Ухвалами Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 24.01.2023 та від 09.02.2023 оголошувалася перерва в судовому засіданні з розгляду касаційної скарги ФДМУ на рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2017 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.11.2022 у справі № 907/742/16 до 09.02.2023 та до 16.02.2023 відповідно.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

9. Постановою Народної Ради Закарпатської України від 02.10.1945 доповнено постанову від 11.06.1945, згідно з якою замок, який раніше належав графу Шенборну на Галиці-Берегвар зі всіма земельними і лісними угіддями, господарськими будинками, обладнанням тощо, було передано у розпорядження Ради Профспілок Закарпатської України для організації у ньому будинку відпочинку для робітників і службовців, що іменований як будинок відпочинку ради профспілок Закарпатської України ім. М. Хрущова.

В подальшому рішенням виконкому Закарпатської обласної ради народних депутатів трудящих від 31.03.1958 санаторій ім. Хрущова М. С. перейменовано у санаторій "Карпати".

10. Постановою Ради Міністрів УРСР від 23.04.1960 № 606 "Про передачу профспілкам санаторіїв і будинків відпочинку Міністерства охорони здоров`я УРСР" санаторій "Карпати" було передано Українській раді профспілок з метою подальшого поліпшення організації відпочинку і санаторно-курортного обслуговування трудящих і підвищення ролі профспілок. Згідно з пунктом 2 вказаної постанови майно передавалося профспілковим організаціям у відання.

11. Постановою Ради Міністрів УРСР від 06.09.1979 № 442 "Про доповнення списку пам`яток містобудування та архітектури УРСР, що перебувають під охороною держави", пам`ятка архітектури - Палац включено до цього списку (№ 1128 Н) та віднесено до категорії "В", тобто згідно зі статтею 1 Закону України "Про охорону культурної спадщини" цей об`єкт нерухомості є об`єктом культурної спадщини.

12. 04.12.1991 Радою Федерації незалежних профспілок України (правонаступник Української республіканської ради профспілок) і Фондом соціального страхування України на базі санаторно-курортних закладів і організацій Української республіканської ради по управлінню курортами профспілок було створене Акціонерне товариство "Укрпрофоздоровниця", якому за Переліком територіальних санаторно-курортних закладів профспілок, санаторіїв, будинків відпочинку, пансіонатів, лікувальних і підсобних об`єктів були передані санаторно-курортні заклади, в тому числі ті, які входили до складу Закарпатського об`єднання санаторно-курортних закладів профспілок, серед яких зазначено санаторій "Карпати".

Рішенням виконавчого комітету Ленінської районної ради народних депутатів м. Києва від 23.12.1992 № 9971 зареєстровано Закрите акціонерне товариство "Укрпрофоздоровниця" (далі - ЗАТ "Укрпрофоздоровниця") як підприємство Української республіканської ради по управлінню курортами профспілок, оздоровниць і господарств, об`єднань санаторно-курортних закладів профспілок України і створено на майні засновників - Федерації професійних профспілок України та Фонду соціального страхування України з тимчасової втрати працездатності.

13. У зв`язку з тим, що при виконанні постанови Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською власністю) і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)" та рішення Закарпатської облради від 03.12.1992 "Про комунальну власність області та програму її приватизації" Палац (побудований в 1890-1895 роках) не було внесено до переліку об`єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області, 23.05.2008 Облрада відповідно до статті 43 Закону України "Про місяцеве самоврядування в Україні" прийняла рішення № 575 "Про внесення змін до переліку об`єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області", яким внесено об`єкт нерухомого майна - комплекс будівель Палацу (побудований в 1890- 1895 роках), що розташований за адресою: Мукачівський район, с. Карпати, 1, до переліку об`єктів спільної власності територіальних громад сіл селищ, міст області.

Пунктом 2 цього рішення доручено управлінню з питань майна комунальної власності Закарпатської обласної державної адміністрації здійснити організаційно-правові заходи з прийняття нерухомого майна - комплексу будівель Палацу за адресою: Мукачівський район, с. Карпати, 1.

