ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 лютого 2023 року

м. Київ

cправа № 910/9525/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Малашенкової Т.М.,

за участю секретаря судового засідання Ярітенко О.В.,

представників учасників справи:

позивача - державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького» - Сав`як І.Б., адвокат (дов. від 31.05.2022),

відповідача - Міністерства оброни України - Пухтицький І.М., в порядку самопредставництва,

третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: військової частини НОМЕР_1 - не з`явився,

військової частини НОМЕР_2 - не з`явився,

розглянув у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького»

на рішення господарського суду міста Києва від 16.09.2021 (суддя Бойко Р.В.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.09.2022 (головуючий суддя Тищенко О.В., судді: Станік С.Р., Шаптала Є.Ю.)

у справі № 910/9525/19

за позовом державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького» (далі - ДП «Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького»)

до Міністерства оброни України (далі - Міноборони),

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: військова частина НОМЕР_1 та військова частина НОМЕР_2 ,

про тлумачення змісту правочину.

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

ДП «Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького» звернулося до суду з позовом до Міноборони про тлумачення умов пункту 4.2 договору від 12.03.2009 № 1/92-09 про спільне використання аеродрому державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Львів» (далі - Договір), визначивши, що безкоштовне забезпечення прийому та випуску державних повітряних суден Збройних Сил України та Міноборони здійснюється шляхом надання послуги зліт-посадки повітряного судна.

Позовні вимоги мотивовані тим, що між позивачем та відповідачем виник спір у результаті різного трактування пункту 4.2 Договору, яким передбачено, що позивач безкоштовно забезпечує прийом та випуск державних повітряних суден (далі - ДПС) Збройних Сил України та Міноборони (у тому числі, повітряних суден підприємств Міноборони), крім тих, які здійснюють комерційну діяльність. Позивач трактує пункт 4.2 Договору як безоплатне надання ДПС послуги із забезпечення зльоту-посадки, а відповідач - як безкоштовне обслуговування та надання усіх аеропортових послуг для ДПС, які прибувають/відбувають з аеропорту «Львів».

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що:

- оскільки термін «прийом та випуск повітряного судна» нормативно не визначений, на думку позивача, при тлумаченні змісту Договору слід виходити із загальноприйнятого у відповідній сфері відносин значення термінів;

- послуги, що надаються в аеропорту, належать до ринків, що перебувають в стані природних монополій (стаття 78 Повітряного кодексу України), перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України. Зліт-посадка є окремою послугою, за надання якої сплачується самостійний аеропортовий збір, інші послуги і збори за них не пов`язані з прийомом і випуском повітряного судна.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

Справа розглядалася судами неодноразово.

Рішенням господарського суду міста Києва від 16.09.2021 у справі № 910/9525/19, яке залишено без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.09.2022, позов задоволено частково: розтлумачено пункт 4.2 Договору таким чином, що безкоштовне забезпечення прийому та випуску державних повітряних суден Збройних Сил України та Міноборони здійснюється шляхом надання на безоплатній основі всіх послуг, які необхідні для прийому та випуску державних повітряних суден (в тому числі, зльоту-посадки повітряного судна; руху та стоянки повітряного судна; супроводу державних повітряних суден до місця стоянки; забезпечення авіаційної безпеки та забезпечення наднормативної стоянки повітряного судна; супроводу технічного наземного обслуговування; охорони державних повітряних суден; наземного обслуговування державних повітряних суден та екіпажу і пасажирів державних повітряних суден та інші), крім послуг без яких прийом та випуск державних повітряних суден можливі та були замовлені Міністерством оборони України та Збройними Силами України додатково. В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ДП «Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького», з посиланням на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, згідно з яким розтлумачити умови пункту 4.2 Договору, визначивши, що безкоштовне забезпечення прийому та випуску ДПС Збройних Сил України та Міноборони здійснюється шляхом надання послуги зліт-посадка повітряного судна.

2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В обґрунтування підстав касаційного оскарження скаржник посилається на пункт 3 частини першої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначаючи про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема, статті 213 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та обґрунтовуючи: змістовим критерієм - спірними є правовідносини у галузі авіації (як встановлено судовими рішеннями, спір у цій справі виник у зв`язку з різним тлумаченням поняття «прийом та випуск» ДПС відносно обсягу послуг, на які це поняття поширюється); суб`єктивним складом спірних правовідносин - сторонами спору є експлуатант аеропорту (аеродрому) - позивач та користувач аеропорту - відповідач; об`єктом спору - різне тлумачення змісту правочину, а саме пункту 4.2 Договору.

