Постанова

Іменем України

07 червня 2023 року

м. Київ

справа № 732/5/22

провадження № 61-10805св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_19 Державної прикордонної служби України, відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Служба у справах дітей Городнянської міської ради,розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційні скарги ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на постанову Чернігівського апеляційного суду від 11 жовтня 2022 року у складі колегії суддів: Шитченко Н. В.,Висоцької Н. В., Мамонової О. Є.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2021 року НОМЕР_1 ІНФОРМАЦІЯ_19 Державної прикордонної служби України (далі - НОМЕР_1 прикордонний загін) звернувся з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , третя особа - Служба у справах дітей Городнянської міської ради, про позбавлення права користування службовим приміщенням та зняття з місця реєстрації за адресою службового жилого приміщення.

Позовна заява мотивована тим, що службове жиле приміщення - квартира АДРЕСА_1 була розподілена відповідачам згідно з протоколом № 10 засідання житлової комісії ІНФОРМАЦІЯ_1 (перейменований в ІНФОРМАЦІЯ_2 , далі - ІНФОРМАЦІЯ_3 ) від 06 вересня 2010 року.

На підставі рішення Виконавчого комітету Городнянської міської ради від 15 лютого 2011 року видано службовий ордер на квартиру АДРЕСА_1 на ім`я ОСОБА_1 та членів його сім`ї - дружину та сина.

Начальник ІНФОРМАЦІЯ_4 своїм наказом від 25 жовтня 2010 року виключив капітана ОСОБА_1 зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення та направив для подальшого проходження військової служби до ІНФОРМАЦІЯ_5 (далі - ІНФОРМАЦІЯ_6 , перейменований в ІНФОРМАЦІЯ_7 , далі - ІНФОРМАЦІЯ_8 ).

Також позивач вказував, що на час пред`явлення ОСОБА_1 вимоги про здачу службового приміщення останній проходив військову службу в ІНФОРМАЦІЯ_9 , тому відповідно до пункту 23 Інструкції про організацію забезпечення військовослужбовців ДПС України та членів їх сімей жилими приміщеннями та пункту 3 абзацу «з» договору про найм службового жилого приміщення відповідачі зобов`язані були вивільнити та здати займане ними службове жиле приміщення у зв`язку з виключенням військовослужбовця з особового складу загону.

Посилаючись на те, що ОСОБА_1 припинив трудові відносини з НОМЕР_1 прикордонним загоном та фактично не проживає зі своєю сім`єю у службовій квартирі АДРЕСА_1 , НОМЕР_1 прикордонний загін просив суд визнати ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування вказаним службовим жилим приміщенням та зняти відповідачів з місця реєстрації за вказаною адресою.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Городнянський районний суд Чернігівської області своїм рішенням від 28 липня 2022 року (у складі судді Карпинської Н. М.) у задоволенні позову відмовив.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 , вибувши до Луцька для проходження військової служби, не припинив трудові відносини із Державною прикордонною службою України та отримав службовий ордер на квартиру АДРЕСА_1 після виключення останнього з особового складу ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Крім того, в рішенні вказано, що позивач обрав способом захисту своїх прав визнання відповідачів такими, що втратили право користування службовим приміщенням, при цьому не довів належними та допустимими доказами відсутність відповідачів понад встановлені статтями 71, 72 Житлового кодексу Української РСР (тут і далі - в редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин; далі назва - Житловий кодекс України, відповідно до Закону № 2215-IX від 21 квітня 2022 року, ЖК України) строки у спірній квартирі, яка перебуває на позабалансовому обліку позивача і яка передавалась у користування спеціальним ордером Виконавчого комітету Городнянської міської ради. Разом з тим, зняття з реєстрації відбувається за заявою самої особи та з інших визначених законом підстав, зокрема, на підставі рішення суду. Підставою для зняття особи з реєстрації може бути судове рішення про позбавлення права власності на жиле приміщення або права користування жилим приміщенням, виселення, визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою, але не судове рішення про зняття з реєстрації.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, НОМЕР_1 прикордонний загін оскаржив його до апеляційного суду.

Чернігівський апеляційний суд своєю постановою від 11 жовтня 2022 року рішення Городнянського районного суду Чернігівської області від 28 липня 2022 року скасував та ухвалив нове судове рішення, яким позов задовольнив частково.

Визнав ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 такими, що втратили право користування жилим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 .

У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Стягнув зі ОСОБА_2 на користь НОМЕР_1 прикордонного загону судовий збір в розмірі 756,67 грн за розгляд справи в суді першої інстанції та 1 135 грн за розгляд справи апеляційним судом.

Компенсував НОМЕР_1 прикордонному загону за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судовий збір в сумі 3 783, 33 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що при переїзді до іншого місця проживання у зв`язку з переведенням для проходження військової служби в інший підрозділ ДПС України відповідач отримав інше службове житло, а спірне службове жиле приміщення не звільнив, тому позовні вимоги про визнання відповідачів такими, що втратили право користування службовим жилим приміщенням, підлягають задоволенню.

