Постанова

Іменем України

01 червня 2023 року

м. Київ

справа № 330/195/22

провадження № 61-3344св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Зайцева А. Ю.,

Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - державна Україна в особі Верховної Ради України,

треті особи: Донецька обласна прокуратура, Запорізька обласна прокуратура,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - Вишнякова Дмитра Олександровича на ухвалу Якимівського районного суду Запорізької області від 04 лютого 2022 року у складі судді Нестеренко Т. В. та постанову Запорізького апеляційного суду від 22 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Подліянової Г. С., Гончар М. С.,

Дашковської А. В.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Верховної Ради України, треті особи: Донецька обласна прокуратура, Запорізька обласна прокуратура, про стягнення матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати та неотриманої частини виплат за вислугу років.

Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 з 25 вересня 2007 року проходив службу в органах прокуратури України, а саме був помічником прокурора Амвросіївського району прокуратури Донецької області, прокурором прокуратури Амврсіївського району прокуратури Донецької області, старшим прокурором прокуратури Амвросіївського району прокуратури Донецької області, прокурором Мелітопольської міськрайонної прокуратури Запорізької області, прокурором Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області, прокурором Якимівського відділу Мелітопольської місцевої прокуратури Запорізької області, прокурором Приморського відділу Маріупольської місцевої прокуратури Донецької області.

21 жовтня 2021 року згідно з наказом керівника Донецької обласної прокуратури ОСОБА_1. з 22 жовтня 2021 року звільнено.

Зазначав, що з 01 січня 2017 року до 24 вересня 2019 року частина третя статті 81 Закону України «Про прокуратуру» визначала, що посадовий оклад прокурора місцевої прокуратури з 01 січня 2017 року становить 12 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 01 січня календарного року, та повинен був становити: з 01 липня 2015 року до 31 серпня 2015 року: 10х1218,00 грнх2=24 360,00 грн; з 01 вересня 2015 року до 31 грудня 2015 року: 10х1 378,00 грнх4=55 120,00 грн; з 01 січня 2016 року до 30 квітня 2016 року: 11х1 378,00 грнх4=60 632,00 грн; з 01 травня 2016 року до 30 листопада

2016 року: 11х1 450,00 грнх7=111 650,00 грн; з 01 грудня 2016 року до 31 грудня 2016 року: 11х1 600,00 грн=17 600,00 грн; з 01 січня 2017 року до 31 грудня

2017 року: 12х1 600,00 грнх12=230 400,00 грн; з 01 січня 2018 року до 31 грудня 2018 року: 12х1 762,00 грнх12=253 728,00 грн; з 01 січня 2019 року до 31 серпня 2019 року: 12х1 921,00 грнХ8=184 416,00 грн; з 01 вересня 2019 року до

24 вересня 2019 року: 12х1 921,00 грн=23 052,00 грн.

За час перебування ОСОБА_1 на посадах в органах прокуратури у період з 01 липня 2015 року до 24 вересня 2019 року посадовий оклад становив:

з 01 липня 2015 року до 12 жовтня 2015 року включно -

1 379,00 грн; з 13 жовтня 2015 року до 30 листопада 2015 року включно - 1 444,00 грн; з 01 грудня 2015 року до 14 грудня 2015 року включно -

1 804,00 грн; з 16 грудня 2015 року до 13 березня 2016 року включно -

2 048,00 грн; з 14 березня 2016 року до 05 вересня 2017 року включно -

2 048,00 грн; з 06 вересня 2017 року до 23 квітня 2019 року включно -

5 660,00 грн; з 03 травня 2019 року до 22 жовтня 2021 року включно -

5 660,00 грн.

Тобто оклад позивача нараховувався не в розмірі, встановленому статтею 81 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру»,

а в розмірі, встановленому Кабінетом Міністрів України на підставі змін, унесених Законом України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України».

Водночас, як зазначав позивач, окреме положення пункту 26 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону № 1697-VII застосовуються

у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи

з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування, визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) згідно

з Рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року у справі

№ 6-р/2020.

З урахуванням викладеного позивач зазначав, що належним способом захисту

є застосування частини третьої статті 152 Конституції України як норми прямої дії та стягнення на його користь з держави Україна матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати, а саме посадового окладу, визначеного згідно з частиною третьою статті 81 Закону України від 14 жовтня 2014 року

№ 1697-VII «Про прокуратуру», завданої положеннями пункту 26 розділу

VI «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України, що визнані неконституційними.

Вважав, що належним відповідачем у справі є саме держава Україна в особі Верховної Ради України. Адже прийняттям неконституційного закону

ОСОБА_1 було завдано матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати та виплат за вислугу років. Донецька обласна прокуратура та Запорізька обласна прокуратура відповідно до норм законодавства України не мали можливості виплачувати ОСОБА_1 заробітну плату у розмірі, що передбачений спеціальним законом, а саме Законом України «Про прокуратуру».

