КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
____________________________________
Справа №755/3443/21
Апеляційне провадження
№ 22-ц/824/1396/2023
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
15 лютого 2023 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:
судді-доповідача Рейнарт І.М.
суддів Кирилюк Г.М., Семенюк Т.А.
при секретарі Баллі Л.М.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та Національного банку України на рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 липня 2022 року (суддя Хромова О.О.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України про стягнення середнього заробітку за час невиконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника та моральної шкоди,
встановив:
у лютому 2021 року позивач звернувся до суду з позовом, та з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 8 грудня 2021 року, просив стягнути з Національного Банку України 25 857 131грн середнього заробітку за період з 31 червня 2016 року по 25 січня 2021 року за затримку виконання рішення суду про поновлення його на роботі після незаконного звільнення, моральну шкоду в розмірі 350 000грн та судові витрати.
Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що з 20 жовтня 1999 року по 25 січня 2021 року він перебував із відповідачем в трудових відносинах, наказом НБУ від 30 жовтня 2014 року його звільнено з посади директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ з 30 жовтня 2014 року за вчинений 30 вересня 2014 прогул без поважних причин (п. 4 ст. 40 КЗпП України). Наказом від 12 січня 2015 року у пункті 1 наказу від 30 жовтня 2014 року цифри та слова «30 жовтня 2014 року» замінено цифрами та словами «17 листопада 2014 року».
Позивач посилався на те, що рішенням Печерського районного суду міста Києва від 21 січня 2015 року, залишеним без змін ухвалами Апеляційного суду міста Києва від 5 березня 2015 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року у справі №754/35994/14, визнано незаконними та скасовано наказ Національного банку України від 30 жовтня 2014 року №1881-к «Про звільнення ОСОБА_1 » та наказ Національного банку України від 12 жовтня 2015 року № 33-к «Про внесення зміни до наказу Національного банку України від 30 жовтня 2014 року № 1881-к»; поновлено його на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України з 17 листопада 2014 року; стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу за періоди з 17 листопада 2014 року по 16 грудня 2014 року у сумі 27 353грн 08коп., та з 17 грудня 2014 року по 16 січня 2015 року у сумі 26 109грн 72коп.; допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення його на роботі та в частині
присудження заробітної плати за один місяць в сумі 27353грн 08коп.
Позивач стверджував, що наказом НБУ від 3 лютого 2015 року №626-к його поновлено на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ з 17 листопада 2014 року. 4 лютого 2015 року він прибув до НБУ для виконання своїх трудових обов`язків на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України, однак цього ж дня був звільнений із посади за систематичне невиконання без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором (пункт 3 статті 40 КЗпП України).
Позивач зазначав, що рішенням Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року у справі №757/7498/15-ц визнано незаконним наказ НБУ від 4 лютого 2015 року, поновлено його на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ, стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу з 5 лютого 2015 року по 30 березня 2016 року. Постановою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2016 року рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасовано з направленням справи на новий апеляційний розгляд. У подальшому постановою Верховного Суду від 17 липня 2019 року стягнуто з Національного банку України на його користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 5 лютого 2015 року до 30 березня 2016 року в розмірі 420 978,24грн з відрахуванням обов`язкових виплат за платежів.
Позивач посилався на те, що ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 29 серпня 2019 року йому видано дублікат виконавчого листа по справі №757/7498/15-ц, поновлено строк його пред`явлення до виконання, а державним виконавцем 10 серпня 2020 року було відкрито виконавче провадження. 20 січня 2021 року його було ознайомлено під особистий підпис з наказом НБУ від 10 червня 2016 року «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 », при цьому попереджено про наступне вивільнення листом від 4 грудня 2020 року та запропоновано вакантні посади в НБУ, які не відповідають його фаху та досвіду, набутого за час роботи в структурі НБУ з 1999 року після отримання фахової освіти. 25 січня 2021 року його звільнено з роботи на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України, цього ж дня видано трудову книжку та перераховано суму коштів як обрахованих розрахункових при звільненні відповідно до зазначеного наказу.
Позивач зазначав, що на час незаконних його звільнень 30 жовтня 2014 року та 4 лютого 2015 року відповідачем було ліквідовано Дирекцію з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України зі скороченням штату та чисельності працівників та створено у структурі центрального апарату НБУ Департамент з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України, та передано зазначеному Департаменту усі функції, що виконувала Дирекція з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного Банку України, про що йдеться у постанові Правління НБУ від 19 січня 2015 року № 36 «Про внесення змін до структури центрального апарату Національного банку України».
