ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду Ситнік О. М., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Прокопенка О. Б.

на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (провадження № 14-31цс22)

за позовом заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 2 Миколаївської області в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області (далі - ГУ Держгеокадастру) до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про примусове припинення права власності на земельні ділянки

за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Миколаївського апеляційного суду від 19 січня 2021 року у складі колегії суддів Тищук Н. О., Кушнірової Т. Б., Лівінського І. В.

Зазначена справа передана на розгляд Великої Палати Верховного Суду для вирішення виключної правової проблеми щодо можливості припинення права власності на земельну ділянку з підстави її використання не за цільовим призначенням за пунктом «а» частини першої статті 143 Земельного Кодексу України (далі - ЗК України), тоді як у статті 140 названого Кодексу, у якій перелічено підстави припинення права власності на земельну ділянку, така підстава відсутня.

У вересні 2018 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 2 Миколаївської області в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , у якому просив примусово припинити права власності вказаних осіб на земельні ділянки з кадастровими номерами 4823381700:13:000:0090, 48233381700:13:000:0093, 482338170:13:000:0095 відповідно та скасувати свідоцтва про право власності відповідачів на ці земельні ділянки та зобов`язати повернути земельні ділянки у власність держави в особі ГУ Держгеокадастру у стані, який існував до порушення прав, тобто на момент передачі у власність.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що у 2014 році ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 отримали суміжні земельні ділянки площею по 2 га кожний для ведення особистого селянського господарства із земель сільськогосподарського призначення в межах Коларівської сільської ради Вітовського району Миколаївської області (далі - Коларівська сільрада).

Указував, що у квітні 2016 року виявлено нецільове використання земельних ділянок, а саме видобуток на них піску. На земельних ділянках виявлено кар`єр глибиною близько 10 метрів на площі 0,7874 га, з яких на земельній ділянці ОСОБА_1 - 0,1330 га, ОСОБА_2 - 0,5921 га, ОСОБА_3 - 0,0623 га. Відповідно на земельній ділянці, зайнятій кар`єром, знято та перенесено родючий шар ґрунту. Факт нецільового використання спірних земельних ділянок встановлений прокуратурою при вивченні стану додержання вимог земельного законодавства та підтверджений протоколом огляду місця події від 07 грудня 2017 року й інформацією ГУ Держгеокадастру від 31 січня 2018 року. Інша частина землі, не зайнята кар`єром, засмічена, вкрита бур`яном та не містить слідів сільськогосподарського обробітку. Використання спірних земельних ділянок не за цільовим призначенням спричинило шкоду в розмірі 32 138,93 грн.

Оскільки відповідачі використовують надані їм у власність спірні земельні ділянки не за цільовим призначенням, їх право власності може бути припинено на підставі статті 378 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та пункту «а» частини першої статті 143 ЗК України.

15 жовтня 2020 року рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області в задоволенні позову відмовлено.

Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою Жовтневого районного суду Миколаївської області від 26 вересня 2018 року та постановою Миколаївського апеляційного суду від 29 листопада 2018 року.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що наявність кримінального провадження згідно із частиною першою статті 240 та статтею 254 Кримінального кодексу України ні прямо, ні опосередковано не впливає на права суб`єкта владних повноважень, що реалізує державний контроль за використанням та охороною земель, зокрема здійснення ним визначених законом повноважень щодо встановлення факту нецільового використання земельних ділянок з подальшими діями, які пов`язані з припиненням виявлених таких порушень.

Суд зазначив, що протокол огляду місця події, яким зафіксовано процесуальну дію в межах кримінального провадження, не може підмінити офіційних документів (актів, приписів тощо) уповноваженого суб`єкта владних повноважень, що повинні містити опис виявленого порушення земельного законодавства. При цьому суд указав, що нездійснення вирощування сільськогосподарської продукції (як зазначено в листі ГУ Держгеокадастру від 31 січня 2018 року № 10-14-0.165-904/2-18) та наявність на спірних земельних ділянках транспортних засобів й обладнання (що зафіксовано в протоколі огляду місця події) не є беззаперечним підтвердженням факту нецільового використання спірних земельних ділянок.

Крім цього, твердження прокурора, що на спірних земельних ділянках ведеться видобуток піску, не підтверджене належними і допустимими доказами, оскільки для визначення типу ґрунту, його морфологічних ознак необхідні спеціальні знання в галузі ґрунтознавства, а матеріали справи не містять будь-яких висновків спеціалістів, експертів у галузі ґрунтознавства, у тому числі піщаних ґрунтів, чи інших доказів наявності в межах території спірних земельних ділянок корисних копалин державного чи місцевого значення та здійснення їх видобутку. Повідомлення Вітовської районної адміністрації Миколаївської області, Коларівської сільради про видобуток піску на спірних земельних ділянках без підтвердження належними і допустимими доказами є припущеннями.

Суд зазначив, що не може бути примусово припинено право власності на землю, оскільки ЗК України не містить такої підстави припинення саме права власності. Із цієї підстави може бути примусово припинено лише право користування земельною ділянкою.

Суд послався на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду України від 18 серпня 2010 року у справі № 6-21895св09.

19 січня 2021 року постановою Миколаївського апеляційного суду апеляційну скаргу заступника керівника Миколаївської обласної прокуратури задоволено.

Рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 15 жовтня 2020 року скасовано.

Позов задоволено. Примусово припинено право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 2 га для ведення особистого селянського господарства в межах території Коларівської сільради (кадастровий номер 4823381700:13:000:0090), що належить йому на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно № 29988594 , виданого 25 листопада 2014 року реєстраційною службою Жовтневого районного управління юстиції у Миколаївській області.

Скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно № 29988594 , видане 25 листопада 2014 року реєстраційною службою Жовтневого районного управління юстиції у Миколаївській області ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 2 га для ведення особистого селянського господарства в межах території Коларівської сільради.

Зобов`язано ОСОБА_1 повернути у власність держави в особі ГУ Держгеокадаструземельну ділянку площею 2 га для ведення особистого селянського господарства в межах території Коларівської сільради (кадастровий номер 4823381700:13:000:0090) у стані, який існував до порушення прав, тобто на момент передачі її у власність ОСОБА_4 .

Примусово припинено право власності ОСОБА_2 на земельну ділянку площею 2 га для ведення особистого селянського господарства в межах території Коларівської сільради (кадастровий номер 4823381700:13:000:0093), що належить їй на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно № 29995273 , виданого 25 листопада 2014 року реєстраційною службою Жовтневого районного управління юстиції у Миколаївській області.

Скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно № 29995273 , видане 25 листопада 2014 року реєстраційною службою Жовтневого районного управління юстиції у Миколаївській області ОСОБА_4 на земельну ділянку площею 2 га для ведення особистого селянського господарства в межах території Коларівської сільради.