14. 19.04.2006 між Управлінням культури Закарпатської обласної державної адміністрації (далі - Управління культури облдержадміністрації) та ЗАТ "Укрпрофоздоровниця" (користувач), правонаступником якого є ПрАТ "Укрпрофоздоровниця", на підставі рішення Закарпатського облвиконкому від 05.02.1980 № 38, постанови Кабінету Міністрів України від 26.07.2001 № 878 та рішення від 18.03.2004 № 352 було укладено охоронний договір № 57 на пам`ятку архітектури національного значення (охоронний № 1128-Н), зі строком дії до 14.03.2055 (далі - охоронний договір № 57), за умовами якого користувач зобов`язується забезпечувати режим утримання частин будівлі, а також проводити ремонтно-реставраційні роботи, передбачені актом технічного стану. Користувач несе відповідальність за рухоме та нерухоме майно, що належить до пам`ятки архітектури. Користувач зобов`язується використовувати пам`ятку (частину пам`ятки) "Палац графів Шенборнів" виключно під адміністративний та спальний корпуси.

Відповідно до умов охоронного договору № 57 ДП "Клінічний санаторій "Карпати" фактично використовує Палац під адміністративний та спальний корпуси.

15. 19.06.2008 Чинадіївська селищна рада Закарпатської області на підставі пункту 51 статті 26, пункту 5 статті 31 та пункту 10 статті 32 Закону України "Про місяцеве самоврядування в Україні" прийняла рішення № 464 "Про оформлення права спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Закарпатської області на будівлю Палацу графа Шенборна (адмінкорпус) с. Карпати, 1", яким оформлено право спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Закарпатської області на будівлю Палацу (адмінкорпус) загальною площею 2958,5 м2 під літерою "Г" в с. Карпати, будинок № 1.

16. У подальшому на підставі рішення від 19.06.2008 № 464 виконавчий комітет Чинадіївської селищної ради 06.09.2008 видав Закарпатській облраді свідоцтво про право власності територіальних громад сіл, селищ, міст Закарпатської області на будівлю Палацу (адмінкорпус) в с. Карпати, будинок № 1.

17. Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.02.2010 у справі № 40/492, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 31.05.2010, визнано незаконними та скасовані рішення Закарпатської облради від 23.05.2008 № 575 "Про внесення змін до об`єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області", рішення Чинадіївської селищної ради від 19.06.2008 № 464 "Про оформлення права спільної комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Закарпатської області на будівлю Палацу графа Шенборна (адміністративно-спальний корпус № 2 "Г-Г") в с. Карпати, № 1", свідоцтво про право власності серії САС № 0921546, видане 06.09.2008 виконавчим комітетом Чинадіївської селищної ради.

Зазначеним судовим рішенням встановлено такі обставини: 1) майно санаторію "Карпати" є державною власністю; 2) відповідачами (Закарпатська облрада та Чинадіївська селищна рада) порушено умови та порядок передачі майна державної власності у комунальну власність, передбачені Законом України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності"; 3) майно санаторію "Карпати", яке передавалося ЗАТ "Укрпрофоздоровниця", є державною власністю, а відтак правові підстави для зміни форми власності у відповідачів були відсутні.

18. З інформаційної довідки від 26.09.2016 № 68984932 з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що право власності на об`єкт нерухомого майна - Палац загальною площею 2958,5 м2, що розташований за адресою: Закарпатська область, Мукачівський район, с. Карпати, вулиця без назви, будинок 1, згідно з рішенням про державну реєстрацію від 06.09.2008 (дата внесення запису 06.09.2008, реєстраційний номер майна: 24610692, номер запису: 91 в книзі 1) визначено як спільна власність територіальної громади сіл, селищ, міст області в особі Закарпатської облради на підставі свідоцтва про право власності САС № 0921546 від 06.09.2008, виданого виконкомом Чинадіївської селищної ради.

В матеріалах справи також міститься лист від 08.11.2016 № 1528/01-28, згідно з яким Закарпатська облрада повідомила ФДМУ, що на виконання рішення Господарського суду міста Києва від 11.02.2010 у справі № 40/492 об`єкт нерухомості - Палац виключено з переліку об`єктів спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст області.

Позиція Верховного Суду

19. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, подані заперечення, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково з таких підстав.

