10.04.23

22-ц/812/8/23

Справа №490/6324/19

Провадження № 22-ц/812/8/23

Доповідач в апеляційній інстанції Яворська Ж.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

04 квітня 2023 року м. Миколаїв

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого - Яворської Ж.М.,

суддів: Локтіонової О.В., Ямкової О.О.,

із секретарем судового засідання - Лівшенком О.С.,

за участі прокурора - Волкожа С.В.,

представника відповідача - Власенка С.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження

апеляційну скаргу

Миколаївської обласної прокуратури

на рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 жовтня 2020року, ухвалене у приміщенні цього ж суду головуючим суддею Чулупом О.С., дата складання повного тексту не зазначена, у цивільній справі за позовом прокурора Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про скасування реєстрації права власності, витребування майна,

В С Т А Н О В И В:

У липні 2019 року керівник Миколаївської місцевої прокуратури №1, в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради, звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про скасування реєстрації права власності, витребування майна.

Обґрунтовуючи позовні вимоги вказував, що 24 липня 2014 року рішення Миколаївської міської ради за №42/44, а саме пунктами 6, 6.2 розділу 4, затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 1000 кв.м, із земель комплексної забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1 .

Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області, 22 вересня 2014 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0.1 га із кадастровим номером 4810137200:15:005:0002, що розташована по АДРЕСА_1 .

02 листопада 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу вищевказаної земельної ділянки, про що 26 лютого 2016 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відповідний запис №11860886.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2016 року визнано незаконним та скасовано вищевказані пункти 6, 6.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради №42/44 від 24 липня 2014 року та визнано недійсним та скасовано свідоцтво на право власності на земельну ділянку (серії НОМЕР_1 , індексний номер 27105339) видане ОСОБА_2 22 вересня 2014 року.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на спірній земельній ділянці по АДРЕСА_1 збудовано та прийнято в експлуатацію житловий будинок Літ.А-1, загальною площею 48.6 кв.м, який на підставі запису про право власності від 26 лютого 2016 року за №13538179, належить на праві приватної власності ОСОБА_1 .

Посилаючись на викладені обставини, та, стверджуючи, що зазначений будинок збудований на незаконно відведеній земельній ділянці, всупереч земельному, водному та містобудівному законодавству, керівник Миколаївської місцевої прокуратури №1 просив:

-скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 26 лютого 2016 року за №13538179 про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок під Літ.А-1, загальною площею 48.6 кв.м, житловою площею 32.1 кв.м, розташований по АДРЕСА_1 ;

-витребувати у ОСОБА_1 на користь держави в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 1000 кв.м, вартістю 309552 грн. 46 коп., з кадастровим номером 4810137200:15:005:0002, розташовану по АДРЕСА_1 у придатному для використання стані, шляхом знесення житлового будинку літ. А-1, загальною площею, 48.6 кв.м;

-стягнути з відповідача на користь прокуратури Миколаївської області сплачений судовий збір.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 09 грудня 2019 року, скасовано ухвалу Центрального районного суду м. Миколаєва від 19 липня 2019 року, якою було відмовлено в забезпечені позову, та накладено арешт на земельну ділянку площею 1 000 кв.м, з кадастровим номером 4810137200:15:005:0002, розташовану по АДРЕСА_1 .

Заборонено органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно, здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо земельної ділянки площею 1 000 кв.м, з кадастровим номером 4810137200:15:005:0002, розташованої по АДРЕСА_1 (у тому числі у разі її поділу чи об`єднання з іншими ділянками).

Заборонено органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно, здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо житлового будинку загальною площею 48.6 кв.м по АДРЕСА_1 , розташованого на земельній ділянці площею 1 000 кв.м із кадастровим номером 4810137200:15:005:0002, розташованої по АДРЕСА_1 .

Заборонено Управлінню державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міської ради (54024, місто Миколаїв, вулиця Херсонське шосе, №48/8) та Управлінню державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області (54056,місто Миколаїв, вулиця Космонавтів, №61, оф.12) здійснювати реєстраціюдозвільних документів щодо будівництва та введення в експлуатацію об`єктів нерухомості на земельній ділянці площею 1000 кв.м із кадастровим номером 4810137200:15:005:0002, розташованій по АДРЕСА_1 .

Заборонено ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_2 ) вчиняти із земельною ділянкою площею 1 000 кв.м, із кадастровим номером 4810137200:15:005:0002, розташованої по АДРЕСА_1 , дії, спрямовані на зміну цільового призначення вказаної ділянки, її поділу або об`єднання з іншими земельними ділянками, присвоєння нової адреси, укладати договори, вчиняти інші правочини щодо неї, а також проведення на ній будь-яких будівельних робіт.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 жовтня 2020 року прокурору Миколаївської місцевої прокуратури №1 у задоволені позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволені позову суд першої інстанції виходив з того, що відповідач ОСОБА_1 не був учасником судового розгляду справи щодо визнання незаконним рішення Миколаївської міської ради про передачу у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки та про визнання недійсним свідоцтва про право власності на спірну земельну ділянку.

