Справа № 2-1854/2010

?

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22.12.2010 року Котовський міськрайонний суд Одеської області

в складі: головуючого судді - Сітарчука О.І.

при секретарі - Ісаченко О.Р.

за участю адвокатів - Козлова Ю.В., Зятковського Т.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Котовську Одеської області справу за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «Ерсте Банк», про визнання недійсним кредитного договору №014/1581/74/03834 від 08.08.2007 року,

встановив.

Позивач звернувся з позовом до відповідача, та просив визнати недійсними: кредитний договір №014/1581/74/03834 від 08.08.2007 року та договір іпотеки №014/1581/74/03834/1 від 08.08.2007, які були укладені між ним та ПАТ «Ерсте Банк», зобов`язати сторони повернути одна одній всі кошти отримані ним на підставі зазначеного кредитного договору з фізичною особою у національній валюті України та стягнути з відповідача понесені ним судові витрати.

Представники позивача в судовому засіданні стверджували, що 08 серпня 2007 року між позивачем та відповідачем ВАТ „Ерсте Банк було укладено Кредитний договір з фізичною особою № 014/1581/74/03834, за умови якого банк надав позивачу 255 000,00 доларів США для придбання квартири.

Вважають, що вказаний кредитний договір укладено з порушенням чинного законодавства України та з порушенням прав позивача, як споживача фінансових послуг.

У кредитному договорі з фізичною особою № 014/1581/74/03834 від 08.08.2007 року також містяться положення що порушують права позивача та які передбачені законом України „Про захист прав споживачів, зокрема:

П.6.1. договору надає кредитору право у разі зміни його кредитної політики збільшити відсоткову ставку за кредитом;

П.6.1.2. договору передбачає право кредитора вимагати дострокового погашення кредиту та процентів в разі відмови позичальника від укладання додаткової угоди про збільшення відсоткової ставки;

П.6.5. договору передбачає право кредитора вимагати дострокового погашення кредиту та процентів за кредитом у випадку подання до суду позову про визнання недійсним в цілому чи в частині або неукладеним Договору кредиту або будь-якого договору забезпечення.

Вважають, що відповідно до ст. 18 Закону України „Про захист прав споживачів продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Тому в позивача є підстави вважати умови договору несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Крім того, відповідно до п.п.1.1. Кредитного договору з фізичною особою № 014/1581/74/03834 від 08.08.2007 року відповідач надав йому кредит в сумі 255 000,00 доларів США, які фактично і були ним отримані, тобто кредит видався в іноземній валюті.

Зазначають, що вказаний кредитний договір носить цільовий характер, оскільки відповідно до п.2.1. договору кредитні кошти призначені для придбання квартири за адресою: АДРЕСА_1 , тобто для здійснення розрахунків в іноземній валюті (Доларах США) на території України.

Згідно ст. З Декрету КМУ „Про систему валютного регулювання та валютного контролю № 15-93 від 1993 р., національна валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, а відповідно до п.2 стІЗ Декрету КМУ „Про систему валютного регулювання та валютного контролю № 15-93 від 1993 р., уповноважені банки, які отримали від Національного Банку України генеральні ліцензії на здійснення

валютних операцій, здійснюють контроль за операціями, що проводяться резидентами та нерезидентами через ці установи.

Здійснення позивачем, резидентом України, акту купівлі-продажу нерухомого майна в іноземній валюті з резидентом України без індивідуальної ліцензії БОБУ, якої не мав ані покупець, ані продавець - було б порушенням підпункту „г пункту 4 ст.5 згаданого вище Декрету, у якому зазначається, що операції щодо використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави потребують індивідуальної ліцензії.

Проте відповідач, знаючи про це, такої інформації позивачу не повідомив, та надав йому кошти саме в доларах США, тобто в іноземній валюті, яку він використати за призначенням (на придбання нерухомості в Україні) без порушення чинного законодавства не зміг би.

Крім того, відповідно до п.5.2.Кредитного договору № 014/1581/74/03834 від 08.08.2007 року погашення кредиту та сплата відсотків за користування кредитом здійснюється відповідно до графіку платежів, який є Додатком 1 до цього Договору. Вказаним графіком платежів передбачено, що сплата кредиту та відсотків за користування кредитом здійснюється у доларах США тобто у іноземній валюті.

Вважають, що відповідно до ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов`язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 524 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті.

Згідно ч.З ст.533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Відповідно до ст. 35 Закону України „Про Національний банк України, гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, який приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь- яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для» зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів.

