ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 січня 2023 року

м. Київ

справа №826/9693/13-а

адміністративне провадження №К/9901/1872/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

головуючої судді Коваленко Н.В.,

суддів: Берназюка Я.О., Чиркіна С.М.,

за участю секретаря судового засідання Буденка В.В.,

учасники справи:

позивач, особи, які подали касаційну скаргу та особи, які приєднались до касаційної скарги, представники відповідача,

розглянувши у судовому засіданні в касаційному порядку справу за позовом ОСОБА_1 до Національного банку України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії, стягнення шкоди, за касаційною скаргою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та осіб, які приєдналися до касаційної скарги: ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 на постанову Окружного адміністративного суду міста Києва у складі колегії суддів: Літвінової А.В., Власенкової О.О., Головань О.В. від 19.12.2013 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду у складі колегії суддів: Твердохліб В.А., Бужак Н.П., Костюк Л.О. від 22.07.2014,

УСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1. У червні 2013 року ОСОБА_1 (далі у тексті цієї постанови також ОСОБА_1 , позивач) звернувся з позовом до Національного банку України (далі у тексті цієї постанови також НБУ, Нацбанк), у якому просив:

- встановити факт видання Правлінням Національного банку України актів індивідуальної дії - рішення комісії Національного банку України з питань нагляду та регулювання діяльності банків від 23.11.2012 №906 «Про зупинення здійснення окремих видів операцій Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика», постанов Правління Національного банку України від 20.12.2012 №548 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» до категорії неплатоспроможних» та від 20.03.2013 №97 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» «Банк «Таврика» такими, що не були доведені до вкладників Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» у встановленому порядку;

- визнати неправомірним застосування актів індивідуальної дії: рішення комісії Національного банку України з питань нагляду та регулювання діяльності банків від 23.11.2012 №906 «Про зупинення здійснення окремих видів операцій Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика», постанов Правління Національного банку України від 20.12.2012 №548 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» до категорії неплатоспроможних» та від 20.03.2013 №97 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» та протиправне обмеження і позбавлення позивача в позасудовий спосіб права володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю - власними заощадженнями у публічному акціонерному товаристві «Банк «Таврика»;

- визнати протиправними дії та бездіяльність Національного банку України, що призвели до дискримінації позивача на володіння депозитними заощадженнями та відсотками за ними у Публічному акціонерному товариству «Банк «Таврика», внаслідок видання та застосування індивідуальних актів - рішення комісії Національного банку України з питань нагляду та регулювання діяльності банків від 23.11.2012 №906 «Про зупинення здійснення окремих видів операцій Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика», постанов Правління Національного банку України від 20.12.2012 №548 та від 20.03.2013 року №97, визнати їх нечинними;

- визнати протиправними дії та бездіяльність Національного банку України внаслідок неналежного банківського нагляду за діяльністю Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» та захисту прав його вкладників, що призвели до незаконного списання коштів 27.11.2012 з кореспондентського рахунку Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» під час роботи комісії Національного банку України в Публічному акціонерному товариству «Банк «Таврика» у розмірі 211 837 947,47 гривень за нелегітимним електронним підписом колишнього виконуючого обов`язки голови правління Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» ОСОБА_19, який на дату списання коштів офіційно був звільнений і, крім того, виконував раніше службові обов`язки без погодження з НБУ;

- визнати протиправними дії та бездіяльність Національного банку України щодо неналежного банківського нагляду за Публічним акціонерним товариством «Банк «Таврика» та захисту прав його вкладників під час роботи комісії Національного банку України в Публічному акціонерному товаристві «Банк «Таврика», що призвели до виведення ліквідаційних матеріальних застав за кредитними договорами, а саме: іпотеки нерухомого майна (на загальну суму 98 559,9 тис. грн), майнових прав на грошові кошти (депозити) (на загальну суму 107 928,5 тис. грн) та незаконної заміни об`єктів іпотеки (на загальну суму 406 037,8 тис. грн) на твори образотворчого мистецтва;

- відшкодувати матеріальну шкоду, заподіяну незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю Національного банку України, що призвели до обмеження та позбавлення (дискримінації) Позивача права володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю - власними заощадженнями та відсотками за ними, що були розміщені за договорами банківських страхових вкладів у Публічному акціонерному товаристві «Банк «Таврика», терміни яких закінчились, у розмірі 1 289 749,55 грн., який визначений у листі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 11.07.2013 року вх.№0615/4.

2. У позові наводились аргументи про те, що вищенаведені рішення та постанови, а також дії та бездіяльність НБУ призвели до порушення його майнових прав володіти, користуватися та розпоряджатися депозитними заощадженнями й відсотками за ними у Публічному акціонерному товаристві «Банк «Таврика», завдали матеріальну шкоду, яка підлягає відшкодуванню відповідачем.

3. Позивач також вказував, що не зміг отримати банківські строкові вклади у повному розмірі, з огляду на те, що Національним банком України штучно зроблено умови, за якими публічне акціонерне товариство «Банк «Таврика» не змогло працювати у звичайному режимі, а оскаржувані рішення не були зареєстровані в Міністерстві юстиції України та оприлюднені у встановленому порядку.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

4. Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.12.2013, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 22.07.2014, у задоволенні позову відмовлено.

5. Приймаючи таку постанову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що оскаржувані позивачем рішення НБУ є актами індивідуальної дії та винесені відносно Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика», а тому мають бути доведені до відома особи в разі, коли вони винесені відносно неї особисто, що і було зроблено відповідачем.

6. Суди також відзначали й те, що правовідносини між позивачем та Публічним акціонерним товариством «Банк «Таврика» регулюються укладеними між ними договорами банківських строкових вкладів, відповідно умов яких усі спори за ними, врегулювання яких не може бути досягнуто сторонами договору шляхом переговорів, вирішуються у встановленому законодавством України порядку.

7. Оскільки відповідач не є стороною у договірних правовідносинах позивача та Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика», апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції щодо обґрунтованості відмови у задоволенні позовних вимог в частині визнання протиправними дій та бездіяльності НБУ, що призвели до дискримінації позивача на володіння депозитними заощадженнями та відсотками за ними у ПАТ «Банк «Таврика».

8. В оскаржуваних судових рішеннях наводяться мотиви й про те, що нормами чинного законодавства НБУ не уповноважено втручатися в оперативну діяльність банку, у діяльність банку з приводу укладення та виконання договорів за винятком застосування до банку заходів впливу у вигляді обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій.

9. З урахуванням вищевикладеного, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про безпідставність позовних вимог в частині визнання протиправними дій та бездіяльності НБУ щодо неналежного банківського нагляду за діяльністю Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика».

10. Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної незаконними, на переконання ОСОБА_1 , рішеннями, діями та бездіяльністю відповідача, які, на думку позивача, призвели до обмеження та позбавлення (дискримінації) його права володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю - власними заощадженнями та відсотками за ними, що були розміщені за договорами банківських страхових вкладів у Публічному акціонерному товаристві «Банк «Таврика», суди попередніх інстанцій зазначали, що нормами чинного законодавства, зокрема, Законом України від 23.02.2012 №4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» та Цивільним кодексом України, передбачено можливість заявлення кредиторських вимог до Банку і стягнення цих коштів у встановленому цими актами законодавства порядку.

11. З огляду на вищенаведене, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що відповідач у спірних правовідносинах діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, й прав позивача не порушив, а тому цей позов задоволенню не підлягає.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

12. Не погоджуючись з такими судовими рішеннями, позивач та особи, які не брали участі у справі, подали касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального та порушення норм процесуального права, просять їх скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

13. Відповідно до встановлених судами попередніх інстанцій обставин справи ОСОБА_1 є вкладником Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» згідно договорів банківських строкових вкладів від 06.12.2011 №ПСД (391) 1613, від 19.12.2011 №ПСГ (391) 8186, від 04.01.2012 №ПСГ (391) 9097, від 01.11.2012 №МК7859, від 05.01.2012 №ПСД (391) 2164, від 10.01.2012 №ПСЄ (391) 774.

14. На підставі розпорядження Національного банку України від 22.11.2012 №599-р здійснено позапланову інспекційну перевірку публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» за період діяльності з 01.05.2009 до 22.11.2012 з питань якості активів, достатності капіталу, ліквідності, менеджменту, на підставі

15. Перевіркою встановлено наявність критичної ситуації з керівництвом Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика», а саме, звільнення Голови Правління без передання справ, звільнення члена спостережної ради (за сумісництвом начальник відділу кадрів); існування загрози значного відтоку залучених коштів, наявність незначних залишків коштів на коррахунку Банку в Національному банку України, загроза невиконання зобов`язань перед кредиторами та вкладниками з вини банку.

16. У зв`язку з цим Національним банком України прийнято рішення від 23.11.2012 №906 «Про зупинення здійснення окремих видів операцій публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика», яким публічному акціонерному товариству «Банк «Таврика» зупинено у строк до 24.12.2012 здійснення окремих видів операцій.

17. За наслідками розгляду висновку департаменту пруденційного нагляду Генерального департаменту банківського нагляду постановою Правління Національного банку України від 20.12.2012 №548 публічне акціонерне товариство «Банк «Таврика» віднесено до категорії неплатоспроможних. Постанова була доведена до відома Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що сторонами не заперечувалось.

18. Також, за наслідками розгляду пропозиції Фонду гарантування вкладів фізичних осіб щодо відкликання банківської ліцензії та ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика», викладеної в листі від 15.03.2013 №17-2014/13, та доповідної записки Генерального департаменту банківського нагляду від 18.03.2013 №47-308/4752, Національним банком України прийнято постанову від 20.03.2013 №97 Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика».

