту, а тому, на власний розсуд прийнято рішення, хто підлягає звільненню.

Остаточне рішення у справі № 490/7708/18 - Постанова Верховного Суду від 15.04.2020, якою поновлено на посаді сторожа амбулаторії сімейного типу №1 Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» ОСОБА_2 та стягнено на користь останнього середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 61 839,18 грн набрало законної сили та виконане.

Згідно ч. 4 ст. 82 Цивільного процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином обставини звільнення ОСОБА_2 , що відповідно до статуту КНП ММР «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» віднесено до повноважень головного лікаря, були досліджені під час розгляду справи № 490/7708/18, рішення у якій набуло законної сили.

Відповідно до положень п. 8 ст. 134, ст. 237 КЗпП України, обов`язок відшкодувати завдану шкоду у зв`язку з незаконним звільненням працівника у вигляді виплаченого середнього заробітку за час вимушеного прогулу покладається на апелянта.

Не погоджується також зі ствердженням апелянта, що позивачами не надано доказів сплати ОСОБА_2 коштів за час вимушеного прогулу, так як воно спростовується доданими до позовної заяви відомістю нарахування заробітної плати на картковий рахунок та банківською випискою, з яких вбачається, що перерахунок коштів здійснено КНП ММР «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» на картковий рахунок ОСОБА_2 , призначення платежу - середня заробітна плата за рішенням суду.

Щодо безпідставності, на думку апелянта, стягнення коштів на користь Миколаївської міської ради при тому, що виплата середнього заробітку здійснено з зарплатного рахунку КНП ММР «Центр первинної медико- санітарної допомоги №5» повідомляє, що як зазначалося вище, Миколаївська міська рада є вищестоящим органом відносно закладу охорони здоров`я, його засновником та власником всього майна, у тому числі грошових коштів.

Таким чином, матеріальні збитки стягуються на користь власника, який фінансує діяльність КНП ММР «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5», та у подальшому самостійно визначить на які саме цілі закладу охорони здоров`я вони мають бути скеровані.

Також безпідставними є твердження відповідача щодо необізнаності про розгляд даної справи, з огляду на надходження до суду заяв представника відповідача про ознайомлення з матеріалами справи та відкладення судових засідань.

Враховуючи викладене, судом на підставі наявних в матеріалах справи документів винесено законне та обґрунтоване рішення.

Крім того вказує, що позов пред`явлено 01.10.2020 заступником керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1. Разом з тим, наказом Генерального прокурора від 17.02.2021 № 39 затверджено перелік і територіальну юрисдикцію окружних прокуратур, наказом від 17.02.2021 № 2ш затверджено їх структуру та штатну чисельність, а наказом від 17.02.2021 № 40 визначено день початку роботи окружних прокуратур - 15.03.2021.

Центральний район м. Миколаєва віднесено до компетенції Окружної прокуратури міста Миколаєва (з місцем розташування у місті Миколаєві), котра не має особистого коду ЄДРЮОФОП, діє у системі органів Миколаївської обласної прокуратури (код ЄДРЮОФОП 02910048). Відповідно до наказу Генерального прокурора від 08.09.2020 № 414 «Про день початку роботи обласних прокуратур», прокуратуру Миколаївської області перейменовано в «Миколаївська обласна прокуратура» без зміни ідентифікаційного коду юридичної особи в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань.

Тобто, наразі на подання відзиву на апеляційну скаргу у цій справі згідно ст. 24 Закону України «Про прокуратуру» уповноважений в тому числі заступник керівника Окружної прокуратура міста Миколаєва, оскільки відбулась лише зміна найменування без зміни організаційно-правової форми, вчинення процесуальної дії відповідно до приписів ст. 55 ЦПК України не вимагається.

Посилаючись на викладене, просив залишити рішення суду від 27.02.2023 без змін, а апеляційну скаргу відповідача - без задоволення.

Від третьої особи - Комунальне некомерційне підприємство Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» надійшли пояснення на апеляційну скаргу, в яких зазначає, що рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 лютого 2023 року у справі №490/6317/20 винесено з неправильним тлумаченням судом норм матеріального права та ґрунтується на хибних висновках.

Оскільки, в рішенні від 27.02.2023 зазначено наступне: «Комунальне некомерційне підприємство Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 5» є бюджетним закладом, який фінансується з міського бюджету.

Згідно з п. 12 ст. 2 Бюджетного кодексу України, бюджетні установи - органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також організації, створені ними у встановленому порядку, що повністю утримуються за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевого бюджету. Бюджетні установи є неприбутковими.

Водночас, відповідно до п. 1.1. Статуту комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико- санітарної допомоги № 5» затвердженого рішенням міської ради від 17 липня 2018 № 40/1, що діяв на момент виникнення спірних правовідносин, комунальне некомерційне підприємство Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 5» (далі - Підприємство) є закладом охорони здоров`я - комунальним унітарним неприбутковим підприємством.

Згідно з 5.3 Статуту, джерелами формування майна та коштів Підприємства є: комунальне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його створення; кошти місцевого бюджету; власні надходження підприємства: кошти від здачі в оренду (зі згоди Засновника) майна, закріпленого на праві оперативного управління; кошти та інше майно, одержані від виконання робіт та надання послуг; цільові кошти; кредити банків; майно, придбане в інших юридичних або фізичних осіб; майно, що надходить безоплатно або у вигляді безповоротної фінансової допомоги чи добровільних благодійних внесків, пожертвувань юридичних і фізичних осіб; надходження коштів на виконання програм соціально-економічного розвитку регіону, програм розвитку медичної галузі; майно, отримане з інших джерел, не заборонених чинним законодавством України; майно, придбане за кошти міського бюджету, на виконання державних або комунальних програм, затверджених міською радою; майнові та немайнові права, передані підприємству засновником; інші джерела, не заборонені законодавством.

За такого, КНП ММР «ЦПМСД № 5» не є бюджетною установою/бюджетним закладом. КНП ММР «ЦПМСД № 5» є комунальним унітарним некомерційним підприємством, що фінансується з місцевого бюджету лише частково.

