Постанова

Іменем України

12 квітня 2023 року

м. Київ

справа № 755/16619/20

провадження № 61-1073св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Сердюка В. В., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Таврійський національний університет імені В. І. Вернадського,

треті особи: Національне агентство з питань запобігання корупції, Первинна профспілка Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського, Казарін Володимир Павлович ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року у складі колегії суддів: Фінагеєва В. О., Кашперської Т. Ц., Яворського М. А.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

В листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Таврійського національного університету імені В. І. Вернадського (далі - ТНУ), треті особи: Національне агентство з питань запобігання корупції (далі - НАЗК), Первинна профспілка ТНУ, Казарін В. П. , про поновлення на роботі викривача, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що 09 квітня 2019 року між нею та відповідачем було укладено контракт № 17/19 (далі - Контракт), за яким її як обрану за конкурсом призначили на посаду завідувача кафедри «Спеціально-правових дисциплін» Навчально-наукового гуманітарного інституту ТНУ. Згідно з пунктом 5.2 Контракту відповідач гарантував їй дотримання прав та законних інтересів як викривачу корупції в ТНУ з 20 жовтня 2019 року. Однак після того, як вона повідомила про факти корупції, відповідач вжив до неї низку негативних заходів впливу. У мобінгу, організованому проти неї директором гуманітарного інституту Іляшком О. О., брала участь начальник відділу кадрів Рибченко С. В., яка на усні та письмові заяви не давала їй обґрунтованих відповідей та документів, що стосуються її особисто. Також у мобінгу брали участь т. в. о. ректора Казарін В. П. та дружина Іляшко О. О. - перший проректор ТНУ Скакун Ю. В., від імені яких їй почали регулярно надходити офіційні листи з надуманих підстав, що відволікало її від виконання своїх функціональних обов`язків. Протягом тривалого часу відповідач допускав порушення трудового законодавства стосовно неї, а саме: відмовив у підвищенні кваліфікації; не проводив службове розслідування нещасного випадку на виробництві за фактом нанесення їй Іляшком О. О. тілесних ушкоджень; не давав відповіді на її заяви; відмовив їй як викривачу в отриманні за графіком основної чергової відпустки; незаконно оголосив догану; відмовив у розірванні строкового трудового договору за частиною першою статті 39 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України). Крім того, наказом ТНУ від 25 червня 2020 року «Про зміни в організації виробництва та праці» було скорочено займану нею посаду. За весь період до моменту звільнення їй декілька разів пропонувалися вакантні посади, проте не за освітнім профілем. Як наслідок, 05 жовтня 2020 року її незаконно, без надання згоди профспілкового комітету звільнили з роботи у зв`язку із скороченням штату працівників на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: поновити її на посаді завідувача кафедри «Спеціально-правових дисциплін» Навчально-наукового гуманітарного інституту ТНУ, з відновленням дії контракту; стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05 жовтня 2020 року по день поновлення її на роботі, грошову компенсацію в розмірі дворічного середнього заробітку, а також - 320 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Дніпровського районного суду міста Києва від 25 січня 2022 року у складі судді Яровенко Н. О. позов задоволено частково. Поновлено ОСОБА_1 на посаді завідувача кафедри «Спеціально-правових дисциплін» Навчально-наукового гуманітарного інституту ТНУ з 16 жовтня 2020 року. Стягнуто з ТНУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 259 543 грн. Стягнуто з ТНУ на користь ОСОБА_1 5 000 грн на відшкодування моральної шкоди. В задоволенні решти позовних вимог відмовлено. Стягнуто з ТНУ на користь ОСОБА_1 3 200 грн судового збору. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді завідувача кафедри «Спеціально-правових дисциплін» Навчально-наукового гуманітарного інституту ТНУ.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що стороною відповідача не надано належних, допустимих та достатніх доказів на підтвердження правомірності звільнення позивача із займаної посади. Зокрема, з тексту наказу від 25 червня 2020 року № 90-ОД «Про зміни в організації виробництва та праці» вбачається, що з метою забезпечення та виконання статутних завдань, ефективної організації освітнього процесу, раціонального використання кошторисних призначень загального та спеціальних фондів у 2020-2021 навчальному році, для удосконалення кадрової політики ТНУ скорочує три посади, виводить із штатного розпису дві посади, а вводить - чотири посади. За таких обставин, зазначений наказ носить вибірковий характер, оскільки фактично стосується лише двох осіб, в тому числі ОСОБА_1 , що свідчить про порушення її прав та інтересів. Крім того, скорочення штату, що в подальшому стало підставою для звільнення позивача, подання нею на адресу НАЗК заяви за фактом можливого порушення посадовими особами ТНУ вимог Закону України «Про запобігання корупції», а також - відсутність в минулому (до моменту повідомлення) претензій до ОСОБА_1 , в тому числі й з боку Іляшка О. О. , про корупційні діяння якого було повідомлено, є підтвердженням існування зв`язку між звільненням позивача і поданням нею заяви до НАЗК. Таким чином, трудові права ОСОБА_1 підлягають відновленню шляхом поновлення її на роботі, стягнення з відповідача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також 5 000 грн - на відшкодування моральної шкоди, розмір якої суд визначив, виходячи з характеру та обсягу страждань позивача і з урахуванням засад розумності, виваженості та справедливості.

