СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М. КИЄВА

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

ун. № 759/4088/20

пр. № 2/759/1439/22

06 грудня 2022 року 06 грудня 2022 року м. Київ

Святошинський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Єросової І.Ю.,

при секретарі Ткачук К. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ) до ОСОБА_2 ( АДРЕСА_2 ) про визнання договорів позики недійсними,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2020 року ФОП ОСОБА_1 звернувся до Святошинського районного суду м. Києва з вищазазначеним позовом, у якому просив визнати недійсним договір від 01.03.2015 р. на суму 100000,00 євро зі строком до 28.02.2016 р., визнати недійсним договір від 01.03.2015 р. на суму 57540,00 євро зі строком до 01.05.2015 р., а також стягнути судові витрати.

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 11.03.2020 р. було відкрито провадження у справі в порядку загального позовного провадження, відповідачу запропоновано надати відзив на позовну заяву.

30.03.2020 позивачем було подано через канцелярію суду клопотання про долучення доказів, вхідний суду № 19785 від 30.03.2020 р.

01.04.2020 р. засобами поштового зв`язку до суду надійшов відзив відповідача на позовну заяву з додатками.

15.06.2020 р. відповідачем було подано у судовому засіданні клопотання про приєднання доказів до матеріалів справи з додатками та клопотання про закриття провадження у справі.

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва від 15.06.2020 р., залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 01.10.2020 р., закрито провадження у справі.

Постановою Верховного Суду від 06.10.2021 р. скасовано ухвалу Святошинського районного суду м. Києва від 15.06.2020 р. та постанову Київського апеляційного суду від 01.10.2020 р., справу направлено до Святошинського районного суду м. Києва для продовження розгляду.

08.11.2021 р. протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу передано на розгляд судді Миколаєць І.Ю.

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва суду від 10.11.2021 р. прийнято до провадження позовну заяву, розгляд якої вирішено здійснювати у порядку загального позовного провадження.

31.01.2022 р. позивачем подано через канцелярію суду письмові пояснення у справі з додатками.

Ухвалою Святошинського районного суду м. Києва суду від 01.02.2022 р. закрито підготовче провадження у справі, призначено справу до розгляду по суті. Запропоновано позивачу подати відповідь на відзив відповідача на позовну заяву, відповідачу - заперечення на відповідь.

06.10.2022 р. засобами поштового з`язку до суду надійшли заява відповідача про судові витрати у справі та заперечення відповідача на письмові пояснення позивача.

17.10.2022 р. через канцелярію судом було отримано письмові пояснення позивача у справі щодо висновку експертів (комісійна лінгвістична експертиза) від 24.04.2020 р. ДП "Українське бюро лінгвістичних екпертиз НАН України" та заява про виклик свідків.

26.10.2022 р. через канцелярію суду відповідачем подано заперечення проти письмових пояснень позивача щодо висновку експертів (комісійна лінгвістична експертиза) від 24.04.2020 ДП "Українське бюро лінгвістичних екпертиз НАН України" та заперечення відповідача проти заяви позивача про виклик свідків.

У судовому засіданні позивач, представник позивача підтримують позов у повному обсязі.

Відповідач та його представник заперечують проти його задоволення.

06.12.2022 р. до суду надійшли заяви представника позивача та відповідача про проведення судового засідання без їхньої участі та участі їх представників.

Заслухавши доводи сторін, допитавши свідків, дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази у їх сукупності, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

В обгрунтування позовних вимог позивач зазначив у позові про те, що 01.03.2015 р. між ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір, згідно з яким відповідач передає, а позивач приймає для використання в комерційній діяльності грошові кошти в сумі 100 000,00 євро на строк до 28.02.2016 р., за користування грошовими коштами позивач сплачує відповідачу відсотки із розрахунку 10% річних. Також 01.03.2015 р. між фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, згідно з яким відповідач передає, а позивач приймає для використання в комерційній діяльності грошові кошти в сумі 57540,00 євро на строк до 01.05.2015 р., за користування грошовоми коштами позивач сплачує відповідачу відсотки із розрахунку 10% річних. Позивач вказує, що не отримував від відповідача грошових коштів за вказаними договорами позик, та, що не існує належних та допустимих доказів отримання позивачем від відповідача коштів за даними правочинами. Позивач наголошує, що окрім договорів позик від 01.03.2015 р. будь-які інші документи (розписки про отримання коштів, банківські, касові документи тощо), які можна вважати належними доказами на підтвердження передачі коштів за даними договорами позик, відсутні. Позивач вказує на те, що зміст оспорюваних правочинів не свідчить та не є доказом одержання ним коштів від відповідача. Також зазначає, що не передання позивачу грошових коштів за договорами позик підтверджується відсутністю безготівкових розрахунків між позивачем та відповідачем, відсутністю касових розрахунків між позивачем та відповідачем, відсутністю дозвільних документів на здійснення платежу (надання позики) в іноземній валюті, відсутністю обліку заборгованості в бухгалтерській та фінансовій звітності позивача, відсутністю згоди дружини відповідача на відчуження майна (грошових коштів) на користь позивача. Позивач наполягає, що його його фактичні дії щодо сплати ним відповідачу 37277,00 євро не свідчать про визнання ним існування боргу за вказаними договорами позик, оскільки такі кошти передавалися ним відповідачу у зв`язку з існуванням між сторонами інших правовідносин, а не правовідносини позики. Пояснюючи суду такі інші правовідносини, позивач посилається на те, відповідач, починаючи з 2009 року, був керівником представництва німецької компанії «Хансгрое» в Україні, що спеціалізується на виготовленні санітарно-технічного обладнання, а відповідач був представником Кіпрської компанії «Дефінекс трейдінг енд сервісез ЛТД» на підставі відповідних довіреностей. Договорами про співпрацю між компаніями «Хансгрое» та «Дефінекс трейдінг енд сервісез ЛТД», які укладалися з 2010 по 2015 роки, було погоджено, що компанія «Дефінекс трейдінг енд сервісез ЛТД» зобов`язується реалізувати продукцію компанії «Хансгрое», а за виконання плану з її реалізації буде отримувати бонуси та додаткові зижки, частина з яких (у грошовому вираженні) в подальшому передалавался ним особисто відповідачу. Останній, як керівник компанії «Хансгрое», мав визначальний вплив на здійснення оптових поставок продукції «Хансгрое» на території України та ціни даних поставок. Позивач стверджує про те, що відповідач, зважаючи на свої повноваження в якості керівника «Хансгрое» в Україні, висунув йому умову, що відповідна сантехнічна продукція буде постачатись лише за умови підписання договорів позики безпосередньо між відповідачем та позивачем, сума заборгованості за якими повторювала б суму бонусів та додаткових знижок, отримуваних «Дефінекс трейдінг енд сервісез ЛТД» від співпраці з «Хансгрое». Стверджуючи, що за викладених умов грошові кошти за договорами позик від 01.03.2015 р. не отримувалися ним від відповідача, позивач вважає, що дані правочини не підтверджують реального передання коштів між їх сторонами в якості позики, відтак відсутність реальності цих правочинів позики не відповідає вимогам закону, оскільки не спрямовує такий правочин на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, що є порушенням вимог ч. 1, 5 ст. 203 ЦК України, у зв`язку з чим такі договори позик, на його думку, підлягають визнанню судом недійсними на підставі ст.ст. 215, 1051 ЦК України.

Викладені обставини позивач продублював у своїх письмових поясненнях.