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив стягнути з держави Україна в особі Верховної Ради України за рахунок бюджетних асигнувань на свою користь матеріальну шкоду у вигляді неотриманої частини заробітної плати та виплат за вислугу років за період з 01 липня 2015 року до 24 вересня 2019 року на загальну суму 908 073,51 грн. Судові витрати, що складаються

з судового збору та виплат на професійну правничу допомогу, покласти на відповідача.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 30 листопада 2022 року відновлено провадження у повному обсязі у справі № 330/195/22 за позовом ОСОБА_1 до держави Україна в особі Верховної Ради України, треті особи: Донецька обласна прокуратура, Запорізька обласна прокуратура, про стягнення матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати та неотриманої частини виплат за вислугу років.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Якимівського районного суду Запорізької області від 04 лютого

2022 року, залишеною без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 22 лютого 2023 року, відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до держави України в особі Верховної Ради України, треті особи: Донецька обласна прокуратура, Запорізька обласна прокуратура, про стягнення матеріальної шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати та неотриманої частини виплат за вислугу років.

Відмовляючи у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦК України, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, виходив з того, що спір виник після звільнення публічного службовця з посади, однак пов`язаний з вирішенням питань, які стосуються його діяльності на публічній службі, тому такий спір має розглядатися за правилами адміністративного судочинства.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

06 березня 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Вишняков Д. О. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати ухвалу Якимівського районного суду Запорізької області від 04 лютого 2022 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 22 лютого 2023 року і передати справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що у пунктах 41, 43, 46, 50 постанови Великої Палати Верховного суду від 22 вересня 2021 року у справі № 9901/144/21 зазначено, що, здійснюючи законотворчу діяльність, Верховна Рада України не виконує владних управлінських функцій, які можуть бути предметом оскарження. Велика Палата Верховного Суду вважає правильним висновок Верховного Суду у складі судді Касаційного адміністративного суду про те, що позовні вимоги про визнання протиправною бездіяльності Верховної Ради України стосуються законотворчої діяльності відповідача, під час здійснення якої Верховна Рада України не реалізовує публічно-владних управлінських функцій, тому предмет позову не підпадає під контроль суду адміністративної юрисдикції. Відповідно до частини п`ятої статті 21 КАС України вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень або іншим порушенням прав, свобод та інтересів суб`єктів публічно-правових відносин, або вимоги про витребування майна, вилученого на підставі рішення суб`єкта владних повноважень, розглядаються адміністративним судом, якщо вони заявлені

в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір. Інакше такі вимоги вирішуються судами в порядку цивільного або господарського судочинства. З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що з вимогою про стягнення з відповідача на користь позивача на відшкодування завданої моральної шкоди позивач може звернутись до суду цивільної юрисдикції, оскільки така вимога підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Доводи інших учасників справи

18 травня 2023 року Верховна Рада України подала до Верховного Суду відзив,

у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а ухвалу Якимівського районного суду Запорізької області від 04 лютого 2022 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 22 лютого 2023 року- без змін.

Відзив мотивований тим, що суди першої та апеляційної інстанцій, правильно встановили обставини справи та ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

25 травня 2023 року Запорізька обласна прокуратура подала до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Якимівського районного суду Запорізької області від

04 лютого 2022 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 22 лютого 2023 року - без змін.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Ленінського районного суду м. Запоріжжя.

У травні 2023 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені

у відзивах на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи

ОСОБА_1 у період з 01 липня 2015 року до 24 вересня 2019 року перебував у трудових відносинах з Донецькою обласною прокуратурою та Запорізькою обласною прокуратурою.

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до держави Україна в особі Верховної Ради України, треті особи: Донецька обласна прокуратура, Запорізька обласна прокуратура, у якому просив стягнути з держави Україна в особі Верховної Ради України за рахунок бюджетних асигнувань на свою користь матеріальну шкоду, у вигляді неотриманої частини заробітної плати та виплат за вислугу років за період з 01 липня 2015 року по 24 вересня 2019 року на загальну суму 908 073,51 грн.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

У частинах першій, другій та п`ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно зі статтею 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності й спеціалізації та визначається законом.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів.

Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист

є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є, по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів у будь-яких правовідносинах, крім випадків, коли такий спір вирішується за правилами іншого судочинства, а по-друге, спеціальний суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є, як правило, фізична особа.

Відповідно до частини першої статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства. Суди розглядають у порядку цивільного судочинства також вимоги щодо реєстрації майна та майнових прав, інших реєстраційних дій, якщо такі вимоги є похідними від спору щодо такого майна або майнових прав, якщо цей спір підлягає розгляду в місцевому загальному суді і переданий на його розгляд з такими вимогами.

Тобто в порядку цивільного судочинства розглядаються справи, що виникають із приватноправових відносин.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Суб`єкт владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг(пункт 7 частина перша статті 4 КАС України).

Публічно-правовий характер спору визначається тим, що вказані суб`єкти наділені владно-управлінськими повноваженнями у сфері реалізації публічного інтересу.