Постановою Київського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року апеляційну скаргу ТНУ задоволено. Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 25 січня 2022 року скасовано і ухвалено нове судове рішення. Позов залишено без задоволення. Постановлено компенсувати за рахунок держави на користь ТНУ судовий збір в розмірі 5 277,05 грн.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 не довела обставин, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог. Сукупність наявних в матеріалах справи доказів підтверджує факт дотримання відповідачем процедури звільнення позивача із займаної посади за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України. При розгляді спору про поновлення працівника на роботі суд не наділений повноваженнями обговорювати питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників, а лише зобов`язаний перевірити наявність підстав для звільнення (чи мало місце скорочення штату або чисельності працівників). Матеріали справи не містять доказів звільнення позивача саме у зв`язку з повідомленням нею про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою. Роботодавець попередив ОСОБА_1 за два місяці про наступне вивільнення та запропонував їй вакантні посади, однак позивач не дала своєї згоди на таке переведення. ОСОБА_1 не могла бути запропонована виборна посада начальника новоутвореної кафедри поза межами конкурсу. Відтак, позивач була звільнена саме тому, що не виявила бажання працювати на запропонованих їй посадах та не стала переможцем конкурсу на посаду завідувача новоствореної кафедри.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

В січні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року, а рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 25 січня 2022 року - залишити в силі.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказала, що апеляційний суд не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного адміністративного суду від 15 серпня 2019 року у справі № 815/2074/18, від 11 червня 2020 року у справі № 816/1874/17, від 29 жовтня 2020 року у справі № 826/3388/18, від 11 лютого 2021 року у справі № 260/26/19, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 21 квітня 2021 року у справі № 520/21140/18, від 06 жовтня 2021 року у справі № 361/8080/18, від 09 листопада 2022 року у справі № 761/33182/20. Викривач набуває свого статусу з моменту, коли він здійснив всі залежні від нього дії для повідомлення про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, щоб відповідна інформація надійшла до адресата. З моменту набуття особою статусу викривача останній здобуває імунітет, суть якого розкрито в частині третій статті 53 названого Закону. Таким чином, при розгляді даного питання суду слід встановити, чи є позивач викривачем у розмінні вимог Закону України «Про запобігання корупції» та чи пов`язане його звільнення з поданням ним повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень. Апеляційний суд не дослідив наявності зв`язку між негативними заходами та повідомленням нею як викривачем про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» відповідачем. Водночас встановлення вказаної обставини є визначальним для вирішення цього спору. Наказ ТНУ від 25 червня 2020 року № 90-ОД «Про зміни в організації виробництва та праці» носить вибірковий характер, оскільки фактично стосується лише двох осіб, а отже, дії відповідача порушують її права та інтереси. Конкурс на заміщення вакантних посад в ТНУ, в тому числі посади завідувача кафедри «Публічного та приватного права», відбувався в умовах реального конфлікту інтересів, оскільки цей конкурс проводив директор Навчально-наукового гуманітарного інституту ТНУ Іляшко О. О. Скорочення відповідачем штату працівників було недоцільним.

В березні 2023 року НАЗК подало відзив на касаційну скаргу, в якому просило її задовольнити, посилаючись на те, що суд апеляційної інстанції не спростував належним чином обставин, встановлених місцевим судом, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені судом першої інстанції з дотриманням вимог закону та з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Дніпровського районного суду міста Києва.

22 лютого 2023 року справа № 755/16619/20 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 березня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Статтею 43 Конституції України визначено, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Згідно з частиною першою статті 21 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Судами встановлено, що 09 квітня 2019 року між ОСОБА_1 та ТНУ було укладено Контракт, за яким позивача як особу, обрану за конкурсом, призначено на посадузавідувача кафедри «Спеціально-правових дисциплін» Навчально-наукового гуманітарного інституту ТНУ на строк до 08 квітня 2024 року.

У відповіді від 06 листопада 2019 року № 09\03-809 на заяву ОСОБА_1 про надання додаткової оплачуваної відпустки ТНУ повідомив, що за роботу в університеті з 09 січня 2019 року по 08 січня 2020 року вона повністю використала відпустку в канікулярний період. Особова справа не містить документів, на підставі яких може надаватися додаткова відпустка згідно з чинним законодавством.

У відповіді від 18 листопада 2019 року № 09\16-791, наданій позивачу за результатами розгляду її повідомлення щодо вчинення корупційних дій директором Навчально-наукового гуманітарного інституту Іляшком О. О., ТНУ зазначив, що інформація про корупцію носить загальних характер та не вказує на конкретні відомі факти корупційних вчинків.

Листом від 18 листопада 2019 року № 09\16-792 ТНУ повідомив ОСОБА_1 про те, що на адресу керівництва університету надходять звернення працівників щодо некоректної поведінки та погроз з її боку, а тому в разі порушення законодавства про вищу освіту та правил внутрішнього трудового розпорядку до неї можуть бути застосовані дисциплінарні заходи, передбачені чинним законодавством.