Заперечуючи проти позову, відповідач у своєму відзиві на позов та запереченнях на письмові пояснення позивача зазначив, що дійсно, 01.03.2015 р. між ним та позивачем, як фізичною особою-підприємцем, було укладено два договори позики грошових коштів відповідно на суму 100000,00 євро та 57540,00 євро кожен. На підставі одного з цих договорів відповідач передав позивачу у позику 100 000 євро на строк до 28.02.2016 р. з платою за користування позиченими коштами із розрахунку 10% річних. На підставі іншого договору позики відповідач передав позивачу у позику 57 540 євро на строк до 01.05.2015 р. з платою за користування позиченими коштами із розрахунку 10% річних. Відповідач вказує, що дані договори є реальними, оскільки на їх підставі позивач отримав у нього у позику грошові кошти у загальній сумі 157 540 євро для їх використання у своїй комерційній діяльності. Також посилається на те, що позивач повернув йому частину позики у сумі 37277,00 євро, що, на його думку, є доказом визнання та часткового виконання позивачем умов договорів позик. За переконанням відповідача метою та мотивом позову є намагання позивача не виконувати рішення Подільського районного суду м. Києва у справі № 758/2418/17 від 16.12.2019 р. про стягнення з ФОП ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 боргу у сумі 131581,76 євро за договорами позик від 01.03.2015 р., відповідно поставити під сумнів зазначене судове рішення, яке вступило в законну силу. При цьому відповідач наполягає на тому, що підстави позову є надуманими, адже обставини, якими він обгрунтовується, зокрема виплата бонусів відповідачу під загрозою розривання ділових відносин між компаніями «Дефінекс Трейдінг енд Сервісез ЛТД» та «Хансгрое», насправді не існували, вони штучно створені позивачем і не підтверджуються належними та допустимими доказами. Також звертає увагу на те, що докази, якими позивач обгрунтовує позовні вимоги є неналежними та недостатніми, оскільки не містять інформацію щодо предмета позову, у своїй сукупності не свідчать про наявність обставин, на які посилається позивач та які входять до предмету доказування. Крім цього відповідач вважає, що позивачем пропущено строк для звернення до суду з даними позовними вимогами, оскільки позовна давність для їх заявлення спливла ще 01.03.2018 р.

Тобто, аргументи сторін, покладені ними в обгрунтування своїх вимог та заперечень є протилежними, за виключенням факту підписання сторонами 01.03.2015 р. договорів позики грошових коштів, адже і позивач і відповідач підтверджують свої підписи в цих правочинах. Оскільки такий факт є безспірним для обох сторін, то цій частині спору суд виходить з того, що дана обставина не підлягає доказуванню, оскільки суд не має сумнівів в її достовірності чи добровільності її визнання учасниками справи.

Зазначений висновок суду базується на приписах норми ч. 1 ст. 83 ЦПК України, відповідно до якої обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

В усьому іншому суд виходить з того, що між сторонами виник спір з приводу реального характеру договорів позик від 01.03.2015 р., передачі відповідачем та отримання позивачем на їх підставі грошових коштів в якості позики на загальну суму 157540,00 євро, на чому наполягає відповідач і заперечує позивач, правової природи грошових коштів у сумі 37277,00 євро, переданих позивачем відповідачу в якості бонусів, на чому він наполягає і з чим не погоджується відповідач, та з приводу справжнього характеру взаємовідносин, які склалися між сторонами в 2010-2016 роках, які за твердженням позивача полягали у виплаті відповідачу бонусів від співпраці між компаніями «Дефінекс Трейдінг енд Сервісез ЛТД» та «Хансгрое» по реалізації сантехнічної продукції, що не визнається останнім.

Вирішуючи даний спір між учасниками справи в рамках заявлених ними позовних вимог та заперечень на них, суд виходить з наступних мотивів.

Судом встановлено, що 01.03.2015 р. між ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_1 було укладено договір, згідно якого відповідач (кредитор) передає, а позивач (позичальник) приймає для використання у своїй комерційній діяльності грошові кошти у розмірі 100000,00 євро на строк до 28.02.2016 р. Відповідно до умов договору позичальник має право дострокового повернення суми боргу або його частини; за користування грошовими коштами позичальник сплачує кредитору проценти із розрахунку 10% річних; позичальник проводить виплату процентів щомісячно до 15 числа кожного місяця за попередній місяць; за останній місяць користування виплата процентів проводиться одночасно з поверненням основної суми позики.

Також 01.03.2015 р. між ОСОБА_2 та ФОП ОСОБА_1 було укладено договір, згідно якого позивач (кредитор) передає, а відповідач (позичальник) приймає для використання у своїй комерційній діяльності грошові кошти в розмірі 57540,00 євро на строк до 01.05.2015 р. Відповідно до умов договору позичальник має право дострокового повернення суми боргу або його частини; за користування грошовими коштами позичальник сплачує кредитору проценти із розрахунку 10% річних; позичальник проводить виплату процентів щомісячно до 15 числа кожного місяця за попередній місяць; за останній місяць користування виплата процентів проводиться одночасно з поверненням основної суми позики.

Вказані правочини виготовлені з додержанням письмової форми та містять підпис ОСОБА_2 та підпис ФОП ОСОБА_1 , скріплений його печаткою.

Згідно ст. 11 ЦК України договір є однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст. 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Нормою ст. 627 ЦК України встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У відповідності до ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (ст. 1047 ЦК України).

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов`язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

За своєю суттю договір чи розписка про отримання в борг грошових коштів є документами, якими підтверджується як укладення договору, його умови, а також засвідчують отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 р. у справі № 464/3790/16-ц.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки про застосування ст.ст. 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18.09.2013 р. у справі № 6-63цс13, від 02.07.2014 р. у справі № 6-79цс14, від 13.12.2017 р. у справі № 6-996цс17 та постановах Верховного Суду від 25.03.2020 р. у справі № 569/1646/14-ц та від 14.04.2020 р. у справі № 628/3909/15.

Згідно ст. 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Нормою ч. 3 ст. 203 ЦК України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, серед яких міститься вимога про те, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до ст. 215 ЦК України якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Позивач, оспорюючи договори від 01.03.2015 р., у своєму позові, письмових поясненнях та показаннях, наданих під час допиту в якості свідка, вказує на те, що грошові кошти у загальній сумі 157540,00 євро насправді не були ним одержані від позикодавця (відповідача) на підставі вказаних договорів.

В обгрунтування такого твердження позивач посилається на наступні доводи, аргументи, докази та обставини: відсутність у договорах від 01.03.2015 р. умов, які б містили відомості про отримання ФОП ОСОБА_1 грошей від ОСОБА_2 ; відсутність розписки, яка б підтвердила отримання ФОП ОСОБА_1 у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів; висновок експерта № 33/20 за результатами семантико-текстуального (лінгвістичного) дослідження від 04.03.2020 р., проведеного судовим експертом ТОВ «Центр судових екпертиз «Альтернатива»; показання свідка ОСОБА_3 ; показання свідка ОСОБА_4 ; показання позивача, допитаного в якості свідка; відсутність доказів проведення безготівкових розрахунків між сторонами в березні 2015 року; відсутність доказів проведення касових розрахунків ФОП ОСОБА_1 ; відсутність дозвільних документів на здійснення платежу (надання позики) в іноземній валюті; відсутність обліку заборгованості в бухгалтерській та фінансовій звітності розрахунків ФОП ОСОБА_1 ; відсутність згоди дружини ОСОБА_2 на відчуження ним майна (грошових коштів) на користь ФОП ОСОБА_1 ; наявність між сторонами правовідносин щодо виплати позивачем відповідачу бонусів за результатами діяльності компанії «Дефінекс Трейдінг енд Сервісез ЛТД» з реалізації сантехнічної продукції компанії «Хансгрое», що на його думку підтверджується доказами, наданими ним суду, в тому числі електронним листуванням ОСОБА_2 з ФОП ОСОБА_1 ; систематичністю та безперервністю підписання сторонами аналогічних договорів позик (з єдиною відмінністю у сумі).

Згідно ч.ч. 1-3 ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим кодексом.

В силу наведених вимог процесуального закону тягар доказування покладається на сторони.

Натомість відповідач, наполягаючи на одержанні позивачем у нього позики за договорами від 01.03.2015 р. та спростовуючи доводи останнього щодо виплати йому бонусів результатами діяльності компанії «Дефінекс Трейдінг енд Сервісез ЛТД» з реалізації сантехнічної продукції компанії «Хансгрое», з посиланням на приписи ч.ч. 4, 5 ст. 82 ЦПК України у своєму відзвиві на позов та запереченнях на письмові пояснення позивача заявив, що він звільнений від доказування зазначених обставин.

