Постанова

Іменем України

30 березня 2023 року

м. Київ

справа № 303/1425/18

провадження № 51-4852 км 18

Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурорів ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

осіб, кримінальне провадження щодо яких

закрито, в режимі відеоконференції ОСОБА_7 , ОСОБА_8 ,

захисників в режимі відеоконференції ОСОБА_9 , ОСОБА_10 ,

захисника ОСОБА_11 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційні скарги прокурорів ОСОБА_5 та ОСОБА_6 на ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 08 серпня 2022 року у кримінальному провадженні № 42017070000000237 за обвинуваченням

ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Кіровоград (нині м. Кропивницький), зареєстрованого в АДРЕСА_1 , жителя АДРЕСА_2 ,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 368 КК України,

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянина України, уродженця с. Великі Ком`яти Виноградівського району Закарпатської області, жителя АДРЕСА_3 ,

у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України.

Зміст оскаржуваного судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

Вироком Вищого антикорупційного суду від 21 вересня 2021 року ОСОБА_7 засуджено за ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 368 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 6 років з конфіскацією майна, яке є власністю засудженого; ОСОБА_8 засуджено за ч. 3 ст. 368 КК України до покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років з позбавленням права обіймати посади, зазначені у п.п. «г» п. 1 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про запобігання корупції», на строк 3 роки, з конфіскацією всього майна, яке є власністю засудженого.

Вказаним вироком вирішено питання щодо запобіжних заходів та долі речових доказів.

Відповідно до вироку суду ОСОБА_7 визнано винуватим у пособництві в одержанні службовою особою, яка займає відповідальне становище, неправомірної вигоди для себе за вчинення в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду, дій з використанням службового становища, тобто у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 368 КК України. ОСОБА_8 визнано винуватим в одержанні неправомірної вигоди для себе службовою особою, яка займає відповідальне становище, за вчинення в інтересах того, хто надає неправомірну вигоду, дій з використанням службового становища, тобто у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України.

Згідно з вироком, у період з 23 червня 2017 року до 25 червня 2017 року ОСОБА_12 , перебуваючи в адміністративному приміщенні Мукачівського об`єднаного управління Пенсійного фонду України Закарпатської області, звернувся до начальника юридичного відділу цієї установи ОСОБА_7 за консультацією щодо можливості перерахунку та збільшення суми виплат державної допомоги як учаснику та інваліду війни III групи. Під час розмови ОСОБА_7 повідомив ОСОБА_12 , що той може претендувати на збільшення вказаних сум виплат державної допомоги, однак виключно на підставі рішення суду. Під час наступної зустрічі з ОСОБА_12 , яка відбулася 29 червня 2017 року в адміністративному приміщенні Мукачівського об`єднаного управління Пенсійного фонду України, ОСОБА_7 повідомив останньому, що підготує від його імені позов до суду та домовиться із суддею про прийняття необхідного рішення, за що ОСОБА_12 має передати йому кошти у сумі 2000 - 3000 грн.

У подальшому, 11 липня 2017 року приблизно о 12:30, ОСОБА_12 на виконання досягнутих домовленостей, зустрівшись із ОСОБА_7 у кафе поблизу відділення ПАТ «Ощадбанк» по вул. Я. Мудрого у м. Мукачево Закарпатської області, передав йому разом із копіями документів, необхідних для підготовки позовної заяви, суму коштів у розмірі 2 000 грн, а ОСОБА_13 підготував від імені ОСОБА_14 позовну заяву до Управління соціального захисту населення у Закарпатській області про визнання протиправними дій вказаної установи щодо відмови ОСОБА_15 у перерахунку щорічної разової допомоги як учаснику бойових дій та зобов`язання здійснити такий перерахунок.

17 липня 2017 року приблизно о 09:43 ОСОБА_13 передав ОСОБА_15 у своєму службовому кабінеті позовну заяву, зазначивши, що прийняття позитивного рішення судом в інтересах ОСОБА_12 буде залежати від судді, який безпосередньо розглядатиме справу, та які стосунки він з ним має, а також повідомив, що готовий в майбутньому підійти до судді та обговорити це питання, на що ОСОБА_12 погодився.

На виконання вказівки ОСОБА_16 ОСОБА_17 подав зазначений позов до Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області. Після чого, 19 липня 2017 року ОСОБА_13 у телефонній розмові приблизно о 12:05 повідомив ОСОБА_15 , що його позов буде розглядати суддя Мукачівського міськрайонного суду ОСОБА_18 , з яким ОСОБА_7 вже домовився обговорити питання задоволення позову. Цього ж дня ОСОБА_13 висловив судді ОСОБА_19 прохання прийняти позитивне рішення в інтересах ОСОБА_14 та під час телефонної розмови приблизно о 15:28 повідомив, що ОСОБА_12 готовий надати неправомірну вигоду, на що ОСОБА_8 погодився розглянути питання прийняття рішення за позовом останнього.

У подальшому, 27 липня 2017 року ОСОБА_13 , діючи умисно, з корисливих мотивів, перебуваючи біля приміщення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області, повідомив ОСОБА_12 про необхідність передати судді ОСОБА_19 коштів у сумі 2 000 грн за прийняття судового рішення на його користь. Окрім того, ОСОБА_13 висловив пропозицію ОСОБА_15 надати особисто йому ще 2 000 грн за послуги. На таке прохання ОСОБА_17 погодився та передав ОСОБА_20 обумовлену суму коштів у розмірі 4 000 грн.

11 вересня 2017 року приблизно о 13:26 в службовому кабінеті Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області суддя ОСОБА_18 за пособництва ОСОБА_16 одержав неправомірну вигоду в сумі 2 000 грн за прийняття на користь ОСОБА_12 судового рішення у справі за його позовом до Управління соціального захисту населення у Закарпатській області про стягнення грошової допомоги, після цього неправомірні дії ОСОБА_16 та ОСОБА_21 були припинені працівниками правоохоронних органів.