Позивач стверджував, що відповідно до Положення про Департамент права, обов`язки та відповідальність директора Департаменту, є практично аналогічними правам, обов`язкам та відповідальності директора Дирекції. Він відповідає усім вимогам до директора Департаменту, визначеним пунктом 3 Розділу І Положення про Департамент, а завдання та обов`язки, права, відповідальність, визначені пунктами 2-4 посадової інструкції директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України відповідають тим, які він виконував до часу незаконного звільнення з посади.
Позивач вважав, що посада директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України, на яку його було поновлено, не є рівноцінною посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України, з якої його було звільнено, тотожною є тільки назва. Відповідно рівноцінною посадою є посада директора Департаменту з управління діяльністю корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України, на якій він підлягав поновленню з 30 березня 2016 року, тобто з моменту набрання рішенням Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року в частині поновлення на роботі законної сили.
Позивач зазначав, що відповідачем 14 липня 2017 року в добровільному порядку було виконано рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року в частині оплати вимушеного прогулу за період з 5 лютого 2015 року по 30 березня 2016 року у визначеному судом розмірі. Однак, посадовий оклад директора Департаменту з управління діяльністю корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України був встановлений у вищому розмірі, ніж посадовий оклад директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України, тобто збільшено оплату праці за виконання посадових обов`язків, які він виконував до незаконного звільнення, тому справедливим і ефективним буде стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розрахованого з урахуванням посадового окладу директора Департаменту з управління діяльністю корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України. З огляду на зазначене, відповідачем підлягає виплаті середній заробіток за час затримки виконання рішення суду за період з 31 березня 2016 року по 25 січня 2021 року в розмірі 25 857 131грн, що розрахований за висновком судового експерта Буколової В.В. за результатами проведення судової економічної експертизи від 7 грудня 2021 року №2.14.
Також позивач просив стягнути моральну шкоду, розмір якої оцінив в сумі 350000грн. На обґрунтування вимог про стягнення моральної шкоди зазначав, що незаконним звільненням із звинуваченням у систематичному порушенні трудової дисципліни, якого не було, тривалим не поновленням на роботі, не поновленням на посаді (рівноцінній по суті, а не формі), яку він обіймав до звільнення, йому завдано моральних страждань. Невидача трудової книжки при звільненні також позбавила його можливості працевлаштуватись в іншому місці.
Позивач посилався на те, що у результаті протиправних дій відповідача був порушений його звичний життєвий уклад, йому довелось тривалий час доводити свою правоту та досягати відновлення справедливості, його сім`я була без засобів до існування, ускладнилися відносини в сім`ї, довелось постійно давати принизливі пояснення близьким та оточенню щодо ситуації, що склалася.
Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 26 липня 2022 року позов задоволено частково, стягнуто з Національного Банку України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі в розмірі 1 667 833грн 93коп, моральну шкоду в розмірі 100 000грн, що в загальному розмірі становить 1 767 833грн 93коп. та судовий збір в розмірі 1 009грн 80коп.
У поданій апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду в частині відмови в стягненні з відповідача середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі у сумі 24 189 297,07грн та в частині відмови у стягненні моральної шкоди у сумі 250 000грн, ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення цих позовних вимог та стягнути з відповідача судові витрати.
Позивач стверджує, що судом першої інстанції незаконно та необґрунтовано не вирішено питання про стягнення з відповідача на його користь суми середнього заробітку
за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 31 березня 2016 року по 30 червня 2016 року. Позивач зазначає, що в прохальній частині заяви про уточнення позовних вимог дійсно зазначено період з 31 червня 2016 року по 25 січня 2021 року, але при її виготовленні було допущено описку, замість вірного місяця «березня» помилково зазначено «червня». Але суд першої інстанції в рішенні незаконно та необґрунтовано зазначив, що позивач, виходячи з принципу диспозитивності, не заявив вимоги про стягнення суми середнього заробітку за час не виконання рішення суду за цей період, при цьому встановивши, що позивач в описовій частині позовної заяви, заяви про уточнення позовних вимог, поясненнях в суді, питанні, яке було поставлено на вирішення судовому експерту, послідовно зазначав, що відповідачем підлягає виплата середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду за період з 31 березня 2016 року по 25 січня 2021 року.
Позивач стверджує, що суд неналежно з`ясував ту обставину, що він протягом розгляду справи категорично стверджував, що рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року про поновлення його на роботі виконано не було, відповідно ефективного поновлення його прав так і не відбулося.
Позивач вважає, що суд першої інстанції, досліджуючи обставини справи та даючи їм правову оцінку, помилково не застосував до спірних правовідносин правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 8 вересня 2021 року у справі №721/910/19, відповідно до якої видача роботодавцем наказу про формальне поновлення працівника на роботі, без вчинення всіх дій, які включають у себе належне виконання рішення суду, не може бути підставою для покладення на цього працівника обов`язку оскаржувати такий наказ, яким фактично не забезпечено поновлення вже захищених судом прав особи на відповідну роботу.
