ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 грудня 2022 року

м. Київ

Справа № 9901/926/18

Провадження № 11-114заі22

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Гриціва М. І.,

суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Григор`євої І. В., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Лобойка Л. М., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Сімоненко В. М., Ткача І. В., Ткачука О. С.

розглянула в порядку письмового провадження апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 04 серпня 2022 року (суддіЖелтобрюх І. Л., Білоус О. В., Блажівська Н. Є., Данилевич Н. А., Шишов О. О.) в адміністративній справі № 9901/926/18 за позовом ОСОБА_1 до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України (далі також - ВККС, Комісія) про визнання дій неправомірними, визнання протиправним та скасування рішення, і

ВСТАНОВИЛА:

1. У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати:

- що 25 жовтня 2018 року, коли вона проходила кваліфікаційне оцінювання на відповідність займаній посаді судді Апеляційного суду Дніпропетровської області, ВККС діяла неправомірно, незаконно та безпідставно визнала її такою, що не відповідає займаній посаді;

- незаконним та скасувати рішення ВККС від 25 жовтня 2018 року № 1871/ко-18 за наслідками кваліфікаційного оцінювання судді Апеляційного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 .

Прохання мотивувала тим, що рішення Комісії є не тільки незаконним і необґрунтованим, але й таким, що порушує закріплене частиною першою статті 23 Загальної декларації прав людини і статтею 43 Конституції України право на працю та на захист від незаконного звільнення. Таке рішення відповідача не може залишатися в силі, тому підлягає скасуванню.

На думку позивачки, процедура, за якою проводилось кваліфікаційне оцінювання на відповідність її займаній посаді судді, не відповідала міжнародним стандартам і не була врегульована на належному рівні.

У відзиві на позов ВККС зазначила, що Комісія ухвалила оскаржуване рішення колегіально за внутрішнім переконанням її членів, з дотриманням процедури кваліфікаційного оцінювання судді на відповідність займаній посаді та відповідно до вимог Конституції та законів України.

У відповіді на відзив позивачка зазначила, що доводи позовної заяви відповідач не спростував, що своєю чергою унеможливлює заперечення обґрунтованості та необхідності задоволення позовних вимог.

2. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду рішенням від 04 серпня 2022 року в задоволенні позову відмовив повністю.

Суд першої інстанції виходив з того, що Вища рада правосуддя (далі - ВРП) 20 липня 2021 року ухвалила рішення № 1613/0/15-21, яким відмовила в задоволенні подання ВККС про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Апеляційного суду Дніпропетровської області на підставі підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України. На час ухвалення оскаржуваного рішення позивачка продовжувала здійснювати правосуддя, отримувати суддівську винагороду; вимог про відшкодування шкоди, спричиненої протиправними діями відповідача, не заявляла і про такі наміри суд не повідомила.

Суд зазначив також, що підстави оскарження до суду дій і рішення відповідача зводяться лише до незгоди з такими і мають на меті констатацію їх протиправності за відсутності доведеного реального виправданого інтересу в такій констатації.

З огляду на ці обставини суд виснував, що ані оскаржувані дії відповідача, ні оскаржуване рішення не тягнуть порушення жодних юридичних прав позивачки чи виникнення для неї небажаних обов`язків, не спричиняють інших негативних наслідків.

3. ОСОБА_1 не примирилася з цим рішенням суду та звернулася до Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати оскаржуване рішення суду та прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити.

На обґрунтування своєї позиції покликається на те, що суд першої інстанції хибно застосував норми матеріального права (статті 84, 88 Закону України від 02 червня 2016 року № 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон № 1402-VIII) та норми процесуального права (статті 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України). На думку авторки скарги, неправильне застосування норм матеріального та процесуального права відбулося через їхнє неточне тлумачення.

Зазначає, що стаття 5 КАС України та стаття 88 Закону № 1402-VIII передбачають можливість оскаржити рішення ВККС, ухвалене за результатами кваліфікаційного оцінювання, а суд своєю чергою на виконання вимог статей 2, 5 КАС України повинен був розглянути позов та захистити порушені права особи, яка звернулася до суду.