Зобов`язано ОСОБА_2 повернути у власність держави в особі ГУ Держгеокадастру земельну ділянку площею 2 га для ведення особистого селянського господарства в межах території Коларівської сільради (кадастровий номер 4823381700:13:000:0093) у стані, який існував до порушення прав, тобто на момент передачі її у власність ОСОБА_4 .

Примусово припинено право власності ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 2 га для ведення особистого селянського господарства в межах території Коларівської сільради (кадастровий номер 4823381700:13:000:0095), що належить їй на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно № 30025268 , виданого 25 листопада 2014 року реєстраційною службою Жовтневого районного управління юстиції у Миколаївській області.

Скасовано свідоцтво про право власності на нерухоме майно № 30025268 , видане 25 листопада 2014 року реєстраційною службою Жовтневого районного управління юстиції у Миколаївській області ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 2 га для ведення особистого селянського господарства в межах території Коларівської сільради.

Зобов`язано ОСОБА_3 повернути у власність держави в особі ГУ Держгеокадастру земельну ділянку площею 2 га для ведення особистого селянського господарства в межах території Коларівської сільради (кадастровий номер 4823381700:13:000:0095) у стані, який існував до порушення прав, тобто на момент передачі її у власність ОСОБА_3 .

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що спірні земельні ділянки використовувались відповідачами не за цільовим призначенням. Суд вважав, що оскільки є порушення вимог земельного законодавства в частині цільового використання земельних ділянок сільськогосподарського призначення, відсутня потреба доводити факт видобутку саме піску чи будь-якої іншої гірської породи.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що згідно з пунктом «а» частини першої статті 143 ЗК України примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі використання земельної ділянки не за цільовим призначенням. При цьому назва статті не містить вказівки на конкретну форму власності. Будь-яких застережень із цього приводу в земельному законодавстві немає. Відтак поняття «право на земельну ділянку» включає в себе і право власності на земельну ділянку, тому суд першої інстанції помилкового виснував про те, що неможливо примусово припинити право власності на земельну ділянку у разі її нецільового використання, а можна припинити лише право користування нею.

Суд апеляційної інстанції врахував висновок Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, викладений у постанові від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16.

Крім того, суд зазначив, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що втручання держави в право власності особи у спірних правовідносинах є виправданим, оскільки воно здійснюється з метою задоволення «суспільного», «публічного» інтересу, при визначенні якого державам надається право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. При цьому володіння відповідача земельною ділянкою з порушенням норм земельного законодавства у зв`язку з використанням її не за цільовим призначенням порушує інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель сільськогосподарського призначення, що погіршує стан родючості ґрунтів та фактично призводить до знищення сільськогосподарських угідь, що суперечить державній політиці у сфері охорони земель.

Оскільки відповідачі покладені на них земельним законодавством обов`язки не виконували, що фактично призвело до знищення сільськогосподарських угідь, чим завдано шкоди суспільним інтересам, тому апеляційний суд вважав, що є підстави для примусового припинення права власності на землю.

У березні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Миколаївського апеляційного суду від 19 січня 2021 року, у якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно з`ясував фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, оскільки йому та іншим відповідачам у справі належать на праві власності спірні земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства, а в матеріалах справи відсутні офіційні документи щодо факту нецільового використання зазначених земельних ділянок. Апеляційний суд помилково послався як на доказ на протокол огляду місця події від 07 грудня 2017 року, оскільки в ньому відсутні висновки або застереження щодо нецільового використання спірних земельних ділянок, тому зазначає, що суд першої інстанції зробив правильний висновок, що вказаний протокол огляду місця події, яким зафіксовано процесуальні дії в межах кримінального провадження, не може підмінити офіційних документів уповноваженого суб`єкта владних повноважень.

ОСОБА_1 вказав, що висновок апеляційного суду про примусове припинення права власності на спірні земельні ділянки є незаконним, оскільки ЗК України не передбачено примусового припинення права власності на земельні ділянки, адже норми ЗК України дають право на примусове припинення права користування земельною ділянкою у зв`язку з її нецільовим використанням. При цьому згідно з правовою позицією Верховного Суду України, викладеною в рішенні від 18 серпня 2010 року у справі № 6-21895св09, яку правильно застосував суд першої інстанції, зазначено, що порядок припинення права на землю регулюється главою 22 ЗК України, яка визначає вичерпний перелік підстав як для припинення права власності на земельну ділянку, так і для припинення права користування земельною ділянкою. Суд апеляційної інстанції вказану правову позицію проігнорував і застосував правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 19 серпня 2020 року у справі № 287/587/16-ц, провадження № 61-35160св18.

Таким чином, наявні дві рівнозначні, але взаємовиключні правові позиції. Тому відповідач вважав, що справу повинна розглянути Велика Палата Верховного Суду для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики.

Крім того, посилався на Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та прецедентну практику ЄСПЛ щодо безпідставного втручання у право власності.

14 лютого 2022 року ухвалою Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з посиланням на частину п`яту статті 403 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), якою передбачено, щосуд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Колегія суддів керувалася такими міркуваннями.

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 червня 2020 року у справі № 922/989/18 (провадження № 12-205гс19, пункт 101), від 05 листопада 2019 року у справі № 906/392/18 (провадження № 12-57гс19, пункт 7.28), у постанові Верховного Суду у складі Касаційного господарського суду від 30 вересня 2020 року у справі № 6/88-Б-05 зазначено, що, вирішуючи спори про припинення права власності на земельну ділянку чи права користування нею, суди ураховують, що орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов, передбачених статтями 140-149 ЗК України.

Тобто у вказаних судових рішеннях Верховного Суду не розмежовано підстави й умови для примусового припинення права власності й права користування землею, пославшись, при різних підставах, на однакові норми земельного законодавства - статті 140-149 ЗК України. При цьому саме розмежування підстав та умов для примусового припинення права власності й права користування землею було причиною передачі справи на розгляд об`єднаної палати й запиту висновків Науково-консультативної ради при Верховному Суді.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Право власності є найбільш фундаментальним речовим правом, яке створює основну юридичну передумову для нормального функціонування цивільного обороту. Тому закон спеціально регулює не тільки підстави набуття права власності, а й підстави його припинення, які визначено у статті 346 ЦК України.

Наведений у частині першій статті 346 ЦК України перелік підстав припинення права власності не є вичерпним, оскільки в частині другій цієї статті зазначено, що право власності може бути припинене також в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до статті 378 ЦК України право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

Згідно зі статтею 153 ЗК України власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України.

Порядок припинення права на землю регулюється главою 22 ЗК України, яка визначає вичерпний перелік підстав як для припинення права власності на земельну ділянку, так і для припинення права користування земельною ділянкою.

У статті 140 ЗК Україниперелічено підстави припинення права власності на земельну ділянку.

