Єдиний державний реєстр судових рішень
ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
"12" січня 2023 р. справа № 300/4884/22
м. Івано-Франківськ
Івано-Франківський окружний адміністративний суд у складі судді Гомельчука С.В., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ), в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_1 ) до Виконавчого комітету Яремчанської міської ради (код ЄДРПОУ 04054286, вул. Свободи, 266, м. Яремче, Івано-Франківська область, 78500) про визнання протиправним та скасування рішення від 22.11.2022 №92, зобов`язання до вчинення дій, -
ВСТАНОВИВ:
ОСОБА_1 (далі - позивач), в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , звернувся до суду з адміністративним позовом до Виконавчого комітету Яремчанської міської ради (далі - відповідач), в якому просить суд визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчого комітету Яремчанської міської ради від 22.11.2022 № 92 щодо відмови в наданні статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту, видачі посвідчення встановленого зразка та зобов`язати видати вказане посвідчення.
Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач постійно проживає на території населеного пункту, якому надано статус гірського, що підтверджується довідкою від 26.04.2022 за № 2618-7500609492 про взяття на облік як внутрішньо переміщеної особи та у відповідності до Закону України "Про статус гірських населених пунктів в Україні" має право на отримання статусу особи, яка проживає на території населеного пункту, якому присвоєно статус гірського. Позивач звернувся до відповідача із заявою про видачу відповідного посвідчення, проте відповідач рішенням від 22.11.2022 № 92 відмовив у його видачі. На переконання позивача зазначене рішення є протиправним, оскільки у Законі України "Про статус гірських населених пунктів в Україні" відсутня заборона у наданні зазначеного статусу особі, яка проживає у гірському населеному пункту і має довідку ВПО. Обґрунтовуючи заявлений позов, позивач вказує на те, що обмеження щодо нього у спірних правовідносинах мають ознаки дискримінації, адже відмова, викладена у рішенні 22.11.2022 № 92, зумовлена наявністю в позивача статусу внутрішньо переміщеної особи. Відтак, ОСОБА_1 має право на отримання статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту та посвідчення встановленого зразка.
Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 05.12.2022 відкрито провадження в цій адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).
05.12.2022 відповідачу надіслано ухвалу суду про відкриття провадження в цій адміністративній справі в електронний кабінет, що підтверджується довідкою від 08.12.2022 про доставку електронного листа.
Заяв чи клопотань відповідач суду не подав, правом на подання відзиву на позов у строк, визначений частиною 5 статті 162, частиною 1 статті 261 Кодексу адміністративного судочинства України та встановленого ухвалою суду від 05.12.2022, не скористався. Також відповідачем не повідомлено суд про поважність причин ненадання такого відзиву.
У період з 02.01.2023 по 06.01.2023 головуючий суддя у справі перебував у відпустці.
Суд, розглянувши у відповідності до вимог статті 263 КАС України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), дослідивши в сукупності письмові докази, встановив таке.
ОСОБА_1 є внутрішньо переміщеною особою із зареєстрованим місцем проживання за адресою - АДРЕСА_2 ) та фактичним місцем проживання за адресою - АДРЕСА_3 , що підтверджується довідкою від 26.04.2022 за № 2618-7500609492 про взяття на облік як внутрішньо переміщеної особи.
03.10.2022 позивач звернувся до відповідача із заявою щодо видачі посвідчення встановленого зразка про статус особи, яка постійно проживає, навчається та працює на території населеного пункту, якому надано статус гірського. До вказаної заяви, ОСОБА_1 долучено: копію паспорта, ІПН, довідку ВПО, дві фотокартки.
Виконавчий комітет Яремчанської міської ради рішенням від 22.11.2022 № 92 "Про відмову в наданні статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту" відмовив внутрішньо переміщеним особам, зазначеним в додатку до рішення, в наданні статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту та у видачі посвідчення встановленого зразка.
У Додатку до рішення від 22.11.2022 № 92 міститься список внутрішньо переміщених осіб, яким відмовлено в наданні статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту та у видачі посвідчення встановленого зразка, де, зокрема, і зазначено прізвище, ім`я, по батькові позивача - ОСОБА_1 .