Також скаржник зазначає про необхідність формування єдиної правозастосовної практики для правильного вирішення справи, зазначаючи, що: поняття «прийом (прийняття) та випуск (відправка)» повітряних суден є основними (базовими) та такими, які постійно використовуються у авіаційній галузі; Повітряний кодекс України у статті 70 визначає, що експлуатант аеропорту (аеродрому) забезпечує прийняття та відправку повітряних суден; стаття 81 Повітряного кодексу України передбачає, що за надання в аеропортах та на аеродромах послуг справляється плата. Отже, «прийом (прийняття) та випуск (відправка)» повітряних суден є оплатними; для «прийому (прийняття) та випуску (відправки)» повітряних суден аеропортові збори встановлені залежно від максимальної злітної ваги повітряного судна за його посадку-зліт; тлумачення поняття «прийом та випуск повітряного судна» з урахуванням загальноприйнятих значень термінів у вказаній сфері відносин є визначальним для правильного вирішення справи, особливо беручи до уваги пункт 8.6 Договору, згідно з яким термін дії цього договору встановлено на 49 років.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу Міноборони просило залишити судові рішення попередніх інстанцій без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, зазначаючи, зокрема, про законність та обґрунтованість судових рішень попередніх інстанцій.

01.02.2023 від військової частини НОМЕР_2 надійшли письмові пояснення по справі.

3. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Міжнародний аеропорт «Львів» та Військова частина НОМЕР_2 , що діяла на підставі довіреності Міноборони від 06.03.2009 № 220/152/д 12.03.2009 уклали Договір № 1/92-09 про спільне використання аеродрому державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Львів».

Відповідно до пункту 1.1 Договору його предметом є спільне використання аеродрому державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Львів» (далі - аеродром «Львів»).

Пунктом 1.2 Договору сторони визначили, що уклали цей договір з метою забезпечення ефективного використання державних повітряних суден (ДПС) та аеродрому «Львів», організації виконання, обслуговування та забезпечення польотів, експлуатації утримання поточного ремонту та забезпечення польотів ДПС, експлуатації утримання і поточного ремонту та забезпечення безпеки аеродрому «Львів».

Сторони домовились, що інженерно-авіаційне забезпечення польотів на аеродромі «Львів» здійснюється силами та засобами державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Львів» (пункт 2.2 Договору), яке несе витрати на утримання аеродрому «Львів» (пункт 2.5 Договору).

Пунктом 4.2 Договору передбачено, що відповідно до умов цього договору державне підприємство «Міжнародний аеропорт «Львів» безкоштовно забезпечує прийом та випуск ДПС Збройних Сил України та Міноборони (у тому числі, повітряних суден підприємств Міноборони), крім тих, які здійснюють комерційну діяльність.

Положеннями пункту 8.6 Договору визначено, що термін дії цього договору становить 49 років.

Позивач 20.10.2017 звернувся до військової частини НОМЕР_2 з листом № 2144, згідно з яким повідомив, що укладеним Договором не врегульовано правовідносини щодо оплати інших аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування повітряних суден (крім зліт-посадки повітряних суден), які надаються відповідно до чинних нормативно-правових актів. Разом з листом позивач надіслав проект відповідного договору і зазначив, що застосовуватиме тарифи на послуги з наземного та пасажирського обслуговування при обслуговуванні ДПС відповідно до заявок військової частини.

Листом від 27.11.2017 № 837 від військової частини НОМЕР_2 позивачу надійшла відповідь, в якій зазначено, що для вирішення питань, пов`язаних зі спільним використанням аеродрому, а саме: оплати тарифів на послуги з наземного та пасажирського обслуговування при обслуговуванні ДПС доцільно звертатися безпосередньо до Міноборони.

Позивач 20.12.2017 звернувся до Міноборони з листом № 2585, в якому просив про сприяння у вирішенні питання оплати інших аеропортових зборів та послуг з наземного обслуговування державних повітряних суден (крім зліт-посадки повітряних суден).

