Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву, дослідивши матеріали справи, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного судового рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду першої інстанції не підлягає скасуванню чи зміні, з наступних підстав.

З наявної у матеріалах справи виписки з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 25.10.2018 слідує, що позивача було зареєстровано 19.10.2018, номер запису 1 073 102 0000 038777.

З матеріалів справи слідує, що позивач, як об`єднання співвласників багатоквартирного будинку №38-А по вул. Гарматній у м. Києві, здійснює управління вказаним житловим будинком.

Рішеннями Загальних зборів співвласників багатоквартирного будинку №38-А по вул. Гарматній у м. Києві (далі Будинок), які оформлені протоколом № 1/19 від 04.11.2019 (далі Протокол), серед іншого, затверджено кошторис Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «ЖК Козацький» з розміром внеску 9,78 грн/м.кв. для квартир та нежитлових приміщень до введення в експлуатацію системи протипожежного захисту та 10,48 грн/м.кв. після введення в експлуатацію системи протипожежного захисту. Тарифи на утримання будинку та прибудинкової території затверджено Додатком 1 до вказаного Протоколу.

Згідно Акту перевірки працездатності та прийому в експлуатацію системи протипожежного захисту на об`єкті: «Житловий комплекс Козацький» за адресою: м. Київ, вул. Гарматна, 38-А (секції 1-6) у Солом`янському районі від 01.08.2020, у Будинку з 01.08.2020 введено в експлуатацію систему протипожежного захисту.

За відповідачем на праві власності зареєстровано квартири №345, №423, №429 у Будинку, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 14.10.2022 (інформаційні довідки №3122394099, №312394877, №312395854).

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач зазначає, що:

- чинним законодавством на відповідача, члена ОСББ «ЖК Козацький» та особу, у повному господарському віданні якої перебуває належне державі на праві власності майно, зокрема квартири № 345, 423, 429 у Будинку, покладено обов`язок виконувати чинні та не скасовані рішення статутних органів позивача, брати участь у проведенні реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення приміщень та своєчасно і в повному обсязі сплачувати належні внески і платежі;

- між сторонами не було укладено договору про надання житлово-комунальних послуг, проте обов`язок зі сплати фактично спожитих послуг виникає у відповідача на підставі Закону України «Про житлово-комунальні послуги»;

- відповідач свої зобов`язання щодо своєчасної оплати внесків на утримання Будинку за період з березня 2021 року по серпень 2022 року не виконав, внаслідок чого у нього наявна заборгованість у загальному розмірі 52 668,18 грн. (основний борг), яка підтверджується доданими до позовної заяви довідками про заборгованість та яка складається з 17 128,44 грн. заборгованості зі сплати внесків по квартирі №345 (загальна площа квартири 90,8 кв.м); 17 807,58 грн. заборгованості зі сплати внесків по квартирі №423 (загальна площа квартири 94,4 кв.м) та 17 732,16 грн. заборгованості зі сплати внесків по квартирі №429 (загальна площа квартири 94 кв.м).

З огляду на вказані обставини позивач звернувся до суду з цим позовом у якому просить стягнути з відповідача заборгованість і по внескам на утримання будинку в сумі 52 668,18 грн., 3 % річних в сумі 1 125,75 грн. та інфляційні втрати в сумі 5 875,72 грн..

Відповідач проти задоволення позову заперечує з посиланням на наступне.

Правовий статус Державного управління справами визначений Указом Президента України від 17.12.2002 № 1180/2002 «Про Положення про Державне управління справами» (далі Положення).

Зазначеним положенням передбачено, зокрема, що Державне управління справами здійснює матеріально-технічне, соціально-побутове та інше забезпечення діяльності Президента України, Ради національної безпеки і оборони України, Адміністрації Президента України та інших створених Президентом України консультативних, дорадчих та допоміжних органів і служб. Матеріально-технічне, соціально-побутове, транспортне та інше забезпечення діяльності Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, інших державних органів здійснюється Державним управлінням справами в межах наданих йому бюджетних призначень, передбачених законом про Державний бюджет України на такі цілі.

Згідно із підпунктом 15 пункту 4 Положення Державне управління справами відповідно до покладених на нього завдань, зокрема, здійснює контроль за ефективністю використання і збереженням державного майна, закріпленого за підприємствами Державного управління справами.

Пунктами 7, 8 Положення передбачено, що фінансування діяльності Державного управління справами здійснюється за рахунок коштів загального та спеціального фондів Державного бюджету України. Державне управління справами є головним розпорядником коштів Державного бюджету України, що виділяються на виконання покладених на нього завдань та функцій.

Відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 06.04.2000 № 165-р «Про передачу об`єктів державної власності в управління Державному управлінню справами» в управління Державному управлінню справами були передані Кабінетом Міністрів України державні об`єкти.