Рішення виконавчого комітету Яремчанської міської ради від 22.11.2022 № 92 "Про відмову в наданні статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту" мотивоване тим, що згідно зі статтею 5 Закону України "Про статус гірських населених пунктів в Україні" статус особи, яка проживає і працює (навчається) на території населеного пункту, якому надано статус гірського, надається громадянам, що постійно проживають, постійно працюють або навчаються на денних відділеннях навчальних закладів у цьому населеному пункті, про що громадянам виконавчим органом відповідної місцевої ради видається посвідчення встановленого зразка.
Вказано, що Порядок та підстави набуття відповідного статусу визначено постановою КМУ від 19.03.1996 № 345 "Про посвідчення громадянина, який проживає, працює (навчається) на території гірського населеного пункту".
Відповідач у рішенні зазначив, що у пункті 7 Постанови № 345 серед переліку осіб, які мають право на отримання посвідчення, внутрішньо переміщені особи відсутні. Змін до Постанови № 345, які б регулювали можливість надання статусу осіб, які проживають, працюють (навчаються) на території наеленого пункту на підставі довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, не приймалось. Довідка про взяття на облік як внутрішньо переміщеної особи є документом, що підтверджує факт внутрішнього переміщення та містить відомості про фактичне місце прожиання, проте місцем постійного проживання є "покинуте постійне місце проживання". Також у вказаному рішенні зазначено, що аналіз положень Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" підтверджує, що внутрішньо переміщені особи проживають/перебувають на території відповідного населеного пункту тимчасово, водночас вказаний Закон України не містить положень про постійний характер проживання внутрішньо переміщених осіб за місцем взяття на облік.
Вважаючи протиправними рішення відповідача від 22.11.2022 № 92 щодо відмови в наданні статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту, видачі посвідчення встановленого зразка та з проханням зобов`язати видати посвідчення встановленого зразка, позивач звернувся до суду з метою захисту свого порушеного права.
При розгляді цієї справи, суд має надати оцінку рішенню відповідача від 22.11.2022 № 92 на предмет відповідності чинним нормативно-правовим актам, через призму верховенства права.
При цьому суд наголошує, що принцип верховенства права підпорядковує державу інтересам людини, а не навпаки. Коли учасником правовідносин виступає держава, остання у суперечці щодо права з будь-якою особою, має поступитися на користь опонента, оскільки вона сама створила ситуацію правової невизначеності і порушила в такий спосіб принцип верховенства права.
При наданні оцінки на предмет правомірності оскаржуваного акта індивідуальної дії, суд виходить з того, що такий акт, в розумінні КАС України, є рішенням суб`єкта владних повноважень, яке має відповідати критеріям законності такого рішення, що наведені у частині 2 статті 2 КАС України.
Що стосується обгрунтування права на звернення до суду із цією позовною заявою, суд зазначає про таке.
Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Частиною 1 та 3 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна особа має право, в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. До суду можуть звертатися в інтересах інших осіб органи та особи, яким законом надано таке право.
Загальні підходи до судового захисту законних інтересів були сформульовані Верховним Судом у постанові від 20.02.2019 у справі №522/3665/17:
70. ... що судовому захисту в адміністративному судочинстві підлягає законний інтерес, який має такі ознаки:
(а) має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання;
(б) пов`язанний з конкретним матеріальним або нематеріальним благом;
(в) є визначеним. Благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним. У позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає;
(г) є персоналізованим (суб`єктивним). Тобто належить конкретній особі - позивачу (на це вказує слово її);
(д) суб`єктом порушення позивач вважає суб`єкта владних повноважень.
71. Обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже і матеріально-правової заінтересованості), є:
(а) незаконність інтересу - його суперечність Конституції, законам України, принципам права;
(б) не правовий характер вимог - вимоги не породжують правових наслідків для позивача. Це виключає можливість віднесення спору до юридичного відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України;
(в) встановлена законом заборона пред`явлення позову на захист певного інтересу (наприклад, заборона оскаржувати рішення дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя особою, яка подала скаргу на суддю);
(г) коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності);
(д) позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб - держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизначеного кола осіб.
З наведеного слідує необхідність з`ясування судом обставин, що свідчать про порушення інтересу. Позивач повинен довести, що він має законний інтерес і є потерпілим від порушення цього інтересу з боку суб`єкта владних повноважень.