Також в постанові зазначено, що встановлені обставини справи свідчать про непроживання відповідачів у службовому житлі, а також те, що сім`я ОСОБА_2 фактично мешкає у місті Луцьку, тобто, не за місцем розташування службового жилого приміщення, наданого їм у користування ІНФОРМАЦІЯ_10 .

Щодо позовної вимоги про зняття з місця реєстрації за адресою службового жилого приміщення, суд апеляційної інстанції зазначив, що після набрання судовим рішенням законної сили, власнику жилого приміщення необхідно звернутись з рішенням суду та заявою про зняття з реєстрації місця проживання особи до органів реєстрації за місцезнаходженням жилого приміщення.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи

У касаційних скаргах, поданих у листопаді 2022 року, ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 просять скасувати постанову суду апеляційної інстанції і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставою касаційного оскарження судового рішення ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_3 зазначає:

- пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від: 28 березня 2018 року у справі № 357/3258/16-ц (провадження № 61-575св17), 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17 (провадження № 61-11933св18), 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц (провадження № 61-37367св18), 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17 (провадження № 61-31119св18), 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19), 26 травня 2021 року № 303/585/19 (провадження № 61-5417св21), 16 лютого 2022 року у справі № 465/7432/16-ц (провадження № 61-12546св21);

- пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржене з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу).

Підставою касаційного оскарження судового рішення ОСОБА_2 , ОСОБА_1 зазначають:

- пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від: 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц (провадження № 61-30912св18), 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17 (провадження № 61-7314св19), 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19), 12 травня 2021 року у справі № 301/288/20 (провадження № 61-2566св21);

- пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України (судове рішення оскаржене з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу).

Касаційній скарги мотивовані тим, що при розгляді справи апеляційний суд взяв до уваги неналежний доказ - акт обстеження службової жилої площі від 01 липня 2022 року.

Також заявники у касаційних скаргах наголошують на необхідності дотримання висновку Європейського суду з прав людини, наведеному у рішенні від 01 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», відповідно до якого втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

У листопаді 2022 року НОМЕР_1 прикордонний загін подав відзив на касаційні скарги, вказуючи на те, що постанова апеляційного суду є законною і обґрунтованою, всі висновки суду відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для її скасування відсутні.

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Апеляційний суд установив, що 15 вересня 2007 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (дівоче прізвище « ОСОБА_2 ») зареєстрували шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про шлюб, виданого 15 вересня 2007 року відділом реєстрації актів цивільного стану по місту Хмельницькому Хмельницького міськрайонного управління юстиції.

Від шлюбу подружжя має двох дітей - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_11 , та дочку ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_12 .

Відповідно до протоколу № 10 засідання житлової комісії Чернігівського прикордонного загону від 06 вересня 2010 року, затвердженого начальником загону ОСОБА_7 , розподілено службову квартиру АДРЕСА_1 , капітану ОСОБА_1 на сім`ю у складі 2-х осіб.

Городнянська міська рада своїм рішенням від 15 лютого 2011 року № 34 затвердила протокол № 10 засідання житлової комісії Чернігівського прикордонного загону від 06 вересня 2010 року та видала службовий ордер на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 17,18 кв. м на ім`я ОСОБА_1 на сім`ю у складі 3?х осіб.

17 лютого 2011 року ОСОБА_1 отримав ордер на жиле приміщення - квартиру АДРЕСА_1 на сім`ю у складі: квартиронаймач ОСОБА_1 , дружина ОСОБА_2 та син ОСОБА_3 .

Відповідно до архівного витягу галузевого державного архіву ДПС України від 23 квітня 2021 року, начальник ІНФОРМАЦІЯ_4 своїм наказом від 25 жовтня 2010 року № 155-ос капітана ОСОБА_1 , першого заступника начальника відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_13 » ІІ категорії (тип Б), виключив зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення з 25 жовтня 2010 року, у зв`язку з тим, що ОСОБА_1 вибуває для подальшого проходження військової служби до ІНФОРМАЦІЯ_5 .

01 серпня 2019 року між начальником Північного регіонального управління ДПС України Курніковим В. В. та ОСОБА_1 укладений контракт про проходження військової служби в ДПС України на посадах осіб офіцерського складу, відповідно до умов пункту 3 якого контракт є строковим та укладається за погодженням сторін на 5 років, а саме: з 01 серпня 2019 року до 31 липня 2024 року.

Згідно з довідкою військової частини НОМЕР_2 (далі - ВЧ НОМЕР_2 ) майор ОСОБА_1 дійсно проходить службу в ІНФОРМАЦІЯ_9 на посаді начальника 2-ї групи оперативних чергових відділу управління службою штабу з 22 березня 2021 року, в ІНФОРМАЦІЯ_9 - з 19 грудня 2017 року, на військовій службі знаходиться з 14 липня 1999 року до теперішнього часу.

Начальник ІНФОРМАЦІЯ_4 своїми листами від 01 березня 2021 року та від 19 квітня 2021 року звертався до начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 з проханням довести до відома військовослужбовця ОСОБА_1 про необхідність здачі службового приміщення, яке він утримує в ІНФОРМАЦІЯ_14 , оскільки ОСОБА_1 одночасно забезпечений двома службовими жилими приміщеннями, а саме: однокімнатною квартирою АДРЕСА_1 та кімнатою в гуртожитку ВЧ НОМЕР_2 у АДРЕСА_2 , що суперечить нормам чинного законодавства.