Вважає, що Комісія порушила її право на здійснення кваліфікаційного оцінювання її як судді неупередженим складом ВККС, визначеним без порушень у встановленому порядку, який об`єктивно й очікувано мав провести кваліфікаційне оцінювання з урахуванням всіх наданих письмових та усних пояснень. І таке право не буде відновлено, допоки не буде надано відповідної правової оцінки порушенням процедури оцінювання Комісії, не буде скасоване рішення Комісії та не спростовані наведені в ньому висновки.

Доводить, що чинне законодавство не ставить у залежність право на звернення до суду з настанням негативних наслідків від неправомірних дій чи бездіяльності державних органів. І тільки на суд покладений обов`язок надати юридичну оцінку неправомірним діям органу владних повноважень чи його посадових осіб, коли особа звернулася до суду з таким позовом.

Наголошує, що оцінка ВРП, яку в межах своєї компетенції надала ВРП оспореному рішенню ВККС про рекомендацію про звільнення позивачки, жодним чином не вирішує питання про визнання незаконними дій Комісії та ухваленого нею рішення. ВРП не надала оцінки тим порушенням, які вчинила ВККС під час процедури кваліфікаційного оцінювання позивачки як судді, та не визнала оскаржуване рішення Комісії протиправним.

До того ж апелянтка вказує, що є підстави для скасування рішення суду через порушення ним норм процесуального права, адже, ухвалюючи рішення, він не надав оцінки наявним у справі доказам. Зокрема, не оцінив доводи позовної заяви про порушення порядку проведення кваліфікаційного оцінювання та щодо відсутності повноважень у членів Комісії, які ухвалили спірне рішення.

4. Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 30 вересня 2022 рокувідкрила апеляційне провадження в цій справі та ухвалою від 26 жовтня 2022 року призначила справу до розгляду в судовому засіданні.

Скаржниця на судове засідання не з`явилася, подала клопотання про розгляд справи без її участі; повідомила, що підтримує доводи апеляційної скарги, яку просить задовольнити.

Представник відповідача на судове засідання не з`явився, письмових заперечень не надав, хоча повідомлення про виклик на судове засідання отримав.

Оскільки жоден з учасників справи у судове засідання не прибув, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, а позивачка, окрім того, дала згоду на розгляд справи без її участі, надалі розгляд справи відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 311 КАС України провадився в порядку письмового провадження письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

5. Велика Палата Верховного Суду дослідила матеріали справи, уяснила доводи апеляційної скарги і дійшла висновку про таке.

6. Насамперед щодо фактичних обставин, які у цій справі хронологічно й стисло можна викласти так.

Президент України Указом від 14 жовтня 2002 року № 926/2002 призначив ОСОБА_1 на посаду судді Кіровського районного суду м. Дніпропетровська строком на п`ять років, а Указом від 15 лютого 2007 року № 113/2007 перевів її в межах п`ятирічного строку на посаду судді апеляційного суду Дніпропетровської області.

01 лютого 2018 року Комісія прийняла рішення № 8/зп-18, яким призначила кваліфікаційне оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді, зокрема, судді апеляційного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 .

Рішенням від 11 червня 2018 року № 139/зп-18 Комісія затвердила результати першого етапу кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді «Іспит», складеного 19 березня 2018 року, зокрема, судді апеляційного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 та допустила її до другого етапу кваліфікаційного оцінювання суддів місцевих та апеляційних судів на відповідність займаній посаді «Дослідження досьє та проведення співбесіди». Із цього рішення вбачається, що ОСОБА_1 склала анонімне письмове тестування, за результатами якого набрала 76,5 балів. За результатами виконаного практичного завдання набрала 99,5 балів. На етапі складання іспиту суддя загалом набрала 176 балів, тобто подолала мінімально допустимий бал іспиту, встановлений рішенням ВККС від 29 січня 2018 року.