20. В основу оскаржуваних рішення та постанови покладено висновок місцевого та апеляційного господарських судів про недоведеність оспорення чи невизнання відповідачами права державної власності на спірний об`єкт з урахуванням включення Палацу до списку пам`яток архітектури, що виключає визнання права власності Держави Україна на спірну будівлю на підставі статті 392 ЦК України, оскільки рішенням Господарського суду міста Києва від 11.02.2010 у справі № 40/492 вже встановлено факт належності спірної будівлі до державної власності, тобто таке право власності держави в особі ФДМУ вже захищено в судовому порядку.

Водночас витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і таке майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору, тоді як між ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" та Міністерством культури України в особі Управління культури Закарпатської облдержадміністрації, яке (Міністерство) підпорядковане Кабінету Міністрів України, існують договірні відносини щодо охорони та використання пам`ятки архітектури, які виникли на підставі чинного охоронного договору № 57 зі строком дії до 14.03.2055 (за умовами цього договору Товариство є користувачем спірної будівлі), який (охоронний договір) в судовому порядку не оспорювався, в зв`язку з чим Палац наразі знаходиться у володінні ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" на законних підставах.

Крім того, суд апеляційної інстанції наголошує, що, враховуючи зміст положень частини 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній з 16.03.2010 до 07.08.2012), після набуття судовим рішенням у справі № 40/492 законної сили у ФДМУ були всі підстави для звернення до реєстраційних органів з метою внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно змін щодо права власності на спірне майно, однак позивачем не було вчинено відповідних дій.

21. Фонд у поданій касаційній скарзі посилається на наявність підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК України, а саме: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України

22. Колегія суддів погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову та водночас відхиляє доводи скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції під час ухвалення оскаржуваної постанови висновку щодо застосування норми статті 392 ЦК України в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.06.2020 у справі № 927/12/19, з огляду на таке.

23. Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

24. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено в пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

При цьому на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (такий правовий висновок наведено в пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).

25. Касаційна інстанція вважає, що за змістовим, суб`єктним і об`єктним критеріями спірні правовідносини в цій справі та справі № 927/12/19 не є подібними з огляду на істотні відмінності у фактичних обставинах таких спорів, пов`язаних з правами та обов`язками їх сторін, що зумовлює різний зміст спірних правовідносин і виключає застосування вказаної скаржником правової позиції під час вирішення цього спору.

Зокрема, на відміну від цієї справи, під час розгляду якої апеляційний суд дійшов висновку про недоведеність оспорення чи невизнання відповідачами права державної власності на спірний об`єкт як пам`ятку архітектури національного значення в зв`язку зі встановленням рішенням Господарського суду міста Києва від 11.02.2010 у справі № 40/492 преюдиціального факту належності спірної будівлі до державної власності, обставинами відсутності вибуття спірного майна з державної власності з 2010 року та відсутності звернення ФДМУ після набуття вказаним судовим рішенням законної сили до державного реєстратора з метою вирішення питання про внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно змін щодо права власності на спірне майно, а в розумінні статті 392 ЦК України оспорювання чи невизнання такого права є обов`язковими передумовами для визнання права власності позивача на спірну будівлю, Верховний Суд, ухвалюючи постанову від 10.06.2020 у справі № 927/12/19, погодився з висновками судів попередніх інстанцій щодо наявності підстав як для визнання за державою в особі ФДМУ права власності на нежитлове приміщення, яке відноситься до майна загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, так і для скасування рішення про реєстрацію за Громадською організацією "Всеукраїнське фізкультурно-спортивне товариство "Україна" права приватної власності на об`єкт нерухомого майна та запису в Державному реєстрі прав на цей об`єкт, виходив з того, що саме держава в особі Фонду є власником спірного майна, а тому Відповідач-1 не мав правових підстав для розпорядження цим майном, і, відповідно, шляхом реєстрації права власності за собою змінювати форму власності з державної на приватну.

Таким чином, у цій справі не вбачається прийняття державним реєстратором рішень про реєстрацію права приватної власності на Палац за ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" чи її дочірнім підприємством, у зв`язку з чим апеляційний суд й дійшов висновку про недоведеність оспорювання чи невизнання ними права державної власності на спірну будівлю.

Крім того, в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.06.2020 у справі № 927/12/19 взагалі не міститься висновку щодо застосування положень статті 392 ЦК України в правовідносинах визнання права власності на пам`ятку архітектури національного значення як на майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР.

26. У контексті наведеного відсутні підстави для висновку про подібність спірних правовідносин у справі, що розглядається, та справі, на постанову Верховного Суду в якій посилається скаржник на обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження ухвалених у цій справі судових рішень.