Ухвалою Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 08 серпня 2022 року апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_7 , його захисника ОСОБА_10 , захисників ОСОБА_9 , ОСОБА_22 в інтересах обвинуваченого ОСОБА_8 задоволено частково.

Вирок Вищого антикорупційного суду від 21 вересня 2021 року скасовано, а кримінальне провадження щодо ОСОБА_7 за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 368 КК України, ОСОБА_8 за обвинуваченням у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, закрито на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України у зв`язку із закінченням строку досудового розслідування, визначеного ст. 219 КПК України, після повідомлення про підозру.

Крім того, з урахуванням постановленого рішення, судом апеляційної інстанції вирішено питання щодо запобіжних заходів та долі речових доказів.

Вимоги, викладені в касаційних скаргах, та узагальнені доводи осіб, які їх подали

У касаційних скаргах, які є ідентичними за своїм змістом, прокурор ОСОБА_6 та прокурор ОСОБА_5 ставлять питання про скасування ухвали колегії суддів Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 08 серпня 2022 року і призначення нового розгляду у суді апеляційної інстанції.

На обґрунтування своїх вимог вказують, що апеляційний суд, скасовуючи вирок суду першої інстанції, дійшов помилкового висновку про необхідність закриття кримінального провадження на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України. Вказують, що зазначена норма права вступила в дію лише 16 березня 2018 року на підставі Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року, та відповідно до примітки, що міститься у її тексті, такі зміни не мають зворотньої дії в часі та застосовуються до справ, по яким відомості про кримінальне правопорушення внесені в ЄРДР після введення в дію цих змін. Таким чином вважають, що оскільки відомості до ЄРДР у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_7 та ОСОБА_8 внесені 03 липня 2017 року, а обвинувальний акт направлений до суду 13 березня 2018 року (отриманий 15 березня 2018 року), тобто до введення в дію п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України, а тому в апеляційного суду були відсутні підстави для скасування вироку і закриття кримінального провадження.

Крім того, звертають увагу, що відповідно до Закону України № 2213-VIII від 16 листопада 2017 року ч. 1 ст. 284 КПК України доповнено п. 10, який мав зміст «існує нескасована постанова слідчого, прокурора про закриття кримінального провадження з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4, 9 цієї частини, у кримінальному провадженні щодо того самого діяння, що розслідувалося із дотриманням вимог щодо підслідності", абзац 2 ч. 4 і 7 ст. 284 КПК України після цифри "9" доповнити цифрою "10", а п. 2 ч. 3 ст. 314 КПК України після цифр "4-8" доповнити цифрою "10". Зазначені зміни до процесуального кодексу встановлювали додаткову підставу для закриття кримінального провадження лише за наявності нескасованої постанови про закриття кримінального провадження. Така норма діяла до її фактичного редагування Законом України № 2548-VIII від 18 вересня 2018 року із змінами, внесеними згідно із Законом України № 720-IX від 17 червня 2020 року. Станом на 16 березня 2018 року у кримінальному процесуальному законі існувало відразу два п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України, з точки зору системності кримінального процесу та хронології законодавчих змін підставами для закриття кримінального провадження судом на стадії підготовчого судового засідання був лише «перший» п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України, тобто за наявності нескасованої постанови про закриття кримінального провадження, а не «другий» п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України - закінчення строку досудового розслідування після повідомлення особі про підозру. При цьому стверджують, що після редагування процесуального закону Законом України № 2548-VIII від 18 вересня 2018 року із змінами згідно із Законом України № 720-IX від 17 червня 2020 року, абзац 2 ч. 7 ст. 284 КПК України виключав повноваження суду та фактичну можливість закрити кримінальне провадження під час судового розгляду, оскільки закриття кримінального провадження на підставі п. 10. ч. 1 ст. 284 КПК України можливе лише на стадії підготовчого судового засідання, як це передбачено п. 2 ч. 3 ст. 314 КПК України, який змінений Законом України № 2213-VIII від 16 листопада 2017 року, тобто стосувався п. 10 стосовно існування нескасованої постанови про закриття кримінального провадження. А тому наголошують, що зазначені зміни законодавства визначають про відсутність повноважень у суду закрити кримінальне провадження у випадку, коли після повідомлення особі про підозру закінчився строк досудового розслідування, визначений ст. 219 КПК України, оскільки такі питання вирішуються на стадії досудового розслідування, та відносяться до компетенції прокурора.

Зауважують, що положення абзаців 2 та 3 ч. 2 ст. 218 КПК України доповнено лише на підставі Закону України № 1888-IX від 17 листопада 2021 року, який набрав чинності 25 листопада 2021 року, тоді як станом на час проведення досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні у прокурора не було зобов`язання щодо строків визначення підслідності у випадку виявлення ситуації, коли досудове розслідування здійснювалося органом, якому воно не підслідне. Вказують, що 03 липня 2017 року після подання ОСОБА_12 до слідчого Прокуратури Закарпатської області заяви про вчинення ОСОБА_7 злочину були внесені відомості до ЄРДР і розпочато досудове розслідування у кримінальному провадженні № 42017070000000237 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України. Того ж дня в. о. начальника слідчого відділу слідчого управління прокуратури доручив проведення досудового розслідування кримінального провадження старшому слідчому СВ СУ Прокуратури Закарпатської області ОСОБА_23 , який його здійснював до 30 листопада 2017 року. 21 липня 2017 року керівник Спеціальної антикорупційної прокуратури (далі - САП) своєю постановою визначив групу прокурорів у зазначеному кримінальному провадженні, 11 вересня 2017 року у ході проведення НСРД стороною обвинувачення було зафіксовано вчинення саме суддею ОСОБА_8 кримінального правопорушення, передбаченого ст. 368 КК України. 30 листопада 2017 року постановою керівника САП визначено підслідність у цьому кримінальному провадженні за Національним антикорупційним бюро України (далі - НАБУ). Із наведених фактів вбачається, що керівником САП не приймалося жодного рішення та не вчинялося жодної дії стосовно фактичного доручення з 20 липня 2017 року чи з 11 вересня 2017 року продовження здійснення досудового розслідування слідчим прокуратури. Враховуючи наведене, наголошують, що відсутність у кримінальному процесуальному законі до 25 листопада 2021 року норми, яка б визначала строк виконання прокурором обов`язку з визначення підслідності у разі, коли досудове розслідування здійснюється органом, якому воно не підслідне, не відповідають фактичним обставинам кримінального провадження та суперечать змісту статей 214, 216, 218 КПК України, які діяли на час проведення досудового розслідування. Таким чином стверджують про неправильність висновків апеляційного суду про проведення досудового розслідування неуповноваженим органом, а також про продовження строку досудового розслідування неуповноваженою особою.