Наведені листи ІНФОРМАЦІЯ_4 письмово доведені до відома ОСОБА_1 15 березня та 24 квітня 2021 року відповідно, що підтверджується повідомленнями ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Відповідно до відомостей Городнянської міської ради від 18 січня 2022 року ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з 17 лютого 2011 року зареєстровані у квартирі АДРЕСА_1 .

Згідно з повідомленням ІНФОРМАЦІЯ_15 ОСОБА_1 під час проходження військової служби в ІНФОРМАЦІЯ_20 забезпечувався жилою кімнатою НОМЕР_4 (жила площа 9,6 кв. м) в гуртожитку на АДРЕСА_2 на підставі договору про користування жилим приміщенням у гуртожитку № 93 від 25 жовтня 2013 року. Також зазначено, що ОСОБА_1 01 травня 2021 року добровільно здав кімнату в гуртожитку житлово-експлуатаційній службі НОМЕР_3 прикордонного загону.

ІНФОРМАЦІЯ_16 комісія у складі: голови комісії - заступника начальника загону з тилу полковника ОСОБА_8 , членів комісії: заступника начальника відділу тилового забезпечення - начальника Житлово-експлуатаційної служби (далі - ЖЕС) капітана ОСОБА_9 , заступника начальника відділу - начальника групи кримінального аналізу та інформаційно-аналітичного забезпечення головного оперативно-розшукового відділу підполковника ОСОБА_10 , юрисконсульта групи юридичного забезпечення - старшого лейтенанта юстиції ОСОБА_11 склала акт обстеження службової жилої площі - квартири АДРЕСА_1 .

Відповідно до вказаного акта, комісія спільно з дільничним офіцером поліції сектору провенції відділу поліцейської діяльності № 1 Чернігівського районного управління поліції Головного управління національної поліції в Чернігівській області (далі - РУП ГУНП в Чернігівській області) старшим лейтенантом поліції Томашем М. О. та головою правління житлово?експлуатаційного, виробничо-комерційного кооперативу «Імпульс» (далі - ЖЕВКК «Імпульс») ОСОБА_12 обстежити службову жилу площу за указаною адресою з метою встановлення проживання ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не змогли, оскільки двері ніхто не відчинив. Під час спілкування з головою правління ЖЕВКК «Імпульс» ОСОБА_12 , яка перебуває на посаді з 2011 року, стало відомо, що з 2011 року по теперішній час в службовій жилій площі зазначені особи не проживають, ключі від даної квартири знаходяться у сусіда, який проживає у квартирі АДРЕСА_3 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення з таких підстав.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно зі статтею 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа лише в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Звертаючись до суду з позовом, НОМЕР_1 прикордонний загін як на підставу своїх порушених прав послався на те, що відповідач ОСОБА_1 , який є військовослужбовцем, отримав службове жиле приміщення. Після переведення на службу до ІНФОРМАЦІЯ_5 надане йому службове житло за попереднім місцем проходження служби не звільнив, у ньому не проживає, у зв`язку з чим наявні підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням та зняття їх з реєстрації.

Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно з частиною першою статті 31 ЖК України громадяни, які потребують поліпшення житлових умов, мають право на одержання у користування жилого приміщення в будинках державного або громадського житлового фонду в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими актами законодавства України. Жилі приміщення надаються зазначеним громадянам, які постійно проживають у даному населеному пункті (якщо інше не встановлено законодавством України), як правило, у вигляді окремої квартири на сім`ю.

Частиною першою статті 12 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (тут і далі - у редакції, чинній на дату виключення ОСОБА_1 зі списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_4 ) передбачено, що держава забезпечує військовослужбовців жилими приміщеннями або за їх бажанням грошовою компенсацією за належне їм для отримання жиле приміщення на підставах, у межах норм і відповідно до вимог, встановлених ЖК України, іншими законами, в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до частини першої статті 118 ЖК України службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Порядок забезпечення військовослужбовців і членів їх сімей жилими приміщеннями визначається постановою Кабінету Міністрів України від 03 серпня 2006 року № 1081 «Про затвердження Порядку забезпечення військовослужбовців та членів їх сімей житловими приміщеннями» (далі - Порядок № 1081), Інструкцією про організацію забезпечення житловими приміщеннями в Державній прикордонній службі України, затвердженій наказом Адміністрації Держприкордонслужби України від 20 грудня 2007 року № 1040, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 11 січня 2008 року за № 16/14707 (далі - Інструкція № 1040).

