справа № 761/26888/21 головуючий у суді І інстанції Пономаренко Н.В.

провадження № 22-ц/824/8675/2022 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Березовенко Р.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 листопада 2022 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого судді -Березовенко Р.В., суддів:Лапчевської О.Ф., Мостової Г.І.,

з участю секретаря Жванко О.Є., розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 листопада 2021 року у справі за позовом ОСОБА_1 та Всеукраїнської громадської організації «Фінансова грамота України» до Акціонерного товариства «ОТП Банк», третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про захист порушених прав споживача, визнання дій нечесною підприємницькою практикою та визнання кредитних договорів недійсними,-

В С Т А Н О В И В:

У липні 2021 року позивачі ОСОБА_1 та Всеукраїнська громадська організація «Фінансова грамота України» звернулись до Шевченківського районного суду м. Києва із вказаним позовом та просили: визнати дії АТ «ОТП Банк» нечесною підприємницькою практикою відносно ОСОБА_1 та необмеженого кола споживачів; визнати недійсним кредитний договір №ML-009/932/2006 від 04.01.2007 рок з наступними змінами та доповненнями, а саме з додатковими угодами від 11.04.2008 року, 31.12.208 року, 26.02.2009 року, 06.04.2009 року, 05.10.2009 року, 04.02.2010 року, 06.04.20100 року, 04.04.2011 року, 04.10.2011 року, 26.04.2012 року, укладений між ЗАТ «ОТП Банк» (АТ «ОТП Банк») та ОСОБА_1 ; визнати недійсним кредитний договір №ML-009/251/2008 від 11.04.2008 року з наступними змінами та доповненнями, а саме додатковими угодами від 28.04.2010 року та 11.03.2011 року, укладений між ЗАТ «ОТП Банк» (АТ «ОТП Банк») та ОСОБА_1 .

Позовні вимоги позивачі обґрунтували тим, що в оспорюваних кредитних договорах не зазначено, що відповідач є уповноваженим банком на здійснення валютних операцій відповідно до статей 5,11, 13 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 року №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» та п. 6 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг». Позивачу ОСОБА_1 , як споживачу, не була надана банком інформація про це. На час видачі кредиту відповідач не був уповноважений банком з надання кредиту готівковою іноземною валютою фізичній особі, оскільки не мав ліцензії Національного банку України на здійснення валютних операцій.

Всупереч вимог п. 1 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів», статей 80, 91, 92 ЦК України, ст. 11 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» при підписанні кредитного договору відповідач не надав інформацію про особу кредитодавця, його правоздатність та дієздатність. В порушення вимог ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів» банк не надав повну та достовірну інформацію про послуги, що є предметом договору, внаслідок чого він був позбавлений можливості належно оцінити властивості такої послуги та можливі негативні наслідки, що можуть настати внаслідок її отримання.

Також, у позові зазначено, що позивач ОСОБА_1 умови укладених договорів вважає несправедливими, оскільки суми грошових зобов`язань у розрізі сукупної вартості кредиту на споживчі цілі у іноземній валюті з урахуванням знецінення гривні по відношенню до іноземних валют - збільшилася більше ніж у 4-5 рази і ці витрати не пов`язані із збільшенням процентною ставки по кредиту, що суперечить підпункту 3 п. 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів». Окрім того, банк під час укладання кредитного договору не попередив позивача ОСОБА_1 , що валютні ризики під час виконання зобов`язань за кредитним договором несе споживач, не надав інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов`язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов`язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним.

Позивачі вважають, що позов поданий в межах строку позовної давності, оскільки, виходячи з положення статті 253 ЦК України, про своє порушене право ОСОБА_1 дізналася 04.03.2021 року, коли Київським апеляційним судом було прийнято постанову у справі №761/17726/14.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 10 листопада 2021 року в задоволенні позову ОСОБА_1 , Всеукраїнської громадської організації «Фінансова грамота України» до Акціонерного товариства «ОТП Банк», третя особа: Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» про захист порушених прав споживача, визнання дій нечесною підприємницькою практикою та визнання кредитних договорів недійсними відмовлено повністю.