Вказують, що 13 вересня 2017 року після повідомлення ОСОБА_7 про підозру розпочався двомісячний строк досудового розслідування, який у подальшому 07 листопада 2017 року продовжений до трьох місяців, після чого 11 грудня 2017 року строк продовжено до п`яти місяців, тобто до 11 лютого 2018 року включно. З 30 січня 2018 року, тобто за 12 днів до закінчення строку досудового розслідування, по 07 березня 2018 року тривала процедура ознайомлення сторін кримінального провадження з матеріалами досудового розслідування в порядку ст. 290 КПК України, після чого 07 березня 2018 року складено обвинувальний акт, 13 березня 2018 року його скеровано до суду, а 15 березня 2018 року зазначений обвинувальний акт отриманий судом. А тому вважають, що апеляційний суд дійшов необґрунтованого висновку про направлення обвинувального акту до суду поза межами строків досудового розслідування.

Вважають, що апеляційним судом безпідставно визнано недопустимими ряд доказів сторони обвинувачення, зокрема, протокол за результатами проведення НСРД аудіо-, відеоконтролю ОСОБА_7 від 13 вересня 2017 року, протокол за результатами проведення НСРД аудіо-, відеоконтролю ОСОБА_8 від 22 вересня 2017 року, протокол про результати контролю за вчиненням злочину від 02 січня 2018 року та додатки до нього, протокол тимчасово доступу до речей і документів від 20 вересня 2017 року, протокол огляду місця події від 11 вересня 2017 року, відеозаписи з камер спостереження Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 вересня 2017 року, протокол освідування особи ОСОБА_7 від 11 вересня 2017 року, протокол обшуку приміщень Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 11 вересня 2017 року, протокол обшуку службового кабінету ОСОБА_7 від 11 вересня 2017 року, протоколи НСРД від 20 липня 2017 року, 07 серпня 2017 року, 08 вересня 2017 року, висновок експертизи спеціальних хімічних речовин № 4854к, речі та документи, вилучені під час огляду місця події, під час освідування та обшуку службового кабінету ОСОБА_7 , обшуку приміщення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області. Зазначають, що той факт, що досудове розслідування у кримінальному провадженні з 11 вересня 2017 року по 29 листопада 2017 року здійснювалось іншим органом, ніж визначено ст. 216 КПК України, автоматично не призводить до визнання недопустимими доказів, зібраних таким органом. Наголошують, що порушення правил підслідності саме по собі не впливає на якість зібраних доказів, оскільки для усіх визначених у ст. 216 КПК України органів досудового розслідування передбачено однакові правила збирання доказів незалежно від їх спеціалізації. У свою чергу апеляційний суд у своєму рішенні не мотивував, чи вплинули такі обставини на доказове значення цих доказів, та чи вплинули вони на конвенційні або конституційні права та свободи учасників процесу.

Також не погоджуються з висновками апеляційного суду щодо недопустимості протоколів НСРД в частині фіксування розмов ОСОБА_8 , оскільки на час отримання дозволу на проведення НСРД, який проводився щодо ОСОБА_7 , у органу досудового розслідування не було відомостей, що саме ОСОБА_8 причетний до злочинної діяльності. Вважають неправильними висновки апеляційного суду про незаконність проведення обшуку у приймальні службового кабінету судді ОСОБА_8 за робочим місцем його помічника ОСОБА_24 , оскільки таким обшуком порушувався персональний простір помічника, а не судді, у столі якого і виявлено частину отриманих суддею грошей, що не порушує гарантій, визначених у ст. 480 КПК України. Вказана слідча дія була перевірена та санкціонована слідчим суддею Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області, а тому підстав вважати недопустимим протокол огляду в частині обшуку приймальні та столу помічника судді, у апеляційного суду не було.

Крім того, не погоджуються з висновками апеляційного суду щодо неправильної кваліфікації дій ОСОБА_7 , вважають, що такі висновки суду ґрунтуються на тлумаченні фактів без врахування непрямих доказів. Зокрема, звертають увагу, що ОСОБА_7 , запропонувавши ОСОБА_12 надати неправомірну вигоду судді, діяв саме на стороні ОСОБА_8 , про що свідчить процес розмов, в ході яких ОСОБА_7 пообіцяв ОСОБА_12 вирішити справу на його користь в суді, вказавши, що мав попередню розмову із суддею. Про пособництво ОСОБА_7 також свідчить факт обговорення суддею ОСОБА_8 питання з приводу результату розгляду справи за оплату законспіроване під кивки та незакінчені висловлювання та фрази, не з учасником судового процесу не в судовому засіданні, а також факт отримання коштів ОСОБА_8 від ОСОБА_12 через пособництво ОСОБА_7 , частину яких вилучено в ході обшуку у помічника судді ОСОБА_24 , а також вказівка ОСОБА_8 відразу після візиту ОСОБА_7 помічнику про необхідність задоволення позовних вимог ОСОБА_12 .

