Справа № 761/12924/22

Провадження № 2/761/9171/2022

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21 листопада 2022 року Шевченківський районний суд м. Києва у складі:

головуючого: судді - Притули Н.Г.

при секретарі: Соломон О.М.,

за участі

позивача: ОСОБА_1 ,

представника позивача: ОСОБА_2 ,

представників відповідача: Дудіна Н.Ю., Мусієнко Ю.П. ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Територіальне медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України по місту Києву» про скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, -

В С Т А Н О В И В:

12 липня 2022 року до суду надійшла зазначена позовна заява.

В позовних вимогах позивач просить:

-скасувати наказ Державної установи «Територіальне медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України по місту Києву» №99 о/с від 06.06.2022 року «Про звільнення ОСОБА_1 » з роботи з 06.06.2022 року;

-поновити позивача на посаді лікаря-терапевта дільничного терапевтичного відділення №1 поліклініки госпіталю (з поліклінікою) Державної установи «Територіальне медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України по місту Києву»;

-стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги позивач обгрунтовує тим, що вона перебувала в трудових відносинах з відповідачем з 01.12.2014 року.

14.06.2022 року позивач отримала повідомлення від відповідача про необхідність одержати трудову книжку у зв`язку зі звільненням та цього ж дня позивача було ознайомлено з наказом від 06.06.2022 року про звільнення.

Як зазначає позивач, оскаржуваний наказ прийнято з порушенням положень діючого законодавства, він є незаконним та підлягає скасуванню на тій підставі, що 25.02.2022 року її безпосередній керівник - ОСОБА_4 в телефонному режимі повідомила про необхідність працювати дистанційно, без необхідності з`являтись на робоче місце. Про результати роботи позивач в телефонному режимі повідомляла свого безпосереднього керівника.

Також позивач зазначає, що 04.04.2022 року ОСОБА_4 повідомила позивача про те що інформація про фактично виконану роботу протягом дня подавати вже не актуально. В той же час, не було надано жодних інших вказівок, не було повідомлень про припинення виконання роботи в дистанційному порядку та необхідність явки на роботу; не було ознайомлено з графіком змінності роботи, чи принаймні про необхідність прибути на своє робоче місце для ознайомлення з таким графіком. Відтак, 18.04.2022 року позивач разом із своєю дочкою залишили територію міста Києва та відбули до міста Львів.

Після стабілізації ситуації, 27.05.2022 року позивач повернулась до міста Києва та цього ж дня прибула до свого місця роботи для ознайомлення з графіком змінності. Проте позивач зазначає, що її не було допущено до виконання роботи, а запропоновано надати пояснення про обставини відсутності на робочому місці з 24 лютого по 27 травня 2022 року. Позивач надала пояснення, однак не була допущена до виконання роботи.

14.06.2022 року позивач отримала трудову книжку та копію наказу про звільнення за прогул без поважних причин (п.4 ст.40 КЗпП України).

В той же час позивач зазначає, що вона не допускала прогул, оскільки виконувала власні трудові обов`язки дистанційно та звітувала про виконану роботу власному керівнику безпосередньо. Як зазначила позивач, вона в поясненні помилково зазначила, що залишила власне місце проживання 18.03.2022 року, оскільки це було 18.04.2022 року, тому відповідно у наказі про звільнення безпідставно зазначено прогул з 18.03.2022 року. Роботодавець не повідомив про припинення роботи в дистанційній формі, не враховано виконання роботи в дистанційній формі з 25.02.2022 року по 27.05.2022 року.

06.10.2022 року до суду надійшов відзив відповідача на заявлені вимоги в якому він просить відмовити в задоволенні заявлених вимог на тій підставі, що позивач в позовній заяві не зазначає положень діючого законодавства які порушені при її звільненні, що свідчить про надуманість позовної заяви та законність дій відповідача. Також відповідач зазначає, що згідно з посадовою інструкцією ОСОБА_5 зобов`язана надавати медичну допомогу потерпілим у складі позаштатних мобільних бригад. Крім того, відповідач як військовозобов`язана після введення воєнного стану ні до військкомату, ні за місцем роботи не з`явилася, виконувати свої функціональні обов`язки як медичний працівник, фактично своєю відсутністю відмовилася. Позивач дійсно з 18.03.2022 року по 27.05.2022 року була відсутня на робочому місці, за цей період будь-яких заяв від позивача не надходило, власну відсутність на роботі позивач підтвердила своїми поясненнями, а тому відповідач вважає, що позивач була звільнена з дотриманням положень статей 147-149 КЗпП України, Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» та Закону України «Про критичну інфраструктуру».