При цьому статтею 141 ЗК України, яка визначає підстави припинення права користування земельною ділянкою, у пункті «ґ» передбачено використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

Відповідно до статті 143 ЗК України вирішуються питання про примусове припинення прав на земельну ділянку у судовому порядку.

Об`єднана палата вказала, що предметом спору в цій справі є примусове припинення права власності на землю, проте стаття 140 ЗК України не містить таких підстав, як використання земельної ділянки не за цільовим призначенням. Зазначені порушення відповідно до статті 141 ЗК України (пункт «ґ» частини першої) є підставами лише для припинення права користування земельною ділянкою, а фізичні особи в цій справі володіють спірною землею на підставі державного акта на право власності на землю.

Тобто використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та неусунення допущених порушень може бути підставою лише для примусового припинення права користування земельною ділянкою.

Натомість стаття 143 ЗК України, пункт «а» частини першої якої застосував апеляційний суд з посиланням на висновок Верховного Суду, передбачає лише умови, за яких право власності та/чи право користування земельними ділянками припиняється примусово в судовому порядку, а не порядок припинення права на землю.

Наведений висновок, застосований судом першої інстанції, викладено в рішенні Верховного Суду України від 18 серпня 2010 року у справі № 6-21895св09.

Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначив, що ЗК України як такий, що містить спеціальні норми, чітко закріплює підстави та порядок припинення права власності та права користування на земельну ділянку.

Так, не кожна підстава, яка передбачена статтею 143 ЗК України, може бути застосована для припинення одночасно обох видів прав (припинення права власності та припинення права користування).

На переконання об`єднаної палати, тлумачення наведених норм права дає підстави дійти висновку, що стаття 143 ЗК України є загальною нормою, а стаття 140 ЗК України є спеціальною нормою.

При цьому право власності на земельну ділянку не може бути припинене на підставі пунктів «а» і «б» статті 143 ЗК України, оскільки закон не містить чіткої вказівки, що із цих підстав може бути припинено саме право власності, адже цій підставі присвячено статтю 140 ЗК України. По-друге, закон (стаття 143 ЗК України) не встановлює процедуру припинення права власності. А тому, оскільки згідно зі статтею 14 Конституції України право власності на землю гарантується, це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону і відповідно до статті 153 ЗК України, яка передбачає гарантії права власності на земельну ділянку, згідно з якою власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених цим Кодексом та іншими законами України, то підстав для задоволення позову прокурора немає.

Вважала, що справа містить виключну правову проблему й передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду буде забезпечувати розвиток права й формування єдиної правозастосовної практики.

14 грудня 2022 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Постанову Миколаївського апеляційного суду від 19 січня 2021 року змінено в мотивувальній частині, виклавши її в редакції цієї постанови, а в іншій частині щодо вимог до ОСОБА_1 залишено без змін.

Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що встановлені законом обмеження зміни цільового призначення земельних ділянок однаково стосуються як її користувачів, так і власників, немає підстав вважати, що використання земельної ділянки не за цільовим призначенням зумовлює для її землекористувача припинення права користування, але не тягне таких наслідків для власника земельної ділянки. Інакше кажучи, негативний наслідок самовільного її використання не за цільовим призначенням, зокрема у вигляді припинення права, на якому особа володіє земельною ділянкою, стосується як користувача, так і власника за додержання критеріїв правомірного втручання у його право мирного володіння цим майном.

Велика Палата Верховного Суду вирішила відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного в рішенні від 18 серпня 2010 року у справі № 6-21895св09, за змістом якого право власності на земельну ділянку може бути припинене лише з підстав, визначених у статті 140 ЗК України, а використання земельної ділянки не за цільовим призначенням та неусунення допущених порушень може мати наслідком лише примусове припинення права користування земельною ділянкою.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що використання земельної ділянки не за цільовим призначенням може бути підставою для примусового припинення в судовому порядку як права власності, так і права користування нею.

Суд апеляційної інстанції, встановивши належність спірної земельної ділянки скаржника до земель сільськогосподарського призначення, а також факти використання її за іншим цільовим призначенням, ніж передбачене, правильно застосував приписи ЗК України щодо припинення права власності скаржника на відповідну ділянку.

Втручання у право власності відповідачів на спірні земельні ділянки є пропорційним легітимній меті втручання у право мирного володіння майном.

Не погоджуємося з висновками Великої Палати Верховного Суду, тому відповідно до частини третьої статті 35 ЦПК України висловлюємо окрему думку.

У даній справі якраз і мало проявитися розуміння принципу верховенства права, а також розмежування законності та доцільності.

Позов про позбавлення права власності подано прокурором, тому суд за будь-яких умов зобов`язаний перевірити належність такого звернення, у зв`язку з тим, що право прокурора на звернення до суду у справах, не пов`язаних з кримінальною юстицією, обмежене.

Щодо підстав звернення прокурора до суду

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Відповідно до частини другої статті 4 ЦПК України у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Статтею 56 ЦПК України визначено участь у судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Передумовою участі органів та осіб, передбачених статтею 56 ЦПК України, в цивільному процесі є набуття ними цивільного процесуального статусу органів та осіб, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, та наявність процесуальної правосуб`єктності, яка передбачає процесуальну правоздатність і процесуальну дієздатність.

На відміну від осіб, які беруть участь у справі (позивач, відповідач, третя особа, представник), відповідні органи та особи повинні бути наділені спеціальною процесуальною правоздатністю, тобто здатністю мати процесуальні права та обов`язки органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Така процесуальна правоздатність настає з моменту виникнення у цих осіб відповідної компетенції або передбачених законом повноважень. Необхідною умовою такої участі є норми матеріального права, які визначають випадки такої участі, тобто особи, перелічені у статті 56 ЦПК України, можуть звернутися до суду з позовною заявою або беруть участь у процесі лише у випадках, чітко встановлених законом.

Конституційний Суд України у Рішенні від 08 квітня 1999 року в справі № 1-1/99 за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) вказав, що поняття «орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах» означає орган, на який державою покладенообов`язок щодо здійснення конкретної діяльності у відповідних правовідносинах, спрямованої на захист інтересів держави.

Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012)11 Комітету Міністрів РадиЄвропи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системоюкримінальної юстиції», прийнятій 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданнізаступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальноїюстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічніінтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

Згідно зі статтею 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює: підтримання публічного обвинувачення в суді; організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку; представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом (частина перша). Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом (частина друга).

Положення пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України відсилає до спеціального закону, яким визначаються виключні випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді. Таким є Закон України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII).

Згідно зі статтю 1 Закону № 1697-VII прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону № 1697-VII).

ЄСПЛ звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти Росії» (Menchinskaya v. Russia), заява № 42454/02, § 35).

