Постанова

Іменем України

16 листопада 2022 року

м. Київ

справа № 641/4526/20

провадження № 61-11913св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Карпенко С. О., Мартєва С. Ю. (суддя-доповідач), Сердюка В. В., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Державне підприємство обслуговування повітряного руху України,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Харківського апеляційного суду від 15 червня 2021 року у складі суддів: Маміної О. В., Пилипчук Н. П., Тичкової О. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Державного підприємства обслуговування повітряного руху України (далі - ДП «Украерорух») про стягнення виплат при звільненні та середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Позовну заяву мотивував тим, що з 17 листопада 2004 року до 30 квітня 2020 року він працював у Харківському РСП Украероруху, за наказом від 29 квітня 2020 року за № 099/о його звільнили з посади начальника відділу авіаційної безпеки Харківського РСП Украероруху за статтею 38 КЗпП України.

Зазначив, що 30 квітня 2020 року він отримав розрахунок при звільненні, проте йому не виплатили матеріальну допомогу, передбачену пунктом 6.25.4 Колективного договору.

Послався на те, що до цього часу із ним не провели повного розрахунку, отже, відповідно до статті 117 КЗпП України підприємство має виплатити позивачеві середній заробіток за весь час затримки розрахунку, починаючи з 30 квітня 2020 року по день ухвалення рішення.

Просив стягнути з ДП «Украерорух» на його користь 505 280 грн матеріальної допомоги, а також середній заробіток за час затримки остаточного розрахунку при звільненні в розмірі 168 444,64 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням від 03 серпня 2020 року Комінтернівський районний суд м. Харкова позов задовольнив.

Стягнув з ДП «Украерорух» на користь ОСОБА_1 505 288 грн матеріальної допомоги та 168 444,64 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку, а всього - 673 732,64 грн.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції виходив з того, що бездіяльність ДП «Украерорух», яка полягає у безпідставній відмові виплатити позивачу матеріальну допомогу, має розцінюватися як свавільне втручання відповідача у право ОСОБА_1 на володіння належними йому грошовими коштами, адже фінансовий стан ДП «Украерорух» може бути підставою не для відмови у задоволенні позову, а лише відстрочення чи розстрочення виконання рішення суду в порядку, передбаченому статтею 435 ЦПК України.

Вважав, що позовні вимоги про стягнення матеріальної допомоги відповідно до положень пункту 6.25.4 Колективного договору обґрунтовані, її розмір становить 505 280 грн, що підтверджується довідкою ДП «Украерорух».

Також дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог про стягнення 168 444,64 грн середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а саме за період з 30 квітня 2020 року до 03 серпня 2020 року.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

На рішення суду першої інстанції ДП «Украерорух» подало апеляційну скаргу.

Харківський апеляційний суд постановою від 15 червня 2021 року апеляційну скаргу ДП «Украерорух» задовольнив частково.

Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 03 серпня 2020 року скасував і ухвалив нове рішення.

Позов ОСОБА_1 задовольнив частково.

Стягнув з ДП «Украерорух» на користь ОСОБА_1 505 280 грн заборгованості з виплати матеріальної допомоги.

У решті позову відмовив.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд виходив з того, що на підтвердження відсутності у відповідача коштів, за рахунок яких має виконуватися передбачені Колективним договором зобов`язання, відповідач повинен був надати до суду відповідні докази (зокрема передбачений статтею 66 ГК України баланс підприємства), чого не вчинив.

Зазначив, що надані відповідачем документи щодо показників діяльності у 2020 році не містять інформації про майно підприємства, отже, не можуть бути належним доказом з цього приводу.

Керувався тим, що в судовому засіданні представники відповідача зазначили про наявність у відповідача коштів в кількості, що значно перевищує обсяг зобов`язань перед позивачем, однак безпідставно, з точки зору суду, наполягали на використанні в цьому випадку саме поняття чистого прибутку підприємства.

Розцінив некоректним посилання апеляційної скарги на постанову Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 року № 1554 в цьому випадку, оскільки ця постанова врегульовує лише методику оцінки вартості майна під час приватизації, має спеціальний режим застосування та не може використовуватися у спірних правовідносинах.

Норми КЗпП України та Закону України «Про оплату праці» не передбачають такої складової заробітної плати, як одноразова матеріальна допомога при звільненні працівника пенсійного віку за власним бажанням.