Не погодившись з зазначеним рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу.

У апеляційній скарзі апелянт, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, що мають значення для справи, які суд вважав встановленими, просила рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

При цьому, зазначає, що позивач повинна була розібратись не в одному, а в більш ніж десяти кредитних договорів, пов`язаних один з одним. Зазначає, що вона не має спеціальної освіти у сфері фінансів, банківської справи, зокрема, кредитних відносин. Апелянт також наголошує, що вона дізналася про свої порушені права, як споживача фінансово-кредитних послуг зі сторони Банку, коли Київським апеляційний судом було прийнято постанову від 04 березня 2021 року в справі № 761/17726/14 виходячи з тих обставин, які були встановлені судом апеляційної інстанції. Звертає увагу апеляційного суду на те, що вона звернулася до суду щодо порушеного права як споживача в розумінні Закону України "Про захист прав споживачів". Водночас, вказує, що згідно з частиною 6 статті 19 Закону України "Про захист прав споживачів (в редакції, що діяла на момент виникнення спірного правочину) визначено, що правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними. Також зазначає, що в вищевказаному законі визначені спеціальні строки позовної давності. Вважає, що позивач звернулася з позовом в межах строку позовної давності.

Апелянт обґрунтовує апеляційну скаргу також тим, що у кредитних договорах не зазначено, що відповідач є уповноваженим банком на здійснення валютних операцій. Відповідачу, як споживачу, не була надана банком інформація про це. Вважає, що на час видачі кредиту банк не був уповноваженим банком з надання кредиту готівкою іноземною валютою фізичній особі, оскільки не мав ліцензії Національного банку України на здійснення валютних операцій. Апелянт наголошує, що йому не було надано інформацію про особу кредитодавця, його право- та дієздатність, а також не надано повної та достовірної інформації про послугу, що є предметом договору. Внаслідок вказаних дій, на думку апелянта, остання була позбавлена можливості належно оцінити властивості такої послуги та можливі негативні для нього наслідки, що можуть наставати внаслідок її отримання.

Апелянт вважає умови укладених договорів несправедливими, оскільки суми грошових зобов`язань збільшилися більше, ніж у 4-5 разів. Наголошує, що банк під час укладення кредитних договорів не попередив апелянта, що валютні ризики під час виконання зобов`язань за кредитним договором несе споживач, не надав інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов`язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов`язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним. Апелянт переконана, що несправедлива умова кредитного договору по валютним ризикам містить елементи примусу, оскільки споживач не може нести ризик знецінення національної валюти. За таким обставин, апелянт переконана, що кредитні договори були укладені з порушенням принципу рівності сторін та загальних засад цивільного законодавства. Водночас апелянт також посилається на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 27 грудня 2018 року по справі № 695/3474/17.

Апелянт вважає, що положення кредитних договорів, якими передбачено обов`язок сплати позичальником щомісячної плати за обслуговування кредитної заборгованості є таким, що суперечить чинному законодавств, що, відповідно, є підставою для визнання їх недійсними. На думку апелянта, дії відповідача відносно неї є нечесною підприємницькою практикою. Також зазначає, що в постанові ВССУ від 22 березня 2017 року в справі № 381/1114/16 зроблений висновок (визначено), що встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад 50% вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором є несправедливою умовою договору.

В ухвалі про відкриття апеляційного провадження відповідачу було надано строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу.

Однак відзив на апеляційну скаргу на адресу суду не надходив.

Учасники справи належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи шляхом направлення телефонограми на мобільний номер телефону та повідомлення на електронну пошту, зазначені сторонами та їх представниками в матеріалах справи, як засоби для зв`язку, до суду не з`явилися, однак їх неявка згідно вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з такого.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом першої інстанції встановлено, що 04.01.2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є АТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № МL-009/932/2006, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 63000 доларів США зі сплатою плаваючої процентної ставки, яка складається з фіксованого відсотка в розмірі 5,49 % річних та FIDR (процентна ставка по строкових депозитах фізичних осіб у валюті тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк в 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору).