У відповідності до ч.ч. 4, 5 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом. Обставини, встановлені стосовно певної особи рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, проте можуть бути у загальному порядку спростовані особою, яка не брала участі у справі, в якій такі обставини були встановлені.

Тобто для рішень судів важливою умовою преюдиціальності фактів, що містяться в іншому рішенні суду, є суб`єктний склад спору. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень. Преюдиціальне значення у справі надається обставинам, встановленим судовими рішеннями, а не правовій оцінці таких обставин, здійсненій іншим судом. Преюдиціальне значення мають лише рішення зі справи, в якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдицію утворюють виключно ті обставини, які безпосередньо досліджувались і встановлювались судом, що знайшло своє відображення у мотивувальній частині судового рішення. Преюдиціальні факти відрізняються від оцінки іншим судом обставин справи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.07 2018 р. у справі № 917/1345/17, аналогічний правовий висновок Верховного Суду, викладений у у постанові від 21.07.2021 р. у справі № 758/2418/17 за участю сторін).

В якості підстав для звільнення від доказування вкзаних обставин у даній справі, відповідач посилається на судові рішення в інших справах, в яких брали участь позивач та відповідач, та які набрали законної сили, а саме рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02.07.2019 р., залишене в силі постановою Київського апеляційного суду від 02.10.2019 р. та постановою Верховного Суду від 21.10.2020 р., у справі № 759/9962/17 та рішення Подільського районного суду м. Києва від 16.12.2019 р., частково змінене постановою Київського апеляційного суду від 09.06.2020 р., залишеною в силі постановою Верховного суду від 21.07.2021 р. у справі № 758/2418/17.

За твердженням відповідача, зазначеними судовими рішеннями, які на його думку є преюдиціальними у даній справі, оскільки вони були постановлені у справах за його та позивача участю, встановлено як факт отримання позивачем у відповідача грошових коштів у позику у сумі 157540,00 євро на підставі договорів від 01.03.2015 р,. так і факт відсутності між позивачем та відповідачем будь-яких домовленостей щодо виплати позивачем відповідачу бонусів від діяльності компанії «Дефінекс Трейдінг енд Сервісез ЛТД».

Ознайомившись з даними судовими рішеннями, суд погоджується з доводами відповідача про їх преюдиціальне значення для даної справи, адже вони постановлені судами при розгляді інших справ, у яких брали участь ті самі особи, що є учасниками даної справи, тобто за одинакового суб`єктного складу осіб.

Так, рішенням Подільського районного суду м. Києва від 16.12.2019 р., частково зміненим постановою Київського апеляційного суду від 09.06.2020 р., залишеною в силі постановою Верховного суду від 21.07.2021 р. у справі № 758/2418/17 за позовом ОСОБА_2 до ФОП ОСОБА_1 про стягнення боргу за договорами позики від 01.03.2015 р., було надано правову оцінку доводам ОСОБА_2 про передачу ним на підставі договорів від 01.03.2015 р. у позику ФОП ОСОБА_1 грошових коштів у сумі 157540,00 євро та доводам ФОП ОСОБА_1 про неотримання ним вказаних грошових коштів та виходячи з факту підписання вказаних договорів встановлено факт одержання ФОП ОСОБА_1 цієї позики, у зв`язку з чим судом було постановлене рішення про стягнення з останнього на користь ОСОБА_2 грошового боргу у сумі 131581,76 євро.

Тобто, суд у вказаній судовій справі виходив з реального характеру договорів позики від 01.03.2015 р., тобто з факту підписання та отримання коштів ФОП ОСОБА_1 , які було встановлено судом.

Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 02.07.2019 р., залишеним в силі постановою Київського апеляційного суду від 02.10.2019 р. та постановою Верховного Суду від 21.10.2020 р. у справі № 759/9962/17, надано правову оцінку доводам ФОП ОСОБА_1 про удаваність договорів позики від 01.03.2015 р., адже за його твердженням грошові кошти за вказаними правочинами ним не отримувалися, проте поверталися ним представнику компанії «Хансгрое» ОСОБА_2 як бонуси з продажу компанією «Дефінекс Трейдінг енд Сервісез ЛТД» сантехнічної продукції компанії «Хансгрое». В результаті судом було встановлено безпідставність таких доводів ФОП ОСОБА_1 , оскільки спірні договори були укладені ним з фізичною особою ОСОБА_2 , а не як з представником фірми «Хансгрое». При цьому суд встановив, що умови спірних договорів чітко визначають волю сторін правочину в отриманні позики, умови її надання, визначення сторонами розміру позики, строку її повернення та порядок сплати відсотків за користування позикою. Тобто, сторони правочину - позивач та відповідач вчинили дії спрямовані на набуття прав та понесення обов`язків, узгодивши між собою усі істотні умови притаманні саме договору позики. Інших умов та застережень спірні договори не містять. Суд не прийняв до уваги надані ФОП ОСОБА_1 розрахункові бухгалтерські документи, декларації та договори в підтвердження удаваності спірних правочинів, оскільки вказані документи стосуються підприємницької діяльності на рівні співпраці Компанії «Дефінекс Трейдінг енд Сервісез ЛТД» та компанії «Хансгрое», в той час як позика була надана ФОП ОСОБА_1 фізичною особою ОСОБА_2 . Таким чином суд дійшов до висновку про те, що правовідносини, які склалися між сторонами несуть виключно характер договору позики, відповідно до положень ст.ст. 1047, 1048 ЦК, тобто про встановлення факту укладення між сторонами саме договорів позики, що пов`язано з певними правовими наслідками, а саме отримання грошових коштів та обов`язок їх повернення у чітко обумовлений сторонами правочину строк.

Суд, вважає, що даним рішенням було встановлено факт відсутності між ФОП ОСОБА_1 та ОСОБА_2 домовленостей щодо виплати останньому позивачем бонусів від діяльності Компанії «Дефінекс Трейдінг енд Сервісез ЛТД» по реалізації продукції компанії «Хансгрое» та відсутності впливу відповідача на позивача щодо оформлення договорів від 01.03.2015 р. як підстави для виплати таких бонусів під загрозою розірвання ділових стосунків між названими компаніями.

Виходячи зі змісту норми ч.ч. 4, 5 ст. 82 ЦПК України суд вважає, що обставини, встановлені зазначеними судовими рішеннями стосовно позивача та відповідача, є обов`язковими для суду під час вирішення даної справи, адже мають преюдиціальний характер для обставин, які підлягають встановленню у ній судом, і що наявність таких, вже встановлених судами обставин, є самостійною підставою для відмови у позові у цій справі.

Попри зазначене, суд, виходячи з принципу змагальності сторін, як засади цивільного судочинства, визначеної ст. 12 ЦПК України, вважає за необхідне надати правову оцінку всім доводам та аргументам учасників даної справи з метою встановлення дійсних її обставин та ухвалення законного судового рішення.

У постанові від 18.03.2020 р. у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Нормою ч. 1 ст. 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України). Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

З метою встановлення обгрунтованості доводу позивача про відсутність у договорах від 01.03.2015 р. умов, які б містили відомості про отримання ФОП ОСОБА_1 грошей від ОСОБА_2 , судом було досліджено змісти вказаних договорів, в результаті чого суд дійшов висновку про те, що грошові кошти, які складали предмет позики, були фактично передані відповідачем позивачу, відповідно отримані останнім. На даний факт вказують вжиті сторонами в п. 1 обох договорів словосполучення «уклали дійсний договір», дієслова «передає» та «приймає», які у змістовному поєднанні з іншими положеннями вказаних договорів свідчать про фактичну передачу відповідачем грошей позивачу та фактичне їх одержання останнім, адже в цьому ж договорі сторони прямо обумовили обов`язок позивача повернути отримані кошти відповідачу у конкретно визначений ними строк. На цей факт також вказує домовленість сторін, зафіксованана ними у п. 2 договорів про розмір плати, яку позивач повинен сплатити відповідачу за користування позиками із розрахунку 10% річних та строк її внесення до 15 числа кожного місяця за попередній, за останній місяць користування виплата відсотків відбувається одночасно з поверненням основної суми позики. З огляду на зазначене, суд не погоджується з твердженням позивача про те, що вжиті їх сторонами дієслова «передає» та «приймає» мають недоконаний вид, адже вони вжиті не як самостійні словесні елементи договорів, яким сторони зафіксували свої домовленості щодо оформлення позики, а у взаємозв`язку та пов`язаності з іншими складовими договорів, серед яких головним (визначальним), на думку суду, є дієслово «уклали» (в договорах - російською «заключили»), вжите сторонами в перамбулі кожного з них. Зазначений термін прямо кореспондується з положеннями ст. 1046 ЦК України, в якій зазначено, що договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Тобто, фактом підписання договорів з затосуванням в їх текстах терміну «уклали дійсний договір» сторони підтвердили фактичну передачу відповідачем грошової позики позивачу та отримання її останнім.