Режим здійснення валютних операцій на території України, загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права та обов`язки суб`єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства передбачені Декретом КМУ „Про систему валютного контролю, який з урахуванням ст..4, 192 ЦК України є єдиним нормативно- правовим актом, який має силу закону і застосовується у регулюванні правовідносин у валютній сфері.

Відповідно до п.2 ст.1 вказаного Декрету КМУ, під валютними операціями розуміються операції, пов`язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України; операції, пов`язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов`язань, предметом яких є валютні цінності; операції, пов`язані з ввезенням, переказуванням і пересиланням на територію України та вивезенням, переказуванням і пересиланням за її межі валютних цінностей.

Згідно ч.І та ч.2 ст.5 вказаного декрету, НБУ видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операції, які підпадають під режим ліцензування згідно з Декретом КМУ. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв`язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальних ліцензій на весь період дії режиму валютного регулювання.

Згідно із п.п. г. ч.4 ст.5 вказаного декрету, індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо: використання іноземної валюти на території України як засобу ' платежу або як застави.

Згідно із п.1.4 Положення „Про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу

платежу, затвердженого Постановою НБУ від 14.10.2004 р. № 483 під використанням іноземної валюти як засобу платежу розуміється використання іноземної валюти на території України для виконання будь-яких грошових зобов`язань або оплати товарів, що придбаються.

Таким чином проведення позивачем з відповідачем розрахунків за Кредитним договором з фізичною особою № 014/1581/74/03834 від 08.08.2007 року, в тому числі, оплата процентів, комісій, штрафних санкцій в іноземній валюті потребує індивідуальної ліцензії Національного банку України.

Вказана індивідуальна ліцензія у позивача та у у відповідача на момент укладання кредитного договору була відсутня.

Стаття 227 ЦК України встановлює, що право чин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Частина 1 ст.203 ЦК України визначає, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно із ч.І ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою- третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до ч.5 ст.110 ЦПК України позови про захист прав споживачів можуть пред`являтися за місцем проживання споживача.

Змінивши позовні вимоги, просить суд визнати недійсним кредитний договір №014/1581/74/03834 від 08.08.2007 року укладений між позивачем та ПАТ «Ерсте Банк» з моменту його укладення, з метою повернення сторін до стану, який існував до укладення кредитного договору зобов`язати ПАТ «Ерсте Банк» прийняти від нього суму залишкової заборгованості у розмірі 159027, 08 грн., визнати недійсним з моменту його укладання іпотечний договір №014/1581/74/03834/1 від 08.08.2007 року укладений між ОСОБА_2 та ВАТ «Ерсте Банк» та посвідчений приватний нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рудницькою Ю.О. і зареєстрований в реєстрі за №1692 та стягнути з відповідача понесені ним судові витрати, що складаються із сплаченого судового збору у сумі 8,5 грн. та витрат на сплату інформаційно-техніного забезпечення розгляду справи в сумі 120 грн., а всього 128,5 грн.

Представник відповідача в судовому засіданні позов не визнав у повному обсязі, суду пояснив, що доводи ОСОБА_2 заявлені в позовній заяві вважає необгрунтованими, а вимоги щодо визнання недійсним кредитного договору, такими, що не підлягають задоволенню, тому що позивач в своїй позовній заяві стверджує, що пункти договору 6.1., 6.1.2., 6.5 є несправедливими, оскільки мають істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Вказані норми вказаних пунктів вирвані з контексту повного змісту вказаних пунктів та є необгрунтованими з наступних підстав.

Відповідно до п.6.1 Кредитного договору: „У разі зміни кредитної політики внаслідок рішень законодавчої або виконавчої влади, Національного банку України та Кредитора, а також в разі настання іншої події, яка має безпосередній вплив на вартість кредитних ресурсів Кредитора та яка не залежить від волі Сторін, - змінити (збільшити або зменшити) відсоткову ставку за користування кредитом. Про зміну відсоткової ставки за користування кредитом Кредитор письмово повідомляє Позичальника.