18 листопада 2019 року ОСОБА_1 звернулася до в. о. ректора ТНУ із заявою, в якій вказувала про порушення роботодавцем умов Контракту.

Листом ТНУ від 18 листопада 2019 року № 158/1/д повідомлено ОСОБА_1 про розгляд її заяви від 18 листопада 2019 року та про непідтвердження фактів, викладених в ній.

Листом від 22 листопада 2019 року № 09\01-809 ТНУ повідомив ОСОБА_1 про надходження від начальника відділу кадрів доповідної записки про вчинення нею протиправних дій, у зв`язку з чим позивачу було запропоновано прибути до ректора для надання пояснень.

20 січня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до в. о. ректора ТНУ та голови Профспілкової організації університету із заявами про невиконання адміністрацією умов колективного договору та порушення прав працюючих.

Цього ж дня, 20 січня 2020 року, ОСОБА_1 звернулася до в. о. ректора ТНУ із заявою, в якій просила направити її на стажування до Фінляндії зі збереженням заробітної плати з 02 по 08 лютого 2020 року, надавши відповідне запрошення Західно-Фінлянського коледжу від 13 січня 2020 року № 0004/20/11.

24 січня 2020 року ОСОБА_1 повідомила в. о. ректора ТНУ про те, що її заява про стажування не розглянута.

27 січня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до в. о. ректора ТНУ із заявою, в якій, посилаючись на саботування опрацювання її заяви щодо стажування, просила надати їй відпустку без збереження заробітної плати тривалістю 5 днів з 03 лютого 2020 року.

Цього ж дня, 27 січня 2020 року, ОСОБА_1 звернулася до директора Навчально-наукового гуманітарного інституту ТНУ із заявою про надання дозволу на спілкування з колегами-вченими 30 січня 2020 року на заході «Презентація «Вибраних праць» доктора юридичних наук професора Костенка О. М. і бути відсутньою на робочому місці.

Листом від 28 січня 2020 року № 12-д ТНУ повідомив ОСОБА_1 про те, що університет не має підстав для оформлення їй відрядження на участь в проєкті «Школа з англійською мовою + стажування для освітян» та визнання такої участі як підвищення кваліфікації (стажування). В той же час університет не заперечує проти участі позивача у згаданому проєкті у вільний від роботи час.

Наказом в. о. ректора ТНУ від 28 січня 2020 року № 15-од створено комісію з метою проведення службової перевірки щодо порушень громадського порядку та перешкоджання здійсненню навчального процесу завідувачем кафедри «Спеціально-правових дисциплін» Навчально-наукового гуманітарного інституту Бусол О. О., про які зазначено в доповідній записці ректора Іляшка О. О. від 28 січня 2020 року.

29 січня 2020 року до Єдиного реєстру досудових розслідувань внесено відомості про вчинення Іляшком О. О. кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 125 Кримінального кодексу України. Підстава: заява ОСОБА_1 про нанесення їй керівником тілесних ушкоджень 28 січня 2020 року о 10 год. 40 хв. у приміщенні будівлі ТНУ за адресою: місто Київ, вулиця Д. Маккейна, 33, кабінет № 217-А.

Цього ж дня, 29 січня 2020 року, Центральний госпіталь (м. Київ) надіслав на адресу ТНУ повідомлення про звернення потерпілої ОСОБА_1 з приводу нещасного випадку (отримання травми на роботі).

26 лютого 2020 року ОСОБА_1 звернулася до голови Державної служби України з питань праці, голови НАЗК (для відома) із заявою про вчинення адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 41-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі - КУпАП), в якій повідомляла про факти грубого порушення умов Контракту та колективного договору з боку ТНУ.

31 березня 2020 року Державна служба України з питань праці повідомила ОСОБА_1 про надання цією службою згоди на проведення після закінчення карантину позапланового заходу державного нагляду в ТНУ.

10 березня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до в. о. ректора ТНУ із службовою запискою, в якій повідомила про факт приховування нещасного випадку на виробництві.

11 березня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до в. о. ректора ТНУ із заявою, в якій просила провести службове розслідування нещасного випадку на виробництві.

Листом Департаменту організації роботи із запобігання та виявлення корупції НАЗК від 07 лютого 2020 року № 20-28/4199/20 повідомлено ОСОБА_1 про прийняття її заяви щодо порушення директором Навчально-наукового гуманітарного інституту ТНУ Іляшком О. О. вимог Закону України «Про запобігання корупції», у зв`язку з чим з 22 жовтня 2019 року позивач набула статусу викривача.

Листами Департаменту організації роботи із запобігання та виявлення корупції НАЗК від 17 лютого 2020 року № 20-18/5302/20 та від 12 березня 2020 року № 20-28/9188/20 повідомлено Навчально-науковий гуманітарний інститут ТНУ про те, що завідувач кафедри «Спеціально-правових дисциплін» Бусол О. Ю. є викривачем, наголошено на необхідності безумовного дотримання посадовими особами інституту Закону України «Про запобігання корупції» та недопущення порушення прав позивача як викривача.