... ознаки потерпілого від порушення законного інтересу:
(а) безпосередньо йому належить законний інтерес, на захист якого подано позов;
(б) має місце безпосередній негативний вплив порушення на позивача або обгрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому. Зокрема, якщо позивач змушений змінити свою поведінку або існує ризик бути притягнутим до відповідальності;
(в) негативний вплив є суттєвим (зокрема, позивачеві завдано шкоду);
(г) існує причинно-наслідковий взаємозв`язок між законним інтересом, оскаржуваним актом та стверджуваним порушенням.
Зазначені критерії не мають застосовуватись механічно та негнучким способом. Суд повинен захищати усе розмаїття законних інтересів особи, а тому, у кожній конкретній справі, дослідження інтересу особи через призму наведених критеріїв буде слугувати гарантією захисту таких інтересів.
Суд зауважує, що з`ясування матеріально-правової заінтересованості позивача передує розгляду питання щодо правомірності рішення, котре оскаржується.
Як вже зазначалось судом, позивач просить визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчого комітету Яремчанської міської ради від 22.11.2022 №92 щодо відмови в наданні статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту.
Відповідно до рішення Виконавчого комітету Яремчанської міської ради від 22.11.2022 № 92: відмовлено внутрішньо переміщеним особам, зазначеним в додатку до цього рішення, в наданні статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту та у видачі посвідчення встановленого зразка.
У додатку до рішення Виконавчого комітету Яремчанської міської ради міститься вищевказаний Список внутрішньо переміщених осіб, який включає 16 осіб, з-поміж них, пунктом 5, визначено ОСОБА_1 .
Таким чином, судовому захисту підлягає тільки порушене право ОСОБА_1 щодо відмови в наданні статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту, видачі посвідчення встановленого зразка.
Суд не досліджує незаконність рішення Виконавчого комітету Яремчанської міської ради від 22.11.2022 №92 щодо відмови іншим внутрішньо переміщеним особам, які визначені у додатку до рішення Виконавчого комітету Яремчанської міської ради від 22.11.2022 №92.
Отже, суд визначатиме правомірність рішення Виконавчого комітету Яремчанської міської ради від 22.11.2022 № 92 щодо відмови в наданні статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту, видачі посвідчення, встановленого саме ОСОБА_1 .
При вирішенні по суті заявлених вимог у досліджуваному випадку слід керуватися частиною 2 статті 9 КАС України, за змістом якої суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.
Відтак, враховуючи відсутність будь-яких ефективних засобів правового захисту порушеного права позивача, окрім судового, суд вважає, що для належного захисту у цій справі позовні вимоги слід сформулювати так:
- визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчого комітету Яремчанської міської ради від 22.11.2022 № 92 в частині відмови внутрішньо переміщеній особі, зазначеній у додатку до рішення (№ п/п 5), а саме ОСОБА_1 , в наданні статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту та у видачі посвідчення встановленого зразка;
- зобов`язати Виконавчий комітет Яремчанської міської ради видати ОСОБА_1 посвідчення громадянина, який проживає на території гірського населеного пункту.
Згідно із положеннями частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно зі статтею 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. № 280/97-ВР (далі - Закон №280/97-ВР) місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.
Критерії, за якими населені пункти набувають статусу гірських, основні засади державної політики щодо розвитку гірських населених пунктів та гарантії соціального захисту громадян, що у них проживають, працюють або навчаються, встановлено Законом України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» від 15.02.1995 р. № 56/95-ВР (далі - Закон № 56/95-ВР). Закон № 56/95-ВР встановлює гарантії соціального захисту громадян, що у них проживають, працюють або навчаються та не визначає обмежень за професійною ознакою чи видами соціального захисту. Вказаний Закон спрямований виключно на підтримку населення, яке проживає і працює у гірській місцевості, шляхом формування системи матеріальної підтримки осіб та стимулювання розвитку гірських населених пунктів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 11.08.1995 № 647 "Про перелік населених пунктів, яким надається статус гірських" визначено населені пункти, яким надається статус гірських, де зокрема і зазначено місто Яремче Надвірнянського району Івано-Франківської області.
Постановою Кабінету Міністрів України від 19.03.1996 № 345 (далі - Постанова № 345) затверджено Положення про порядок видачі посвідчення громадянина, який проживає, працює (навчається) на території гірського населеного пункту.
Пунктом 4 Постанови № 345 встановлено, що посвідчення видаються громадянам відповідними місцевими державними адміністраціями та виконавчими органами місцевої ради.