Надалі ОСОБА_1 пройшла тестування особистих морально-психологічних якостей та загальних здібностей, за результатами якого складений висновок та визначені рівні показників критеріїв особистої, соціальної компетентності, професійної етики та доброчесності. За висновком про підсумки тестування особистих морально-психологічних якостей і загальних здібностей виявила такі рівні прояву показників за критеріями: особистісна компетентність - середній; емотивні якості особистості - високий; мотиваційно-вольові якості особистості - середній; загалом рівень особистісної компетентності - середній; соціальна компетентність - високий; професійна етика - середній; доброчесність - низький.

За результатами дослідження суддівського досьє та проведеної 25 жовтня 2018 року з позивачкою співбесіди, під час якої обговорювалися питання щодо показників за критеріями компетентності, професійної етики та доброчесності, які виникли під час дослідження її суддівського досьє, Комісія заслухала доповідача, надані суддею письмові та усні пояснення, дослідила досьє та з урахуванням інформації, отриманої під час співбесіди, виснувала невідповідність позивачки займаній посаді; прийняла рішення № 1871/ко-18, яким визнала її такою, що не відповідає займаній посаді, ухвалила внести до ВРП подання з рекомендацією про звільнення ОСОБА_1 з посади судді апеляційного суду Дніпропетровської області.

Позивачка не погодилася з ухваленим рішенням і звернулася до суду із цим позовом.

20 липня 2021 року ВРП ухвалила рішення № 1613/0/15-21, яким відмовила в задоволенні подання ВККС про звільнення ОСОБА_1 з посади судді Апеляційного суду Дніпропетровської області на підставі підпункту 4 пункту 161 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України.

7. Відповідаючи на порушені в апеляційній скарзі питання, Велика Палата виходить з такого.

За частиною першою статті 55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні та конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такоїдіяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Згідно із частиною третьою статті 124 Основного Закону України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

За частиною першою статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист одним із способів, передбачених цією статтею, або в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18?рп/2004 поняття «порушене право», за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття«охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване в законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Відповідно до частини четвертої статті 22 цього Кодексу Верховному Суду як суду першої інстанції підсудні справи щодо оскарження, серед іншого, актів, дій чи бездіяльності ВККС.

Особливості розгляду цієї категорії спорів визначено у статті 266 КАС України.

8. Згідно зі статтею 83 Закону № 1402-VIII кваліфікаційне оцінювання проводиться ВККС з метою визначення здатності судді <…> здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними законом критеріями. Критеріями кваліфікаційного оцінювання є: 1) компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо); 2) професійна етика; 3) доброчесність. Кваліфікаційне оцінювання за критерієм професійної компетентності проводиться з урахуванням принципів інстанційності та спеціалізації. Підставами для призначення кваліфікаційного оцінювання є: <…> рішення ВККС про призначення кваліфікаційного оцінювання судді у випадках, визначених законом. Порядок та методологія кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення затверджуються ВККС.

За частинами другою, четвертою статті 84 цього Закону за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання ВККС ухвалює одне з рішень, визначених цим Законом. Кваліфікаційне оцінювання проводиться прозоро та публічно, у присутності судді <…>, який оцінюється, та будь-яких заінтересованих осіб. У розгляді питання про кваліфікаційне оцінювання судді можуть бути присутніми представники органу суддівського самоврядування.

Згідно із частинами першою, другою статті 88 Закону № 1402-VIII ВККС ухвалює мотивоване рішення про підтвердження або непідтвердження здатності судді <…> здійснювати правосуддя у відповідному суді. <…>. Суддя <…>, який не згодний із рішенням ВККС щодо його кваліфікаційного оцінювання, може оскаржити це рішення в порядку, передбаченому КАС України.

За частиною третьою цієї статті рішення ВККС, ухвалене за результатами проведення кваліфікаційного оцінювання, може бути оскаржене та скасоване виключно з таких підстав: склад членів Комісії, який провів кваліфікаційне оцінювання, не мав повноважень його проводити; рішення не підписано будь-ким із складу членів Комісії, який провів кваліфікаційне оцінювання; суддя <…> не був належним чином повідомлений про проведення кваліфікаційного оцінювання - якщо було ухвалено рішення про непідтвердження здатності судді <…> здійснювати правосуддя у відповідному суді з підстав неявки для проходження кваліфікаційного оцінювання; рішення не містить посилання на визначені законом підстави його ухвалення або мотивів, з яких Комісія дійшла відповідних висновків.