В подальшому, між сторонами були укладені додаткові угоди від 11.04.2008 року, 31.12.208 року, 26.02.2009 року, 06.04.2009 року, 05.10.2009 року, 04.02.2010 року, 06.04.20100 року, 04.04.2011 року, 04.10.2011 року, 26.04.2012 року, якими були внесені зміни та доповнення до кредитного договору № МL-009/932/2006 від 04.01.2007 року.

11.04.2008 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є АТ «ОТП Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № МL-009/251/2008, за умовами якого банк надав позичальнику кредит в розмірі 14 000 доларів США зі сплатою плаваючої процентної ставки, яка складається з фіксованого відсотка в розмірі 5,99 % річних та FIDR (процентна ставка по строкових депозитах фізичних осіб у валюті тотожній валюті кредиту, що розміщені в Банку на строк в 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору).

Також між сторонами були укладені додаткові угоди від 28.04.2010 року та 11.03.2011 року, якими внесені зміни до кредитного договору № МL-009/251/2008 від 11.04.2008 року.

26.07.2013 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір факторингу, відповідно до якого ТОВ «ОТП Факторинг Україна» прийняло право вимоги за кредитними договорами №ML-009/932/2006 від 04.01.2007 року та №ML-009/251/2008 від 11.04.2008 року.

Постановою Київського апеляційного суду від 04.03.2021 року у справі №761/17726/14 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 07.10.2014 року скасовано та прийнято постанову, якою позов ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості - задоволено, а саме: стягнуто з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» суму заборгованості за кредитним договором №ML-009/932/2006 від 04.01.2007 року в розмірі 3 201 618,25 грн., суму заборгованості за кредитним договором №ML-009/251/2008 від 11.04.2008 року в розмірі 628 101,40 грн.

Ухвалюючи дане рішення, суд апеляційної інстанції не прийняв до уваги доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 щодо незаконності укладання кредитних договорів в іноземній валюті, не надання банком повної та достовірної інформації про умови кредитування.

Суд апеляційної інстанції також прийшов до висновку, що істотні умови кредитування були погоджені сторонами, кредитні договори та додаткові до них договори були підписані сторонами, чого відповідач не заперечувала. Позичальник після укладення кредитного договору №ML-009/932/2006 від 04.01.2007 року уклав з банком десять додаткових угод до нього, а також кредитний договір №ML-009/251/2008 від 11.04.2008 року та дві додаткові угоди до нього, в яких сторони підтверджували розмір отриманих позичальником кредитних коштів, процентів за користування кредитними коштами, здійснювали реструктуризацію боргу, отже, позичальник при укладенні спірного кредитного договору та додаткових угод діяв свідомо, враховуючи власні інтереси, прийняв рішення про вибір банку та вступив з ним у договірні відносини, визначивши при цьому характер правочинів і умови, а також певний час виконувала кредитні зобов`язання.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що постанова Київського апеляційного суду від 04.03.2021 року у справі №761/17726/14 спростовує доводи позивачів, що дії відповідача є такими, що здійсненні з використанням нечесної підприємницької практики, а оспорювані кредитні договори були укладені з порушенням принципу рівності сторін на загальних засадах цивільного законодавства - справедливості, добросовісності й розумності, зокрема, при укладанні їх банк не провів розрахунки сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки та абсолютного значення подорожчання кредиту. Також суд першої інстанції зазначав, що якщо суд розглядає справу про стягнення з боржника коштів, то останній має захищати свої права саме в цьому провадженні, заперечуючи проти позову та доводячи відсутність підстав для нарахування боргу, оскільки вирішення цього спору призведе до правової визначеності у правовідносинах сторін зобов`язання. Окрім того, судом першої інстанції зроблено висновок про те, що скільки в позові відмовлено у зв`язку із його безпідставністю, тому сплив позовної давності в даному випадку не застосовується і не є в даному випадку підставою для відмові в задоволенні позову.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції з таких підстав.

Згідно з вимогами ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч. 1ст. 13 ЦПК України).

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За правилами ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконувати належним чином відповідно до умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (ч.1 ст. 628 ЦК України).