У відповіді від 29.01.2018 № 350/1/166пс, наданій за дорученням Міноборони командувачем Повітряних сил Збройних Сил України, звернуто увагу позивача на те, що:

- первісно Кабінетом Міністрів України було видано розпорядження від 06.09.2007 №705-р, згідно з яким цілісний майновий комплекс Аеропорту разом зі злітно-посадковою смугою передбачалось передати в комунальну власність територіальної громади м. Львів, однак, у зв`язку з тим, що видання зазначеного розпорядження не відповідало завданням щодо реформування та розвитку Збройних Сил України та враховуючи, що аеродром «Львів» визначено стратегічно важливим у системі протиповітряної оборони держави, указом Президента від 08.10.2007 № 948/2007 дію такого розпорядження було призупинено;

- в послідуючому, з метою використання аеродрому Львів в інтересах держави було проведено низку узгоджувальних заходів та врегульовано спірні питання, пов`язані з передачею зі сфери управління Міноборони до Мінтрансзв`язку державного майна - військового містечка № 58, у тому числі, щодо безперебійного комплексного забезпечення прийому-випуску державних повітряних суден, за результатами яких Кабінетом Міністрів України було видано розпорядження від 18.06.2008 № 889-р про передачу від Міноборони до сфери управління Мінтрансзв`язку основних фондів аеродрому Львів;

- наведене й зумовило укладення Договору;

- з огляду на передачу фондів містечка № 58 до сфери управління Мінтрансзв`язку, ураховуючи державну політику щодо забезпечення використання аеродрому Львів, як стратегічно важливого об`єкта у системі протиповітряної оборони держави для потреб Збройних Сил України, та на підставі умов Договору з 2009 року зазначений аеродром використовувався на безоплатній основі щодо забезпечення прийому та випуску повітряних суден, що не обмежується тільки зльотом і посадкою авіаційної техніки, -

зважаючи на вимоги Законів України «Про оборону», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» в частині дії особливого періоду, підстав для внесення змін і доповнень до Договору на цей час немає.

Позивач надіслав відповідачеві та військовій частині претензію від 13.11.2018 № 2821/01.01.16 (далі - Претензія) про сплату заборгованості у розмірі 1 571 034,17 грн за послуги, надані військовій частині за Договором у період з 05.10.2017 до 18.10.2018.

У відповіді від 15.12.2018 № 350/1/2552/ПС на Претензію військова частина зазначила, що відповідно до пункту 4.2 Договору враховується повний комплекс надання аеропортових послуг, необхідних для прийому-випуску ДПС, у тому числі, але не тільки, послуги зліт-посадки.

Отже, наведене свідчить про різне розуміння сторонами змісту пункту 4.2 Договору в частині визначення поняття «прийом та випуск» ДПС Збройних Сил України та Міноборони.

Зокрема, позивач вважає, що безкоштовне забезпечення прийому та випуску ДПС передбачає безкоштовне надання послуги із забезпечення зльоту-посадки, а відповідач стверджує, що прийом і випуск ДПС включає безкоштовне обслуговування та надання усіх аеропортових послуг для ДПС, які прибувають/відбувають з аеропорту «Львів».

4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

Причиною виникнення спору стало питання щодо тлумачення умов пункту 4.2 Договору.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційне провадження у даній справі відкрито на підставі пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстава, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Так, скаржник вказує на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, зокрема, статті 213 ЦК України, обґрунтовуючи зазначене: змістовим критерієм - спірними є правовідносини у галузі авіації (як встановлено судовими рішеннями, спір у цій справі виник у зв`язку з різним тлумаченням поняття «прийом та випуск» ДПС відносно обсягу послуг, на які це поняття поширюється); суб`єктивним складом спірних правовідносин - сторонами спору є експлуатант аеропорту (аеродрому) - позивач та користувач аеропорту - відповідач; об`єктом спору - різне тлумачення змісту правочину, а саме пункту 4.2 Договору.

Також скаржник зазначає про необхідність формування єдиної правозастосовної практики для правильного вирішення справи, зазначаючи, що: поняття «прийом (прийняття) та випуск (відправка)» повітряних суден є основними (базовими) та такими, які постійно використовуються у авіаційній галузі; Повітряний кодекс України у статті 70 визначає, що експлуатант аеропорту (аеродрому) забезпечує прийняття та відправку повітряних суден; стаття 81 Повітряного кодексу України передбачає, що за надання в аеропортах та на аеродромах послуг справляється плата. Отже, «прийом (прийняття) та випуск (відправка)» повітряних суден є оплатними; для «прийому (прийняття) та випуску (відправки)» повітряних суден аеропортові збори встановлені залежно від максимальної злітної ваги повітряного судна за його посадку-зліт; тлумачення поняття «прийом та випуск повітряного судна» з урахуванням загальноприйнятих значень термінів у вказаній сфері відносин є визначальним для правильного вирішення справи, особливо беручи до уваги пункт 8.6 Договору, згідно з яким термін дії цього договору встановлено на 49 років.