Виходив з того, що така виплата передбачена лише умовами Колективного договору, який не містить положень щодо строків її виплати, не входить до структури заробітної плати, а є заохочувальною виплатою, тому суд першої інстанції помилково стягнув середній заробіток за затримку виплати такої матеріальної допомоги, застосувавши до спірних правовідносин статтю 117 КЗпП України.

Вважав обґрунтованими доводи апеляційної скарги відповідача щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права та розгляду справи за його відсутності. У зв`язку з чим рішення місцевого суду скасував на підставі пункту 3 частини третьої статті 376 ЦПК України, з ухваленням нового рішення по суті позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2021 року до Верховного Суду, ОСОБА_1 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку та ухвалити нове рішення в цій частині про задоволення позовних вимог.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Підставою касаційного провадження ОСОБА_1 зазначив неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм права у подібних правовідносинах без врахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 759/10613/20, від 09 червня 2021 року у справі № 213/719/20-ц, від 09 червня 2021 року у справі № 213/817/20, від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц, від 10 лютого 2021 року у справі № 143/179/19, від 25 липня 2018 року у справі № 760/14696/16-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 212/6977/15-ц.

Касаційну скаргу мотивував тим, що Верховний Суд сформував висновки щодо застосування статей 116, 117 КЗпП України, зокрема: до виплат, передбачених колективним договором, слід застосовувати загальні умови проведення розрахунку при звільненні, визначені законом; невиплата у день звільнення виплат, передбачених колективним договором, є підставою для відповідальності роботодавця, передбаченої статтею 117 КЗпП України; відсутність коштів у роботодавця не виключає його вини в невиплаті належних звільненому працівникові коштів та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Відзив на касаційну скаргу

У серпні 2021 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому ДП «Украерорух» просило касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржене судове рішення - без змін.

Зазначило, що наявність обставин непереборної сили та початок її перебігу з 12 березня 2020 року підтвердив центральний орган виконавчої влади, зокрема, висновком Торгово-промислової палати України від 29 липня 2020 року № 2051/1.2.

Суд першої інстанції не врахував реальну відсутність у підприємства через глобальну форс-мажорну обставину (карантин) коштів для фінансування витрат понад законодавчо гарантовані виплати працівникам (заробітна плата) та інші витрати, що підтверджується фінансово-бухгалтерськими документами.

Разом із тим відповідно до висновків, висловлених у постанові Верховного Суду від 11 березня 2019 року у справі № 640/19162/16-ц, нарахування і виплата одноразової грошової матеріальної допомоги при звільненні за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію не входить до структури заробітної плати, не передбачена нормами КЗпП України та не належить до інших заохочувальних та компенсаційних виплат, що встановлені частиною другою статті 2 Закону України «Про оплату праці».

ДП «Украерорух» посилалося на постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 243/2071/18 про те, що заробітна плата є відповідальністю врозумінні статті 617 ЦК України, від якої роботодавець може бути звільнений внаслідок випадку або непереборної сили.

У вересні 2021 року до Верховного Суду надійшли пояснення ОСОБА_1 про те, що доводи відзиву на касаційну скаргу не спростовують доводи касаційної скарги та не можуть нівелювати висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 759/10613/20.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Верховний Суд ухвалою від 21 липня 2021 року відкрив касаційне провадження, витребував справу з суду першої інстанції, надіслав учасникам справи копії касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснив їм право подати відзив на касаційну скаргу.

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

У серпні 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою від 23 вересня 2022рокуВерховний Суд призначив справу до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою від 28 вересня 2022року Верховний Суд зупинив провадження у справі № 641/4526/20.

Ухвалою від 11 листопада 2022 року Верховний Суд поновив провадження у справі, яка переглядається.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 працював у Харківському регіональному структурному підрозділі ДП «Украерорух» з 17 листопада 2004 року згідно з наказом від 17 листопада 2004 року № 248/л та звільнений за власним бажанням у зв`язку із виходом на пенсію згідно зі статтею 38 КЗпП України з посади начальна відділу авіаційної безпеки наказом від 29 квітня 2020 року № 099/о (т. 1, а. с. 13-15).

Згідно з посвідченням № НОМЕР_1 МВС України ОСОБА_1 , підполковнику міліції, з 19 жовтня 2004 року призначена пенсія за вислугу років (т. 1, а. с. 58).

Листом від 30 квітня 2020 року Харківський регіональний структурний підрозділ ДП «Украерорух» повідомив ОСОБА_1 про відсутність можливості надання матеріальної допомоги у випадку звільнення працівника за власним бажанням у зв`язку з виходом на пенсію, у зв`язку із складним фінансовим станом підприємства та відсутністю наявних коштів (т. 1, а. с. 18).