Згідно з пунктом 7 Постанови № 345 посвідчення видаються таким категоріям громадян:
а) особам, які постійно проживають на території населених пунктів, яким надано статус гірських;
б) особам, які постійно працюють на території населених пунктів, яким надано статус гірських (у тому числі працівникам, які постійно працюють у філіях, представництвах, відділеннях, інших відокремлених підрозділах і на робочих місцях в населених пунктах, що мають статус гірських, у разі коли підприємство, установа, організація розташовані за межами населеного пункту, якому надано статус гірського);
в) особам, які навчаються на денних відділеннях навчальних закладів, розташованих у населених пунктах, яким надано статус гірських;
г) окремим громадянам інших населених пунктів та тим, які проживають за межами населених пунктів і умови проживання яких відповідають критеріям, передбаченим у статті 1 Закону України "Про статус гірських населених пунктів в Україні", а також громадянам, які постійно працюють або несуть службу на лісогосподарських підприємствах, гідрометеорологічних станціях, заставах, в обсерваторіях та на інших об`єктах, розташованих поза межами населених пунктів у місцевостях, що відповідають критеріям, передбаченим у статті 1 зазначеного Закону.
Пунктом 8 зазначеної Постанови № 345 встановлено перелік необхідних документів для видачі посвідчення: паспорта громадянина України, свідоцтва про народження (для осіб у віці до 16 років), посвідки на проживання в Україні (для іноземних громадян та осіб без громадянства), і таких документів:
а) громадянам, які постійно проживають у гірському населеному пункті (у тому числі дітям) - довідки про постійне проживання у гірському населеному пункті, виданої уповноваженим органом;
б) громадянам, які постійно працюють у гірському населеному пункті - довідки з місця роботи;
в) громадянам, які навчаються на денних відділеннях навчальних закладів, розташованих у гірському населеному пункті - довідки навчального закладу.
Разом із зазначеними документами громадяни (крім осіб у віці до 16 років) подають дві фотокартки розміром 30 х 40 міліметрів.
Окрім того, пунктом 10 Постанови № 345 встановлено, що дія посвідчення припиняється за рішенням органу, який його видав, у разі:
а) зміни громадянином місця постійного проживання та/або постійного місця роботи у гірському населеному пункті;
б) зміни умов постійного проживання громадянина (підпункт "г" пункту 7 цього Положення);
в) закінчення навчання на денному відділенні навчального закладу, розташованого у гірському населеному пункті.
Посвідчення, дію якого припинено, підлягає вилученню органом, який прийняв таке рішення.
В контексті вищенаведеного суд зазначає, що фактичним місцем проживання ОСОБА_1 є місто Яремче - населений пункт, якому згідно із Постановою № 647 надано статус гірського.
Згідно із вищезазначеними нормами Постанови № 345, які стосуються позивача - посвідчення видаються особам, які постійно проживають на території населених пунктів, яким надано статус гірських при поданні, зокрема, довідки про постійне проживання у гірському населеному пункті, виданої уповноваженим органом.
Судом встановлено, що при поданні ОСОБА_1 заяви щодо видачі посвідчення встановленого зразка про статус особи, яка постійно проживає, навчається та працює на території населеного пункту, якому надано статус гірського, додано копію паспорта, ІПН, довідку ВПО та дві фотокартки.
Довідка від 26.04.2022 за № 2618-7500609492 про взяття на облік як внутрішньо переміщеної особи ОСОБА_1 містить інформацію про місто Яремче як фактичне місце проживання позивача.
Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" від 20.10.2014 № 1706-VII (далі - Закон № 1706-VII) у статті 1 визначає, що внутрішньо переміщеною особою є громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Зазначені обставини вважаються загальновідомими і такими, що не потребують доведення, якщо інформація про них міститься в офіційних звітах (повідомленнях) Верховного Комісара Організації Об`єднаних Націй з прав людини, Організації з безпеки та співробітництва в Європі, Міжнародного Комітету Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, розміщених на веб-сайтах зазначених організацій, або якщо щодо таких обставин уповноваженими державними органами прийнято відповідні рішення. Адресою покинутого місця проживання внутрішньо переміщеної особи в розумінні цього Закону визнається адреса місця проживання особи на момент виникнення обставин, зазначених у частині першій цієї статті.
