УХВАЛА

07 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 640/13886/20

адміністративне провадження № К/990/3363/23

Верховний Суд у складі судді-доповідача Касаційного адміністративного суду Білак М.В., перевіривши касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2022 року у справі №640/13886/20 за позовом ОСОБА_1 до Національного агентства з питань запобігання корупції про визнання протиправною бездіяльність, зобов`язання вчинити дії,

в с т а н о в и в :

Позивачка звернулася до суду з позовом в якому просила:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо неприйняття щорічної декларації за 2019 рік у паперовому вигляді судді ОСОБА_1 як особи, уповноваженої на виконання функції держави або місцевого самоврядування;

- зобов`язати відповідача прийняти цю декларацію;

- встановити факт своєчасного подання позивачкою щорічної декларації за 2019 рік про майновий стан та доходи судді;

- зобов`язати відповідача прийняти подану нею 18 березня 2021 року декларацію про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за 2020 рік та вважати таку декларацію поданою.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 січня 2022 року позов задоволено.

Визнано протиправною бездіяльність Національного агентства з питань запобігання корупції щодо неприйняття щорічної декларації за 2019 у паперовому вигляді судді ОСОБА_1 як особи, уповноваженої на виконання функції держави або місцевого самоврядування.

Зобов`язано Національне агентство з питань запобігання корупції прийняти щорічну за 2019 декларацію судді ОСОБА_1, як особи уповноваженої на виконання функції держави або місцевого самоврядування у паперовому вигляді.

Встановлено факт своєчасного подання ОСОБА_1 щорічної за 2019 декларації про майновий стан та доходи судді.

Зобов`язано Національне агентство з питань запобігання корупції прийняти подану ОСОБА_1 , в порядку виконання вимог частини першої статті 45 Закону України «Про запобігання корупції» від 14 жовтня 2014 року №1700, Декларацію про майно, доходи, витрати і зобов`язання фінансового характеру за 2020 рік та вважати таку Декларацію поданою.

Постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2022 року, рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

У поданій касаційній скарзі позивачка з посиланням на неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

08 лютого 2020 набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ», яким внесено зміни до Кодексу адміністративного судочинства України, що передбачають нові підстави для касаційного оскарження.

Так, відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частинах другій і третій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог пункту 4 частини другої статті 330 КАС України у касаційній скарзі зазначається, зокрема, підстава (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 328 цього Кодексу підстави (підстав).

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований в оскаржуваному судовому рішенні.

У разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини четвертої статті 328 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

У разі подання касаційної скарги на судове рішення, зазначене у частинах другій і третій статті 328 цього Кодексу, в касаційній скарзі зазначається обґрунтування того, в чому полягає неправильне застосування норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення (рішень).

Дослідивши касаційну скаргу на предмет відповідності вищенаведеним вимогам КАС України, Суд установив, що у скарзі не обґрунтовані належним чином підстави оскарження судових рішень в касаційному порядку, передбачені частиною четвертою статті 328 КАС України.

У касаційній скарзі позивачка посилається на пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України, зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Обґрунтовуючи пункт 3 частини четвертої статті 328 КАС України автор касаційної скарги вказує: «до спірних правовідносин були застосовані статті 3 ,11 45, 46, 52 Закону України «Про запобігання корупції» від 26 жовтня 2014 року №1700-VІІ, якими визначено суб`єкти подання щорічних декларацій про майно, доходи та зобов`язання фінансового характеру, порядок подання декларації та вимоги щодо до інформації, яка зазначається у ній, а також Порядок формування, ведення та оприлюднення (надання) інформації Єдиного державного реєстру декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, нормативно-правовий акт НАЗК, яким врегульовано спосіб подачі декларацій - електронний».

Також зазначає, що помилка суду у застосуванні Закону №1700-VІІ, полягає у наступному:

«першим був ухвалений Закон України від 7 квітня 2011 року № 3206-VІ «Про засади запобігання і протидії корупції», який в частині подання декларацій відсилав до податкового законодавства, зокрема, Податкового кодексу України та пункту 4 Інструкції щодо заповнення податкової декларації про майновий стан та доходи, в яких закріплювалось право особи-декларанта на свій вибір обирати спосіб подачі декларацій, зокрема в паперовій чи електронній формі.

Закон України «Про запобігання корупції» №1700-VІІ є другим після попереднього, яким змінено спосіб подання декларації, а права декларантів суттєво звужені. Декларація за цим законом має подаватись виключно шляхом, визначеним НАЗК.