Тому вважає, що вказаний пункт договору повністю відповідає ч.4 ст.11 Закону України „Про захист прав споживачів, відповідно до якої „У договорі про надання споживчого кредиту може зазначатися, що відсоткова ставка за кредитом може змінюватися залежно від зміни облікової ставки Національного банку України або в інших випадках. Про зміну відсоткової ставки за споживчим кредитом споживач повідомляється кредитодавцем письмово протягом семи календарних днів з дати її зміни. Без такого повідомлення будь-яка зміна відсоткової ставки є недійсною. Оскільки можливість зміни відсоткової ставки передбачена не тільки договором але й спеціальним законом, на який посилається позивач, такий пункт договору не може бути несправедливим апріорі. Крім того, за весь час правовідносин між сторонами банк не змінював відсоткову ставку за кредитом.

Зазначає, що п.6.1.2 є похідним від п.6.1, а тому також не може бути визнаний несправедливим, оскільки не створює дисбалансу прав.

Відповідно до п.6.5 Кредитного договору Кредитор має право вимагати дострокового повернення кредитних коштів від Позичальника у випадку звернення останнього до суду з позовом про визнання кредитного договору недійсним чи неукладеним. Вважає, що твердження позивача, про те, що вказаний пункт є несправедливим, оскільки обмежує його в захисті прав шляхом звернення до суду.

На його думку, вказане твердження є безпідставним, оскільки жодна із сторін договору не обмежена у праві звернення до суду за захистом своїх прав. Однак вказаний пункт договору передбачає право Кредитора в такому випадку вимагати від Позичальника, достроково повернення всієї суми кредиту. Статтею 627 ЦК України закріплений принцип > свободи договору, згідно якого сторони вільні в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності і справедливості. Жодною правовою нормою не заборонено включення в умови договору вимог, викладених у п.6.5 Кредитного договору. Вказана норма включена банком для того, щоб позичальники не зловживали своїм правом на звернення до суду для визнання кредитного договору недійсним чи аналогічними вимогами без належних та достатніх на те підстав, та в час розгляду справи могли б спокійно не виконувати умови договору. А якщо ж все таки звернулися до суду з такими вимогами, то це свідчить про їх відмову від виконання цього договору, а тому банк має право вимагати повернення всієї суми кредиту.

Щодо вимогпозивача провизнання договорунедійсним,заперечує,та пояснює,що оскількивідповідачем приукладанні кредитногодоговору порушеніприписи чинного законодавства України, зокрема ст.ст. 192, 524, 533 Цивільного Кодексу України, ст.ст. 3,5 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19.02.1993 року „Про систему валютного регулювання і валютного контролю.

Висновок, зроблений позивачем про, те, що оскільки видані кредитні кошти мають цільовий характер та відповідно до п.2.1 Кредитного договору призначені для придбання квартири за адресою: АДРЕСА_1 , тобто для здійснення розрахунків в іноземній валюті, то відповідно до ст..ст. 3,5 Декрету операції щодо використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави потребують індивідуальної ліцензії, є надуманими та не мають під собою правової підстави.

Оскільки, відповідно до ст.. 2 Декрету „1.Резиденти і нерезиденти мають правог бути власниками валютних цінностей, що знаходяться на території України. Резиденти мають право бути власниками також валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. 2.Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України. Відповідно до п.І.ч. 1 ст. 1 Декрету „Валютні операції - це операції з переходом права власності на валютні цінності. Одним з видів „Валютних цінностей відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1 Декрету є - іноземна валюта.

Вважає, що таким чином, позивач мав можливість отримавши кредитні кошти в сумі 255 000 дол. США - обміняти їх на національну валюту, придбавши вказану вище квартиру, що і було ним зроблено.

Із твердженнями представників позивача, що оскільки Кредитним договором передбачено повернення кредиту у іноземній валюті - доларах США, вказаний договір порушує норми ст. 192, 524, 533 ЦК України, ст. 3,5 Декрету представник відповідача не погоджується.

Згідно ст. 524 ЦК України не існує прямої заборони вчинення зобов`язання у іноземній валюті. Відповідно до ст. 192 ЦК України встановлено, „Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Статтею 533 ЦК України встановлено, що використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

На його думку порядок і умови надання кредитів в іноземній валюті встановлені ст. 1054 ЦК України, ст. 2, ч. 1 ст. 47 Закону України „Про банки та банківську діяльність.

Вважає, що право банків на здійснення валютних операцій, в даному випадку кредитної операції в іноземній валюті, регламентовано ст. 1054 ЦК України, ст.ст. 2, 47,49 ЗУ „Про банки та банківську діяльність.

Вважає твердження позивача із посиланням на п.п „г п.4 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 №15-93 „Про систему валютного регулювання і валютного контролю є недоречним з наступних підстав.

