ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 січня 2023 року м. Чернівці Справа № 600/2302/22-а

Чернівецький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Левицького В.К., розглянув у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Обласної комунальної установи Центр медико-соціальної експертизи про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

У С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивачка) звернулася до суду з вказаним позовом, в якому просить:

-визнати протиправною бездіяльність Обласної комунальної установи Центр медико-соціальної експертизи (далі - відповідач) щодо ненадання відповіді на запит ОСОБА_1 вiд 27.04.2022;

-зобов`язати Обласну комунальну медичну установу Центр медико-соціальної експертизи надати інформацію та копії документів, зазначених у запиті ОСОБА_1 вiд 27.04.2022.

В обґрунтування позовних вимог позивачка зазначала, що звернулася до відповідача із запитами про надання інформації. Однак, відповідачем відмовлено в наданні запитуваних документів.

Відмову відповідача в наданні запитуваної інформації позивачка вважає протиправною, оскільки порушує її право на отримання інформації.

Обласною комунальною установою Центр медико-соціальної експертизи подано до суду відзив, в якому просить відмовити позивачці в задоволенні позову. В обґрунтування заперечень відповідач зазначав, що запитувана позивачкою інформація не є публічною. Відповідно, запит на інформацією по своїй суті є зверненням в розумінні Закону України «Про звернення громадян». На переконання відповідача, за наслідками розгляду порушеного позивачкою питання було надано детальну інформацію.

Сторони скористалися правами, передбаченими ст. ст. 163, 164 КАС України, та подали до суду заяви по суті.

З`ясувавши обставини, на які учасники справи посилаються як на підставі своїх вимог і заперечень, дослідивши письмові докази по справі, судом встановлено наступне.

Як зазначала позивачка в позовній заяві та не заперечувалося відповідачем, з метою продовження встановленої інвалідності позивачка щороку, в т.ч в 2019 2022 роках проходила огляд у міжрайонній загально-профільній МСЕК № 1. У 2022 році такий огляд відбувся 16.03.2022.

15.04.2022 позивачка, керуючись Законом України «Про доступ до публічної інформації», звернулася до відповідача із запитом на інформацію, в якому просила надати письмову інформацію чи прийнято рішення МСЕК щодо продовження (встановлення) їй інвалідності (а.с. 14).

Крім того, у запиті позивачка просила надати належним чином завірених копій наступних документів:

-рішення МСЕК щодо неї та інших документів на підставі яких прийнято відповідне рішення у 2022 році;

-протоколу (витяг з протоколу) засідання МСЕК у ході якого було прийнято вищеописане рішення (у випадку ведення такого протоколу);

-рішень МСЕК та вищеописаних документів (у т. ч. протоколів) за період 2019-2021 років.

20.04.2022 відповідач направив на адресу позивачки листа за вих. № 144, в якому повідомив, що згідно акту огляду міжрайонної загально-профільної МСЕК від 16.03.2022 № 147/1 її визнано особою, яка потребує обмеження в праці по лінії ЛКК. Згідно журналу реєстрації вихідної кореспонденції згаданої комісії довідка про невизнання позивачки особою з інвалідністю за формою № 167/О, яка затверджена наказом МОЗ № 577 від 30.07.2012, була надіслана на її адресу 17.03.2022. У зв`язку із неотриманням довідки, 15.04.2022 позивачку було запрошено по телефону на засідання обласної МСЕК на 16.04.2022 в порядку контролю, на яке вона не з`явилася (а.с. 15).

У листі також наведено, що станом на 20.04.2022 рішення первинної МСЕК про невизнання позивачки особою з інвалідністю набрало законної сили.

27.04.2022 позивачка повторно звернулася до відповідача із запитом на інформацію, в якому, керуючись Законом України «Про доступ до публічної інформації», просила надати письмову інформацію у вигляді належним чином завірених копій наступних документів:

акт огляду міжрайонної загально-профільної МСЕК від 16.03.2022 №147;

висновок комісії за результатами огляду ОСОБА_1 у 2022 році;

рішення, прийнятого за результатами огляду позивачки МСЕК у 2022 році, а також інших документів, на підставі яких прийнято таке рішення;

інформацію чи вівся протокол засідання МСЕК, за результатами якого було прийнято рішення про визнання/невизнання ОСОБА_1 інвалідом;

належним чином завірену копію такого протоколу (витяг з протоколу) за наявності;

належним чином завірені копії вищеописаних рішень МСЕК та вищеописаних документів (у т. ч. копій протоколів засідання та актів огляду) за період 2019-2021 років (а.с. 12).