Розроблений НАЗК на підставі Закону №1700-VII порядок подання декларацій звузив до мінімуму права декларанта на обрання способу подачі декларацій, звівши його тільки до електронної форми, виключно за допомогою ЕЦП, з одночасним наданням згоди на обробку персональних даних, не передбачивши альтернативного способу подачі такого документу.

Звуження прав декларанта на обрання конкретного способу (форми) подачі декларації грубо порушує вимоги міжнародного законодавства та Конституції України, а сам закон №1700 не відповідає критеріям щодо його якості.

Фактично, за приписами положень частини першої статті 45 Закону №1700-VІІ та Порядку заповнення та подання декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, затвердженого НАЗК 23 липня 2021 року №449/21, декларація заповнюється та подається особою-декларантом виключно шляхом заповнення електронної форми, після автентифікації у власному персональному електронному кабінеті у Реєстрі.

Умовою доступу до Реєстру є наявність сертифіката електронного цифрового ключа. Електронний цифровий підпис проставляється після надання згоди на обробку персональних даних та заповнення встановленої форми декларації.

Електронний цифровий підпис - це дані в електронній формі, отримані за результатами криптографічного перетворення, які додаються до інших даних або документів і забезпечують їх цілісність та ідентифікацію автора. Криптографічне перетворення даних є перетворення, яке виконується у посимвольній послідовності з метою одержання шифрованого тексту для кодування інформації. Слово «кодування» вживають, коли мова йде про цифрове представлення Інформації при її обробці на технічних засобах, відтак ім'я, прізвище та по батькові осіб-декларантів має закодований вигляд, у сукупності з закодованими даними підпису являє особою персональні дані особи перетворені в електронну форму шляхом їх криптографічної зміни, які додаються до інших даних або документів і забезпечують їх цілісність для ідентифікації автора.

Відсутність у Законі №1700 альтернативного вибору у способі (формі) подачі декларації про майновий стан та доходи свідчить про його неякість».

Крім того, позивачка по тексту касаційної скарги перелічує практику ЄСПЛ, а саме зазначає, що «Європейський суд з прав людини, здійснюючи аналіз поняття «якість закону» в пункті 111 рішення у справі «Солдатенко проти України» (заява №2440/07) зробив висновок, що це поняття, вимагаючи від закону відповідності принципові верховенства права, означає, що у випадку, коли національний закон передбачає можливість обмеження прав особи, такий закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні - для того, щоб виключити будь-який ризик свавілля.

За рішенням ЄСПЛ закон має відповідати якісним вимогам, насамперед, вимогам «доступності», «передбачуваності» та «зрозумілості», норма не може розглядатися як «закон», якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку; громадянин повинен мати можливість - у разі необхідності за належної правової допомоги - передбачити, наскільки це розумно за конкретних обставин, наслідки, до яких може призвести певна дія; у внутрішньому праві повинні існувати загороджувальні заходи від довільного втручання влади в здійснення громадянами своїх прав (пункт 51 рішення у справі «Сєрков проти України», заява №39766/05, пункти 51-52 рішення у справі «Редакція газети «Правоє дело» та Штекель проти України», заява №33014/05, пункт 115 рішення у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», заява №77703/01, пункт 37 рішення у справі «Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства», заява №18139/91, пункт 27 рішення у справі «Круслен проти Франції», заява №11801/85, п. 56 рішення у справі «Аманн проти Швейцарії», заява №27798/95.

Отже, автор касаційної скарги робить висновок, що: «Законом №1700, яким передбачено обов`язок електронного декларування не врегульовано питання щодо наслідків відмови особи від обробки її персональних даних та відсутня будь-яка альтернатива вибору подачі декларацій в іншій ніж електронній формі, що в свою чергу обумовлює неякість закону та порушення конституційних прав людини в частині примушування до певної моделі поведінки».

Також позивачка, зробила висновок, що суд апеляційної інстанції у цій справі застосував неякісний закон, який дискримінує осіб за ознакою релігійності, не забезпечуючи альтернативного права на подання декларації в інший, ніж електронному вигляді спосіб.

Варто зауважити, що у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах) скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права судами першої та (або) апеляційної інстанцій було застосовано неправильно, а також обґрунтувати у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права та як на думку скаржника відповідна норма повинна застосовуватися.

Верховний Суд звертає увагу, що норми права про правильність застосування яких відсутній висновок Верховного Суду, повинні врегульовувати спірні правовідносини, бути застосованими судами попередніх інстанцій в межах підстав позову, і суди таким підставам не надали оцінки у судових рішеннях. Проте суд апеляційної інстанції зазначеним доводам надав оцінку під час апеляційного перегляду вказаної справи.

