Постанова

Іменем України

14 грудня 2022 року

м. Київ

справа № 347/2102/20

провадження № 61-9337св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Космацька сільська рада об`єднаної територіальної громади Косівського району Івано-Франківської області,

третя особа - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 11 серпня 2022 року у складі колегії суддів: Максюти І. О., Василишин Л. В., Фединяка В. Д.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У листопаді 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Космацької сільської ради об`єднаної територіальної громади Косівського району Івано-Франківської області (далі - Космацька сільська рада) про визнання незаконним і скасування рішення сільської ради, посилаючись на те, що вона була прописана (зареєстрована) та проживає за місцем проживання її батьків за адресою: АДРЕСА_1 ). У 2013 році батьки повідомили їй, що за їх заявою Космацькою сільською радою її неповнолітньою з 1989 року було виписано (знято з реєстрації) із житлового будинку та прописано (зареєстровано) по АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину. В погосподарських книгах сільської ради немає відмітки про рішення щодо її реєстрації за цією адресою. Листом Державного архіву Івано-Франківської області від 05 серпня 2013 року № Н-1/04-20 їй повідомлено, що надати архівний витяг з рішення виконавчого комітету Космацької сільської ради народних депутатів за 1989 рік про її реєстрацію по АДРЕСА_2 немає можливості, так як у протоколах засідань виконкому та сесій Космацької сільської ради народних депутатів за 1989 рік такого рішення не виявлено. Вона звернулася до сільської ради із заявою про відновлення її прописки (реєстрації) за адресою: АДРЕСА_1 ), однак рішенням Космацької сільської ради від 04 липня 2013 року № 138 їй фактично було відмовлено в задоволенні вказаної заяви та рекомендовано вирішити майнові претензії в судовому порядку. Зазначене рішення Космацької сільської ради є незаконними, так як відповідно до статті 17 Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР), яка була чинною на час зміни місця її прописки (реєстрації), місцем проживання визнається те місце, де громадянин постійно або переважно проживає. Місцем проживання неповнолітніх, що не досягли п`ятнадцяти років, або громадян, які перебувають під опікою, визнається місце проживання їх батьків (усиновителів) або опікунів. Крім того, такої підстави для зміни прописки (реєстрації) як свідоцтво про право на спадщину в 1989 році взагалі не було. За договором дарування, посвідченим державним нотаріусом Косівської районної державної нотаріальної контори 19 липня 2013 року за реєстраційним № 931, її батько ОСОБА_3 передав належний йому на праві приватної власності житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами по АДРЕСА_1 безоплатно її сестрі ОСОБА_2 . Як батько, так і сестра ОСОБА_2 постійно чинили їй перешкоди у проживанні в зазначеному будинку. ІНФОРМАЦІЯ_1 її батько ОСОБА_3 помер. Постановою Косівського районного суду Івано-Франківської області від 26 листопада 2013 року у справі № 347/2369/13-а було задоволено її позов до Космацької сільської ради про визнання нечинним рішення та зобов`язання вчинити дії, визнано нечинним рішення Космацької сільської ради від 04 липня 2013 року № 138 про відмову у відновленні її реєстрації (прописки) за адресою: АДРЕСА_1 , зобов`язано Космацьку сільську раду в місячний строк з часу набрання рішенням суду законної сили відновити становище, яке існувало до порушення, а саме: внести до книг погосподарського обліку Космацької сільської ради запис про її реєстрацію (прописку) за вказаною адресою. Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 було задоволено, скасовано постанову Косівського районного суду Івано-Франківської області від 26 листопада 2013 року у справі № 347/2369/13-а та прийнято нову постанову, якою в задоволенні адміністративного позову відмовлено. Постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04 вересня 2019 року її касаційну скаргу було задоволено частково, постанову Косівського районного суду Івано-Франківської області від 26 листопада 2013 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2017 року скасовано, провадження у справі за її позовом до Космацької сільської ради про визнання нечинним рішення та зобов`язання вчинити дії закрито з тих підстав, що справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства. Також їй роз`яснено право на звернення з цим позовом до суду в порядку цивільного судочинства. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила визнати незаконним та скасувати рішення Космацької сільської ради від 04 липня 2013 року № 138, яким фактично було відмовлено в задоволенні її заяви про відновлення реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 .