Відповідно до пункту 2 Порядку № 1081 (тут і далі - у редакції, чинній на дату виключення ОСОБА_1 зі списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_4 ) військовослужбовці та члени їх сімей забезпечуються службовими житловими приміщеннями, що відповідають вимогам житлового законодавства. З цією метою у кожній військовій частині формується фонд службового житла. У разі відсутності службового житлового фонду у військовій частині військовослужбовці рядового, сержантського і старшинського складу, які проходять військову службу за контрактом і не перебувають у шлюбі, розміщуються безоплатно в спеціально пристосованих казармах у розташуванні військової частини, а сімейні - у сімейних гуртожитках. Житлово-побутові умови у зазначених казармах повинні відповідати вимогам, які пред`являються до гуртожитків, що призначені для проживання одиноких громадян.

Для інших військовослужбовців військова частина зобов`язана орендувати житло з метою забезпечення ним військовослужбовців та членів їх сімей або за бажанням військовослужбовця виплачувати йому грошову компенсацію за піднаймання (наймання) житлового приміщення у встановленому порядку.

Згідно з пунктом 12 Порядку № 1081 службові житлові приміщення надаються військовослужбовцям згідно з рішенням командира військової частини, яке погоджується з квартирно-експлуатаційним органом, за місцем проходження ними військової служби. На підставі рішення про надання службового житлового приміщення виконавчий орган районної, міської, районної у місті ради видає спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане житлове приміщення.

Пунктом 14 Порядку № 1081 передбачено, що службове житлове приміщення надається військовослужбовцю на всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним (у тому числі на дружину (чоловіка) і неповнолітніх дітей, які проживають окремо від військовослужбовця в даному або іншому населеному пункті). Члени сім`ї військовослужбовця дають письмову згоду на проживання в службовому житловому приміщенні. Військовослужбовець та повнолітні члени його сім`ї беруть письмове зобов`язання щодо звільнення службового житлового приміщення в передбачених законодавством випадках.

Відповідно до вимог пункту 19 Порядку № 1081 у разі переміщення військовослужбовців по службі, пов`язаного з переїздом в іншу місцевість, службові житлові приміщення, які вони займали за попереднім місцем служби, підлягають звільненню, якщо інше не передбачено законодавством.

Згідно з пунктом 2.1. Інструкції № 1040 (тут і далі - у редакції, чинній на дату виключення ОСОБА_1 зі списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_4 ) військовослужбовцям та членам їх сімей, які проживають разом з ними, за відсутності в них за місцем проходження служби житла надаються службові житлові приміщення. Службове житлове приміщення надається на час виконання військовослужбовцями обов`язків військової служби.

Службові житлові приміщення надаються військовослужбовцям за місцем проходження ними військової служби за рішенням начальника органу Державної прикордонної служби за погодженням з Адміністрацією Держприкордонслужби України (пункт 2.6 Інструкції № 1040).

Службове житлове приміщення надається військовослужбовцю на всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним, у тому числі на дружину (чоловіка) і неповнолітніх дітей, які проживають окремо від військовослужбовця в цьому або іншому населеному пункті. З військовослужбовця та повнолітніх членів його сім`ї береться письмове зобов`язання щодо звільнення службового житлового приміщення в передбачених законодавством випадках (пункт 2.12 Інструкції № 1040).

Наймач службового житлового приміщення має право проживати в ньому разом з членами своєї сім`ї (пункт 2.15 Інструкції № 1040).

Відповідно до пункту 2.21 Інструкції № 1040 у разі переміщення військовослужбовців по службі, пов`язаного з переїздом в іншу місцевість, службові житлові приміщення, які вони займали за попереднім місцем служби, підлягають звільненню у двомісячний термін з дня видання наказу про виключення із списків особового складу органу Державної прикордонної служби, крім випадків, передбачених у пункті 2.20 цієї Інструкції.

Військовослужбовець та члени його сім`ї зобов`язані негайно звільнити займане ними службове житлове приміщення у разі одержання, придбання житла для постійного проживання або вибуття для виконання службових обов`язків за кордон разом з членами сім`ї.

Орган Державної прикордонної служби зобов`язаний прийняти службове житлове приміщення за актом приймання-передавання службового житлового приміщення (додаток 4), до якого додаються дефектний акт квартири, довідка про сплату квартирної плати і комунальних послуг та довідка про склад сім`ї та реєстрацію (Ф-3). Після цього військовослужбовцю видається довідка про здачу житлового приміщення (додаток 5).

За військовослужбовцями, направленими до інших держав для участі в міжнародних миротворчих операціях у складі миротворчих контингентів або миротворчого персоналу відповідно до міжнародних договорів, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, багатонаціональних органів військового управління, а також закордонних дипломатичних установ України з виключенням зі списків органів Державної прикордонної служби, залишається службове житлове приміщення за місцем попередньої служби за умови проживання у ньому членів його сім`ї (пункт 2.20 Інструкції).

Відповідно до статті 107 ЖК України у разі вибуття наймача та членів його сім`ї на постійне проживання до іншого населеного пункту або в інше жиле приміщення в тому ж населеному пункті договір найму жилого приміщення вважається розірваним з дня вибуття.

Таким чином, особливість права користування службовим житлом на підставі ордера полягає, зокрема, у тому, що житло надається у зв`язку зі службовими відносинами, тимчасово, до настання певних умов.