19. На підставі зазначених рішень виконавчою дирекцією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб 20.12.2012 прийнято рішення №33 про запровадження тимчасової адміністрації та призначення уповноваженої особи Фонду Соловйової Наталії Анатоліївни на здійснення тимчасової адміністрації в публічному акціонерному товаристві «Банк «Таврика». Протягом дії тимчасової адміністрації вкладники публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» можуть отримати свої кошти за договорами банківського вкладу (депозиту), строк дії договорів яких закінчився, та за договорами банківського рахунку в розмірах вкладу, включаючи відсотки, нараховані на день прийняття рішення Національним банком України про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, але не більше 200 000,00 гривень.

20. Розглядаючи справу, суди попередніх інстанцій також установили, що постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04.07.2013 №826/4364/13-а, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 06.09.2013, відмовлено у задоволенні позовних вимог ОСОБА_16 , ОСОБА_2 та ОСОБА_17 до Національного банку України про визнання протиправними та скасування рішення Національного банку Україна від 23.11.2012 №906, постанов Національного банку України від 20.12.2012 №548 та від 20.03.2013 №97.

21. Зі змісту цих судових рішень вбачається, що судом під час розгляду адміністративної справи №826/4364/13-а було встановлено, що рішення Національного банку України від 23.11.2012 №906 «Про зупинення здійснення окремих видів операцій публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика», постанови Правління Національного банку України від 20.12.2012 №548 «Про віднесення публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» до категорії неплатоспроможних» та від 20.03.2013 №97 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» не є нормативно-правовими актами і є актами індивідуальної дії за суб`єктним складом. Правові акти індивідуальної дії своїми приписами мають породжувати права і обов`язки конкретних осіб, на яких спрямована їх дія. У такому випадку реалізується компетенція видавця цього акту як суб`єкта владних повноважень, уповноваженого управляти поведінкою іншого суб`єкта, а, відповідно, інший суб`єкт - зобов`язаний виконувати його.

22. Крім того, судом під час розгляду адміністративної справи №826/4364/13-а була надана оцінка зазначеним рішенням Національного банку України на предмет прийняття їх: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії).

23. Так, постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 04.07.2013 №826/4364/13-а, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 06.09.2013, встановлено, що:

рішення Національного банку України від 23.11.2012 №906 «Про зупинення здійснення окремих видів операцій публічному акціонерному товариству «Банк «Таврика» прийнято відповідачем в межах повноважень, у спосіб та з метою, встановленими законодавством України;

постанова Правління Національного банку України від 20.12.2012 №548 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» до категорії неплатоспроможних» є такою, що прийнята відповідачем відповідно до діючого законодавства України та без перевищення наданих йому законом повноважень;

постанова Правління Національного банку України від 20.03.2013 №97 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» прийнята відповідачем відповідно до норм, встановлених законодавством України.

24. При цьому, судом надавалась оцінка наявності правових підстав, повноважень та фактичних обставин для прийняття Національним банком України зазначених рішень.

ДОВОДИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

25. Скаржники вважають, що оскаржувані судові рішення є незаконними та необґрунтованими, такими, що прийняті з порушенням норм матеріального і процесуального права, без належної правової оцінки усіх аргументів учасників справи та без повного і всебічного з`ясування обставин справи та перевірки їх доказами, з ігноруванням наявної правозастосовчої практики суду касаційної інстанції.

26. В обґрунтуванні такої позиції у касаційній скарзі наводяться аргументи про те, що встановивши приналежність оскаржуваних позивачем актів НБУ до актів індивідуальної дії, суди попередніх інстанцій проігнорували доводи позовної заяви та апеляційної скарги стосовно того, що саме внаслідок незаконного застосування спірних рішення і постанов Нацбанку було порушено право позивача і осіб, які приєдналися до апеляційної скарги, на користування власним майном, що суперечить положенням статті 41 Конституції України, а також порушує її статті 13, 19.

27. Скаржники та особи, які приєднались до касаційної скарги наполягають, що застосування до них положень оскаржуваних актів індивідуальної дії НБУ, які були адресовані ПАТ «Банк «Таврика» і стосувались виключно цього суб`єкта, суперечить й приписам статей 319, 628, 629, 1058, 1060 Цивільного кодексу України й фактично призвело до скасування укладених банківських строкових договорів, порушили передбачені ними умови.

28. Касаційна скарга також містить доводи стосовно того, що судами попередніх інстанцій, всупереч приписів статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, яка була чинна станом на час розгляду і вирішення цієї справи судами, не враховано обставин, встановлених судовими рішеннями, в тому числі в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28.05.2014 у справі №6-7239св14, а саме - що постанова Правління Національного банку України від 20.12.2012 №548 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» до категорії неплатоспроможних» є підзаконним нормативно-правовим актом, який не тільки обмежує права вкладника на повернення вкладу, а й суперечить частині другій статті 1060 Цивільного кодексу України і не має юридичної сили, оскільки не зареєстрована у Міністерстві юстиції України, хоча й підлягали такій реєстрації в обов`язковому порядку.

29. На думку скаржників, суди попередніх інстанцій, порушуючи вимоги статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, ухилилися від розгляду позову в частині вимог стосовно того, що на підставі актів індивідуальної дії НБУ, які стосувались виключно ПАТ «Банк «Таврика», позивача протиправно, у позасудовий спосіб, позбавлено права володіти, користуватися та розпоряджатися власністю - належними йому пенсійними заощадженнями та відсотками за ними.

30. Наполягають скаржники й на тому, що справа у суді першої інстанції була розглянута з порушенням вимог статті 26 Кодексу адміністративного судочинства України щодо незмінності складу суду. З цього приводу у касаційній скарзі зазначається, що після задоволення самовідводу головуючої судді Савченко А.І. інші члени колегії суддів, а саме - судді Дегтярьова О.В. і Добрівська Н.А. повинні були й надалі продовжувати слухати цю справу, а заміні підлягала лише та суддя, яка не могла продовжувати слухання справи.

31. Проте, як стверджують скаржники, в порушення вимог статті 26 Кодексу адміністративного судочинства України, була здійснена заміна усього складу колегії суддів, визначеної для розгляду цієї справи. До того ж, у касаційній скарзі акцентується увага на тому, що визначені для розгляду цієї справи в порядку повторного автоматизованого розподілу судді Власенкова О.О. і Головань О.В. раніше розглядали справу №826/4364/13-а, яка є пов`язаною зі справою, що розглядається, й стосувалась оскарження тих самих актів НБУ, що є спірними і у даному випадку, та які у вищезгаданій справі були визнані законними. Такі обставини, на думку заявників касаційної скарги, засвідчують, що розгляд справи із самого початку не був незалежним і безстороннім й здійснений з порушенням строків її розгляду, встановлених процесуальним законом.

32. Орім цього, в обґрунтуванні вимог касаційної скарги вказується на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин справи, зокрема, щодо наявності чи відсутності, з огляду на показники діяльності, підстав для прийняття НБУ рішень про визнання Банку неплатоспроможним і запровадження у цій фінансовій установі тимчасової адміністрації.

33. Скаржники також вважають, що суд першої інстанції, всупереч приписів частини четвертої Кодексу адміністративного судочинства України, виявивши, що Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» не відповідає та суперечить статті 1 Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також статті 41 Конституції України та низці статей Цивільного кодексу України, не застосував правовий акт, що має вищу юридичну силу і не звернувся до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності цього Закону.

34. У мотивах касаційної скарги наявне й обґрунтування стосовно того, що відповідно до частини другої статті 56 Закону України від 20.05.1999 №679-XIV «Про Національний банк України» лише нормативно-правові акти НБУ можуть видаватись у формі постанов, а звідси випливає й обов`язок відповідача, закріплений у частині четвертій статті 56 цього ж Закону стосовно обов`язкової державної реєстрації таких актів у Міністерстві юстиції України, що однак, було проігноровано судом першої інстанції, як і не було надано правової оцінки порушенням Нацбанку щодо відсутності обґрунтованих підстав для проведення позапланової перевірки ПАТ «Банк «Таврика», як це передбачає стаття 71 Закону України «Про банки і банківську діяльність».

35. Недослідженими, на думку скаржників, залишилися й обставини справи стосовно того, за якою процедурою були прийняті оскаржувані акти НБУ. При цьому, у касаційній скарзі висловлюється позиція про те, що копія залученого судом першої інстанції Регламенту Правління НБУ мала явно сфальсифікований зміст, оскільки, як і решта копії документів, поданих до суду відповідачем, була засвідчена особою, яка не мала на це повноважень, а також печаткою, що, всупереч вимог статті 4 Закону України «Про національний Банк України», не мала зображення герба України.

36. Серед аргументів, наведених у касаційній скарзі, зазначено й про те, що у оскаржуваних судових рішеннях не міститься мотивів щодо правової оцінки факту неповернення позивачу саме його власних коштів з посиланням на спірну постанову НБУ, яка була актом індивідуальної дії і це, за думкою ОСОБА_1 та інших скаржників, порушує приписи статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», відповідно до якої відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно - правовими актами Національного Банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

37. У якості ще одного доводу помилковості висновків суду першої інстанції ОСОБА_1 зазначає те, що на час укладення ним із Банком більшості пенсійних банківських договорів не існувало Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», а тому його застосування до спірних правовідносин порушує задекларований у статті 58 Конституції України принцип незворотності дії у часі законів та інших нормативно - правових актів. Звідси позивач констатує, що дія вищезгаданого Закону не може поширюватися на правовідносини, які виникли на підставі відповідних правочинів з банком, укладених до набрання чинності цим актом законодавства.