27. Водночас колегія суддів враховує, що відповідно до статті 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Велика Палата Верховного Суду: 1) у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права; 2) діє як суд апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції; 3) аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здійснює узагальнення судової практики; 4) здійснює інші повноваження, визначені законом.

Таким чином, саме Велика Палата Верховного Суду є спеціально створеним колегіальним органом Верховного Суду, метою діяльності якого є забезпечення однакового застосування судами норм права.

При цьому Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17 зазначила, що суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

28. Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: 1) якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; 2) у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності. Суб`єктом вимог про визнання права власності може будь-яка особа, яка вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів у третіх осіб або претензіями третіх осіб чи необхідністю отримати правовстановлюючі документи.

Позов про визнання права власності на майно подається власником тоді, коли в інших осіб виникають сумніви щодо належності йому цього майна, коли створюється неможливість реалізації позивачем свого права власності через наявність таких сумнівів чи внаслідок втрати правовстановлюючих документів. Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб. Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Спосіб захисту, передбачений статтею 392 ЦК України, є різновидом загального способу захисту - визнання права, а тому його може бути використано в зобов`язальних відносинах за відсутності іншого, окрім судового, шляху відновлення порушеного права. Тобто зазначений спосіб захисту як різновид загального способу захисту - визнання права може бути використаний не тільки в речово-правових відносинах, але й у зобов`язально-правових, так як сам по собі факт перебування осіб у тих чи інших відносинах, у тому числі договірних, не може перешкоджати застосуванню до цих відносин норм інститутів загальної частини цивільного права.

Аналогічні висновки щодо застосування статті 392 ЦК України викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 344/16879/15-ц.

29. Натомість метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю) (пункт 142 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц наведено висновки про те, що з урахуванням специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовувану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності). Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави, заволодіння нею таким майном право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності. Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

30. У пунктах 84- 87 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц, предметом позову в якій є витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння та скасування державної реєстрації права власності на таке майно, сформульовано висновок щодо питання застосування норм статей 387, 388 ЦК України та статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а саме:

"При цьому відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (див., зокрема, пункт 100 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18)).

Як зазначено вище, задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), у пункті 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18).

Отже, ефективність віндикаційного позову забезпечується саме наявністю державної реєстрації права власності за відповідачем, оскільки за відсутності такої реєстрації судове рішення про задоволення віндикаційного позову не є підставою для державної реєстрації права власності за позивачем. Тому позовна вимога про скасування державної реєстрації права власності відповідача суперечить позовній вимозі про витребування нерухомого майна. Виходячи з цього в задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації права власності слід відмовити.

Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такий запис, як зазначено вище, вноситься на підставі судового рішення про задоволення віндикаційного позову".

31. За таких обставин колегія суддів вважає, що наразі під час касаційного перегляду постанови в цій справі врахуванню підлягає остання правова позиція щодо неналежності такого способу захисту як позовна вимога про скасування державної реєстрації права власності відповідача в разі одночасного заявлення віндикаційного позову, яку (правову позицію) сформульовано в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц, чим спростовуються доводи скаржника, які ґрунтуються на врахуванні попередньої правової позиції, викладеної в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.06.2020 у справі № 927/12/19.

Тим більше, що в контексті наведеного суд апеляційної інстанції правомірно зазначив, що з урахуванням змісту положень частини 2 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній з 16.03.2010 до 07.08.2012), відповідно до якої записи скасовуються, якщо підстави, за яких вони були внесені, визнані судом недійсними, відразу після набрання законної сили судовим рішенням у справі № 40/492 у ФДМУ виникли підстави для звернення до реєстраційних органів з метою внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно змін щодо права власності на спірне майно, однак позивачем з незрозумілих причин не було та досі не вчинено відповідних юридично значимих дій.

32. Крім того, колегія суддів наголошує на тому, що в разі порушення прав позивача (власника) з боку Санаторію (відповідача-2) як фактичного користувача спірної будівлі належним та ефективним способом захисту прав власника є вимога про усунення перешкод у користуванні належним позивачу майном (негаторний позов). Адже за змістом статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

У розумінні приписів наведеної норми право власності може бути також порушене без безпосереднього вилучення майна у власника. Власник у цьому випадку має право вимагати захисту свого права від особи, яка перешкоджає його користуванню та розпорядженню своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом.