А відтак, право власності на спірну земельну ділянку набув правомірно, відповідно до договору купівлі-продажу такої. На час укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки будь-яких заборон щодо укладення договору не було.

Також, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що оскільки питання щодо регулювання земельних відносин вирішується виключно на пленарних засіданнях ради, то міська рада рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_2 прийняла у порядку визначеному законом, бо є представницьким органом територіальної громади, а відтак у цьому випадку не має підстав стверджувати, що рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність міська рада приймала поза волею власника, оскільки міська рада уповноважена в силу закону вирішувати такі питання на пленарних засіданнях ради.

Тому, витребування земельної ділянки шляхом знесення житлового будинку у відповідача як добросовісного набувача не відповідає нормі ст.388 ЦК України, на яку як на підставу своїх вимог посилається прокурор.

Суд першої інстанції встановив, що право власності на жилий будинок, що розташований на спірній земельній ділянці, виникло у позивача гідно правомірно, а саме на підставі декларації про готовність об?єкта будівництва до експлуатації.

Відповідно до п.1ч.1 ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Реєстрацією за відповідачем права власності в сиолу вимог п.1ч.1 ст.2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» визнано та підтверджено факт набуття ОСОБА_1 права власності на збудований ним житловий будинок .

А тому, вимоги прокурора про скасування запису про реєстрацію за відповідачем права власності на спірний жилий будинок фактично направлена на припинення права власності відповідача на жилий будинок, а вимога про витребування спірної земельної ділянки шляхом знесення жилого будинку відповідача направлено на фактичне знищення об?єкту нерухомості, тобто дана вимога направлена також на припинення права власності відповідача на вказаний жилий будинок та свідчить про намагання позивача (державного органу) втрутитися у право на мирне володіння відповідачем земельною ділянкою та житловим будинком.

У разі задоволення вимоги прокурора про витребування спірної земельної ділянки шляхом знесення жилого будинку відповідач як власник спірного будинку, що розташований на частині спірної земельної ділянки, понесе значні збитки. Відповідач вимушений буде вчиняти певні дії щодо захисту своїх майнових прав.

Прокурор же, заявляючи вимоги про витребування земельної ділянки у спосіб, що передбачає знесення жилого будинку, не ставить питання про відповідну компенсацію відповідачу у разі припинення його права власності на спірний житловий будинок.

Окрім цього, судом також встановлено, що спірнийбудинок відповідача є житловим будинком. Європейський суд з правлюдини усправі "МакКенпроти Сполученого Королівства" (рішення від13.5.2008р.), у справі Кривіцька та Кривіцький проти України" (заява N 8863/06 від 02.12.2010ор.) зазначає, що згідно ст.8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, - кожен має право на повагу до свого житла.

Втрата житла є найбільш крайнього формою втручання у це право.

Прокурор у позові не зазначає щодо величини та способу компенсації відповідачу через втручання державного органу у право на повагу до житлових прав громадян.

Зважаючи на викладене, суд першої інстанції виснував, що задоволення позовних вимог за позовом про витребування спірної земельної ділянки у спосіб який визначений позивачем(прокурором) - шляхом знесення житлового будинку відповідача, який є добросовісним набувачем, призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки такі вимоги не ґрунтуються на законі, та на відповідача в такому випадку буде покладено індивідуальний та надмірний тягар.

Вимога прокурора про скасування в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про реєстрацію права власності на житловий будинок за відповідачем є похідною від вимоги про витребування земельної ділянки шляхом знесення житлового будинку, і оскільки суд відмовляє в задоволенні вимоги про витребування земельної ділянки шляхом знесення житлового будинку, то відповідно слід відмовити і в задоволенні похідної вимоги - про скасування в державному реєстрі речових прав запису про реєстрацію права власності на житловий будинок за відповідачем.

Не погоджуючись із таким рішенням суду першої інстанції Миколаївська обласна прокуратура подала на нього апеляційну скаргу.

Мотивуючи доводи апеляційної скарги вказували про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, тому просили його скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позовних вимог.

Зокрема, вказували, що відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку, що міська рада, приймаючи рішення про відчуження спірної земельної ділянки діяла, як представницький орган територіальної громади та в межах своїх повноважень, а отже виявила волю власника на відчуження майна, як наслідок підстави для застосування ст. 388 ЦК України відсутні.

Крім того, судом вказано, що відповідач набув право власності на житловий будинок, розташований на спірній земельній ділянці, правомірно, оскільки держава офіційно визнала таке право шляхом проведення його реєстрації.