38. Наполягаючи на незаконності та необґрунтованості ухвали суду апеляційної інстанції скаржники зазначають, що під час апеляційного перегляду справи судом було допущено низку порушень норм процесуального права, зокрема, безпідставно відхилені клопотання про виклик свідків та витребування додаткових доказів, а наявні у справі документи не досліджувались належним чином.

39. Відзначається скаржниками й те, що суд апеляційної інстанції не міг посилатись на обставини, які були встановлені у справі №826/4364/13-а, а тому й визначати їх преюдиційними і такими, що в силу статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України не підлягали доказуванню, оскільки ухвалені у цій справі судові рішення (постанова Окружного адміністративного суду міста Києва від 04.07.2013 та ухвала Київського апеляційного адміністративного суду від 06.09.2013) були скасовані ухвалою Вищого адміністративного суду України від 17.04.2014, а справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

40. Водночас, особи, які подали касаційну скаргу, вважають, що суди повинні були врахувати обставини, встановлені у справі №6-7239св14 і викладені, зокрема, в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28.05.2014, яка набрала законної сили, стосовно відсутності юридичної сили у постанови НБУ від 20.12.2012 №548 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» до категорії неплатоспроможних» з огляду на факт приналежності останньої до нормативних актів та не здійснення її реєстрації у Міністерстві юстиції України.

41. Підсумовуючи наведені у касаційній скарзі мотиви, скаржники вважають, що внаслідок протиправних дій НБУ, направлених на умисне і штучне банкрутство ПАТ «Банк «Таврика», а також протиправної бездіяльності стосовно здійснення належного банківського нагляду й внаслідок видання Нацбанком незаконних, на думку заявників, актів, вони втратили належні їм заощадженні і були у протиправний спосіб позбавлені права власності на них, однак суди першої та апеляційної інстанцій, ухваливши необґрунтовані судові рішення, які не засновані на повному і всебічному з`ясуванні обставин справи і належної перевірки їх доказами, дійшли передчасного висновку про безпідставність заявлених ними позовних вимог.

42. У запереченнях на касаційну скаргу Національний банк України наполягає на безпідставності та необґрунтованості доводів та вимог касаційної скарги й вважає, що у справі, яка розглядається, суди попередніх інстанцій правильно вирішили цей спір й ухвалили судові рішення, які відповідають закону.

43. Зокрема, відповідач наголошує, що суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку щодо відсутності передбачених законом правових підстав для обов`язкового доведення рішення комісії Національного банку України з питань нагляду та регулювання діяльності банків від 23.11.2012 №906 «Про зупинення здійснення окремих видів операцій Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика», постанов Правління Національного банку України від 20.12.2012 №548 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» до категорії неплатоспроможних» та від 20.03.2013 №97 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» «Банк «Таврика» до відома вкладників Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» у встановленому порядку, оскільки вищевказані адміністративні акти є актами індивідуальної дії та винесені відносно Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика», а тому мають бути доведені до відома саме цієї особи й такий обов`язок відповідачем виконано.

44. Національний банк України звертає увагу й на те, що він не вимагав від керівництва Банку застосовувати до скаржників та осіб, які приєднались до касаційної скарги, вищевказані акти індивідуальної дії, які, до того ж, не містять положень, які б скасовували відповідні норми права та договори, укладені між ПАТ «Банк «Таврика» та його клієнтами.

45. Відповідач також вказує, що зазначені вище рішення як акти індивідуальної дії стосувалися виключно Банку й не містили жодних приписів на підставі яких у останнього виникали б законні підстави для прийняття рішення про припинення будь яких операцій з клієнтами.

46. На переконання відповідача, суди попередніх інстанцій в межах, передбачених нормами процесуального права, надали належну оцінку усім обставинам справи стосовно наявності підстав і повноважень НБУ на прийняття вищезазначених рішень, їх обґрунтованості, а також повно і всебічно дослідили питання щодо дотримання визначеного законодавством порядку набуття Фондом гарантування вкладів фізичних осіб (далі також Фонд) повноважень органів управління Банку.

47. НБУ вважає, доводи касаційної скарги стосовно порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права є непереконливими, безпідставними й не підтверджують наявності таких порушень, не зумовлюють підстав для скасування ухвалених у цій справі та оскаржуваних у касаційному порядку судових рішень.

48. Посилаючись на норми статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність», статті 63 Закону України «Про Національний банк України», відповідач зазначає, що здійснював банківський нагляд за Банком у межах. Встановлених законом, і бездіяльності, на яку вказує позивач, не допустив, його прав не порушив. Висновки судів попередніх інстанцій щодо безпідставності таких тверджень вважає правильними і такими, що доводами касаційної скарги не спростовуються.

49. Ураховуючи вищевикладене, Національний банк України просить касаційну скаргу позивача залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій - без змін.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

50. Так, станом на час розгляду і вирішення цієї у судах попередніх інстанцій критерії законності та обґрунтованості судового рішення встановлювались статтею 159 Кодексу адміністративного судочинства у редакції, чинній до 15.12.2017, за приписами частин другої, третьої якої законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

51. Вищевказані положення процесуального закону не зазнали суттєвих змін й після викладення Кодексу адміністративного судочинства України у новій редакції після 15.12.2017.

52. Відповідно до частини першої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній з 01.01.2020, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

53. При вирішенні цього спору судами першої та апеляційної інстанцій були застосовані такі норми матеріального права.

54. Закон України «Про Національний банк України»:

частина перша статті 2. Національний банк України (далі - Національний банк) є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України;

частина перша статті 6. Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України;

пункт 8 частини першої статті 7. Відповідно до Конституції України основною функцією Національного банку є забезпечення стабільності грошової одиниці України;

пункти 1, 7 статті 15. Правління Національного банку: приймає рішення, зокрема: щодо банківського регулювання та нагляду; про застосування заходів впливу до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється Національним банком відповідно до Закону України "Про банки і банківську діяльність"; про віднесення банку до категорії проблемних або неплатоспроможних. Видає нормативно-правові акти Національного банку;

стаття 55. Головна мета банківського регулювання і нагляду - безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. Національний банк здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України. Національний банк здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку і економічних нормативів. Національний банк не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті;

частини перша, друга, четверта статті 56. Національний банк видає нормативно-правові акти з питань, віднесених до його повноважень, які є обов`язковими для органів державної влади і органів місцевого самоврядування, банків, підприємств, організацій та установ незалежно від форм власності, а також для фізичних осіб.

Нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом`якшують або скасовують відповідальність.

Нормативно-правові акти Національного банку підлягають обов`язковій державній реєстрації в Міністерстві юстиції України та набирають чинності відповідно до законодавства України;

Стаття 63. Національний банк не має права вимагати від банків виконання операцій та інших дій, не передбачених законами України та нормативними актами Національного банку;

частини перша-четверта статті 68. З метою забезпечення гласності з питань банківської діяльності та статистики платіжного балансу Національний банк:

1) публікує в друкованих органах Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України щорічний та квартальні баланси Національного банку;

2) видає щомісячний статистичний бюлетень та журнал "Вісник Національного банку України";

3) публікує в офіційних виданнях поточну банківську інформацію, інформацію з питань грошово-кредитної та банківської статистики, яка не належить до державної та банківської таємниці;

4) надає для опублікування інформацію з питань грошово-кредитної і банківської статистики та статистики платіжного балансу відповідно до міжнародних договорів;

5) забезпечує щомісячне інформування громадськості про рішення Правління Національного банку стосовно процентних ставок та умов проведення трансакцій з банками та про факти, які є важливими для осіб, що функціонують на фінансовому ринку, а також про здійснювану ним політику рефінансування, валютну політику, в тому числі публікує інформацію про:

надані банкам кредити (на строк більше 30 календарних днів) з обов`язковим зазначенням суми кредиту, типу наданого забезпечення та дати відповідного рішення Національного банку;

здійснення валютних інтервенцій з обов`язковим зазначенням виду операції (купівля/продаж іноземної валюти), обсягу операції, виду валюти та курсу валютної інтервенції.

Національний банк інформує громадськість про свою діяльність шляхом опублікування відповідних відомостей на сторінках офіційного інтернет-представництва Національного банку та в офіційному виданні Національного банку, проведення керівниками Національного банку прес-конференцій, виступів на радіо і телебаченні, створення програм та передач телерадіоорганізацією Національного банку та в інший передбачений законом спосіб.

Склад відомостей для опублікування в засобах масової інформації визначається Державним комітетом статистики України відповідно до законодавства України.

Власником зведеної інформації з питань грошово-кредитної та банківської діяльності є Національний банк, який встановлює режим доступу до неї відповідно до законодавства України. Використання офіційної банківської інформації іншими органами для широкого публікування можливе лише з дозволу Національного банку або з посиланням на джерело її офіційного опублікування;

55. Закон України «Про банки і банківську діяльність»:

Частини перша - четверта статті 5. Банки мають право самостійно володіти, користуватися та розпоряджатися майном, що перебуває у їхній власності.

Держава не відповідає за зобов`язаннями банків, а банки не відповідають за зобов`язаннями держави, якщо інше не передбачено законом або договором.

Національний банк України не відповідає за зобов`язаннями банків, а банки не відповідають за зобов`язаннями Національного банку України, якщо інше не передбачено законом або договором.