Згідно із частинами четвертою, п`ятою статті 56 ЦПК України прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, у чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу. У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.

Відповідно до вимог абзаців першого і другого частини третьої статті 23 Закону № 1697-VII прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу (абзаци перший - третій частини четвертої статті 23 Закону № 1697-VII).

Таким чином, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Оскільки повноваження органів влади, зокрема й щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень у компетентного органу здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Така правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц.

Велика Палата Верховного Суду конкретизувала висновок Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладений у постанові від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17, стосовно необхідності підтвердження прокурором відсутності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Вказала, що якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив таку відсутність, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону № 1697-VII, застосовується до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту.

У справі, що переглядається, до суду з позовом про примусове припинення права власності відповідачів на належні їм земельні ділянки звернувся заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 2 Миколаївської області в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадастру.

Підставою подання позову прокурор зазначив, що ГУ Держгеокадастру на підставі статей 15-1, 122 ЗК України має право звернутися до суду за захистом порушеного права як власник та розпорядник земель сільськогосподарського призначення. Разом з тим вказаним органом не вжито заходів до усунення порушень відповідачами земельного законодавства та повернення спірних земельних ділянок (а. с. 12, т. 2).

Із матеріалів справи вбачається, що 17 вересня 2018 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 2 Миколаївської області звертався до ГУ Держгеокадарстру з повідомленням у порядку статті 23 Закону № 1697-VII у якому зазначив про право останнього звернутися до суду за захистом порушеного права як власника та розпорядника земель сільськогосподарського призначення, і у зв`язку з невчиненням таких дій, повідомлено про звернення з відповідним позовом до суду прокурора (а. с. 141-147, т. 2).

25 вересня 2018 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 2 Миколаївської області звернулася до суду з відповідним позовом в інтересах держави в особі ГУ Держгеокадарстру (а. с. 4, т. 2).

Тобто між направленням повідомлення до ГУ Держгеокадастру 17 вересня 2018 року та зверненням з позовом до суду 25 вересня 2018 року минуло всього 8 днів, і суд мав визначити, чи набув прокурор повноважень на самостійне звернення з указаним позовом.

При цьому, прокурором не обґрунтовано нагальності звернення до суду з позовом, так само не було зазначено про невідкладний розгляд ГУ Держгеокадастром, якому фактично не було надано навіть 10 днів для вивчення матеріалів та прийняття рішення.

Згідно з абзацом четвертим статті 15-2 ЗК України до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, у сфері земельних відносин, належить організація та здійснення державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю.

Відповідно до частини першої статті 5 Закону України від 19 червня 2003 року № 963-IV «Про державний контроль за використанням та охороною земель» (далі - Закон №963-IV; у редакції на час подання прокурором позову) державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності здійснює центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.

Згідно із частиною першою статті 6 Закону № 963-IV до повноважень центрального органу виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, належить здійснення державного контролю за використанням та охороною земель у частині додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства України та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю.

Відповідно до пункту 1 Положення про Державну службу України з питань геодезії, картографії та кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 14 січня 2015 року № 15 (далі - Положення; тут і далі - у редакції, чинній на момент звернення прокурора до суду з позовом) Держгеокадастр є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства України і який реалізує державну політику у сфері топографо- геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

Пунктом 3 Положення встановлено, що одним з основних завдань Держгеокадастру є реалізація державної політики у сфері земельних відносин, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів. Крім того, Держгеокадастр здійснює моніторинг земельних відносин та проводить перевірки всіх суб`єктів на предмет дотримання ними вимог земельного законодавства України.

Держгеокадастр відповідно до покладених на нього завдань організовує та здійснює державний нагляд (контроль): за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі за: дотриманням вимог земельного законодавства в процесі укладання цивільно-правових договорів, передачі у власність, надання у користування, в тому числі в оренду, вилучення (викупу) земельних ділянок; дотриманням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, юридичними та фізичними особами вимог земельного законодавства та встановленого порядку набуття і реалізації права на землю; дотриманням порядку визначення та відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва; використанням земельних ділянок відповідно до цільового призначення; дотриманням органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування вимог земельного законодавства з питань передачі земель у власність та надання у користування, зокрема в оренду, зміни цільового призначення, вилучення, викупу, продажу земельних ділянок або прав на них на конкурентних засадах (підпункт 25-1 пункту 4 Положення).

З наведених норм права вбачається, що до повноважень Держгеокадастру віднесено здійснення державного нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства і використанням земель усіх категорій і форм власності.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 17 Закону України від 17 березня 2011 року № 3166-VI «Про центральні органи виконавчої влади» (далі - Закон № 3166-VI) основними завданнями центральних органів виконавчої влади є, зокрема, здійснення державного нагляду (контролю).

Згідно зі статтею 28 Закону № 3166-VI міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи звертаються до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень у спосіб, що перебачений Конституцією та законами України.

Отже, міністерства, інші центральні органи виконавчої влади та їх територіальні органи відповідно до зазначеної статті наділені повноваженням звернення до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень.

Відповідно до статті 10 Закону № 963-IV та пункту 5-1 Положення посадові особи Держгеокадастру та його територіальних органів, які є державними інспекторами у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотриманням вимог законодавства України про охорону земель, у межах своїх повноважень мають право звертатися до суду з позовом щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився.

З наведених норм права вбачається, що органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, у тому числі використанням земельних ділянок відповідно до цільового призначення.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 01 червня 2021 року у справі № 925/9129/19 (провадження № 12-11гс21).

Норми частини другої статті 10 Закону № 963-IV та пункту 5-1 Положення уповноважують посадових осіб Держгеокадастру на звернення до суду з певними позовами, проте не суперечать та не обмежують дії статті 28 Закону № 3166-VI щодо права органів виконавчої влади звертатись до суду, якщо це необхідно для здійсненні їхніх повноважень.

Окремо слід звернути увагу на те, що статтю 28 включено до Закону № 3166-VI у 2015 році відповідно до підпункту 63 пункту 5 розділу XII «Прикінцеві положення» Закону № 1697-VII, який було прийнято з метою вдосконалення правового статусу і функцій прокуратури України та, зокрема, позбавлення прокуратури надмірних повноважень щодо здійснення «загального нагляду» за додержанням законів.

Так, у пояснювальній записці до проекту нового Закону України «Про прокуратуру» (реєстраційний № 3541 від 05 листопада 2013 року) його автори вказують, що на сьогодні виконано конституційну умову щодо створення системи державних контрольних органів. Так, пунктом 2 частини першої статті 17 Закону № 3166-VI передбачено, що здійснення державного нагляду (контролю) є основним завданням центральних органів виконавчої влади.