Такий висновок суду підтверджується фізичною дією позивача, яка полягає у сплаті ним відповідачу 37277,00 євро, що визнається позивачем. Таку дію позивача суд розцінює як часткове виконня ним договорів позик від 01.03.2015 р. в частині виконання покладеного на нього як позичальника обов`язку повернути отриману у відповідача позику. Дана обставина підтверджується розрахунками виплат заборгованостей за вказаними договорами, наданими суду позивачем, з яких вбачається, що у період з 20.03.2015 року по 31.12.2016 року позивачем було передано (сплачено) відповідачу в якості повернення позики грошові кошти у сумі 37277,00 євро, що підтверджується підписом ОСОБА_2 в цих розрахунках. На зв`язок вказаних розрахунків з договорами від 01.02.2015 р. вказують зазначені в них дати, суми, розмір річних 10% та періоди виплат, які прямо співпадають з положеннями вказаних правочинів, а також відсутність у них посилань на будь-які інші взаємовідносини між позивачем та відповідачем, а ніж взаємовідносини позики.

У зв`язку з цим суд звертає увагу, що вказані розрахунки були надані суду стороною позивача як додатки до позову. Тим більше, що позивач, будучи допитаним судом в якості свідка, підтвердив особисту участь у виготовленні цих розрахунків, що, на думку, суду додатково свідчить про їх зв`язок з договорами від 01.03.2015 р. та про безпідставність тверджень позивача про те, що грошові кошти у сумі 37277,00 євро виплачувалися ним відповідачу в якості бонусів, а не повернення позики.

Тому, з огляду на зміст укладених та підписаних позивачем та відповідачем договорів від 01.03.2015 р. суд дійшов висновку про те, що правовідносини, які склалися між сторонами вказаних правочинів несуть виключно характер договору позики відповідно до ст.ст. 1047, 1048 ЦК України, тобто про наявність факту укладення учасниками справи саме договорів позики, що пов`язано з певними правовими наслідками, а саме передачею грошових коштів відповідачем у позику позивачу, отримання зазначеної позики позивачем у відповідача та обов`язком позивача повернути їх відповідачу у визначений цими договорами строк.

У зв`язку з цим суд відхиляє твердження позивача про те, що відсутність розписки, яка б підтвердила отримання ФОП ОСОБА_1 у борг грошей від ОСОБА_2 із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів, свідчить про неотримання ним позики, як безпідставне, оскільки норма ч. 2 ст. 1047 ЦК України не передбачає обов`язкового складання розписки на підтвердження укладення договору позики та його умов.

Щодо посилання позивача на висновок експерта № 33/20 за результатами семантико-текстуального (лінгвістичного) дослідження від 04.03.2020 р., проведеного судовим експертом ТОВ «Центр судових екпертиз «Альтернатива» на замовлення позивача, як на доказ неотримання ним грошових коштів на підставі договорів від 01.03.2015, суд вважає за необхідне зазначити наступне.

З огляду на зміст висновку екперта № 33/20 суд не знаходить підстав для визнання його належним, достовірним та достатнім доказом у розумінні ст.ст. 77, 79, 80 ЦПК України, оскільки він не містить достатніх даних щодо предмета доказування у даній справі.

Крім технічних вад висновку експерта № 33/20, до яких суд відносить відсутність в матеріалах справи документів, які б підтверджували необхідний рівень освіти, кваліфікації експерта та його фаховість в галузі лінгвістичної експертизи документів, викладених російською мовою, адже договори від 01.03.2015 р. складені саме російською мовою, відстуність в ньому посилань на методичні нормативні матеріали, які на думку суду є обов`язковими для використання експертами від час виконання даного виду судових кепертиз, зокрема на загальну методику судово-лінгвістичної семантико-текстуальної експертизи (державна реєстрація 14.02.2020 р., реєстраційний код 1.2.18) та видання «Загальні методичні положення судової лінгвістичної експертизи: метод. реком.: звіт НДР (заключ.)» (МЮУ, ХНДІСЕ; 2009), рекомендованого наказом Міністерства юстиції України від 30.07.2010 р. № 1722/5 «Про затвердження переліків рекомендованої науково-технічної та довідкової літератури, що використовується під час проведення судових експертиз» зі змінами від 08.07.2011 р., наказ № 1826/5), даний висновок експерта № 33/20 має ще й вади матеріального (предметого) характеру.

Так, з висновку експерта № 33/20 вбачається, що експертом досліджувалося самостійне значення дієслова "передает" без дослідження його взаємозв`язку з іншими положеннями договору (договорів) як цілісного юридичного документу, який породжує правові наслідки.

Крім того, з мотивувальної частини висновку експерта № 33/20 вбачається, що в ній відсутнє експертне дослідження значення дієслова "принимает", яким в договорі (договорах) позначено дію позивача щодо отримання позики.

За таких обставин суд дійшов висновку про неповноту висновку експерта № 33/20, поверхневість та необ`єктивність висновків експерта, покладених в його основу, адже недостатньо лише констатувати недоконаний вид вказаних дієслів, важливо встановити їх лінгвістичне (граматичне) значення у контексті всього договору.

Тому, на переконання суду, висновок експерта № 33/20 не дає підстав для висновку про те, що грошові кошти за договорами від 01.03.2015 не передавалися відповідачем позивачу та не отримувалися останнім.

У зв`язку з такою оцінкою висновку експерта № 33/20 суд вважає за необхідне вдатися до оцінки доказу, наданого відповідачем, зокрема висновку експертів (комісійна лінгвістична експертиза) № 056/93 від 24.04.2020, складеного Державним підприємством «Українське бюро лінгвістичних експертиз НАУ України» на замовлення відповідача.

З висновку експертів № 056/93 вбачається, що за результатами експертного лінгвістичного дослідження договорів від 01.03.2015 р. комісією експертів було зроблено висновки про те, що текст договору між ФОП ОСОБА_1 і ОСОБА_2 від 01.03.2015 р. року на суму 100000,00 євро не дає лінгвістичних підстав констатувати, що подія отримання позичальником ФОП ОСОБА_1 вказаної суми грошей на дату підписання зазначеного договору ще не відбулася; текст договору між ФОП ОСОБА_1 і ОСОБА_2 від 01.03.2015 р. на суму 100000,00 євро дає лінгвістичні підстави констатувати, що подія отримання позичальником ФОП ОСОБА_1 вказаної суми грошей представлена в цьому тексті як доконаний факт на дату підписання зазначеного договору; текст договору між ФОП ОСОБА_1 і ОСОБА_2 від 01.03.2015 р. на суму 57540,00 євро не дає лінгвістичних підстав констатувати, що подія отримання позичальником ФОП ОСОБА_1 вказаної суми грошей на дату підписання зазначеного договору ще не відбулася; текст договору між ФОП ОСОБА_1 і ОСОБА_2 від 01.03.2015 р. на суму 57540,00 вро дає лінгвістичні підстави констатувати, що подія отримання позичальником ФОП ОСОБА_1 вказаної суми грошей представлена в цьому тексті як доконаний факт на дату підписання зазначеного договору.