У грудні 2020 року Космацька сільська рада подала до суду заяву, в якій просила закрити провадження у справі у зв`язку з пропуском позивачем позовної давності.

Ухвалою Косівського районного суду Івано-Франківської області від 05 лютого 2021 року ОСОБА_2 залучено до участі у справі як третю особу.

Представники ОСОБА_2 - адвокати Мішута В. В. та Соборук Ю. Ф.заперечили проти позову та просили відмовити в його задоволенні, посилаючись на те, що у листопаді 1989 року позивач уклала шлюб, набувши таким чином повної дієздатності, і особисто звернулася до Космацької сільської ради із заявою про її прописку (реєстрацію) в будинку по АДРЕСА_2 , який був успадкований нею після смерті діда. В 1989 році прописку (реєстрацію) та виписку (зняття з реєстрації) здійснювали паспортні столи органів внутрішніх справ, а не сільські ради. При цьому оскаржуване рішення має рекомендаційний характер, ним не було відмовлено ОСОБА_1 в задоволенні її заяви про відновлення реєстрації. З 1996 року позивач переважно проживає на території Республіки Польща, що встановлено постановою Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 347/214/16 за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 про вселення та усунення перешкод в користуванні майном. На час прийняття Космацькою сільською радою оскаржуваного рішення позивач була зареєстрована по АДРЕСА_2 та не проживала в будинку по АДРЕСА_1 , не вела і не веде спільне господарство з власником будинку ОСОБА_2 , вони не є членами сім?ї. Крім того, позивач звернулася до суду з пропуском позовної давності, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 25 січня 2022 року у складі судді Гордія В. І. позов задоволено. Визнано незаконним і скасовано рішення Космацької сільської ради за № 138 від 04 липня 2013 року, яким фактично відмовлено ОСОБА_1 у заяві про відновлення реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що факт набуття позивачем повної цивільної дієздатності в 1989 році є недоведеним, так як будь-яких доказів на підтвердження укладення нею шлюбу та спадкування житлового будинку по АДРЕСА_2 суду не надано. Отже, в 1989 році, коли ОСОБА_1 була прописана (зареєстрована) до окремого від батьків господарства, вона все ще була неповнолітньою і надалі проживала в господарстві з батьками, оскільки доказів протилежного, тобто її проживання в іншому житлі, суду не надано. Також матеріали справи не містять доказів, які підтверджували б реєстрацію в 1989 році позивача в будинку по АДРЕСА_2 . Натомість, як видно з копії паспорта ОСОБА_1 , виданого їй 29 липня 2011 року, єдине зареєстроване місце її проживання, починаючи з 02 січня 1990 року (з часу досягнення нею повноліття), є село Космач Косівського району, без зазначення вулиці чи присілку (ділянки), що підтверджує той факт, що до 02 січня 1990 року вона як неповнолітня проживала за місцем реєстрації своїх батьків. Тому, з огляду на відсутність інших відміток щодо зміни місця проживання, місце проживання і місце реєстрації позивача було незмінним. Ще одним доказом цього є повідомлення Державного архіву Івано-Франківської області від 05 серпня 2013 року про відсутність в державному архіві рішення щодо реєстрації ОСОБА_1 по АДРЕСА_2 , оскільки у протоколах засідань виконкому та сесій Космацької сільської ради народних депутатів за 1989 рік такого рішення не виявлено. З 07 жовтня 2012 року набрав чинності Закон України від 06 вересня 2012 року № 5203-VI «Про надання адміністративних послуг», пунктом 3 статті 1 якого було визначено, що суб`єкт надання адміністративної послуги - орган виконавчої влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи, уповноважені відповідно до закону надавати адміністративні послуги. Отже, на час подання позивачем у 2013 році до сільської ради заяви про відновлення її місця реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 ) надання вказаної адміністративної послуги належало до компетенції органу місцевого самоврядування. Таким чином, незалежно від наявності у власності позивача будь-якого іншого житла, місце її проживання та реєстрації було незмінним як у 1989 році, так і станом на 2013 рік. Тому суд дійшов висновку, що рішення Космацької сільської ради від 04 липня 2013 року № 138 за наслідками розгляду її заяви про реєстрацію місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 ) є незаконним і підлягає скасуванню.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 11 серпня 2022 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_6 - адвоката Мішути В. В. задоволено. Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 25 січня 2022 року скасовано. Ухвалено нове судове рішення, яким відмовлено в задоволенні позову.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що згідно з пунктами 43, 44 постанови Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/16 застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Таким чином, суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі № 914/1128/16. Отже, ефективний спосіб захист має бути таким, що відповідає змісту порушеного права, та таким, що забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулася до суду, відповідно до вимог законодавства. Згідно з пунктами 42, 43, 50 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23). Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19. Також Велика Палата Верховного Суду зауважує, що судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в пункті 63 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18. У справі, яка переглядається, оспорюване рішення має рекомендаційний характер та лише фіксує факти, які були встановлені під час розгляду заяви ОСОБА_1 , відображені в погосподарських книгах, і жодним чином не змінює, не припиняє і не створює нові права та обов`язки позивача. Отже, обраний позивачем спосіб захисту не відновить її порушене право, і такий спосіб захисту є неефективним. Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19).