Також вказують, що ухвала апеляційного суду постановлена з порушенням вимог ч. 9 ст. 100, статей 368, 370, 374, 419 КПК України. Вказують, що відповідно до протоколу прийняття грошових коштів від 27 липня 2017 року чотири купюри номіналом по 500 грн ФД8196314, ЗИ1104249, УИ1513854, ГК7495455 отримані від ОСОБА_12 для проведення НСРД у межах кримінального провадження № 42017070000000237 від 03 липня 2017 року. Однак суд апеляційної інстанції, вирішуючи питання про долю речових доказів, без будь-якої мотивації, постановив повернути кошти ОСОБА_8 , замість того щоб повернути їх законному володільцю ОСОБА_12 чи його спадкоємцям, конфіскувати або звернути у дохід держави, як того вимагає кримінальний процесуальний закон.

На вказані касаційні скарги захисник ОСОБА_11 , який діє в інтересах ОСОБА_8 , а також ОСОБА_7 спільно із захисником ОСОБА_10 подали письмові заперечення, у яких вказують, що ухвала апеляційного суду є обґрунтованою та вмотивованою, відповідає вимогам процесуального закону та усталеній судовій практиці, а тому просять залишити її без зміни, а касаційні скарги прокурорів ОСОБА_6 та ОСОБА_5 без задоволення.

Позиції інших учасників судового провадження

У судовому засіданні прокурори ОСОБА_5 та ОСОБА_6 підтримали касаційні скарги, просили їх задовольнити, а ухвалу апеляційного суду скасувати і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

ОСОБА_8 , його захисники ОСОБА_9 та ОСОБА_11 , ОСОБА_7 , його захисник ОСОБА_10 заперечували щодо задоволення касаційних скарг прокурорів, просили ухвалу апеляційного суду залишити без зміни.

Заслухавши суддю-доповідача, з`ясувавши позиції учасників судового провадження, перевіривши наведені в касаційних скаргах доводи та дослідивши матеріали провадження, колегія суддів дійшла висновку, що касаційні скарги прокурорів підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви Суду

Згідно зі ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

У своїх касаційних скаргах прокурори ставлять питання про скасування ухвали апеляційного суду, оскільки, на їх думку, зазначене судове рішення постановлено з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.

Зокрема, вважають, що апеляційний суд дійшов неправильного висновку про порушення строку досудового розслідування та правил підслідності у цьому кримінальному провадженні.

Колегія суддів вважає слушними зазначені твердження прокурорів.

Як вбачається зі змісту ухвали апеляційного суду, частково задовольняючи апеляційні скарги сторони захисту, апеляційний суд зауважив, що керівник САП з моменту встановлення причетності до вчинення кримінального правопорушення судді ОСОБА_8 , та не пізніше 11 вересня 2017 року, коли остаточно стало відомо про затримання судді ОСОБА_8 , враховуючи чинну на той час редакцію ст. 216 КПК України, зобов`язаний був визначити підслідність досудового розслідування цього кримінального провадження за НАБУ. Однак, утримавшись від виконання вказаного обов`язку, прокурор фактично доручив продовження здійснення досудового розслідування у цьому провадженні слідчим прокуратури Закарпатської області.

Апеляційний суд констатував, що у цьому випадку має місце недотримання належної правової процедури, як складового елементу принципу верховенства права, та порушення вимог статей 214, 216 КПК України, наслідком чого є визнання доказів, одержаних в ході досудового розслідування, недопустимими на підставі п. 2 ч. 3 ст. 87 КПК України як таких, що зібрані (отримані) неуповноваженими особами (органом).

З такими висновками суду апеляційної інстанції колегія суддів не може погодитися з огляду на наступне.

Як визначено ч. 5 ст. 216 КПК України детективи Національного антикорупційного бюро України здійснюють досудове розслідування кримінальних правопорушень, передбачених статтями 191, 206-2, 209, 210, 211, 354 (стосовно працівників юридичних осіб публічного права), 364, 366-2, 366-3, 368, 368-5, 369, 369-2, 410 Кримінального кодексу України, якщо кримінальне правопорушення вчинено суддею (абзац 5 п. 1 ч. 5 ст. 216 КПК України).

Відповідно до ч. 2 ст. 214 КПК України досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до ЄРДР. За правилами ч. 1 ст. 214 КПК України слідчий невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов`язаний внести відповідні відомості до ЄРДР та розпочати розслідування.

При цьому кримінальний процесуальний закон не передбачає обов`язкової вимоги щодо дотримання правил підслідності при внесенні відомостей до ЄРДР, а ст. 214 КПК України не містить вказівки про можливість не вносити відомості, якщо кримінальне правопорушення не підслідне відповідному органу розслідування.

На початкових етапах досудового розслідування відомості про подію злочину є фрагментарними, та іноді унеможливлюють одразу встановити належний орган досудового розслідування з огляду на недостатність необхідних фактичних даних.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 218 КПК України досудове розслідування здійснюється слідчим того органу досудового розслідування, під юрисдикцією якого знаходиться місце вчинення кримінального правопорушення.

Крім того, як зазначено у ч. 2 ст. 218 КПК України, якщо слідчому із заяви, повідомлення або інших джерел стало відомо про обставини, які можуть свідчити про кримінальне правопорушення, розслідування якого не віднесене до його компетенції, він проводить розслідування доти, доки прокурор не визначить іншу підслідність.

Зазначена норма спрямована, насамперед, для уникнення ситуації, коли несвоєчасне проведення слідчим відповідних процесуальних дій може призводити до беззворотньої втрати важливих доказів, а відтак - неможливості забезпечення виконання основних завдань кримінального провадження.