Посадовий оклад ОСОБА_1 згідно зі штатним розписом Харківського РСП Украероруху на дату звільнення з посади начальника відділу авіаційної безпеки 30 квітня 2020 року становив 31 580 грн; стаж роботи в Харківському РСП ОСОБА_1 становить 15 років (з 17 листопада 2004 року до 30 квітня 2020 року).

З огляду на пункт 6.25.4 Колективного договору розмір матеріальної допомоги становить 505 280 грн (т. 1, а. с. 20).

Середня заробітна плата ОСОБА_1 за період лютий 2020 року - березень 2020 року становить 53 977,43 грн. Додатково повідомлено, що підприємство знаходиться на простою з 18 березня 2020 року (т. 1, а. с. 22).

З метою встановлення загальнообов`язкових підходів щодо регулювання трудових і соціально-економічних відносин працівників ДП «Украерорух»(підприємство) та профспілкові організації, що представлені спільним представницьким органом профспілок підприємства, уклали Колективний договір, який зареєстрували в Управлінні соціального захисту населення Бориспільської міської ради 11 лютого 2015 року (т. 1, а. с. 25-53, а. с. 86-109).

За пунктами 6.25.4, 6.25.5 Колективного договору між адміністрацією ДП «Украерорух» (підприємство) та профспілками в редакції зі змінами та доповненнями, внесеними протягом 2015-2020 років, та яка набула чинності з 01 лютого 2020 року) при звільненні працівників пенсійного віку за власним бажанням, у яких при прийомі на роботу на підприємство була оформлена пенсія, адміністрація гарантує надання матеріальної допомоги у розмірі: за наявності стажу безперервної роботи на підприємстві повних 10 років - 6 посадових окладів з урахуванням доплати за знання та постійне використання у роботі іноземної мови, що збільшує посадовий оклад, за відповідним наказом; за кожний повний рік роботи понад 10 років - по 2 посадових оклади з урахуванням доплати за знання та постійне використання у роботі іноземної мови, як такої, що збільшує посадовий оклад, за відповідним наказом за кожний рік.

У цілому максимальний розмір матеріальної допомоги не повинен перевищувати 20 посадових окладів (відповідно до змін та доповнень до Колективного договору від 06 червня 2018 року № 32, від 18 липня 2019 року № 49).

Усі виплати, зазначені у пункті 6.25 Договору, здійснюються одноразово (відповідно до Змін та доповнень до Колективного договору від 30 грудня 2016 року № 72).

Пункт 14.1 Колективного договору визначає, що усі виплати, пов`язані з перевищенням законодавчо-правових норм, здійснюються за рахунок власних коштів підприємства (за їх наявності) у послідовності пріоритетів, визначених Додатком 26 до цього Договору.

Відповідно до Додатку 26 до Колективного договору, виплати передбачені пунктом 6.25.2, не внесені до цього переліку.

За наказами ДП «Украерорух» від 16 березня 2020 року та від 27 травня 2020 року на підприємстві оголошено простій з 18 березня 2020 року до 15 липня 2020 року (т. 1, а. с. 81, 82).

Наказом від 10 квітня 2020 року з 10 липня 2020 року ДП «Украерорух» змінило істотні умови праці працівника, а саме встановило неповний робочий час - 0,5 норми тривалості робочого часу (т. 1, а. с. 80).

Пункт 6.25.4 Колективного договору розділу 6 «Соціальні гарантії, пільги та компенсації» визначає, що на підприємстві діє Програма соціального захисту (Додаток 19).

У випадку звільнення працівника пенсійного віку за власним бажанням, у яких при прийомі на роботу на підприємство була оформлена пенсія, адміністрація гарантує надання матеріальної допомоги у розмірі: за наявності стажу безперервної роботи на підприємстві повних 10 років - 6 посадових окладів з урахуванням доплати за знання та постійне використання у роботі іноземної мови, як такої, що збільшує посадовий оклад, за відповідним наказом; за кожний повний рік роботи понад 10 років - по 2 посадових оклади з урахуванням доплати за знання та постійне використання у роботі іноземної мови, як такої, що збільшує посадовий оклад, за відповідним наказом за кожний рік.