Крім того, у рішенні Центрального районного суду м. Миколаєва від 27.02.2023 зазначено, що кошти витрачені з місцевого бюджету на користь ОСОБА_2 у зв`язку з незаконним звільненням, які є фактично складовою місцевого бюджету і забезпечують діяльність лікувального закладу у вигляді сплати заробітної плати працівникам цієї установи, належного надання послуг населенню територіальної громади з охорони здоров`я, є державним інтересом.

Водночас, згідно з п. 9.7 Статуту, джерелом коштів на оплату праці працівників Підприємства є кошти, отримані в результаті його господарської некомерційної діяльності.

Так, кошти, сплачені працівнику ОСОБА_2 , були отримані КНП ММР «ЦПМСД № 5» в результаті господарської некомерційної діяльності підприємства. При цьому, жодної копійки з місцевого бюджету на користь ОСОБА_2 витрачено не було.

Тому вищезазначений висновок суду першої інстанції, як і посилання на Бюджетний кодекс України, є помилковими. Кошти на користь ОСОБА_2 не виплачувалися з місцевого бюджету і не є складовою місцевого бюджету.

Отже, суд першої інстанції припустився помилки, ухвалюючи рішення про стягнення коштів на користь саме Миколаївської міської ради, оскільки вона не зазнала втрат, так як не надавала ці кошти КНП ММР «ЦПМСД № 5». Докази нанесення шкоди Миколаївській міській раді відсутні. Так, Миколаївська міська рада є засновником КНП ММР «ЦПМСД № 5». Водночас, згідно з п. 5.9 Статуту, власні надходження Підприємства використовуються відповідно до чинного законодавства України.

Позов обґрунтовується посиланням на норми: ст. 237 Кодексу законів про працю України та на ч. 1 ст. 1191 Цивільного кодексу України, які визначають, що шкода відшкодовується особі, яка понесла такі майнові втрати.

Кошти, сплачені на користь ОСОБА_2 , були отримані КНП ММР «ЦПМСД № 5» від Національної служби здоров`я України за програмою медичних гарантій на договірних засадах. Згідно з ч. 1 ст. 8 Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення», договір про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій укладається між Уповноваженим органом (НСЗУ) та закладом охорони здоров`я незалежно від форми власності чи фізичною особою - підприємцем, яка в установленому законом порядку одержала ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, що відповідають встановленим Кабінетом Міністрів України вимогам до надавача медичних послуг за програмою медичних гарантій, та має відповідати умовам закупівлі, специфікаціям до медичних послуг, а також враховувати визначений у програмі медичних гарантій обсяг забезпечення медичними послугами відповідно до потреб у межах кожного госпітального округу. Відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 10 Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення», при розрахунку тарифів та коригувальних коефіцієнтів базою для визначення компонента оплати праці медичних працівників є величина, що є не меншою за 250 відсотків середньої заробітної плати в Україні за липень року, що передує року, в якому будуть застосовуватися такі тарифи та коригувальні коефіцієнти.

У листі НСЗУ від 27 листопада 2019 року № 22142/2-17-19 зазначено наступне: «Відповідно до статті 10 Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення» для всієї території України встановлюються єдині тарифи оплати надання медичних послуг, які надаються пацієнтам за програмою медичних гарантій. Тариф на медичні послуги, пов`язані з наданням ПМД, складається з двох частин: ставки на оплату медичної послуги та ставки на оплату діагностичних послуг, у тому числі лабораторних досліджень.

Отже, тариф, який сплачує НСЗУ за договором, є платою за надані пацієнтам медичні послуги, пов`язані безпосередньо з ПМД.

Кошти, одержані надавачем ПМД за договором, є фінансовою гарантією того, що пацієнту будуть надані всі необхідні йому послуги ПМД у цього надавача.

Таким чином, зазначає, що витрати надавача, пов`язані з організацією надання цих послуг пацієнтам, можуть покриватися за рахунок коштів, одержаних за договором. Підсумовуючи викладене, КНП ММР «ЦПМСД № 5» отримує кошти від НСЗУ з Державного бюджету України за програмою медичних гарантій відповідно до тарифу, компонентом якого є оплата праці.

Суд першої інстанції мав дослідити, якому саме підприємству, установі, організації була заподіяна шкода. В даному випадку шкода заподіяна державі в особі Національної служби здоров`я України, з коштів якого був виплачений середній заробіток на користь ОСОБА_2 за час вимушеного прогулу.

Особою, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, є комунальне некомерційне підприємство Миколаївської міської ради «Центр первинної медико- санітарної допомоги № 5». А тому, вважає, що судом першої інстанції не встановлено, яким чином Миколаївській міській раді нанесено шкоду та у чому вона проявилася.

Таким чином, суд першої інстанції виніс рішення, ґрунтуючись на власному баченні та припущеннях, не провів аналіз норм матеріального права щодо оплати діяльності медичних закладів та повно і всебічно не розглянув всі обставини справи. Судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях.

Враховуючи вищевикладене, КНП ММР «ЦПМСД №5» просить врахувати зазначене пояснення при розгляді справи.

В судовому засіданні представник прокуратури не визнав доводи апеляційної скарги, просив залишити її без задоволення, а рішення суду - без змін, надавши пояснення аналогічні змісту відзиву на апеляційну скаргу.

Представник третьоїособи упитанні задоволенняапеляційної скаргипокладалася нарозсуд суду,але приприйнятті рішенняпросила врахуватиписьмові пояснення КНП ММР «ЦПМСД №5».

Інші учасники процесу до судового засідання не з`явилися, хоча про час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином.

Заслухавши доповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів апеляційного суду вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ч.3 ст. 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно зі ст. 5 ЦПК України суд, здійснюючи правосуддя, захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. А у випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні ( ст.263 ЦПК України).

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин ( ст. 264 ЦПК України).

Рішення суду зазначеним вимогам закону не відповідає.

Переглядаючи рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, надаючи оцінку зібраним у справі доказам, визначаючи юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює, колегія суддів виходить з наступного.

Згідно ст. 233 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. У разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів (постановляє заочне рішення).