Крім того представник зазначає, що позивач не надала суду доказів виконання нею посадових обов`язків по 17.03.2022 року - дистанційно та в період з 24.02.2022 року по 17.03.2022 року виконання посадових обов`язків на робочому місці. Позивачка не залучалася до дистанційної роботи, з 01.04.2022 року позивач на телефонні дзвінки та повідомлення в месенджері не відповідала. Повідомлення адміністрації про те, що з 01.04.2022 року установа буде працювати в звичайному режимі, позивач проігнорувала.

Також представник зазначив, що при зверненні до суду з позовом позивачем пропущено строк звернення до суду з вимогами про оскарження наказу про звільнення.

21.10.2022 року до суду надійшла відповідь на відзив в якій позивач наполягає на задоволенні заявлених вимог. Також позивач зазначила, що посадовою інструкцією їй надано можливість виконання роботи вдома. А тому в межах наданих прав вона виконувала власні трудові обов`язки вдома.

10.11.2022 року до суду надійшли заперечення на відповідь на відзив в яких представник відповідача наполягає на відмові в задоволенні заявлених вимог. Крім того, представник відповідача зазначає, що діюче законодавство не передбачає прийом пацієнтів за місцем проживання лікаря. Журнал реєстрації пацієнтів, які надала позивач є недопустимим доказом так як дії позивачки не підтверджені медичною документацією.

В судовому засіданні позивач та її представник вимогу позову підтримали та просили їх задовольнити.

Представники відповідача в судовому засіданні заперечили проти задоволення заявлених вимог, з підстав, викладених у відзиві.

Відповідно до ч.1 ст.81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов`язок доказування покладений на сторони.

Оцінивши надані суду докази, вислухавши сторони та врахувавши їх процесуальні заяви, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні заявлених вимог за наступних підстав.

Стаття 43 Конституції України визначає, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Стаття 3 КЗпП України визначає, що законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

У відповідності до положень статті 21 КЗпП України, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до пункту 4 статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадку прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.

Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно або в цілому). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня.

Для встановлення факту прогулу, тобто факту відсутності особи на робочому місці більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин, суду необхідно з`ясувати поважність причини такої відсутності.

Поважними причинами визнаються такі причини, що виключають вину працівника.

При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу).

Визначальним фактором для вирішення питання про законність звільнення позивача з роботи за пунктом 4 статті 40 КЗпП України є з`ясування поважності причин його відсутності на роботі.

Вичерпного переліку поважних причин відсутності на роботі у трудовому законодавстві України не існує, тому в кожному окремому випадку оцінка поважності причини відсутності на роботі дається виходячи з конкретних обставин.

Відповідно до сталої судової практики причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником, зокрема: пожежа, повінь (інші стихійні лиха); аварії або простій на транспорті; виконання громадянського обов`язку (надання допомоги особам, потерпілим від нещасного випадку, порятунок державного або приватного майна при пожежі, стихійному лиху); догляд за захворілим зненацька членом родини; відсутність на роботі з дозволу безпосереднього керівника; відсутність за станом здоров`я.

Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі працівника, звільненого за пунктом 4 статті 40 КЗпП України, суд повинен виходити з конкретних обставин і враховувати всі надані сторонами докази.

Як визначено п.2 Прикінцевих положень КЗпП України, під час дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану", діють обмеження та особливості організації трудових відносин, встановлені Законом України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану".

Указом Президента України № 64/2022 від 04.02.2022 року, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України "Про правовий режим воєнного стану" введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб.

В подальшому, воєнний стан неодноразово продовжувався.

Стаття 64 Конституції України передбачає, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40,47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Отже, Конституція України надає можливість в умовах воєнного стану встановлювати окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень, зокрема, щодо прав, передбачених ст.43 Конституцією України.

24.03.2022 року набрав чинності Закон України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану».

Згідно із статтею 1 Закону, цей Закон визначає особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб`єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним з фізичними особами (далі - працівники), у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану.

Стаття 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» визначає, що у період дії воєнного стану допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця у період його тимчасової непрацездатності, а також у період перебування працівника у відпустці (крім відпустки у зв`язку вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку) із зазначенням дати звільнення, яка є першим робочим днем, наступним за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у документі про тимчасову непрацездатність, або першим робочим днем після закінчення відпустки.

У період дії воєнного стану норми статті 43 Кодексу законів про працю України не застосовуються, крім випадків звільнення працівників підприємств, установ або організацій, обраних до профспілкових органів.

Однак зазначеним законом не скасовані та не змінені підстави звільнення працівників, в тому числі за ініціативи роботодавця.

Як встановлено судом, ОСОБА_1 перебувала в трудових відносинах з Державною установою «Територіальне медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України по місту Києву» з 01.12.2014 року та з 01.01.2016 року ОСОБА_1 займала посаду лікаря терапевта дільничного 1-го терапевтичного відділення №1 поліклініки госпіталю (з поліклінікою) Державної установи «Територіальне медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України по місту Києву».

