ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 грудня 2022 року

м. Київ

cправа № 918/569/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Зуєва В.А. - головуючого, Берднік І.С., Сухового В.Г.

за участю секретаря судового засідання - Дерлі І.І.,

за участю представників сторін:

офісу ГП - Сельська О.З.,

позивача-1 - не з`явився,

позивача-2 - не з`явився,

відповідача - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.10.2022 (у складі колегії суддів: Василишин А.Р. (головуючий), Бучинська Г.Б., Філіпова Т.Л.)

та рішення Господарського суду Рівненської області від 01.06.2022 (суддя Романюк Р.В.)

за позовом Керівника Дубенської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі:

1. Дубенської міської ради Рівненської області,

2. Управління економіки і власності Дубенської міської ради

до ОСОБА_1

про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсним договору, повернення майна та скасування запису про державну реєстрацію права власності,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. Керівник Дубенської місцевої прокуратури (далі - Прокурор) в інтересах держави в особі Дубенської міської ради Рівненської області (далі - Міськрада, Позивач-1) та Управління економіки і власності Міськради (далі - Управління, Позивач-2) звернувся до Господарського суду Рівненської області з позовом до ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , Відповідач) про:

- визнання незаконним та скасування пункту 7 частини 1 рішення Міськради № 2500 від 22.11.2013 "Про внесення змін і додаток до рішення Дубенської міської ради №2083 від 25.01.2013 "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні" в частині затвердження переліку об`єкту комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році, до якого включене пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м по АДРЕСА_1 ;

- визнання недійсним договору купівлі-продажу будівлі, укладеного 17.01.2014 між Управлінням та ОСОБА_1 , зареєстрованого в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 95;

- зобов`язання ОСОБА_1 повернути пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м, яке знаходиться в АДРЕСА_1 , до комунальної власності територіальної громади м. Дубно в особі Міськради;

- скасування в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис № 4289312 про державну реєстрацію права приватної власності на пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м по вул. Семидубська 12а, в м. Дубно за Відповідачем.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що рішення Міськради в частині включення пожежного депо до об`єктів комунального майна, що підлягають приватизації у 2013 році, не відповідає вимогам законодавства. Такі обставини є підставою для визнання його незаконним у судовому порядку, оскільки розпорядження Кабінету Міністрів України про передачу майнового комплексу містило умову про неприйняття Позивачем-1 рішень про відчуження зазначеного майна. Відповідно, Прокурор вважає, що договір купівлі-продажу будівлі підлягає визнанню недійсним, а приміщення пожежного депо необхідно повернути до комунальної власності територіальної громади міста Дубно. У зв`язку з наведеним, у разі визнання недійсним договору купівлі-продажу Прокурор вважає, що запис в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про державну реєстрацію права власності на пожежне депо за Відповідачем підлягає скасуванню.

2. Короткий зміст судових рішень у справі

2.1. Справа розглядалась господарськими судами неодноразово.

2.2. Рішенням Господарського суду Рівненської області від 01.06.2022, залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.10.2022 у справі № 918/569/20, позов задоволено частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу будівлі, укладений 17.01.2014 між Позивачем-2 та Відповідачем, зареєстрований в державному реєстрі речових прав на нерухоме майно № 95. Зобов`язано Відповідача повернути пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м, яке знаходиться в Дубно по вул. Семидубська 12а, до комунальної власності територіальної громади м. Дубно в особі Міськради. В іншій частині позову - відмовлено.

2.3. Господарські суди попередніх інстанцій виходили із того, що передача об`єкта за спірним договором купівлі-продажу відбулася всупереч обмеженням визначеним законом, оскільки орган місцевого самоврядування не дотримав принципу належного урядування. У справі встановлено наявність юридичних підстав, з яким закон пов`язує недійсність правочину. Отже втручання шляхом постановлення судового рішення про недійсність правочину і зобов`язання повернути об`єкт нерухомості буде відповідати критерію законності.

Щодо позовних вимог про скасування в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію права приватної власності на пожежне депо, то в цій частині, за висновком судів, Прокурор обрав спосіб захисту який в практичному аспекті не зможе забезпечити відновлення порушеного права (не правильний спосіб захисту).