Відповідно до ч. 1 ст. 8 ЦПК України ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. Судові виклики здійснюються судовими повістками про виклик. Судові повідомлення здійснюються судовими повістками-повідомленнями (частини 3 та 4 ст. 128 ЦПК України. Відповідно до ч.6 ст. 128 ЦПК України судова повістка, а у випадках, встановлених цим Кодексом, разом з копіями відповідних документів надсилається на офіційну електронну адресу відповідного учасника справи, у випадку наявності у нього офіційної електронної адреси або разом із розпискою рекомендованим листом з повідомленням про вручення у випадку, якщо така адреса відсутня, або через кур`єрів за адресою, зазначеною стороною чи іншим учасником справи. Стороні чи її представникові за їхньою згодою можуть бути видані судові повістки для вручення відповідним учасникам судового процесу. Судова повістка може бути вручена безпосередньо в суді, а у разі відкладення розгляду справи про дату, час і місце наступного засідання може бути повідомлено під розписку.

Відтак, належним доказом вручення судової повістки, відправленої поштою, є, зокрема, повідомлення про вручення рекомендованого листа.

Відповідно до аб. 2 ч. 1 ст.131 ЦПК України у разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місцезнаходження судова повістка надсилається учасникам справи на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Перевіряючи дотримання судом першої інстанції норм процесуального права, апеляційний суд звертає увагу на те, що у матеріалах справи є поштовий конверт, адресований судом відповідачці про явку в судове засідання на 19 грудня 2022р., який разом із повідомленням про вручення поштового відправлення, повернутий відділенням поштового зв`язку за закінченням строку зберігання, а не через відсутність відповідачки за місцем проживання (а. с. 137), повідомлення про розгляд справи 27 лютого 2023р. в матеріалах справи взагалі відсутнє. Відсутні в матеріалах справи також докази сповіщення представника відповідачки про час і місце розгляду справи.

Отже, судом першої інстанції було порушено право відповідачки знати про час і місце судових засідань (ч.1 ст. 8 ЦПК України), що є порушенням права на доступ до правосуддя та порушенням ст.6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Віктор Назаренко проти України» від 03 жовтня 2017 року та у справі «Лазаренко та інші проти України» від 27 червня 2017 року).

Відповідно до п.3 ч.3 ст. 376 ЦПК України розгляд судом справи за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою, є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.

В апеляційній скарзі відповідачка посилається на те, що не була належним чином повідомлена про час і місце судового розгляду справи, а тому вона не змогла реалізувати своє право на захист своїх інтересів в суді.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (ч.1ст.8 Конституції України). Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (ч.1 ст. 129 Конституції України). Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України, забезпечуючи при цьому верховенство права, а судді - керуючись відповідним принципом (ч.1 ст.6, ч. 1 та 2 ст.48 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (ст.2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016р.). Одним з елементів верховенства права є дотримання прав людини, зокрема права сторони спору на представлення її позиції та права на справедливий судовий розгляд (пункти 41 і 60 Доповіді «Верховенство права», схваленої Венеційською Комісією на 86-му пленарному засіданні, м. Венеція, 25-26 березня 2011 року).

Згідно з п. 1 ст.6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін.

Відповідно до ч.1 ст. 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно зі ст.12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Рішенням суду у цій справі порушені принципи рівності учасників цивільного процесу та змагальності сторін, які є складовими права на справедливий суд як частини верховенства права. Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справі «Домбо БегеерБ.В. проти Нідерландів» («Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands») від 27 жовтня 1993 року, заява № 14448/88, § 33).

Суд першої інстанції, не повідомивши відповідачку належним чином про час і місце розгляду справи, фактично позбавив її права на захист своїх інтересів в суді. Внаслідок цього суд порушив принципи змагальності та рівності сторін, які є елементами права на справедливий судовий розгляд.

Згідно ч.3 ст.376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, зокрема, якщо справу розглянуто судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце засідання суду (у разі якщо таке повідомлення є обов`язковим), якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції підлягає обов`язковому скасуванню з ухваленням нового судового рішення.

Ухвалюючи рішення у справі, колегія суддів виходить з наступного.

Стаття 24 Закону України «Про прокуратуру» закріплює, що право подання позовної заяви (заяви, подання) в порядку цивільного, адміністративного, господарського судочинства надається Генеральному прокурору, його першому заступнику та заступникам, керівникам обласних та окружних прокуратур, їх першим заступникам та заступникам, прокурорам Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

У разі звернення прокурора до суду з позовною заявою в інтересах держави, останній виконує свою конституційну функцію передбачену ст. 131-1 Конституції України та ст.23 Закону України «Про прокуратуру». Право подання такої заяви, як це чітко передбачено ст.24 вищевказаного Закону, належить у тому числі і заступникам керівників прокуратур.

Отже, заступник керівника місцевої прокуратури є самостійним суб`єктом, повноважним на підписання позовної заяви в інтересах держави.

Разом з тим, за змістом п. 1 ч. 1, ч. З ст. 13 Закону України «Про прокуратуру» керівник окружної прокуратури представляє окружну прокуратуру у зносинах з органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, особами, підприємствами, установами та організаціями. У разі відсутності керівника окружної прокуратури його повноваження здійснює перший заступник окружної прокуратури, а в разі його відсутності - один із заступників.

Відповідно до ч. ч. 3, 4 ст. 58 ЦПК України юридична особа незалежно від порядку її створення бере участь у справі через свого керівника, члена виконавчого органу, іншу особу, уповноважену діяти від її імені відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво юридичної особи), або через представника. Держава, Автономна Республіка Крим, територіальна громада беруть участь у справі через відповідний орган державної влади, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування відповідно до його компетенції, від імені якого діє його керівник, інша уповноважена особа відповідно до закону, статуту, положення, трудового договору (контракту) (самопредставництво органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування), або через представника.