Разом з тим, ч. 2 ст. 218 КПК у редакції, яка діяла у період з 03 липня 2017 року (внесення відомостей до ЄРДР) по 30 листопада 2017 року (визначення підслідності за НАБУ), не містила посилання на час, у межах якого прокурор мав визначити підслідність за іншим органом досудового розслідування. Встановлення часового терміну, протягом якого прокурор повинен визначити підслідність, було закріплено лише на підставі Закону України №1888-IX від 17 листопада 2021 року «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо запровадження діяльності Бюро економічної безпеки України та пов`язаного з цим удосконалення роботи деяких державних правоохоронних органів», який набрав чинності 25 листопада 2021 року.

А тому вимоги кримінального процесуального закону на час проведення досудового розслідування у кримінальному провадженні щодо ОСОБА_7 та ОСОБА_8 не передбачали граничні строки виконання прокурором обов`язку визначення підслідності у випадку, коли досудове розслідування здійснюється органом, якому воно не підслідне.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 03 липня 2017 року відповідно до протоколу прийняття заяви про вчинене кримінальне правопорушення (або таке, що готується) старший слідчий СВ СУ Прокуратури Закарпатської області ОСОБА_23 прийняв усну заяву від ОСОБА_12 про вимагання ОСОБА_7 у нього неправомірної вигоди, та за вказаною заявою внесені відомості до ЄРДР за № 42017070000000237 і розпочато досудове розслідування кримінального провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України. Того ж дня в. о. начальника СВ СУ Прокуратури Закарпатської області ОСОБА_25 доручив проведення досудового розслідування кримінального провадження № 42017070000000237 старшому слідчому ОСОБА_23 , який його здійснював до 30 листопада 2017 року.

При цьому, 20 липня 2017 року заступник прокурора Закарпатської області ОСОБА_26 направив листа керівнику Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП) ОСОБА_27 з пропозицією вирішити питання щодо створення групи прокурорів у кримінальному провадженні № 42017070000000237 з числа прокурорів САП та Прокуратури Закарпатської області. Постановою від 21 липня 2017 року керівник САП ОСОБА_27 визначив групу прокурорів у зазначеному кримінальному провадженні, до якої включив себе, прокурорів САП ОСОБА_28 , ОСОБА_6 , прокурорів Прокуратури Закарпатської області ОСОБА_26 , ОСОБА_29 , ОСОБА_30

11 вересня 2017 року у ході проведення НСРД стороною обвинувачення було зафіксовано причетність судді ОСОБА_8 до вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 368 КК України.

У подальшому 30 листопада 2017 року постановою керівника САП ОСОБА_27 визначено підслідність досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42017070000000237 від 03 липня 2017 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України, за НАБУ.

Таким чином, до 30 листопада 2017 року керівником САП ОСОБА_27 не приймалося рішення чи доручення про продовження здійснення досудового розслідування у зазначеному кримінальному провадженні слідчими прокуратури, а тому є неправильними висновки апеляційного суду про те, що керівник САП ОСОБА_27 був зобов`язаний протягом 24 годин (не пізніше 20 липня 2017 року) визначити підслідність досудового розслідування кримінального провадження № 42017070000000237 за НАБУ, та утримався від виконання цього обов`язку, фактично доручивши продовжити розслідування слідчим Прокуратури Закарпатської області, оскільки чинні положення кримінального процесуального закону не визначали строки, упродовж якого прокурор зобов`язаний був прийняти рішення щодо визначення підслідності кримінального провадження.

А тому не можна стверджувати, що за відсутності постанови керівника САП про визначення підслідності кримінального провадження за НАБУ, проведення досудового розслідування кримінального провадження слідчим ОСОБА_23 з часу встановлення можливої причетності судді до вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 368 КК України, а також продовження строку досудового розслідування за його клопотанням заступником прокурора Закарпатської області ОСОБА_26 , проведено без відповідних повноважень.

Крім того, в зазначений період часу (з 03 липня 2017 року по 30 листопада 2017 року) кримінальний процесуальний закон не містив положень, які б прямо забороняли здійснення досудового розслідування кримінального провадження тим органом, яким його було розпочато, до визначення прокурором підслідності досудового розслідування за іншим органом, а тому здійснення досудового розслідування у вказаному кримінальному провадженні слідчим Прокуратури Закарпатської області, з урахуванням хронології конкретних обставин справи, в цілому не суперечили вимогам статей 214, 218 КПК України.

Водночас передчасними є посилання апеляційного суду про недотримання належної правової процедури, наслідком чого є визнання доказів, одержаних в ході досудового розслідування недопустимими на підставі п. 2 ч. 3 ст. 87 КПК України як таких, що зібрані (отримані) неуповноваженими особами (органом).

Про необґрунтованість формального підходу у перевірці порушень процесуального закону неодноразово наголошував і Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях, оскільки такий підхід за своєю правовою природою призводить до порушення позитивних зобов`язань держави щодо статей 3, 8 Європейської конвенції з прав людини, оскільки саме на державу покладається обов`язок вершити правосуддя, тоді як неналежна діяльність у цьому напрямку свідчить про недоліки процесуальної реакції національних органів влади.

Скасовуючи вирок місцевого суду та закриваючи кримінальне провадження, апеляційний суд дійшов висновку, що, окрім іншого, проведення досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні відбулося без дотримання належної правової процедури, а тому здійснення досудового розслідування слідчим управлінням Прокуратури Закарпатської області не відповідало вимогам закону, що вказує про недопустимість здобутих доказів у справі.

Разом з тим, апеляційний суд не звернув уваги, що письмові докази, на які посилався суд першої інстанції під час постановлення вироку, були зібрані до моменту передачі керівником САП кримінального провадження до НАБУ.

З огляду на положення статей 370, 412, 419 КПК України у їх взаємозв`язку апеляційний суд під час апеляційного розгляду має надати належну оцінку істотності встановлених порушень процесуального закону з наведенням конкретних мотивів та обґрунтування прийнятого рішення.