При цьому експерти зазначають, що на існування факту передачі ОСОБА_2 ФОП ОСОБА_1 та отримання останнім грошових коштів у позику вказують граматичні й змістові текстові маркери темпоральних відношень, а саме граматичний і змістовий зв`язок позачасових дієслів передаёт і принимает з дієсловом-перформативом заключили; відсутність будь-яких інших лексичних маркерів темпоральної ознаки дієслів передает і принимает; вислів на срок до 01.05.2015 года, який локалізує в часі дії зі значенням передаёт і принимает, обмежуючи їх визначеною кінцевою датою. Оскільки дата, пов`язана з початком цього строку, окремо в тексті не зазначена, початок згаданого строку збігається з визначеним у тексті моментом часовідліку: з початком дії зі значенням заключили, тобто з датою підписання договору; фіксація в пункті 1 права позичальника на дострокове повернення (право досрочного возврата), яка вказує на те, що на момент укладення договорів гроші вже отримані позичальником.

Тобто, експертами у висновку експертів № 056/93 було зроблено однозначні висновки про те, що дії з передачі та отримання грошових коштів за оспорюваними договорами відбулися.

Суд звертає увагу на те, що з висновку експертів № 056/93 вбачається, що експертне дослідження було проведене з урахуванням всіх складових частин оспорюваних договорів у їх взаємозв`язку з вжитими сторонами дієсловами "передаёт " і "принимает", а не окремих його частин, як це було зроблено у висновку експерта № 33/20.

З огляду на те, що дане експертне дослідження було проведено комісією експертів у складі фахівців-філологів з української та російської мов, експертами державної експертної установи ДП «Українське бюро лінгвістичних експертиз НАУ України» Ажнюк Л.В. та Поляковою Т.М. , які мають стаж роботи відповідно 28 років та 21 рік, а також на наявність у висновку експертів № 056/93 посилання на спеціальну методологічну літературу та нормативні акти в галузі судової лінгвістичної експертизи, які ними використовувалися під час екпертного дослідження, враховуючи наявність в матеріалах справи документів, які підтверджують належний рівень освіти та професіональної фаховості вказаних експертів, а також глибокий та предметний аналіз лінгвістичної (граматичної) складової досліджуваних ними договорів від 01.03.2015 р., що знайшло своє відображення у дослідницькій (мотивувальній) частині висновку експертів № 056/93, у суду відсутні підстави сумніватися в об`єктивності та повноті даного доказу.

За таких обставин суд вважає, що висновок експертів № 056/93 є належним, достовірним та достатнім доказом у розумінні ст.ст. 77, 79, 80 ЦПК України, адже він містить достатні дані щодо предмета доказування у даній справі, відповідно спростовує доводи позивача та висновку експерта № 33/20 про те, що змістом оспорюваних договорів не підтверджується факт отримання позивачем грошових коштів у позику від відповідача.

При цьому суд відхиляє доводи позивача щодо неналежності висновку експертів № 056/93, викладені ним у письмових поясненнях щодо висновку експертів від 24.04.2020 р., які на його думку вийшли за межі предмету лінгвістичної експертизи, у зв`язку з чим він просить суд не приймати його до розгляду, оскільки суд не знайшов у даному експертному висновку правової оцінки договорів від 01.03.2015 р., через що такі доводи позивача є безпідставними та зводяться лише до його незгоди з висновками експертів, покладеними ними в обгрунтування даного доказу.

У зв`язку із зазначеним, суд вважає висновок експертів № 056/93 більш переконливим та доказовим щодо обставин даної справи, а ніж висновок експерта № 33/20, через що залишає останній без уваги.

Щодо показань свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 69 ЦПК України свідком може бути кожна особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи.

Будучи допитаними у судовому засіданні 29.06.2022 р. вказані свідки посилалися на тіж самі обставини, якими ФОП ОСОБА_1 обгрунтовує свої позовні вимоги. Надані під час допиту свідком ОСОБА_4 документи, які були приєднані судом до матеріалів справи за клопотанням сторони позивача, також не мають будь-якого зв`язку з предметом спору у даній справі, у зв`язку з чим суд залишає вказані документи поза увагою не вдаючись при цьому до їх оцінки, адже вони не містять ознак належних, достовірності та допустимості доказів.

Самі по собі факти знайомства вказаних свідків з позивачем та відповідачем, їх посилання на обставини, якими оперує позивач, не є достатнім для того, щоб суд міг зробити висновок про відсутність між позивачем та відповідачем взаємовідносин позики і відповідно про наявність між ними домовленостей щодо виплати позивачем відповідачу бонусів з продажу компанією «Дефінекс Трейдінг енд Сервісез ЛТД» сантехнічної продукції компанії «Хансгрое».

Посилання свідка ОСОБА_4 на факт укладення між нею та представництвом компанії «Хансгрое», яке очолював ОСОБА_2 , договору про надання нею представництву рекламних послуг, не має будь-якого значення у даній справі, адже не спростовує реальний характер договорів позик від 01.03.2015 р., фактів передачі та отримання коштів у позику на їх підставі та не підтверджує наявність домовленості між позивачем та відповідачем щодо виплати останньому бонусів.

Тому, загалом такі показання вказаних свідків не мають для суду доказового значення, оскільки не підтверджуть обставин, на які посилається позивач, та не спростовують обставин, на які посилається відповідач.

Щодо показання позивача ФОП ОСОБА_1 , допитаного в якості свідка у судовому засіданні 14.11.2022 р., суд зазначає наступне.

Показання позивача, надані ним суду як свідком, також фактично звелися до повідомлення тих же самих обставин, якими він обгрунтовує свої позовні вимоги. Позивач повідомив суду, що він знайомий з відповідачем ще з 1985 року. Між ними склалися товариські стосунки. Підтверджуючи особисте підписання договорів від 01.03.2015 р., позивач наполягає на тому, що згідно цих договорів ним не отримувалися у відповідача у позику грошові кошти у сумі 157540,00 євро. Доказами неотримання грошей, позивач зазначає зміст укладених між сторонами договорів від 01.03.2015 р., а також документи, додані ним до позовної заяви. При цьому позивач визнав, що договори від 01.03.2015 р. виготовлялися ним самим, як і розрахункові документи, надані ним до суду в якості доказів. Щодо сплати ним ОСОБА_2 грошових коштів у сумі 37277,00 євро, що ним визнається та не спростовується, повідомив, що зазначені кошти були виплачені ним відповідачу в якості бонусів від продажу компанією «Дефінекс Трейдінг енд Сервісез ЛТД» сантехнічної продукції компанії «Хансгрое» під загрозою зі сторони останнього розірвати ділові стосунки між компанією «Дефінекс Трейдінг енд Сервісез ЛТД», представником якої був позивач, та компанією «Хансгрое», на яку, нібито, мав вплив ОСОБА_2 . Також позивач пояснив, що загальна грошова сума у розмірі 157540,00 євро, яка зазначена у договорах позики від 01.03.2015 р., лише відображала розмір бонусів, які позивач повинен був сплатити відповідачу з підстав, зазначених вище, та відповідала вартості товарних залишків на складі позивача, якими була сантехнічна продукція компанії «Хансгрое».Але при цьому він зміг пояснити суду чому у матеріалах справи відсутні відповідні договори між вказаними компаніями на поставку сантехнічної продукції на суму 157540,00 євро та докази які б підверджували наявність на його складі такої продукції на вказану ним вище суму. Як і не зміг підтвердити зазначені ним обставини щодо виплати бонусів відповідачу з посиланням на наявні матеріали справи, адже документи, на які він вказував у судовому засіданні не підтверджують зміст його показань в цій частині. При цьому, він підтвердив, що ним не подавалися у відповідні органи чи до компанії «Хансгрое» будь-які скарги на дії ОСОБА_2 , як особи, яка з його слів примушувала позивача виплачувати бонуси на його користь під загрозою розірвання комерційних стосунків між компанями «Дефінекс Трейдінг енд Сервісез ЛТД» та «Хансгрое».

Суд критично ставиться до твердження позивача під час допиту про те, що укладення у період 2012-2014 р.р. між ним та відповідачем аналогічних договорів позик з аналогічними сумами в 157540,00 євро свідчить про недійсність договорів позик від 01.03.2015 р., адже в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження зазначеного. На думку суду вказана обставина є доказом лише того, що між ним та відповідачем склалися довірливі ділові стосунки з приводу позичальних взаємовдіносин, сталу та тривалу практику отримання грошових позик позивачем від відповідача наприклад, на власну підприємницьку діяльність, своєчасне повернення цих позик позивачем відповідачу, але аж ніяк не доказом незаконності договорів позик від 01.03.2015 р., які до того ж мали місце в іншому періоді часу.