З урахуванням зазначеного, на думку суду, в даному випадку має місце намагання державного органу втрутитись у право на мирне володіння відповідачем земельною ділянкою та житловим будинком, що матиме наслідком порушення вимог ст. 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки не ґрунтується на законі та на відповідача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Разом з тим, звертаючись до суду з даним позовом, прокурор вказував на неможливість перебування спірної земельної ділянки у приватній власності для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку, господарських споруд і будівництва на ній житлового будинку, оскільки остання розташована у межах прибережної захисної смуги річки Інгул, а отже відповідно до ст. 58 ЗК та ст. 88 ВК України відноситься до земель водного фонду.

Незаконність рішення органу місцевого самоврядування щодо відчуження спірної земельної ділянки у приватну власність для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку, господарських споруд, віднесення її до земель водного фонду встановлені рішенням суду апеляційної інстанції від 20.07.2016 у справі № 490/13149/14, яке набрало законної сили та є преюдиційним у спірних правовідносинах, а відтак, згідно вимог ст. 82 ЦПК України, його протиправність не підлягає доведенню.

З огляду на вказане, прокурор просив скасувати у державному реєстрі речових прав на нерухоме майно право власності на житловий будинок та повернути спірну земельну ділянку у власність територіальної громади у придатному для використання стані шляхом знесення об`єкту нерухомості.

Між тим, суд першої інстанції вказав, що відповідач набув право власності на спірну земельну ділянку правомірно, оскільки не був учасником справи № 490/13149/14 та придбав її у ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, а міська рада, приймаючи рішення про передачу земельної ділянки у приватну власність ОСОБА_2 , діяла в інтересах територіальної громади, отже підстави для застосування вимог ст. 388 ЦК України відсутні.

Водночас, відповідно до ч.4 ст. 263 ЦПК України, при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладених у постановах Верховного Суду.

Верховним Судом України та Верховним Судом неодноразово зазначалось, що оскільки спірна земельна ділянка вибула з комунальної власності на підставі рішення міської ради, скасованого у судовому порядку через його незаконність, волі відповідної територіальної громади на таке вибуття не було (висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 25.01.2017 у справі № 916/2131/15, від 23.11.2016 у справі № 916/2144/15 та Верховного Суду у справі № 367/2022/15 від 29.05.2019).

На вказану практику, в тому числі, звертав увагу прокурор у мотивувальній частині позову, проте судом висновки Верховного Суду проігноровані, як наслідок судом не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

Крім того, судом не враховано, що право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі п.3 ч.1 ст. 388 ЦК України пов`язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпне коло підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, вирішуючи спір про витребування майна із чужого незаконного володіння, необхідно встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власника в силу обставин, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України, зокрема, чи з волі власника вибуло це майно з його володіння (правовий висновок Верховного Суду України від 02.11.2016 у справі № 6-2161цс16).

Враховуючи, що судом у справі №490/13149/14 встановлено факт незаконності приватизації спірної земельної ділянки, Миколаївська міська рада, відповідно до вимог п.3 ч.1 ст. 388 ЦК України, має право на її витребування від добросовісного набувача.

Так, п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України передбачено, що коли майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, земельна ділянка підлягала витребуванню від відповідача, незалежно від доводів суду щодо добросовісності її набуття, оскільки остання вибула з володіння позивача поза його волею.

Між тим, судом вказані норми права були проігноровані та прийнято незаконне рішення про відмову у задоволенні позову прокурора.

Більш того, поза увагою суду залишився особливий статус земельної ділянки, як об`єкта, оборотоздатність якого є законодавчо обмеженою.

З урахуванням обставин цієї справи здійснення державної реєстрації права власності на житловий будинок не означає припинення правового режиму цього майна як самочинного будівництва.

Отже, помилковим є висновок суду першої інстанції, що держава офіційно визнала та підтвердила факт виникнення у відповідача права власності на житловий будинок, як нерухоме майно.

Крім того, суд, стверджуючи, про порушення вимог ст. 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, оскільки повернення спірної земельної ділянки її титульному володільцю та знесення об`єкта нерухомості, розташованого на ній не ґрунтується на законі та на відповідача буде покладено індивідуальний та надмірний тягар, не врахував, що прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (статті 61-62 ЗК України, статті 89-90 ВК України, абзац другий пункту 8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів і додаток 13 до цих правил).

Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок їх використання та надання їх у користування. Такі землі можуть змінювати володільця лише у випадках, прямо передбачених у ЗК України та ВК України.

Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати, зокрема, громадянам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (ч. 4 ст.59 ЗК України; близький за змістом припис закріплювала ч.З ст. 85 ВК України у редакції, чинній на час прийняття оскаржених рішень). Таким чином, під будівництво житлового будинку, господарських будівель та споруд земельну ділянку у прибережній захисній смузі фізична особа не могла отримати ні у власність, ні в оренду.