Щодо застосування інституту позовної давності, апеляційний суд зазначив, що пропуск строку позовної давності у даному випадку пов`язаний з обставинами, які знаходяться поза межами волі Прокурора, зокрема, з фактом прийняття судом відповідної позовної заяви у справі № 559/2664/15-ц та її розгляду судом впродовж тривалого строку до закриття провадження у справі, а отже наведені причини пропуску строку позовної давності є поважними.

3. Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

3.1. У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення судів попередніх інстанцій та прийняти нове, яким відмовити у задоволенні позову.

3.2. Вимоги скарги обґрунтовані неврахуванням господарськими судами попередніх інстанцій висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 907/9/17, від 17.10.2018 у справі № 362/44/17, від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц та від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, постановах Верховного Суду від 02.04.2019 у справі № 902/326/16, від 24.09.2019 у справі № 922/1151/18, від 29.12.2020 у справі № 909/1165/19.

3.3. Хмельницька спеціалізована прокуратура у військовій та оборонній сфері у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій - без змін.

3.4. Дубенська окружна прокуратура у своєму відзиві на касаційну скаргу посилається на необґрунтованість викладених скаржником доводів.

4. Обставини встановлені судами попередніх інстанцій

4.1. Рішенням Міськради № 1552 від 26.09.2008 "Про надання згоди на прийняття у комунальну власність територіальної громади м. Дубно об`єкта державного майна - цілісного майнового комплексу військового містечка АДРЕСА_2" надано згоду на прийняття у комунальну власність територіальної громади м. Дубно об`єкта державної власності - майнового комплексу військового містечка НОМЕР_2 військової частини НОМЕР_1 , що перебуває у віданні Міністерства оборони України.

4.2. Пунктом 2 вказаного рішення орган міського самоврядування зобов`язався в подальшому не відчужувати зазначене майно, а використовувати його для забезпечення потреб територіальної громади м. Дубно.

4.3. З додатку до рішення вбачається, що під порядковим номером 12 вказано пожежне депо, 1925 року забудови, будівельним об`ємом 1042 куб.м.

4.4. Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 434-р від 22.04.2009 "Про передачу майнового комплексу військового містечка АДРЕСА_2" прийнято пропозицію Міністерства оборони України та Міськради про передачу у власність територіальної громади м. Дубно майнового комплексу військового містечка АДРЕСА_3 з умовою неприйняття Міськрадою рішень, внаслідок виконання яких у подальшому може бути відчужено зазначений майновий комплекс.

4.5. Рішенням Міськради № 446 від 16.07.2009 "Про затвердження акта приймання-передачі військового майна - цілісного майнового комплексу військового містечка АДРЕСА_2 у комунальну власність" затверджено акт приймання-передачі військового майна - майнового комплексу військового містечка АДРЕСА_3 у комунальну власність територіальної громади міста, та вирішено передати його безоплатно на баланс КП "ЖЕК № 3".

4.6. 25.01.2013 Позивачем-1 прийнято рішення № 2083 "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні".

4.7. Рішенням Міськради від 21.11.2013 № 497 "Про затвердження оцінки нерухомого майна - будівлі пожежного депо площею 293,2 кв.м, що підлягає приватизації шляхом продажу на аукціоні та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 " затверджено оцінку та початкову вартість продажу на аукціоні нерухомого майна - будівлі пожежного депо площею 293,2 кв.м, що підлягає приватизації шляхом продажу на аукціоні та знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 в сумі 170 000,00 грн.

4.8. 22.11.2013 Позивачем-1 прийнято рішення № 2500 "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради №2083 від 25 січня 2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні" відповідно до якого пожежне депо загальною площею 293,2 кв.м по вул. Семидубська 12а, в м. Дубно, балансоутримувачем якого є КП "Дубенська ЖЕК № 3", включено до переліку об`єктів нерухомого майна територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації.

4.9. Згідно з відомостями з протоколу проведення аукціону з продажу об`єкта комунальної власності від 25.12.2013, переможцем аукціону визнано Відповідача. Ціна продажу будівлі пожежного депо площею 293,2 кв.м становила 187 000,00 грн.

4.10. Відповідач оплатив вартість купленого на аукціоні майна, що підтверджено відповідною випискою по рахунку.

4.11. 14.01.2014 за територіальною громадою м. Дубно в особі Міськради зареєстровано право власності на нерухоме майно за № 4236667 відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 265982856103.