Так, Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 серпня 2022 року у справі № 756/10060/17 (провадження 13-3 кс 22) вказує, що в основі встановлених кримінальним процесуальним законом правил допустимості доказів лежить концепція, відповідно до якої в центрі уваги суду повинні знаходитися права людини і виправданість втручання в них держави незалежно від того, яка саме посадова особа обмежує права.

На користь відповідного висновку свідчить зміст ст. 87 КПК України, якою визначено критерії недопустимості засобів доказування у зв`язку з недотриманням законного порядку їх одержання. Згідно з ч. 1 ст. 87 КПК України недопустимими є докази, отримані внаслідок істотного порушення прав та свобод людини, гарантованих Конституцією та законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також будь-які інші докази, здобуті завдяки інформації, одержаній унаслідок істотного порушення прав та свобод людини (абзац 6 розділу «мотиви щодо застосування норми права» постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року).

Частинами 2 та 3 ст. 87 КПК України передбачено безальтернативний обов`язок суду констатувати істотне порушення прав людини і основоположних свобод і визнати недопустимими засоби доказування, отримані: в результаті процесуальних дій, які потребують попереднього дозволу суду, здійснених без такого дозволу або з порушенням його суттєвих умов; внаслідок катування, жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність особи, поводження або погрози його застосування; з порушенням права особи на захист; з показань чи пояснень, відібраних із порушенням права особи відмовитися від давання показань і не відповідати на запитання, або без повідомлення про таке право; з порушенням права на перехресний допит; з показань свідка, який надалі був визнаний підозрюваним чи обвинуваченим у цьому кримінальному провадженні; після початку кримінального провадження шляхом реалізації органами досудового розслідування та прокуратури своїх повноважень, не передбачених цим Кодексом, для забезпечення досудового розслідування кримінальних правопорушень; в результаті обшуку житла чи іншого володіння особи, якщо до проведення даної слідчої дії не було допущено адвоката (абзац 7 розділу «мотиви щодо застосування норми права» постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року).

З наведеного слідує, що імперативною законодавчою забороною використовувати результати процесуальних дій як докази охоплюються випадки, коли недотримання процедури їх проведення призвело до порушення конвенційних та/або конституційних прав і свобод людини - заборони катування й нелюдського поводження (ст. 3 Конвенції, ч. 1 ст. 28 Конституції України), прав підозрюваного, обвинуваченого на захист, у тому числі професійну правничу допомогу (п. «с» ч. 3 ст. 6 Конвенції, ст. 59 Конституції України), на участь у допиті свідків (п. «d» ч. 3 ст. 6 Конвенції), права людини на повагу до свого приватного життя, недоторканність житла (ст. 8 Конвенції), на відмову давати показання щодо себе, членів своєї сім`ї та близьких родичів (ч. 1 ст. 63 Конституції України) (абзац 8 розділу «мотиви щодо застосування норми права» постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року).

Відтак у кожному з вищезазначених випадків простежується чіткий зв`язок правил допустимості доказів з фундаментальними правами і свободами людини, гарантованими Конвенцією та/або Конституцією України (абзац 9 розділу «мотиви щодо застосування норми права» постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року).

З огляду на зазначене суд, вирішуючи питання про вплив порушень порядку проведення процесуальних дій на доказове значення отриманих у їх результаті відомостей, повинен з`ясувати вплив цих порушень на ті чи інші конвенційні або конституційні права людини, зокрема встановити, наскільки процедурні недоліки «зруйнували» або звузили ці права або ж обмежили особу в можливостях їх ефективного використання (абзац 10 розділу «мотиви щодо застосування норми права» постанови ВП ВС від 31 серпня 2022 року).

Крім того, процедура отримання доказів у кримінальному провадженні, яка регламентована процесуальним законом, покликана забезпечити й достовірність відомостей, на основі яких приймається рішення у кримінальному провадженні.

При цьому порушення порядку проведення процесуальної дії потребують оцінки можливого впливу на достовірність одержаних відомостей. Тобто під час оцінки джерела доказів з точки зору його допустимості необхідно також переконатися, чи позначилися або могли позначитись процесуальні порушення, якщо вони були допущені, на достовірності та повноті відомостей, які містить дане джерело.

Розглядаючи кримінальне провадження, суд зобов`язаний врахувати допущені порушення закону, які мали місце під час збирання доказів, однак такі порушення не можуть бути безальтернативною підставою для того, щоб суд залишив такі докази без оцінки, відкинувши їх як недопустимі, не з`ясувавши питання про можливий вплив відповідних процесуальних порушень і на достовірність отриманих відомостей.

В оскаржуваній ухвалі суду апеляційної інстанції відсутній аналіз того, чи призвели зазначені обставини, на які посилається апеляційний суд, до таких істотних порушень вимог процесуального закону, що вплинули на ті чи інші конвенційні або конституційні права, а також не встановлено наскільки такі процедурні недоліки порушили фундаментальні права учасників судового провадження або ж обмежили в можливостях їх ефективного використання.

Крім того, судом апеляційної інстанції у своїй ухвалі не здійснено й аналізу того, яким чином порушення правил підслідності, які мали місце на думку апеляційного суду, потягло за собою неспростовні сумніви у достовірності отриманих даних у результаті проведення до 30 листопада 2017 року досудового розслідування слідчим управлінням Прокуратури Закарпатської області, з огляду на те, що досудове розслідування було закінчено саме НАБУ, та не зазначено яким чином у цьому випадку вищенаведене вплинуло на якість зібраних доказів, враховуючи, що для всіх без виключення органів досудового розслідування передбачено однакові правила збирання доказів поза залежністю від їх спеціалізації.