Усі об`єкти: житлові, нежитлові приміщення, житлові будинки тощо перебувають у державній власності в особі Державного управління справами та у господарському віданні чи оперативному управління підприємств, установ та організацій, які знаходять в управлінні Державного управління справами.

Відповідач заперечує висновок позивача щодо обов`язку виключно власника сплачувати внески, кошти відповідно до Законів України «Про особливості здійснення права власності в багатоквартирному будинку», «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку», оскільки такий висновок не відповідає Положенню про Державне управління справами та суперечить бюджетному законодавству України, яким керується відповідач як бюджетна організація.

Відповідач зазначив, що третя особа є державним підприємством із забезпечення функціонування дипломатичних представництв і консульських установ іноземних держав, представництв і консульських організацій в Україні, яке засноване на державній власності та перебуває в управлінні Державного управління справами (п. 1.2. Статуту третьої особи) .

Відповідно до пунктів 5.1, 5.2 названого Статуту, майно підприємства становить основні засоби (фонди) та оборотні кошти, а також цінності, вартість яких відображається в самостійному балансі підприємства. Це майно є державною власністю та закріплене за підприємством на праві господарського відання. Реалізуючи право господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд, вчиняючи будь-які дії з обмеженням правомочності щодо окремих видів майна за згодою Органу управління майном у випадках передбачених законодавством.

Розпорядженням Керівника Державного управління справами від 13.02.2020 № 44 «Про передачу нерухомого державного майна» спірні квартири передано з господарського відання та балансу ДП «Чайка» в господарське відання та на баланс третьої особи.

При цьому, до вказаної передачі листом від 23.12.2019 № 1202 третя особа повідомила, що зазначені квартири необхідні їй для виконання міжнародних зобов`язань України, заходів щодо розміщення і обслуговування дипломатичних представництв, своїх статутних обов`язків та будуть утримуватись за рахунок власних коштів без використання коштів державного бюджету.

Відповідач посилається на статтю 136 ГК України, з приписів якої слідує, що на особу, у господарському віданні якої перебуває майно, покладені права та обов`язки власника такого майна, але обмежена можливість розпоряджатися ним.

Відповідач також посилається на правовий висновок Верховного Суду у постанові від 24.01.2020 у справі № 910/1395/19, зроблений у подібних правовідносинах, щодо застосування статті 23 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку», відповідно до якого на особу, у повному господарському віданні якої перебуває належне державі на праві власності майно, покладено обов`язок виконувати чинні та не скасовані рішення статутних органів ОСББ, якими зокрема є загальні збори учасників та правління ОСББ, брати участь у проведенні реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення приміщень та своєчасно і в повному обсязі сплачувати належні внески і платежі.

Відповідач звертає увагу, що постановою Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 03.10.2022 у справі № 910/5841/21 (предметом розгляду у якій була заборгованість квартир №№219, 345, 423, 429 зі сплати внесків на утримання Будинку за попередній період) рішення Господарського суду міста Києва від 09.07.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 31.01.2022 у справі № 910/5841/21 скасовано, а справу № 910/5841/21 направлено на новий розгляд до Господарського суду міста Києва. На вказану постанову Північного апеляційного господарського суду, якою було стягнуто з Державного управління справам на користь ОСББ «ЖК Козацький» кошти за період з 2019 по лютий 2021, позивач посилався як на підставу правомірності своїх позовних вимог у даній справі.

Враховуючи наведене, відповідач вважає заявлені до нього позовні вимоги необґрунтованими та неправомірними.

Третя особа підтвердила, що відповідач є органом управління майном третьої особи і що відповідно до розпорядження керівника Державного управління справами № 44 від 13.02.2020 спірні квартири № були передані з господарського відання та балансу ДП «Чайка» на баланс та у господарське відання третьої особи і на сьогоднішній день вказані квартири перебувають на балансі третьої особи, проте зауважила на відсутності у неї зареєстрованого права господарського відання на спірні квартири, а також на тому, що вона не є ані власником ані співвласником таких квартир у розумінні Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», а відтак не наділена правами та не несе обов`язки власника та співвласника.

Позивач заперечив доводи відповідача, викладені у відзиві на позовну заяву та зазначив, що, оскільки Державний реєстр речових прав на нерухоме майно не містить інформації про реєстрацію права господарського відання на спірні квартири за третьою особою, то таке право у останньої не виникло з огляду на положення ст. 182 ЦК України, ст. 3, 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». На думку позивача, розпорядження відповідача № 44 від 13.02.2020 не є документом, згідно з яким у третьої особи виникло право господарського відання, оскільки таке право не було зареєстровано.