Таким чином, слід розмежовувати прокуратуру в організаційних відносинах з державними органами, як юридичну особу, де оскаржуються дії її службових осіб (надання чи ненадання відповіді на звернення тощо), як роботодавця (щодо звільнення чи притягнення до дисциплінарної відповідальності працівника), як в ході організаційно-господарської роботи (стороною договорів щодо ремонту приміщень прокуратур, поставки газу тощо), та в ході виконання її конституційних функцій, як органу держави, зокрема щодо здійснення представництва інтересів держави в суді.

У першому випадку - як юридичну особу прокуратуру представляє її керівник, в разі його відсутності перший заступник, в разі його відсутності відповідний заступник (ст. 9, ст. 13 Закону України «Про прокуратуру»). А в другому випадку як орган держави функції прокуратури здійснюються виключно прокурорами.

Оскільки даний позов спрямований на виконання конституційних функцій, як органу держави, останній не повинен бути підписаний виключно керівником.

З урахуванням викладеного, колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що позов підписано не уповноваженою особою, так як він підписаний заступником прокурора області, який на думку апелянта, не був уповноважений його підписувати.

Щодо доводівапеляційної скаргипро відсутністьпідстав дляпредставництва інтересівдержави прокуророму данійсправі тавідсутність порушенняінтересів держави,оскільки позовзаявлено в інтересах органу місцевого самоврядування, яким прокурором зазначено Миколаївську міську раду, слід зазначити наступне.

Згідно усталеної практики Європейського суду з прав людини де сторонами цивільного розгляду є позивач і відповідач, які мають рівні права, включаючи право на юридичну допомогу, підтримка прокуратурою однієї зі сторін може бути виправдана за певних умов, наприклад, з метою захисту вразливих осіб, які вважаються не здатними захистити свої інтереси самостійно, або в разі, якщо правопорушення зачіпає велику кількість людей, або якщо вимагають захисту реальні державні інтереси або майно (KOROLEV v. RUSSIA (no. 2), № 5447/03, § 33, ЄСПЛ, від 01 квітня 2010 року; MENCHINSKAYA v. RUSSIA, № 42454/02, § 35, ЄСПЛ, від 15 січня 2009 року).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних, зокрема цивільних, правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов`язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11 (підпункти 6.21, 6.22), від 26.02.2019 у справі № 915/478/18 (підпункти 4.19, 4.20), від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 26), від 18.03.2020 у справі № 553/2759/18 (пункт 35), від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (підпункт 8.5), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 80), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 75), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (підпункт 8.16) і № 922/1830/19 (підпункт 7.1)).

Велика Палата Верховного Суду також звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. постанови від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18 (пункт 35), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19 (пункт 76), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (підпункт 8.17) і № 922/1830/19 (підпункт 7.2)). Тобто під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (пункт 27), від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 81), від 05.10.2022 у справах № 923/199/21 (підпункт 8.18) і № 922/1830/19 (підпункт 7.3)).

У пункті 55 постанови від 14.12.2022 у справі № 2-3887/2009 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ці висновки актуальні також щодо участі територіальної громади в цивільних правовідносинах та судовому процесі.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України передбачено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано у статті 23 Закону України «Про прокуратуру», який набрав чинності 15.07.2015. Частина перша цієї статті визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, у випадках та порядку, встановлених законом.

Згідно з абзацами першим та другим частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Абзац третій частини третьої цієї статті передбачає заборону здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань.

Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.06.2023р. у справі № 905/1907/21 підтвердила свої висновки, викладені у пункті 9 постанови від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20, про те, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII, має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень незалежно від наявності статусу юридичної особи. Разом з цим слід враховувати, що у контексті засадничого положення ч.2 ст. 19 Конституції України відсутність у Законі України «Про прокуратуру» інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 вказаного Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави.

Комунальне некомерційнепідприємство Миколаївськоїміської ради«Центр первинноїмедико-санітарноїдопомоги №5»як зазначенов п.1.1,1.7,4.1,4.5,4.6,4.7Статуту єюридичною особоюпублічного права,а самезакладом охорониздоров`я -комунальним унітарнимнеприбутковим підприємством,яке здійснюєгосподарську некомерційнудіяльність,спрямовану назбереження тазміцнення здоров`янаселення,досягнення соціальнихта іншихрезультатів безмети одержанняприбутку, має самостійний баланс, відокремлене майно, розрахунковий рахунок та веде самостійний бухгалтерський облік, має право укладати угоди, набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов`язки, самостійно визначає свою організаційну структуру, встановлює чисельність і затверджує штатний розпис.

Безпосереднє керівництвопідприємством здійснюєголовний лікар, який вустановленому Статутомпорядку самостійновирішує питаннястосовно діяльностіпідприємства,несе відповідальністьза формуваннята виконанняфінансово планута планурозвитку підприємства,результати йогогосподарської діяльності,виконання показниківефективності діяльностіпідприємства,якість послуг,що надаєпідприємство,використання наданогона правіоперативного управлінняпідприємству майнакомунальної власноїтериторіальної громадиміста Миколаєваі доходузгідно звимогами законодавстваУкраїни,цього Статутута укладенихпідприємством договорів,реалізує правона розпорядженнямайном такоштами підприємствавідповідно дозаконодавства Українита цьогоСтатуту,забезпечує ефективневикористання ізбереження майна,закріпленого запідприємством направі оперативногоуправління, має правоукладати договориоренди майна,в порядку,значеному засновникомта відповіднодо вимогзаконодавства. Керівник підприємства та головний бухгалтер несуть персональну відповідальність за додержання порядку ведення і достовірність обліку та статистичної звітності у встановленому законодавством порядку, тощо.

Засновником та власником підприємства є територіальна громада м. Миколаєва, від імені якої виступає Миколаївська міська рада. Підприємство створене на базі майна територіальної громади м. Миколаєва, є підзвітним та підконтрольним засновнику (п.1.3-1.5 Статуту).

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 55, частини четвертої статті 63 ГК України та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» комунальне некомерційне унітарне підприємство, створене органом місцевого самоврядування, є господарською організацією, учасником господарських відносин, що діє на основі комунальної власності територіальної громади.

Тобто, Комунальне некомерційнепідприємство Миколаївськоїміської ради«Центр первинноїмедико-санітарноїдопомоги №5» не здійснює владних управлінських функцій, а тому не є суб`єктом владних повноважень, а отже не є суб`єктом, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави.