Звернутися з негаторним позовом може власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ, щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

33. Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном. Однією з умов подання такого позову є триваючий характер правопорушення і наявність його в момент подання позову. Характерною ознакою негаторного позову є протиправне вчинення перешкод власникові у реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.04.2019 у справі № 924/1220/17).

34. Разом з тим, вирішуючи спір про визнання права власності на підставі статті 392 ЦК України слід враховувати, що за змістом вказаної статті судове рішення не породжує право власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його.

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності в судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права власності на майно, яке (право) оспорюється або не визнається іншою особою, а також доведеність належними доказами порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно.

35. Так, у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.01.2023 у справі № 199/6456/21 викладено висновки про те, що можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачено лише у статтях 335, 376 цього Кодексу. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина 1 статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його. Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту у визначений спосіб права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, а також підтверджений належними доказами факт порушення (невизнання або оспорювання) цього права.

36. Судами попередніх інстанцій правомірно враховано, що рішенням Господарського суду міста Києва від 11.02.2010 у справі № 40/492 (за участю ФДМУ, Закарпатської облради та ПрАТ "Укрпрофоздоровниця"), залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 31.05.2010, встановлено обставини належності до державної власності Палацу, який передавався ЗАТ "Укрпрофоздоровниця", та зумовленої цим відсутності підстав для зміни форми власності спірного майна, які (обставини) мають преюдиціальне значення та в силу вимог частини 4 статті 75 ГПК України не підлягають повторному доказуванню.

Наведене свідчить про те, що судове рішення в справі № 40/492 не породжує, а лише підтверджує наявне в держави Україна в особі ФДМУ право власності на спірну будівлю, набуте раніше на законних підставах.

37. Верховний Суд погоджується з висновком судів попередніх інстанцій про недоведеність оспорення чи невизнання всіма відповідачами права державної власності на Палац (включений до списку пам`яток архітектури національного значення), який ґрунтується на реалізації захисту в судовому порядку права власності держави в особі ФДМУ шляхом встановлення судовим рішенням в іншій справі (№ 40/492) факту належності спірної будівлі до державної власності, що відповідає фактичним обставинам справи, оскільки, зважаючи на скасування вказаним судовим рішенням підстав для внесення до Державного реєстру прав на нерухоме майно запису про належність спірної будівлі Закарпатській облраді на праві спільної комунальної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Закарпатської області, Облрада (відповідач-1) у відзиві на позов, посилаючись на чинність судового рішення в справі № 40/492, жодним чином не заперечує, а фактично визнає право державної власності на спірний об`єкт.

38. У свою чергу, з урахуванням мотивів, наведених у пунктах 32, 33 цієї постанови, самі по собі обставини перебування об`єкта державної власності - Палацу на балансі ДП "Клінічний санаторій "Карпати" та його фактичного використання Санаторієм під адміністративний та спальний корпуси на підставі охоронного договору № 57, укладеного між Управлінням культури Закарпатської облдержадміністрації та ЗАТ "Укрпрофоздоровниця", не можуть свідчити про невизнання чи оспорювання відповідачем-2 і відповідачем-3 права державної власності на спірну будівлю, оскільки, по-перше, факти належності Палацу державі Україна в особі ФДМУ достовірно встановлено чинним судовим рішенням у справі № 40/492 (за участю ПрАТ "Укрпрофоздоровниця"); по-друге, належним та ефективним способом прав ФДМУ як неволодіючого власника в разі фізичного утримання чи зайняття Санаторієм спірного нерухомого майна є вимога про усунення перешкод у володінні та користуванні майном (негаторний позов).

Водночас з огляду на те, що позовну вимогу про визнання права власності не звернуто до ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" та ДП "Клінічний санаторій "Карпати", то передчасним є безпредметне посилання ФДМУ про невизнання чи оспорювання права власності держави на спірне майно з боку вказаних юридичних осіб.