Суди встановили, що 25 жовтня 2010 року начальник ІНФОРМАЦІЯ_4 своїм наказом виключив ОСОБА_1 зі списків особового складу загону та всіх видів забезпечення та направив для подальшого проходження військової служби до ІНФОРМАЦІЯ_17 на підставі наказу начальника Північного регіонального управління ДПС України від 18 жовтня 2010 року.

Також встановлено, що з 14 липня 1999 року до цього часу ОСОБА_1 проходить військову службу у ДПС України. Під час проходження служби у ІНФОРМАЦІЯ_14 ОСОБА_1 на сім`ю у складі 3-х осіб на підставі протоколу засідання житлової комісії від 06 вересня 2010 року розподілено службову квартиру АДРЕСА_1 . У подальшому на підставі рішення Виконавчого комітету Городнянської міської ради від 15 лютого 2011 року відповідач отримав ордер на указане жиле приміщення на сім`ю у складі 3-х осіб.

В ІНФОРМАЦІЯ_9 ОСОБА_1 проходить службу з 19 грудня 2017 року. Під час проходження військової служби відповідач забезпечувався жилою кімнатою АДРЕСА_4 на підставі договору про користування жилим приміщенням у гуртожитку № 93 від 25 жовтня 2013 року. Проте 01 травня 2021 року ОСОБА_1 добровільно здав це жиле приміщення гуртожитка.

ІНФОРМАЦІЯ_3 своїми листами від 01 березня 2021 року та від 19 квітня 2021 року звертався до начальника ІНФОРМАЦІЯ_5 з проханням довести до відома військовослужбовця ОСОБА_1 про необхідність здачі службового приміщення, яке він утримує в ІНФОРМАЦІЯ_14 , посилаючись на потребу в службових жилих приміщеннях для забезпечення військовослужбовців ІНФОРМАЦІЯ_4 , а також про те, що ОСОБА_1 вибув з ІНФОРМАЦІЯ_4 для проходження військової служби до міста Луцька, де був також забезпечений службовим житлом.

Наведені листи про необхідність здачі службового житла письмово доведені до відома ОСОБА_1 15 березня та 24 квітня 2021 року, що підтверджується повідомленнями ІНФОРМАЦІЯ_5 .

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції зробив помилковий висновок про те, що Інструкцією про організацію забезпечення житловими приміщеннями в Державній прикордонній службі України, на порушення норм якої, серед іншого, посилався позивач, не передбачено обов`язку військовослужбовця звільнити займане ним приміщення при виключенні з особового складу загону. Пунктом 2.21 цієї інструкції передбачено, що у разі переміщення військовослужбовців по службі, пов`язаного з переїздом в іншу місцевість, службові житлові приміщення, які вони займали за попереднім місцем служби, підлягають звільненню у двомісячний термін з дня видання наказу про виключення із списків особового складу органу Державної прикордонної служби.

Крім того, місцевий суд зазначив про недоведеність позивачем вимоги про позбавлення відповідачів права користування службовим приміщенням та зняття з місця реєстрації за адресою службового жилого приміщення на підставі положень Інструкції про організацію забезпечення житловими приміщеннями в Державній прикордонній службі України та статті 124 ЖК України.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 08 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21) наголошено на тому, що у цивільному процесуальному законодавстві діє принцип jura novit curia (суд знає закони), який полягає в тому, що суд знає право; суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus ). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі і застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду зробила такі висновки: «При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають з встановлених обставин та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець посилається саме на норму права, що є значно конкретизованим, а ніж закон. Більш того, виходячи з положень ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах. Тому, обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia. Незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини».

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зробила висновок, що з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції.

Аналіз наведених норм права та висновків свідчить, що, за загальним правилом, особи втрачають право користування службовим жилим приміщенням та підлягають виселенню із нього без надання іншого житла після того, коли припинили існувати підстави для вселення та проживання у службовому жилому приміщенні, зокрема, у разі припинення трудових відносин з підприємством, установою, організацією, переміщення військовослужбовців по службі, пов`язаного з переїздом в іншу місцевість, колишні члени сім`ї військовослужбовця, які проживають при ньому після розірвання шлюбу тощо.

Виключно у випадках, передбачених законодавством, такі особи можуть надалі проживати у такому приміщенні.

Суд першої інстанції, встановивши характер та зміст спірних правовідносин, які випливають зі встановлених обставин справи, не застосував спеціальні норми матеріального права щодо порядку забезпечення військовослужбовців і членів їх сімей жилими приміщеннями, зокрема, Інструкцію про організацію забезпечення житловими приміщеннями в Державній прикордонній службі України від 20 грудня 2007 року, на яку, серед іншого, посилався позивач в обґрунтування позову, тому дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову.

Аналогічні положення щодо обов`язку звільнення службових жилих приміщень у разі переміщення військовослужбовців по службі у іншу місцевість передбачені пунктом 19 Порядку № 1081.