Позивач зазначає, що судом першої інстанції в порушення норм процесуального права не надано належної правової оцінки висновку експерта за результатами проведеної судової економічної експертизи від 7 грудня 2021 року №2.14, виготовленого судовим експертом Буколовою В.В.
Також позивач вважає, що судом першої інстанції необґрунтовано та незаконно відмовлено в стягненні частини суми моральної шкоди. Судом констатовано факт завдання немайнової (моральної) шкоди, але не обґрунтовано, чому частина розміру моральної шкоди заявленого в позові, в якій суд відмовив, не є справедливим відшкодуванням.
У відзиві на апеляційну скаргу позивача відповідач просить залишити її без задоволення, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів.
У поданій апеляційній скарзі Національний банк України просить скасувати рішення суду першої інстанції, ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову та стягнути з позивача судові витрати.
Відповідач стверджує, що у судовому порядку у справі №757/7498/15-ц встановлено, що ОСОБА_1 добровільно поновлений на роботі Національним банком України у 2016 році, у зв`язку з чим підстав для задоволення позову про стягнення середнього заробітку за затримку виконання рішення суду про поновлення на роботі немає.
Відповідач зазначає, що висновки суду першої інстанції суперечать дійсним обставинам справи, оскільки відповідач повідомляв про поновлення позивача на роботі його представника, і зазначене відбувалось не під час розгляду заяви про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню, а саме під час розгляду справи про поновлення на роботі, тобто в межах однієї справи та одного судового провадження.
Відповідач вважає, що суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні безпідставно ототожнив поняття «обізнаності з наказом» та «ознайомлення з наказом під підпис», а також «забезпечення доступу до роботи» з «виходом працівника на роботу».
Також відповідач вважає, що висновок суду першої інстанції про те, що представнику позивача - адвокату Панчосі О.С. не було відомо про наявність наказу про поновлення позивача на роботі, суперечить обставинам справи та наданим доказам, які містяться у матеріалах справи, які не досліджені судом першої інстанції належним чином.
Також відповідач звертає увагу апеляційного суду на недобросовісну поведінку позивача та зазначає, що він протягом п`яти років вживав заходи для отримання виконавчого листа, а потім його дублікату, замість того, щоб з`явитися до Національного банку України та виконувати свої трудові функції. Доказів того, що ОСОБА_1 з часу видання наказу про поновлення на роботі звертався або з`являвся до Національного банку України з приводу поновлення на роботі та не був допущений до роботи позивач до суду не надав.
Відповідач стверджує, що суд першої інстанції не навів жодного обґрунтування розміру стягнутої на користь позивача моральної шкоди, не зазначив, які саме моральні страждання взяті ним до уваги, як визначена їх ступінь та якими доказами вони підтверджуються. Натомість, Національний банк України вважає, що визначений розмір моральної шкоди в сумі 100 000грн, не відповідає засадам справедливості та розумності. Позивач жодних доказів, які б підтверджували факт заподіяння йому моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, не надав, а обставини, на які він посилається, не пов`язані з затримкою виконання рішення про поновлення на роботі.
Відповідач стверджує, що відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі №711/8446/16-ц, не може вважатися затримкою час після видання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі, проте суд першої інстанції в оскаржуваному рішенні безпідставно стягнув середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі з 1 липня 2016 року до 20 січня 2021 року, тобто за період часу після видання наказу Національного банку України від 10 червня 2016 року №2554-к про поновлення позивача на роботі.
Відповідач зазначає, що під час розгляду справи в суді першої інстанції НБУ заявляв про пропуск позивачем строків позовної давності, оскільки ОСОБА_1 був обізнаний про поновлення його на роботі не пізніше, ніж на початку 2017 року, натомість звернувся до суду з позовом у лютому 2021 року, тобто зі значним пропуском строку, встановленого статтею 233 КЗпП України. При цьому ОСОБА_1 не надав доказів поважності причин пропуску зазначеного строку. Проте суд першої інстанції помилково не застосував наслідки пропуску строку звернення до суду.
У відзиві на апеляційну скаргу відповідача позивач просить залишити її без задоволення, посилаючись на безпідставність та необґрунтованість її доводів.
Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_1 , який підтримав свою апеляційну скаргу та заперечував проти апеляційної скарги відповідача, пояснення представника відповідача Булгакова С.В. , який заперечував проти апеляційної скарги позивача та підтримав доводи апеляційної скарги відповідача, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційних скарг та відзивів на апеляційні скарги, вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_1 підлягає частковому задоволенню, а апеляційна скарга Національного банку України задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що ОСОБА_1 з 18 травня 2012 року працював в Національному банку України на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України.