При цьому, ОСОБА_2 відчужуючи спірну земельну ділянку ОСОБА_3 , діяла недобросовісно, намагаючись уникнути відповідальності.

Повернення територіальній громаді м. Миколаєва спірної земельної ділянки переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим режимом земельної ділянки (постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц, від 11.09.2019 у справі №487/10132/14-ц).

З огляду на наведене, а також враховуючи недобросовісність дій як з передачі, так і з набуття у приватну власність земельної ділянки у межах прибережної захисної річки Інгул, загальний інтерес у контролі за використанням зайнятої прибережною захисною смугою земельної ділянки за її цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає над приватним інтересом у заволодінні такою ділянкою у власність.

Щодо покладання надмірного тягаря на відповідача необхідно зазначити, що під час розгляду справи ОСОБА_4 питання про компенсацію за втручання держави в її право на мирне володіння спірною земельною ділянкою не порушував. Крім того, не вирішення питання компенсації, не свідчить про порушення принципу пропорційності, оскільки на підставі приписів ст. 661 ЦК України, останній не позбавлений можливості ініціювати відшкодування завданих їй збитків.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Влаченко О.С. просив залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Зокрема, зазначав, що прокурор не довів факт перебування спірної земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги, оскільки висновок апеляційного суду у справі 490/13148/14-ц про перебування спірної земельної ділянки в межах прибережної захисної смуги є правою оцінкою встановлених обставин у тій справі, і не є обов`язковою під час розгляду цієї.

Також, адвокат Власенко С.О. посилається на те, що право власності на житловий будинок набуто ОСОБА_1 з передбачених статтею 331 ЦК України підстав - Декларації про готовність об`єкта до експлуатації. Проте, прокурор не заявляв позовних вимог про визнання недійсною цієї Декларації та припинення права власності ОСОБА_1 на цей житловий будинок.

Оскільки ОСОБА_1 не був залучений до розгляду цивільної справи 490/13148/14-ц, а отже він не знав та не міг знати про наявність спору щодо правовірності передачі спірної земельної ділянки у власність ОСОБА_2 зважаючи на наведене та вимоги частини 1 статті 388 ЦК України ОСОБА_1 вважається добросовісним набувачем спірної земельної ділянки.

Вимоги прокурора знесення житлового будинку не ґрунтуються на нормах чинного законодавства, оскільки спрямовані на позбавлення прав власності відповідача житловий будинок, за відсутності жодної з підстав передбачених чинним законодавством. А тому, ці вимоги з врахуванням сталої практики ЄСПЛ не відповідають принципу законності позбавлення відповідача право власності на земельну ділянку та житловий будинок.

У судовому засіданні апеляційної інстанції прокурор апеляційну скаргу підтримала, просила про її задоволення.

Представник відповідач ОСОБА_1 - адвокат Власенко С.О. апеляційну скаргу не визнав, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення без змін.

Миколаївська міська рада та відповідач ОСОБА_1 у судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи повідомлені відповідно до пунктів 1,3 частини 8 статті 128 ЦПК України, що в силу приписів частини 2 статті 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи за відсутності осіб, які не з`явилися.

За матеріалами справи, оскаржуване рішення ухвалено судом 21 жовтня 2020 року ( т.1 а.с.172-176).

Ухвалою Миколаївського апеляційного суд від 01 лютого 2021 року Миколаївській області прокуратурі поновлено строку на подачу апеляційної скарги та відкрито апеляційна провадження по справі ( т.1 а.с.219).

Ухвалою апеляційного суду від 01 березня 2021 року апеляційне провадження у справі зупинене до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи №488/2807/17, наступною ухвалою апеляційного суду від 17 березня 2023 року провадження у справі відновлено у зв`язку з усуненням обставин, що викликали зупинення та призначено справу до розгляду на 04 квітня 2023 року на 11.00 год( т. 2 а.с.5-8, 26).

03 квітня 2023 року на електронну адресу Миколаївського апеляційного суду від Миколаївської обласної прокуратури надійшли письмові пояснення до апеляційної скарги, які прокурор просив прийняти і розглянути справу з урахуванням викладеного.

Заявами по суті справи є: позовна заява; відзив на позовну заяву (відзив); відповідь на відзив; заперечення; пояснення третьої особи щодо позову або відзиву (частина друга статті 174 ЦПК України). Суд може дозволити учаснику справи подати додаткові пояснення щодо окремого питання, яке виникло при розгляді справи, якщо визнає це необхідним (частина п`ятастатті 174 ЦПК України).