Згідно із частинами сьомою, восьмою статті 101 Закону № 1402-VIII рішення ВККС можуть бути оскаржені до суду з підстав, установлених цим Законом, а рішення Комісії щодо надання рекомендацій можуть бути оскаржені тільки разом із рішенням, ухваленим за відповідною рекомендацією.

9. Якщо ще раз повернутись до змісту частини восьмої статті 101 цього Закону, то вона говорить, що рішення ВККС, яке містить рекомендацію з пропозицією до здійснення певних дій та ухвалення певного рішення, може бути оскаржене, але за обов`язкової умови, - тоді, коли буде ухвалене рішення за відповідною рекомендацією.

Встановлення законом такої умови не обмежує право кожного, хто його має, на оскарження рішень ВККС до адміністративного суду, однак запроваджує, оптимізує чи робить раціональною можливість звернення до суду за захистом своїх прав, коли рішення Комісії з рекомендацією буде актуалізоване через рішення органу, який за законом вправі розглядати рішення з рекомендацією й ухвалювати за ним відповідне рішення.

Велика Палата вважає, що на інше розуміння положень частин сьомої, восьмої статті 101 Закону № 1402-VIII не повинні впливати висновки ВККС, які передували ухваленню рішення щодо надання рекомендації, як-от: визнання того, що суддя не склав іспиту для суддів місцевих та апеляційних судів; відмова судді в допуску до другого етапу кваліфікаційного оцінювання на відповідність займаній посаді; визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді. Ці висновки складають основу, підґрунтя рішення щодо надання рекомендації і повинні оцінюватися та розглядатися разом з останнім рішенням.

10. За змістом статей 1, 3 Закону України від 21 грудня 2016 року № 1798-VIII «Про Вищу раду правосуддя» (далі - Закон № 1798-VIII) прийняття рішення про звільнення судді з посади належить до компетенції ВРП.

Тобто вирішення питання про звільнення судді належить виключно до компетенції ВРП після розгляду на її засіданні подання ВККС про звільнення судді. За результатами такого розгляду ВРП приймає вмотивоване рішення, яке остаточно вирішує питання щодо кар`єри судді, є обов`язковим для виконання та викликає відповідні правові наслідки і може бути оскаржене в судовому порядку.

При цьому рішення ВККС про визнання судді таким, що не відповідає займаній посаді, саме по собі не має наслідком звільнення судді, а є на цьому етапі кваліфікаційного оцінювання підставою для такого звільнення. Під час розгляду подання ВККС про звільнення судді ВРП може і не погодитися з висновком ВККС.

З огляду на те, що процедура кваліфікаційного оцінювання, підведення її підсумків (у ВККС) і застосування наслідків (рішенням ВРП) є стадіями єдиного провадження, рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді не має самостійних правових наслідків, а є частиною цього «кваліфікаційного» провадження.

Звільнення судді з посади є конституційною функцією ВРП. У межах «кваліфікаційного» провадження ВРП має право перевірити вмотивованість та обґрунтованість рішення ВККС. У разі виявлення недоліків, що мають суттєве значення, зокрема вплинули на об`єктивність оцінювання, ВРП має не лише право, але й обов`язок запобігти порушенню прав судді. У такий спосіб ВРП забезпечує конституційні гарантії незалежності судді, складовою якої є неможливість дострокового звільнення судді з підстав, прямо не передбачених Конституцією України.

ВРП може ухвалити рішення про відмову в задоволенні подання про звільнення судді з посади. У цьому випадку суддя продовжує перебувати на посаді, а рішення ВККС про непідтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді втрачає юридичне значення.

Велика Палата вважає за необхідне покликатися на положення статті 17 Закону України від 23 червня 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», за якими суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) та Європейської комісії з прав людини.

ЄСПЛ у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення від 21 грудня 2010 року ЄСПЛ у справі «Перетятка та Шереметьєв проти України»).