Проте,звертаючись досуду зпозовом,прокурор зазначив, що звільнення ОСОБА_2 з посади сторожа амбулаторії сімейного типу №1 Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» відбулося з порушенням вимог трудового законодавства, а також те, що порушення, яке зумовило поновлення працівника на роботі та виплату йому коштів у розмірі 61 839,18 грн допущено з вини головного лікарня Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» Юрчук М.М., якою виданий незаконний наказ про звільнення ОСОБА_2 з роботи.

Згідно з п.8 ч.1 ст.134 КЗпП службова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівників на іншу роботу несе матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з її вини підприємству, установі, організації.

Стягнення з керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників матеріальної шкоди в судовому порядку, згідно з ч. 4 ст. 136 КЗпП України провадиться за позовом вищестоящого в порядку підлеглості органу.

У позовній заяві прокурором визначено, що вищестоящим в порядку підлеглості органом відносно Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» є Миколаївська міська рада.

Колегія суддів погоджується з цим, оскільки зміст поняття вищестоящого в порядку підлеглості органу втілює у собі функціональне та загальне підпорядкування одного суб`єкта (підприємства, установи, організації) правовідносин іншому шляхом здійснення управлінського, координуючого, фінансового та іншого впливу на діяльність такого суб`єкта.

Миколаївська міськарада,як засновникта власник КНП ММР «ЦПМСД №5», здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через Уповноважений орган. Управління здійснюється на основі поєднання прав засновника та Уповноваженого органу щодо використання комунального майна і участі в управлінні трудового колективу. Засновник затверджує Статут підприємства та зміни до нього, погоджує договори про спільну діяльність, за якими використовується нерухоме майно, що перебуває в його оперативному управлінні, кредитні договори та договори застави, контролює ефективність використання підприємством майна, Управління комунального майна Миколаївської міської ради, у межах наданих засновником повноважень, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління підприємству майна, має право вилучати у підприємства надлишкове майно, а також майно яке не використовується або використовується не за призначенням; приймає рішення про реорганізацію, ліквідацію та профілювання підприємства, призначає комісію з припинення, затверджує ліквідаційний баланс, передавальний акт, розподільчий баланс, визначає кількісний склад, призначає членів та приймає рішення про ліквідацію Наглядової ради Підприємства (у разі її утворення); надає згоду на створення дочірніх та спільних підприємств, у тому числі з іноземними інвестиціями (п.7.1-7.3.6 Статуту).

Згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» відносини органів місцевого самоврядування з підприємствами, установами, організаціями, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, будуються на засадах їх підпорядкованості, підзвітності та підконтрольності органам місцевого самоврядування.

Отже, Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» є підзвітним та підконтрольним Миколаївській міській раді, яка як засновник контролює ефективність використання підприємством майна та через Управління комунального майна здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління підприємству майна, а також здійснює управлінський, координуючий та інший вплив на його діяльність.

Згідно ст. 18-1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування можуть бути позивачами щодо стягнення матеріальної шкоди. завданої керівниками та заступниками підприємств, установ, організацій комунальної власності.

Звертаючись ізпозовом уцій справі,прокурор зазначав,зокрема,що несплата винноюособою збитківта невжиттяМиколаївською міськоюрадою, як органом, уповноваженим державою на здійснення відповідних функцій у спірних правовідносинах, який є вищестоящим в порядку підлеглості органом відносно КНП ММР «ЦПМСД №5», заходів для звернення до суду про відшкодування цих збитків, перешкоджає реалізації права територіальної громади на належне отримання послуг з охорони здоров`я, що звернення прокурора до суду з даним позовом спрямоване на дотримання встановленого Конституцією України принципу верховенства права, задоволення суспільної потреби у відновленні законності та належного забезпечення рівня фінансування закладу охорони здоров`я та надання останнім належних послуг населенню.

Здійснивши аналіз абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», Велика Палата Верховного Суду в пункті 37 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц дійшла висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

У пункті 76 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду підтримала вищевказаний висновок та зазначила, що відповідно до частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. При цьому поняття «компетентний орган» у цій постанові вживається в значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження ( пункт 27 зазначеної постанови).

За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними в пункті 69 постанови від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, підпункті 8.19 постанови від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 та пункті 40 постанови від 18.01.2023 у справі № 488/2807/17, оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (стаття 7 Конституції України).

Відповідно дочастин першоїта другоїстатті 2Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Частиною першою статті 10 цього Закону передбачено, що сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. При цьому орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування (стаття 18-1 Закону).

Територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Територіальні громади сіл, селищ, міст, районів у містах безпосередньо або через органи місцевого самоврядування можуть об`єднувати на договірних засадах на праві спільної власності об`єкти права комунальної власності, а також кошти місцевих бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, установ та організацій і створювати для цього відповідні органи і служби. Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом (частини 1,3, 8 ст. 60 Закону).

Частинами першою та четвертою статті 61 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах (у разі їх створення) самостійно складають та схвалюють прогнози відповідних місцевих бюджетів, розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети згідно з Бюджетним кодексом України. Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі законом загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів відповідно до закону.

За висновками КГС ВС, викладеними у постанові від 22.12.2022 у справі № 904/123/22, органам місцевого самоврядування надано широкі права для здійснення економічного і соціального розвитку на своїй території. Так, частинами першою та другою статті 143 Конституції України передбачено, зокрема, що територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції. Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

Згідно зі статтею 172 ЦК України територіальні громади набувають і здійснюють цивільні права та обов`язки через органи місцевого самоврядування у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

На території м. Миколаєва таким органом місцевого самоврядування є Миколаївська міська рада.

Матеріалами справивстановлено,що Миколаївськаміська радає засновником Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5», у певних випадках управляє закріпленим за ним майном, затверджує місцевий бюджет, з якого наряду з іншими джерелами фінансування здійснюється в тому числі фінансування цього комунального унітарного неприбуткового підприємства, і наділена повноваженнями контролю за ефективністю використання підприємством майна та через Управління комунального майна здійснення контролю за використанням і збереженням переданого в оперативне управління підприємству майна. Підприємство підпорядковане Раді (засновнику).