Матеріали справи не містять доказів, які б вказували на дії позивача щодо оскарження укладених ним з відповідачем договорів позик у зазначений вище період, чи хоча б підтверджували те, що він ставив їх під сумнів.

Відповідач під час допиту підтвердив інформацію позивача про їхнє знайомство починаючи з 1985 року, зазначивши про дружній характер їхніх відносин, які тривали на протязі майже 30 років. В зазачений період вони товаришували між собою, дружили сім`ями, разом відпочивали, проводиди різного роду спільні міроприємства. Спільно створили підприємство «МС-Центр», зі складу учасників якого відповідач вийшов наприкінці 90-х років. З того часу спільного бізнесу вони не мали. Відповідач повідомив, що відносини між ними були розірвані у 2016 році з вини позивача, коли останній припинив сплачувати йому борг за договорами позик від 01.03.2015 р. Щодо вказаних договорів повідомив суду, що їх укладення ініціював позивач, який приблизно за місяць до їхнього підписання 01.03.2015 р. звернувся до відповідача з проханням позичити йому грошові кошти у сумі 157540,00 євро. При цьому він просив вказану позику надати йому двома виплатами з різними строками користування, одну позику у сумі 100000,00 євро надати йому на срок до 28.02.2016 р., а іншу позику у сумі 57540,00 євро на срок до 01.05.2015 р. Таке своє прохання позивач тоді пояснив необхідністю забезпечити свою комерційну діяльність, яку він здійснював в якості фізичної особи-підприємця. Відповідач на той час мав такі грошові кошти у своєму розпорядженні, тому відповів згодою позичити їх позивачу, тим більше, що останній запропонував йому вигідну плату за користування позиками у розмірі 10% річних від їх суми. Такі відсотки позивач зобов`язався виплачувати йому щомісячно до 15 числа кожного місяця за попередній місяць. Тоді ж вони домовилися, що обидві позики буде оформлено двома договорами, підготувати які зголосився сам позивач, проти чого відповідач не заперечував. Фактичну передачу коштів позивачу було здійснено ним 01.03.2015 р. приблизно о 13-й годині у квартирі відповідача на АДРЕСА_3 , оскільки це був вихідний день - неділя. Відповідач завчасно підготував вказану грошову суму, попередньо отримавши її зі свого сейфу у банку. Позивач прибув один, при собі мав портфель. У квартирі весь цей час перебувала дружина відповідача ОСОБА_6 , яка була присутньою при спілкуванні сторін, в тому числі під час передачі коштів позивачу. Така передача коштів та підписання договорів позик відбулися на кухні. Вказана грошова сума складася з 15 пачок по 10000,00 євро в кожній купюрами номіналом 100,00 євро, однієї пачки в сумі 5000,00 євро купюрами номіналом 50,00 євро і одна пачка з 2540,00 євро різними купюрами. Всі ці кошти відповідач передав особисто в руки позивачу. Поки останній їх перераховував, відповідач прочитав підготовлені ним договори, в яких були відображені всі раніше обумовлені ними умови позик. Після того, як позивач закінчив перерахунок коштів та поклав їх до свого портфелю, сторони підписали по два примірники кожного із договорів позик, позивач проставив у кожному з них свою круглу печатку, вони обмінялися своїми екземплярами. Після цього позивач почав вчасно виплачувати йому відсотки готівкою, на підтвердження отримання яких він розписувався у розрахунках, які готував сам позивач і які останній надав до суду в якості доказів які містяться в матеріалах справи. Всього позивач повернув йому позики на суму 37277,00 євро. Суперечності у їхніх відношеннях почали виникати в другій половині 2015 року, коли позивач почав затримувати сплату відсотків за користування позикою і не повернув одну з них. Повністю спілкуватися вони припинили приблизно в другій половині 2016 року у зв`язку з тим, що позивач взагалі припинив будь-які виплати відповідачу і згодом припинив відповідати на його телефонні дзвінки. Також відповідач повідомив, що при наданні позики позивачу не вимагав від нього будь-якого забезпечення його зобов`язання повернути позичені ним кошти, адже повністю та беззастережно довіряв йому з огляду їхню довготривалу 30-річну дружбу. Тим більше, що така довіра була підкріплена вчасним та повним поверненням позивачем аналогічних грошових позик, отриманих ним у відповідача на підставі аналогічних договорів позик, які укладалися між ними у період 2012-2104 р.р. і з приводу виконання позивачем яких у сторін ніколи не виникало будь-яких проблем. Відповідач вказав, що отримання таких позик у нього позивач пояснював швидкістю та вигідністю умов їх одержання та користування. Для себе вигідність надання таких позик позивачу відповідач пояснив можливістю отримання додаткових доходів у виглядів відсотків, які позивач регулярно йому сплачував. Також відповідач зазначив, що він мав достатню кількість грошових коштів для надання їх у позику позивачу, адже протягом тривалого часу стабільно отримував заробітну плату за своїм місце роботи у представництві компанії «Хансгрое» у розмірі 8000-10000 євро щомісячно. Відповідач пояснив, що у зв`язку з припиненням виплат позивачем боргу він був вимушений звернутися до Подільського районного суду м. Києва з позовом до позивача про стягнення боргу за договорами позик від 01.03.2015 р., який був задовлений цим судом рішенням від 16.12.2019 р. у справі № 758/2418/17.

Щодо тверджень позивача про виплату йому бонусів від продажу компанією «Дефінекс Трейдінг енд Сервісез ЛТД» сантехнічної продукції компанії «Хансгрое» відповідач повідомив, що такі твердження є неправдивими та надуманими в цій частині, оскільки він ніколи не мав будь-якого відношення до взаємовідносин між вказаним компаніями і не здійснював будь-якого впливу на їх діяльність. Від пояснив, що дійсно очолював представництво німецької компанії «Хансгрое» в Україні, яке здійснювало виключно представницькі функції і розміщенням реклами сантехнічної продукції цієї компанії. Очолюване ним представництво не займалося реалізацією цієї продукції. Всі торгівельні контракти німецької компанії «Хансгрое» укладалися нею напряму з контрагентами в Україні, і до цього процесу він ніякого відношення не мав, оскільки це було поза межами його можливостей та посадових обов`язків. При цьому зазначив, що такі контракти могли були укладені з будь-якою українською компанією, яка відповідала стандартам та вимогам ділової діяльності компанії «Хансгрое». Тому, він не міг впливати у будь-який спосіб на взаємовідносини між компаніями «Дефінекс Трейдінг енд Сервісез ЛТД» та «Хансгрое», якщо такі були. При цьому звернув увагу, що позивач не надав суду договорів та контрактів між вказаними компаніями, які б свідчили про їх взаємовідносини та участь у них відповідача, та які позивач називає у своєму позові договорами про співпрацю, як і не надав доказів поставки товарів компанією «Хансгрое» (митних декларацій, інвойсів, тощо) на адресу позивача чи компанії «Дефінекс Трейдінг енд Сервісез ЛТД», а також не надав доказів наявності на складі позивача чи вказаної компанії товарних залишків на суму 157540,00 євро, яка за показаннями позивача рівнялася сумі позики, зазначеної в договорах від 01.03.2015 р. Також відповідач заперечив твердження позивача про те, що він нібито висував позивачу умову про підписання договорів позик від 01.03.2015 р. як підставу для поставок позивачу сантехнічної продукції компанії «Хансгрое», оскільки таких умов він ніколи і нікому не висував, в тому числі позивачу, як і не висував до нього будь-яких вимог щодо виплати йому якихось бонусів від реалізації позивачем даної продукції. Зазначив, що матеріали справи не містять доказів як щодо виплати та отримання ним таких бонусів, так і щодо таких вимог, а ті докази, на які посилається позивач, за виключенням розрахунків з виплати відсотків за договорами позик від 01.03.2015 р., є умисно створені ним для того щоб уникнути відповідальності перед за неповернення боргу та не виконувати заначене рішення Подільського районного суду м. Києва. Відповідач наполіг на тому, що договори позик від 01.03.2015 р. є реальними і не мають будь-якого відношення до взаємовідносин між компаніями «Дефінекс Трейдінг енд Сервісез ЛТД» та «Хансгрое».