Органам державної влади і органам місцевого самоврядування забороняється будь-яким чином впливати на керівництво чи працівників банків у ході виконання ними службових обов`язків або втручатись у діяльність банку, за винятком випадків, передбачених законом;

частини перша, друга, дев`ята статті 67. Метою банківського нагляду є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках.

Наглядова діяльність Національного банку України охоплює всі банки, їх відокремлені підрозділи, афілійованих та споріднених осіб банків, банківські групи, учасників банківських груп на території України та за кордоном, установи іноземних банків в Україні, а також інших юридичних та фізичних осіб у частині дотримання вимог цього Закону щодо здійснення банківської діяльності.

При здійсненні банківського нагляду Національний банк України має право вимагати від банків та їх керівників, банківських груп, учасників банківських груп усунення порушень банківського законодавства, виконання нормативно-правових актів Національного банку України для уникнення або подолання небажаних наслідків, що можуть поставити під загрозу безпеку коштів, довірених таким банкам, або завдати шкоди належному веденню банківської діяльності. У разі якщо Національний банк України при здійсненні банківського нагляду дійшов висновку, що система управління ризиками банку є неефективною та/або неадекватною, банк зобов`язаний на вимогу Національного банку України невідкладно розробити та подати на погодження Національному банку України відповідний план заходів, спрямованих на усунення недоліків.

Національний банк України має право запровадити особливий режим контролю за діяльністю банку та призначити куратора банку. Особливий режим контролю є додатковим інструментом банківського нагляду, що використовується, як правило, одночасно із заходами впливу, встановленими статтею 73 цього Закону. Під час здійснення особливого режиму контролю за діяльністю банку Національний банк України має право заборонити банку використовувати для розрахунків прямі кореспондентські рахунки та/або вимагати від банку проведення розрахунків виключно через консолідований кореспондентський рахунок.

Національний банк України здійснює банківський нагляд у формі інспекційних перевірок та безвиїзного нагляду;

частина шоста статті 71. Національний банк України може прийняти рішення про проведення позапланової перевірки банку при наявності обґрунтованих підстав. Таке рішення має бути підписане Головою Національного банку України або уповноваженою ним особою;

пункти 7, 12, 13 статті 73. У разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об`єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких належать, зокрема: обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій; віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного; відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку;

частини перша - третя статті 76. Національний банк України зобов`язаний прийняти рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних у разі:

1) неприведення банком своєї діяльності у відповідність із вимогами законодавства, у тому числі нормативно-правових актів Національного банку України, після віднесення його до категорії проблемних, але не пізніше ніж через 180 днів з дня визнання його проблемним;

2) зменшення розміру регулятивного капіталу або нормативів капіталу банку до однієї третини від мінімального рівня, встановленого законом та/або нормативно-правовими актами Національного банку України;

3) невиконання банком протягом 10 робочих днів поспіль 10 і більше відсотків своїх зобов`язань перед вкладниками та іншими кредиторами.

Національний банк України не пізніше дня, наступного за днем прийняття рішення про віднесення банку до категорії неплатоспроможних, повідомляє про це рішення Фонд гарантування вкладів фізичних осіб для вжиття ним заходів, передбачених Законом України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

Національний банк України не здійснює банківський нагляд за банком, віднесеним до категорії неплатоспроможних, та перехідним банком, крім отримання звітності в установленому Національним банком України порядку;

частини перша - шоста статті 77. Банк може бути ліквідований:

1) за рішенням власників банку;

2) у разі відкликання Національним банком України банківської ліцензії з власної ініціативи або за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Національний банк України має право відкликати банківську ліцензію з власної ініціативи у разі, якщо:

1) виявлено, що документи, надані для отримання банківської ліцензії, містять недостовірну інформацію;

2) банк не виконав жодної банківської операції протягом року з дня отримання банківської ліцензії.

Національний банк України приймає рішення про відкликання у банку банківської ліцензії та ліквідацію банку за пропозицією Фонду гарантування вкладів фізичних осіб протягом п`яти днів з дня отримання такої пропозиції Фонду.

Порядок відкликання банківської ліцензії у банку, що ліквідується за ініціативою власників, визначається нормативно-правовими актами Національного банку України.

Національний банк України не пізніше дня, наступного за днем прийняття рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку, повідомляє про це банк та надсилає рішення до Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.

Фонд гарантування вкладів фізичних осіб у день отримання рішення Національного банку України про ліквідацію банку набуває прав ліквідатора банку та розпочинає процедуру його ліквідації відповідно до Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

56. Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 №731:

пункт 2. Державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер.

пункт 3. На державну реєстрацію подаються нормативно-правові акти, прийняті уповноваженими на це суб`єктами нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, що містять норми права, мають неперсоніфікований характер і розраховані на неодноразове застосування, незалежно від строку їх дії (постійні чи обмежені певним часом) та характеру відомостей, що в них містяться, у тому числі з грифами "Для службового користування", "Особливої важливості", "Цілком таємно", "Таємно" та іншими, а також прийняті в порядку експерименту;

пункт 4. Державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти будь-якого виду (постанови, накази, інструкції тощо), якщо в них є одна або більше норм, що:

а) зачіпають соціально-економічні, політичні, особисті та інші права, свободи й законні інтереси громадян, проголошені й гарантовані Конституцією та законами України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколами до неї, міжнародними договорами України, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та acquis communautaire, а також з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, встановлюють новий або змінюють, доповнюють чи скасовують організаційно-правовий механізм їх реалізації;

б) мають міжвідомчий характер, тобто є обов`язковими для інших міністерств, органів виконавчої влади, а також органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що не входять до сфери управління органу, який видав нормативно-правовий акт;

підпункти а), б) пункт 5. На державну реєстрацію не подаються акти: персонального характеру (про склад комісій, призначення на посаду і звільнення з неї, заохочення працівників тощо); дія яких вичерпується одноразовим застосуванням, крім актів про затвердження положень, інструкцій та інших, що містять правові норми.

У разі надходження акта, який не підлягає державній реєстрації, орган державної реєстрації протягом п`яти робочих днів повертає його суб`єкту нормотворення з відповідним обґрунтуванням.

57. Положення про Міністерство юстиції України, затверджене Указом Президента України від 06.04.2011 №395/2011:

підпункт 9 пункту 4 Мін`юст України відповідно до покладених на нього завдань здійснює державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, а також інших органів, акти яких відповідно до законодавства підлягають державній реєстрації.

Оцінка доводів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій

58. Відповідно до частин першої - третьої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

59. Згідно з частинами першою, другою статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції переглядає судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

60. Перевіряючи у межах повноважень, встановлених процесуальним законом, правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, а також надаючи оцінку аргументам учасників справи, висловленим у касаційній скарзі та запереченнях на неї, Верховний Суд виходить з такого.

61. За змістом пунктів 1, 7 частини першої статті 15 Закону України від 20.05.1999 №679-XIV «Про Національний банк України» у редакції, чинній станом на дату прийняття рішення комісії Національного банку України з питань нагляду та регулювання діяльності банків від 23.11.2012 №906 «Про зупинення здійснення окремих видів операцій Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика», постанов Правління Національного банку України від 20.12.2012 №548 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» до категорії неплатоспроможних» та від 20.03.2013 №97 «Про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» «Банк «Таврика», правління Національного банку приймає рішення, зокрема: щодо банківського регулювання та нагляду; про застосування заходів впливу до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється Національним банком відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність»; про віднесення банку до категорії проблемних або неплатоспроможних; видає нормативно-правові акти Національного банку.

62. Частиною другою статті 56 цього ж Закону встановлено, що нормативно-правові акти Національного банку видаються у формі постанов Правління Національного банку, а також інструкцій, положень, правил, що затверджуються постановами Правління Національного банку. Вони не можуть суперечити законам України та іншим законодавчим актам України і не мають зворотної сили, крім випадків, коли вони згідно з законом пом`якшують або скасовують відповідальність.

63. Заходи впливу встановлюють норми статті 73 Закону України від 07.12.2000 №2121-III «Про банки і банківську діяльність», пунктами 7, 12, 13 частини першої якої передбачено, що у разі порушення банками або іншими особами, які можуть бути об`єктом перевірки Національного банку України відповідно до цього Закону, банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку України, його вимог, встановлених відповідно до статті 66 цього Закону, або здійснення ризикової діяльності, яка загрожує інтересам вкладників чи інших кредиторів банку, Національний банк України адекватно вчиненому порушенню або рівню такої загрози має право застосувати заходи впливу, до яких належать, зокрема: обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій; віднесення банку до категорії проблемного або неплатоспроможного; відкликання банківської ліцензії та ліквідація банку.

64. Аналіз вищевикладених положень законодавства засвідчує, що Правління Національного банку уповноважене законом на прийняття рішень, у тому числі щодо банківського регулювання та нагляду, про застосування заходів впливу до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється Національним банком відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність», а також видає нормативно-правові акти Національного банку, які оформлюються постановами.

65. Зміст вказаних вище норм вказує і на те, що Правління Національного банку, в межах наданих йому повноважень, приймає акти як індивідуальної дії, так і нормативно - правового характеру.

66. За висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.10.2018 у справі №9901/415/18 за владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.

67. У вітчизняній теорії права загальновизнано, що нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов`язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб`єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.

68. Водночас, індивідуально-правові акти, як результати правозастосування, адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; вміщують індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише у письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.