У Резолюції № 1755 (2010) від 04 жовтня 2010 року «Функціонування демократичних інституцій в Україні» Парламентська асамблея Ради Європи звернула увагу на той факт, що функція прокуратури України щодо загального нагляду суперечить європейським стандартам і що, зокрема, через наявність цієї функції вона має повноваження, які значно перевищують ті, що необхідні в демократичній державі. У зв`язку з цим ПАРЄ закликала органи влади та Верховну Раду України якнайшвидше ухвалити в тісних консультаціях із Венеціанською Комісією Закон «Про прокуратуру», який повністю відповідатиме європейським стандартам та цінностям.

Важливість прийняття проекту Закону «Про прокуратуру» обумовлюється як внутрішніми потребами нашої держави щодо формування нової моделі прокуратури, так і зобов`язаннями України перед європейськими інституціями.

Його основні положення спрямовані на повне скасування функції прокуратури щодо нагляду за додержанням і застосуванням законів (так званий «загальний нагляд»). Основна роль у виконанні таких завдань відводиться профільним органам державної влади. Такі зміни дозволять уникнути дублювання повноважень прокуратури та інших органів, на які покладаються повноваження щодо нагляду (контролю) за додержанням законів, що дасть змогу, з одного боку, чітко зрозуміти, який орган несе відповідальність за стан справ у певній сфері суспільних відносин, а з іншого - зменшити кількість перевірок та інших заходів, які можуть впливати на діяльність фізичних та юридичних осіб, насамперед у сфері підприємницької діяльності.

Автори законопроекту № 3541 від 05 листопада 2013 року зазначали, що роль прокурора у сфері представництва інтересів держави носитиме допоміжний характер і основну роль відіграватимуть профільні органи державної влади чи органи місцевого самоврядування, які самостійно звертатимуться до суду. Для цього у відповідні закони («Про центральні органи виконавчої влади», «Про Кабінет Міністрів України», «Про місцеве самоврядування» та інші) вносяться зміни.

Позиція Великої Палати Верховного Суду, наведена у постанові від 01 червня 2021 року у справі № 925/929/19, про те, що органи Держгеокадастру можуть звертатись до суду, якщо це необхідно для здійснення їхніх повноважень з нагляду (контролю) за дотриманням земельного законодавства, використанням та охороною земель усіх категорій і форм власності, відповідає як положенням законодавства у сфері державного контролю за використанням та охороною земель, так і загальній концепції правового регулювання діяльності органів прокуратури в Україні.

З огляду на наведене відсутні підстави для відступу від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01 червня 2021 року у справі № 925/929/19, про наявність повноважень у органів Держгеокадастру на звернення до суду з позовами щодо земель усіх категорій і форм власності.

Доводи прокурора про те, що ГУ Держгеокадастру не відреагувало на повідомлення про порушення земельного законодавства, спростовуються матеріалами справи, оскільки компетентному органу не було надано можливості розглянути таке повідомлення та прийняти рішення щодо подальших дій на реалізацію своїх повноважень.

Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону № 1697-VII, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

У постанові від 26 травня 2020 року № 912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону №1697-VII, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх на обґрунтування підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора таких причин з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави (пункти 43, 45 зазначеної постанови).

Оскільки вказані вимоги Закону №1697-VII прокурором дотримані не були, у цій справі відсутні підстави для представництва прокурором інтересів держави в суді.

Встановлення після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів відсутності підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді має наслідком залишення позовної заяви без розгляду (подібна позиція викладена у пункті 54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року № 912/2385/18).

Щодо розгляду спору по суті

Вважаємо, що при розгляді справи Велика Палата Верховного Суду мала зосередитися на вирішенні виключної правової проблеми про застосування норм статей 140 та 143 ЗК України, оскільки інші питання мають похідний характер і залежать саме від вирішення виключної правової проблеми.

Відповідно до статті 14 Конституції України право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Примусове відчуження об`єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості. Примусове відчуження таких об`єктів з наступним повним відшкодуванням їх вартості допускається лише в умовах воєнного чи надзвичайного стану. Конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

У РішенніКонституційного Суду України від 11 листопада 2004 року № 16-рп/2004закріплено, що Конституція України прямо встановлює заборону протиправного позбавлення власника права власності. Непорушність цього права означає передусім невтручання будь-кого у здійснення власником своїх прав щодо володіння, користування та розпорядження майном, заборону будь-яких порушень прав власника щодо його майна всупереч інтересам власника та його волі.

Закони, інші нормативно-правові акти, які визначають порядок реалізації встановлених Конституцією України та міжнародними договорами прав і свобод людини і громадянина, в тому числі порядок набуття права власності, не повинні звужувати, заперечувати чи в будь-який інший спосіб обмежувати ці права і свободи. Порядок безоплатної передачі у приватну власність земельних ділянок державної та комунальної власності не повинен встановлювати обмеження щодо виникнення права у громадян (абзац п`ятий підпункту 5.5 пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005).

Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 16 жовтня 2008 року № 24-рп/2008визначив, що право власності, у тому числі й приватної, не є абсолютним. Його здійснення має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами частини третьої статті 13, частини сьомої статті 41 Основного Закону України, в яких зазначається, що власність зобов`язує і не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству, правам, свободам та гідності громадян.

Разом з тим у Рішенні від 05 червня 2019 року № 3-р(І)/2019 Конституційний Суд України закріпив, що хоча право власності не є абсолютним, тобто може бути обмежене, однак втручання у це право може здійснюватися лише на підставі закону з дотриманням принципу юридичної визначеності та принципу пропорційності, який вимагає досягнення розумного співвідношення між інтересами особи та суспільства. При обмеженні права власності в інтересах суспільства пропорційними можуть вважатися такі заходи, які є менш обтяжливими для прав і свобод приватних осіб з-поміж усіх доступних для застосування заходів.

Перший протокол до Конвенції у статті 1 «Захист власності» передбачає, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

ЄСПЛ у пункті 71 рішення від 19 червня 2001 року у справі «Звежинський проти Польщі» (заява № 34049/96) зазначив, що позбавлення майна може бути виправданим, лише якщо воно відбувається в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом. Крім того, будь-яке втручання у право власності має відповідати критерію пропорційності. Суд нагадує, що під час втручання необхідно дотримуватися «справедливої рівноваги» між загальними інтересами суспільства і вимогами захисту основних прав людини (рішення ЄСПЛ від 20 листопада 1995 року у справі «Прессоз компанія Нав`єра С. А.» та інші проти Бельгії» (Pressos Compania Naviera S. A. and Others v. Belgium)). Цю рівновагу буде порушено, якщо людині доведеться нести надто специфічний або надмірний тягар (рішення ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ та Льоннрот проти Швеції» (Sporrong et Lonnroth c. Suede)).