Касаційна скарга містить лише незгоду позивачки із застосуванням відносно неї вимог Закону №1700-VІІ в цілому, та посилання зокрема на: "застосування неякісного закону, який дискримінує осіб за ознакою релігійності не забезпечуючи альтернативного права на подання декларації в інший, ніж електронному вигляді спосіб ".

Враховуючи, що касаційна скарга не містить належних обгрунтувань підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України, у Верховного Суду відсутні підстави для відкриття касаційного провадження.

Інша мотивувальна частина касаційної скарги містить нормативно-правове регулювання обґрунтування, посилання на винятковість значення цієї справи та її суспільний інтерес, проте Суд не наділений повноваженнями на власний розсуд з контексту скарги вибирати ті норми права, із застосуванням яких не погоджується скаржник.

Суд касаційної інстанції позбавлений можливості самостійно визначати підстави касаційного оскарження, такий обов`язок покладено на особу, яка оскаржує судові рішення, оскільки, в ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина третя статті 334 КАС України).

Варто зазначити, що відповідно до приписів статті 44 КАС України учасники справи, маючи намір добросовісної реалізації належного їм права на касаційне оскарження судового рішення, повинні забезпечити неухильне виконання вимог процесуального закону, зокрема, стосовно строку подання касаційної скарги, її форми та змісту.

У касаційній скарзі скаржник повинен навести мотиви незгоди з судовим рішенням із урахуванням передбачених КАС України підстав для його скасування або зміни (статті 351-354 Кодексу) з вказівкою на конкретні висновки суду (судів), рішення якого (яких) оскаржується, із одночасним зазначенням норм права (пункт, частина, стаття), які неправильно застосовані цим судом.

Крім того, ухвалами Верховного Суду від 16 серпня 2022 року (касаційні провадження №К/990/20127/22, К/990/20187/22) вже було повернуто касаційні скарги ОСОБА_1 у зв`язку з відсутністю належних обґрунтувань підстав касаційного оскарження.

Більш того, ухвалою від 20 вересня 2022 року Верховний Суд касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2022 року у справі №640/13886/20 залишив без руху для уточнення підстав касаційного оскарження.

Ухвалою Верховного Суду від 13 січня 2023 року повернуто вказану касаційну скаргу у зв`язку з неусуненням її недоліків та невиконанням вимог ухвали про без руху.

Звертаючись в четвертий раз, позивачка не обґрунтовує підстави касаційного оскарження судових рішень, передбачені частиною четвертою статті 328 КАС України, а фактично висловлює свою незгоду із застосуванням відносно неї вимог Закону №1700-VІІ та «Порядку заповнення та подання декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування», затвердженого НАЗК 23 липня 2021 року №449/21.

З урахуванням змін до КАС України, внесених Законом України від 15 січня 2020 року №460-IX і які набрали чинності 08 лютого 2020 року, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, а тому відсутність у касаційній скарзі визначених законом підстав касаційного оскарження унеможливлює її прийняття до розгляду і відкриття касаційного провадження.

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд виконує функцію "суду права", що розглядає справи, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави, та не є "судом фактів".

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини умови прийнятності касаційної скарги можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у цьому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» («Levages Prestations Services v. France») від 23 жовтня 1996 року, заява №21920/93; «Гомес де ла Торре проти Іспанії» («Brualla Gomes de la Torre v. Spain») від 19 грудня 1997 року, заява №26737/95).

Згідно із пунктом 4 частини п`ятої статті 332 КАС України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається суддею-доповідачем також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.

Повернення Верховним Судом касаційної скарги та надання заявнику права в межах розумних строків та при дотриманні всіх інших вимог процесуального закону на повторне звернення до Верховного Суду з такою скаргою, не є обмеженням доступу до суду (зокрема, що гарантовано пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України), та забезпечує практичну можливість реалізації права особи на суд у формі касаційного оскарження судового рішення учасником справи.

Керуючись ст. ст. 169, 328,330,332 КАС України,

у х в а л и в :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Шостого апеляційного адміністративного суду від 06 липня 2022 року у справі №640/13886/20 повернути скаржнику.

Роз`яснити, що повернення касаційної скарги не позбавляє права повторного звернення до суду касаційної інстанції в порядку, встановленому законом.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею, є остаточною та не може бути оскаржена.

СуддяМ.В. Білак