14 квітня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до в. о. ректора ТНУ із заявою, в якій просила надати їй відомості щодо проведення службової перевірки, призначеної вищевказаним наказом від 28 січня 2020 року № 15-од.

25 червня 2020 року на засіданні Вченої ради ТНУ прийнято рішення, оформлене проколом № 10, про зміни в організації виробництва та праці.

Наказом відповідача від 25 червня 2020 року № 90-од з метою забезпечення та виконання статутних завдань, ефективної організації освітнього процесу, раціонального використання кошторисних призначень загального та спеціального фондів у 2020-2021 навчальному році вирішено здійснити заходи щодо оптимізації організаційної структури університету, а саме:

- виключити зі складу Інституту муніципального управління та міського господарства кафедру «Інформаційної діяльності та документознавства» та приєднати її до складу Навчально-наукового гуманітарного інституту;

- реорганізувати кафедри «Спеціально-правових дисциплін», «Конституційного та міжнародного права», «Інформаційної діяльності та документознавства» шляхом злиття, створивши кафедру «Публічного та приватного права»;

- внести зміни в назву кафедри «Психології та педагогіки» та перейменувати на «Психології, соціальної роботи та педагогіки»;

- реорганізувати кафедру «Економіки, підприємства та природних наук» Навчально-наукового інституту управління, економіки та природокористування шляхом поділу, створивши кафедру «Індустрії гостинності та сталого розвитку»;

- реорганізувати кафедру «Публічного управління та адміністрування» шляхом злиття, створивши кафедру «Публічного управління та економіки»;

- створити кафедру Навчально-наукового інституту та журналістики та затвердити назву «Східної філології».

Цим же наказом: скорочено три штатні одиниці - завідувачів кафедр «Інформаційної діяльності та документознавства», «Спеціально-правових дисциплін», «Конституційного та міжнародного права»; виведено зі штатного розпису дві посади: завідувача кафедри «Економіки, підприємства та природних наук» та завідувача кафедри «Публічного управління та адміністрування»; введено до штатного розпису Університету посади: завідувача кафедри «Публічного та приватного права», завідувача кафедри «Індустрії гостинності та сталого розвитку», завідувача кафедри «Публічного управління та економіки», завідувача кафедри «Східної філології».

Рішенням розширеного засідання кафедр Навчально-наукового гуманітарного інституту від 26 червня 2020 року, оформленого протоколом № 1, рекомендовано призначити на посаду завідувача кафедри «Публічного та приватного права» ОСОБА_4

01 липня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Голови НАЗК із заявою про захист прав викривача, в якій повідомила, що їй не надали чергову відпустку та скоротили її посаду.

Листом від 02 липня 2020 року № 116-д на виконання вимог статті 49-4 КЗпП України, статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» ТНУ повідомив ОСОБА_1 про наступне скорочення посад завідувачів кафедр «Інформаційної діяльності та документознавства», «Спеціально-правових дисциплін», «Конституційного та міжнародного права».

03 липня 2020 року ОСОБА_1 було вручено персональне попередження про те, що у зв`язку зі змінами в організації виробництва і праці посада, яку вона обіймає, підлягає скороченню. Також повідомлено, що в ТНУ є вакантні посади, зазначені в переліку, який додається до персонального попередження. Про вручення персонального попередження працівниками університету було складено акт фіксації ознайомлення з документами.

Листом ТНУ від 06 липня 2020 року № 118-д ОСОБА_1 повідомлено про наявність вакантних посад, які вона може обійняти у зв`язку із скороченням посади завідувача кафедри «Спеціально-правових дисциплін» Навчально-наукового гуманітарного інституту. Цей лист позивач отримала засобами поштового зв`язку 13 липня 2020 року.

15 липня 2020 року ОСОБА_1 надала згоду на її переміщення на посаду завідувача кафедри «Публічного і приватного права», яка їй не пропонувалася роботодавцем.

Листом ТНУ від 17 липня 2020 року № 122-д ОСОБА_1 повідомлено, що посада начальника новоутвореної кафедри «Публічного і приватного права» відноситься до посад, на які особа може бути призначена тільки за результатом конкурсу. Відтак, на посаду завідувача згаданої кафедри оголошено конкурс. Також до цього листа, який позивач отримала 20 липня 2020 року, додано перелік вакантних посад, що можуть бути зайняті без проведення конкурсу.

Наказом від 17 липня 2020 року № 113-к ОСОБА_1 оголошено догану за порушення трудової дисципліни (відсутність 26 червня 2020 року на роботі без поважних причин).

20 липня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до Голови НАЗК із заявою про захист прав викривача у зв`язку з оголошенням роботодавцем догани, в якій повідомила про вибіркове ставлення до неї з боку роботодавця.

05 серпня 2020 року ОСОБА_1 знову направлено лист з переліком посад, які були вакантні станом на 05 серпня 2020 року.

Рішенням Вченої ради ТНУ від 31 серпня 2020 року № 12 затверджено протокол лічильної комісії за результатами голосування щодо обрання ОСОБА_4 за конкурсом на посаду завідувача кафедри «Публічного і приватного права» Навчально-наукового гуманітарного інституту.