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

17 вересня 2022 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 11 серпня 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і залишити в силі рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 25 січня 2022 року.

Касаційна скарга ОСОБА_1 подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що висновки апеляційного суду суперечать правовим висновкам, викладеним в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, від 22 вересня 2020 року у справі № 127/18934/18, від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 12 травня 2020 року у справі № 363/3641/17, від 16 грудня 2020 року у справі № 676/58/17-ц, від 19 січня 2022 року у справі № 592/10260/16-ц, аналіз яких свідчить про те, що вимоги про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування є належним та ефективним способом захисту її прав та законних інтересів. Крім того, апеляційний суд не звернув увагу на те, що постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 347/2369/13-а її касаційну скаргу було задоволено частково, постанову Косівського районного суду Івано-Франківської області від 26 листопада 2013 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2017 року скасовано, провадження у справі за її позовом до Космацької сільської ради про визнання нечинним рішення та зобов`язання вчинити дії закрито з тих підстав, що справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, а також їй роз`яснено право на звернення з цим позовом до суду в порядку цивільного судочинства.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 жовтня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Косівського районного суду Івано-Франківської області.

11 жовтня 2022 року справа № 347/2102/20 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 грудня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом частин першої-п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Апеляційним судом встановлено, що на підставі заяви ОСОБА_1 про реєстрацію її місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 ), оспорюваним рішенням Космацької сільської ради від 04 липня 2013 року № 138 рекомендовано ОСОБА_1 вирішити майнові претензії в судовому порядку.

В цьому ж рішенні сільська рада зазначила, що згідно із записами погосподарських книг сільської ради ОСОБА_7 , яка після укладення шлюбу змінила прізвище на ОСОБА_1 , зареєстрована по АДРЕСА_2 за свідоцтвом про право на спадщину за реєстром № 1059 з 1989 року (відмітки про рішення щодо реєстрації ОСОБА_1 по АДРЕСА_2 в погосподарських книгах сільської ради немає). Нерухоме майно, що належить ОСОБА_1 , взагалі не придатне для проживання, потребує або капітального ремонту, або зносу. Сім`я ОСОБА_1 фактично без реєстрації постійно проживає в господарстві батька ОСОБА_3 , котрий як власник нерухомого майна на ділянці «Центр» в селі Космач з дружиною не дають згоди на реєстрацію дочки ОСОБА_1 та її сім`ї. По суті сім`я ОСОБА_1 залишається без житла.

Також апеляційним судом встановлено, що реєстрація місця проживання ОСОБА_1 значиться в селі Космач Івано-Франківської області з 02 січня 1990 року без відмітки ділянок та вулиць.

Відповідно до записів в погосподарських книгах за 1970-2012 роки ОСОБА_1 станом на 2013 рік зареєстрована по

АДРЕСА_2 від 05 серпня 2013 року № Н-1/04-20 ОСОБА_1 повідомлено, що надати архівний витяг з рішення виконавчого комітету Космацької сільської ради народних депутатів за 1989 рік про її реєстрацію по АДРЕСА_2 немає можливості, так як у протоколах засідань виконкому та сесій Космацької сільської ради народних депутатів за 1989 рік такого рішення не виявлено.

Також за повідомленням завідувача Косівського районного сектору управління Державної міграційної служби в Івано-Франківській області від 30 липня 2013 року № 900 при виготовленні паспорта та здійснені реєстрації місця проживання ОСОБА_1 у поданих з цією метою заявах вказано лише село Космач , без відмітки ділянок та вулиць.