Також у пункті 53 рішення від 08 квітня 2010 року у справі «Меньшакова проти України» ЄСПЛ зазначив, що право на суд не є абсолютним і може підлягати легітимним обмеженням у випадку, коли доступ особи до суду обмежується або законом, або фактично таке обмеження не суперечить пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету, за умови забезпечення розумної пропорційності між використовуваними засобами та метою, яка має бути досягнута (див. пункт 57 рішення від 28 травня 1985 року у справі «Ашинґдейн проти Сполученого Королівства» (Ashingdane v. the United Kingdom), Series A, № 93).

11. З огляду на викладене Велика Палата не може погодитися з доводами апеляційної скарги, що суд першої інстанції неправильно протлумачив та застосував норми матеріального права (статті 84, 88 Закону № 1402-VIII).

Велика Палата не знаходить підстав для втручання в оскаржуване рішення суду першої інстанції з підстав порушення норм процесуального права, позаяк суд слушно встановив, що рішення Комісія (з яким не примирилася позивачка) не реалізоване, тобто із цим рішенням та його мотивами не погодилася ВРП (до повноважень якої входить розгляд подання про звільнення).

Натомість вважаємо, що суд першої інстанції правильно зазначив, що на час ухвалення судового рішення оспорювання рішення Комісії не зачіпає прав та інтересів позивачки.

Як уже згадувалося вище, ВРП відмовила в задоволенні подання Комісії про звільнення позивачки з посади судді, по суті зазначене подання вичерпало свою дію (властивості) і не тягне за собою ніяких юридичних наслідків, позаяк чинне законодавство не передбачає повторного розгляду подання про звільнення судді. Вказане рішення ВРП ніким не оскаржене та не скасоване, а відтак покликання авторки апеляційної скарги на те, що воно продовжує породжувати негативні наслідки, не можна визнати доречним, адже позивака, як точно зазначив суд першої інстанції, продовжує працювати на посаді судді та отримує суддівську винагороду.

Варто відзначити, що позивачка мала процесуальну можливість оскаржити рішення Комісії разом з рішенням ВРП, зокрема, і з тих підстав, на які позивачка покликається у своїй апеляційній скарзі (рішення Комісії незаконне та прийняте з порушення законодавства України).

Проте позивачка не скористалася таким правом, тому в неї немає правових підстав для ініціювання інших позовів, які по суті зводяться до незгоди з оскаржуваним рішення ВККС і предметом яких є визнання неправомірними дії колегії ВККС та визнання протиправним і скасування рішення Комісії.

У контексті мовленого не можна погодитися з доводами апеляційної скарги, що рішення суду першої інстанції (який відмовив у задоволенні позову) обмежує позивачку в доступі до правосуддя.

12. Інші доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовані встановленими обставинами.

Надаючи оцінку рішенню суду першої інстанції та доводам апеляційної скарги, Велика Палата доходить висновку, що доводи скарги не спростовують висновків суду першої інстанції.

Велика Палата визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права і немає причин для втручання в нього.

Покликання в апеляційній скарзі не спростовують висновків суду і не містять жодних вагомих підстав для визнання його протиправним, необґрунтованим і таким, що підлягає скасуванню.

Інших доводів апеляційної скарги, якими обґрунтовується незаконність судового рішення і щодо яких не наведено мотивів їх відхилення, немає.

13. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

На підставі частини першої статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Міркування і твердження, наведені в апеляційній скарзі, не спростовують правильності правових висновків Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладених в оскаржуваному рішенні.

З огляду на це Велика Палата дійшла висновку про те, що суд ухвалив правильне рішення, тому підстав для втручання й скасування рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 04 серпня 2022 року немає.

Отже, апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід залишити без задоволення, а рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 04 серпня 2022 року - без змін.

Керуючись статями 243, 245, 250, 266, 311, 315, 316, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 04 серпня 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач М. І. Гриців

Судді: В. В. Британчук Л. М. Лобойко

Ю. Л. Власов К. М. Пільков

І. В. Григор`єва О. Б. Прокопенко

Д. А. Гудима Л. І. Рогач

Ж. М. Єленіна О. М. Ситнік

І. В. Желєзний В. М. Сімоненко

Л. Й. Катеринчук І. В. Ткач

Г. Р. Крет О. С. Ткачук