У відповідності до п.5.3. Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого Постановою правління Національного банку України від 17 липня 2001 року № 275, письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, згідно з Декретом Кабінету Міністрів України „Про систему валютного регулювання і валютного контролю від 19.02.93 за № 15-93.

Згідно ст.5 Декрету банки на підставі Генеральної ліцензії (дозволу) мають право здійснювати валютні операції, зокрема ті, які зазначені у дозволі та додатку до нього. В Додатку №1 до Дозволу, виданого Національним Банком України ВАТ „Ерсте Банк зазначено, що ВАТ „Ерсте Банк має право здійснювати „залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.

Згідно п.1.5 Постанови НБУ № 483 від 14.10.2004 року „Про затвердження Положення про порядок видачі Національним Банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу встановлено, що „Використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).. Таким чином, коли під час здійснення погашення заборгованості за кредитом виникає необхідність використовувати іноземну валюту як засіб платежу (наприклад погашення відсотків) - отримувачем за такою валютною операцією є уповноважений банк - АТ „Ерсте Банк, який має відповідні ліцензії та дозволи.

Саме тому, вважає, що норми оспорюваного кредитного договору не суперечать ні Цивільному Кодексу ні іншим актам цивільного законодавства, а тому застосування ст..ст.203, 215 ЦК України є недоречними.

Саме тому із зазначених ним підстав вважає вимоги позивача необгрунтованими та такими, що суперечать чинному законодавству, а тому просить суд відмовити позивачу в задоволенні його вимог в повному обсязі.

Вислухавши представників позивача та відповідача, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов підлягає задоволенню з наступних підстав.

В судовому засіданні встановлено, що 08 серпня 2007 року між сторонами було укладено Кредитний договір з фізичною особою № 014/1581/74/03834, за умови якого банк надав позивачу 255 000,00 доларів США для придбання квартири.

У забезпечення виконання зобов`язань за зазначеним кредитним договором між позивачем та банком було укладено договір іпотеки, згідно до умов якого позивач надав в іпотеку нерухоме майно у виді квартири АДРЕСА_2 , який було посвідчено в р.№1692 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Рудницькою Ю.О., та згідно реєстру №236 та 08.08.2007 накладена заборона відчуження майна.

Ст. 55 ЗУ «Про банки та банківську діяльність» встановлено, що відносини між банком та клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами між клієнтом та банком.

Згідно ст. 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, вибору контрагента та визначення умов договору з врахуванням вимог законодавства, актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У відповідності до ст. 99 Конституції України, грошовою одиницею України є гривня, в зв`язку із чим грошове зобов`язання у договорі повинно бути виражено в національній валюті України. Дане положення в цілому кореспондується з ч.І ст. 192 ЦК України, відповідно якої законним платіжним засобом на території України є грошова одиниця України - гривня.

Відповідно ч. 1 ст. 524 ЦК України, зобов`язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні. Згідно ч.2 ст. 524 ЦК України, сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов`язання в іноземній валюті. Згідно ч. 2 ст. 533 ЦК України,

якщо у зобов`язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

Іноземна валюта, як засіб платежу, зокрема за зобов`язаннями, відповідно до ч.2 ст. 192 ЦК України може використовуватися в Україні лише у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Згідно до ч. З ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на, території України за зобов`язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах » встановлених законом.

Згідно ч.2 ст. 198 ЦК України грошові зобов`язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб`єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов`язань, виражених в іноземній валюті, здійснюються відповідно до закону.

Відповідно до ст. З ЗУ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні» гривня як грошова одиниця (національна валюта) є єдиним законним платіжним засобом в Україні, приймається усіма фізичними та юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України.

Згідно Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», який встановлює режим здійснення валютних операцій на території України, ' визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функцій банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов`язки суб`єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства, а саме п.1 ст. З зазначеного декрету, валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень, для оплати будь яких вимог та зобов`язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України.

У відповідності з підпунктами «а», «в» та «е», підпункту 6.1 та підпунктів 6.2 Правил НБУ про використання готівкової іноземної валюти на території України від ЗО травня 2007 року №200, фізичні особи - резиденти можуть використовувати на території у України готівкову іноземну валюту, як засіб платежу у наступних випадках:

- сплати мита, інших податків і зборів (обов`язкових платежів), митних зборів та фінансових санкцій відповідно до митного законодавства України;

- сплати платежів за охорону та супроводження підакцизних і транзитних товарів митними органами;

- оплати товарів і послуг в зоні, що звільнена від сплати мита та податків.