Будь-яке втручання органу влади у безперешкодне володіння майном повинне бути «законним», позбавлення майна можливе лише «на умовах, передбачених законом» (рішення ЄСПЛ від 06 листопада 2008 року у справі «Ісмаїлов проти Росії»).

Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Зміст права власності полягає у тому, що власникові належать права: 1) володіння; 2) користування; 3) розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 ЦК України).

За частиною першою статті 319 ЦК Українивласник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

У статті 373 ЦК України закріплено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується Конституцією України. Право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону. Право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об`єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд. Власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення. Власник земельної ділянки може використовувати на свій розсуд все, що знаходиться над і під поверхнею цієї ділянки, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує прав інших осіб.

Право власності особи на земельну ділянку може бути припинене за рішенням суду у випадках, встановлених законом (частина перша статті 378 ЦК України).

ЗК України у статті 18 визначив, що до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.

Згідно зі статтею 1 Закону України від 22 травня 2003 року № 858-IV «Про землеустрій»цільове призначення земельної ділянки - використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до розділу І Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548 (далі - Класифікація), код та цільове призначення земель застосовуються для забезпечення обліку земельних ділянок за видами цільового призначення та формування звітності із земельних ресурсів, Класифікація визначає поділ земель на окремі види цільового призначення земель, які характеризуються власним правовим режимом, екосистемними функціями, типами забудови, типами особливо цінних об`єктів.

У частині першій статті 19 ЗК України наведені категорії земель за цільовим призначенням.

Встановлення та зміна цільового призначення земельних ділянок передбачені у статті 20 ЗК України.

У статті 21 ЗК України передбачено наслідки порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.

Зокрема, порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для:

а) визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам;

б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок;

в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною;

г) притягнення до відповідальності відповідно до закону громадян та юридичних осіб, винних у порушенні порядку встановлення та зміни цільового призначення земель.

Тобто законодавець не передбачив такий негативний наслідок, як позбавлення права власності на земельну ділянку у випадку порушення порядку зміни цільового призначення земель.

Згідно з проектами землеустрою щодо відведення відповідачам спірних земельних ділянок у власність указані земельні ділянки за цільовим призначенням віднесені до категорії А.01.03 - землі сільськогосподарського призначення для ведення особистого селянського господарства (розділ ІІ Класифікації).

Відповідно до частини першої статті 22 ЗК Україниземлями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

Земельні ділянки, призначені для ведення особистого селянського господарства, можуть передаватися громадянами у користування юридичним особам України і використовуватися ними для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства без зміни цільового призначення цих земельних ділянок (стаття 33 ЗК України).

Правові, організаційні, економічні та соціальні засади ведення особистого селянського господарства визначає Закон України від 15 травня 2003 року № 742-IV «Про особисте селянське господарство» (далі - Закон № 742-IV).

За статтею 1 вказаного Закону особисте селянське господарство - це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.

Облік особистих селянських господарств здійснюють сільські, селищні, міські ради за місцем розташування земельної ділянки в порядку, визначеному центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері статистики (частина друга статті 4 Закону № 742-IV).

Для ведення особистого селянського господарства використовують земельні ділянки розміром не більше 2,0 гектара, передані фізичним особам у власність або оренду в порядку, встановленому законом. Земельні ділянки особистого селянського господарства можуть використовуватися для ведення особистого селянського господарства, товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства. (частини перша, четверта статті 5 Закону № 742-IV).

Згідно зі статтею 7 Закону № 742-IVчлени особистого селянського господарства мають право:

- самостійно господарювати на землі;

- передавати земельні ділянки особистого селянського господарства фізичним або юридичним особам в оренду відповідно до закону;

- використовувати в установленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об`єкти, а також інші корисні властивості землі відповідно до закону.

Члени особистого селянського господарства, у тому числі, зобов`язані:

- дотримуватися вимог земельного законодавства та законодавства про охорону довкілля;

- забезпечувати використання земельної ділянки за цільовим призначенням;

- підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні властивості землі.

Законом можуть бути встановлені також інші права та обов`язки членів особистого селянського господарства.

Відповідно до статті 11 Закону № 742-IVведення особистого селянського господарства припиняється в разі:

-рішення членів особистого селянського господарства про припинення його діяльності;

- якщо не залишилось жодного члена господарства або спадкоємця, який бажає продовжити його ведення;

- припинення прав на земельну ділянку згідно із ЗК України.

Тобто члени особистого селянського господарства мають право для власних потреб використовувати в установленому порядку наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копалини, торф, лісові насадження, водні об`єкти, а також інші корисні властивості землі відповідно до закону, що прямо передбачено пунктом 7 частин першої статті 10 ЗК України і не є порушенням земельного законодавства. Разом з тим припинення прав на земельну ділянку тягне припинення і особистого селянського господарства.

З матеріалів справи вбачається, що власник спірних земельних ділянок на виконання вимог щодо зміни їх цільового призначення звертався до сільради з проханням про надання згоди на використання земельних ділянок як піщаного кар`єру і така згода була надана у рішенні Коларівської сільради від 22 грудня 2014 року № 11 (а. с. 30, 31, т. 3), що свідчить про можливість зміни цільового призначення земельних ділянок без шкоди як для навколишнього середовища, так і для цілей сільськогосподарського виробництва, бо суміжні земельні ділянки використовуються як піщаний кар`єр.

Нормативно-правовим актом, який визначає правові, економічні та соціальні основи організації здійснення державного контролю за використанням та охороною земель і спрямований на забезпечення раціонального використання і відтворення природних ресурсів та охорону довкілля, є Закон № 963-IV (у редакції на час виникнення спірних правовідносин).

Основними завданнями державного контролю за використанням та охороною земель відповідно до статті 2 Закону № 963-IV є:

- забезпечення додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України;

- запобігання порушенням законодавства України у сфері використання та охорони земель, своєчасне виявлення таких порушень і вжиття відповідних заходів щодо їх усунення;

- забезпечення додержання власниками землі та землекористувачами стандартів і нормативів у сфері охорони та використання земель, запобігання забрудненню земель та зниженню родючості ґрунтів, погіршенню стану рослинного і тваринного світу, водних та інших природних ресурсів.

Основними принципами здійснення державного контролю за використанням та охороною земель є (стаття 3 Закону № 963-IV):

- забезпечення раціонального використання та охорони земель як основного національного багатства, що перебуває під особливою охороною держави;

- пріоритет вимог екологічної безпеки у використанні земельних ресурсів над економічними інтересами;

- повне відшкодування шкоди, заподіяної довкіллю внаслідок порушення земельного законодавства України;

- поєднання заходів економічного стимулювання і відповідальності у сфері використання та охорони земель.

Об`єктом державного контролю за використанням та охороною земель є всі землі в межах території України (стаття 4 Закону № 963-IV).