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд першої інстанції не врахував, що ОСОБА_1 вибув з ІНФОРМАЦІЯ_4 для проходження служби в ІНФОРМАЦІЯ_9 , де був забезпечений службовим житлом: кімнатою АДРЕСА_4 , що зобов`язувало останнього звільнити службове жиле приміщення, отримане ним 17 лютого 2011 року в якості службового житла - квартиру АДРЕСА_1 , оскільки службове жиле приміщення надається за місцем проходження служби лише на час виконання військовослужбовцями обов`язків військової служби.

Крім того, місцевим судом не було враховано нагальну суспільну необхідність здачі службового приміщення, яке ОСОБА_1 утримує в ІНФОРМАЦІЯ_14 , зокрема, наявність черги працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло, про що зауважено начальником ІНФОРМАЦІЯ_4 у своїх листах до ІНФОРМАЦІЯ_5 , адресованих відповідачу та доведених до його відома. Проте ОСОБА_1 цих вимог не виконав.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині позовної вимоги про визнання відповідачів такими, що втратили право користування жилим приміщенням, та задовольняючи цю позовну вимогу, апеляційний суд виходив з того, що особливість права користування службовим житлом на підставі ордеру полягає, зокрема, у тому, що володільцем такого житла залишається його власник. Особа, яка користується службовим житлом, усвідомлює, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним жиле приміщення.

Верховний Суд України у постанові від 05 липня 2017 року у справі № 6?798цс17 зазначив, що аналізуючи статті 124, 125 ЖК УРСР, потрібно зробити висновок, що зазначені норми права підлягають застосуванню до житлових правовідносин, одним із суб`єктів яких є особа, яка перебувала з підприємством, установою чи організацією у трудових відносинах.

Вирішуючи спір, апеляційний суд посилався на положення Інструкції з організації забезпечення військовослужбовців Державної прикордонної служби України та членів їх сімей жилими приміщеннями, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України № 26 від 18 січня 2021 року, яка на час виключення ОСОБА_1 зі списків особового складу ІНФОРМАЦІЯ_4 не була затверджена.

Разом з тим, у своїй постанові апеляційний суд правильно зазначив, що підлягає застосуванню Інструкція про організацію забезпечення житловими приміщеннями в Державній прикордонній службі України від 03 серпня 2006 року, яка була чинною на час виключення ОСОБА_1 зі списків особового складу.

Таким чином, апеляційний суд дослідив обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, установивши, що відповідач ОСОБА_1 військову службу проходить в іншому підрозділі ДПС України, при виїзді до іншого місця проживання у зв`язку з переведенням для проходження військової служби в інший підрозділ спірне службове жиле приміщення разом із членами сім`ї не здав та з реєстрації за цією адресою себе та членів сім`ї не зняв, тому обґрунтовано задовольнив позовну вимогу про позбавлення права користування службовим приміщенням відповідачів.

Апеляційний суд надав належну оцінку тим обставинам справи, що 01 травня 2021 року ОСОБА_1 добровільно здав жилу кімнату АДРЕСА_4 , а у відзиві на апеляційну скаргу позивача зазначав, що він та його сім`я проживають за адресою: квартира АДРЕСА_1 . Разом з тим, у своїй заяві від 22 лютого 2022 року ОСОБА_1 вказував адресою проживання квартиру АДРЕСА_5 .

Як вже зазначалось вище, військовослужбовцям та членам їх сімей, які проживають разом з ними, надаються службові житлові приміщення лише в разі відсутності в них за місцем проходження служби житла (пункт 2.1 Інструкції № 1040).

Колегія суддів не бере до уваги доводи касаційних скарг про те, що станом на 30 жовтня 2022 року ОСОБА_1 та члени його сім`ї не забезпечені жилим приміщенням, враховуючи те, що відповідач 25 жовтня 2010 року був виключений з особового складу ІНФОРМАЦІЯ_4 та направлений для подальшого проходження військової служби до ІНФОРМАЦІЯ_5 , отримавши 25 жовтня 2013 року службове житло в гуртожитку за місцем проходження служби в місті Луцьку.

Окрім того, добровільно здане 01 травня 2021 ОСОБА_1 зазначене службове житло в місті Луцьку не є тією обставиною, яка свідчить про необхідність збереження службової квартири АДРЕСА_1 , оскільки 25 жовтня 2010 року відповідач змінив місце проходження служби, а тому, відповідно до вимог законодавства, проживаючи з 2013 року в службовому житлі в місті Луцьку, неправомірно утримував інше службове житло в місті Городні Чернігівської області, яке зобов`язаний був звільнити.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення ОСОБА_1 посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначив, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від: 28 березня 2018 року у справі № 357/3258/16-ц (провадження № 61?575св17), 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17 (провадження № 61-11933св18), 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц (провадження № 61-37367св18), 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17 (провадження № 61-31119св18), 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19), 26 травня 2021 року № 303/585/19 (провадження № 61-5417св21), 16 лютого 2022 року у справі № 465/7432/16-ц (провадження № 61-12546св21).