69. Тобто, нормативно-правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються у нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує дію фактами його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв`язку з припиненням існування конкретних правовідносин.

70. Схожа позиція наводиться й Конституційним Судом України в Рішенні у справі щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення підпункту 2 пункту 3 розділу IV Закону України «Про Конституційний Суд України» стосовно правових актів органів Верховної Ради України (справа про акти органів Верховної Ради України) від 23.06.1997 №2-зп, справа №3/35-313), в якому визначено, що за своєю природою ненормативні правові акти, на відміну від нормативних, встановлюють не загальні правила поведінки, а конкретні приписи, звернені до окремого індивіда чи юридичної особи, застосовуються одноразово й після реалізації вичерпують свою дію.

71. Учасниками цієї справи не заперечується того, що рішення комісії Національного банку України з питань нагляду та регулювання діяльності банків від 23.11.2012 №906 і постанови Правління Національного банку України від 20.12.2012 №548 та від 20.03.2013 №97 є актами індивідуальної дії, а їх приналежність саме до індивідуальних актів підтверджуються змістом вищевказаних документів, досліджених судами попередніх інстанцій у судових засіданнях.

72. Не змінює цих обставин і те, що наведені вище рішення Правління Національного банку про віднесення ПАТ «Банк «Таврика» до категорії неплатоспроможних, про відкликання банківської ліцензії та його ліквідацію оформлені постановами.

73. Колегія суддів критично оцінює доводи касаційної скарги про те, що відповідач усупереч вимог закону протиправно оформив вищенаведені рішення, які є актами індивідуальної дії, постановами, оскільки такі твердження позивача ґрунтуються на неправильному розумінні змісту положень частини другої статті 56 Закону України «Про Національний банк України», яка лише уточнює форму видання Національним банком нормативно-правових актів й не встановлює заборони щодо оформлення у такий спосіб інших рішень Правління НБУ, зокрема, прийнятих ним у межах наданих законом повноважень актів індивідуальної дії. Такі обставини самостійно не можуть зумовлювати нечинності прийнятих Правлінням Національного банку рішень, які законом віднесені до його компетенції і прийняті у спосіб та в порядку, визначені законодавством.

74. При цьому, законодавством, яким врегульовано спірні правовідносини, не передбачено обов`язку Національного банку повідомляти або доводити до відома вкладників відповідного банку про прийняття ним рішень про застосування заходів впливу, передбачених Законом України «Про банки і банківську діяльність», до банків та інших осіб, діяльність яких перевіряється.

75. Не містить правового обґрунтування щодо наявності у відповідача такого обов`язку й поданий ОСОБА_1 позов.

76. Тому, враховуючи правову природу і характер прийнятих відповідачем рішення від 23.11.2012 №906 і постанов від 20.12.2012 №548 та від 20.03.2013 №97, предмет їх регулювання, колегія суддів вважає обґрунтованими наведені у оскаржуваних судових рішеннях мотиви про те, що такі адміністративні акти підлягали доведенню до відома лише особам, яких вони безпосередньо стосуються. За такого правового регулювання спірних правовідносин, особисте неповідомлення (недоведення до відома) Національним банком позивача у цій справі про прийняття вищевказаних рішення та постанов не свідчить про порушення відповідачем прав ОСОБА_1 .

77. Згідно ж з приписами пунктів 2, 5 Положення про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств, інших органів виконавчої влади, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.1992 №731, державній реєстрації підлягають нормативно-правові акти, що зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер.

78. На державну реєстрацію не подаються акти:

а) персонального характеру (про склад комісій, призначення на посаду і звільнення з неї, заохочення працівників тощо);

б) дія яких вичерпується одноразовим застосуванням, крім актів про затвердження положень, інструкцій та інших, що містять правові норми;

в) оперативно-розпорядчого характеру (разові доручення);

г) якими доводяться до відома підприємств, установ і організацій рішення вищестоящих органів;

д) спрямовані на організацію виконання рішень вищестоящих органів і власних рішень міністерств, інших органів виконавчої влади, що не мають нових правових норм;

е) рекомендаційного, роз`яснювального та інформаційного характеру (методичні рекомендації, роз`яснення, у тому числі податкові, тощо), нормативно-технічні документи (національні та регіональні стандарти, технічні умови, будівельні норми і правила, тарифно-кваліфікаційні довідники, кодекси усталеної практики, форми звітності, у тому числі щодо державних статистичних спостережень, адміністративних даних та інші).

79. Отже, будучи актами індивідуальної дії, що підтверджено судовим розглядом цієї справи і її учасниками не заперечується, вищевказані рішення та постави Правління НБУ не підлягали державній реєстрації.

80. Верховний Суд вважає, що суди попередніх інстанцій обґрунтовано не взяли до уваги посилання позивача, як на факти преюдиційного характеру, на ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28.05.2014 у справі №6-7239св14, де вказано, що постанова Правління Національного банку України від 20.12.2012 №548 «Про віднесення Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» до категорії неплатоспроможних» є підзаконним нормативно-правовим актом, який не тільки обмежує права вкладника на повернення вкладу, а й суперечить частині другій статті 1060 Цивільного кодексу України і не має юридичної сили, оскільки не зареєстрована у Міністерстві юстиції України, хоча й підлягали такій реєстрації в обов`язковому порядку.

81. З цього приводу колегія суддів зазначає, що відповідно до частини першої статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній станом на час розгляду цієї справи у судах попередніх інстанцій та ухвалення ними оскаржуваних судових рішень, обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

82. Однак, висновки, викладені в ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 28.05.2014 у справі №6-7239св14, правильно не прийняті до уваги судами попередніх інстанцій у якості встановлених обставин, оскільки такі є лише їх правовою оцінкою іншим судом.

83. Таке застосування норм процесуального права відповідає правовому висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у пункті 32 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2018 у справі №917/1345/17 (провадження №12-144гс18), згідно з яким преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи.

84. За таких обставин справи і правового регулювання спірних правовідносин, колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про безпідставність покладених в обґрунтуванні вимог позову тверджень позивача про те, що відповідачем порушено процедуру прийняття рішення від 23.11.2012 №906 і постанов від 20.12.2012 №548 та від 20.03.2013 №97 й про відсутність підстав для визнання нечинними цих актів як про це просив ОСОБА_1 у своїй позовній заяві.

85. Колегія суддів вважає правильними висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення цього позову й в частині визнання неправомірним застосування до позивача вищеназваних актів індивідуальної дії, визнання протиправним обмеження і позбавлення його в позасудовий спосіб права володіти, користуватися та розпоряджатися своєю власністю - власними заощадженнями у публічному акціонерному товаристві «Банк «Таврика», визнання протиправними дій та бездіяльності Національного банку України, що призвели до дискримінації позивача на володіння депозитними заощадженнями та відсотками за ними у ПАТ «Банк «Таврика» внаслідок видання та застосування цих актів.

86. З цього приводу колегія суддів зазначає, що як вбачається з встановлених судами попередніх інстанцій обставин цієї справи і наявних у ній доказів, досліджених у судових засіданнях, Національний банк, встановивши наявність критичної ситуації з керівництвом публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика», існування загрози значного відтоку залучених коштів, наявність незначних залишків коштів на коррахунку Банку в Національному банку України, загрозу невиконання зобов`язань перед кредиторами та вкладниками з вини банку, прийняв рішення від 23.11.2012 №906 «Про зупинення здійснення окремих видів операцій публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика», яким публічному акціонерному товариству «Банк «Таврика» зупинено у строк до 24.12.2012 здійснення окремих видів операцій.

87. Судами першої та апеляційної інстанцій також з`ясовано, що це рішення прийнято з метою недопущення порушення інтересів кредиторів і вкладників. Зокрема, було зупинено здійснення окремих видів операцій публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика», у тому числі, зупинено для використання для розрахунків прямих кореспондентських рахунків та приписано проведення розрахунків здійснювати виключно через консолідований кореспондентський рахунок, відкритого у Національному банку України.

88. Так, згідно Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 17.08.2012 №346 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17.09.2012 за №1590/21902, зупинення операцій - це тимчасова, на визначений строк, заборона банку здійснювати окремі види операцій.

89. Водночас, необхідно врахувати, що рішення комісії Національного банку України з питань нагляду та регулювання діяльності банків від 23.11.2012 №906 втратило чинність з огляду на прийняття Національним банком України постанови від 20.12.2012 №548 про віднесення Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» до категорії неплатоспроможних.

90. З обставин цієї справи, встановлених її судовим розглядом, також вбачається, що вищевказане рішення щодо зупинення окремих видів операцій не охоплювало банківські операції з видачі депозитів за договорами банківського вкладу і такі операції відповідачем на його підставі не зупинялись.

91. Незадоволення Банком письмових заяв ОСОБА_1 про дострокове закриття договорів банківського вкладу та/або виплати коштів за такими договорами не вказують на протиправність рішення від 23.11.2012 №906.

92. Такі дії з посиланням, у тому числі на зазначене вище рішення, вчинені безпосередньо «Банк «Таврика», а не Національним банком й можуть свідчити про його неправильне трактування Банком, однак не вказують на протиправні дії саме НБУ.

93. Крім того, варто наголосити, що вказаним вище рішенням НБУ від 23.11.2012 №906 не було зупинено можливості здійснення ПАТ «Банк «Таврика» операцій через консолідований рахунок, а постанови про визнання ПАТ «Банк «Таврика» проблемним, відповідно до вимог статті 75 Закону України «Про банки та банківську діяльність» у спірних правовідносинах не приймалося.