Згідно зі статтею 5 Закону № 963-IV державний контроль за використанням та охороною земель усіх категорій та форм власності здійснює центральний орган виконавчої влади, який забезпечує реалізацію державної політики у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі.

Відповідно до статті 10 Закону № 963-IV державні інспектори у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотриманням вимог законодавства України про охорону земель мають право: безперешкодно обстежувати в установленому законодавством порядку земельні ділянки, що перебувають у власності та користуванні юридичних і фізичних осіб, перевіряти документи щодо використання та охорони земель; давати обов`язкові для виконання вказівки (приписи) з питань використання та охорони земель і дотримання вимог законодавства України про охорону земель відповідно до їх повноважень, а також про зобов`язання приведення земельної ділянки у попередній стан у випадках, установлених законом, за рахунок особи, яка вчинила відповідне правопорушення, з відшкодуванням завданих власнику земельної ділянки збитків; складати акти перевірок чи протоколи про адміністративні правопорушення у сфері використання та охорони земель і дотримання вимог законодавства про охорону земель та розглядати відповідно до законодавства справи про адміністративні правопорушення, а також подавати в установленому законодавством України порядку до відповідних органів матеріали перевірок щодо притягнення винних осіб до відповідальності; передавати до органів прокуратури, органів досудового розслідування акти перевірок та інші матеріали про діяння, в яких вбачаються ознаки кримінального правопорушення; проводити у випадках, встановлених законом, фотографування, звукозапис, кіно- і відеозйомку як допоміжний засіб для запобігання порушенням земельного законодавства України; звертатися до суду з позовом щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився.

Відповідно до статті 18-1 Закону України від 19 червня 2003 року № 962-IV «Про охорону земель» (далі - Закон № 962-IV; яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі, у галузі охорони земель, належать: 1) здійснення державного контролю щодо використання та охорони земель за: виконанням умов зняття, збереження і використання родючого шару ґрунту під час проведення гірничодобувних, геологорозвідувальних, будівельних та інших робіт, пов`язаних із порушенням ґрунтового покриву, а також щодо недопущення власниками та користувачами земельних ділянок псування земель шляхом їх забруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами, заростання чагарниками, дрібноліссям та бур`янами; 2) вирішення інших питань у галузі охорони родючості ґрунтів відповідно до закону.

За вимогами статті 19 Закону № 962-IV порядок здійснення державного контролю за використанням та охороною земель встановлюється законом.

Відповідно до пункту 1 Положення (у редакції, чинній на момент подання позову) Державна служба України з питань геодезії, картографії та кадастру (Держгеокадастр) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра аграрної політики та продовольства і який реалізує державну політику у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

Одним із основних завдань Держгеокадастру згідно з пунктом 3 Положення є реалізація державної політики у сфері топографо-геодезичної і картографічної діяльності, земельних відносин, землеустрою, у сфері Державного земельного кадастру, державного нагляду (контролю) в агропромисловому комплексі в частині дотримання земельного законодавства, використання та охорони земель усіх категорій і форм власності, родючості ґрунтів.

За вимогами пункту 5-1 Положення посадові особи Держгеокадастру та його територіальних органів, які є державними інспекторами у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотриманням вимог законодавства України про охорону земель, в межах своїх повноважень мають право:

- безперешкодно обстежувати в установленому законодавством порядку земельні ділянки, що перебувають у власності та користуванні юридичних і фізичних осіб, перевіряти документи щодо використання та охорони земель;

- давати обов`язкові для виконання вказівки (приписи) з питань використання та охорони земель і дотримання вимог законодавства про охорону земель відповідно до їх повноважень, а також про зобов`язання приведення земельної ділянки у попередній стан у випадках, установлених законом, за рахунок особи, яка вчинила відповідне правопорушення, з відшкодуванням завданих власнику земельної ділянки збитків;

- складати акти перевірок чи протоколи про адміністративні правопорушення у сфері використання та охорони земель і дотримання вимог законодавства про охорону земель та розглядати відповідно до законодавства справи про адміністративні правопорушення, а також подавати в установленому законодавством порядку до відповідних органів матеріали перевірок щодо притягнення винних осіб до відповідальності;

- звертатися до суду з позовом щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно зайнятих чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився.

Суди попередніх інстанцій правильно встановили, що повноваженнями щодо проведення перевірок з питань дотримання законодавства про охорону земель, надання обов`язкових для виконання вказівок (приписів) з питань використання та охорони земель і дотримання вимог законодавства України про охорону земель відповідно до їх повноважень, складати акти перевірок чи протоколи про адміністративні правопорушення у сфері використання та охорони земель і дотримання вимог законодавства про охорону земель та розглядати відповідно до законодавства справи про адміністративні правопорушення на території Миколаївської області наділений інспектор ГУ Держгеокадастру.

На розгляд Великої Палати Верховного Суду поставлені питання:

- як співвідносяться між собою статті 140, 141, 143 ЗК України та чи можна розглядати перелік, закріплений у статті 143 цього Кодексу, як такий, що розширює перелік підстав, визначених статтею 140 цього Кодексу, тобто яка із зазначених норм є загальною, а яка спеціальною у спірних правовідносинах;

- чи можливе припинення права власності на земельну ділянку у разі її використання не за цільовим призначенням.

Спеціальним кодифікованим нормативним актом, який регулює земельні правовідносини, є ЗК України.

ЗК України передбачає різні підстави припинення права власності та права користування земельних ділянок.

Перелік підстав припинення права власності на земельну ділянку закріплений у статті 140 ЗК України, а саме: а) добровільна відмова власника від права на земельну ділянку; б) смерть власника земельної ділянки за відсутності спадкоємця; в) відчуження земельної ділянки за рішенням власника; г) звернення стягнення на земельну ділянку на вимогу кредитора; ґ) відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; д) конфіскація за рішенням суду; е) невідчуження земельної ділянки іноземними особами та особами без громадянства у встановлений строк у випадках, визначених цим Кодексом.

Підстави припинення права власності на земельну ділянку вичерпно перелічені у статті 140 ЗК України і розширювальному тлумаченню не підлягають, оскільки сама стаття не містить посилання на існування інших, не6 зазначений у ній підстав для припинення права власності на з6емельну ділянку.

При цьому у пункті «ґ» статті 141 ЗК України однією з підстав припинення права користування земельною ділянкою визначено використання земельної ділянки не за цільовим призначенням.

Стаття 143 ЗК України визначає питання про примусове припинення прав на земельну ділянку, яке здійснюється у судовому порядку у разі: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об`єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров`ю населення) в строки, встановлені приписами органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель; в) конфіскації земельної ділянки; г) примусового відчуження земельної ділянки з мотивів суспільної необхідності; ґ) примусового звернення стягнень на земельну ділянку по зобов`язаннях власника цієї земельної ділянки; ґ-1) примусового звернення стягнень на право емфітевзису, суперфіцію за зобов`язаннями особи, яка використовує земельну ділянку на такому праві.