Що ж до наведеного Верховний Суд зазначає таке.

Відповідно до приписів пункту 3 частини третьої статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Отже, по-перше, слід з`ясувати відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, а по-друге, наявність/відсутність подібності правовідносин та наявність/відсутність неправильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Так, згідно з частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямованих на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Визначальною ознакою договору є мета його укладення. Статтею 627 цього ж Кодексу передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Відповідно до статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу. У разі тлумачення умов договору можуть враховуватися також типові умови (типові договори), навіть якщо в договорі немає посилання на ці умови.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Статтею 213 ЦК України встановлено, що зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину (частини перша та друга).

Правила тлумачення змісту правочину визначено частиною третьою статті 213 ЦК України, яка передбачає, що при тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з`ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін.

За змістом частини четвертої статті 213 ЦК України, якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Таким чином, у частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначено загальні способи, що застосовуються при тлумаченні, які втілюються у трьох рівнях тлумачення.

Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значення термінів.

Другим рівнем тлумачення (у разі якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також із намірами сторін, які вони виявляли при вчиненні правочину, а також із чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (якщо перші два не дали результатів) є врахування: а) мети правочину, б) змісту попередніх переговорів, в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше у правовідносинах між собою), г) звичаїв ділового обороту; ґ) подальшої поведінки сторін; д) тексту типового договору; е) інших обставин, що мають істотне значення.

Таким чином, оскільки договір є видом правочину (в даному випадку, двосторонній правочин) тлумаченню підлягають умови договору за правилами, встановленими статті 213 ЦК України.

Як зазначалося вище, справа № 910/9525/19 розглядалася судами неодноразово.

Так, скасовуючи судові рішення попередніх інстанцій та направляючи справу № 910/9525/19 на новий розгляд, Верховний Суд у постанові від 18.03.2021 зі справи зазначив, зокрема, таке.

Підставою для тлумачення судом договору є наявність спору між сторонами правочину щодо його змісту, невизначеність і незрозумілість буквального значення слів, понять і термінів тексту всього договору/його частини, що не дає змогу з`ясувати дійсний зміст правочину/його частини, а волевиявлення сторони правочину не дозволяє однозначно встановити його намір, тлумачення не може створювати, а лише роз`яснює існуючи умови угоди. Тобто, у розумінні наведених приписів, на вимогу однієї або двох сторін договору суд може постановити рішення про тлумачення змісту цього договору без зміни його умов. При цьому, зважаючи на те, що метою тлумачення правочину є з`ясування змісту договору/його окремих частин, який складає права та обов`язки сторін, тлумачення слід розуміти як спосіб можливості виконання сторонами умов правочину, тому тлумачення договору можливе до початку виконання сторонами його умов. З огляду на викладене, тлумаченню підлягає зміст договору/його частина у способи, встановлені статтею 213 ЦК України, тобто, тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення неясностей та суперечностей у трактуванні його положень.

Метою тлумачення правочину є з`ясування його змісту, який становить права та обов`язки сторін, тлумачення слід розуміти як спосіб можливості виконання сторонами умов правочину.

Таким чином, при вирішенні питання щодо тлумачення умов договору, суду необхідно встановити наявність між сторонами договору спору, перевірити та встановити в чому полягає порушення прав позивача і чи дійсно є обставини, на які посилається позивач достатніми підставами для застосування статті 213 ЦК України.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

У розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 ЦК України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені положеннями статті 16 ЦК України та статті 20 Господарського кодексу України (далі - ГК України).

Спосіб захисту порушеного права обумовлюється нормою матеріального права, яка регулює ті чи інші правовідносини між сторонами спору. Отже, позивач, формулюючи позовні вимоги, повинен відштовхуватись від тих наданих йому законом прав, які були об`єктивно порушені відповідачем і позов повинен бути направлений на припинення цих правопорушень та на відновлення порушеного права.