За результатами розгляду запиту, 02.05.2022 відповідач листом за вих. № 20 надав позивачу відповідь, в якому повідомив, що матеріали медико-експертної справи, протоколи засідань та акти оглядів комісії належать до документів, які становлять лікарську таємницю, тому їх видача особам котрі освідчувалися на комісії, законодавством не передбачена (а.с. 13).

У листі відповідач зазначив, що згідно абзацу 3 п. 24 Положення про МСЕ особі, яку визнано інвалідом або стосовно якої встановлено факт втрати професійної працездатності, видача виписки з акту огляду комісії на руки забороняється.

Відповідно до п. 23 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності у разі незгоди з рішенням міжрайонної МСЕК обласна МСЕК на протязі місяця проводить повторний огляд заявника і приймає відповідне рішення.

Згідно останнього акту огляду міжрайонної загально-профільної МСЕК №1 від 16.03.2022 №147/1 позивачку визнано особою, яка потребує обмеження в праці по лінії ЛКК.

15.04.22 з метою контрольного огляду, встановлення інших обставин, які призвели до такого явища, позивачку було запрошено по телефону на засідання обласної МСЕК на 16.04.2022, на яке вона не з`явилася.

У листі відповідачем звернуто увагу, що станом на 02.05.2022 рішення первинної МСЕК про невизнання позивачку особою з інвалідністю набрало юридичної сили.

Крім того, відповідач проінформував позивачку, що відповідно до абз. 2 ст. 8 Закону України «Про звернення громадян» не розглядаються повторні звернення одним і тим же органом від одного і того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті, а також ті звернення, терміни розгляду яких передбачено статтею 17 цього Закону, та звернення осіб, визнаних судом недієздатними.

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо ненадання відповіді на запит від 27.04.2022, позивач звернувся до суду з вказаним позовом.

Розглянувши матеріали справи, встановивши фактичні обставини в справі, дослідивши та оцінивши надані докази в сукупності, проаналізувавши законодавство, яке регулює спірні правовідносини, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч. 1 ст. 68 Конституції України, кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Тобто, усі без виключення суб`єкти права на території України зобов`язані дотримуватись існуючого у Державі правового порядку, а суб`єкти владних повноважень (органи публічної адміністрації) додатково обтяжені ще й обов`язком виконувати доведені законом завдання виключно за наявності приводів та способом, чітко обумовленими законом.

Частиною 3 ст. 32 Конституції України задекларовано, що кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір. Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя (ст. 34 Конституції України).

Згідно з ст. 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

У Рішенні Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України "Про інформацію" та ст. 12 Закону України "Про прокуратуру" (справа К. Г. Устименка) від 30.10.1997 справа № 18/203-97 (№ 5-зп) визначено, що медична інформація - це свідчення про стан здоров`я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі і про наявність ризику для життя і здоров`я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної.

Крім того, у Рішенні Конституційного Суду України зазначено обов`язок лікаря на вимогу пацієнта та членів його сім`ї або законних представників надавати їм таку інформацію повністю і в доступній формі. В особливих випадках, коли повна інформація може завдати шкоди здоров`ю пацієнта, лікар може її обмежити. У цьому разі він інформує членів сім`ї або законних представників пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває у непритомному стані.

Право на інформацію про стан свого здоров`я також закріплено у ст. 285 Цивільного кодексу України, відповідно до частини першої якої повнолітня фізична особа має право на достовірну і повну інформацію про стан свого здоров`я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються її здоров`я.

Якщо інформація про хворобу фізичної особи може погіршити стан її здоров`я або погіршити стан здоров`я фізичних осіб, визначених частиною другою цієї статті, зашкодити процесові лікування, медичні працівники мають право дати неповну інформацію про стан здоров`я фізичної особи, обмежити можливість їх ознайомлення з окремими медичними документами (ч. 3 ст. 285 Цивільного кодексу України).