Листом ТНУ від 31 серпня 2020 року № 09\03-888 ОСОБА_1 повідомлено, що за результатами проведеного конкурсу її не було обрано на посади: завідувача кафедри «Публічного і приватного права»; професора кафедри «Менеджменту та міжнародних економічних відносин» навчально-наукового інституту управління, економіки та природокористування; професора кафедри «Публічного управління та економіки» навчально-наукового інституту управління, економіки та природокористування.

Листом від 04 вересня 2020 року № 154-д ТНУ повідомив Профспілковий комітет про те, що впродовж липня-серпня 2020 року ОСОБА_1 неодноразово пропонувалися вакантні посади, які відповідали її спеціальності та кваліфікації, однак від позивача не надходила згода на переміщення на будь-яку вільну посаду. За вказаних обставин відповідач просив дати дозвіл на звільнення названого працівника. Цей лист профспілковий орган отримав засобами поштового зв`язку 24 вересня 2020 року, однак не повідомив роботодавця про прийняте рішення у встановлений частиною п`ятою статті 43 КЗпП України строк, що за положеннями зазначеної норми закону вважається наданням згоди на розірвання трудового договору.

14 вересня 2020 року ОСОБА_1 звернулася до в. о. ректора ТНУ із заявою, в якій просила звільнити її з роботи на підставі частини першої статті 39 (порушення роботодавцем законодавства про працю, колективного або трудового договору) КЗпП України.

Листом від 16 вересня 2020 року № 167-д ТНУ повідомив ОСОБА_1 про те, що їй відмовлено у звільненні з роботи за частиною першою статті 39 КЗпП України з огляду на те, що університет не порушував умов Контракту, норм трудового законодавства та колективного договору. Також до цього листа, який позивач отримала 23 вересня 2020 року, додано перелік вакантних посад, що можуть бути зайняті без проведення конкурсу.

16 вересня 2020 року відповідач повідомив ОСОБА_1 про те, що посада завідувача кафедри «Спеціально-правових дисциплін» підлягає скороченню з 05 жовтня 2020 року, з наданням переліку посад, які були вакантні станом на 15 вересня 2020 року.

18 вересня 2020 року ОСОБА_1 повторно звернулася до в. о. ректора ТНУ із заявою про звільнення її з роботи на підставі частини першої статті 39 КЗпП України.

Листом від 02 жовтня 2020 року № 185-д ТНУ вдруге відмовив позивачу у звільненні з роботи за частиною першою статті 39 КЗпП України з тих самих підстав, що були зазначені у вищенаведеному листі відповідача від 16 вересня 2020 року № 167-д.

Наказом ТНУ від 05 жовтня 2020 року № 219-к ОСОБА_1 звільнено з посади завідувача кафедри «Спеціально-правових дисциплін» Навчально-наукового гуманітарного інституту у зв`язку із скороченням чисельності та штату працівників за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України, з виплатою вихідної допомоги у розмірі середньомісячного заробітку.

Наказом ТНУ від 15 жовтня 2020 року № 236-к у зв`язку з наданням ОСОБА_1 15 жовтня 2020 року листків непрацездатності, внесено зміни до пункту 1 наказу від 05 жовтня 2020 року № 219-к, а саме змінено дату звільнення позивача з 05 жовтня 2020 року на 16 жовтня 2020 року.

Судами також встановлено, що НАЗК неодноразово надсилало на адресу ТНУ запити з вимогою надати необхідну інформацію та копії документів, на що отримувало відмову. У зв`язку з цим 16 червня 2020 року та 15 вересня 2020 року стосовно в. о. ректора ТНУ Казаріна В. П. були складені протоколи про вчинення адміністративних правопорушень, передбачених частинами першою, другою статті 188-46 КУпАП (невиконання законних вимог (приписів) НАЗК).

За результатами розгляду адміністративного проколу від 16 червня 2020 року Печерським районним судом міста Києва прийнято постанову, якою Казаріна В. П. визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого частиною першою статті 188-46 КУпАП, та накладено на нього стягнення у вигляді штрафу.

Адміністративні матеріали, заведені на підставі складеного НАЗК проколу від 15 вересня 2020 року, наразі ще знаходяться на розгляді в Печерському районному суді міста Києва.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.

Процедура звільнення працівника у разі скорочення має відбуватися на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, відповідно до якого скорочення чисельності або штату працівників - одна з підстав для розірвання трудового договору.

Розірвання трудового договору за зазначеною підставою відбувається в разі реорганізації підприємства (через злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення), зміни його власника, ухвалення власником або уповноваженим ним органом рішення про скорочення чисельності або штату у зв`язку з перепрофілюванням, а також з інших причин, які супроводжуються змінами у складі працівників за посадами, спеціальністю, кваліфікацією, професією.

При виникненні спору між працівником і роботодавцем суд не вирішує питання про доцільність скорочення чисельності або штату працівників, а перевіряє наявність підстав для звільнення (чи відбулося скорочення штату або чисельності працівників) та дотримання відповідної процедури.