З акту обстеження матеріально-побутових умов сім`ї ОСОБА_1 апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_1 з чоловіком та трьома дітьми не мають власного житлового будинку, проживають в будинку батьків по АДРЕСА_1 . Батьки ОСОБА_1 , коли вона була ще неповнолітньою, виписали її зі свого господарства без її згоди до дідуся на інший присілок по АДРЕСА_2 , але фактично ОСОБА_1 від народження проживає в будинку батьків. По АДРЕСА_2 житловий будинок розвалений, і сім`я немає можливості там жити.

Право на свободу пересування і вибір місця проживання як невід`ємне право кожної людини закріплено Загальною декларацією прав людини 1948 року (пункт 1 статті 13), Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року (стаття 12), Протоколом № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (стаття 2).

Згідно з частиною першою статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини четвертої статті 9, частин першої, четвертої статті 156 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР) ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом. Члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Частиною другою статті 64 ЖК Української РСР передбачено, що до членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Відповідно до статті 17 ЦК Української РСР в редакції, чинній на час реєстрації місця проживання ОСОБА_7 , яка після укладення шлюбу змінила прізвище на ОСОБА_1 , по АДРЕСА_2 , місцем проживання визнається те місце, де громадянин постійно або переважно проживає. Місцем проживання неповнолітніх, що не досягли п`ятнадцяти років, або громадян, які перебувають під опікою, визнається місце проживання їх батьків (усиновителів) або опікунів.

Згідно з частиною першою статті 405 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону.

Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово (частина перша статті 29 ЦК України).

В абзацах третьому, сьомому частини першої статті 3 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин (прийняття рішення Космацької сільської ради від 04 липня 2013 року № 138), визначено, що вільний вибір місця проживання чи перебування - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати. Реєстрація - внесення інформації до Єдиного державного демографічного реєстру про місце проживання або місце перебування особи із зазначенням адреси, за якою з особою може вестися офіційне листування або вручення офіційної кореспонденції.

Згідно з частинами першою, другою статті 6 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, громадянин України, а також іноземець чи особа без громадянства, які постійно або тимчасово проживають в Україні, зобов`язані протягом десяти днів після прибуття до нового місця проживання зареєструвати місце проживання. Реєстрація місця проживання особи здійснюється в день подання особою документів. Реєстрація місця проживання за заявою особи може бути здійснена з одночасним зняттям з реєстрації попереднього місця проживання. Для реєстрації особа або її законний представник подає: письмову заяву; документ, до якого вносяться відомості про місце проживання. Якщо дитина не досягла 16-річного віку, подається свідоцтво про народження або свідоцтво про належність до громадянства України; квитанцію про сплату державного мита або документ про звільнення від його сплати; талон зняття з реєстрації (у разі зміни місця проживання в межах України). Талон зняття з реєстрації не подається у разі оформлення реєстрації місця проживання з одночасним зняттям з реєстрації попереднього місця проживання; документи, що підтверджують право на проживання в житлі, перебування або взяття на облік у спеціалізованій соціальній установі, закладі соціального обслуговування та соціального захисту, проходження служби у військовій частині, адреса яких зазначається під час реєстрації; військовий квиток або посвідчення про приписку (для громадян, які підлягають взяттю на військовий облік або перебувають на військовому обліку).

У разі внесення під час реєстрації помилкових відомостей про особу орган реєстрації зобов`язаний на підставі поданих особою або її законним представником достовірних відомостей внести необхідні зміни до реєстраційного обліку протягом семи днів (стаття 10 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Статтею 11 Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що реєстрація місця проживання та місця перебування осіб здійснюється органом реєстрації. Центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері реєстрації фізичних осіб, затверджує відповідно до закону порядок реєстрації місця проживання та місця перебування осіб в Україні, зразки документів, необхідних для реєстрації і зняття з реєстрації місця проживання та місця перебування.

На час виникнення спірних правовідносин процедуру реєстрації місця проживання та місця перебування осіб в Україні визначав Порядок реєстрації місця проживання та місця перебування фізичних осіб в Україні та зразків необхідних для цього документів, затверджений наказом Міністерства внутрішніх справі України від 22 листопада 2012 року № 1077 (далі - Порядок).