Наказом Національного банку України від 30 жовтня 2014 року № 1881-к ОСОБА_1 було звільнено з роботи на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України з 30 жовтня 2014 року.
Наказом Національного банку України від 12 січня 2015 року № 33-к «Про
внесення зміни до наказу Національного банку України від 30 жовтня 2014 року № 1881-к», у пункті 1 наказу від 30 жовтня 2014 року № 1881-к цифри і слова «30 жовтня 2014 року» замінено цифрами і словами «17 листопада 2014 року».
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 21 січня 2015 року визнано незаконними накази Національного банку України від 30 жовтня 2014 року № 1881-к «Про звільнення ОСОБА_1 » і від 12 січня 2015 року № 33-к «Про внесення зміни до наказу Національного банку України від 30 жовтня 2014 року № 1881-к» та скасовано їх; ОСОБА_1 поновлено на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України з 17 листопада 2014 року.
Наказом Національного банку України від 03 лютого 2015 року № 626-к поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України з 17 листопада 2014 року.
04 лютого 2015 року ОСОБА_1 приступив до виконання своїх трудових обов`язків на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України.
Наказом Національного банку України від 04 лютого 2015 року № 634-к ОСОБА_1 звільнено з посади директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України на підставі пункту 3 частини першої статті 40 КЗпП України за систематичне невиконання без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором.
Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 21 грудня 2015 року у задоволенні позову ОСОБА_1 про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі і стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відмовлено.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 грудня 2015 року скасовано і ухвалено нове рішення про задоволення позову ОСОБА_1 . Визнано незаконним наказ Національного банку України від 04 лютого 2015 року № 634-к. Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України. Стягнуто з Національного банку України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 05 лютого 2015 року до 30 березня 2016 року у розмірі 367 307,44грн з відрахуванням обов`язкових виплат та платежів.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2016 року касаційну скаргу Національного банку України задоволено частково. Рішення Апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року в частині стягнення з Національного банку України на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасовано, справу у цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року залишено без змін.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 23 травня 2017 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Печерського районного суду м. Києва від 21 грудня 2015 року в частині стягнення з Національного банку України середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасовано і ухвалено у цій частині нове рішення. Стягнуто з Національного банку України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 05 лютого 2015 року до 30 березня 2016 року у розмірі 796 151,65грн з відрахуванням обов`язкових виплат та платежів з цієї суми.
Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 липня 2019 рокурішення Апеляційного суду м. Києва
від 23 травня 2017 року змінено у частині визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Стягнуто з Національного банку України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 05 лютого 2015 року до 30 березня 2016 року у розмірі 420 978,24грн з відрахуванням обов`язкових виплат та платежів з цієї суми.
Наказом Національного банку України № 2554-к від 10 червня 2016 року ОСОБА_1 поновлено на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України з 5 лютого 2015 року із збереженням раніше встановлених умов праці. Також у наказі визначено ОСОБА_1 робоче місце за адресою АДРЕСА_1 .(с.с.9 т.2)
15 червня 2016 року на поштову адресу ОСОБА_1 . Національним банком України направлений лист, у якому позивач повідомлявся про поновлення його на роботі наказом від 10 червня 2016 року № 2554-к, та про необхідність з`явитися до Департаменту персоналу. Лист повернувся до банку без вручення у зв`язку із закінченням встановленого строку зберігання (с.с.22-23 т.2).
14 червня 2017 року ОСОБА_1 виплачено 640 902,08грн середнього заробітку за час вимушеного прогулу (с.с.11 т.2).
29 вересня 2020 року на поштову адресу ОСОБА_1 . Національним банком України направлені копія наказу про поновлення на роботі та копія листа від 14 червня 2016 року та вдруге запропоновано з`явитися до Департаменту персоналу (с.с.25-29 т.2). Лист повернувся до банку без вручення за закінченням терміну зберігання (с.с.30-31 т.2).
З наказом № 2554-к від 10 червня 2016 року ОСОБА_1 ознайомився 20 січня 2021 року (с.с.9 т.2).
Наказом Національного банку України № 100-к від 20 січня 2021 року постановлено уважати ОСОБА_1 таким, що з 21 січня 2021 року приступив до роботи на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України після поновлення на роботі відповідно до наказу Національного банку України від 10 червня 2016 року № 2554-к. Визначено робоче місце ОСОБА_1 у кабінеті № 316 за адресою АДРЕСА_1 .
Наказом Національного банку України № 51-по від 20 січня 2021 року визначені заходи щодо організації роботи ОСОБА_1 .