Тому колегія суддів погоджується з тим, що використання коштів місцевого бюджету становить суспільний інтерес та стосується прав та інтересів великого кола осіб - мешканців м. Миколаєва. Завданням органу місцевого самоврядування є забезпечення раціонального використання майна та інших ресурсів, що перебувають у комунальній власності. Неефективне використання коштів, отриманих КНП ММР «Центр первинної медико- санітарної допомоги №5» з бюджетів усіх рівнів, в тому числі коштів місцевого бюджету, з урахуванням того, що ці кошти мають забезпечувати діяльність лікувального закладу у вигляді сплати заробітної плати працівникам цієї установи, належного надання послуг населенню територіальної громади з охорони здоров`я, а не витрачатися на відшкодування шкоди, завданої керівником, у зв`язку з незаконним звільненням працівників, може порушувати економічні інтереси територіальної громади м. Миколаєва.

Отже, оскільки засновником КНП ММР «ЦПМСД №5» та власником її майна є територіальна громада м. Миколаєва в особі Миколаївської міської ради, яка частково фінансує і контролює діяльність цього комунального підприємства, а також зобов`язана контролювати виконання місцевого бюджету, зокрема законність та ефективність використання КНП ММР «ЦПМСД №5» коштів цього бюджету, колегія суддів дійшла висновку про те, що Миколаївська міська рада є особою, уповноваженою на вжиття заходів представницького характеру щодо захисту інтересів територіальної громади, інтереси якої є складовою інтересів держави, пов`язаних із законним та ефективним витрачанням коштів місцевого бюджету, а тому є належним позивачем у цій справі.

Разом із цим відповідно до абзаців першого - третього частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи його законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло з власності держави), а також таких чинників, як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

При цьому захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Якщо після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України. Такі правові висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 та від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20 (підпункти 8.33-8.41).

Наявність бездіяльності компетентного органу повинна бути предметом самостійної оцінки суду в кожному випадку звернення прокурора з позовом за конкретних фактичних обставин.

Миколаївською місцевою прокуратурою №1 23 червня 2020 року на адресу Миколаївської міської ради було скеровано запит про надання інформації щодо вжитих заходів з приводу стягнення коштів з головного лікаря Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» у порядку регресу.

Листом Миколаївської міської ради від 03.07.2020 повідомлено про скерування матеріалів до юридичного департаменту щодо відпрацювання відповідної заборгованості. Проте будь-яких заходів департаментом вжито не було.

В подальшому, Миколаївською місцевою прокуратурою №1 30.07.2020 на адресу Миколаївської міської ради було скеровано повторний запит про надання інформації щодо вжитих заходів з приводу стягнення коштів з головного лікаря Комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» у порядку регресу та повідомлено, у разі невжиття заходів міською радою, про вжиття прокурором заходів представницького характеру.

Листом Управління охорони здоров`я Миколаївської міської ради від 06.08.2020 повідомлено прокуратуру про подання КНП ММР «ЦПМСД №5» заяви до Верховного суду про перегляд рішення за нововиявленими обставинами у зв`язку з надмірним нарахуванням середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Вказана відповідь не містить інформації про відмову від звернення до суду з вимогами про стягнення коштів з керівника підприємства в порядку регресу, проте не містить також інформації і про вжитті заходи з приводу стягнення коштів у порядку регресу.

Листом Миколаївської місцевоїпрокуратури №1від 16вересня 2020р. Миколаївська міська рада була повідомлена про те, що оскільки рада як вищестоящий орган не здійснює заходів у відповідності до вимог закону про повернення коштів виплачених незаконно звільненому працівнику, позов про стягнення з ОСОБА_1 шкоди, завданої внаслідок незаконного звільнення працівника, буде пред`явлено до суду в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради прокуратурою.

Заперечень стосовноцього від Миколаївської міської ради не надходило.

Отже, зурахуванням того,що кошти незаконнозвільненому працівникубули виплаченіКНП ММР«ЦПМСД №5»ще втравні 2020р.на виконанняпостанови ВерховногоСуду від15квітня 2020р.,яка набралазаконної сили, атакож положеньст.1215ЦК України,яка передбачає,що заробітна платаі платежі,що прирівнюютьсядо неї,якщо їхвиплата проведенафізичною абоюридичною особоюдобровільно,за відсутностірахункової помилкиз їїбоку інедобросовісності збоку набувача, не підлягають поверненню навіть у разі безпідставності їх набуття, Миколаївська міська рада фактично проявила бездіяльність в питанні пред`явлення до суду позову про стягнення шкоди, завданої внаслідок незаконного звільнення працівника, що свідчить про не здійснення нею захисту інтересів держави та давало підстави для звернення прокурора із позовом до суду в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради.

В той же час, приймаючи рішення у справі, суд першої інстанції не надав належної правової оцінки тому, що відповідно до ст. 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків. Пунктом 8 ст. 134 КЗпП України передбачено повну матеріальну відповідальність службової особи, винної в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу. Згідно ст. 237 КЗпП України суд покладає на службову особу, винну в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу, обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижчеоплачуваної роботи.

Пунктом 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1992 № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», застосовуючи матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди на підставі п. 8 ст. 134 КЗпП України, суди повинні мати на увазі, що за цим законом покладається обов`язок по відшкодуванню шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації у зв`язку з оплатою незаконно звільненому чи незаконно переведеному працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи, на винних службових осіб, за наказом або розпорядженням яких звільнення чи переведення здійснено з порушенням закону або яким затримано виконання рішення суду про поновлення на роботі. Відповідальність в цих випадках настає незалежно від форми вини.

Відповідно до п. 20 вказаної постанови право регресної вимоги до працівника виникає з часу виплати підприємством, організацією, установою сум третій особі і з цього ж часу обчислюється строк на пред`явлення регресного позову.