Згідно з пунктом 2.2. Порядку для реєстрації місця проживання особа або її законний представник подає до територіального підрозділу Державної міграційної служби України, а після утворення центрів надання адміністративних послуг - до відповідного центру: письмову заяву про реєстрацію місця проживання (додаток 5); документ, до якого вносяться відомості про місце проживання; квитанцію про сплату державного мита або документ про звільнення від його сплати; талон зняття з реєстрації місця проживання в Україні (у разі зміни місця проживання в межах України). Талон зняття з реєстрації місця проживання в Україні не подається у разі оформлення реєстрації місця проживання з одночасним зняттям з реєстрації попереднього місця проживання; документи, що підтверджують: право на проживання в житлі - ордер, свідоцтво про право власності, договір найму (піднайму, оренди) або інші документи. У разі відсутності зазначених документів реєстрація здійснюється за згодою власника/співвласників житла, наймача та членів його сім`ї на реєстрацію місця проживання.

Відповідно до пункту 7.1 Порядку реєстрація/зняття з реєстрації місця проживання/перебування особи скасовується в разі їх проведення з порушенням вимог законодавства.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Скасовуючи рішення місцевого суду про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 до Космацької сільської ради про визнання незаконним і скасування рішення сільської ради та ухвалюючи нове судове рішення про відмову в задоволенні вказаних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що оспорюване рішення Космацької сільської ради від 04 липня 2013 року № 138 має рекомендаційний характер та лише фіксує факти, які були встановлені під час розгляду заяви ОСОБА_1 , відображені в погосподарських книгах, і жодним чином не змінює, не припиняє і не створює нові права та обов`язки позивача. Отже, обраний позивачем спосіб захисту не відновить її порушене право, і такий спосіб захисту є неефективним.

Верховний Суд не погоджується з наведеними висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника, та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

В постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, від 22 вересня 2020 року у справі № 127/18934/18, від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 12 травня 2020 року у справі № 363/3641/17, від 16 грудня 2020 року у справі № 676/58/17-ц, від 19 січня 2022 року у справі № 592/10260/16-ц, на які послалася заявник в касаційній скарзі, суд касаційної інстанції дійшов таких висновків:

- у справах № 338/180/17, № 905/1926/16, № 569/17272/15-ц: обрання конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам;

- у справі № 127/18934/18: обраний позивачем спосіб захисту цивільного права, має призводити до захисту порушеного чи оспорюваного права або інтересу. Якщо таке право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові. У тому ж випадку, якщо заявлена позовна вимога взагалі не може бути використана для захисту будь-якого права чи інтересу, оскільки незалежно від доводів сторін спору суд не може її задовольнити, така вимога не може розглядатися як спосіб захисту.

- у справі № 925/1265/16: під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи правоохоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника. Як правило, власник порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права;

- у справі № 310/11024/15-ц: спосіб захисту цивільного права чи інтересу має бути доступним та ефективним;

- у справі № 378/596/16-ц: вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а в разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування;

- у справі № 447/455/17: при розгляді питання про припинення права користування колишнього члена сім`ї власника житла, суди мають приймати до уваги як формальні підстави, передбачені статтею 406 ЦК України, так і зважати на те, що сам факт припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням, та вирішувати спір з урахуванням балансу інтересів обох сторін;

- у справі № 592/10260/16-ц: вимоги про визнання незаконними та скасування відповідних рішень органу місцевого самоврядування щодо земельної ділянки та договору оренди цієї земельної ділянки можуть бути заявлені особою, права якої порушено, за умови доведеності факту порушення прав цієї особи. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 363/3641/17;

- в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 грудня 2020 року у справі № 676/58/17-ц: спосіб захисту права чи інтересу може бути визначено як вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи результату, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

У справі, яка переглядається, обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання незаконним та скасування рішення Космацької сільської ради від 04 липня 2013 року № 138, ОСОБА_1 посилалася на те, що вказане рішення сільської ради є незаконними та таким, що прийняте з порушенням статті 17 ЦК Української РСР, яка була чинною на час зміни місця її прописки (реєстрації). Крім того, позивач зазначила, що в 1989 році її було виписано (знято з реєстрації) за місцем проживання її батьків за адресою: АДРЕСА_1 ), та прописано (зареєстровано) по АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину. Однак такої підстави для зміни прописки (реєстрації) як свідоцтво про право на спадщину в 1989 році взагалі не було.