94. За наведеного, відсутні підстави стверджувати, що неможливість повернення ОСОБА_1 розміщеного ним у ПАТ «Банк «Таврика» депозиту і відсотків за ним після прийняття НБУ рішення від 23.11.2012 №906 зумовлено саме діями та/або бездіяльністю Національного банку внаслідок прийняття ним цього рішення і постанов, які, до того ж, не були йому адресовані й безпосередньо відповідачем до позивача не застосовувалися, і щодо яких, з урахуванням підстав цього позову та встановлених у справі обставин, не виявлено фактів їх протиправного характеру й порушення процедури їх прийняття.

95. Стосовно ж висновків судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для задоволення цього позову в частині вимог ОСОБА_1 визнати протиправними дії та бездіяльність Національного банку України щодо неналежного банківського нагляду за діяльністю Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» та захисту прав його вкладників, колегія суддів зазначає таке.

96. Відмовляючи у задоволенні таких позовних вимог ОСОБА_1 , суди першої та апеляційної інстанції з посиланням на норми статті 5 Закону України «Про банки і банківську діяльність» та статті 63 Закону України «Про Національний банк України», констатували, що відповідача не уповноважено втручатися в оперативну діяльність банку, у діяльність банку з приводу укладення та виконання договорів, за винятком застосування до банку заходів впливу у вигляді обмеження, зупинення чи припинення здійснення окремих видів здійснюваних банком операцій.

97. Проте, колегія суддів з таким висновком судів попередніх інстанцій не погоджується.

98. Так, згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

99. За статтею 99 Конституції України забезпечення стабільності грошової одиниці є основною функцією центрального банку держави - НБУ; а за змістом пункту 3.1 Рішення Конституційного Суду України №6-рп/2009 від 26.02.2009, Конституція України визначила правовий статус НБУ як центрального банку держави, основною функцією якого є забезпечення стабільності грошової одиниці України (стаття 99 Конституція України).

100. Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про Національний банк України» НБУ є центральним банком України, особливим центральним органом державного управління, юридичний статус, завдання, функції, повноваження і принципи організації якого визначаються Конституцією України, цим Законом та іншими законами України.

101. Банківське регулювання - це одна із функцій Національного банку України, яка полягає у створенні системи норм, що регулюють діяльність банків, визначають загальні принципи банківської діяльності, порядок здійснення банківського нагляду, відповідальність за порушення банківського законодавства (стаття 1 Закону України «Про Національний банк України»).

102. Відповідно до статті 55 цього ж Закону головна мета банківського регулювання і нагляду - це безпека та фінансова стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів. НБУ здійснює функції банківського регулювання і нагляду на індивідуальній та консолідованій основі за діяльністю банків та банківських груп у межах та порядку, передбачених законодавством України. НБУ здійснює постійний нагляд за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів НБУ і економічних нормативів. НБУ не здійснює перевірок і ревізій фінансово-господарської діяльності осіб, зазначених у цій статті.

103. Статтею 67 «Про банки і банківську діяльність» визначено мету банківського нагляду, якою є стабільність банківської системи та захист інтересів вкладників і кредиторів банку щодо безпеки зберігання коштів клієнтів на банківських рахунках. НБУ здійснює банківський нагляд у формі інспекційних перевірок та безвиїзного нагляду.

104. Аналіз зазначених норм свідчить, що НБУ бере участь у виконанні функцій держави в банківському секторі та наділений при цьому певними владно-розпорядчими повноваженнями для виконання своїх функцій, що притаманно органам державної влади.

105. У свою чергу банківський сектор - це особлива сфера, де одні суб`єкти господарювання довіряють власні кошти іншим, а тому існує ризик можливості з боку банків (власників, акціонерів тощо) незаконно привласнити такі кошти і уникнути відповідальності.

106. Для запобігання цьому (серед інших функцій) функціонує НБУ як особливий державний орган, який регулює банківську діяльність, здійснює контроль і нагляд за банками з метою недопущення протиправної діяльності доведення банку до неплатоспроможності та привласнення коштів вкладників.

107. НБУ зобов`язаний вчиняти заходи впливу та контролю з метою недопущення порушення норм банківського законодавства (насамперед зі сторони банків) та відновлення платоспроможності і стабільності банків.

108. Такі висновки щодо правового статусу і компетенції НБУ у сфері банківського нагляду наведено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2022 у справі №910/6175/19.

109. Тобто, Національний банк України як центральний банк України із особливим статусом державного управління, має забезпечувати безпеку та фінансову стабільність банківської системи, захист інтересів вкладників і кредиторів, що досягається постійним наглядом за дотриманням банками, їх підрозділами, афілійованими та спорідненими особами банків на території України та за кордоном, банківськими групами, представництвами та філіями іноземних банків в Україні, а також іншими юридичними та фізичними особами банківського законодавства, нормативно-правових актів Національного банку і економічних нормативів.

110. З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів констатує, що здійснення Національним банком у встановлених законодавством межах банківського нагляду й застосування ним заходів впливу, передбачених законом, не є втручанням в оперативну діяльність банку або у діяльність банку з приводу укладення та виконання договорів як помилково вважали суди попередніх інстанцій та переслідує легітимну мету, сприяє досягненню загальносуспільної мети у забезпеченні належного функціонування і розвитку банківської системи України, недопущення зловживань у банківському секторі його учасниками, захисту прав, зокрема, вкладників банків.

111. У справі ж, яка розглядається, як про це можливо стверджувати виходячи з встановлених у ній обставин та доводів сторін, їх вимог, правовідносини виникли у сфері банківського нагляду, а предмет спору охоплює питання стосовно належності/неналежності виконання відповідачем повноважень у цій сфері, що, на переконання ОСОБА_1 , призвело до порушення його прав і позбавило його можливості вільно володіти та розпоряджатися своїм майном - грошовими коштами, розміщеними у ПАТ «Банк «Таврика» на умовах, визначених договором банківського вкладу, призвело до втрати цих коштів.

112. Відповідно до частин першої, четвертої статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

113. Види майна, що вважаються валютними цінностями, та порядок вчинення правочинів з ними встановлюються законом (частина перша статті 193 Цивільного кодексу України).

114. За визначенням, наведеним у статті 1 Закону України від 21.06.2018 №2473-VIII «Про валюту і валютні операції» валютні цінності - національна валюта (гривня), іноземна валюта та банківські метали.

115. Наявне і належне особі майно, а саме - грошові кошти, охоплюється поняттям «своє майно», згідно зі статтею 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод у розумінні практики Європейського суду з прав людини (Рішення Європейського суду з прав людини від 11.07.2017 року у справі «Moreira Ferreira v. Portugal»).

116. Отже, грошові кошти, розміщені позивачем на рахунках у ПАТ «Банк «Таврика» є його майном і на них поширюються загальні положення законодавства про право власності, яке є непорушним.

117. Вкладом, у розумінні статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність», є кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

118. Відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком (частина перша статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

119. ОСОБА_1 у цій справі слушно зауважує, що для запобігання незаконному привласненню коштів, розміщених на вкладі у банку, і уникнення передбаченої законом відповідальності (серед інших функцій) функціонує Національний банк України як особливий державний орган, який регулює банківську діяльність, здійснює контроль і нагляд за банками з метою недопущення протиправної діяльності доведення банку до неплатоспроможності та привласнення коштів вкладників.

120. Національний банк України зобов`язаний вчиняти заходи впливу та контролю з метою недопущення порушення норм банківського законодавства (насамперед зі сторони банків) та відновлення платоспроможності і стабільності банків. У випадку ж несвоєчасного вчинення Національним банком України зазначених дій (наприклад, у разі протиправної бездіяльності НБУ, підтвердженої у встановленому законом порядку), відбувається порушення прав вкладників у вигляді неповернутих грошових коштів (депозиту позивача в даному випадку).

121. У адміністративному процесі визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та стягнення з відповідача - суб`єкта владних повноважень коштів на відшкодування шкоди, заподіяної його протиправними рішеннями, дією або бездіяльністю, визначено як способи судового захисту (стаття 5 Кодексу адміністративного судочинства України) і належить до повноважень адміністративного суду відповідно до статті 245 цього Кодексу.

122. Відповідно ж до статті 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

123. Таким чином, бездіяльність Національного банку України щодо невжиття належних заходів забезпечення захисту законних інтересів вкладників і кредиторів, яка призвела до порушень прав вкладників у вигляді неповернутих грошових коштів, за певних обставин може розцінюватись як шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади. Особи, що постраждали внаслідок такої бездіяльності можуть вимагати компенсації відповідно до статті 1173 Цивільного кодексу України.

124. Такі висновки узгоджуються з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду від 02.10.2019 у справі №826/9802/17.

125. У спірних відносинах, що розглядаються, шкода - це не тільки обов`язкова умова, але й міра відповідальності, оскільки за загальним правилом зазначеної статті завдана шкода відшкодовується в повному обсязі (йдеться про реальну шкоду).

126. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода, що спричинила порушення цивільного права, стала об`єктивним наслідком поведінки завдавача шкоди.

127. Таким чином, колегія суддів зазначає, що необхідною підставою для притягнення НБУ до відповідальності у вигляді стягнення шкоди є факти неправомірних дій цього органу, наявність шкоди та причинний зв`язок між неправомірними діями і заподіяною шкодою.

128. Такі критерії відшкодування шкоди у випадку вчинення НБУ неправомірних дій окреслені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.02.2022 у справі №910/6175/19 й колегія суддів не вбачає перешкод для застосування цієї правової позиції до правовідносин, що виникли у справі, яка розглядається, і стосуються протиправної бездіяльності відповідача.