Посилання відповідача на правові позиції Верховного Суду у справах №910/1395/19, №910/5841/21 позивач вважає безпідставним, оскільки Верховний Суд не робив висновків у розрізі положень ст. 182 ЦК України, ст. 3, 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», висновки зроблено Верховним Судом за інших фактичних обставин, які є відмінними від обставин у даній справі №910/10420/22, у даній справі жодних договорів з ОСББ не укладалось, а отже обов`язок зі сплати внесків на утримання будинку повинен виконуватись власником квартир, який є таким відповідно до відомостей, що визначені в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив частково, що колегія суддів вважає вірним, з огляду на наступне.

Частиною 1 ст. 509 ЦК України встановлено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно ч. 3 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Статтею 4 ЦК України встановлено, що:

- основу цивільного законодавства України становить Конституція України.

- основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України.

- актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу

- цивільні відносини можуть регулюватись актами Президента України у випадках, встановлених Конституцією України.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 174 ГК України господарські зобов`язання можуть виникати безпосередньо із закону або іншого нормативно-правового акта, що регулює господарську діяльність.

За змістом положень ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 09.11.2017 № 2189-VIII житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» до житлово-комунальних послуг належать: 1) житлова послуга - послуга з управління багатоквартирним будинком. 2) комунальні послуги - послуги з постачання та розподілу природного газу, постачання та розподілу електричної енергії, постачання теплової енергії, постачання гарячої води, централізованого водопостачання, централізованого водовідведення, поводження з побутовими відходами.

Учасниками правовідносин у сфері надання житлово-комунальних послуг є: 1) споживачі (індивідуальні та колективні); 2) управитель; 3) виконавці комунальних послуг. Виконавцями послуг з постачання теплової енергії є теплопостачальна організація (ст. 6 Закону України «Про житлово-комунальні послуги»).

Згідно з положеннями ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги»:

- управитель багатоквартирного будинку (далі - управитель) - фізична особа - підприємець або юридична особа - суб`єкт підприємницької діяльності, яка за договором із співвласниками забезпечує належне утримання та ремонт спільного майна багатоквартирного будинку і прибудинкової території та належні умови проживання і задоволення господарсько-побутових потреб;

- індивідуальний споживач - фізична або юридична особа, яка є власником (співвласником) нерухомого майна, або за згодою власника інша особа, яка користується об`єктом нерухомого майна і отримує житлово-комунальну послугу для власних потреб та з якою або від імені якої укладено відповідний договір про надання житлово-комунальної послуги;

- колективний споживач - юридична особа, що об`єднує споживачів у будівлі та в їхніх інтересах укладає договір про надання комунальної послуги;

- послуга з управління багатоквартирним будинком - результат господарської діяльності суб`єктів господарювання, спрямованої на забезпечення належних умов проживання і задоволення господарсько-побутових потреб мешканців будинку шляхом утримання і ремонту спільного майна багатоквартирного будинку та його прибудинкової території відповідно до умов договору.

За змістом п. 1 ч. 1-ст. 5 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» послуга з управління багатоквартирним будинком включає:

- забезпечення утримання спільного майна багатоквартирного будинку, зокрема прибирання внутрішньобудинкових приміщень та прибудинкової території, якщо прибудинкова територія, за даними Державного земельного кадастру, знаходиться у власності або користуванні співвласників багатоквартирного будинку відповідно до вимог законодавства, виконання санітарно-технічних робіт, обслуговування внутрішньобудинкових систем (крім обслуговування внутрішньобудинкових систем, що використовуються для надання відповідної комунальної послуги у разі укладення індивідуальних договорів з обслуговуванням внутрішньобудинкових систем про надання такої послуги, за умовами яких обслуговування таких систем здійснюється виконавцем), утримання ліфтів тощо;

- купівлю електричної енергії для забезпечення функціонування спільного майна багатоквартирного будинку;

- поточний ремонт спільного майна багатоквартирного будинку;

- інші додаткові послуги, які можуть бути замовлені співвласниками багатоквартирного будинку.

За змістом ч. 2 ст. 7 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» індивідуальний споживач, серед іншого, зобов`язаний укладати договори про надання житлово-комунальних послуг у порядку і випадках, визначених законом та оплачувати надані житлово-комунальні послуги за цінами/тарифами, встановленими відповідно до законодавства, у строки, встановлені відповідними договорами.

Частина 5 ст. 13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» встановлює, що відмова споживача (іншої особи, яка відповідно до договору або закону укладає такий договір в інтересах споживача) від укладання договору з виконавцем комунальної послуги не звільняє його від обов`язку оплати фактично спожитої комунальної послуги, наданої таким виконавцем.

Частиною 1 статті 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» передбачено, що споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору.

Отже, відсутність договору про надання послуги з управління багатоквартирним будинком при підтвердженні факту її надання обставинами справи не звільняє споживача від обов`язку оплати за таку послугу.

У постанові Верховного Суду від 29.11.2019 у справі №910/12034/18 зазначено, що факт відсутності договору про надання житлово-комунальних послуг сам по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі, проте необхідним є доведення факту надання та споживання таких послуг.