Суд, надаючи оцінку таких показанням відповідача, знаходить їх логічними та послідовними, оскільки вони узгоджуються з матеріалами справи.

Щодо аргументу позивача про відсутність доказів проведення безготівкових розрахунків між сторонами в березні 2015 року, як ознаки неукладеності договорів від 01.03.2015 р., суд зазначає, що діюче на момент укладання вказаних договорів позик, передання та одержання грошових коштів на їх підставі, законодавство України, не містило нормативних вимог щодо обов`язковості застосування сторонами договорів позик безготівкової форми розрахунків між фізичними особами, в тому числі за участю фізичних осіб-підприємців.

Тому дана обставина не може бути доказом не передачі відповідачем чи не отримання грошових коштів позивачем за вказаними договорами, відповідно посилання позивача на вказану обставину є безпідставним.

Щодо аргументів позивача про відсутність доказів проведення касових розрахунків ФОП ОСОБА_1 та про відсутність обліку заборгованості з позики в бухгалтерській та фінансовій звітності ФОП ОСОБА_1 , як ознаки неукладеності договорів від 01.03.2015 р., суд виходить з того, що цивільне законодавство України не пов`язує порушення однією із сторін правочину своїх обов`язків як платника податків щодо належного заповнення своєї первинної документації та декларування отриманих доходів із законністю укладеного нею правочину, відповідно не може бути доказом укладеності чи неукладеності договорів за участю такої особи.

Так, відповідно до п. 16.1 ст. 16 Податкового кодексу України платник податків зобов`язаний стати на облік у контролюючих органах в порядку, встановленому законодавством України, вести в установленому порядку облік доходів і витрат, складати звітність, що стосується обчислення і сплати податків та зборів, подавати до контролюючих органів у порядку, встановленому податковим та митним законодавством, декларації, звітність та інші документи, пов`язані з обчисленням і сплатою податків та зборів, сплачувати податки та збори в строки та у розмірах, встановлених цим кодексом.

Таким чином, обов`язок ФОП ОСОБА_1 відображати доходи, отримані ним від здійснення підприємницької діяльності, покладався на нього особисто, а не на іншу сторону укладених ним договорів.

У даному випадку це означає, що відображення позивачем отриманої у відповідача позики у розмірі 157540,00 євро для використання у своїй комерційній діяльності (п. 1 договорів від 01.03.2015 р.) було його обов`язком як позичальника за договорами, відповідно порушення ним даного обов`язку тягне за собою правові наслідки тільки для нього особисто.

За таких обставин, відсутність касових розрахунків між сторонами договорів від 01.03.2015 р., відсутність обліку заборгованості з позики в бухгалтерській та фінансовій звітності ФОП ОСОБА_1 , невідображення ним у своїй книзі обліку доходів, податковій звітності та податкових деклараціях за 2015-2016 р.р. доходу у вигляді неповернутих позик ніяким чином не спростовує фактів одержання ним позики від ОСОБА_2 , не впливає на правову природу вказаних договорів та не може мати наслідком їх недійсність.

Щодо аргументу позивача про відсутність дозвільних документів на здійснення платежу (надання позики) в іноземній валюті як ознаки неукладеності договорів від 01.03.2015 р., суд зазначає, що станом на день укаледння позивачем та відповідачем вказаних договорів діюче законодавство України не містило заборони на надання позики фізичними особами коштами в іноземній валюті, що підтверджується змістами норм ст.ст. 192, 193 ЦК України.

Зазначене узгоджується з правовим висновком Великої Палати Верховного Суду, який міститься у постанові від 16.01.2019 р. у справі № 373/2054/16-ц, де вказано, що відсутня заборона на укладення цивільних правочинів, предметом яких є іноземна валюта, крім використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, за винятком оплати в іноземній валюті за товари, роботи, послуги, а також оплати праці, на тимчасово окупованій території України. У разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов`язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов`язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству.

Тому, доводи позивача в цій частині є безпідставними, оскільки не грунтуються на законі, і як наслідок не підтверджують обставини, з якими він пов`язує недійсність договорів від 01.03.2015 р.

Щодо аргументу позивача про відсутність згоди дружини відповідача на відчуження майна (грошових коштів), як ознаки неукладеності договорів від 01.03.2015 р., суд виходить з того, що вказана обставина не знаходиться а ні у правовому, а ні у фактичному зв`язку з предметом позову, не впливає на правові наслідки укладених сторонами правочинів та не спростовує ні факту укладення між сторонами договорів позики, ні факту отримання позивачем грошових коштів на їх підставі.

Щодо аргументу позивача про наявність між сторонами правовідносин щодо виплати позивачем відповідачу бонусів за результатами діяльності компанії «Дефінекс Трейдінг енд Сервісез ЛТД» з реалізації сантехнічної продукції компанії «Хансгрое» суд зазначає наступне

На підтвердження обставин, що договори від 01.03.2015 р. не передбачали реального передання коштів відповідачем позивачу в якості позики, а являли собою спосіб, продиктований відповідачем, отримання від позивача додаткового блага від підприємницької діяльності сторін, позивач посилається на існуючу між ним та відповідачем домовленість про виплату останньому бонусів з продажу компанією «Дефінекс Трейдінг енд Сервісез ЛТД» сантехнічної продукції компанії «Хансгрое».

З метою з`ясування вказаної обставини судом було досліджено та проаналізовано документи, які були надані суду позивачем в якості доказів існування такої обставини та на які він посилається в обгрунтування своїх позовних вимог, в результаті чого суд дійшов наступних висновків. Матеріали справи, зокрема заключна виписка з банківського рахунку ОСОБА_1 за період з 01.03.2015 р. по 28.02.2016 р. (т.1, а.с. 16-21), книга обліку доходів ФОП ОСОБА_1 (т.1, а.с. 27-33), податкові декларації ОСОБА_1 за 2015 р. та 2016 р. (том 1, а.с. 34-42), інформація з ЄДР щодо представництва «Хансгрое СЕ» (т.1, а.с.46), условия совместной работы 2015 (т.1, а.с. 90, 91); условия совместной работы 2014 (т.1, а с. 92-96); условия совместной работы 2013 (т.1, а.с. 97-100); таблиці (т.1, а.с. 101, 102); листи на бланках hansgroe (т.1, а.с. 103-108); таблиця (т.1, а.с. 109); условия совместной работы 2011 (т.1, а.с. 110, 111); лист на бланках hansgroe (т.1, а.с. 112-115); електронний лист (т.1, а.с. 116); условия совместной работы 2010 (т.1, а.с. 117-119), контракт № 010812 від 01.08.2012 р. з додатками (т.1, а.с. 120-127), таблиця з цифрами та рукописним текстом (т.1, а.с. 137), розрахунок сум по наданим бонусам (т.1, а.с. 142-146), счет на оплату № 229 від 11.11.2016 р. (т.1, а.с. 150), тексти від 03.07.2015 р. (т.1, а.с. 151, 152) не містять інформації та посилання на оспорювані договори позик, взаємовідносини позивача та відповідача в рамках цих договорів, особу відповідача, його підпису та виплату йому бонусів, тобто взагалі не мають будь-якого зв`язку з договорами від 01.03.2015 р.; витяг з ЄДРПОУ щодо ТОВ «Хансгрое» (т.1, а.с.47-51) хоча й містить посилання на особу відповідача, але не містить інформації та посилання на договори позик від 01.03.2015 р. та особу позивача, його підпис та виплату йому бонусів; довіреності Компанії «Дефінекс Трейдінг енд Сервісез ЛТД» від 30.07.2014 р. (т.1, а.с. 52-60), від 26.08.2013 р. (т.1, а.с. 61-68), від 07.05.2012 р. (т.1, а.с. 69-77), від 04.05.2011 р. (т.1, а.с. 78-80), від 07.05.2010 (т.1, а.с. 81-89), лист на бланку «Дефінекс Трейдінг енд Сервісез ЛТД» від 20.09.2013 р. (т.1, а.с. 129) хоча й містять посилання на особу ОСОБА_1 , але в той же час в них відсутня інформація та посилання на договори позик від 01.03.2015 р., взаємовідносини позивача та відповідача в рамках цих договорів, особу відповідача та виплату йому бонусів, тобто взагалі не мають будь-якого зв`язку з цими договорами; договори позики від 01.11.2012 р., від 01.01.2013 р., 01.01.2014 р., 15.02.2013 р., 01.07.2014 р., 20.05.2013 р. (т.1, а.с. 135, 136, 138, 139, 140, 141) хоча й містять посилання на особу позивача та відповідача, але в той же час в них відсутня інформація та посилання на договори позик від 01.03.2015 р., взаємовідносини позивача та відповідача в рамках цих договорів, особу відповідача та виплату йому бонусів, тобто взагалі не мають будь-якого зв`язку з цими договорами; таблиці з цифрами у період 2013-2014 р.р. (т.1, а.с. 156-160) охоплюють період 2013 та 2014 р., тобто період до укладення договорів позик від 01.03.2015 р., в них відсутнє будь-яке посилання на ці договори та взаємовідносини позивача та відповідача в рамках цих договорів, особи позивача та відповідача, виплату бонусів відповідачу, тобто взагалі не мають будь-якого зв`язку з цими договорами; доручення Компанії «Дефінекс Трейдінг енд Сервісез ЛТД» від 17.06.2009 р. (т.1, а.с. 161) хоча й містить посилання на особу позивача ОСОБА_1 , але в той же час в ньому відсутня інформація та посилання на договори позик від 01.03.2015 р., взаємовідносини позивача та відповідача в рамках цих договорів, особу відповідача та виплату йому бонусів, тобто взагалі не має будь-якого зв`язку з цими договорами.