Право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, крім випадків, передбачених цим кодексом (частини перша та друга статті 126 ЦПК України). Суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим кодексом встановлено неможливість такого поновлення (частина перша статті 127 ЦПК України).

Приписи пункту 3 частини першої статті 43 ЦПК України, дійсно наділяють учасників справи правом надати суду пояснення. Але, подаючи їх, сторони обмежені строками, визначеними процесуальним законом.

Тому, немає підстав не застосовувати приписи частин першої та другої статті 126 ЦПК України.

Оскільки прокурор у зазначених поясненнях поза межами строку на апеляційного оскарження навела додаткові доводи щодо наявності підстав для задоволення апеляційної скарги, не просила дозволу подати такі пояснення, а суд поза межами цього строку не визнає їх подання необхідним, а тому ці пояснення апеляційний суд залишає без розгляду.

Заслухавши доповідь судді - доповідача, осіб, які з`явилися у судове засідання, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам рішення суду першої інстанції в повній мірі не відповідає.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, що пунктами 6, 6.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради за №42/44 від 24 липня 2014 року затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельної ділянки площею 1 000 кв.м, із земель комплексної забудови, для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд по АДРЕСА_1 .

Реєстраційною службою Миколаївського міського управління юстиції Миколаївської області, 22 вересня 2014 року за ОСОБА_2 зареєстровано право власності на земельну ділянку площею 0.1 га із кадастровим номером 4810137200:15:005:0002, що розташована по АДРЕСА_1 . ОСОБА_2 22 вересня 2014 року було видано свідоцтво про право власності серії НОМЕР_1 , індексний номер 27105339.

02 листопада 2015 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу вищевказаної земельної ділянки, про що 26 лютого 2016 року до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відповідний запис №11860886.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, на спірній земельній ділянці по АДРЕСА_1 збудовано та прийнято в експлуатацію житловий будинок Літ.А-1, загальною площею 48.6 кв.м, який на підставі запису про право власності від 26 лютого 2016 року за №13538179, належить на праві приватної власності ОСОБА_1 .

Підставою для реєстрації права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок є декларація про готовність об`єкта до експлуатації, серія та номер МК142160351763, виданий 02 квітня 2016 року Управлінням ДАБІ у Миколаївській області; технічний паспорт, серія та номер: б/н, виданий 20 січня 2016 року Миколаївським МБТІ ( а.с.26-30)

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 20 липня 2016 року визнано незаконним та скасовано пункти 6, 6.2 розділу 4 рішення Миколаївської міської ради №42/44 від 24 липня 2014 року та визнано недійсним та скасовано свідоцтво на право власності на земельну ділянку (серії САК №424964, індексний номер 27105339) видане ОСОБА_2 22 вересня 2014 року.

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 жовтня 2020 року у задоволені позову відмовлено.

Як встановлено апеляційним судом при розгляді справи №490/13148/14 при проведені Державним підприємством «Миколаївський науково - дослідний та проектний інститут землеустою» 14 жовтня 2014 року замірів відстані від урізу води річки Інгул, про що складений відповідний план кадастрової зйомки, і відповідно до якого в місті розташування спірних земельних ділянок крутизна складає більше трьох градусів. Тому, кадастрова зйомка свідчить, що спірна земельна ділянка з урахуванням крутизни схилу понад 3 градуси (50м х 2 = 100м) входить в межі прибережної захисної смуги річки Інгул, яка відноситься до середніх річок.

У листі головного управління містобудування та архітектури Миколаївської міської ради від 13 листопада 2004 року та в листі заступника Миколаївської міського голови від 29 вересня 2014 року зазначено, що земельна ділянка по АДРЕСА_1 розташована в перспективній рекреаційній зоні ПР-2 загальноміського значення та визначена як зелена зона загального користування.

Правилами використання та забудови території м. Миколаєва, затвердженими рішенням Миколаївської міської ради №15/14 від 17 жовтня 2003 року, спірна земельна ділянка належить до перспективної ландшафної рекреаційної зони загального значення.

При розгляді цивільної справи №490/13148/14 з`ясовано, що спірна земельна земельна ділянка належать до земель водного фонду, є прибережною захисною смугою. У зв`язку з цим вона не могла бути виділена для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, оскільки відповідно до наведених норм закону у прибережних захисних смугах уздовж річок будівництво таких споруд забороняється.

Даний факт не було спростовано в установленому законом порядку, а тому його слід вважати доведеним (ч. 4ст. 82 ЦПК).

Відповідно до ст.58 ЗК України, ст. 4 ВК України до земель водного фонду належать, в тому числі землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок і навколо водойм.

Земельні ділянки під прибережні захисні смуги виділяються вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон. Розмір та межі прибережної захисної смуги уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюються за проектами землеустрою, а в межах населених пунктів - з урахуванням містобудівної документації (ч.ч.1,3 ст.60 ЗК).

Прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (ч.1 ст.61ЗК, ч.1ст.89 ВК).

Частина друга статті 59 ЗК України обмежує можливість передання земель водного фонду у приватну власність випадком безоплатного передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування замкнених природних водойм (загальною площею до 3 гектарів).

Органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування можуть передавати громадянам та юридичним особам із земель водного фонду на умовах оренди земельні ділянки прибережних захисних смуг, смуг відведення і берегових смуг водних шляхів, а також озера, водосховища, інші водойми, болота та острови для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо (ч. 4 ст.59 ЗК).

Отже, землі прибережних захисних смуг є землями водного фонду України, на які розповсюджується особливий порядок надання та використання. Такі землі можуть змінювати володільця шляхом передання їх у приватну власність лише у випадках, прямо передбачених у статті 59 ЗК України.

Заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього Кодексу.

Зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням статті 59 ЗК має розглядатися як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади.

Негаторний позов може бути заявлений упродовж всього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду. Таке тлумачення норм матеріального права дано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018р. у справі №469/1203/15-ц, від 04.07.2018р. у справі №653/1096/16-ц, від 28.11.2018р. у справі №504/2864/13-ц, від 12.06.2019р. у справі №487/10128/14-ц.

При вирішенні спору щодо земельної ділянки, колегія суддів виходить з того, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ст.2 ЦПК).

Такий захист має бути ефективним, повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача.

Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, а також можливість їх захистити іншим способом, встановленим договором або законом чи судом у визначених законом випадках, закріплені у ч.2ст.16 ЦК, зокрема, такі способи захисту права власності як витребування майна з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов ст.387 ЦК) та усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном (негаторний позов ст.391 ЦК).

Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (ч.2ст.152 ЗК).

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 12.06.2019р. у справі №487/10128/14-ц зроблено висновок,що власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

При цьому Великою Палатою Верховного Суду у вказаній справі було зазначено, що помилкова кваліфікація для задоволення вимоги про повернення спірної земельної ділянки приписів статтей 387, 388 ЦК, а не статті 391 цього Кодексу та частини 2 статті 52 ЗК з огляду на принцип jura novit curia («суд знає закони») не може слугувати підставою для відхилення цих вимог, так як не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Справа №487/10128/14-ц за обставинами є подібною із даним спором, в тому числі з посиланням прокурора на норми права характерні для віндикаційного позову, хоча вже в апеляційній скарзі зазначається про необхідність повернення земельної ділянки за негаторним позовом, а тому колегія суддів вважає за можливим застосувати вказаний принцип до спірних правовідносин.

Оскільки належним способом захисту порушених прав у спірних правовідносинах є усунення перешкод у реалізації власником права користування та розпорядження його майном, то спірна земельна ділянка підлягає поверненню саме у такий спосіб, тобто на підставі ст.391 ЦК України, ч. 2 ст.52 ЗК України.

Суспільний інтерес у поверненні спірної земельної ділянки до комунальної власності спрямований на задоволення соціальної потреби у відновленні законності, становища, яке існувало до порушення права власності народу на землю, у збереженні прибережних захисних смуг, недопущенні зміни цільового призначення земель водного фонду, земель рекреаційного призначення та їх передання у власність з метою житлового будівництва.

Контроль за використанням земельних ділянок водного фонду, зайнятих прибережними захисними смугами, згідно з їх цільовим призначенням є важливим для суспільства загалом і для територіальної громади м. Миколаєва зокрема, оскільки люди зацікавлені у попередженні забруднення, засмічення та вичерпання, виснаження річки Інгул, у збереженні її водності та у зменшенні коливань стоку. Вони зацікавлені у захисті від знищення навколоводних тварин і рослин, зокрема зелених насаджень на узбережжі вказаного лиману у зеленій зоні, що, як встановив суд апеляційної інстанції, згідно з Генеральними планами міста Миколаєва задовго до виникнення спірних правовідносин уже була територією спеціального призначення, в якій заборонене будівництво.

Усунення перешкод територіальній громаді м. Миколаєва у здійсненні нею права користування та розпоряджання спірною земельною ділянкою переслідує легітимну метуконтролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки, яка належить до земель водного фонду, а саме до прибережної захисної смуги Бузького лиману та знаходиться на території зелених насаджень загального користування.

Водоохоронні зони встановлюються вздовж річок, морів та навколо озер, водосховищ і інших водойм для запобігання забрудненню і виснаженню водних об`єктів (п.8.19 Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів), для створення сприятливого режиму водних об`єктів, попередження їх забруднення, засмічення і вичерпання, знищення навколоводних рослин і тварин, а також зменшення коливань стоку (ч.1ст.87 ВК).