Як встановлено вище, наявними у матеріалах справи доказами підтверджується як те, що квартири АДРЕСА_1 , АДРЕСА_2 , АДРЕСА_3 у Будинку власником яких зареєстрований відповідач є державною власністю, так і те що саме позивач здійснює управління житловим будинком у якому знаходяться вказані квартири.

Згідно з п. 1.1 Статуту позивача, затвердженого Установчими зборами ОСББ «ЖК Козацький», протокол від 08.09.2018 (далі Статут), Об`єднання створено власниками квартир та нежитлових приміщень (далі співвласники) Будинку, відповідно до Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку».

Відповідно до п. 2.1 Статуту метою створення Об`єднання є забезпечення і захист прав співвласників, дотримання ними своїх обов`язків, належне утримання та використання спільного майна Будинку, забезпечення своєчасного надходження коштів для сплати всіх платежів, передбачених законодавством та статутом.

Згідно з пп. 6 п. 2.4 Статуту Об`єднання має право встановлювати порядок сплати, перелік та розмір внесків і платежів співвласників.

Пунктом 4.2 Статуту визначено, що сплата встановлених Загальними зборами внесків і платежів, у тому числі відрахувань до ремонтного, резервного та інших фондів у розмірах і в строки, встановлені Загальними зборами, є обов`язковою для всіх співвласників.

Співвласник зобов`язаний, зокрема, своєчасно і в повному обсязі сплачувати належні внески і платежі (п 5.2 Статуту).

Статтею 1 Закону України «Про особливості здійснення права власності в багатоквартирному будинку» визначено, що:

- багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. У багатоквартирному будинку можуть також бути розташовані нежитлові приміщення, які є самостійними об`єктами нерухомого майна;

- співвласник багатоквартирного будинку (далі - співвласник) - власник квартири або нежитлового приміщення у багатоквартирному будинку;

- управління багатоквартирним будинком - вчинення співвласниками багатоквартирного будинку дій щодо реалізації прав та виконання обов`язків співвласників, пов`язаних з володінням, користуванням і розпорядженням спільним майном багатоквартирного будинку.

Частиною 1 ст. 9 Закону України «Про особливості здійснення права власності в багатоквартирному будинку» встановлено, що управління багатоквартирним будинком здійснюється його співвласниками. За рішенням співвласників усі або частина функцій з управління багатоквартирним будинком можуть передаватися управителю або всі функції - об`єднанню співвласників багатоквартирного будинку (асоціації об`єднань співвласників багатоквартирного будинку).

За змістом положень ст. 1 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку»:

- об`єднання співвласників багатоквартирного будинку (далі - об`єднання) - юридична особа, створена власниками квартир та/або нежитлових приміщень багатоквартирного будинку для сприяння використанню їхнього власного майна та управління, утримання і використання спільного майна;

- співвласники багатоквартирного будинку (далі - співвласники) - власники квартир та нежитлових приміщень у багатоквартирному будинку.

Частини 1, 2, 3 статті 23 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» встановлюють, що утримання і ремонт приміщень, які перебувають у власності, здійснюються відповідно до законодавства України. Власник квартири та/або нежитлового приміщення зобов`язаний відповідно до законодавства забезпечити використання, утримання, реконструкцію, реставрацію, капітальний ремонт приміщень або їх частин без завдання шкоди майну і порушення прав та інтересів інших співвласників. Внески на утримання і ремонт приміщень або іншого майна, що перебуває у спільній власності, визначаються статутом об`єднання та/або рішенням загальних зборів.

Згідно з ч. 9 ст. 10 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» до виключної компетенції загальних зборів співвласників відноситься, зокрема, визначення порядку сплати, переліку та розмірів внесків і платежів співвласників.

Згідно з ч.ч. 5 та 6 ст. 10 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» рішення загальних зборів, прийняте відповідно до статуту, є обов`язковим для всіх співвласників. Рішення загальних зборів оприлюднюється. У передбачених статутом або рішенням загальних зборів випадках воно може бути надане співвласникам під розписку або направлене поштою (рекомендованим листом).

За приписами ст. 15 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку», співвласник зобов`язаний виконувати обов`язки, передбачені статутом об`єднання; виконувати рішення статутних органів, прийняті у межах їхніх повноважень; своєчасно і в повному обсязі сплачувати належні внески і платежі.

При цьому ст. 16 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» визначає, що об`єднання має право відповідно до законодавства та статуту об`єднання, серед іншого, встановлювати порядок сплати, перелік та розміри внесків і платежів співвласників, у тому числі відрахувань до резервного та ремонтного фондів, а ст. 17 - що, для забезпечення виконання власниками приміщень своїх обов`язків, об`єднання має прав вимагати від співвласників своєчасної та у повному обсязі сплати всіх встановлених цим Законом та статутом об`єднання внесків і платежів.