129. Разом з тим, суд першої інстанції, обмежившись аргументами щодо відсутності у відповідача повноважень щодо втручання в оперативну діяльність банку або у діяльність банку з приводу укладення та виконання договорів, не надав жодної оцінки доводам позивача стосовно допущення відповідачем бездіяльності під час здійснення ним банківського нагляду щодо ПАТ «Банк «Таврика», не встановив обставин справи в цій частині й не перевірив їх належними, допустимими, достатніми і достовірними доказами.

130. Зокрема, суд першої інстанції не встановив, чи мали місце дії та бездіяльність НБУ, на які вказує позивач, а саме:

щодо незаконного списання коштів 27.11.2012 з кореспондентського рахунку ПАТ «Банк «Таврика» під час роботи комісії НБУ в цьому Банку у розмірі 211 837 947,47 гривень за нелегітимним як стверджував позивач електронним підписом колишнього виконуючого обов`язки голови правління Публічного акціонерного товариства «Банк «Таврика» ОСОБА_19, який на дату списання коштів офіційно був звільнений і, крім того, виконував раніше службові обов`язки без погодження з НБУ;

щодо неналежного банківського нагляду за ПАТ «Банк «Таврика» та захисту прав його вкладників під час роботи комісії НБУ в ПАТ «Банк «Таврика», що призвели до виведення ліквідаційних матеріальних застав за кредитними договорами, зокрема: іпотеки нерухомого майна (на загальну суму 98 559,9 тис. грн), майнових прав на грошові кошти (депозити) (на загальну суму 107 928,5 тис. грн) та незаконної заміни об`єктів іпотеки (на загальну суму 406 037,8 тис. грн) на твори образотворчого мистецтва).

131. Суди попередніх інстанцій у передбаченому процесуальним законом порядку не з`ясували, які наслідки від вищевказаних дій та бездіяльності відповідача (у разі їх наявності) настали для ОСОБА_1 , чи були порушені внаслідок цього його права та/або інтереси, за захистом яких він звернення до суду, а також не навели у оскаржуваних судових рішеннях жодних мотивів щодо цих обставин, не зазначили норми права, які підлягають застосуванню, або мотиви незастосування норм права, на які посилалися сторони.

132. Суд першої інстанції повністю проігнорував посилання позивача на неможливість, з огляду на закріплений у статті 58 Конституції України принцип незворотності дії у часі законів та інших нормативно - правових актів, застосування до спірних правовідносин норм Закону України від 23.02.2012 №4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб», на неконституційності якого неодноразово наполягав ОСОБА_1 , й, у контексті вказаних аргументів, не встановив, який вплив на права та/або обов`язки позивача, щодо захисту яких подано цей позов, мали оскаржувані у цій справі акти НБУ, на підставі яких було розпочато процедуру виведення неплатоспроможного банку (ПАТ «Банк «Таврика») з ринку.

133. Як наслідок таких процесуальних порушень, оскаржувана постанова суду першої інстанції не може бути визнана законною та обґрунтованою, тобто такою яка ухвалена з дотриманням норм процесуального права, з повним і всебічним з`ясуванням усіх обставин справи, що мають значення для правильного її вирішення.

134. До того ж, від результатів розгляду судом вищевказаних вимог позовної заяви, залежить й вирішення похідної позовної вимоги про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної, на думку позивача, спірними актами НБУ, його незаконними діями та бездіяльністю, що призвели до обмеження та позбавлення (дискримінації) права ОСОБА_1 володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю - власними заощадженнями та відсотками за ними, що були розміщені за договорами банківських страхових вкладів у Публічному акціонерному товаристві «Банк «Таврика», терміни яких закінчились, у розмірі 1 289 749,55 грн., який визначений у листі уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб від 11.07.2013 року вх.№0615/4.

135. Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову в цій частині, дійшов висновку про відсутність такої шкоди з посиланням лише на те, що позивач не позбавлений можливості заявити кредиторські вимоги щодо відшкодування вищевказаних грошових коштів в порядку черговості, однак не з`ясував і не перевірив доказами ці обставини справи, не встановив, чи заявлялись такі вимоги ОСОБА_1 і чи були задоволені вимоги позивача як кредитора банку відповідної черги.

136. Не досліджено судом першої інстанції й питання щодо наявності чи відсутності причинно-наслідкового зв`язку між спірними актами, діями та бездіяльністю НБУ, про які зазначав позивач (у разі, якщо суд дійде висновку про їх протиправний характер), та матеріально шкодою, вимоги про відшкодування якої заявляє ОСОБА_1 (якщо буде доведено її фактичну наявність).

137. Без з`ясування цих обставин і надання їм належної правової оцінки з перевіркою належними, допустимими, достовірними і достатніми доказами, висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні вищезгаданої частини позову є передчасним і не ґрунтується на дотриманні норм процесуального права.

138. Суд же касаційної інстанції, в силу встановлених статтею 341 Кодексу адміністративного судочинства України повноважень, на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права, тобто вирішує виключно питання права, і не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

139. В той же час, згідно з положеннями частин першої, четвертої, п`ятої статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній станом на час розгляду і вирішення цієї справи у судах першої та апеляційної інстанцій, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

140. Судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

141. Такі критерії законності та обґрунтованості судового рішення встановлені у статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній до 15.12.2017 та не зазнали суттєвих змін після вказаної дати у зв`язку з викладенням цього Кодексу у новій редакції і були відображені у його статті 242. Варто наголосити, що такі критерії законності та обґрунтованості судового рішення поширюють свою дію і на усі судові рішення, в тому числі, ухвалені судом апеляційної інстанції.

142. Окрім цього, частина третя статті 163 Кодексу адміністративного судочинства України у редакції, чинній до 15.12.2017, вимагала від суду, який розглянув справу, у мотивувальній частині судового рішення, яким закінчується розгляд справи по суті спору, зазначити: встановлені судом обставин із посиланням на докази, а також мотивів неврахування окремих доказів; мотиви, з яких суд виходив при прийнятті постанови, і положення закону, яким він керувався.

143. Із викладенням Кодексу адміністративного судочинства України у новій редакції, яка набула чинності після 15.12.2017, вимоги щодо мотивованості судового рішення були посилені, зокрема, частина четверта статті 246 цього Кодексу вимагає від суду, який розглянув справу, у мотивувальній частині судового рішення, яким закінчується розгляд справи по суті спору, зазначити таке:

1) обставини, встановлені судом, та зміст спірних правовідносин, з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини;

2) докази, відхилені судом, та мотиви їх відхилення;

3) мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову;

4) чи були і ким порушені, не визнані або оспорені права чи інтереси, за захистом яких мало місце звернення до суду, та мотиви такого висновку;

5) норми права, які застосував суд, та мотиви їх застосування;

6) норми права, на які посилалися сторони, які суд не застосував, та мотиви їх незастосування;

7) мотиви, з яких у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суд, відмовляючи у позові, дійшов висновку, що оскаржуване рішення, дія чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень визнано судом таким, що вчинено відповідно до вимог частини другої статті 2 цього Кодексу.

144. З огляду на наявні і закріплені у статях 195, 198 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції до 15.12.2017) та статтях 308, 315 цього ж Кодексу у чинній редакції межі перегляду судом апеляційної інстанції і його повноваження, такий адміністративний суд має достатню компетенцію для вирішення справи по суті, для чого може, зокрема, дослідити докази, які не досліджувалися у суді першої інстанції, з власної ініціативи або за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, дослідити також докази, які досліджувалися судом першої інстанції з порушенням вимог цього Кодексу, досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї тощо.

145. Однак, у справі, що розглядається, апеляційний суд, маючи достатній обсяг повноважень, не усунув допущених судом першої інстанції процесуальних порушень і, повністю повторивши наведені у рішенні суду першої інстанції мотиви і висновки, погодився із позицією суду по суті спору, взявши до уваги факти, які не ґрунтувались на повному і всебічному з`ясуванні обставин справи і перевірці їх доказами.

146. Верховний Суд звертає увагу, що частиною другою статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

147. Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

148. Відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

149. Для встановлення конкретних ознак (критеріїв) мотивованості судового рішення варто врахувати практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ).

150. Наприклад, у справі «Салов проти України» (заява № 65518/01; пункт 89) ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно статті 6 Конвенції рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99; пункт 30).

151. У іншому рішенні, зокрема, у справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; пункт 58) зазначено, що призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява №49684/99, пункт 30). На важливість дотримання судами вимоги щодо мотивованості (обґрунтованості) рішень йдеться також у ряді інших рішень ЄСПЛ.

152. Так, в пункті 31 рішення у справі "Волошин проти України" (№15853/08) та пункті 22 рішення у справі "Бацаніна проти Росії" (№3932/02) зазначено, що принцип рівності сторін вимагає "справедливого балансу між сторонами", і кожній стороні має бути надано відповідну можливість для представлення своєї справи в умовах, що не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з її.

153. У пункті 25 рішення у справі "Проніна проти України" (№63566/00), пункту 13 рішення у справі "Петриченко проти України" (№2586/07) та пункту 280 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Нечипорук і Йонкало проти України" (№ 42310/04) була висловлена позиція, згідно з якою Суд зобов`язаний оцінити кожен специфічний, доречний та важливий аргумент, а інакше він не виконує свої зобов`язання щодо пункту 1 статті 6 Конвенції.