У межах вказаних зон з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги (ч.1ст.60 ЗК, п.1 ч.1 ст.81, ч.1ст.88 ВК).

Таке використання прибережних захисних смуг, яке не сприятиме досягненню зазначених цілей, може призводити до забруднення та засмічення поверхневих водних об`єктів, а також до втрати ними водності, виснаження водного об`єкта, що впливатиме на можливість задоволення потреб великої кількості людей.

З огляду на це закон обмежив безоплатне передання у приватну власність земельних ділянок водного фонду випадком такого передання замкнених природних водойм загальною площею до 3 га (ч.2ст.59 ЗК), а користування земельних ділянок у межах прибережних захисних смуг - переліком цілей, не пов`язаних із житловим будівництвом (ч.4 ст.59 ЗК, п."г" ч.2 ст.61, ч.3 ст.85, п.4 ч.2 ст.89,ч.1ст.90 ВК).

Оскільки прибережні захисні смуги є природоохоронною територією з режимом обмеженої господарської діяльності (ч.1ст.61 ЗК, ч.1ст.89 ВК) , у цих смугах забороняється, зокрема, будівництво будь-яких споруд (крім гідротехнічних, гідрометричних та лінійних), у тому числі баз відпочинку, дач, гаражів та стоянок автомобілів(п.«г» ч.2ст.61 ЗК, п.4 ч.1ст.89 ВК , п.п.4 п.2 додатку 13 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів). Дотримання встановлених заборон є необхідною умовою використання земельної ділянки, на яку поширюється режим прибережної захисної смуги, з тією метою, щоб навіть потенційне їх порушення не могло зашкодити охороні навколишнього природного середовища в цілому та конкретному водному об`єкту зокрема.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (ч.3ст.13 Конституції України).

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина сьома статті 41 Конституції України, частина третя статті 1 ЗК України).

Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина перша статті 50 Конституції України).

Верховний Суд неодразово звертав увагу на те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству

А відтак повернення земельної ділянки не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

У цій справі, суспільний інтерес є спрямованим на повернення земельної ділянки до комунальної власності для задоволення соціальної потреби у відновленні становища, яке існувало до порушення права власності територіальної громади на земельну ділянку, а саме: у збереженні прибережних захисних смуг; у недопущенні їх передання у приватну власність усупереч чинному законодавству замість надання в оренду для чітко визначених цілей (зокрема, й рекреаційних, і туристичних); у недопущенні маніпуляцій із цільовим призначенням земель водного фонду шляхом виділення цих земель у приватну власність, змінивши останнього на землі житлової та громадської забудови.

Отже, колегія суддів вважає, що загальний інтерес у контролі за використанням зайнятої прибережною захисною смугою земельної ділянки за її цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі переважає над приватним інтересом у заволодінні такою ділянкою у власність. Тому, з урахуванням наведеного вище справедливий баланс між суспільним і приватним інтересами у цій справі не порушений.

До подібних висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у численних своїх судових рішеннях, зокрема, у постанові від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження № 14-364цс19, і ця судова практика є незмінною.

Крім того, в силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки ОСОБА_1 , проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що ця ділянка розташована в прибережній зоні річки Інгул, інформація про яку є загальновідомою. Він міг ознайомитись зі змістом земельного, водного та природоохоронного законодавства (норми якого щодо отримання у вланість земельних ділянок водного фонду є доступними, чіткими та передбачуваними), а також за необхідності міг отримати відповідну правову допомогу перед набуттям у власність спірної земельної ділянки.

Відтак, ОСОБА_1 міг і повинен був розуміти, що ця ділянка належить до земель водного фонду, і її отримання у вланість для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд є неможливим в силу імперативних вимог законодавства України. За таких обставин неможливо виснувати про те, що втручання у право власності того об`єкта, який ОСОБА_1 за добросовісної поведінки не міг отримати, є для нього надмірним тягарем. Немає жодних підстав вважати, що як перед набуттям спірної земельної ділянки у власність, існували перешкоди самостійно чи з допомогою фахівця у галузі права ознайомитися із зазначеними вимогами законодавства та зробити висновки щодо режиму спірної земельної ділянки.

Відновлення стану земельної ділянки водного фонду, який існував до порушення прав держави на неї шляхом знесення незаконно побудованого житлового будинку переслідує легітимну мету контролю за використанням відповідного майна згідно із загальними інтересами, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки.

Використання земельної ділянки водного фонду для розташування на ній незаконно побудованого житлового будинку не сприятиме досягненню цілей з використання прибережних захисних смуг і може призводити до забруднення та засмічення поверхневих водних об`єктів, а також до втрати ними водності, виснаження водного об`єкта, що впливатиме на можливість задоволення потреб великої кількості людей.

Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом спірної земельної ділянки, яка належить до земель водного фонду, а саме до прибережної захисної смуги річки Інгул та знаходиться на території зелених насаджень загального користування.