З матеріалів справи слідує, що розмір заявлених до стягнення внесків на утримання будинку визначений позивачем виходячи з його розміру, встановленого вищезгаданим рішенням Загальних зборів співвласників Будинку, які оформлені Протоколом, доказів визнання якого недійсними суду не надано, а відтак, відповідач має обов`язок їх виконувати, проте доказів виконання обов`язків по сплаті внесків на утримання будинку за період з березня 2021 року по серпень 2022 року в сумі 52 668,18 грн. матеріали справи не містять.

Згідно з ч. 3 ст. 13 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» у разі відмови співвласника сплачувати внески і платежі на утримання та проведення реконструкції, реставрації, поточного і капітального ремонтів, технічного переоснащення спільного майна об`єднання або за його дорученням управитель має право звернутися до суду.

Колегія суддів вважає безпідставними твердження відповідача про те, що позивачем перед зверненням до суду не було дотримано процедури досудового врегулювання спору використання якого в силу положень ч. 1 ст. 17 Закону України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку» є обов`язковим так як необхідність дотримання процедури досудового врегулювання спорів вказаною статтею не встановлено.

Слід зазначити і про те, що:

- вжиття заходів досудового врегулювання спору не є обов`язком сторони та їх невжиття не може бути підставою для відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення заборгованості;

- відповідно до рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002 № 15-рп/2002, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов`язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов`язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист, яке, в свою чергу, не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист;

- у даному випадку позивач скористався конституційним правом на судовий захист та звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, на його думку, прав та охоронюваних законом інтересів.

Щодо заперечень відповідача в частині того, що, так як на даний час спірні квартири перебувають у господарському управлінні третьої особи, саме вона, як особа на яку покладені права та обов`язки власника таких квартир, має обов`язок сплачувати внески на утримання будинку, колегія суддів зазначає таке.

За змістом ч. 5 ст. 22 ГК України держава реалізує право державної власності у державному секторі економіки через систему організаційно-господарських повноважень відповідних органів управління щодо суб`єктів господарювання, що належать до цього сектора і здійснюють свою діяльність на основі права господарського відання або права оперативного управління.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ГК України основу правового режиму майна суб`єктів господарювання, на якій базується їх господарська діяльність, становлять право власності та інші речові права - право господарського відання, право оперативного управління.

Згідно з ч. 1 ст. 134 ГК України суб`єкт господарювання, який здійснює господарську діяльність на основі права власності, на свій розсуд, одноосібно або спільно з іншими суб`єктами володіє, користується і розпоряджається належним йому (їм) майном, у тому числі має право надати майно іншим суб`єктам для використання його на праві власності, праві господарського відання чи праві оперативного управління, або на основі інших форм правового режиму майна, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 136 ГК України право господарського відання є речовим правом суб`єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника у випадках, передбачених цим Кодексом та іншими законами.

Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб`єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно-господарську діяльність підприємства (ч. 2 ст. 136 ГК України).

З вказаних положень ГК України слідує, що на особу, у господарському віданні якої перебуває майно, покладені права та обов`язки власника такого майна, але обмежена можливість розпоряджатися ним. Відповідний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 03.10.2022 у справі № 910/5841/21.

З матеріалів справи слідує, що розпорядженням керівника Державного управління справами від 13.02.2020 № 44 «Про передачу нерухомого державного майна» спірні квартири передані з господарського відання та з балансу ДП «Чайка» в господарське відання та на баланс третьої особи, яка не підтвердила, що станом на сьогоднішній день на її балансі перебувають вказані квартири.

Відповідно до ч. 1 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державній реєстрації прав підлягають речові права на нерухоме майно, похідні від права власності, зокрема право господарського відання.

Отже, право власності та інші речові права на нерухоме майно, зокрема право господарського відання, підлягають державній реєстрації, проте наявними у матеріалах справи доказами не підтверджується наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно інформації про зареєстроване за третьою особою право господарського відання на спірні квартири, а відтак, як вірно встановлено судом першої інстанції, з огляду на положення ст. 182 ЦК України та ст. 3, 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», таке право (право господарського відання) у третьої особи не виникло. При цьому розпорядження Керівника Державного управління справами від 13.02.2020 № 44 «Про передачу нерухомого державного майна» не є документом, на підставі якого у третьої особи виникло право господарського відання, оскільки таке право відповідно до вимог чинного законодавства не було зареєстроване у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Так як наявними у матеріалах справи інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14.10.2022 підтверджується, що спірні квартири, які є державною власністю, зареєстровані саме за відповідачем, суд першої інстанції цілком вірно відхилив як безпідставні твердження відповідача про наявність обов`язку сплачувати внески на утримання будинку за вказані квартири саме у третьої особи.