Згідно з правовими позиціями Верховного Суду, викладеними в постановах від 16 січня 2018 року у справі № 519/160/16-ц (провадження № 61-312св17), від 06 лютого 2018 року у справі № 696/985/15-ц (провадження № 61-1214св18), від 12 червня 2019 року у справі № 297/868/18 (провадження № 61-393св19), від 28 квітня 2021 року у справі № 373/2133/17 (провадження № 61-8393св20), суд не може вдаватися до обговорення та оцінки питання про доцільність і правомірність скорочення штату та чисельності працівників. Право визначати чисельність і штат працівників належить винятково власнику або уповноваженому ним органу, суд зобов`язаний тільки з`ясувати наявність підстав для звільнення.

Відповідно до частини другої статті 40 КЗпП України звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Згідно зі статтею 42 КЗпП України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, при скороченні чисельності чи штату працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці. При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається: 1) сімейним - при наявності двох і більше утриманців; 2) особам, в сім`ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком; 3) працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації; 4) працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва; 5) учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув`язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу; 6) авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій; 7) працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання; 8) особам з числа депортованих з України, протягом п`яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України; 9) працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, - протягом двох років з дня звільнення їх зі служби. 10) працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат. Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

Відповідно до частин першої-третьої статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці роботодавець пропонує працівникові іншу роботу на тому самому підприємстві, в установі, організації, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов`язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Розглядаючи трудові спори, пов`язані зі звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, суди мають з`ясувати питання про те, чи дійсно у відповідача мали місце зміни в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, чи додержано власником або уповноваженим ним органом норм законодавства, що регулюють вивільнення працівника, які є докази про те, що працівник відмовився від переведення на іншу роботу або що власник або уповноважений ним орган не мав можливості перевести працівника з його згоди на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, чи не користувався вивільнюваний працівник переважним правом на залишення на роботі та чи попереджувався він за два місяці про наступне вивільнення.

Наведені правові висновки викладено в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 07 квітня 2021 року у справі № 444/2600/19 (провадження № 61-13999св20), від 22 липня 2021 року у справі № 456/57/20 (провадження № 61-6288св21), від 23 липня 2021 року у справі № 766/12805/19 (провадження № 61-7098св21), від 27 серпня 2021 року у справі № 712/10548/19 (провадження № 61-10299св21), від 09 грудня 2021 року у справі № 646/2661/20 (провадження № 61-7496св21), від 24 січня 2022 року у справі № 358/404/20 (провадження № 61-15621св21).

В постанові Верховного Суду від 30 січня 2023 року у справі № 947/3424/21 (провадження № 61-9058св22) зазначено, що відповідно до частин першої та четвертої статті 53-4 Закону України «Про запобігання корупції» викривачу, його близьким особам не може бути відмовлено у прийнятті на роботу, їх не може бути звільнено чи примушено до звільнення, притягнуто до дисциплінарної відповідальності чи піддано з боку керівника або роботодавця іншим негативним заходам впливу (переведення, атестація, зміна умов праці, відмова у призначенні на вищу посаду, зменшення заробітної плати тощо) або загрозі таких заходів впливу у зв`язку з повідомленням про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень цього Закону. До негативних заходів також належать формально правомірні рішення і дії керівника або роботодавця, які носять вибірковий характер, зокрема, не застосовуються до інших працівників у подібних ситуаціях та/або не застосовувалися до працівника у подібних ситуаціях раніше. Викривачу, його близьким особам, права яких порушені всупереч положенням частин першої-третьої цієї статті, гарантується поновлення їх порушених прав. Викривач набуває свого статусу з моменту, коли він здійснив всі залежні від нього дії для повідомлення про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, щоб відповідна інформація надійшла до адресата. З моменту набуття особою статусу викривача, останній здобуває імунітет, суть якого розкрито в частині третій статті 53 Закону України «Про запобігання корупції». Відповідно до положень зазначеної норми особа або член її сім`ї не може бути звільнена у зв`язку з повідомленням нею про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою. Водночас такий імунітет не є абсолютним і має певні межі. В першу чергу, повинен бути наявним зв`язок між негативними заходами впливу або загрозою їх застосування та повідомленням викривачем про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою. Наступною обставиною, що свідчить про наявність у викривача імунітету, є те, що ним повинно бути повідомлено про порушення саме Закону України «Про запобігання корупції», а не іншого закону і саме тих вимог, які ним визначені, у тому числі встановлені ним заборони і обмеження. Ще одним обов`язковим елементом, за наявності якого особа отримує імунітет викривача, є застосування до нього, негативних заходів впливу, перелік яких не є вичерпним. Про наявність зв`язку між негативними заходами впливу або загрозою їх застосування та повідомленням викривачем про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою може свідчити, зокрема, але не виключно такі обставини: певна послідовність подій (спочатку повідомлення особою про факти корупції, потім - застосування до викривача негативних наслідків, а не навпаки); наближеність в часі цих подій (застосування негативних наслідків до викривача відбулось незадовго після повідомлення ним про факти корупції); наявність різного роду погроз до викривача після повідомлення ним про факти корупції; відсутність в минулому (до моменту повідомлення) претензій до працівника, в тому числі й з боку осіб, про корупційні діяння яких ним повідомлено. Перевірка наявності чи відсутності наведених обставин дає змогу стверджувати про відсутність чи наявність причинного зв`язку між виданням спірного наказу із діяльністю позивача, як викривача. Апеляційний суд встановив, що позивач був звільнений у зв`язку із скороченням штату працівників відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. При цьому оскаржуване звільнення обумовлено: скороченням внаслідок зміни штатного розкладу підприємства посади менеджера з якості сектора якості, яку обіймав позивач; незгодою позивача зайняти будь-яку з вакантних посад, що були протягом всього періоду вивільнення працівника запропоновані адміністрацією, яка б відповідала кваліфікації такого працівника до обраної посади. При цьому апеляційний суд зазначав, що з матеріалів справи не вбачається, що звільнення адміністрацією підприємства менеджера з якості сектора якості, позивача у зв`язку із скороченням штату працівників носило вибірковий характер і не застосовувалося би до інших працівників внаслідок скорочення штату та/або до позивача у подібних ситуаціях раніше. Тобто з встановлених у справі обставин і досліджених доказів вбачається, що звільнення позивача не пов`язано із повідомленням ним про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, оскільки відсутній причинно-наслідковий зв`язок між таким повідомленням та звільненням відповідно до пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. Таким чином, вищенаведеним спростовуються аргументи касаційної скарги відносно того, що суд апеляційної інстанції не дослідив та не надав належної оцінки доказам звільнення як негативного заходу впливу як на викривача відповідно до Закону України «Про запобігання корупції».