4.12. 17.01.2014 між Управлінням (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) укладений договір купівлі-продажу будівлі, відповідно до умов якого продавець на підставі рішень Позивача-1 № 2083 від 25.01.2013 та № 2500 від 22.11.2013 продав, а покупець купив будівлю пожежного депо загальною площею 293,2 кв.м, що знаходиться в АДРЕСА_1 , що розташована на земельній ділянці площею 0,1478 га, цільове призначення: для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, кадастровий номер земельної ділянки 5610300000:02:001:3902.

4.13. 17.01.2014 вказаний договір зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 95. Дані інформаційної довідки з цього Державного реєстру від 29.04.2020 вказують, що право власності на пожежне депо зареєстровано за ОСОБА_1, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 265949356103.

4.14. За твердженнями Прокурора згідно інформації, що перебуває у відкритому доступі та розміщена на офіційному сайті Позивача-1 за посиланням https://deputat.dubno-adm.gov.ua/deputati/deputati-poperednikh-sklikan/deputati-dubenskoji-miskoji-radi-6-sklikannja20102015.html, Відповідач входив до складу депутатів Міськради 6 скликання (2010-2015), що у свою чергу свідчить про його обізнаність щодо заборони відчуження вказаного спірного майна, та необхідності використання його для забезпечення потреб територіальної громади м. Дубно, а також, прийняття рішення № 2500 від 22.11.2013 "Про внесення змін у додаток до рішення Дубенської міської ради № 2083 від 25.01.2013 року "Про затвердження переліку об`єктів нерухомого майна комунальної власності територіальної громади м. Дубно, що підлягають приватизації в 2013 році шляхом продажу на аукціоні".

4.15. Вважаючи оскаржуване рішення Позивача-1 № 2500 від 22.11.2013 таким, що не відповідає вимогам законодавства, Прокурор звернувся до суду з даним позовом.

5. Позиція Верховного Суду

5.1. Заслухавши суддю-доповідача, присутнього у судовому засіданні Прокурора, дослідивши наведені у касаційній скарзі та відзивах на неї доводи, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування господарськими судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

5.2. У своїй касаційній скарзі Відповідач, зокрема, посилається на те, що суд першої інстанції повинен був винести ухвалу про залишення позовної заяви без руху, оскільки Позивачем не доплачено судовий збір у розмірі 478 грн, через те, що вимога про зобов`язання повернути нерухоме майно, у даному випадку, є вимогою майнового характеру, розмір судового збору за яку розраховується виходячи з вартості майна (пожежного депо). У цьому контексті суди попередніх інстанцій не звернули увагу на це порушення, та не врахували висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 907/9/17.

Колегія суддів звертає увагу на те, що правовідносини у справі № 918/569/20 та № 907/9/17 не є подібними ні за предметом спору, ні підставами позову, ні учасниками справи, ні змістом позовних вимог та встановлених судами фактичних обставин, ні матеріально-правовим регулюванням спірних відносин, і у постанові від 26.02.2019 Велика Палата Верховного Суду зробила правовий висновок щодо сплати судового збору за подання позовної заяви про звернення стягнення на майно, до того ж із застосуванням норм Господарського процесуального кодексу України у редакції, яка діяла до 15.12.2017.

Разом з тим, Верховний Суд враховує, що відповідно до положень частини першої статті 163 Господарського процесуального кодексу України ціна позову визначається: 1) у позовах про стягнення грошових коштів - сумою, яка стягується, або сумою, оспорюваною за виконавчим чи іншим документом, за яким стягнення провадиться у безспірному (безакцептному) порядку; 2) у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна; 3) у позовах, які складаються з кількох самостійних вимог, - загальною сумою всіх вимог.

Відповідно до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.08.2020 у справі № 910/13737/19, майновий позов (позовна вимога майнового характеру) - це вимога про захист права або інтересу, об`єктом якої є благо, що підлягає грошовій оцінці.

Різновидами майнових спорів є, зокрема, спори, пов`язані з підтвердженням прав на майно та грошові суми, на володіння майном і будь-які форми використання останнього.

Предметом позову у даній справі, зокрема, є зобов`язання повернути нерухоме майно внаслідок визнання недійсним договору купівлі-продажу такого майна.