Згідно з посадовою інструкцією лікаря терапевта дільничного 1-го терапевтичного відділення №1 поліклініки госпіталю (з поліклінікою) Державної установи «Територіальне медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України по місту Києву», яка затверджена 15.11.2016 року начальником Державної установи «Територіальне медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України по місту Києву» з якою 15.11.2016 року ознайомилась позивач, визначено, що робоче місце лікаря-терапевта дільничного знаходиться безпосередньо у відділенні - каб. №317.

Завданням та обов`язком лікаря терапевта дільничного 1-го терапевтичного відділення №1 поліклініки госпіталю (з поліклінікою) визначено, надавати терапевтичну допомогу мешканцям лікарської дільниці в амбулаторно-поліклінічній установі або вдома.

Представник позивача зауважив на даному пункті та вказав, що таким чином позивач могла за місцем свого проживання надавати терапевтичну допомогу, однак представники відповідача зазначили, що в даному випадку йде мова саме про надання допомоги пацієнтам за їх місцем проживання та зазначили, що діюче законодавство не передбачає права лікаря надавати допомогу за місцем свого проживання.

Крім того, згідно з п.2.7 Посадової інструкції, лікар терапевт дільничного 1-го терапевтичного відділення №1 поліклініки госпіталю (з поліклінікою) за умов виникнення надзвичайних ситуацій, в тому числі при приведенні військових частин і підрозділів у вищу ступінь бойової готовності, має надавати медичну допомогу потерпілим у складі позаштатних мобільних бригад, які комплектуються у відповідності затверджених графіків.

З копії військового квитка вбачається, що ОСОБА_1 є військовозобов?язаною з 26.02.1998 року та з військового обліку не знята.

Наказом №99 о/с від 06.06.2022 року Державної установи «Територіальне медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України по місту Києву» звільнено ОСОБА_1 , лікаря терапевта дільничного 1-го терапевтичного відділення №1 поліклініки госпіталю (з поліклінікою) за прогул без поважних причин, 06.06.2022 року (п.4 ст.40 КЗпП України).

Підставою для видачі наказу, як зазначено, стала доповідна завідувача відділення, письмове пояснення ОСОБА_1 , акт.

Крім того, в наказі зазначено, що в умовах воєнного стану Державна установа «Територіальне медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України по місту Києву» працювало в штатному режимі.

З табелів обліку робочого часу за березень - травень 2022 року вбачається, що ОСОБА_1 була відсутня на робочому місці з 18.03.2022 року по 27.05.2022 року.

З копії доповідної записки завідувача терапевтичного відділення №1 поліклініки госпіталю (з поліклінікою) ОСОБА_4 від 27.05.2022 року вбачається, що вона повідомила начальника Державної установи «Територіальне медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України по місту Києву» про відсутність лікаря ОСОБА_1 на роботі в поліклініці з 24.02.2022 року. Також зазначила, що зв`язку з ОСОБА_1 немає з 18.03.2022 року, її місце знаходження не відоме.

В поясненнях, які надала ОСОБА_1 27.05.2022 року (зареєстровано канцелярією Державної установи «Територіальне медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України по місту Києву» 30.05.2022 року за №370) зазначила, що з 25.02.2022 року по 17.03.2022 року знаходилася в м.Києві за місцем свого постійного проживання. З 18.03.2022 року по 26.05.2022 року знаходилась у м.Львів за причинами особистого характеру і сімейними обставинами. 27.05.2022 року, як тільки з`явилася більш-менш безпечна ситуація та можливість повернулась в м.Київ.

Позивач в судовому засіданні не заперечувала відсутність на робочому місці в зазначений наказом період та зазначила що вона працювала дистанційно.

Під час розгляду справи, судом встановлено, що Державна установа «Територіальне медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України по місту Києву» не приймала наказ про дистанційний порядок роботи позивача.

З врахуванням зазначеного суд не може прийняти до уваги пояснення позивача щодо її дистанційної роботи.

Від позивача будь-яких заяв про надання відпустки чи дистанційну роботу, до відповідача не надходило. Також позивач не повідомляла роботодавця про причини відсутності на робочому місці.

Позивач не надала суду доказів на підтвердження її перебування в м.Львів в період з 18.03.2022 року по 26.05.2022 року.

Позивач в судовому засіданні не заперечувала що після 24.02.2022 року працівники відділення в якому вона працювала спілкувались у Vівеr групі «Терапия 1».

В той же час, з скрін шотів, які надані позивачем вбачається, що переписка в групі велась з 03.03.2022 року по 27.03.2022 року, подальше листування суду не надано, зокрема за 31.03 та 01.04.2022 року (за ті дні, що свідок повідомляв про необхідність початку роботи за місцем знаходження поліклініки).