154. Крім цього у пункті 42 рішення у справі «Бендерський проти України» (№22750/02) вказано, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи (… ). Конвенція не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних (…). Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином вивчені судом.

155. Таким чином, згідно з уже розробленими теоретичними підходами, зробленими на основі аналізу прецедентної практики ЄСПЛ, можна дійти висновку про такі критерії мотивованості судового рішення: 1) у рішенні вмотивовано питання факту та права, проте обсяг умотивування може відрізнятися залежно від характеру рішення та обставин справи; 2) у рішенні містяться відповіді на головні аргументи сторін; 3) у рішенні чітко та доступно зазначені доводи і мотиви, на підставі яких обґрунтовано позицію суду, що дає змогу стороні правильно аргументувати апеляційну або касаційну скаргу; 4) рішення є підтвердженням того, що сторони були почуті судом; 5) рішення є результатом неупередженого вивчення судом зауважень, доводів та доказів, що представлені сторонами; 6) у рішенні обґрунтовано дії суду щодо вибору аргументів та прийняття доказів сторін.

156. Оскаржувані ж судові рішення судів попередніх інстанцій не відповідають вищенаведеним вимогам процесуального закону і критеріям вмотивованості судового рішення, оскільки у їх мотивувальній частині не надано належної оцінки усім аргументам учасників справи, висловлених в обґрунтуванні позовних вимог, не з`ясовано дійсного змісту спірних правовідносин та не встановлено обставин справи, відсутні посилання на докази, їх оцінка.

157. Щодо порушеного ОСОБА_18 питання про постановлення окремої ухвали (а.с. 38 том 5), колегія суддів зазначає таке.

158. Обґрунтовуючи вищевказану вимогу, заявник вказує на те, що Верховний Суд може постановити ухвалу, якою, якщо не встановити граничний термін для розгляду, то констатувати порушення прав людини, а також строків розгляду інших судових справ, відповідно до норм міжнародного права при розгляді Конституційним Судом України подання Верховного Суду України від 07.08.2015 №4/1868(15) щодо відповідності (конституційності) Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» положенням статті 6, частини першої статті 8, частини четвертої статті 13, статей 21, 22, частин першої, четвертої, п`ятої статті 41 Конституції України.

159. ОСОБА_18 вважає, що постановлення такої ухвали Верховним Судом буде відповідати основним засадам судочинства в Україні та нормам міжнародного права, а також спонукає до скорішого розгляду вказаного подання Конституційним Судом України. Вказані обставини, на переконання заявника, призведуть до усунення обставин, що викликали зупинення провадження у справі, яка розглядається, та продовження її розгляду.

160. Посилаючись на вищевикладене, ОСОБА_18 просить постановити у справі №826/9693/13-а ухвалу, якою визнати строк розгляду Конституційним Судом України конституційного подання Верховного Суду України від 07.08.2015 №4/1868(15) щодо відповідності (конституційності) Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» положенням статті 6, частини першої статті 8, частини четвертої статті 13, статей 21, 22, частин першої, четвертої, п`ятої статті 41 Конституції України, таким що:

не відповідає практиці Європейського суду з прав людини, Конституції України та іншим нормам чинного законодавства України,

перешкоджає поновленню провадження у інших справах згідно до норм Кодексу адміністративного судочинства України;

порушує права як заявника так і права осіб, що до нього приєднались, оскільки справа №826/9693/13-а має для них виняткове значення.

161. Так, за змістом статті 249 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, виявивши під час розгляду справи порушення закону, може постановити окрему ухвалу і направити її відповідним суб`єктам владних повноважень для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.

У разі необхідності суд може постановити окрему ухвалу про наявність підстав для розгляду питання щодо притягнення до відповідальності осіб, рішення, дії чи бездіяльність яких визнаються протиправними.

Суд може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання процесуальними правами, порушення процесуальних обов`язків, неналежного виконання професійних обов`язків (в тому числі якщо підписана адвокатом чи прокурором позовна заява містить суттєві недоліки) або іншого порушення законодавства адвокатом або прокурором. Окрема ухвала щодо прокурора або адвоката надсилається органу, до повноважень якого належить притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурора або адвоката відповідно.

В окремій ухвалі суд має зазначити закон чи інший нормативно-правовий акт (у тому числі його статтю, пункт тощо), вимоги яких порушено, і в чому саме полягає порушення.

З метою забезпечення виконання вказівок, що містяться в окремій ухвалі, суд встановлює у ній строк для надання відповіді залежно від змісту вказівок та терміну, необхідного для їх виконання.

Окрему ухвалу може бути винесено судом першої інстанції, судами апеляційної чи касаційної інстанцій.

Суд вищої інстанції може постановити окрему ухвалу в разі допущення судом нижчої інстанції неправильного застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, незалежно від того, чи є такі порушення підставою для скасування або зміни судового рішення. Такі самі повноваження має Велика Палата Верховного Суду щодо питань передачі справ на розгляд Великої Палати.

Окрема ухвала стосовно порушення законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення, надсилається прокурору або органу досудового розслідування, які повинні надати суду відповідь про вжиті ними заходи у визначений в окремій ухвалі строк. За відповідним клопотанням прокурора або органу досудового розслідування вказаний строк може бути продовжено.

162. Проаналізувавши викладені ОСОБА_18 аргументи та обставини, наведені в обґрунтуванні наявності підстав для постановлення Верховним Судом окремої ухвали, колегія суддів не вважає їх такими, що у розумінні норм статті 249 Кодексу адміністративного судочинства України можуть зумовлювати ухвалення такого судового рішення і що це є необхідним, переслідує визначену процесуальним законом мету застосування такого інституту.

163. Зокрема, заявником не наведено посилань на жодну норму Конституції та/або законів України, якими регламентовано діяльність Конституційного Суду України щодо розгляду справ у цьому Суді, та які, на його думку, були порушені під час конституційного провадження, що здійснюється на підставі конституційного подання Верховного Суду України.

164. Заявлені ОСОБА_18 вимоги і наведені у їх обґрунтуванні аргументи засвідчують, що такі фактично спрямовані на спонукання вчинення Конституційним Судом України дій стосовно прискорення розгляду ним конституційного подання з метою поновлення провадження у адміністративній справі, яка розглядається, а також у інших справах, у яких провадження було зупинено до ухвалення Конституційним Судом України рішення у справі за конституційним поданням Верховного Суду України від 07.08.2015 №4/1868(15) щодо відповідності (конституційності) Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб» положенням статті 6, частини першої статті 8, частини четвертої статті 13, статей 21, 22, частин першої, четвертої, п`ятої статті 41 Конституції України.

165. Однак, вищевикладене не узгоджується з приписами частини першої статті 249 Кодексу адміністративного судочинства України, яка визначає, що окрема ухвала постановляється з метою вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.

166. При цьому, відповідно до частини другої статті 147, частин першої, другої статті 149 Конституції України діяльність Конституційного Суду України ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, гласності, обґрунтованості та обов`язковості ухвалених ним рішень i висновків. Незалежність і недоторканність судді Конституційного Суду України гарантуються Конституцією і законами України. Вплив на суддю Конституційного Суду України у будь-який спосіб забороняється.

167. Із такими конституційними положеннями перекликаються й норми статті 2 Закону України від 13.07.2017 №2136-VIII «Про Конституційний Суд України», якою визначено засади діяльності цього Суду.

168. Тому, колегія суддів вважає, що задоволення заявлених ОСОБА_18 вимог у тому вигляді, у якому вони сформульовані, й на підставі доводів, наведених у їх обґрунтуванні, суперечитиме конституційним і законодавчим засадам діяльності Конституційного Суду України.

169. Верховний Суд відзначає, що під час розгляду цієї справи у суді касаційної інстанції колегія суддів не встановила передбачених у диспозиції статті 249 Кодексу адміністративного судочинства України обставин для постановлення окремої ухвали у справі, яка розглядається, а наявності таких передумов з вказаних ОСОБА_18 доводів не вбачається.

170. З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів не знаходить визначених процесуальним законом підстав для постановлення окремої ухвали у справі, що розглядається.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

171. Відповідно до частини другої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України підставою для скасування судових рішень судів першої та (або) апеляційної інстанцій і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази.

172. Ураховуючи, що суди попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні частини позовних вимог допустили порушення норм процесуального права, яке унеможливило встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, та перевірку їх доказами, то це, у відповідності до пункту 3 частини другої статті 353 Кодексу адміністративного судочинства України, є підставою для скасування судових рішень та направлення справи на новий судовий розгляд.

173. Під час нового розгляду справи суду слід взяти до уваги викладене в цій постанові і встановити зазначені в ній обставини, що стосуються обсягу та змісту спірних правовідносин і охоплюються предметом доказування, надати належну і повну юридичну оцінку цим обставинам та усім аргументам, наведеним у позовній заяві, перевірити їх доказами та постановити рішення відповідно до вимог 242 Кодексу адміністративного судочинства України.

174. Керуючись статтями 340, 341, 344, 349, 353, 355, 356, підпунктом 4 пункту 1 Розділу VІІ «Перехідні положення» Кодексу адміністративного судочинства України, пунктом 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15.01.2020 №460-IX,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та осіб, які приєдналися до касаційної скарги: ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , задовольнити.

Постанову Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.12.2013 та ухвалу Київського апеляційного адміністративного суду від 22.07.2014 скасувати, а справу направити на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною і не оскаржується.

Суддя-доповідач Н.В. Коваленко

Судді: Я.О. Берназюк

С.М. Чиркін