Згідно п.п. 6.3. п.6 зазначених Правил фізичні особи, а також юридичні особи - резиденти можуть використовувати на території України готовкову іноземну валюту, як засіб платежу у разі оплати дипломатичним представництвам, консульським установам іноземних держав дозволів на в`їзд (вивіз) до цих країн фізичним особам, які виїжджають у приватних справах та в службові відрядження.

Відповідно до п.п. 7.1 п.7 означених Правил НБУ використання готівкової іноземної валюти на території України, резиденти - суб`єкти підприємницької діяльності можуть використовувати готівкову іноземну валюту, як засіб платежу під час здійснення торгівлі та надання послуг за межами України, а саме на транспортних засобах, що їм належать (орендовані, зафрахтовані або ті, що формуються в Україні), у разі здійснення міжнародних пасажирських перевезень та на міжнародних виставках (ярмарках), що проходять за кордоном, у разі реалізації товарів.

Відповідно до п.1 ст. 5 Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» НБУ видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно цим Декретом.

Згідно п. 2, 3 ст. 5 зазначеного Декрету генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв`язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на - весь період дії режиму валютного регулювання, а саме на здійснення операцій, пов`язаний з торгівлею іноземною валютою, з правом відкривати на території України пункти обміну

іноземних валют, у тому числі на підставі агентських угод з іншими юридичними особами - резидентами.

П.п. «в», «г» п. 4 ст. 5 Декрету встановлено, що для проведення резидентами валютних операцій, а саме надання і одержано резидентами кредитів в іноземній валюті; використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу потребує отримання індивідуальної ліцензії на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.

Згідно п. 5 ст. 5 Декрету НБУ одержання індивідуальної ліцензії однією із сторін валютної операції означає також дозвіл на її здійснення іншою стороною або третьою особою, яка має відношення до цієї операцій, якщо інше не передбачено умовами індивідуальної ліцензії.

При розгляді судової справи відповідачем не було надано доказів, які б підтверджували отримання останнім відповідної індивідуальної ліцензій для надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті та використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу. Таким чином, суд приходить до висновку, що при наданні відповідачем та отриманні позивачем кредиту у доларах СІЛА, а також здійснення позивачем платежів по погашенню кредиту та сплату відсотків за користування кредитом у доларах США були порушені наступні норми закону: ст. 99 Конституції України, згідно якої грошовою одиницею України є гривня; ст. 524 ЦК України, яка визначає, що зобов`язання повинно бути визначено в грошовій одиниці України - гривні; ст. З ЗУ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», яка визначає, що гривня, як грошова одиниця (національна валюта) є єдиним законним платіжним засобом в Україні, приймається усіма фізичними та юридичними особами без будь - яких обмежень на всій території України; ст.ст. 6,7 Постанови НБУ №200 від 30.05.2007 року «Про затвердження правил використання готівкової іноземної валюти на території України», які чітко встановлюють випадки використання фізичними та юридичними особами (резидентами України) іноземної валюти, як засобу платежу, у розрахунках на території України та ст.. З Декрету КМУ від 19.02.1993 року «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», яка встановлює, що валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов`язань, якщо інше не передбачено законодавством України.

Згідно ст. З ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність, вимога справедливості, добросовісності та розумності цивільного законодавства практично виражається у встановленні його нормами рівних умов для участі всіх осіб у цивільних відносинах; закріплення можливості адекватного захисту порушеного цивільного право або інтересу; поєднання створення норм, спрямованих на забезпечення реалізації цивільного права, з шануванням прав та інтересів інших осіб, моралі суспільства тощо. При цьому справедливість, можна трактувати як визначення нормою права обсягу, межі здійснення і захисту цивільних прав та інтересів особи адекватно її славленню до вимог правових норм. Добросовісність означає прагнення особи сумлінно захистити цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. Розумність - це зважене вирішення питань регулювання цивільних відносин з урахуванням інтересів всіх учасників, а також інтересів громади (публічного інтересу).