Враховуючи викладене та з огляду на зміст спірних правовідносин, Верховний Суд погоджується з доводами скаржника, що позовна вимога прокурора про зобов`язання повернути нерухоме майно у даному випадку має майновий характер, оскільки вирішення спору з урахування інших позовних вимог вплине на склад майна сторін спору та змінить власника майна.

Як вбачається з позовної заяви, остання містить 3 немайнові вимоги (визнання незаконним та скасування пункту 7 частини 1 рішення Міськради № 2500 від 22.11.2013, визнання недійсним договору купівлі-продажу будівлі та скасування в Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію права приватної власності на пожежне депо), та 1 майнову - зобов`язання повернути пожежне депо, і вказана вимога, по суті, є вимогою про витребування майна.

Порядок сплати та розміри ставок судового збору встановлено Законом України "Про судовий збір".

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України "Про судовий збір" судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру становить 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 2 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір").

У справі, що розглядається, Прокурор звернувся до суду у 2020 році, тому сума судового збору справляється у розмірі з урахуванням прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01 січня 2020 року.

Статтею 7 Закону України "Про Державний бюджет України на 2020 рік" встановлено з 1 січня 2020 року розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб - 2 102 грн.

Відтак, виходячи з положень наведених норм Закону, за подання позову у даній справі в частині 3 немайнових вимог до сплати підлягав судовий збір у розмірі 6 306 грн. (2 102,00 грн * 3).

Крім цього, ставка судового збору за подання до господарського суду позовної заяви майнового характеру становить 1,5 відсотка ціни позову, але не менше 1 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб і не більше 350 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 1 пункту 2 частини другої статті 4 Закону України "Про судовий збір").

Відповідно до частини першої статті 163 Господарського процесуального кодексу України ціна позову визначається у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна.

Оскільки за оспорюваним договором купівлі-продажу, укладеним 17.01.2014 між Управлінням та ОСОБА_1 , будівля пожежного депо була відчужена за вартістю 187 000,00 грн, належною до сплати сумою судового збору за подання до суду позову майнового характеру є 2 805,00 грн (187 000,00 грн * 1,5%).

Таким чином, належною сумою загального судового збору за подання позову у даній справі є 9 111,00 грн (6 306,00 грн + 2 805,00 грн).

Як вбачається з матеріалів справи, при подання позовної заяви Прокурором було надано платіжні доручення № 929 від 09.06.2020 на суму 6 306,00 грн та № 928 від 09.06.2020 на суму 2 102,00 грн.

В такий спосіб, при зверненні до суду з позовом у даній справі Прокурором не було доплачено судовий збір у сумі 703,00 грн, що, відповідно до положень статті 174 Господарського процесуального кодексу України, є підставою для залишення позову без руху.

Разом з тим, в процесі розгляду справи Прокурором було доплачено судовий збір у сумі 703,00 грн, що підтверджується платіжним дорученням № 1299 від 12.08.2020, а відтак останнім сплачено повну належну суму судового збору за подання позову у цій справі - 9 111,00 грн (6 306,00 грн + 2 102,00 грн + 703,00 грн).

Враховуючи викладене, сам лише факт, що місцевий господарський суд не постановив ухвалу про залишення позовної заяви без руху, не свідчить про розгляд справи за відсутності сплаченого судового збору у повному обсязі, у зв`язку з чим Верховний Суд відхиляє доводи скаржника в цій частині в якості підстави для скасування оскаржуваних судових рішень.

5.3. Що ж до посилань Відповідача на те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 02.04.2019 у справі № 902/326/16, від 24.09.2019 у справі № 922/1151/18, від 29.12.2020 у справі № 909/1165/19 та висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 17.10.2018 у справі № 362/44/17 в контексті застосування приписів Цивільного кодексу України, якими врегульовано інститут позовної давності, колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до положень статей 256, 257 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

За частиною першою статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до частини п`ятої статті 267 Цивільного кодексу України якщо суд визнає поважним причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Фінікарідов проти Кіпру" зазначив, що механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права.

За змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 Цивільного кодексу України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

Питання поважності причин пропуску строку позовної давності, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується господарським судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини.

Таким чином, фактичний пропуск строку позовної давності не є безумовною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки за наявності поважних причин такого пропуску, право позивача підлягає захисту у порядку, встановленому Цивільного кодексу України та Господарського процесуального кодексу України.