Наказом Національного банку України № 160-к від 22 січня 2021 року ОСОБА_1 звільнено з посади директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України з 25 січня 2021 року за угодою сторін на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що фактично рішення суду про поновлення ОСОБА_1 на роботі було виконано 20 січня 2021 року, коли позивач ознайомився з наказом про його поновлення на роботі. Також суд вважав, що з Національного банку України підлягає стягненню середній заробіток за час невиконання рішення суду про поновлення позивача на роботі за період з 1 липня 2016 року по 20 січня 2021 року, виходячи із середньоденної заробітної плати у розмірі 1 461,73грн та позовних вимог, зазначених ОСОБА_1 у уточненій позовній заяві. При цьому суд зазначив, що правових підстав для застосування строку звернення до суду, передбаченого ст. 233 КЗпП України, немає.
Частково задовольняючи позовні вимоги про стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з тривалого не поновлення позивача на роботі та неправомірності дій відповідача.
Проте, повністю погодитися з такими висновками суду першої інстанції колегія суддів не може з таких підстав.
Відповідно до частини другої статті 129 Конституції України обов`язковість
судового рішення є однією з основних засад судочинства.
Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд (стаття 129-1Конституції України).
Частиною сьомою статті 235 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) передбачено, що рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.
Негайне виконання судового рішення полягає в тому, що воно набуває властивостей здійснення і підлягає виконанню не з часу набрання ним законної сили, що передбачено для переважної більшості судових рішень, а негайно з часу його оголошення в судовому засіданні, чим забезпечується швидкий і реальний захист життєво важливих прав та інтересів громадян і держави.
Належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.
Рішенням Апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року визнано незаконним наказ Національного банку України від 04 лютого 2015 року № 634-к. Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України.
Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, визначений у законі комплекс дій, спрямованих на захист і поновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд справи судом; право на судовий захист є гарантією прав і свобод людини і громадянина, а обов`язкове виконання судових рішень - складовою права на справедливий судовий захист.
Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі, і цей обов`язок полягає в тому, що у роботодавця обов`язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися.
Встановлено, що в порушення вимог частини сьомої статті 235 КЗпП України, а також принципу обов`язковості судового рішення, Національний банк України виконав рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року про поновлення ОСОБА_1 на роботі тільки 10 червня 2016 року.
Відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Як зазначив Верховний суд України у постанові від 1 липня 2015 року у справі № 6-435цс15, за змістом положень статті 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати не видання власником (уповноваженим органом) негайно після проголошення судового рішення наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин.
За таких обставин, позовні вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за затримку виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі у період з 31 березня 2016 року по 9 червня 2016 року є обґрунтованими.
Доводи позивача, що фактично відповідачем рішення суду про поновлення його на
роботі було виконано 20 січня 2021 року, коли він ознайомився з наказом про поновлення на роботі, колегія суддів вважає безпідставними.
З наданих суду доказів вбачається, що наказ про поновлення ОСОБА_1 на роботі Національним банком України був виданий 10 червня 2016 року, про поновлення позивача на роботі його було повідомлено листом від 14 червня 2016 року, також відповідач вніс відповідний запис до трудової книжки ОСОБА_1 .
Та обставина, що ОСОБА_1 не був отриманий лист відповідача від 14 червня 2016 року не свідчить про невиконання відповідачем рішення суду про поновлення позивача на роботі, оскільки лист не був отриманий позивачем з його вини, так як був повернутий поштою відповідачу за закінченням терміну зберігання.
Крім того, з обставин даної справи та пояснень ОСОБА_1 встановлено, що після рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року він до Національного банку України не з`являвся, відомостей про отримання та пред`явлення ним виконавчого листа про поновлення на роботі до виконання матеріали справи не містять.
Дата отримання позивачем виконавчого листа на виконання рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року не зазначена також і в ухвалі Печерського районного суду міста Києва від 29 серпня 2019 року про видачу дублікату виконавчого листа.
Доводи ОСОБА_1 , що відповідач не здійснив належних дій для виконання рішення суду про поновлення його на роботі, колегія суддів вважає безпідставними, так як відповідач виконав рішення суду 10 червня 2016 року у добровільному порядку та повідомив позивача у належний спосіб, поштовим зв`язком, про видання наказу про його поновлення на роботі, і саме неналежна поведінка позивача призвела до не отримання ним повідомлення відповідача про його поновлення на роботі.
При цьому, листи на адресу позивача про його поновлення на роботі відповідачем направлялися неодноразово, однак жодного разу не були отримані позивачем і поважних причин неотримання цих листів ОСОБА_1 наведено не було.
Отже, роботодавець вжив необхідні заходи та створив належні умови для отримання працівником наказу про його поновлення на роботі, у свою чергу ОСОБА_1 на власний розсуд, свідомо відмовився від його отримання без поважних причин.