Відповідно до статті 4 Закону № 1706-VII факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, що діє безстроково, крім випадків, передбачених статтею 12 цього Закону.
Стаття 3 вказаного Закону визначає, що для отримання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи, така особа звертається із заявою до структурного підрозділу з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за місцем проживання у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Згідно зі статтею 5 Закону № 1706-VII довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.
З метою врегулювання характеру проживання внутрішньо переміщених осіб - переселенців слід зазначити, що Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.
Указом Президента України від 14 березня 2022 року № 133/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 15 березня 2022 року № 2119-IX, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб.
Указом Президента України від 18 квітня 2022 року № 2593/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженим Законом України від 21 квітня 2022 року № 2212-IX, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб.
Указом Президента України від 17.05.2022 № 341/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 22.05.2022 № 2263-ІХ, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб.
Указом Президента України від 12.08.2022 року №573/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 15 серпня 2022 року №2500-ІХ, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 23 серпня 2022 року строком на 90 діб.
Указом Президента України від 07.11.2022 року №757/2022 "Про продовження строку дії воєнного стану в Україні", затвердженого Законом України від 16 листопада 2022 року №2738-ІХ, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 21 листопада 2022 року строком на 90 діб.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" від 12.05.2015 № 389-VІІІ (далі - Закон № 389) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.
Таким чином, воєнний стан, що введенний Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" триває до сьогодні. Отже, на час розгляду цієї справи судом є наявними підстави, що визначені статтею 1 Закону № 1706-VII.
Окрім того, суд зазначає, що Закон № 1706-VII у статті 7 урегульовує забезпечення реалізації прав зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов`язкове державне соціальне страхування, соціальні послуги, освіту. Зокрема, у частині 3 статті 7 Закону № 1706-VII визначено, що громадянин пенсійного віку, особа з інвалідністю, дитина з інвалідністю та інша особа, яка перебуває у складних життєвих обставинах, яких зареєстровано внутрішньо переміщеними особами, мають право на отримання соціальних послуг відповідно до законодавства України за місцем реєстрації фактичного місця проживання такої внутрішньо переміщеної особи.
У рішенні виконавчого комітету Яремчанської міської ради від 22.11.2022 №92 "Про відмову в наданні статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту" визначено одним із доводів для відмови те, що аналіз положень Закону України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" підтверджує, що внутрішньо переміщені особи проживають/перебувають на території відповідного населеного пункту тимчасово, водночас вказаний Закон України не містить положень про постійний характер проживання внутрішньо переміщених осіб за місцем взяття на облік.
Суд наголошує, що Закон України "Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб" у статті 5 чітко визначив, що довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи на період наявності підстав, зазначених у статті 1 цього Закону.
Частина 1 статті 29 Цивільного Кодексу України встановлює, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Стаття 3 Закону України "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" визначає місце проживання як житло з присвоєною у встановленому законом порядку адресою, в якому особа проживає, а також апартаменти (крім апартаментів у готелях), кімнати та інші придатні для проживання об`єкти нерухомого майна, заклад для бездомних осіб, інший надавач соціальних послуг з проживанням, стаціонарна соціально-медична установа та інші заклади соціальної підтримки (догляду), в яких особа отримує соціальні послуги.
Щодо дискримінації позивача, як внутрішньо переміщеної особи, слід зазначити, що згідно зі статтею 14 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.
Відповідно до статті 1 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" від 06 вересня 2012 року №5207-VІ дискримінація - ситуація, за якої особа та/або група осіб за їх ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, віку, інвалідності, етнічного та соціального походження, громадянства, сімейного та майнового стану, місця проживання, мовними або іншими ознаками, які були, є та можуть бути дійсними або припущеними (далі - певні ознаки), зазнає обмеження у визнанні, реалізації або користуванні правами і свободами в будь-якій формі, встановленій цим Законом, крім випадків, коли таке обмеження має правомірну, об`єктивно обґрунтовану мету, способи досягнення якої є належними та необхідними.
Статтею 2 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні" визначено, що законодавство України ґрунтується на принципі недискримінації, що передбачає незалежно від певних ознак: 1) забезпечення рівності прав і свобод осіб та/або груп осіб; 2) забезпечення рівності перед законом осіб та/або груп осіб; 3) повагу до гідності кожної людини; 4) забезпечення рівних можливостей осіб та/або груп осіб.