Верховний Суд у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 357/3258/16-ц (провадження № 61-575св17) зазначив, що ЖК УРСР не роз`яснює зміст поняття одинокої особи. Тому суд першої інстанції проаналізував Постанову Пленуму Верховного Суду СРСР «Про практику застосування судами житлового законодавства» від 03 квітня 1987 року № 2, який, роз`яснюючи зміст частини другої статті 40 Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік, аналогічній статті 125 ЖК, в абзаці четвертому пункту 19, зазначив, що до одиноких осіб, які не підлягають виселенню без надання їм іншого жилого приміщення, «крім одиноких матерів, які не створили в подальшому сім`ю, можуть бути віднесені, зокрема, розлучений член подружжя, який залишився проживати у службовому приміщенні після вибуття з нього іншого з подружжя. Тобто, у розумінні статті 125 ЖК відповідач вважається одинокою особою, яка проживає разом з малолітньою дитиною, не підлягає виселенню зі службового житла без надання їй іншого жилого приміщення.

Верховний Суд у постановах від 04 липня 2018 року у справі № 711/4431/17 (провадження № 61-11933св18), від 10 квітня 2019 року у справі № 466/7546/16-ц (провадження № 61-37367св18), від 27 червня 2019 року у справі № 337/1760/17 (провадження № 61-31119св18), від 27 листопада 2019 року у справі № 368/750/16-ц (провадження № 61-31705св18), від 25 серпня 2020 року у справі № 206/3425/18 (провадження № 61-9122св19) зробив висновок про те, що малолітня дитина не може самостійно обирати місце свого проживання, тому факт її непроживання у спірній квартирі не є безумовною підставою для позбавлення дитини права користування цим житлом. Малолітня дитина в силу свого віку не має достатнього обсягу цивільної дієздатності самостійно визначати місце свого проживання. Маючи право проживати за зареєстрованим місцем проживання, за місцем проживання будь-кого з батьків, дитина може реалізувати його лише за досягнення певного віку. На поважність причин не проживання дитини не впливає і наявність у того з батьків, з ким вона фактично проживає, права власності на житло, оскільки наявність майнових прав у батьків дитини не може бути підставою для втрати її особистих житлових прав. Визначальним в цьому є забезпечення найкращих інтересів дитини.

Також, як на підставу касаційного оскарження судового рішення, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 посилаються на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме зазначають, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від: 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц (провадження № 61-30912св18), 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17 (провадження № 61-7314св19), 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19), 12 травня 2021 року у справі № 301/288/20 (провадження № 61-2566св21), 26 травня 2021 року № 303/585/19 (провадження № 61-5417св21).

У постановах від: 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц (провадження № 61-30912св18), 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17 (провадження № 61-7314св19), 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц (провадження № 61-23089св19), 12 травня 2021 року у справі № 301/288/20 (провадження № 61-2566св21) 26 травня 2021 року у справі № 303/585/19 (провадження № 61-5417св21) Верховний Суд зробив висновок щодо застосування статей 71, 72 ЖК УРСР та вказав, що: збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб. Відповідно до статті 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку. Аналіз статей 71, 72 ЖК УРСР дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: непроживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК УРСР строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів. Верховний Суд виходить з того, що початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

У постанові Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 465/7432/16-ц (провадження № 61-12546св21) розглядався спір за позовом Західного регіонального управління Державної прикордонної служби України до ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , третя особа - Львівське комунальне підприємство «Вулецьке», про виселення зі службового жилого приміщення та зняття з реєстрації. Позовні вимоги обґрунтовувались тим, що ОСОБА_13 на сім`ю у складі 3-х осіб забезпечений службовим жилим приміщенням у місті Львові, про що видано ордер на всіх членів сім`ї. Позивач зазначав, що 02 жовтня 2011 року відповідач вибув для подальшого проходження служби до Східного регіонального управління Держприкордонслужби у місто Харків. Також вказував, що ОСОБА_13 вже отримував житло під час проходження військової служби, а саме: трикімнатну квартиру в місті Білій Церкві Київської області у 1991 році та однокімнатну квартиру в місті Білій Церкві Київської області, які до фонду Міністерства оборони України не повернуті. Посилаючись на пункт 2.21 Інструкції № 1040, просив виселити відповідачів зі службової квартири без надання іншого жилого приміщення та зняти їх з реєстраційного обліку місця проживання у квартирі в місті Львові.

Крім того, встановлено, що на час подання позову та розгляду справи у судах попередніх інстанцій жилі приміщення, отримані ОСОБА_13 в місті Білій Церкві Київської області, на праві власності або користування відповідачам не належали.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суди першої та апеляційної інстанцій, з висновками яких погодився й Верховний Суд, з урахуванням тих обставин, що ОСОБА_13 є особою з інвалідністю II групи безстроково (захворювання пов`язане з проходженням військової служби), має вислугу років військової служби в Збройних Силах України - 41 рік, та звільнений в запас Збройних Сил України за статтею 26 частиною 8 пунктом 1 підпункту «б» Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (за станом здоров`я), зазначили про неможливість виселення осіб зі службового жилого приміщення без надання іншого жилого приміщення на підставі статей 124, 125 ЖК УРСР, врахувавши надзвичайну тривалість зв`язку відповідачів зі спірним приміщенням як єдиним їх житлом, з огляду на повернення ОСОБА_13 після звільнення у запас до міста Львова та подальше перебування його на військовому обліку у ІНФОРМАЦІЯ_18 .