Також, позивачем не заперечувалося, що він не виходив на роботу після прийняття судом рішення про його поновлення на роботі, при цьому, не надано доказів, що його не було допущено відповідачем до роботи з 31 березня 2016 року.
Не врахував суд першої інстанції і процесуальної поведінки позивача, який на підставі ухвали Печерського районного суду міста Києва від 29 серпня 2019 року тільки 28 лютого 2020 року отримав дублікат виконавчого листа, а пред`явив його до примусового виконання 10 серпня 2020 року.
У трудових правовідносинах як працівник, так і роботодавець мають діяти добросовісно, не допускаючи дій, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Принцип добросовісності в трудовому праві характеризується прагненням суб`єктів належним чином, сумлінно здійснювати трудові права й виконувати обов`язки, передбачених трудовим законодавством та трудовим договором.
Реалізуючи права і виконуючи обов`язки, суб`єкти трудових правовідносин зобов`язані утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди працівнику, роботодавцю, довкіллю або державі. Не допускаються дії працівника чи роботодавця, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.
Під зловживанням трудовим правом для сторін трудових відносин варто розуміти особливу недобросовісну поведінку, пов`язану з навмисним створенням для працівника та
(або) роботодавця ситуації правової невизначеності за межами права, з порушенням принципів справедливості, добросовісності та розумності.
Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що висновки суду першої інстанції про фактичне виконання відповідачем рішення суду про поновлення позивача на роботі 20 січня 2021 року, з моменту ознайомлення позивача з наказом від 10 червня 2016 року, не відповідають обставинам справи та не ґрунтуються на нормах матеріального права, а відтак є помилковими.
Постановою Верховного Суду від 17 липня 2019 року визначено, що середньоденна заробітна плата позивача у вересні-жовтні 2014 року становила 1 461,73грн, період з 31 березня 2016 року по 10 червня 2016 року містить 52 робочих дні, за які позивачу підлягає сплаті 76 009грн 96коп.
Колегія суддів погоджується з доводами позивача про необґрунтований висновок суду першої інстанції, що його позовні вимоги полягали у стягненні середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду за період з 1 липня 2016 року по 20 січня 2021 року, оскільки у мотивувальній частині своєї позовної заяви ОСОБА_1 зазначив, що середній заробіток за час затримки виконання рішення суду підлягає виплаті за період з 31 березня 2016 року.
Зазначення у прохальній частині позовної заяви про стягнення середнього заробітку з 31 червня 2016 року, враховуючи не існування такої дати та невідповідність обставинам, викладеним у тексті позовної заяви, є підставою для з`ясування судом позовних вимог під час підготовчого судового засідання, що судом першої інстанції зроблено не було.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду в частині стягнення середнього заробітку за затримку у виконанні рішення суду про поновлення на роботі, підлягає скасуванню, а позовні вимоги в цій частині підлягають частковому задоволенню, а саме: стягненню підлягає середній заробіток за період з 31 березня 2016 року по 10 червня 2016 року.
Доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про неврахування судом правових висновків Верховного Суду, викладених у справі № 721/910/19, колегія суддів вважає безпідставними, оскільки обставини даної справи не є ідентичними обставинам справи, яка була предметом розгляду Верховного Суду.
У даній справі наказом Національного банку України від 10 червня 2016 року ОСОБА_1 був поновлений на посаді, з якої він був звільнений і на якій повинен був бути поновлений відповідно до рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року.
Твердження ОСОБА_1 про обов`язок відповідача поновити його на рівнозначній посаді, а саме на новоствореній посаді директора Департаменту з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного Фонду Національного банку України, є необґрунтованими, оскільки норми трудового законодавства, які регулюють правовідносин сторін, такого обов`язку відповідача не містять.
Крім того, відповідачем було виконано рішення суду, яким ОСОБА_1 був поновлений саме на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України.
Безпідставними є доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 про ненадання судом першої інстанції належної правової оцінки висновку експерта за результатами проведеної судової економічної експертизи від 7 грудня 2021 року, так як у рішенні суду наведене обґрунтування не прийняття судом, як доказу, вказаного висновку експерта, з яким колегія суддів погоджується.
Доводи апеляційної скарги Національного банку України про неправомірне не застосування судом першої інстанції до вимог позивача про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду позовної давності, оскільки про своє
поновлення на роботі позивач був обізнаний не пізніше, ніж з початку 2017 року, а з даним позовом звернувся до суду у лютому 2021 року, тобто з пропуском строків, встановлених ст. 233 КЗпП України, є безпідставними.