У справі, яка переглядається, судом апеляційної інстанції встановлено, що у відповідача відбулася зміна внутрішньої (організаційної) структури юридичної особи шляхом скорочення штату працівників, внаслідок чого було скорочено, зокрема посаду, яку обіймала ОСОБА_1 .

В установленому законом порядку за два місяці ОСОБА_1 було попереджено про наступне вивільнення та запропоновано їй вакантні посади, які вона могла зайняти з урахуванням її освіти, кваліфікації, досвіду, однак позивач не дала своєї згоди на переведення.

На спростування доводів позивача про існування зв`язку між її звільненням і поданням нею до НАЗК заяви за фактом можливого вчинення директором Навчально-наукового гуманітарного інституту Іляшком О. О. корупційних дій суд апеляційної інстанції вказав, що:

- матеріали справи не містять достовірних та достатніх доказів на підтвердження вказаних обставин, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях;

- в даному випадку ОСОБА_1 була звільнена з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України. При цьому її звільнення не було обов`язковим та безальтернативним, оскільки їй пропонувалися вакантні посади науково-педагогічних працівників, на зайняття яких вона не дала своєї згоди;

- також позивачу було запропоновано зайняти в порядку конкурсу вакантну посаду керівника новоствореної кафедри, однак вона не скористалася такою можливістю.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, встановивши, що звільнення позивача із займаної посади за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України відбулося з дотриманням визначеної трудовим законодавством процедури, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного адміністративного суду від 15 серпня 2019 року у справі № 815/2074/18, від 11 червня 2020 року у справі № 816/1874/17, від 29 жовтня 2020 року у справі № 826/3388/18, від 11 лютого 2021 року у справі № 260/26/19, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 21 квітня 2021 року у справі № 520/21140/18, від 06 жовтня 2021 року у справі № 361/8080/18, від 09 листопада 2022 року у справі № 761/33182/20, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

В постановах Верховного Суду від 15 серпня 2019 року у справі № 815/2074/18, від 11 червня 2020 року у справі № 816/1874/17, від 29 жовтня 2020 року у справі № 826/3388/18, від 11 лютого 2021 року у справі № 260/26/19, від 06 жовтня 2021 року у справі № 361/8080/18 вказано, що викривач набуває такого статусу з моменту, коли він здійснив всі залежні від нього дії для повідомлення про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, щоб відповідна інформація надійшла до адресата. З огляду на встановлені обставини, варто зазначити, що позивач є викривачем в розумінні Закону України «Про запобігання корупції». З моменту набуття особою статусу викривача, останній здобуває певний імунітет, суть якого розкрито в частині третій статті 53 Закону України «Про запобігання корупції». Так, відповідно до положень зазначеної норми особа або член її сім`ї не може бути звільнена чи примушена до звільнення, притягнута до дисциплінарної відповідальності чи піддана з боку керівника або роботодавця іншим негативним заходам впливу або загрозі таких заходів впливу у зв`язку з повідомленням нею про порушення вимог цього Закону іншою особою. Водночас такий імунітет не є абсолютним та має певні межі. В першу чергу, повинен бути наявним зв`язок між негативними заходами впливу або загрозою їх застосування та повідомленням викривачем про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою. Наступною обставиною, що свідчить про наявність у викривача імунітету, є те, що ним повинно бути повідомлено про порушення саме Закону України «Про запобігання корупції», а не іншого закону і саме тих вимог, які ним визначені, у тому числі встановлені ним заборони і обмеження. Ще одним обов`язковим елементом, за наявності якого особа отримує імунітет викривача, є застосування до нього, негативних заходів впливу, перелік яких не є вичерпним. Про наявність зв`язку між негативними заходами впливу або загрозою їх застосування та повідомленням викривачем про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою може свідчити, зокрема, але не виключно такі обставини: певна послідовність подій (спочатку повідомлення особою про факти корупції, потім - застосування до викривача негативних наслідків, а не навпаки); наближеність в часі цих подій (застосування негативних наслідків до викривача відбулось незадовго після повідомлення ним про факти корупції); наявність різного роду погроз до викривача після повідомлення ним про факти корупції; відсутність в минулому (до моменту повідомлення) претензій до працівника, в тому числі й з боку осіб, про корупційні діяння яких ним повідомлено. Перевірка наявності чи відсутності наведених обставин дасть змогу стверджувати про відсутність чи наявність причинного зв`язку між виданням спірних наказів із діяльністю позивача, як викривача.