Таким чином, право вибору способу захисту порушеного права належить позивачу, а суд наділений компетенцією перевірити відповідність обраного способу захисту змісту порушеного права. При цьому, обраний спосіб захисту не лише повинен бути встановлений договором або законом, але і бути ефективним, таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Виходячи з приписів статті 4 ГПК України, статей 15, 16 ЦК України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності), зокрема, таких умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність, ефективність обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

Судами попередніх інстанцій у новому розгляді справи, зокрема, встановлено, що: сторонами укладено договір про спільне використання державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Львів»; сталою поведінкою сторін за цим правочином протягом 8 років його реалізації підтверджується висновок щодо дійсних умов передачі майна за Договором та укладення правочину - забезпечення безоплатності надання послуг, необхідних для прийому та випуску ДПС Збройних Сил України та Міноборони.

Отже, оскільки тлумачення не може створювати нових, а лише роз`яснює існуючи між сторонами умови угоди; тлумачення договору можливе до початку виконання сторонами його умов; тлумачення слід розуміти як спосіб можливості виконання сторонами умов правочину, - встановлені судами обставини виключають необхідність застосування до спірних правовідносин статті 213 ЦК України в аспекті тлумачення змісту того правочину (його пункту), який тривалий час виконувався його сторонами.

При цьому суд касаційної інстанції звертає увагу на те, що предметом спору у цій справі є саме тлумачення змісту правочину (його пункту), а не стягнення аеропортових зборів та послуг (що є предметом спору в іншій справі).

Згідно з послідовною і сталою правовою позицією Верховного Суду відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу чи невідповідність обраного позивачем способу захисту способам, визначеним законодавством, є самостійною і достатньою підставою для відмови в позові (повністю або частково). Близька за змістом правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 03.02.2022 зі справи № 905/730/20, від 22.12.2022 зі справи № 910/9215/21.

Таким чином, суди попередніх інстанцій, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, як-то: укладення сторонами спору Договору у 2009 році та його тривале виконання в цій частині, водночас не врахували, що за відсутності того порушеного права, яке б потребувало захисту в обраний позивачем спосіб захисту, у позові належало відмовити, не вдаючись до тлумачення змісту правочину (його пункту), який тривалий час виконувався його сторонами.

З огляду на викладені підстави для відмови в задоволенні позову, відсутні й підстави для формування висновку Верховного Суду щодо питання застосування до спірних правовідносин приписів статті 213 ЦК України в контексті тлумачення пункту 4.2 Договору щодо застосування статей 70, 81 Повітряного кодексу України.

Верховний Суд звертає увагу на те, що хоча поняття «обґрунтованого» рішення не можна тлумачити як таке, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент учасників справи, а міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення, проте суд у будь-якому випадку, навіть без відображення окремих аргументів у своєму рішенні (якщо він вважає їх такими, що не впливають на правильне рішення спору або не відносяться до суті справи), в силу імперативних приписів статті 236 ГПК України повинен під час розгляду справи надати оцінку особливо тим аргументам учасників справи, оцінка яких є необхідною для правильного вирішення спору.

Суд зауважує, що чітке обґрунтування та аналіз є базовими вимогами до судових рішень та важливим аспектом права на справедливий суд.

Гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є компетенцією виключно національних судів першої та апеляційної інстанцій. Проте зважаючи на прецедентну практику Європейського суду з прав людини, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Суд касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають стосовно застосування до спірних правовідносин приписів статті 213 ЦК України, а інші доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

Рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення у справі про відмову в позові.

Судові витрати

З огляду на мотиви, з яких суд касаційної інстанції скасовує судові рішення попередніх інстанцій та ухвалює нове рішення про відмову в позові, судовий збір з касаційної скарги покладається на скаржника (позивача).

Згідно з частиною чотирнадцятою статті 129 ГПК України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Судовий збір за розгляд справи в суді першої та апеляційної інстанцій у зв`язку з відмовою в позові покладається на позивача.

Керуючись статтями 129, 300, 308, 311, 315 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Львів» імені Данила Галицького» задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду міста Києва від 16.09.2021 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.09.2022 у справі № 910/9525/19 скасувати.

3. Ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову про тлумачення умов пункту 4.2 договору від 12.03.2009 № 1/92-09 про спільне використання аеродрому державного підприємства «Міжнародний аеропорт «Львів».

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Малашенкова