У цілому максимальний розмір матеріальної допомоги не повинен перевищувати 20 посадових окладів.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Згідно з абзацом 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Межі розгляду справи судом

Підставою для відкриття касаційного провадження є пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України (неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм права у подібних правовідносинах без врахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 759/10613/20, від 09 червня 2021 року у справі № 213/719/20-ц, від 09 червня 2021 року у справі № 213/817/20, від 18 березня 2020 року у справі № 711/4010/13-ц, від 10 лютого 2021 року у справі № 143/179/19, від 25 липня 2018 року у справі № 760/14696/16-ц, від 12 вересня 2018 року у справі № 212/6977/15-ц).

Заявник подав скаргу на постанову суду апеляційної інстанції лише в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, отже, в решті постанова суду апеляційної інстанції Верховним Судом не переглядається.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частинами першою і другою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною третьою статті 400 ЦПК України визначено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення, апеляційний суд виходив з того, що на підтвердження доводів про відсутність у відповідача коштів, за рахунок яких мають виконуватися передбачені колективним договором зобов`язання, він повинен був надати суду відповідні докази з цього приводу (зокрема передбачений статтею 66 ГК України баланс підприємства), чого не вчинив.

Зазначив, що надані відповідачем документи щодо показників діяльності у 2020 році не містять інформації про майно підприємства, отже, не можуть бути належним доказом з цього приводу.

Врахував, що в судовому засіданні представники відповідача зазначили про наявність у відповідача коштів у кількості, що значно перевищує обсяг зобов`язань перед позивачем, проте безпідставно, з точки зору суду, наполягали на використанні у цьому випадку саме поняття чистого прибутку підприємства.

Вважав некоректним посилання апеляційної скарги на постанову Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2000 року № 1554 в цьому випадку, оскільки ця постанова врегульовує лише методику оцінки вартості майна під час приватизації, має спеціальний режим застосування та не може використовуватися у спірних правовідносинах.

Послався на те, що норми КЗпП України та Закону України «Про оплату праці» не передбачають такої складової заробітної плати, як одноразова матеріальна допомога при звільненні працівника пенсійного віку за власним бажанням.

Дійшов висновку, що така виплата передбачена лише умовами Колективного договору, який не містить положень щодо строків її виплати, не входить до структури заробітної плати, а є заохочувальною виплатою, отже, місцевий суд помилково стягнув середній заробіток за затримку виплати такої матеріальної допомоги, застосувавши до спірних правовідносин статтю 117 КЗпП України.

Вважав обґрунтованими доводи апеляційної скарги відповідача щодо порушення судом першої інстанції норм процесуального права та розгляду справи за його відсутності. У зв`язку з чим скасував рішення місцевого суду з підстав, визначених пунктом 3 частини третьої статті 376 ЦПК України, з ухваленням нового рішення по суті позовних вимог.

Проте, з такими висновками апеляційного суду повною мірою погодитись не можна з огляду на таке.

Відповідно до статті 10 КЗпП України (тут і надалі у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) колективний договір укладається на основі чинного законодавства, прийнятих сторонами зобов`язань з метою регулювання виробничих, трудових і соціально-економічних відносин і узгодження інтересів трудящих, власників та уповноважених ними органів.

Стаття 5 Закону України «Про колективні договори і угоди», яка регулює співвідношення законодавства і колективного договору, угоди, трудового договору, встановлює, що умови колективних договорів і угод, укладених відповідно до чинного законодавства, є обов`язковими для підприємств, на які вони поширюються, та сторін, які їх уклали.

Частина третя статті 13 КЗпП України визначає, що колективний договір може передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги.

Підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників (частина перша статті 9-1 КЗпП України).

Відповідно до частини першої статті 94 КЗпП України заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Аналогічне визначення заробітної плати міститься й у статті 1 Закону України «Про оплату праці».

За частиною другою статті 2 Закону України «Про оплату праці» додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці.

Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

У структуру заробітної плати входять інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми (частина третя статті 2 Закону «Про оплату праці»).

Частина перша статті 47 КЗпП України встановлює, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний у день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу.

За положеннями статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.

Системний аналіз цих норм дає підстави для висновку про те, що всі суми, належні до сплати працівникові, мають бути виплачені у день його звільнення.

Чинне законодавство прямо покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать як на підставі норм Закону України «Про оплату праці», так і відповідно до умов Колективного договору.

У разі невиконання такого обов`язку з вини власника або уповноваженого ним органу настає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність.

За змістом статті 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними відповідно до законодавства всіх виплат у день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Отже, у разі недотримання роботодавцем вимог статті 116 КЗпП України настають наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України.