Дійсно у названій статті передбачено, що примусове припинення прав на земельну ділянку здійснюється у судовому порядку у разі, зокрема, використання земельної ділянки не за цільовим призначенням (пункт «а» частини першої вказаної статті).

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття «майно» у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong et Lonnroth c. Suede) будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які, у свою чергу, мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Серков проти України» (пункти 42-44) ЄСПЛ зазначив, що національне законодавство має відповідати вимозі «якості» закону, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні.

У рішенні від 26 вересня 2005 року у справі «Салов проти України» ЄСПЛ зауважив, що однією з вимог, яка постає з вислову «передбачений законом», є передбачуваність відповідних заходів. Та чи інша норма не може вважатися «законом», якщо її не сформульовано з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку: він повинен мати можливість (за необхідності й належної правової допомоги) передбачити наслідки, до яких може призвести певна дія.

Відповідно до підпункту 5.4 пункту 5 Рішення Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005 у справі про постійне користування земельними ділянками із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженість трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі.

Аналіз поставленого на розгляд Великої Палати Верховного Суду питання й системне тлумачення норм та принципів права, які мають бути застосовані до його вирішення, дають змогу зробити такий висновок.

Як зазначалося раніше, ЗК України виокремлює два урегульованих цим Кодексом види прав на землю - право власності та право користування.

Правове регулювання цих прав (правових відносин) реалізується, зокрема, шляхом закріплення: специфічних підстав припинення кожного із цих видів прав окремо; порядку припинення цих прав (виключно на закріплених у цьому Кодексі підставах).

ЗК України визначає два способи припинення прав на землю: добровільний (шляхом відчуження земельної ділянки чи відмови від права на земельну ділянку); примусовий (що здійснюється у спеціальному процесуальному - судовому - порядку).

Статтею 140 ЗК України визначено сім підстав припинення права власності на земельну ділянку. Жодних вказівок на те, що цей перелік не є вичерпним (слова «та ін.», «тощо», «зокрема», «Цим Кодексом (законом) може бути встановлено інші підстави…») текст статті не містить. Отже, наголошуємо ще раз, цей перелік підстав є вичерпним і розширеному (розширювальному) тлумаченню не підлягає, оскільки це порушило б:

1) принцип правової визначеності, а отже, конституційний принцип верховенства права, складовою якого є цей принцип;

2) Конвенцію, відповідно до статті 1 Першого протоколу до якої кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

У статті 141 ЗК України закріплено дев`ять підстав припинення права користування земельною ділянкою (за цим Кодексом - постійного чи строкового, передусім оренди). Жодних вказівок на те, що цей перелік не є вичерпним, текст цієї статті також не містить. Отже, цей перелік також є вичерпним і розширеному (розширювальному) тлумаченню також з наведених вище підстав не підлягає, оскільки згідно із судовою доктриною ЄСПЛ стаття 1 Першого протоколу поширюється й на право користування майном (зокрема, на право користування земельною ділянкою).

Статтею 143 ЗК України визначено шість підстав для примусового припинення прав на земельну ділянку, яке здійснюється у судовому порядку.

При цьому як у названій статті, так і у самому переліку не зазначено, яке саме право - власності чи користування може бути припинене примусово саме з такої підстави. Це свідчить про певну «неякісність» закону, а значить необхідність тлумачити такі підстави лише і виключно в системному аналізі з припиненням права власності, передбаченим у статті 140 ЗК України, та права користування, передбаченим у статті 141 ЗК України.

Вказана стаття 143 ЗК України може вважатися процедурною, оскільки містить посилання на порядок позбавлення права на земельну ділянку, яким наділяється лише і виключно один орган - суд, і не мають права вирішувати інші органи державної влади чи місцевого самоврядування.

Оскільки виключні переліки підстав припинення права власності та права користування земельною ділянкою вже визначено статтями 140 та 141 цього Кодексу, то очевидно, що метою статті 143 є виокремлення з них підстав саме примусового припинення прав на земельну ділянку в судовому порядку.

Аналіз цих підстав свідчить про таке.

Підстава «а» статті 143 відповідає підставі «ґ» статті 141 й не має відповідностей у статті 140.Тому під «правами» тут розуміється виключно право користування (причому як самостійне право - постійне користування чи оренда).

Підстави «б» - «ґ-1» статті 143 також відповідають підставам або статті 140, або статті 141 та кореспондуються з порядками, визначеними статтями 144, 145 ЗК України.

Отже, твердження, що стаття 143 розширює перелік статті 140, є помилковим.

Ні стаття 143 ЗК України, ні будь-які інші статті цього Закону не передбачають можливість примусового припинення права власності на земельні ділянки у разі: а) використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; б) неусунення допущених порушень законодавства (забруднення земель радіоактивними і хімічними речовинами, відходами, стічними водами, забруднення земель бактеріально-паразитичними і карантинно-шкідливими організмами, засмічення земель забороненими рослинами, пошкодження і знищення родючого шару ґрунту, об`єктів інженерної інфраструктури меліоративних систем, порушення встановленого режиму використання земель, що особливо охороняються, а також використання земель способами, які завдають шкоди здоров`ю населення) у строки, встановлені приписами органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель.

Проте змістовна колізія (суперечність, конфлікт) між загальною та спеціальною нормами, яка б вимагала від суду подолання, тут відсутня, оскільки жодних нових підстав припинення прав, які б не було зазначено у статтях 140 та 141, стаття 143 цього Кодексу не містить.

Предметом спору у справі є примусове припинення права власності на земельну ділянку. Проте стаття 140 ЗК України не містить такої підстави для припинення права власності на земельну ділянку, як нецільове використання земельної ділянки. Таке порушення відповідно до статті 141 ЗК України є підставою лише і виключно для припинення права користування земельною ділянкою.

Також припинення права власності не є необхідним, оскільки Закон № 742-IV передбачає право члена особистого селянського господарства використовувати природні копалини на своїй земельній ділянці. Крім того, позбавлення права на земельну ділянку у зв`язку з недотриманням процедури зміни цільового призначення земельної ділянки є явно непропорційним, оскільки тягне позбавлення особи власності та можливості вести діяльність, яка б забезпечила потреби і його, і членів його сім`ї, тобто припинення особистого селянського господарства.

Оскільки відповідачі володіють спірною земельною ділянкою на підставі державного акта про право власності на землю, підстави для задоволення позову про примусове припинення права власності на земельні ділянки відсутні, про що правильно зазначив суд першої інстанції.

Судді: О. М. Ситнік

Ю. Л. Власов

М. І. Гриців

О. Б. Прокопенко