Таким чином, предметом позову в цій справі є визнання незаконним та скасування рішення Космацької сільської ради від 04 липня 2013 року № 138.

Суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси (частина перша статті 21 ЦК України).

Отже, підставами для визнання недійсним акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт, порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи місцевого самоврядування зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 74 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що органи та посадові особи місцевого самоврядування несуть відповідальність за свою діяльність перед територіальною громадою, державою, юридичними і фізичними особами. Підстави, види і порядок відповідальності органів та посадових осіб місцевого самоврядування визначаються Конституцією України, цим та іншими законами.

Відповідно до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території. Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

Згідно зі статтею 25 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (частина 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»).

Згідно з пунктом 5 Рішення Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 року у справі № 7-рп/2009 за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 19, статті 144 Конституції України, статті 25, частини чотирнадцятої статті 46, частин першої, десятої статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Закону). Таким чином, органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов`язані з реалізацією певних суб`єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб`єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є «гарантією стабільності суспільних відносин» між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в абзаці другому пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року № 1-зп у справі щодо несумісності депутатського мандата.

Скасовуючи рішення місцевого суду та ухвалюючи нове судове рішення про відмову в задоволенні позову, апеляційний суд не врахував вищенаведених положень частини першої статті 21 ЦК України, частини 10 статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», не дав правової оцінки і не зробив висновків з приводу аргументів позивача про те, що рішення Космацької сільської ради від 04 липня 2013 року № 138 є незаконними та таким, що прийняте з порушенням статті 17 ЦК Української РСР, яка була чинною на час зміни місця її прописки (реєстрації).

Крім того, зазначивши, що обраний позивачем спосіб захисту жодним чином не відновить її порушене право і такий спосіб захисту є неефективним, апеляційний суд не звернув увагу на те, що постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 347/2369/13-а касаційну скаргу ОСОБА_1 було задоволено частково, постанову Косівського районного суду Івано-Франківської області від 26 листопада 2013 року та постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 жовтня 2017 року скасовано, провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до Космацької сільської ради про визнання нечинним рішення та зобов`язання вчинити дії закрито з тих підстав, що справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства, а також їй роз`яснено право на звернення з цим позовом до суду в порядку цивільного судочинства.

Крім того, поза увагою апеляційного суду в цій справі залишилося те, що Космацька сільська рада фактично не вирішила по суті заяву ОСОБА_1 щодо її реєстрації за місцем проживання, тобто не забезпечила реалізацію в передбачений законом спосіб своїх повноважень, визначених законодавством про місцеве самоврядування.

Що стосується висновків апеляційного суду про те, що оспорюване рішення ради має рекомендаційний характер та лише фіксує факти, які були встановлені під час розгляду заяви ОСОБА_1 , відображені в погосподарських книгах, і жодним чином не змінює, не припиняє і не створює нові права та обов`язки позивача, а отже, обраний позивачем спосіб захисту не відновить її порушене право, і такий спосіб захисту є неефективним, то суд не врахував, що відповідно до частин першої-другої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Враховуючи наведене, доводи заявника про те, що висновки апеляційного суду суперечать правовим висновкам, викладеним в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, від 22 вересня 2020 року у справі № 127/18934/18, від 29 вересня 2020 року у справі № 378/596/16-ц, від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 12 травня 2020 року у справі № 363/3641/17, від 16 грудня 2020 року у справі № 676/58/17-ц, від 19 січня 2022 року у справі № 592/10260/16-ц, є обґрунтованими.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

За змістом статті 6 ЦПК України суд зобов`язаний здійснювати правосуддя на засадах рівності учасників цивільного процесу перед законом і судом незалежно від будь-яких ознак.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 11 постанови від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду.

Загальними вимогами процесуального права, закріпленими у статтях 76-78, 81, 83, 84, 87, 89, 228, 235, 263-265 ЦПК України, визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову (дослідження обґрунтованості, наявності доказів, що їх підтверджують).

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному судовому рішенні суд апеляційної інстанції в достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення у цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів апеляційним судом не встановлені фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що суд апеляційної інстанції не усунув усіх порушень, допущених місцевим судом під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 11 серпня 2022 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. М. Фаловська Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. А. Стрільчук