Отже, подальше виконання кредитного договору на умовах, що діють на даний час, при істотному збільшенні курсу долара США, є порушенням одного із принципів цивільно - правових відносин, які закріплені у ст. З ЦК України - принципу справедливості. Умови кредитного договору є несправедливими, так, як всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду позивача. Несправедливими є, зокрема, умови кредитного договору в частині надання кредиту в доларах США, що передбачено умовами кредитного договору, погашення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом у доларах США, що є способом зловживання правом, коли всі ризики знецінення національної валюти України шляхом порушення вимог закону, відповідач перекладає на, позичальника за кредитним договором та споживача кредитних послуг, що є грубим порушенням ч.3 ст. 13 ЦК України. Таким чином, використання відповідачем долара США, як предмету кредитування за споживчим кредитом, є внесення в кредитний договір пункту, що значно погіршує становище позивача, як споживача порівняно з відповідачем в разі настання

певних подій, що дає право для позивача відповідно до п.2 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» за своїм вибором вимагати визнання в цілому кредитного договору недійсним.

Окрім того, як було встановлено в судовому засіданні, що за час розгляду справи позивачем здійснювались сплати за кредитом, у зв`язку із чим змінилась загальна сума внесених позивачем за кредитним договором станом на 09.12.2010 року у якості погашення кредиту та процентів за користування ним складає 1128722,92 грн.

У разі застосування двосторонньої реституції позивач повинен повернути. відповідачеві суму наданого кредиту, а саме 255000 доларів США, що за курсом НБУ на дату укладання договору (5,05 грн.=1 долар США) складає 1287750 грн.

Позивачем вже внесено на користь банку на виконання вказаного кредитного договору суму грошових коштів в розмірі 1128772.92 грн.

Отже для повернення сторін в стан, що існував до укладення договору, позивачу необхідно сплатити на користь відповідача суму грошових коштів, що повинні обчислюватись, як різниця між сумою коштів отриманих ним при укладанні зазначеного договору та сумою внесених на рахунок відповідача грошових коштів, яка дорівнює на сьогоднішній день 159027,08 грн.

Таким чином, суд вважає, що вимоги позивача необхідно задовольнити, в повному обсязі, у зв`язку з чим у відповідності до ст. 216 ЦК України, кожна із сторін за кредитним договором зобов`язана повернути другій стороні у натурі, все, що вона одержала на виконання цього договору.

Також на підставі ст. 88 ЦПК України із відповідача на користь позивача підлягають стягненню судові витрати, що складаються із судового збору в сумі 8,5 грн. та витрат на інформаційно - технічне забезпечення розгляду справи в сумі 120 грн., а всього 128,5 грн.

Враховуючи викладене, керуючись ст.ст. 10, 60, 88, 209, 212-215, 222 ЦПК України, ст. 99 Конституції України, ст. 5, п.5 ст. 8 ЗУ «Про захист прав споживачів», ст. З Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», ст. З ЗУ «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», ст.ст. 6,7 постанови НБУ №200 від

30.05.2007року «Про затвердження правил використання готівкової іноземної валюти на території України», ст.ст. З, 13, 16, 110, 192, 198, 203, 215, 216, 227, 230, ч. 1 ст. 524, ч.3 ст. 533, 627, 1054 ЦК України, абз. 2 та 4 ст. 17 ЗУ «Про іпотеку», суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов ОСОБА_1 до ПАТ «Ерсте Банк», про визнання недійсними: кредитного договору №014/1581/74/03834 від 08.08.2007 року та договору іпотеки №014/1581/74/03834/1 від 08.08.2007, які були укладені між ОСОБА_1 та ПАТ «Ерсте Банк» - задовольнити.

2. Визнати недійсним кредитний договір №014/1581/74/03834 від 08.08.2007 року укладений між ОСОБА_1 та ПАТ «Ерсте Банк».

3. Визнати недійсним договір іпотеки №014/1581/74/03834/1 від 08.08.2007, які були укладені між ОСОБА_1 та ПАТ «Ерсте Банк».

4. Зобов`язати ПАТ «Ерсте Банк» прийняти від ОСОБА_1 суму залишкової заборгованості у розмірі 159027, 08 грн.

5. Стягнути з ПАТ «Ерсте Банк» на користь позивача ОСОБА_1 судові витрати, що складаються із судового збору в сумі 8,5 грн. та витрат на інформаційно - технічне забезпечення розгляду справи в сумі 120 грн., а всього 128,5 грн.

6. Стягнути з ПАТ «Ерсте Банк» на користь держави судові витрати в сумі 1590

грн.

Рішення суду може бути оскаржене до апеляційного суду Одеської області протягом 10 днів з дня його проголошення або отриману копії рішення, шляхом подачі апеляційної скарги.

Суддя -