39. Ураховуючи в порядку частини 4 статті 300 ГПК України висновок щодо застосування норми статті 392 ЦК України, викладений в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 10.01.2023 у справі № 199/6456/21, зважаючи на встановлені судами попередніх інстанцій обставини скасування в межах розгляду іншої справи підстав, які були передумовою для внесення до Державного реєстру прав на нерухоме майно запису про право власності Облради на спірне нерухоме майно, чим підтверджується недоведеність оспорювання чи невизнання відповідачами права державної власності на спірну будівлю, колегія суддів вважає правильним висновок судів попередніх інстанцій про необґрунтованість позовної вимоги про визнання за державою Україна в особі Фонду права власності на Палац як пам`ятку архітектури національного значення на підставі статті 392 ЦК України.

40. Отже, зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що з урахуванням необхідності врахування останньої правової позиції Великої Палати Верховного Суду, наведеної у постанові від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц, а не висновку, викладеного в постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.06.2020 у справі № 927/12/19, який (висновок) не є релевантним спірним правовідносинам та на який помилково послався скаржник, наразі виключає закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ФДМУ згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України

41. Колегія суддів погоджується з твердженням скаржника про відсутність на теперішній час висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми статті 388 ЦК України в подібних правовідносинах (в аспекті наявності чи відсутності підстав для витребування на користь держави з чужого незаконного володіння державного майна в разі укладення охоронного договору з користувачем такого майна, що, на думку скаржника, позбавляє державу в особі ФДМУ (власника) права володіння, користування та розпорядження майном) з огляду на таке.

42. За змістом положень частин 1, 3 статті 388 ЦК України, на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування яких у подібних правовідносинах посилається скаржник на обґрунтування підстави касаційного оскарження, власник може витребувати майно від добросовісного набувача лише в разі, коли воно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння поза їх волею, та коли такий набувач набув майно за відплатним договором. Власник має право витребувати майно від добросовісного набувача в усіх випадках, коли він набув його безвідплатно.

43. В основу оскаржуваних рішення та постанови (в частині відмови в задоволенні позовної вимоги про витребування Палацу з незаконного володіння ДП "Клінічний санаторій "Карпати" (відповідача-2)) покладено висновок про те, що витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і таке майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору, а оскільки між ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" (відповідач-3) і Міністерством культури України в особі Управління культури Закарпатської облдержадміністрації, яке (Міністерство) підпорядковане Кабінету Міністрів України, існують договірні відносини щодо охорони та використання Палацу як пам`ятки архітектури національного значення, які виникли на підставі чинного охоронного договору № 57 зі строком дії до 14.03.2055 (за умовами цього договору Товариство (відповідач-3) є користувачем спірної будівлі), який (охоронний договір) в судовому порядку не оспорювався, то Палац наразі знаходиться у володінні ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" на законних підставах.

44. Відповідно до абзаців 1, 4 частини 1 і частини 2 статті 18 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (в редакції, чинній на час укладення охоронного договору № 57) об`єкти культурної спадщини, що є пам`ятками (за винятком пам`яток, відчуження або передача яких обмежується законодавчими актами України) можуть бути відчужені, а також передані власником або уповноваженим ним органом у володіння, користування чи управління іншій юридичній або фізичній особі за наявності погодження відповідного органу охорони культурної спадщини. Пам`ятка національного значення, що перебуває у державній чи комунальній власності і потребує спеціального режиму охорони, може надаватися у користування за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини. Особі, яка набула права володіння, користування чи управління пам`яткою, за винятком наймача державної або комунальної квартири (будинку), забороняється передавати цю пам`ятку у володіння, користування чи управління іншій особі.

45. Згідно з частиною 1 статті 23 та частиною 1 статті 24 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (в редакції, чинній на час укладення охоронного договору № 57) усі власники пам`яток чи їхніх частин або уповноважені ними органи, незалежно від форм власності на ці пам`ятки, зобов`язані укласти з відповідним органом охорони культурної спадщини охоронний договір. Власник або уповноважений ним орган, користувач зобов`язані утримувати пам`ятку в належному стані, своєчасно провадити ремонт, захищати від пошкодження, руйнування або знищення відповідно до цього Закону та охоронного договору.