При цьому надані відповідачем до суду апеляційної інстанції додаткові докази, а саме належним чином засвідчені копії додатків до розпорядження керівника Державного управління справами від 13.02.2020 № 44 «Про передачу державного нерухомого майна», актів приймання-передачі № 2, № 3 та № 4 від 10.03.2020, виписок з бухгалтерського балансу станом на 01.03.2020 № 220, № 221 та № 222 від 02.03.2020, технічних паспортів на спірні квартири, вказаних вище висновків не спростовують.

Також колегія суддів зауважує відповідачу на тому, що обставини у справі № 910/1395/19 на правовий висновок Верховного Суду у якій (постанова від 24.01.2020) посилається відповідач, є відмінними від обставин цієї справи № 910/10420/22 адже у справі № 910/1395/19 між ОСББ та особою, якій на праві повного господарського відання належать квартири у багатоквартирному будинку, було укладено відповідний договір (договір відносин власника житлових і нежитлових приміщень та управителя №11-0/2015 від 01.09.2015) у якому сторони узгодили, що саме особа, якій на праві повного господарського відання належать квартири у багатоквартирному будинку відшкодовує витрати на утримання житлового комплексу пропорційно площі власних приміщень відносно площі всіх житлових та нежитлових приміщень житлового комплексу, право власності на які зареєстровано.

З огляду на обставини, які викладені вище, суд першої інстанції цілком вірно встановив, що у спірному випадку обов`язок виконувати чинні та не скасовані рішення статутних органів позивача, якими, зокрема, є загальні збори учасників та правління позивача, своєчасно і в повному обсязі сплачувати належні внески і платежі, зокрема внески на утримання будинку за період з березня 2021 по серпень 2022 за квартири №№345, 423, 429 у будинку за адресою: м. Київ, вул. Гарматна, 38-А, має здійснювати саме відповідач, як зареєстрований у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно власник вказаних квартир, які перебувають у державній власності.

Згідно ст.ст. 525, 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства; Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Враховуючи те, що факт споживання відповідачем житлово-комунальних послуг без укладення договору доведений, вартість вказаних послуг обґрунтована, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про те, що вимога позивача про стягнення з відповідача 52 668,18 грн. заборгованості зі сплати внесків на утримання Будинку за період з березня 2021 по серпень 2022 (основний борг) підлягає задоволенню у повному обсязі. Рішення суду першої інстанції в частині задоволення вказаних позовних вимог залишається без змін.

Щодо позовних вимог про стягнення 3 % річних в сумі 1 125,75 грн. та інфляційних втрат в сумі 5 875,72 грн., слід зазначити таке.

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до п. 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Згідно зі ст. 611 ЦК України, у разі порушення зобов`язання, настають наслідки, передбачені договором або законом.

Частина 2 ст. 625 ЦК України встановлює, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи, що матеріалами справи підтверджується факт несвоєчасного виконання відповідачем свого обов`язку щодо оплати внесків на утримання Будинку за період з березня 2021 по серпень 2022, позивач відповідно до положень ст. 625 ЦК України має право нарахувати на прострочену суму грошових зобов`язань 3 % річних та звернутися за їх стягненням до суду.

Водночас, як вірно встановлено судом першої інстанції, позивачем допущено помилки у розрахунку інфляційних втрат.

Водночас, як вірно вказано судом першої інстанції під час перевірки розрахунків позивача щодо нарахування втрат від інфляції встановлено, що вказаний розрахунок є частково невірний, з огляду на що суд першої інстанції здійснив власний розрахунок інфляційних втрат, відповідно до якого обґрунтованим розміром інфляційних втрат, що підлягають стягненню з відповідача, є 5 875,59 грн.

За таких обставин, суд першої інстанції правомірно задовольнив позовні вимоги про стягнення 3 % річних за розрахунком позивача в сумі 1 125,75 грн., а інфляційних втрат - за уточненим розрахунком суду в сумі 5 875,59 грн.. Рішення суду першої інстанції в цій частині залишається без змін.

Посилання відповідача на те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у задоволенні клопотання відповідача про здійснення розгляду справи в судовому засіданні з викликом сторін колегія суддів вважає безпідставними, так як характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи.

Щодо витрат позивача на професійну правничу допомогу загальний розмір яких з урахуванням відповіді на відзиву становить 8 500,00 грн., слід зазначити таке.

Частина 1 ст. 123 ГПК України встановлює, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, серед іншого, належать витрати на професійну правничу допомогу, а також витрати, пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду. (п. 1 та п. 4 ч. 3 ст. 123 ГПК України).

Згідно з приписами ч. 2 ст. 16 ГПК України представництво у суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Частина 1 ст. 124 ГПК України встановлює, що разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв`язку із розглядом справи.