Характерною ознакою публічно-правових спорів є сфера їх виникнення - публічно-правові відносини, тобто передбачені нормами публічного права суспільні відносини, що виражаються у взаємних правах та обов`язках їх учасників у різних сферах діяльності суспільства, зокрема пов`язаних

з реалізацією публічної влади.

Публічно-правовим вважається також спір, який виник з позовних вимог, що ґрунтуються на нормах публічного права, де держава в особі відповідних органів виступає щодо громадянина не як рівноправна сторона у правовідносинах, а як носій суверенної влади, який може вказувати або забороняти особі певну поведінку, надавати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких

є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин

у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин

і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він зумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту

в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Одним із критеріїв розмежування справ цивільної й адміністративної юрисдикції є суб`єктний критерій.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах

з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення

з публічної служби.

У пункті 17 частини першої статті 4 КАС закріплено, що публічна служба - діяльність на державних політичних посадах, у державних колегіальних органах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, інша державна служба, патронатна служба в державних органах, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.

Законодавець урегулював питання, пов`язані з прийняттям (обранням, призначенням) громадян на публічну службу, її проходженням та звільненням

з публічної служби (припиненням), спеціальними нормативно-правовими актами.

У справі, що розглядається, таким спеціальним нормативно-правовим актом

є Закон України «Про прокуратуру».

Питання соціального та матеріально-побутового забезпечення прокурора регулюється розділом ІХ Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ «Про прокуратуру».

Відповідно до статті 81 Закону України «Про прокуратуру» заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами. Заробітна плата прокурора складається

з посадового окладу, премій та надбавок за вислугу років та виконання обов`язків на адміністративній посаді та інших виплат, передбачених законодавством. Посадовий оклад прокурора окружної прокуратури становить 15 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого встановлено

на 01 січня календарного року.

Законом України «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо реформи міжбюджетних відносин» було установлено, що норми і положення статті 81, частини шістнадцятої, сімнадцятої, вісімнадцятої статті 86, пунктів 13, 14 розділу ХІІІ «Перехідні положення» Закону України від 14 жовтня 2014 року

№ 1697-VІІ «Про прокуратуру» застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Рішенням Конституційного Суду України від 26 березня 2020 року № 60р/2020 визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), окреме положення пункту 26 розділу VІ «Прикінцеві та перехідні положення» Бюджетного кодексу України у частині, яка передбачає, що норми і положення статті 81 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VІІ зі змінами застосовуються у порядку та розмірах, встановлених Кабінетом Міністрів України, виходячи з наявних фінансових ресурсів державного

і місцевого бюджетів та бюджетів фондів загальнообов`язкового державного соціального страхування.

У справі, що переглядається, ОСОБА_1 у позовній заяві просив відшкодувати йому матеріальну шкоду в розмірі 908 073,51 грн у вигляді неотриманої частини заробітної плати та неотриманої частини виплат за вислугу років, яка йому була завдана внаслідок прийняття Верховною Радою України неконституційного закону.

Отже, предметом спору є стягнення майнової шкоди у вигляді неотриманої частини заробітної плати та неотриманої частини виплат за вислугу років, які мали бути нараховані позивачу у період з 01 липня 2015 року до 24 вересня

2019року, тобто у період перебування позивача на публічній службі.

З огляду на вказане спір, який виник між сторонами у справі, стосується проходження позивачем публічної служби, до чого включається і виплата заробітної плати та виплата за вислугу років.

Спори, пов`язані з проходженням публічної служби, розглядаються за правилами адміністративного судочинства.

Подібний висновок зроблено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 757/70264/17-ц (провадження № 14-360цс18) та від 05 червня 2019 року у справі № 686/23445/17 (провадження

№ 14-162цс19).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України суддя відмовляє

у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, установивши, що предметом цього спору є відшкодування матеріальної шкоди у вигляді неотриманої позивачем частини заробітної плати та неотриманої частини виплати за вислугу років під час перебування його на посаді прокурора, тобто під час перебування на публічній службі, зробив правильний висновок про відмову у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, оскільки спір між сторонами у справі виник у зв`язку із проходженням позивачем публічної служби, до якої відноситься і виплата заробітної плати та виплата за вислугу років, що розглядаються за правилами адміністративного судочинства.

Аргументи заявника про те, що суди не врахували висновків зроблених

у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2021 року у справі

№ 9901/144/21, є безпідставними, оскільки предмет спору та фактичні обставини у справі, яка переглядається, та у справі № 9901/144/21 є різними.

Згідно з частиною третьою статті 406 ЦПК України касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а ухвалу Якимівського районного суду Запорізької області від

04 лютого 2022 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 22 лютого 2023 року - без змін, оскільки підстав для скасування судових рішень немає.

Керуючись статтями 400, 401, 406, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - Вишнякова Дмитра Олександровича залишити без задоволення.

Ухвалу Якимівського районного суду Запорізької області від 04 лютого

2022 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 22 лютого 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. М. Коротун

А. Ю. Зайцев

М. Є. Червинська