Згідно статті 6 Закону України "Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні", відповідно до Конституції України, загальновизнаних принципів і норм міжнародного права та міжнародних договорів України всі особи незалежно від їх певних ознак мають рівні права і свободи, а також рівні можливості для їх реалізації. Форми дискримінації з боку державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, юридичних осіб публічного та приватного права, а також фізичних осіб, визначені статтею 5 цього Закону, забороняються.
Положеннями статті 9 Конституції України та статтями 17, частиною п`ятою статті 19 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачено, що суди та органи державної влади повинні дотримуватись положень Європейської конвенції з прав людини та її основоположних свобод 1950 року, застосовувати в своїй діяльності рішення Європейського суду з прав людини з питань застосування окремих положень цієї Конвенції.
Європейський Суд з прав людини у своєму рішенні у справі "Пічкур проти України" №10441/06 від 7 лютого 2014 року (пункти 48-49) зазначив, що дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування (рішення у справі "Вілліс проти Сполученого Королівства" /Willis v. the United Kingdom/, заява №36042/97, n. 48, ECHR 2002- IV).
Статтею 8 Конституції України встановлено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Приписами частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.
У пункті 1 Рішення Конституційного Суду України (справа №9-зп від 25.12.1997 року) зазначено: частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
Крім того, у справі «Новік проти України» (заява № 48068/06, п. 19) ЄСПЛ зробив висновок, що надзвичайно важливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Вимога «якості закону» у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції означає, що закон має бути достатньо доступним, чітко сформульованим і передбачуваним у своєму застосуванні для убезпечення від будь-якого ризику свавілля.
Достатньо важливими є висновки, які зроблені у рішенні ЄСПЛ у справі «Волков проти України» (заява № 21722/11, п.п. 170, 171). Так, характеризуючи загальні принципи законності втручання, Суд наголосив на тому, що вислів «згідно із законом» …. також стосується якості закону, вимагаючи, щоб він був доступний для зацікавленої особи, яка, окрім того, повинна мати можливість передбачити наслідки його дії щодо себе (рішення у справі «Копп проти Швейцарії» (Корр v. Switzerland), заява № 23224/94, п. 55); «якість закону» передбачає, inter alia (з лат. «серед інших речей і справ»), що формулювання національного законодавства повинно бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, що вплинуть на конвенційні права особи (рішення у справі «С.G. та інші проти Болгарії» (С.G. and Others v. Bulgaria), заява № 1365/07, п. 39);
У справі «Михайлюк та Петров проти України» (заява № 11932/02, п. 25; органи влади порушили право на повагу до кореспонденції) Суд зауважив, що вираз «згідно із законом» насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права (рішення у справі «Полторацький проти України» (Poltoratskiy v. Ukraine) № 38812/97, п. 155).
У справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» (заява № 30856/03, п. 43; органи влади порушили «право на житло» у зв`язку із визнанням недійсною прописки заявників та подальшим їх виселенням) Суд наголосив на тому, що вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону; положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (рішення у справі «Власов проти Росії» (Vlasov v. Russia), заява № 78146/01, п. 125).
У постанові від 29 серпня 2018 року у справі № 492/446/15-а (провадження № 11-611апп18) Велика Палата Верховного Суду, обґрунтовуючи необхідність відступу від позиції, викладеній у постанові Верховного Суду України від 17 вересня 2013 року у справі № 21-241а13, також врахувала правовий висновок ЄСПЛ, сформований у рішенні у справі «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06, п. 50-56), де Суд визначив концепцію якості закону, зокрема з вимогою, щоб він був доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у своєму застосуванні; відсутність у національному законодавстві необхідної чіткості й точності порушує вимогу «якості закону»; у разі коли національне законодавство припустило неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків осіб, національні органи зобов`язані застосувати найбільш сприятливий для осіб підхід.
Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 06 листопада 2018 року у справі № 812/292/18 зазначила, що норми законодавства, які допускають неоднозначне або множинне тлумачення, завжди трактуються на користь особи.