Частиною першою статті 233 КЗпП України, у редакції на час подання позову, було передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
За змістом частини другої статті 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
На думку Великої Палати Верховного Суду, яка зазначена у постанові від 8 лютого 2022 року у справі № 755/12623/19, середній заробіток за час вимушеного прогулу за своїм змістом є заробітною платою, право на отримання якої виникло у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин. Такий висновок підтверджується також змістом частини другої статті 235 КЗпП України, якою визначено, що при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи.
Тобто в разі визнання звільнення незаконним та поновлення працівника на роботі держава гарантує отримання працівником середнього заробітку за час вимушеного прогулу, оскільки такий працівник був незаконно позбавлений роботодавцем можливості виконувати свою трудову функцію з незалежних від нього причин та отримувати заробітну плату.
Вказана норма права, крім превентивної функції, виконує функцію соціальну, задовольняючи потребу працівника в засобах до існування на період незаконного звільнення. Відтак, за умови встановлення факту незаконного звільнення особи, час вимушеного прогулу працівника повинен бути оплаченим і спір розглянутим в одному позовному провадженні з вирішенням питання про поновлення на роботі, або в різних провадженнях, що не впливає на розрахунок середнього заробітку, оскільки період за який він обраховується є сталим для звільненого працівника.
Таке тлумачення відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності, сприяє дотриманню балансу прав і законних інтересів незаконно звільнених працівників, які були позбавлені можливості працювати та отримувати гарантовану на конституційному рівні винагороду за виконану роботу, та стимулює несумлінних роботодавців, які порушили таке конституційне право працівників, у подальшому дотримуватися норм чинного законодавства.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, «що правова природа середнього заробітку за час вимушеного прогулу відрізняється від правової природи середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Середній заробіток за час вимушеного прогулу - це заробітна плата, а середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні таким не є. Заробітна плата не може сплачуватися особі, яка не перебуває в трудових відносинах з роботодавцем, який проводить виплату. При виплаті середнього заробітку за час вимушеного прогулу особа поновлюється на роботі з дня звільнення, тобто вважається такою, що весь цей час перебувала в трудових відносинах.
Таким чином, середній заробіток за час вимушеного прогулу входить до структури заробітної плати бо є заробітною платою.
Отже, спір щодо стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який виник у зв`язку з незаконним звільненням працівника, який був позбавлений можливості
виконувати роботу не зі своєї вини, є трудовим спором, пов`язаним з недотриманням законодавства про працю та про оплату праці...
На підставі системного аналізу наведених положень трудового законодавства Велика Палата Верховного Суду висновує, що працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу як складової належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Також, позивач не позбавлений права після ухвалення судового рішення про поновлення його на роботі в подальшому звернутися до суду із позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, якщо такі вимоги не розглянуті у справі про поновлення на роботі.»
Відповідно до статті 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.
Аналіз статті 236 КЗпП України свідчить, що у разі затримки виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі, роботодавець сплачує працівнику середній заробіток, який є заробітною платою, а відтак з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівник має право звернутися до суду без обмеження будь-яким строком.
Отже, суд першої інстанції правомірно зазначив про відсутність підстав для застосування строків, визначених у статті 233 КЗпП України, до позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення ОСОБА_1 на роботі.
Разом з цим, до вимог про стягнення моральної шкоди у зв`язку із порушенням трудових прав ОСОБА_1 необхідно застосовувати положення ч. 1 ст. 233 КЗпП України.
Зазначені строки звернення до суду застосовуються виключно щодо спорів, які за своєю юридичною природою належать до трудового права.
Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин регулюється статтею 237-1 КЗпП України, якою передбачено відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.
Зазначена норма права містить перелік юридичних фактів, що є підставою виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.
За змістом вказаного положення закону передумовою для відшкодування працівнику моральної шкоди на підставі ст. 237-1 КЗпП України є наявність порушення прав працівника у сфері трудових відносин, з урахуванням специфіки об`єкту яких, завдана моральна шкода може бути відшкодована працівнику у вигляді одноразової грошової виплати або в іншій матеріальній формі.
Встановлене Конституцією та законами України право на відшкодування моральної (немайнової) шкоди є важливою гарантією захисту прав і свобод громадян та законних інтересів юридичних осіб.
Відповідно до статті 237-1 КЗпП України за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права, так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв`язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди, обирається потерпілою особою з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин.
Обґрунтовуючи вимоги про стягнення моральної шкоди, ОСОБА_1 зазначав, що незаконним звільненням із звинуваченням у систематичному порушенні трудової дисципліни, якого не було, тривалим не поновленням на роботі, не поновленням на посаді (рівноцінній по суті, а не формі), яку він обіймав до звільнення, йому завдано моральних страждань. Невидача трудової книжки при звільненні також позбавила його можливості працевлаштуватись в іншому місці.