Приймаючи оскаржувану постанову апеляційний господарський суд виходив з того, що у жовтні 2015 року (тобто в межах строку позовної давності) Прокурор вже звертався до суду в порядку цивільного судочинства з аналогічним позовом (справа № 559/2664/15-ц), але в подальшому провадження у тій справі було закрито постановою Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у зв`язку з тим, що цей спір мав би розглядатися в порядку господарського судочинства.

Вважаючи, що вказані обставини, а саме активні дії Прокурора із захисту інтересів держави у вигляді подання позову хоча і з недодержанням правил підвідомчості/підсудності є поважною причиною пропуску строку позовної давності з вимогами у даній справі, апеляційний суд дійшов висновку про можливість задоволення заявленого позову.

Колегія суддів не вбачає неправильного застосування апеляційним судом наведених вище норм матеріального права при наданні вказаних висновків.

Верховний Суд зауважує, що закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому дане питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог.

При цьому очевидно, що перебування справи у провадженні судових органів, вчинення в ній передбачених законом дій на думку добросовісного розсудливого спостерігача виключає необхідність вчинення процесуальних дій спрямованих на припинення цього процесу, а саме подачі заяв про закриття провадження у справі, подачі позовів в порядку іншого судочинства тощо. За таких обставин є неправильним та несправедливим покладення виключно на позивача відповідальності за помилку у визначенні підвідомчості відповідної справи і позбавлення його права на захист у спірних правовідносинах

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02.04.2019 у справі № 902/326/16, від 24.09.2019 у справі № 922/1151/18, від 17.06.2020 у справі № 916/1689/17, від 27.08.2020 у справі № 922/1948/19, від 07.09.2020 у справі № 904/1080/19.

Висновки апеляційного суду щодо поважності причин пропуску строку позовної давності не суперечать висновкам суду касаційної інстанції на які посилається скаржник, адже вирішення питання про поважність причин пропуску строку позовної давності є дискрецією суду, яка реалізується ним у кожному конкретному випадку за наслідками оцінки обставин справи, наведених учасниками справи обґрунтувань та дослідження доказів за правилами статті 86 Господарського процесуального кодексу України.

За таких обставин доводи скаржника у цій частині не знайшли підтвердження, тому вони відхиляються колегією суддів як такі, що спрямовані на переоцінку доказів, наявних у справі, з метою встановлення інших фактичних обставин справи, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

5.4. Що ж до посилань скаржника на те, що суди попередніх інстанцій не взяли до уваги висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, і не врахував, що оскільки позивачем заявлена вимога про повернення приміщення депо, тобто заявлена вимога про витребування майна із чужого незаконного володіння, то скасування запису про проведену державну реєстрації права не є належним способом захисту, Верховний Суд зазначає таке.

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду в частині дослідження питання щодо скасування рішення про державну реєстрацію права зазначила, що: "рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав із внесенням відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вичерпує свою дію. А тому після внесення такого запису скасування зазначеного рішення не може бути належним способом захисту права або інтересу позивача. За певних умов таким належним способом може бути скасування запису про проведену державну реєстрацію права (див. пункт 5.17 постанови від 4 вересня 2018 року у справі № 915/127/18). Проте у випадку, коли заявлена вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, скасування запису про проведену державну реєстрацію права також не є належним способом захисту прав позивача.

Так, однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень"). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем (див. пункт 144 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16)."

Водночас колегія суддів звертає увагу, що відповідні висновки були зроблені Великою Палатою Верховного Суду з урахуванням положень Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" у редакції, чинній до 16.01.2020.

У постанові від 30.06.2020 у справі № 922/3130/19 Верховний Суд зробив висновок щодо застосування норми права, у якому зазначив, що пункти 1, 2, 3 частини третьої статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній з 16.01.2020) необхідно застосовувати таким чином:

"За змістом пунктів 1, 2, 3 частини 3 статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (в редакції, чинній з 16.01.2020), на відміну від частини 2 статті 26 цього Закону у попередній редакції, яка передбачала такі способи судового захисту порушених прав як скасування записів про проведену державну реєстрацію прав та скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, чинна редакція встановлює такі способи судового захисту порушених прав та інтересів особи: 1) судове рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав; 2) судове рішення про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав; 3) судове рішення про скасування державної реєстрації прав.