Згідно з п. 33 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами трудових спорів" № 9 від 11.11.1992 при незаконному звільненні або переведенні на іншу роботу, виконанні рішення про поновлення працівника на роботі, що мало місце після введення в дію п.3 ст.134 та нової редакції ст.237 КЗпП України (з 11 квітня 1992 року) настає повна обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації у матеріальна відповідальність винних в цьому службових осіб і зв`язку з оплатою працівникові часу вимушеного прогулу або часу виконання нижче оплачуваної роботи може бути покладено при допущенні ними в цих випадках будь-якого порушення закону, а не лише явного, як передбачалось раніше.

Судам слід також пам`ятати, що у такому випадку прямою дійсною шкодою є грошові суми, виплачені звільненому чи переведеному працівникові за період вимушеного прогулу чи виконання нижчеоплачуваної роботи (якщо суд поновив звільненого з роботи працівника або ж визнав переведення неправомірним).

У відповідності до ч. 1 ст. 1191 ЦК України, особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи у розмірі виплаченому відшкодуванням, якщо інший розмір не встановлений.

Отже,хоча прокурорправомірно звернувсядо судуз позовомв інтересахМиколаївської міськоїради яквищестоящого повідношенню доКНП ММР«ЦПМСД №5»органу,за позовомякого згідно з ч. 4 ст. 136 КЗпП має відбуватися стягнення з керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників матеріальної шкоди в судовому порядку, проте за загальним правилом відповідно до п.8 ч.1 ст.134 КЗпП службова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівників на іншу роботу несе матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з її вини саме підприємству, установі, організації, з якою вона перебуває в трудових відносинах, а не вищестоящому по відношенню до них органу.

Матеріалами справи встановлено, що постановою Верховного Суду від 15.04.2020 року рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 20.12.2018 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 19.04.2019 року в частині вирішення вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасовано. Позов ОСОБА_2 в цій частині задоволено частково. Поновлено ОСОБА_2 на посаді сторожа амбулаторії сімейного типу № 1 КНП Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 5» з 20 серпня 2018 року. Стягнуто з КНП Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 5» на користь ОСОБА_2 середній заробіток за час вимушеного прогулу у розмірі 61 839,18 грн.

Наказом № 143-к від 20.05.2020 року, виданим директором КНП Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 5» Юрчук М.М., на виконання постанови Верховного Суду скасовано наказ від 20.08.2018 р. №287-к, ОСОБА_2 поновлено на роботі з 20.08.2018 року, та постановлено про виплату середньомісячного заробітку на користь ОСОБА_2 .

Відповідно до даних бухгалтерського обліку КНП ММР ЦПМСД №5 на виконання постанови Верховного Суду від 15.04.2020 року ОСОБА_2 згідно меморіального ордеру №K5PO0PJFHC від 25.05.2020 року виплачено 49780,53 грн., а також платіжного доручення № 299 від 22 травня 2020р. (а. с. 114).

Як стверджуєпредставник КНП ММР «ЦПМСД № 5», кошти, сплачені працівнику ОСОБА_2 , були отримані КНП ММР «ЦПМСД № 5» в результаті господарської некомерційної діяльності підприємства, а не з місцевого бюджету.

Слід зазначити,що КНП ММР ЦПМСД №5 не є бюджетним закладом, який фінансується з міського бюджету, оскільки згідно з п. 12 ст. 2 Бюджетного кодексу України, бюджетні установи це органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також організації, створені ними у встановленому порядку, що повністю утримуються за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевого бюджету. Бюджетні установи є неприбутковими.

Водночас, відповідно до п. 1.1. Статуту комунального некомерційного підприємства Миколаївської міської ради «Центр первинної медико- санітарної допомоги № 5» затвердженого рішенням міської ради від 17 липня 2018 № 40/1, що діяв на момент виникнення спірних правовідносин, комунальне некомерційне підприємство Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 5» є закладом охорони здоров`я - комунальним унітарним неприбутковим підприємством.

Згідно з 5.3 Статуту, джерелами формування майна та коштів Підприємства є: комунальне майно, передане підприємству відповідно до рішення про його створення; кошти місцевого бюджету; власні надходження підприємства: кошти від здачі в оренду (зі згоди Засновника) майна, закріпленого на праві оперативного управління; кошти та інше майно, одержані від виконання робіт та надання послуг; цільові кошти; кредити банків; майно, придбане в інших юридичних або фізичних осіб; майно, що надходить безоплатно або у вигляді безповоротної фінансової допомоги чи добровільних благодійних внесків, пожертвувань юридичних і фізичних осіб; надходження коштів на виконання програм соціально-економічного розвитку регіону, програм розвитку медичної галузі; майно, отримане з інших джерел, не заборонених чинним законодавством України; майно, придбане за кошти міського бюджету, на виконання державних або комунальних програм, затверджених міською радою; майнові та немайнові права, передані підприємству засновником; інші джерела, не заборонені законодавством.

Отже, КНП ММР «ЦПМСД № 5» є комунальним унітарним некомерційним підприємством, що лише частково фінансується з місцевого бюджету.

Згідно з п. 9.7 Статуту, джерелом коштів на оплату праці працівників підприємства є також кошти, отримані в результаті його господарської некомерційної діяльності.

Постановою КМУ від 27 грудня 2017 р. № 1101 створена Національна служба здоров`я України як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра охорони здоров`я.

Відповідно до Положення про Національну службу здоров`я України - Національна служба здоров`я України (НСЗУ) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра охорони здоров`я, який реалізує державну політику у сфері державних фінансових гарантій медичного обслуговування населення.

Згідно з ч. 1 ст. 8 Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення», договір про медичне обслуговування населення за програмою медичних гарантій укладається між Уповноваженим органом (НСЗУ) та закладом охорони здоров`я незалежно від форми власності чи фізичною особою - підприємцем, яка в установленому законом порядку одержала ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, що відповідають встановленим Кабінетом Міністрів України вимогам до надавача медичних послуг за програмою медичних гарантій, та має відповідати умовам закупівлі, специфікаціям до медичних послуг, а також враховувати визначений у програмі медичних гарантій обсяг забезпечення медичними послугами відповідно до потреб у межах кожного госпітального округу.