Позивач посилався на те, що у результаті протиправних дій відповідача був порушений його звичний життєвий уклад, йому довелось тривалий час доводити свою правоту та досягати відновлення справедливості, його сім`я була без засобів до існування, ускладнилися відносини в сім`ї, довелось постійно давати принизливі пояснення близьким та оточенню щодо ситуації, що склалася.
При зверненні у 2015 році до суду з позовом про поновлення на роботі, ОСОБА_1 не були заявлені позовні вимоги про стягнення моральної шкоди.
КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи винятків для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а статтею 237-1 цього Кодексу передбачено право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин.
Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення порушених прав, зокрема поновлення позивача на роботі, а має самостійне юридичне значення.
За наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин, тобто незаконного звільнення, що встановлено іншим преюдиційним судовим рішенням в справі № 757/7498/15, відшкодування моральної шкоди на підставі статті 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати.
За таких обставин, ОСОБА_1 мав право на відшкодування завданої йому моральної шкоди незаконним звільнення.
Разом з цим, рішення про поновлення позивача на роботі було прийнято 30 березня 2016 року, а з позовом про стягнення моральної шкоди, завданої незаконним звільненням, ОСОБА_1 звернувся до суду у лютому 2021 року, тобто з пропуском визначеного ч. 1 ст. 233 КЗпП України строку.
Враховуючи, що при розгляді даної справи було встановлено, що відповідач виконав рішення суду про поновлення ОСОБА_1 на роботі із затримкою, а саме 10 червня 2016 року, тобто допустив порушення трудових прав позивача, останній мав право на відшкодування завданим цим порушенням моральної шкоди.
Однак, трудові права ОСОБА_1 були поновленні 10 червня 2016 року видачею наказом про його поновлення на роботі, тому з позовом про відшкодування моральної шкоди, завданої затримкою виконання рішення суду про його поновлення на роботі, позивач мав право звернутися до суду до 10 вересня 2016 року, проте звернувся до суду з даним позовом у лютому 2021 року, тобто з пропуском тримісячного строку, визначеного ч. 1 ст. 233 КЗпП України.
Статтею 234 КЗпП України, у редакції на час звернення до суду з даним позовом, було передбачено, що у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, місцевий загальний суд може поновити ці строки.
Стаття 234 КЗпП України не визначає переліку причин для поновлення строку та їх поважність має визначається судом в кожному випадку, залежно від конкретних обставин справи. При цьому очевидно, що як поважні причини пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали істотні труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами.
У постанові від 05 липня 2017 року у справі № 758/9773/15-ц Верховний Суд України вказав, що установлені статтею 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки. Разом з тим, якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском зазначеного строку. У кожному випадку суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.
Позивачем не були зазначені причини пропуску строку звернення до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, доводи позивача, що він був поновлений на роботі тільки 25 січня 2021 року апеляційним судом визнані безпідставними, тому колегія суддів не вбачає підстав для поновлення строку звернення до суду з позовними вимогами про відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням трудових прав позивача у 2015 та 2016 роках.
Оскільки строк звернення до суду, передбачений статтю 233 КЗпП України, сплив до запровадження Кабінетом Міністрів України карантину, підстав для застосування пункту 1 глави ХІХ Прикінцевих положень КЗпП України щодо продовження строків, визначених статтею 233 цього Кодексу, на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню корона вірусної хвороби, немає.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що позивачем не наведено поважних причин пропуску строку, передбаченого статтею 233 КЗпП, щодо відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням трудових прав позивача, що є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди саме з цих підстав.
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди у зв`язку із порушенням трудових прав позивача, суд першої інстанції не звернув уваги на недотримання позивачем строків звернення до суду з вимогами про відшкодування моральної шкоди та не навів обґрунтування їх не застосування.
Згідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неповно встановив обставини справи, не врахував надані сторонами докази, неправильно застосував норми матеріального права, тому рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Керуючись статтями 367, 374, 376, 381- 383 ЦПК України, апеляційний суд
постановив:
апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу Національного банку України задовольнити частково.
Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 липня 2022 року скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким позов задовольнити частково.
Стягнути з Національного банку України, ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України 00032106, яке знаходиться у м. Київ, вул. Інститутська, 9, на користь ОСОБА_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , який проживає у АДРЕСА_2 , середній заробіток за час невиконання рішення суду про поновлення на роботі у сумі 76 009грн 96коп. із відрахуванням обов`язкових виплат та платежів з цієї суми.
В іншій частині позовних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.
Повний текст постанови складено 15 червня 2023 року.
Суддя-доповідач І.М. Рейнарт
Судді Г.М. Кирилюк
Т.А. Семенюк