У постанові від 13 лютого 2019 року, що винесена Великою Палатою Верховного Суду у зразковій справі № 822/524/18 (провадження № 11-555заі18), із посиланням на положення ст. ст. 1, 8, 92 Конституції України, а також на ст. 9 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права зроблено висновок, що у випадку існування неоднозначного або множинного тлумачення прав та обов`язків особи в національному законодавстві, наявність у національному законодавстві правових «прогалин» щодо захисту прав людини та основних свобод, зокрема, у сфері пенсійного забезпечення, органи державної влади зобов`язані застосувати підхід, який був би найбільш сприятливим для особи.
У контексті охарактеризованого критерію «якості закону» слід зазначити, що встановлення судом, що окремі положення закону не відповідають критерію «якість закону», зобов`язують такий суд застосувати найбільш сприятливий для особи спосіб тлумачення закону.
З урахуванням вищевикладеного, суд звертає увагу на довідку про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи як доказ постійного проживання особи на території гірського населеного пункту.
Суд не погоджується з твердженням відповідача в оскаржуваному рішенні щодо факту реєстрації місця перебування чи тимчасового, а не постійного проживання особи на території гірського населеного пункту, зважаючи на пряму законодавчу вказівку на те, що довідка про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи засвідчує місце проживання внутрішньо переміщеної особи (ч.1 ст.5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб»).
З наведеного слідує, що відмітка в довідці ВПО є свідченням того, що позивач саме проживає, а не перебуває, на території гірського населеного пункту.
У Законі України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» від 11.12.2003 №1382-IV в абзаці 4 статті 3 зазначено про місце перебування особи як про адміністративно-територіальну одиницю, на території якої особа проживає строком менше шести місяців на рік. Аналіз наведеного положення свідчить про те, що головною рисою явища «перебування» є його тривалість менше шести місяців на рік. Тому у випадку, коли ОСОБА_1 проживає вже більш як пів року у певному населеному пункті, зокрема гірському - м. Яремче, можна зробити висновок, що таке проживання, є постійним, а тому наявні всі підстави для видачі йому відповідного посвідчення.
Відповідно до частини 1 статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.
Частиною 2 статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відвизнповідача.
Тобто, ці норми одночасно покладають обов`язок на сторін доводити суду обґрунтованість своїх тверджень або заперечень.
Суд зазначає, що жодних доказів, які б спростовували доводи позивача, відповідач під час розгляду справи не надав.
З огляду на вищевикладене, на підставі наданих доказів в їх сукупності, системного аналізу положень законодавства України, суд вважає за доцільне визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчого комітету Яремчанської міської ради від 22.11.2022 № 92 в частині відмови внутрішньо переміщеній особі, зазначеній у додатку до рішення (№ п/п 5), а саме ОСОБА_1 , в наданні статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту та у видачі посвідчення встановленого зразка та зобов`язати відповідача видати позивачу посвідчення громадянина, який проживає на території гірського населеного пункту. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
При вирішенні питання розподілу судових витрат, суд зазначає, що згідно з копією посвідчення № НОМЕР_1 позивач є особою з інвалідністю 2 групи і має права на пільги, встановлені законодавством України та відповідно до пункту 9 частини 1 статті 5 Закону України "Про судовий збір" звільнений від сплати судового збору за подання адміністративного позову.
Оскільки позивач не поніс судових витрат зі сплати судового збору та за відсутності доказів понесення сторонами інших судових витрат у справі, керуючись частиною 1 статті 139 КАС України, відсутні підстави для розподілу судових витрат у справі.
На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
ВИРІШИВ:
Позов задовольнити частково.
Визнати протиправним та скасувати рішення Виконавчого комітету Яремчанської міської ради від 22.11.2022 № 92 в частині відмови внутрішньо переміщеній особі, зазначеній у додатку до рішення (№ п/п 5), а саме ОСОБА_1 , в наданні статусу особи, яка проживає на території гірського населеного пункту та у видачі посвідчення встановленого зразка.
Зобов`язати Виконавчий комітет Яремчанської міської ради (код ЄДРПОУ 04054286, вул. Свободи, 266, м. Яремче, Івано-Франківська область, 78500) видати ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) посвідчення громадянина, який проживає на території гірського населеного пункту.
У задоволенні решти позовних вимог відмовити.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку.
Відповідно до статей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.
Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Учасники справи:
позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 );
відповідач: Виконавчий комітет Яремчанської міської ради (код ЄДРПОУ 04054286, вул. Свободи, 266, м. Яремче, Івано-Франківська область, 78500).
Суддя Гомельчук С.В.