При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Таким чином, з 16.01.2020 законодавець виключив такий спосіб захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права, який (спосіб захисту) в практичному аспекті не зможе забезпечити і гарантувати позивачеві відновлення порушеного права, а отже не спроможний надати особі ефективний захист її прав.

Крім того, Верховний Суд враховує, що додатковим підтвердженням наведеного висновку є пункту 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії рейдерству", згідно з яким судові рішення про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про визнання недійсними чи скасування документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, про скасування державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що на момент набрання чинності цим Законом набрали законної сили та не виконані, виконуються в порядку, передбаченому Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" до набрання чинності цим Законом.".

Викладене свідчить, що з 16.01.2020, тобто на момент подання Прокурором позову у даній справі, такого способу захисту порушених речових прав як скасування запису про проведену державну реєстрацію права закон не передбачав.

Вказані зміни в законодавстві були враховані місцевим господарським судом при постановленні оскаржуваного рішення.

5.5. Що ж до доводів скаржника про те, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 щодо застосування статті 23 Закону України "Про прокуратуру", судова колегія зазначає таке.

Статтею 6 Конституції України передбачено, що органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 1311 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно з частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Частинами першою та третьою статті 4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Водночас, прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

Виходячи з аналізу наведених правових норм, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. При цьому, в кожному конкретному випадку прокурор при зверненні до суду з позовом повинен довести існування обставин порушення або загрози порушення інтересів держави.

Так, Конституційний Суд України у своєму рішенні від 08.04.1999 № 3-рп/99 з`ясовуючи поняття "інтереси держави" визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорони землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо.

Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина четверта мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 1311 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

З огляду на викладене, з урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини першої статті 1311 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).

Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.12.2018 у справі № 924/1256/17 та від 15.05.2019 у справі № 911/1497/18.

Разом з тим, участь прокурора в судовому процесі можлива за умови, крім іншого, обґрунтування підстав для звернення до суду, а саме має бути доведено нездійснення або неналежне здійснення захисту інтересів держави у спірних правовідносинах суб`єктом влади, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, або підтверджено відсутність такого органу (частини третя, четверта статті 53 Господарського процесуального кодексу України, частина третя статті 23 Закону України "Про прокуратуру").

Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокурором у цих двох випадках істотно відрізняються.

У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб`єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.

"Здійснення захисту неналежним чином" виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.

"Неналежність" захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.

Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.

При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень для захисту інтересів держави.

У кожному такому випадку прокурор повинен навести, а суд перевірити причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду.

У Рекомендаціях Парламентської Асамблеї Ради Європи від 27.05.2003 № 1604 (2003) "Про роль прокуратури в демократичному суспільстві, заснованому на верховенстві права" передбачено важливість забезпечити, щоб повноваження і функції прокурорів обмежувалися сферою переслідування осіб, винних у скоєнні кримінальних правопорушень, і вирішення загальних завдань щодо захисту інтересів держави через систему відправлення кримінального правосуддя, а для виконання будь-яких інших функцій були засновані окремі, належним чином розміщені і ефективні органи.

З висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у підпунктах 76-81 постанови від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, слідує, що для підтвердження судом підстав для представництва прокурора інтересів держави в суді у випадку, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган, достатнім є дотримання прокурором порядку повідомлення, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", та відсутність самостійного звернення компетентного органу до суду з позовом в інтересах держави протягом розумного строку після отримання такого повідомлення.

Так, апеляційною інстанцією встановлено, що 13.02.2020 Прокурор звернувся до органу місцевого самоврядування з листом про надання інформації стосовно скасування оскаржуваного рішення, та про вжиття міською радою заходів щодо визнання недійсним спірного договору купівлі-продажу.

Міськрада у листі від 04.05.2020 повідомила, що у відповідь на лист прокуратури від 13.02.2020 направила 18.02.2020 відповідь на запит прокурора, однак матеріали справи не містять вказаної відповіді.

У свою чергу лист Дубенської місцевої прокуратури від 29.04.2020 містить інформацію про неотримання відповіді на вказаний запит.

Разом з тим, 09.06.2020 Дубенська місцева прокуратура звернулась до Міськради та Управління з листом, в якому повідомила вказаних осіб про свій намір подати відповідну позовну заяву.