Таким чином, зазначені вище докази позивача як кожен окремо, так у своїй сукупності, не мають будь-якого відношення до договорів від 01.03.2015 р., а відтак не підтверджують обставин, на які посилається позивач і з якими матеріальний закон пов`язує недійсність вказаних договорів .

В той же час досліджені судом розрахунки виплат заборгованостей за договорами позик від 01.03.2015 р. (т.1, а.с. 147-149, 153-155), надані позивачем, свідчать про повернення позивачем відповідачу частини боргу за вказаними договорами у сумі 37277,00 євро, тобто визнання ним реального характер цих договорів, оскільки містять посилання на умови договорів позик, а саме на дату укладення цих договорів та отримання на їх підставі позики - 01.03.2015 р., загальну суму позики - 157 540 євро, розмір встановлених договорами відсотків за користування позикою - ставка % річних 10%, розрахунок днів (періоду) користування позикою, дати повернення частини позики, підпис відповідача як позикодавця у графі «отримав/підпис», тобто мають прямий зв`язок з оспорюваними договорами позик, що є прямим підтвердження як факту укладення договорів від 01.03.2015 р., так і факту отримання позики позивачем.

Щодо електронного листування між позивачем та відповідачем, на яке посилається позивач, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 76 ЦПК України дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи, встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами.

Згідно ст. 100 ЦПК України електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, засвідченій електронним підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до Закону України «Про електронні довірчі послуги». Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу. Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом. Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу. Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Як вбачається з матеріалів справи електронний лист від 20.09.2013 р. з додатками був поданий до суду позивачем в паперовій копії без надання його оригіналу, а відтак в такому виді він не вважається письмовим доказом у даній справі.

При цьому, позивач, подаючи дану паперову копію вказаного електронного листа, всупереч вимогам ч. 4 ст. 100 ЦПК України не зазначив про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного листа.

В той же час, відповідач у своїй заяві до суду від 06.12.2022 р. вказав не невідповідність та недостовірність вказаного електронного листа, тобто поставив під сумнів відповідність поданої паперової копії оригіналу такого листа.

За таких обставин, суд не бере до уваги зазначений електронний лист.

Щодо посилання позивача на судову практику Верховного Суду в аналогічних справах.

В обгрунтування своїх доводів про те, змістом договорів від 01.03.2015 р. не підтверджується отримання ним грошових коштів у позивача в якості позики, позивач посилається на висновки Верховного Суду, викладені ним у постановах від 20.02.2019 р. у справі № 629/5364/13-ц та від 25.03.2020 р. у справі № 569/1646/14-ц.

Суд вважає, що дані судові рішення були постановлені Верховним Судом у справах з іншими фактичним обставинами, іншими підставами та предметами спору, іншим змістом позовних вимог.

Верховний Суд виходив не із значення дієслова «передає», а з інших обставин, які свідчили про те, що укладення договору позики відбулося з іншою метою, а ніж обумовлена в ньому.

На зазначене звернув увагу Верховний Суд під час розгляду вказаної вище справи № 758/2418/17 за участю позивача та відповідача, в якій позивач обгрунтував свою касаційну скаргу посиланням на ту ж саму постанову Верховного Суду від 20.02.2019 р. у справі № 629/5364/13-ц.

У постанові від 21.07.2021 р.у справі № 758/2418/17 Верховний Суд вказав, що посилання ФОП ОСОБА_1 на неврахування судами правових позицій, викладених у постанові Верховного Суду від 20 лютого 2019 року у справі № 629/5364/13-ц зводяться до незгоди заявника з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи та оцінкою ними доказів. Посилаючись на загальні висновки Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах, заявник намагається досягти повторної оцінки доказів, однак суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази. Окрім цього, фактичні обставини у перерахованих справах відрізняються від тих, що установлені судами у цій справі, яка переглядається в касаційному порядку. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти лише такі рішення, де аналогічними є предмети спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Зокрема у справі № 629/5364/13-ц відповідачами за позовом про стягнення грошових коштів за договором позики та договором застави майбутнього врожаю виступали фізична особа та приватне підприємство, а у зустрічному позові йшлося про те, що грошові кошти за договором позики не передавались, тому їх необхідно стягнути у порядку повернення грошових коштів, набутих без достатньої правової підстави, за неукладеним договором позики. Суди у вказаній справі, дослідивши наведені сторонами докази, дійшли висновку, про те, що то між сторонами виникли правовідносини внаслідок набуття, збереження майна без достатньої правової підстави (статті 1212-1215 ЦК України), зокрема, урахувавши те, що у день укладення спірного договору позики були укладені й численні нотаріально засвідчені заяви, які свідчать про те, що договір укладено на прохання позивача як гарантія повернення належної йому частини у статутному капіталі приватного підприємства і товариства з обмеженою відповідальністю у зв`язку з його виходом зі складу засновників цих господарських товариств».

Таким чином, Верховний суд у справі № 758/2418/17 прямо вказав на те, що висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 20.02.2019 р. у справі № 629/5364/13-ц, не можуть бути застосовані у будь-якому спорі між позивачем та відповідачем, з чого слідує, що посилання позивача на дану постанову є безпідставним, як і безпідставним є його посилання на постанову Верховного Суду від 25.03.2020 р. у справі № 569/1646/14-ц, яка теж не має будь-якого відношення до оцінки обставин у даній справі.

За таких обставин, суд дійшов висновку про те, що позивачем не було доведено за допомогою належних, достовірних та достатніх доказів наявність обставин, з якими закон, а саме ст.ст. 203, 215 ЦК України, пов`язує недійсність оспорених ним договорів від 01.03.2015 р., адже обставини, на які посилається позивач в обгрунтування своїх вимог, не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду даної справи, а його аргументи, якими він доводив свою позицію, не дають суду підстав для висновку про невідповідність зазначених договорів вимогам матеріального закону, у зв`язку з чим суд не знаходить підстав для задоволення його позовних вимог.

Під час ухвалення такого рішення суд виходив з того, що за умови часткового виконання позивачем договорів позик від 01.03.2015 р. шляхом повернення ним частини позики відповідачу, що було встановлено судом у даній справі, відсутні правові підстави для визання таких договорів недійсними, адже не можна вважати неукладеним частково виконаний договір.