Відповідно до абз. 2 ч. 3 ст. 10 Закону України «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення», при розрахунку тарифів та коригувальних коефіцієнтів базою для визначення компонента оплати праці медичних працівників є величина, що є не меншою за 250 відсотків середньої заробітної плати в Україні за липень року, що передує року, в якому будуть застосовуватися такі тарифи та коригувальні коефіцієнти.

Тариф, який сплачує НСЗУ за договором, є платою за надані пацієнтам медичні послуги, пов`язані безпосередньо з ПМД. Кошти, одержані надавачем ПМД за договором, є фінансовою гарантією того, що пацієнту будуть надані всі необхідні йому послуги ПМД у цього надавача. Отже, витрати надавача, пов`язані з організацією надання цих послуг пацієнтам, можуть покриватися за рахунок коштів, одержаних за договором.

Зазначене свідчить про те, що КНП ММР «ЦПМСД № 5» отримує кошти також від НСЗУ з Державного бюджету України за програмою медичних гарантій відповідно до тарифу, компонентом якого є оплата праці.

Згідноплатіжного доручення№ 17192від 08травня 2022р. КНП ММР «ЦПМСД № 5» отримало від НСЗУ 2 250 245,17 грн. як оплату за медичні послуги ПМД згідно договору № 0000-63Н5-М000 від 10.01.2020р. та звіту 35512883.20Е11 від 04.05.2020.

КНП ММР «ЦПМСД № 5» стверджує, що кошти, сплачені на користь ОСОБА_2 , були отримані КНП ММР «ЦПМСД № 5» від Національної служби здоров`я України за програмою медичних гарантій на договірних засадах, а не з місцевого бюджету. Зазначене не спростовується матеріалами справи.

Згідно листа виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 23.06.2023р. Миколаївською міською радою фінансування закладів охорони здоров`я, у тому числі КНШ ММР «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 5», здійснюється на підставі п. 3 ч. 1, ст. 89 Бюджетного кодексу України, яким передбачено, що до видатків, що здійснюються з бюджетів сільських, селищних, міських територіальних громад, належать, окрім інших, належать видатки на: оплату комунальних послуг та енергоносіїв комунальних закладів охорони здоров`я, які належать відповідним територіальним громадам, для забезпечення надання медичних послуг за програмою державних гарантій медичного обслуговування населення; місцеві програми розвитку та підтримки комунальних закладів охорони здоров`я, які належать відповідним територіальним громадам, місцеві програми надання населенню медичних послуг понад обсяг, передбачений програмою державних гарантій медичного обслуговування населення; місцеві програми громадського здоров`я.

Крім того, рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 11.10.2022 № 542, з метою поліпшення здоров`я населення та забезпечення соціально-економічного розвитку міста, подальшого удосконалення роботи в галузі охорони здоров`я м. Миколаєва, затверджено Програму розвитку та підтримки комунальних закладів охорони здоров`я Миколаївської міської ради та надання медичних послуг, понад обсяг передбачений програмою державних гарантій медичного обслуговування населення на 2023-2025 роки, яка містить заходи щодо фінансової підтримки, розвитку, покращання матеріально-технічної бази закладів охорони здоров`я міста Миколаєва, у тому числі КНП ММР «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 5».

Отже,Миколаївська міськарада нефінансує КНП ММР «ЦПМСД № 5» на виплату заробітної плати.

Таким чином, матеріалами справи встановлено, що особою, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, є Комунальне некомерційне підприємство Миколаївської міської ради «Центр первинної медико- санітарної допомоги № 5», з яким відповідачка перебуває в трудових відносинах, а також не підтверджено завдання виплатою заробітної плати незаконно звільненому працівнику цього підприємства шкоди саме Миколаївській міській раді.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Відповідно до вимог ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно зі ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на судовий захист. Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їхнього порушення чи реальної небезпеки такого порушення. Стаття 12 ЦК України передбачає, що особа вільно, на власний розсуд обирає способи захисту цивільного права. Способи захисту цивільних прав та інтересів передбачені ст. 16 ЦК України. Так під способами захисту суб`єктивних цивільних прав та інтересів розуміють закріплені законом матеріально - правові заходи примусового характеру, за допомогою яких суд здійснює поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав чи інтересів та вплив на правопорушника. Підставами позову згідно зі ст. 175 ЦПК України, які суд не може змінити без згоди позивача, є обставини, якими останній обґрунтовує вимоги, а предметом позову, є спосіб захисту права, який він просить суд застосувати до відповідачів.

Як убачаєтьсяз позовноїзаяви,з якою заступник керівникаМиколаївської місцевоїпрокуратури №1звернувся досуду, позовнихвимог простягнення шкодина користьКНП ММР«ЦПМСД №5»внаслідок заподіяннясаме їй,а неМиколаївській міськійраді шкодизаявлено вустановленому закономпорядку небуло.При цьому КНП ММР «ЦПМСД № 5» має у справі процесуальний статус третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на стороні позивача, що унеможливлює стягнення коштів на її користь.

З урахуванням викладеного позовні вимоги про стягнення шкоди, завданої КНП ММР «ЦПМСД № 5» виплатою середнього заробітку незаконно звільненому працівнику ОСОБА_2 , на користь Миколаївської міської ради, є безпідставними. Тому, переглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що у задоволенні позову слід відмовити.

З урахуваннямвикладеного,колегія суддіввважає недоцільнимв межахзаявлених позовнихвимог робитианаліз іншимдоводам апеляційноїскарги відповідачки,оскільки вониможуть статипредметом дослідженнята аналізуу разізвернення досуду звимогами простягнення коштівв порядкурегресу на користь особи, яка фактично виплатила суму шкоди.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 376, 382, 384 ЦПК України, колегія суддів,-

П О С Т А Н О В И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 лютого 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позову заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 , третя особа Комунальне некомерційне підприємство Миколаївської міської ради «Центр первинної медико-санітарної допомоги № 5» про відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного звільнення працівника - відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення у випадках, передбачених статтею 389 ЦПК України.

Головуючий:

Судді:

Повний текст постанови складено 03 липня 2023 року