В постанові Верховного Суду від 21 квітня 2021 року у справі № 520/21140/18 зазначено, що власник вважається таким, що належно виконав вимоги частини другої статті 40, частини третьої статті 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо. Оскільки обов`язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов`язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з`явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення. Встановивши, що в період вивільнення на підприємстві відповідача з`явилися вакантні посади, які відповідали кваліфікації позивача, однак не були йому запропоновані, а також врахувавши відсутність згоди виборного органу первинної профспілкової організації на звільнення позивача, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що таке звільнення відбулося із порушенням вимог чинного законодавства, у зв`язку з чим дійшли правильного висновку про поновлення позивача на роботі та стягнення на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розмір якого відповідачем не спростований. При цьому, оскільки чинне законодавство не передбачає виключення зі строку попередження працівника про наступне вивільнення часу знаходження його у відпустці або тимчасової непрацездатності, суди попередніх інстанцій обґрунтовано відхилили посилання представника відповідача на те, що вищевказані вакантні посади не пропонувалися позивачу в зв`язку із його перебуванням у відпустці та на лікарняних.

В постанові Верховного Суду від 09 листопада 2022 року у справі № 761/33182/20, в якій предмет позову становили вимоги про скасування наказу роботодавця про застосування до працівника дисциплінарного стягнення у вигляді догани за порушення трудової дисципліни, вказано, що з моменту набуття особою статусу викривача, останній здобуває імунітет, суть якого розкрито в частині третій статті 53 Закону України «Про запобігання корупції». Відповідно до положень зазначеної норми особа або член її сім`ї не може бути звільнена у зв`язку з повідомленням нею про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою. Враховуючи той факт, що позивач здійснив повідомлення відносно т. в. о. президента державного підприємства про порушення ним Закону України «Про запобігання корупції», в силу приписів статті 1 вказаного закону колегія суддів погоджується із висновками місцевого суду про те, що позивач набув статус викривача, дії відповідача суперечать вимогам статті 53-4 Закону України «Про запобігання корупції». Вищенаведеним також спростовуються висновки суду апеляційної інстанції про те, що позивач у справі не може набути статусу викривача у зв`язку із виконанням ним своїх посадових обов`язків, оскільки таке твердження не ґрунтується на нормах матеріального права.

Однак на відміну від вказаних справ у справі, яка переглядається, ОСОБА_1 була звільнена з роботи на підставі пункту 1 частини першої статті 40 КЗпП України, при цьому протягом усього часу попередження їй пропонувалися вакантні посади науково-педагогічних працівників, на зайняття яких вона не дала своєї згоди. Також позивачу було запропоновано зайняти в порядку конкурсу вакантну посаду керівника новоствореної кафедри, але вона не скористалася такою можливістю.

Крім того, за встановлених апеляційним судом у цій справі обставин і досліджених доказів не вбачається, що звільнення ОСОБА_1 у зв`язку із скороченням штату працівників носило вибірковий характер і не застосовувалося б до інших працівників внаслідок скорочення штату та/або до позивача - у подібних ситуаціях раніше. Отже, в даному випадку звільнення ОСОБА_1 не було пов`язано із повідомленням нею про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, оскільки відсутній причинно-наслідковий зв`язок між таким повідомленням та звільненням за пунктом 1 частини першої статті 40 КЗпП України.

Вищенаведеним спростовуються аргументи касаційної скарги стосовно того, що суд апеляційної інстанції не дослідив та не надав належної оцінки доказам звільнення як негативного заходу впливу на викривача відповідно до Закону України «Про запобігання корупції».

Подібність правовідносин означає, зокрема тотожність об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, необхідно розуміти, зокрема такі, в яких аналогічними є предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних відносин.

Проаналізувавши зміст оскаржуваної постанови з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, колегія суддів дійшла висновку, що судом апеляційної інстанції було ухвалене судове рішення відповідно до встановлених ним обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки апеляційного суду в цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у вищенаведених постановах Верховного Суду, на які посилалася заявник в касаційній скарзі.

З урахуванням викладеного Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання обґрунтованості висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації виниклих відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків апеляційного суду, а за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає вимогам закону й підстави для її скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 07 грудня 2022 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко В. В. Сердюк В. А. Стрільчук