Роботодавець не несе відповідальність, передбачену статтею 117 КЗпП України, у разі відсутності його вини, проте в такому випадку обов`язок із доведення відсутності вини покладається на роботодавця.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 30 червня 2021 року у справі № 759/10613/20 за позовом фізичної особи до ДП «Украерорух» про стягнення матеріальної допомоги та середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що при звільненні ОСОБА_1 ДП «Украерорух» не виконало вимоги пункту 6.25.4 Колективного договору, отже, має сплатити позивачу матеріальну допомогу, передбачену Колективним договором, у розмірі 505 280 грн.

Відмовляючи в стягненні середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд апеляційної інстанції виходив з того, що виплата одноразової допомоги при звільненні за власним бажанням працівника пенсійного віку передбачена лише умовами Колективного договору, який не містить положень щодо строків її виплати, не входить у структуру заробітної плати, а є заохочувальною виплатою, що не передбачена КЗпП України та Законом України «Про оплату праці».

Проте такі висновки суперечать наведеним висновкам Верховного Суду, висловленим у постанові від 30 червня 2021 року у справі № 759/10613/20.

Отже, висновки апеляційного суду суперечать загальному правилу, встановленому статтею 116 КЗпП України, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Під поняттям «всіх сум, що належать йому від підприємства» розуміються і виплати, передбачені Колективним договором.

Апеляційний суд помилково констатував відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин вимог статті 117 КЗпП України, хоча повинен був враховувати загальні умови проведення розрахунку при звільненні, визначені законом.

Суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що тягар доведення відсутності вини у вчиненні такого порушення покладається на роботодавця (власника або уповноважений ним орган).

У цій справі роботодавець не довів обставин, які унеможливили своєчасно виплатити позивачу належних йому при звільненні сум, визначених Колективним договором, адже відсутність коштів у роботодавця не виключає його вини в невиплаті належних звільненому працівникові сум та не звільняє роботодавця від відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 зазначила, що «належними звільненому працівникові сумами необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо)».

Отже, місцевий суд правильно встановив, що роботодавець своєчасно не здійснив із працівником розрахунку при звільненні, а саме не виплатив матеріальну допомогу, передбачену Колективним договором, тому відповідно до статті 117 КЗпП України має компенсувати позивачу розмір середнього заробітку за весь час затримки виплати належних йому сум.

З огляду на викладене правильним є висновок суду першої інстанції про те, що роботодавець не виконав вимоги трудового законодавства щодо вчасної виплати всіх належних при звільненні позивача сум у передбачені статтею 116 КЗпП України строки, тому відповідач повинен відшкодувати позивачу майнові втрати, яких він зазнав внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, а отже, вимоги у цій частині є законними та обґрунтованими.

Подібні правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 12 жовтня 2022 року у справі № 646/3573/20 та від 26 жовтня 2022 року у справі № 639/4085/20.

Щодо доводів, викладених у відзиві ДП «Украерорух» на касаційну скаргу

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Велика Палата Верховного Суду з метою забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики у спорах про стягнення виплат при звільненні та середнього заробітку за час затримки розрахунку у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 905/857/19 (провадження № 12-56гс21) вирішувала питання: щодо правової природи заробітної плати; щодо застосування статті 617 ЦК України до відносин з виплати заробітної плати; щодо підтвердження настання форс-мажорних обставин, що мали місце на території проведення антитерористичної операції.

Надаючи оцінку виниклим між сторонами правовідносинам, Верховний Суд вважає за необхідне звернутися до висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 905/857/19 (провадження № 12-56гс21).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року у справі № 905/857/19 дійшла таких висновків: «Конституційний Суд України в Рішенні від 29.01.2008 № 2-рп/2008 зазначив, що право заробляти собі на життя є невід`ємним від права на саме життя, оскільки останнє є реальним лише тоді, коли матеріально забезпечене (абзац другий підпункту 6.1.1 підпункту 6.1 пункту 6 мотивувальної частини).

Згідно зі статтею 1 Конвенції «Про захист заробітної плати» № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін «заробітна плата» означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Аналізуючи положення трудового законодавства в контексті конституційного звернення, Конституційний Суд України виходить з того, що поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Регулювання оплати праці працівників незалежно від форм власності підприємства, організації, установи здійснюється шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій. Відповідно до частини третьої статті 94 КЗпП України питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами.