Пунктом "е" ч. 1 ст. 6 Закону України "Основи законодавства України про охорону здоров`я" від 19.11.1992 № 2801-XII (далі Закон № 2801-XII) передбачено право людини на достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров`я і здоров`я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь.

Пацієнт, який досяг повноліття, має право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров`я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров`я. Медичний працівник зобов`язаний надати пацієнтові в доступній формі інформацію про стан його здоров`я, мету проведення запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, у тому числі наявність ризику для життя і здоров`я (ч. 1, 3 ст. 39 Закону № 2801-XII).

Згідно ч. 1 ст. 40 Закону № 2801-XII медичні працівники та інші особи, яким у зв`язку з виконанням професійних або службових обов`язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

Правові гарантії реалізації особи на ознайомлення з відповідними медичними документами щодо стану свого здоров`я поряд із положеннями, закріпленими в ч. 1 ст. 285 Цивільного кодексу України, ч. 1 ст. 39 Закону № 2801-XII також визначені Законом України "Про захист персональних даних" від 01.06.2010 № 2297-VI (далі - Закон № 2297-VI), положеннями п. 6 ч. 2 ст. 7 якого надано дозвіл на обробку персональних даних інформації необхідної в цілях охорони здоров`я, встановлення медичного діагнозу, для забезпечення піклування чи лікування або надання медичних послуг, функціонування електронної системи охорони здоров`я за умови, що такі дані обробляються медичним працівником або іншою особою закладу охорони здоров`я чи фізичною особою - підприємцем, яка одержала ліцензію на провадження господарської діяльності з медичної практики, та її працівниками, на яких покладено обов`язки щодо забезпечення захисту персональних даних та на яких поширюється дія законодавства про лікарську таємницю, працівниками центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері державних фінансових гарантій медичного обслуговування населення, на яких покладено обов`язки щодо забезпечення захисту персональних даних.

Статтею 2 Закону № 2297-VI визначено, що персональні дані - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована; суб`єкт персональних даних - фізична особа, персональні дані якої обробляються; третя особа - будь-яка особа, за винятком суб`єкта персональних даних, володільця чи розпорядника персональних даних та уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, якій володільцем чи розпорядником персональних даних здійснюється передача персональних даних.

Згідно до абз. 3 ст. 2 Закону № 2297-VI володілець персональних даних - фізична або юридична особа, яка визначає мету обробки персональних даних, встановлює склад цих даних та процедури їх обробки, якщо інше не визначено законом.

Відповідно до абз. 8 ст. 2 Закону № 2297-VI обробка персональних даних - будь-яка дія або сукупність дій, таких як збирання, реєстрація, накопичення, зберігання, адаптування, зміна, поновлення, використання і поширення (розповсюдження, реалізація, передача), знеособлення, знищення персональних даних, у тому числі з використанням інформаційних (автоматизованих) систем.

Персональні дані є об`єктами захисту (ч. 1 ст. 5 Закону № 2297-VI).

Частиною 2 ст. 5 Закону № 2297-VI передбачено, що персональні дані можуть бути віднесені до конфіденційної інформації про особу законом або відповідною особою.

Питання поширення персональних даних врегульовані ст. 14 Закону № 2297-VI, частинами 1 та 2 якої встановлено, що поширення персональних даних передбачає дії щодо передачі відомостей про фізичну особу за згодою суб`єкта персональних даних.

Поширення персональних даних без згоди суб`єкта персональних даних або уповноваженої ним особи дозволяється у випадках, визначених законом, і лише (якщо це необхідно) в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Виконання вимог встановленого режиму захисту персональних даних забезпечує сторона, що поширює ці дані.

Водночас, положення означеного закону не регулюють загальних питань доступу особи до інформації, а тому до спірних правовідносин необхідно застосовувати положення Закону України "Про доступ до публічної інформації", Закону України "Про інформацію".

Так, відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації регулює Закон України "Про інформацію" від 02.10.1992 № 2657-XII (далі - Закон № 2657-XII).