З огляду на це, закон обмежив будівництво житлових споруд на землях водного фонду в межах приберержниї звхистних смуг.

З огляду на все, вищевказане у втручанні держави у право мирного володіння ОСОБА_1 спірним житловим будинком є легітимна мета контролю за використанням цієї ділянки за цільовим призначенням згідно із загальними інтересами.

Згідно з принципами диспозитивності та змагальності у цивільному процесі України сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами (зокрема, і щодо подання зустрічного позову), несуть ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням ними процесуальних дій, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання (пункти 4 і 5 частини третьої статті 2, частини перша - четверта статті 12, частини перша та третя статті 13 ЦПК України).

Під час розгляду цієї справи ОСОБА_1 розпорядився своїми процесуальними правами та не заявив зустрічний позов про надання належного відшкодування моральної та матеріальної шкоди у зв`язку з вимогою про повернення спірної земельної ділянки шляхом знесення житлогово будинку на підставі недійсного правочину. Завдання йому таким поверненням шкоди не обґрунтовувала. Проте, не позбавлений права просити про відшкодування завданих збитків і моральної шкоди у разі, якщо такі завдані.

З огляду на викладене, висновок суду про те, що прокурор заявляючи вимоги про витребування земельної ділянки у спосіб, що передбачає знесення жилого будинку, не ставить питання про відповідну компенсацію відповідачу у разі припинення його права власності на спірний житловий будинок є необгрунтованим, оскільки самостійно, без відповідної вимоги відповідача, заявленої у встановленому процесуальним законом способом, і без належних і допустимих доказів, якими може бути обгрунтований розмір такої компенсації, відшкодування останьої не може бути вирішено.

Ураховуючи викладене вище, апеляційний суд вважає про наявність підстав для задоволення позову прокурора в частині вимог про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення відповідачем розташованого на ній житлового будинку загальною площею 48.,6 кв.м., житловою площею 32.1 кв.м. є таким, що відповідає встановленим у справі обставинам та наданим сторонами доказам, які апеляційний суд оцінив відповідно до процесуальних правил.

Таким чином, висновок суду щодо відхилення позовних вимог про повернення земельної ділянки її законному власнику та знесення житлового будинку є таким, що не відповідає нормам матеріально права.

Відповідно до статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» у редакції, чинній на час звернення прокурора з позовом, записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень. Відповідно до цієї статті в чинній редакції за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав. Таким чином, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав). З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу, що пред`явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункт 100), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29)). У зв`язку з цим Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку у своїй постанові від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18, пункт 5.17), де зазначалося про можливість скасування запису про проведену державну реєстрацію права власності як належного способу захисту права або інтересу.

Ураховуючи викладене, заявлені в цій справі керівником Миколаївської місцевої прокуратури №1 позовні вимоги про скасувати у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис від 26 лютого 2016 року за №13538179 про реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на житловий будинок під Літ.А-1, загальною площею 48.6 кв.м, житловою площею 32.1 кв.м, розташований по АДРЕСА_1 , не відповідають належному способу захисту.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Зважаючи на наведене, доводи апеляційної скарги є частково обгрунтованими та заслуговують на увагу.

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення (пункти 1 і 2 частини 1 статті 374 ЦПК України).

Згідно зістаттею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки у задоволені вказаних вимог судом першої інстанції відмовлено з інших підстав, то з огляду на вищенаведені мотиви рішення суду в силу п.4 ч.1 ст.376 ЦПК підлягає скасуванню в цілому з ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

Часткове задоволення позову в силу приписів статті 141 ЦПК є підставою для пропорційного відшкодування понесених позивачем судових витрат, включаючи за розгляд питання про забезпечення позову, за рахунок відповідача у розмірі 7684 грн.

Керуючись ст.ст.367,368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Миколаївської обласної прокуратури задовольнити частково.

Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 21 жовтня 2020року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Позовпрокурора Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про витребування майна шляхом знесення житлового будинку задовольнити частково.

Повернути на користь держави земельну ділянку площею 1000 кв.м кадастровий номером 4810137200:15:005:0002, що розташована у

АДРЕСА_1 житловий будинок з належними до нього господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_1 на праві власності.

У задоволеніпозовупрокурора Миколаївської місцевої прокуратури №1 в інтересах Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про скасування реєстрації права власності відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 (ідентифікаційний код НОМЕР_2 ) на користь Миколаївської обласної прокуратури (ЄДРПОУ 02910048) судовий збір у розмірі 7684 (сім тисяч шістсот вісімдесят чотири) грн.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Ж.М. Яворська

Судді О.В. Локтіонова

О.О. Ямкова

Повний текст постанови складено 10 квітня 2023 року.