При цьому, як вбачається зі справи № 559/2664/15-ц за позовом Першого заступника прокурора Рівненської області до Міськради, Управління та ОСОБА_1 про визнання незаконним і скасування рішення, визнання недійсним договору та повернення майна, визнання права власності, Міськрада та Управління просили суд відмовити у задоволенні позовних вимог, оскільки вважали, що Міськрада діяла в межах Закону, спірне майно під будь-якими обтяженнями не перебувало (рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 15.03.2018 у справі № 559/2664/15-ц).

Зазначеної позиції Міськрада та Управління дотримувалися і в суді апеляційної інстанції (постанова Апеляційного суду Рівненської області від 02.08.2018 у справі № 559/2664/15-ц).

Наведене, за висновками апеляційної інстанції, свідчить про те, що Міськрада та Управління не здійснювали захист законних інтересів держави, до компетенції яких віднесені повноваження з такого захисту.

При цьому, постановою Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 скасовано рішення Дубенського міськрайонного суду Рівненської області від 15.03.2018 та постанову Апеляційного суду Рівненської області від 02.08.2018, а провадження у справі закрито, оскільки спір щодо законності приватизації комунального майна підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Звертаючись до суду з позовом у цій справі, Прокурор підставою звернення в інтересах держави зазначив про незаконну приватизацію військового майна, зокрема, пожежного депо в м. Дубно по вул. Семидубська, 12а, що суперечить статусу цього майна, оскільки останнє передавалось у комунальну власність виключно для забезпечення потреб територіальної громади м. Дубно. Вказане порушує інтереси територіальної громади м. Дубно в особі Міськради у зв`язку з незаконним відчуженням комунального майна.

З огляду на викладене, апеляційна інстанція дійшла висновку, що Прокурором у позовній заяві наведено підставу для представництва інтересів держави та обґрунтовано, у чому полягає порушення цих інтересів, а відтак підтверджено підстави для представництва інтересів держави у цій справі.

При цьому колегія суддів враховує висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 20.01.2021 у справі № 927/468/20, відповідно до якого проміжок часу, який минув між повідомленням, яке прокурор надіслав до органу, уповноваженого на виконання функцій держави, та поданням позову у справі, не завжди є вирішальним у питанні дотримання прокурором приписів статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Відповідно до положень частини другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Враховуючи наведені висновки Верховного Суду та встановлені судом апеляційної інстанції обставини справи, з урахуванням меж перегляду справи у суді касаційної інстанції, колегія суддів погоджується з висновками апеляційного господарського суду про наявність підстав для представництва інтересів держави в суді Прокурором у цій справі.

Посилання скаржника на те, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про дотримання Прокурором розумного строку щодо можливого реагування Позивачами на виявлені порушенні інтересів держави, оскільки з моменту отримання повідомлення про намір прокуратурою подати позов до суду та його поданням пройшло 3 дні, Верховним Судом не приймаються в якості підстави для скасування оскаржуваних рішень, оскільки застосований скаржником підхід є занадто формалізованим та таким, що не охоплює усіх особливостей цього спору.

При цьому, критерій "розумності", який міститься у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18, має визначається з урахуванням великого кола чинників і не може бути оцінений виключно темпорально.

5.6. Крім того, судова колегія також враховує, що доводи касаційної скарги цілком ідентичні доводам, наведеними скаржником при попередньому зверненні із касаційною скаргою, яким у постанові Верховного Суду від 25.05.2021 була надана відповідна оцінка, а справа направлена на новий розгляд до місцевого господарського суду.

При цьому, оскаржувані судові рішення прийняті з урахуванням висновків, які містилися у вищезазначеній постанові суду касаційної інстанції.

5.7. Зважаючи на викладене, наведені скаржником підстави касаційного оскарження не отримали підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішень попередніх інстанцій.

6. Висновки Верховного Суду

6.1. Відповідно до статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

6.2. Згідно із статтею 300 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

6.3. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

6.4. За змістом частини першої статті 309 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 309 Господарського процесуального кодексу України).

6.5. Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення попередніх інстанцій в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про відсутність підстав для їх зміни чи скасування.

7. Розподіл судових витрат

7.1. Понесені скаржником у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції судові витрати покладаються на останнього, оскільки касаційна скарга залишається без задоволення.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

2. Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 19.10.2022 та рішення Господарського суду Рівненської області від 01.06.2022 у справі № 918/569/20 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. Зуєв Судді І. Берднік В. Суховий