Частиною 1 ст. 1 Закону № 2657-XII визначено, що інформація - будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 7 Закону № 2657-XII право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб`єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації.

Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом.

Кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб (ст. 5 Закону № 2657-XII).

Частинами 1 - 2 ст. 19 Закону № 2657-XII визначено, що запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні. Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запит.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про доступ до публічної інформації" від 13.01.2011 № 2939-VI (далі - Закон № 2939-VI) публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Право на доступ до публічної інформації гарантується, зокрема, обов`язком розпорядників інформації надавати та оприлюднювати інформацію, крім випадків, передбачених законом; визначенням розпорядником інформації спеціальних структурних підрозділів або посадових осіб, які організовують у встановленому порядку доступ до публічної інформації, якою він володіє (п. 1 та п. 2 ч. 1 ст. 3 Закону № 2939-VI). Доступ до інформації забезпечується, зокрема, шляхом надання інформації за запитами на інформацію (п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону № 2939-VI).

Відповідно до ст. 12 Закону № 2939-VI суб`єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є: 1) запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об`єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб`єктів владних повноважень; 2) розпорядники інформації - суб`єкти, визначені у статті 13 цього Закону; 3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації.

Розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються: 1) суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання; 2) юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, - стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів; 3) особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб`єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов`язаної з виконанням їхніх обов`язків; 4) суб`єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них; 5) юридичні особи публічного права, державні/комунальні підприємства або державні/комунальні організації, що мають на меті одержання прибутку, господарські товариства, у статутному капіталі яких більше 50 відсотків акцій (часток, паїв) прямо чи опосередковано належать державі та/або територіальній громаді, - щодо інформації про структуру, принципи формування та розмір оплати праці, винагороди, додаткового блага їх керівника, заступника керівника, особи, яка постійно або тимчасово обіймає посаду члена виконавчого органу чи входить до складу наглядової ради (частина 1 статті 13 Закону № 2939-VI).

Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону № 2657-XII за порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.

Частиною 1 ст. 21 Закону № 2657-XII передбачено, що інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація.

На підставі ч. 2 ст. 21 № 2657-XII конфіденційною є інформація про фізичну особу, інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб`єктів владних повноважень, а також інформація, визнана такою на підставі закону. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, якщо інше не встановлено законом.

Відносини, пов`язані з правовим режимом конфіденційної інформації, регулюються законом.

Відповідно до ст. 11 Закону № 2657-XII інформація про фізичну особу (персональні дані) - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини.

До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження.

Відповідно до п. 3 ч. 3 ст. 10 Закону № 2939-VI розпорядники інформації, які володіють інформацією про особу зобов`язані вживати заходів щодо унеможливлення несанкціонованого доступу до неї інших осіб.

З урахуванням наведених норм права, суд приходить до переконання, що відповідач у спірних правовідносинах є розпорядником інформації, яку запитувала позивачка.

Відповідно до ч. 4 ст. 16 Закону № 2297-VI у запиті зазначаються: 1) прізвище, ім`я та по батькові, місце проживання (місце перебування) і реквізити документа, що посвідчує фізичну особу, яка подає запит (для фізичної особи - заявника); 2) найменування, місцезнаходження юридичної особи, яка подає запит, посада, прізвище, ім`я та по батькові особи, яка засвідчує запит; підтвердження того, що зміст запиту відповідає повноваженням юридичної особи (для юридичної особи - заявника); 3) прізвище, ім`я та по батькові, а також інші відомості, що дають змогу ідентифікувати фізичну особу, стосовно якої робиться запит; 4) відомості про базу персональних даних, стосовно якої подається запит, чи відомості про володільця чи розпорядника персональних даних; 5) перелік персональних даних, що запитуються; 6) мета та/або правові підстави для запиту.

Разом з тим, ч. 3 ст. 17 Закону № 2297-VI встановлено, що відмова у доступі до персональних даних допускається, якщо доступ до них заборонено згідно із законом.

У повідомленні про відмову зазначаються: 1) прізвище, ім`я, по батькові посадової особи, яка відмовляє у доступі; 2) дата відправлення повідомлення; 3) причина відмови.