Водночас за приписами ч. 2 ст. 124 ГПК України, у разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат, суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.

При цьому ч. 8 ст. 129 ГПК України встановлює, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 221 ГПК України, якщо сторона з поважних причин не може до закінчення судових дебатів у справі подати докази, що підтверджують розмір понесених нею судових витрат, суд за заявою такої сторони, поданою до закінчення судових дебатів у справі, може вирішити питання про судові витрати після ухвалення рішення по суті позовних вимог.

Отже, за приписами ГПК України попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат сторона має подати до суду разом з першою заявою по суті спору, якою відповідно до приписів ч. 2 ст. 161 ГПК України є позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву, а докази понесення таких витрат - до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

З матеріалів справи слідує, що у позові та відповіді на відзив позивач визначив розмір витрат, пов`язаних із оплатою професійної правової допомоги, просив стягнути їх з відповідача та надав докази понесення таких витрат.

Отже, матеріалами справи підтверджується дотримання позивачем як строків подання попереднього (орієнтовного) розрахунок суми судових витрат, так і строків подання доказів понесення таких витрат.

Частини 1 та 2 ст. 126 ГПК України встановлює, що:

- витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави;

- за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 126 ГПК України).

На підтвердження надання правової допомоги позивачем до матеріалів справи долучені належним чином засвідчені копії укладеного між позивачем та адвокатом Лаврентьєвим Дмитром Олеговичем договору про надання правової допомоги № 34/22 від 12.09.2022 з додатком № 1, актів приймання-передачі наданих послуг №1 від 28.09.2022 на суму 6 000,00 грн. та № 5 від 10.11.2022 на суму 2 500,00 грн., які містять детальний опис послуг (професійної правничої допомоги), наданих (наданої) адвокатом, рахунків на оплату №1 від 26.09.2022 на суму 6 000,00 грн. та № 5 від 07.11.2022 на суму 2 500,00 грн., платіжних доручень №1266 від 03.10.2022 на суму 6 000,00 грн. та № 1316 від 08.11.2022 на суму 2 500,00 грн.

Отже, матеріалами справи підтверджується факт надання позивачу адвокатом Лаврентьєвим Дмитром Олеговичем послуг на заявлену до стягнення суму.

Щодо обставин, пов`язаних з визначенням розміру витрат на правничу допомогу при розгляді справи судом першої інстанції, слід зазначити таке.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України»).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Частина 4 ст. 126 ГПК України встановлює, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 126 ГПК України).

Відповідно до приписів ч. 6 ст. 126 ГПК України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У розумінні положень ч. 5 ст. 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.

Загальне правило розподілу судових витрат визначене в ч. 4 ст. 129 ГПК України. Разом із тим, у частині 5 ст. 129 ГПК України визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від вказаного загального правила при вирішенні питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення.

Так, за змістом ч. 5 ст. 129 ГПК України під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо;

4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

При цьому, на предмет відповідності зазначеним критеріям суд має оцінювати поведінку/дії/бездіяльність обох сторін при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Випадки, за яких суд може відступити від загального правила розподілу судових витрат, унормованого ч. 4 ст. 129 ГПК України, визначені також положеннями частин 6, 7, 9 ст. 129 ГПК України.

Таким чином, зважаючи на наведені положення законодавства, у разі недотримання вимог ч. 4 ст. 126 ГПК України суду надано право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, лише за клопотанням іншої сторони.

При цьому, обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами (ч.ч. 5-6 ст. 126 ГПК України).

Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат господарський суд за наявності заперечення сторони проти розподілу витрат на адвоката або з власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені ч.ч. 5-7,9 ст. 129 ГПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

У такому випадку суд, керуючись ч.ч. 5-7,9 ст. 129 ГПК України, відмовляє стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, та відповідно не покладає такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення. При цьому, в судовому рішенні суд повинен конкретно вказати, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести мотивацію такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, господарський суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19 та постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19.

До того ж у постановах Верховного Суду від 07.11.2019 у справі № 905/1795/18 та від 08.04.2020 у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц).

Отже, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру, з урахуванням конкретних обставин справи та доводів сторін.

Таким чином, вирішуючи заяву сторони судового процесу про компенсацію понесених нею витрат на професійну правничу допомогу, суду належить дослідити та оцінити додані заявником до заяви документи на предмет належності, допустимості та достовірності відображеної у них інформації. Зокрема, чи відповідають зазначені у документах дані щодо характеру та обсягу правничої допомоги, наданої адвокатом, документам, наявним у судовій справі, чи не вчиняв адвокат під час розгляду справи дій, які призвели до затягування розгляду справи, зокрема, але не виключно, чи не подавав явно необґрунтованих заяв і клопотань, чи не включено у документи інформацію щодо витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, які не підтверджені належними доказами та навпаки, якими доказами підтверджується заявлена до відшкодування сума, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідачем в суді першої інстанції не було подано заперечень проти розміру судових витрат. Відповідних заперечень фактично не містить і апеляційна скарга.