Наведений зміст поняття заробітної плати узгоджується з одним із принципів здійснення трудових правовідносин - відплатність праці, який дістав відображення у пункті 4 частини I Європейської соціальної хартії (переглянутої) від 03.05.1996, ратифікованої Законом України від 14.09.2006 № 137-V, за яким усі працівники мають право на справедливу винагороду, яка забезпечить достатній життєвий рівень.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що нормами трудового законодавства не передбачено підстав для звільнення роботодавця від виплати працівникові заробітної плати у випадку наявності обставин непереборної сили.

Згідно із частиною першою статті 9 ЦК України, положення ЦК України застосовуються до врегулювання, зокрема, трудових відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавствами. Таким чином, положення ЦК України мають застосовуватися субсидіарно для врегулювання трудових відносин (пункт 75 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 761/9584/15-ц).

Частиною першою статті 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Виплата заробітної плати працівнику - це обов`язок роботодавця. Заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано. Обов`язок роботодавця виплатити працівнику заробітну плату не є відповідальністю у розумінні статті 617 ЦК України, від якої може бути звільнений роботодавець унаслідок випадку або непереборної сили.

Отже, положення частини першої статті 617 ЦК України не можуть бути підставою для звільнення ПрАТ «ДТЕК Шахта Комсомолець Донбасу» від обов`язку виплатити позивачу невиплачену заробітну плату.

На підтвердження настання форс-мажорних обставин відповідачем надано науково-правовий висновок Торгово-промислової палати України від 24.07.2017 № 2372/2/21-10.2. З цього приводу Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

Торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб`єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб`єктів малого підприємництва видається безкоштовно (частина перша статті 141 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні»).

Статтею 10 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» встановлено, що протягом терміну дії цього Закону єдиним належним та достатнім документом, що підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що мали місце на території проведення антитерористичної операції, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов`язань, є сертифікат Торгово-промислової палати України.

Викладене свідчить, що єдиний належний документ, який підтверджує настання обставин непереборної сили (форс-мажору), що мали місце на території проведення антитерористичної операції, як підстави для звільнення від відповідальності за невиконання (неналежного виконання) зобов`язань - це сертифікат, виданий у порядку та на підставі статті 141 Закону «Про торгово-промислові палати в Україні».

Разом з цим обставини, які можуть бути кваліфіковані як обставини непереборної сили (форс-мажор), можуть бути підтверджені належними доказами, зокрема висновками експертів, показаннями свідків. Суд також враховує підстави звільнення від доказування - обставини, які визнаються учасниками справи, обставини, визнані судом загальновідомими тощо (ст. 75 ГПК України). Отже, суд визнає наявність форс-мажорних обставин з урахуванням установлених обставин справи та наявних у справі доказів.

Велика Палата Верховного Суду також зауважує, що оскільки виплата заробітної плати працівнику - це обов`язок роботодавця, стаття 10 Закону України «Про тимчасові заходи на період проведення антитерористичної операції» не може застосовуватись до правовідносин щодо виплати заробітної плати».

З огляду на висновки, викладені у зазначеній постанові, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 243/2071/18 про те, що заробітна плата є відповідальністю в розумінні статті 617 ЦК України, від якої роботодавець може бути звільнений внаслідок випадку або непереборної сили.

Таким чином, доводи, викладені у відзиві ДП «Украерорух»на касаційну скаргу, є необґрунтованими.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Частиною третьою статті 400 ЦПК України передбачено, що суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Колегія суддів вважає за необхідне врахувати висновки, викладені після подання касаційної скарги у постановах Великої Палати Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 905/857/19, Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 639/4085/20, від 12 жовтня 2022 року у справі № 646/3573/20, що узгоджується з частиною третьою статті 400 ЦПК України.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, яке є законним та обґрунтованим.

Щодо судових витрат

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо) (частина восьма статті 141 ЦПК України).

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За подання касаційної скарги ОСОБА_1 сплатив 3 369 грн судового збору, а тому з урахуванням того, що його касаційна скарга задоволена частково та рішення суду першої інстанції залишено в силі, з ДП «Украерорух» на його користь підлягає стягненню судовий збір за подання касаційної скарги.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Харківського апеляційного суду від 15 червня 2021 рокускасувати.

Рішення Комінтернівського районного суду м. Харкова від 03 серпня 2020 року залишити в силі.

Стягнути із Державного підприємства обслуговування повітряного руху України на користь ОСОБА_1 3 369 грн судових витрат за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська Судді: С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк В. А. Стрільчук