У відповідності до ст. 22 Закону № 2939-VI розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту в таких випадках:

1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит;

2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону;

3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком;

4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього закону.

Відмова в задоволенні запиту на інформацію надається в письмовий формі та в ній має бути зазначено: прізвище, ім`я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації; дату відмови; мотивовану підставу відмови; порядок оскарження відмови; підпис.

Із аналізу наведених положень видно, що законодавцем визначено вичерпний перелік випадків, у разі існування яких, розпорядник публічної інформації має право відмовити в задоволенні запиту, а також визначено перелік відомостей, що мають міститися у відмові в задоволенні запиту на інформацію, а саме: прізвище, ім`я, по батькові та посаду особи, відповідальної за розгляд запиту розпорядником інформації; дату відмови; мотивовану підставу відмови; порядок оскарження відмови; підпис.

При цьому, згідно положень ч. 8 ст. 6 Закону № 2939-VI обмеженню в доступі підлягає певна інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.

Згідно Рішення Конституційного Суду України від 20.01.2012 по справі № 1-9/2012 до конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження.

З матеріалів справи видно, що 15.04.2022 та 27.04.2022 позивачка в порядку Закону України «Про доступ до публічної інформації» зверталася до відповідача із запитами на інформацію, в яких просила надати медичну інформацію та документи щодо себе.

Розглядом справи по суті встановлено, що відповідачем за наслідками розгляду запитів позивачці не надано запитувана інформація та документи.

Судом встановлено, що відмовляючи у наданні інформації на запит, відповідач у листах від 20.04.2022 та 02.05.2022 не вказав жодної підстави для відмови, визначеної у ст. 22 Закону України "Про доступ до публічної інформації", доказів наявності таких підстав під час розгляду справи по суті до суду не надав.

Оцінюючи правомірність дій та рішень відповідача, суд керується критеріями, закріпленими у ч. 2 ст. 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, яких повинні дотримуватися суб`єкти владних повноважень при реалізації дискреційних повноважень.

Надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з приписів ч. 1 ст. 2 КАС України, згідно яких завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють: чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії): безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до положення ст. 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними до суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Як зазначено ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Під час судового розгляду справи відповідач, як суб`єкт владних повноважень, не довів належними засобами доказування правомірність ненадання позивачці відповіді на запит від 27.04.2022.

Враховуючи наведене, а також підстави та предмет спору, суд вважає, що відповідач допустив протиправну бездіяльність щодо ненадання відповіді на запит позивачки від 27.04.2022.

Згідно п. 4 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправними та зобов`язання утриматись від вчинення певних дій чи зобов`язання вчинити певні дії.

Згідно з ч. 4 ст. 245 КАС України, у випадку, визначеному п. 4 ч. 2 цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом в рішенні.

За таких обставин, суд вважає, що належним способом захисту порушеного права позивача у даному спорі є визнання протиправною бездіяльність відповідача щодо ненадання відповіді на запит позивачки вiд 27.04.2022 та зобов`язання відповідача надати позивчці інформацію та копії документів, зазначені у запиті вiд 27.04.2022.

Посилання відповідача на приписи Положення про медико-соціальну експертизу, як на підставу для відмови у наданні запитуваної інформації, суд не бере до уваги виходячи з наступного.

Підставою для звернення позивачки до суду стало ненадання на запит на інформацію документів та відомостей, що містять інформацію про стан її здоров`я, на підставі яких її було визнано особою, яка потребує обмеження в праці по лінії ЛКК на підставі акту огляду міжрайонної загально-профільної МСЕК від 16.03.2022.

Процедуру проведення медико-соціальної експертизи хворим, що досягли повноліття, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, особам з інвалідністю (далі - особи, що звертаються для встановлення інвалідності) з метою виявлення ступеня обмеження життєдіяльності, причини, часу настання, групи інвалідності, а також компенсаторно-адаптаційних можливостей особи, реалізація яких сприяє медичній, психолого-педагогічній, професійній, трудовій, фізкультурно-спортивній, фізичній, соціальній та психологічній реабілітації визначає Положення про медико-соціальну експертизу, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 03.12.2009 № 1317 (далі - Положення).