Дослідивши матеріали справи колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що що надані позивачем докази є належними та допустимими доказами на підтвердження обсягу та вартості наданих послуг на професійну правничу допомогу, однак виходячи із загальних засад господарського законодавства щодо справедливості, добросовісності, принципу співмірності та розумності судових витрат, враховуючи всі аспекти та складність справи, заявлені позивачем витрати на правову допомогу підлягають стягненню в сумі 6 000,00 грн. Рішення суду першої інстанції в цій частині залишається без змін.

Дослідивши матеріали наявні у справі, апеляційний суд робить висновок, що суд першої інстанції дав належну оцінку доказам по справі та виніс законне обґрунтоване рішення, яке відповідає чинному законодавству, фактичним обставинам і матеріалам справи.

Надаючи оцінку доводам всіх учасників судового процесу колегією суддів враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (ч. 5 ст. 236 ГПК України).

Відповідно до п. 5 ч. 4 ст. 238 ГПК України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Щодо інших аргументів сторін колегія суддів зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Доводи апеляційної скарги не спростовують висновку місцевого господарського суду з огляду на вищевикладене.

Виходячи з вищевикладеного, колегія суддів вважає, що скаржник не довів обґрунтованість своєї апеляційної скарги, докази на підтвердження своїх вимог суду не надав, апеляційний суд погоджується із рішенням Господарського суду міста Києва від 30.01.2023 у справі № 910/10420/22, отже підстав для його скасування або зміни в межах доводів та вимог апеляційної скарги не вбачається.

Враховуючи вищевикладене та вимоги апеляційної скарги, апеляційна скарга Державного управління справами задоволенню не підлягає.

Відповідно до приписів ст. 129 ГПК України судові витрати по сплаті судового збору за звернення з цією апеляційною скаргою покладаються на апелянта.

Щодо витрат позивача на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції слід зазначити наступне.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач повідомив про те, що ним понесено витрати на професійну правничу допомогу в сумі 2 500,00 грн. та просив їх стягнути з відповідача. До відзиву на апеляційну скаргу позивачем на підтвердження факту понесення судових витрат додані належним чином засвідчені копії рахунку на оплату № 10 від 30.03.2023, акту приймання-передачі наданих послуг № 10 від 30.03.2023 та платіжної інструкції № 1507 від 31.03.203.

Отже, матеріалами справи підтверджується дотримання позивачем в суді апеляційної інстанції як строків подання попереднього (орієнтовного) розрахунок суми судових витрат, так і строків подання доказів понесення таких витрат.

З наданих позивачем доказів понесення витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції колегією суддів встановлено, що адвокатом надано послуги з аналізу апеляційної скарги та підготовки відзиву на суму 2 500,00 грн., які позивачем прийняті без зауважень та оплачені.

Отже, матеріалами справи підтверджується факт надання позивачу адвокатом Лаврентьєвим Дмитром Олеговичем в суді апеляційної інстанції послуг на заявлену до стягнення суму.

Відповідач заперечень проти стягнення з нього витрат позивача на професійну правничу допомогу не надав.

Надані позивачем документи в їх сукупності є достатніми доказами на підтвердження наявності підстав для відшкодування за рахунок апелянта витрат на професійну правничу допомогу в заявленому розмірі, оскільки цей розмір судових витрат доведений, документально обґрунтований та відповідає критерію розумної необхідності таких витрат та є співмірним з ціною позову.

Враховуючи те, що за результатами розгляду апеляційної скарги у справі № 910/10420/22 судом апеляційної інстанції у її задоволенні відмовлено , апеляційний суд вважає, що стягненню з відповідача на користь позивача підлягають витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в сумі 2 500,00 грн.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 129, 252, 263, 269, 270, 273, 275, 276, 281-285 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Державного управління справами на рішення Господарського суду міста Києва від 30.01.2023 у справі № 910/10420/22 залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 30.01.2023 у справі № 910/10420/22 залишити без змін.

3. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на апелянта.

4. Стягнути з Державного управління справами (01220, м. Київ, вул. Банкова, 11, ідентифікаційний код 00037256) на користь Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку «ЖК Козацький» (03067, м. Київ, вул. Гарматна, 38А, ідентифікаційний код 42562311) судові витрати на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції в сумі 2 500 (дві тисяч п`ятсот) грн. 00 коп.

5. Видачу наказу на виконання цієї постанови доручити Господарському суду міста Києва.

6. Повернути до Господарського суду міста Києва матеріали справи № 910/10420/22.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Головуючий суддя М.Л. Яковлєв

Судді С.А. Гончаров

Є.Ю. Шаптала