Статтею 25 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (в редакції, чинній на час укладення охоронного договору № 57) передбачено, що надання об`єктів культурної спадщини, що є пам`ятками, в користування юридичним та фізичним особам з науковою, культурно-освітньою, туристичною та іншою метою здійснюється відповідними органами охорони культурної спадщини на визначених ними умовах. Юридичні та фізичні особи, у користуванні яких перебувають пам`ятки, відповідають за їхню збереженість і зобов`язані дотримувати вимог органів охорони культурної спадщини. Юридичні та фізичні особи зобов`язані забезпечити збереженість пам`яток на землях, якими вони користуються, та укладати з органами охорони культурної спадщини охоронні договори.

46. В постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 23.12.2019 у справі № 806/1536/18 викладено такий правовий висновок:

"Укладання охоронних договорів спрямоване на реалізацію державної політики у сфері охорони культурної спадщини. Такими договорами не вирішується питання власності на об`єкт культурної спадщини, а встановлюється режим використання пам`яток та відповідальність за порушення такого режиму.

Законом передбачається обов`язкове укладення власником пам`ятки чи її частини охоронного договору з відповідним органом культурної спадщини вже після переходу права власності.

Крім цього, необхідно також зазначити, що однією із ознак, що дозволяють відрізнити адміністративний договір від цивільно-правового, є мета його укладення. З огляду на те, що сфера функціонування адміністративного договору - це відповідна система державного управління на будь-якому ієрархічному рівні, метою адміністративного договору є реалізація конкретних державних функцій, виражених у встановлених у законодавстві повноваженнях того чи іншого органу. У свою чергу, мета цивільно-правового договору - це задоволення потреб суб`єктів цивільно-правових відносин, отримання прибутку та відповідних майнових і немайнових благ, об`єктів цивільного обороту.

Таким чином, охоронний договір, укладений на підставі статті 23 Закону України "Про охорону культурної спадщини", є адміністративним договором".

Колегія суддів зауважує, що посилання на зазначений висновок Верховного Суду на обґрунтування законності підстав використання Товариством спірної будівлі містяться в додаткових поясненнях ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" від 14.09.2022.

47. Оскільки згідно з пунктом 1 частини 2 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини, а зміст права власності становлять права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина 1 статті 317 цього Кодексу), враховуючи достовірно встановлені судами обставини справи про те, що однією зі сторін охоронного договору № 57 є ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" (користувач), тоді як фактичним користувачем Палацу є ДП "Клінічний санаторій "Карпати" (відповідач-2), виключно до якого звернуто позовну вимогу ФДМУ про витребування Палацу з незаконного володіння та з матеріалів справи не вбачається подання заяв про зміну предмета позову, то колегія суддів вважає за необхідне сформулювати такий висновок щодо питання застосування норми статті 388 ЦК України в подібних правовідносинах (в аспекті наявності чи відсутності підстав для витребування на користь держави з чужого незаконного володіння державного майна в разі укладення охоронного договору з користувачем такого майна, що, на думку скаржника, позбавляє державу в особі ФДМУ (власника) права володіння, користування та розпорядження майном):

"Виходячи із системного аналізу змісту положень статей 18, 23- 25 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (в редакції, чинній на час укладення охоронного договору № 57), укладенню охоронного договору, який за своєю правовою природою є адміністративним договором та має похідний характер, має передувати укладення цивільно-правового договору (найм (оренда), позичка, управління майном тощо), на підставі якого юридична або фізична особа за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини набуває право користування об`єктом культурної спадщини, що є пам`яткою національного значення. При цьому особі, яка набула права володіння, користування чи управління пам`яткою, забороняється передавати цю пам`ятку у володіння, користування чи управління іншій особі.

Таким чином, на підставі охоронного договору між власником і володільцем майна, що належить до об`єктів культурної спадщини, не виникають договірні відносини, пов`язані з володінням і користуванням зазначеним майном та наявність яких виключає застосування такого способу захисту прав власника, як витребування майна шляхом віндикації, оскільки за змістом статті 387 ЦК України вказаний спосіб захисту застосовується до відносин речово-правового характеру".

48. Наведеним правовим висновком повністю спростовуються як висновок судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення віндикаційного позову саме з мотивів наявності договірних відносин між ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" та державою в особі Управління культури Закарпатської облдержадміністрації, оформлених охоронним договором № 57, так і похідний висновок судів про знаходження Палацу у володінні ПрАТ "Укрпрофоздоровниця" на законних підставах.