Згідно з п. 3 зазначеного Положення медико-соціальна експертиза проводиться особам, що звертаються для встановлення інвалідності, за направленням лікувально-профілактичного закладу охорони здоров`я після проведення діагностичних, лікувальних і реабілітаційних заходів за наявності відомостей, що підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлених захворюваннями, наслідками травм чи вродженими вадами, які спричиняють обмеження життєдіяльності.

Відповідно до п. 17 Положення № 1317 медико-соціальна експертиза проводиться після повного медичного обстеження, проведення необхідних досліджень, оцінювання соціальних потреб інваліда, визначення клініко-функціонального діагнозу, професійного, трудового прогнозу, одержання результатів відповідного лікування, реабілітації за наявності даних, що підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлених захворюваннями, наслідками травм чи вродженими вадами, які спричиняють обмеження життєдіяльності.

Абзацами 1 та 2 п. 24 Положення встановлено, що комісія видає особі, яку визнано особою з інвалідністю або стосовно якої встановлено факт втрати професійної працездатності, довідку та індивідуальну програму реабілітації і надсилає у триденний строк виписку з акта огляду комісії органові, в якому особа з інвалідністю перебуває на обліку як отримувач пенсії чи державної соціальної допомоги (щомісячного довічного грошового утримання), що призначається замість пенсії, та разом з індивідуальною програмою реабілітації - органові, що здійснює загальнообов`язкове державне соціальне страхування, виписку з акта огляду комісії про результати визначення ступеня втрати професійної працездатності у відсотках та потреби у наданні додаткових видів допомоги.

Копія індивідуальної програми реабілітації надсилається також лікувально-профілактичному закладові і органові праці та соціального захисту населення за місцем проживання особи з інвалідністю. За місцем роботи зазначених осіб надсилається повідомлення щодо групи інвалідності та її причини, а у разі встановлення ступеня втрати професійної працездатності - витяг з акта огляду комісії про результати визначення ступеня стійкої втрати професійної працездатності у відсотках та потреби у додаткових видах допомоги.

Видача особі, яку визнано особою з інвалідністю або стосовно якої встановлено факт втрати професійної працездатності, виписки з акта огляду комісії на руки забороняється (абз. 3 п. 24 Положення).

Отже, вимоги абз. 3 п. 24 Положення стосується виключно заборони передачі особі виписки з акта огляду комісії. Разом з тим, вимоги абз. 3 п. 24 Положення не стосуються запитуваної позивачкою інформації від 27.04.2022 у вигляді належно завірених копій документів, а саме: акту огляду міжрайонної загально-профільної МСЕК від 16.03.2022 №147; висновку комісії за результатами огляду ОСОБА_1 у 2022 році; рішення, прийнятого за результатами огляду позивачки МСЕК у 2022 році, а також інших документів, на підставі яких прийнято таке рішення; інформації чи вівся протокол засідання МСЕК, за результатами якого було прийнято рішення про визнання/невизнання ОСОБА_1 інвалідом; копії такого протоколу (витяг з протоколу) за наявності; копії рішень МСЕК та документів (у т. ч. копій протоколів засідання та актів огляду) за період 2019-2021 років.

Крім того, суд звертає увагу, що Конституція України та Закони України "Основи законодавства України про охорону здоров`я", "Про захист персональних даних", "Про доступ до публічної інформації", "Про інформацію" не містять обмежень щодо отримання позивачкою інформації стосовно себе та свого здоров`я.

Решта доводів відповідача суд відхиляє, оскільки вони не спростовують протиправну діяльність щодо ненадання відповіді на запит позивачки від 27.04.2022.

Стосовно розподілу судових витрат суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З матеріалів справи видно, що за подання вказаного позову позивачкою сплачено судовий збір у розмірі 992,40 грн, що підтверджується матеріалами справи.

Оскільки, позов задоволено повністю, суд присуджує на користь позивачки судові витрати (судовий збір) у сумі 992,40 грн за рахунок відповідача.

Стосовно вимоги позивачки щодо стягнення з відповідача на її користь витрат на правничу допомогу в розмірі 9500,00 грн, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 2 ст. 134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно ч. 4 ст. 134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до ч. 6 та 7 ст. 134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

З аналізу наведених правових норм, суд приходить до висновку, що документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. При цьому, склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.