Таким чином, посилання у касаційній скарзі на правові висновки, що містяться у постанові Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 465/7432/16-ц є необґрунтованим, оскільки такі висновки суду касаційної інстанції у наведеній справі зроблені за встановлення фактичних обставин, відмінних від обставин справи, яка переглядається.

У постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) Велика Палата конкретизувала вказаний висновок та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами, насамперед, за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Отже, посилання в касаційних скарга ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на правові позиції, які висловлені у вищевказаних постановах, є безпідставними, оскільки у зазначених справах встановлені інші фактичні обставини та інші підстави позову, що, у свою чергу, призводить до іншого матеріально-правового регулювання спірних відносин.

Аналізуючи доводи касаційної скарги з підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 4 частини першої статті 389 ЦПК України, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, апеляційним судом було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, які виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, доводи скарг не спростовують вказаних висновків суду та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Доводи касаційних скарг про те, що при розгляді справи апеляційний суд взяв до уваги неналежний доказ - акт обстеження службової жилої площі від 01 липня 2022 року, колегія суддів відхиляє з огляду на таке.

Апеляційний суд установив, що ІНФОРМАЦІЯ_16 комісія у складі: голови комісії - заступника начальника загону з тилу полковника ОСОБА_8 , членів комісії: заступника начальника відділу тилового забезпечення - начальника ЖЕС капітана ОСОБА_17., заступника начальника відділу - начальника групи кримінального аналізу та інформаційно-аналітичного забезпечення головного оперативно-розшукового відділу підполковника ОСОБА_10 , юрисконсульта групи юридичного забезпечення старшого лейтенанта юстиції ОСОБА_11 склала акт обстеження службової жилої площі за адресою - квартири АДРЕСА_1 .

З огляду на зміст вказаного акта, відповідачі з 2011 року по теперішній час у службовій квартирі не проживають, вказаний акт складений не лише особами, що проходять службу у загоні, а за участю дільничного офіцера поліції сектору превенції відділу поліцейської діяльності № 1 Чернігівського РУП ГУНП в Чернігівській області старшого лейтенанта поліції Томаша М. О. та голови правління ЖЕВКК «Імпульс» ОСОБА_12., тобто осіб, що не мають зацікавленості у вирішенні спору.

Отже, стверджуючи про безпідставність висновку комісії щодо непроживання сім`ї ОСОБА_2 у квартирі АДРЕСА_1 , відповідачі не довели належними та допустимими доказами той факт, що вони фактично та постійно проживають за вищезазначеною адресою. Крім цього, апеляційний суд установив, що у 2013 році ОСОБА_1 забезпечувався жилою кімнатою в гуртожитку в місті Луцьку, тобто, не за місцем розташування службового жилого приміщення, наданого їм у користування ІНФОРМАЦІЯ_10 .

Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та протоколи до неї, а також практику ЄСПЛ як джерело права.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Відповідно до статті 8 Першого протоколу до Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України»).

Крім того, втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою (рішення ЄСПЛ від 16 липня 2009 року у справі «Зехентнер проти Австрії»).

Правова позиція ЄСПЛ відповідно до пункту 1 статті 8 Конвенції передбачає кожній особі гарантії, крім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення ЄСПЛ від 24 листопада 1986 року у справі «Gillow v. the U.K.»), так і на наймача (рішення ЄСПЛ від 18 лютого 1999 року у справі «Larkos v. Cyprus»).

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Розглядаючи справу по суті, суди попередніх інстанцій, вирішуючи питання про позбавлення відповідачів права користування службовим житлом, надавши належну оцінку обставинам справи щодо об`єкта нерухомого майна, врахувавши встановлений законодавством порядок його отримання та звільнення, а також гарантії соціального захисту військовослужбовців та їх сімей, дослідили належним чином питання дотримання балансу інтересів між правами учасників справи, які гарантовані статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Таким чином, у справі, яка переглядається, інтереси позивача як власника службового житла перевищують інтереси відповідачів, в яких припинилися правові підстави користування службовим житлом, та які були забезпечені іншим жилим приміщенням після направлення для проходження військової служби з міста Городні Чернігівської області до міста Луцька Волинської області.

Інші доводи касаційних скарг висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками суду, в основному направлені на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Оскаржуване судове рішення містить вичерпні висновки суду апеляційної інстанції, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи. У мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення наведено дані про встановлені обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також надано оцінку всім доказам.

При цьому суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону не здійснює оцінку доказів, у зв`язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

На думку судової колегії судове рішення, що переглядається, є достатньо мотивованим.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційні скарги підлягають залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Наявність обставин, за яких відповідно до частини першої

статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

За таких обставин, суд касаційної інстанції доходить висновку про відсутність підстав для скасування постанови апеляційного суду, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, судове рішення ухвалене з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційних скарг без задоволення, а постанови апеляційного суду - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 в інтересах малолітнього ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Чернігівського апеляційного суду від 11 жовтня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Сердюк

В. А. Стрільчук