Однак суд не може взяти до уваги як належний доказ листування, оскільки згідно з практикою Верховного Суду, зокрема, постанова від 19 січня 2022 року у справі № 202/2965/21, роздруківка електронного листування не може вважатись електронним документом (копією електронного документа) в розумінні положень ч. 1 ст. 5 Закону України "Про електронні документи та електронний документообіг", тобто не може вважатися доказом, бо не містить електронного підпису, який є обов`язковим реквізитом електронного документа, оскільки в такому разі неможливо ідентифікувати відправника повідомлення і зміст такого документа не захищений від внесення правок і викривлення».

Також варто врахувати що з 01.04.2022 року місто Київ не включено до переліку територіальних громад, що розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні), міський транспорт курсував.

Суду не було надано доказів, що працівники Державної установи «Територіальне медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України по місту Києву» не забезпечені безпечними умовами праці.

Крім того, під час слухання справи судом не встановлено, що в період з 18.03.2022 року по 27.05.2022 року існували обставини, які унеможливлювали роботу позивача на робочому місці.

Згідно з п.2.24 Посадової інструкції ОСОБА_1 зобов`язана повідомляти про небезпеку свого безпосереднього керівника або іншу посадову особу мед закладу, яка за посадою має повноваження для прийняття відповідних заходів.

В той же час позивач не надала суду доказів, що вона повідомляла про небезпеку будь яку посадову особу.

Суд не може прийняти до уваги як належний доказ надану позивачем копію журналу реєстрації амбулаторних хворих за 2022 рік, який наданий позивачем, оскільки позивачем не приймалось наказу про дистанційну роботу, а тому позивач мала б виконували власні обов`язки за власним робочим місцем. Крім того, представник відповідача заперечував факт надання медичної допомоги зазначеним особам, а перевірити інформацію, яка зазначені в журналі суд позбавлений можливості, оскільки така інформація не підтверджується медичними документами.

В судовому засіданні свідок ОСОБА_4 зазначила, що вона як безпосередній керівник позивача 17.03.2022 року останній раз спілкувалась з позивачем, потім остання припинила виходити на зв`язок, не повідомляла про місце її перебування. Крім того, позивачу телефонували медична сестра та старша медична сестра, однак позивач також не відповідала на їх телефонні дзвінки. Про роботу поліклініки за звичним графіком позивача було повідомлено в приватному повідомленні у Vівеr та в групі «Терапия 1», однак позивач до виконання посадових обов`язків за місцем роботи не приступила.

Свідок ОСОБА_6 надав суду пояснення, що він звертався про надання медичної допомоги в телефонному режимі до позивача 06.03.2022 року.

Однак пояснення свідка ОСОБА_6 не можуть братись до уваги оскільки вказаний період не є спірним.

Свідок ОСОБА_7 в судовому засіданні пояснив, що він в телефонному режимі 18.03.2022 року звернувся до позивача щодо стану здоров`я та отримав усну консультацію щодо необхідних препаратів.

Позивач зазначала, що наказ про її звільнення є незаконним. Однак позивач в позовній заяві та під час слухання справи не обгрунтувала яким положенням діючого законодавства не відповідає оскаржений наказ.

Оскільки судом під час слухання справи не встановлено поважних причин за яких позивач не мала можливості виконувати власні посадові обов`язки за місцем знаходження поліклініки, відповідно не встановлено що позивач з поважних причин була відсутня на роботі в період з 18.03.2022 року по 27.05.2022 року, тому суд вважає що звільнення відбулось з дотриманням положень діючого трудового законодавства.

Крім того, суд звертає увагу що позивач не була позбавлена можливості звернутися до відповідача із заявою про надання, зокрема, відпустки.

Представник відповідача зазначав, що позивач звернувся до суду з позовом із пропущенням встановлених ст.233 КЗпП України строків. Варто зазначити, що оскільки на даний час на території України діє карантин, встановлений Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину згідно з п.1 Прикінцевих положень КЗпП України, а тому відсутні підстави вважати, що позивач звернулася до суду з пропуском строку, встановленого ст.233 КЗпП України.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Отже, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, враховуючи що судом не встановлено порушень прав позивача при прийнятті оскаржуваного наказу та звільненні, тому суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

На підставі вищевикладеного та керуючись ст.ст.4, 77-81, 141, 223, 263, 265, 352, 354 ЦПК України, суд,

вирішив:

В позові ОСОБА_1 до Державної установи «Територіальне медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України по місту Києву» про скасування наказу, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу - відмовити в повному обсязі.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту рішення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлено 28 листопада 2022 року

Суддя: Н.Г. Притула