49. Разом з тим Верховний Суд погоджується з висновком судів про відмову в задоволенні віндикаційного позову, однак з тих підстав, що спір про право власності держави в особі ФДМУ на Палац було вирішено в межах розгляду справи № 40/492 (за участю ФДМУ, Закарпатської облради та ПрАТ "Укрпрофоздоровниця").

Касаційна інстанція також враховує, що позовну вимогу ФДМУ про витребування Палацу з незаконного володіння звернуто виключно до ДП "Клінічний санаторій "Карпати" (відповідача-2), як фактичного користувача Палацу, за яким (відповідачем-2) право власності на Палац не реєструвалося в установленому порядку, що з огляду на наведену вище ефективність вимог негаторного позову до фактичного володільця спірної будівлі виключає задоволення заявленої віндикаційної позовної вимоги.

Адже судове рішення про витребування з незаконного володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно виключно у разі, якщо право власності на це майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (схожий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13).

Крім того, як вже зазначалося вище (див. пункти 32, 33, 38 цієї постанови), в разі порушення прав позивача (власника) з боку Санаторію (відповідача-2) як фактичного користувача спірної будівлі належним та ефективним способом захисту прав власника є вимога про усунення перешкод у користуванні належним позивачу майном (негаторний позов).

50. Таким чином, незважаючи на те, що зазначена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України, отримала підтвердження під час касаційного провадження, проте наявне формування Верховним Судом висновку щодо питання застосування норми статті 388 ЦК України в подібних правовідносинах свідчить як про відсутність підстав для задоволення віндикаційної вимоги з інших мотивів, так і про необхідність зміни мотивувальної частини оскаржуваних судових рішень у цій частині позову.

51. З мотивів, наведених раніше в цій постанові, Верховний Суд не погоджується з доводами відповідачів, викладеними у відзивах на касаційну скаргу.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

52. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

53. Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

54. Відповідно до частин 1, 4 статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

55. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли правильного висновку про відмову в позові повністю.

56. Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, колегія суддів вважає, що викладені у касаційній скарзі доводи не отримали підтвердження під час касаційного провадження, не спростовують висновку судів попередніх інстанцій щодо відмови у задоволенні позову, однак оскаржувані рішення та постанову слід змінити, виклавши їх мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Висновки про застосування норм права

57. Враховуючи фактичні обставини справи та зважаючи на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми статті 388 ЦК України в подібних правовідносинах (в аспекті наявності чи відсутності підстав для витребування на користь держави з чужого незаконного володіння державного майна в разі укладення охоронного договору з користувачем такого майна, що, на думку скаржника, позбавляє державу в особі ФДМУ (власника) права володіння, користування та розпорядження майном), колегія суддів вважає за необхідне в контексті застосування зазначеної правової норми до спірних правовідносин власності сформулювати такий правовий висновок:

"Виходячи із системного аналізу змісту положень статей 18, 23- 25 Закону України "Про охорону культурної спадщини" (в редакції, чинній на час укладення охоронного договору № 57), укладенню охоронного договору, який за своєю правовою природою є адміністративним договором та має похідний характер, має передувати укладення цивільно-правового договору (найм (оренда), позичка, управління майном тощо), на підставі якого юридична або фізична особа за погодженням з центральним органом виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини набуває право користування об`єктом культурної спадщини, що є пам`яткою національного значення. При цьому особі, яка набула права володіння, користування чи управління пам`яткою, забороняється передавати цю пам`ятку у володіння, користування чи управління іншій особі.

Таким чином, на підставі охоронного договору між власником і володільцем майна, що належить до об`єктів культурної спадщини, не виникають договірні відносини, пов`язані з володінням і користуванням зазначеним майном та наявність яких виключає застосування такого способу захисту прав власника, як витребування майна шляхом віндикації, оскільки за змістом статті 387 ЦК України вказаний спосіб захисту застосовується до відносин речово-правового характеру".

Розподіл судових витрат

58. З огляду на висновок Верховного Суду про зміну мотивувальної частини оскаржуваних судових рішень і залишення без змін їх резолютивної частини, судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Фонду державного майна України задовольнити частково.

Рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2017 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.11.2022 у справі № 907/742/16 змінити, виклавши їх мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

У решті рішення Господарського суду міста Києва від 18.07.2017 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 16.11.2022 у цій справі залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Ю. Я. Чумак

Судді Н. О. Багай

Н. О. Волковицька