Відповідно до змісту клопотання, позивачка просить стягнути з відповідача на її користь витрати понесені на правову допомогу у розмірі 9500,00 грн.

На підтвердження витрат на правову допомогу позивачкою надано наступні документи: договір про надання правничої допомоги № 1 від 12.04.2022; додаткову угоду до договору про надання правової угоди від 12.06.2022; акт № 2 приймання передачі частково виконаних робі від 10.08.2022; квитанцію до прибуткового касового ордера № 160820221 від 16.08.2022 про сплату коштів в сумі 9500,00 грн.

Зокрема, сума 9500,00 грн включає у себе наступні витрати на професійну правничу допомогу: підготовка запиту на інформацію 500,00 грн; підготовка позовної заяви 5000,00 грн; підготовка відповіді на відзив 4000,00 грн.

Відповідно до ст. 132 КАС України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч. 5 ст. 134 КАС України).

Згідно ч. 7, 9 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). При вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.

Суд вважає, що визначена адвокатом сума компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу позивачем, за результатами розгляду справи не є належним чином обґрунтованою у контексті дослідження обсягу фактично наданих адвокатом послуг із урахуванням складності справи, кількості витраченого на ці послуги часу, та, відповідно, співмірності обсягу цих послуг та витраченого адвокатом часу із розміром заявленої суми витрат на професійну правничу допомогу.

Суд зазначає, що принцип співмірності розміру витрат на професійну правничу допомогу повинен застосовуватися відповідно до вимог частини 6 ст. 134 КАС України за наявності клопотання іншої сторони.

Під час розгляду справи по суті відповідач подав до суду клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини, про що, зокрема, зазначено у рішеннях від 26.10.2015 у справі "Баришевський проти України", від 10.12.2009 у справі "Гімайдуліна і інших проти України", від 12.10.2006 у справі "Двойних проти України", від 30.03.2004 у справі "Меріт проти України", заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

При визначенні суми відшкодування суд виходить із критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України").

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Як видно із матеріалів справи, відповідно до ч. 6 ст. 12 КАС України, дана справа є незначної складності, розглядалася без участі сторін у порядку письмового провадження.

Суд вважає, що у даному випадку витрати на надання правничої допомоги необхідно обраховувати, виходячи із реальної участі представника позивача в підготовці справи.

Враховуючи незначну складність справи, а також предмет спору, суд приходить до переконання, що позивачка не довела обґрунтованість розміру витрат на правничу допомогу та його пропорційність відповідно до предмету спору.

Оскільки позивачкою не дотримано вимоги ст. ст. 134, 139 КАС України, суд вважає, що наявні підстави для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Беручи до уваги предмет спору та категорію (складність) справи, суд стягує з відповідача на користь позивачки витрати на правничу допомогу у розмірі 3000,00 грн.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 9, 77, 139, 243, 245, 246 та 255 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

1. Позов задовольнити повністю.

2. Визнати протиправною бездіяльність Обласної комунальної установи Центр медико-соціальної експертизи щодо ненадання відповіді на запит ОСОБА_1 вiд 27.04.2022.

3. Зобов`язати Обласну комунальну медичну установу Центр медико-соціальної експертизи надати ОСОБА_1 інформацію та копії документів, зазначені у запиті вiд 27.04.2022.

4. Стягнути з Обласної комунальної медичної установи Центр медико-соціальної експертизи на користь ОСОБА_1 сплачений судовий збір в сумі 992,40 грн.

5. Стягнути з Обласної комунальної медичної установи Центр медико-соціальної експертизи на користь ОСОБА_1 витрати на правничу допомогу у розмірі 3000,00 грн.

Згідно ст. 255 КАС України рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У відповідності до ст. ст. 293, 295 КАС України рішення суду першої інстанції може бути оскаржене в апеляційному порядку повністю або частково. Апеляційна скарга на рішення подається до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне найменування учасників справи:

позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 );

відповідач - Обласна комунальна медична установа Центр медико-соціальної експертизи (вул. Руська, 7, м. Чернівці, код ЄДРПОУ 21431833).

Суддя В.К. Левицький