Таким чином покладені в основу вироку місцевого суду докази зібрані слідчим управлінням Прокуратури Закарпатської області на підставі доручення про проведення досудового розслідування до моменту визначення підслідності за НАБУ, що не може однозначно вказувати на те, що такі докази є недопустимими.

Неправильними колегія суддів вважає висновки суду апеляційної інстанції про те, що обвинувальний акт направлений до суду після закінчення строку досудового розслідування, визначеного ст. 219 КПК України, після повідомлення про підозру.

Дослідженням матеріалів кримінального провадження встановлено, що 03 липня 2017 року після подання ОСОБА_12 заяви до Прокуратури Закарпатської області про вчинення ОСОБА_7 злочину, були внесені відомості до ЄРДР за № 42017070000000237 і розпочато досудове розслідування кримінального провадження за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України. 12 вересня 2017 року ОСОБА_20 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 368 КК України. 27 вересня 2017 року ОСОБА_8 повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України. Постановою заступника прокурора Закарпатської області ОСОБА_26 від 07 листопада 2017 року продовжено строк досудового розслідування до трьох місяців. Постановою Генерального прокурора України ОСОБА_31 від 11 грудня 2017 року продовжено строк досудового розслідування у кримінальному провадженні до п`яти місяців, тобто до 11 лютого 2018 року. 30 січня 2018 року стороною обвинувачення повідомлено стороні захисту про завершення досудового розслідування та відкрито матеріали досудового розслідування для ознайомлення у порядку ст. 290 КПК України. 06 березня 2018 року учасники кримінального провадження закінчили ознайомлення з матеріалами досудового розслідування. 07 березня 2018 року детективом НАБУ ОСОБА_32 складено, а прокурором САП ОСОБА_28 затверджено обвинувальний акт у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_7 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 5 ст. 27, ч. 3 ст. 368 КК України, та ОСОБА_8 у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України. 13 березня 2018 року прокурор САП ОСОБА_28 супровідним листом направив обвинувальний акт із реєстром матеріалів досудового розслідування до Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області, який отриманий цим судом 15 березня 2018 року.

Таким чином, на наступний день після повідомлення ОСОБА_7 про підозру 12 вересня 2017 року, розпочався перебіг двохмісячного строку, передбаченого п. 2 ч. 1 ст. 219 КПК України (у редакції станом на 12 вересня 2017 року), який у подальшому було продовжено 07 грудня 2017 року до трьох місяців, та 11 грудня 2017 року до п`яти місяців, тобто до 11 лютого 2018 року включно. Після повідомлення 30 січня 2018 року про завершення досудового розслідування та відкриття матеріалів кримінального провадження, сторона захисту у порядку ст. 290 КПК України здійснювала ознайомлення з матеріалами досудового розслідування до 06 березня 2018 року включно, а тому з огляду на положення ч. 3 ст. 219 КПК України цей період не включається у строк досудового розслідування, у зв`язку з чим до закінчення досудового розслідування у кримінальному провадженні № 42017070000000237 станом на 07 березня 2018 року залишалося 12 днів. Обвинувальний акт складено 07 березня 2018 року, який 13 березня 2018 року прокурор направив до суду.

З огляду на викладене органом досудового розслідування було направлено обвинувальний акт до суду в межах строку досудового розслідування у цьому кримінальному провадженні, у зв`язку з чим висновки суду апеляційної інстанції в цій частині є неправильними.

Так, зі змісту оскаржуваної ухвали апеляційного суду вбачається, що закриваючи кримінальне провадження стосовно ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що направлення обвинувального акта прокурором відбулось поза межами строків досудового розслідування унеможливлює розгляд кримінального провадження по суті та тягне за собою закриття на підставі п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України.

Відповідно п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України кримінальне провадження закривається в разі, якщо після повідомлення особі про підозру закінчився строк досудового розслідування, визначений статтею 219 цього Кодексу, крім випадку повідомлення особі про підозру у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину проти життя та здоров`я особи.

Зазначена процесуальна норма була внесена до кримінального процесуального кодексу на підставі Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - Закон № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року), та введена в дію 15 березня 2018 року.

При цьому, відповідно до примітки (застереження) вказані зміни не мають зворотньої дії в часі та застосовуються до справ, по яким відомості про кримінальне правопорушення внесені в Єдиний реєстр досудових розслідувань після введення в дію цих змін (п. 4 § 2 Прикінцевих положень Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року).

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 5 КПК України процесуальна дія проводиться, а процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу, чинними на момент початку виконання такої дії або прийняття такого рішення.

Як вбачається з матеріалів провадження, відомості про кримінальне правопорушення, вчинення якого інкримінується ОСОБА_20 та ОСОБА_8 , внесені до ЄРДР за № 42017070000000237 03 липня 2017 року, тобто до набуття чинності Законом України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року.

З огляду на викладене, у даному кримінальному провадженні відсутні підстави для застосування положень п. 10 ч. 1 ст. 284 КПК України, оскільки вони введені в дію після внесення відомостей про кримінальне правопорушення щодо ОСОБА_7 та ОСОБА_8 до ЄРДР, та не мають зворотньої дії у часі.

А тому апеляційний суд, скасовуючи вирок місцевого суду та закриваючи кримінальне провадження, допустив істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.

Що стосується посилань прокурорів про відсутність повноважень у суду закрити кримінальне провадження у випадку, коли після повідомлення особі про підозру закінчився строк досудового розслідування, визначений ст. 219 КПК України, оскільки такі питання вирішуються на стадії досудового розслідування, та відносяться до компетенції прокурора, то такі твердження є безпідставними.

Вимоги кримінального процесуального закону не обмежують суд на будь-якій стадії судового розгляду до виходу в нарадчу кімнату для постановлення рішення по суті вирішити питання про закриття кримінального провадження за наявності для цього підстав, визначених законом.

Зокрема, оскільки прокурори наголошують про відсутність таких повноважень саме у суду апеляційної інстанції, то така позиція сторони обвинувачення суперечить положенням ст. 417 КПК України, відповідно до якої суд апеляційної інстанції, встановивши обставини, передбачені статтею 284 цього Кодексу, скасовує обвинувальний вирок чи ухвалу і закриває кримінальне провадження. Зазначена норма є імперативною, та за реальної наявності підстав для закриття кримінального провадження не дає право, а зобов`язує апеляційний суд постановити таке рішення.

За таких обставин, твердження прокурорів про відсутність таких повноважень в принципі у суду апеляційної інстанції, суперечить вимогам кримінального процесуального закону, який був чинним на час постановлення оскаржуваної ухвали.

Ухвала апеляційного суду є рішенням суду вищого рівня стосовно законності, обґрунтованості та вмотивованості рішення суду першої інстанції, що перевіряється в апеляційному порядку. Отже, ухвала апеляційного суду має відповідати вимогам статей 370, 419 КПК України.

Відповідно до вимог ст. 370 КПК України законним є рішення, ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до статті 94 цього Кодексу. Вмотивованим є рішення, в якому наведені належні й достатні мотиви та підстави його ухвалення.

Суд апеляційної інстанції має перевірити рішення суду першої інстанції з точки зору його законності й обґрунтованості, що передбачає оцінку його відповідності нормам матеріального та процесуального права, фактичним обставинам справи, а також дослідженим у судовому засіданні доказам.

Крім того, згідно з вимогами ст. 419 КПК України в ухвалі суду апеляційної інстанції, зокрема, мають бути проаналізовані всі доводи апеляційної скарги, на кожен з яких надано вичерпну відповідь та наведено детальні мотиви прийнятого рішення. При скасуванні або зміні судового рішення в ухвалі має бути зазначено, які статті закону порушено та в чому саме полягають ці порушення або необґрунтованість вироку чи ухвали.

На переконання колегії суддів, зазначених вимог процесуального закону апеляційний суд не дотримався.

Відповідно до ухвали про відкриття апеляційного провадження від 26 жовтня 2021 року предметом апеляційної перевірки, окрім апеляційних скарг сторони захисту, була також апеляційна скарга прокурора САП ОСОБА_28 . Однак за результатами розгляду кримінального провадження в порядку апеляційної процедури, резолютивна частина ухвали апеляційного суду не містить жодного рішення, яке апеляційний суд постановив за наслідками розгляду такої апеляційної скарги, що не узгоджується з вимогами ст. 419 КПК України.

Крім того, колегія суддів вважає слушними доводи прокурорів про порушення апеляційним судом вимог ч. 9 ст. 100, статей 370, 374, 419 КПК України.

У касаційних скаргах прокурори вказують, що відповідно до протоколу прийняття грошових коштів від 27 липня 2017 року чотири купюри номіналом по 500 грн ФД8196314, ЗИ1104249, УИ1513854, ГК7495455 отримані від ОСОБА_12 для проведення НСРД у межах кримінального провадження № 42017070000000237 від 03 липня 2017 року. Однак суд апеляційної інстанції, вирішуючи питання про долю речових доказів, без будь-якої мотивації, постановив повернути зазначені кошти ОСОБА_8 , замість того щоб повернути їх законному володільцю ОСОБА_12 чи його спадкоємцям, конфіскувати або звернути у дохід держави, як того вимагає кримінальний процесуальний закон.

Відповідно до п. 5 ч. 9 ст. 100 КПК України гроші, цінності та інше майно, що були предметом кримінального правопорушення або іншого суспільно небезпечного діяння, конфіскуються, крім тих, які повертаються власнику (законному володільцю), а якщо його не встановлено - переходять у власність держави в установленому Кабінетом Міністрів України порядку.

За таких обставин, повернення грошей, які відповідно до фабули обвинувачення були предметом злочину, а саме чотири купюри номіналом по 500 грн ФД8196314, ЗИ1104249, УИ1513854, ГК7495455, за будь-якого рішення апеляційного суду (ухвала, вирок) не підлягали поверненню ОСОБА_8 , оскільки не є його власністю. А тому ухвала суду апеляційної інстанції в цій частині не ґрунтується на положеннях закону та суперечить вимогам ст. 100 КПК України.

Як визначено ч. 1 ст. 438 КПК України підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є лише: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Положеннями ч. 2 ст. 438 КПК України передбачено, що при вирішенні питання про наявність зазначених у частині 1 цієї статті підстав суд касаційної інстанції має керуватися статтями 412-414 цього Кодексу.

Згідно з ч. 1 ст. 412 КПК України істотними порушеннями вимог кримінального процесуального закону є такі порушення вимог цього Кодексу, які перешкодили чи могли перешкодити суду ухвалити законне та обґрунтоване рішення.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що ухвала апеляційного суду постановлена з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, що є підставою для її скасування з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, під час якого необхідно усунути вказані порушення, належним чином виконати всі вимоги процесуального закону.

З огляду на допущені апеляційним судом порушення, колегія суддів не вбачає підстав для надання оцінки іншим доводам прокурорів, наведеним у касаційних скаргах, зокрема, про безпідставність висновків апеляційного суду в частині визнання доказів недопустимими, та про неправильну кваліфікацію дій ОСОБА_7 , оскільки в такому випадку буде відсутній предмет апеляційного розгляду. Наведеним обставинам має бути надана оцінка після усунення зазначених порушень під час нового розгляду судом апеляційної інстанції.

Враховуючи викладене, касаційні скарги прокурорів підлягають частковому задоволенню, а ухвала апеляційного суду - скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 438, 441, 442 КПК України, Суд

ухвалив:

Касаційні скарги прокурорів ОСОБА_6 та ОСОБА_5 задовольнити частково.

Ухвалу Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду від 08 серпня 2022 року щодо ОСОБА_7 та ОСОБА_8 скасувати і призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3