У силу статті 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до частин першої, другої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Частинами першою, третьою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до частин першої, другої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Пунктами 3, 10, 11, 13, 15 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що несправедливими є, зокрема умови договору про: встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; установлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору; обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов`язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов`язань додержанням зайвих формальностей.

Згідно з частиною п`ятою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

За змістом наведених статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінене або визнане недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Статтею 19 Закону України «Про захист прав споживачів» встановлено, що нечесна підприємницька практика забороняється.

Нечесна підприємницька практика включає: 1) вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; 2) будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману або є агресивною. Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору.

Закон України «Про захист прав споживачів» застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Частиною четвертою статті 42 Конституції України передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з положеннями статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Частиною першою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Також 19 січня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 295/48/17, провадження № 61-41500 св 18 (ЄДРСРУ № 102634142) досліджував питання щодо ефективності обраного способу захисту боржника перед кредитором.

У вказаній постанові Верховним Судом було зроблено такі правові висновки.

Наявність відповідного боргу чи його відсутність, як і відсутність підстав для нарахування боргу, є предметом доказування у спорі про стягнення з відповідача коштів незалежно від того, чи подав останній зустрічний позов про визнання відсутності права кредитора, зокрема про визнання поруки припиненою. Тому для захисту права відповідача у ситуації, коли кредитор вже звернувся з вказаним позовом про стягнення коштів, не потрібно заявляти зустрічний позов, а останній не може бути задоволений.

Аналогічно після звернення кредитора з позовом про стягнення коштів боржник не може заявляти окремий позов про визнання відсутності права вимоги в кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника. Такий окремий позов теж не може бути задоволений, оскільки боржник має себе захищати у судовому процесі про стягнення з нього коштів, заперечуючи проти відповідного позову кредитора, наприклад, і з тих підстав, що порука припинилася.

Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите.

У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника не є належним способом захисту.

Отже, ухвалення судом рішення у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості унеможливлює задоволення в іншій судовій справі позову про визнання поруки припиненою, якщо такий позов стосується тих самих правовідносин, тих самих прав вимоги, які вже були предметом дослідження у справі про стягнення з поручителя кредитної заборгованості.

Такі правові висновки Великої Палати Верховного Суду викладені у постанові від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67 цс 20).

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Правова визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (рішення Європейського суду з прав людини від 09 листопада 2004 року у справі «Світлана Науменко проти України» (Svetlana Naumenko v. Ukraine), заява № 41984/98, §53). Тому задоволення позову про стягнення заборгованості за кредитним договором в одній справі виключає можливість подальшого задовлення позову в іншій справі про визнання цього кредитного договору недійсним.

А відтак, застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є неналежним, як у випадку, коли такий спір суд уже вирішив, так і у випадку, коли кредитор ініціював судовий процес і провадження було відкрите.

Відповідно до частини 4 статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Окрім того, апеляційний суд також бере до уваги, що ідентичні доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 були предметом розгляду суду апеляційної інстанції в справі № №761/17726/14.

Так, посилання апелянта на несправедливість умов договорів, безпідставне та незаконне укладення договору у іноземній валюті, ненадання банком повної та достовірної інформації про умови кредитування було визнано безпідставними, оскільки стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину.

Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

У разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

Також як було вже встановлено апеляційним судом, істотні умови кредитування були погоджені сторонами, кредитні договори та додаткові до них договори були підписані сторонами, чого відповідач не заперечувала, а відтак, доводи апеляційної скарги про те, що банком перед укладенням кредитного договору в порушення чинного законодавства не надано повної та достовірної інформації про умови кредитування, а тому умови кредитного договору є несправедливими в цілому є необгрунтованими та спростовуються судовим рішенням про стягнення заборгованості за такими кредитними договорами.

Отже, враховуючи, що згідно постанови Київського апеляційного суду від 04.03.2021 року у справі №761/17726/14 апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача ОСОБА_1 користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» суми заборгованості: за кредитним договором №МL-009/932/2006 від 04.01.2007 року в загальному розмірі 3 201 618 грн. 25 коп.; за кредитним договором №МL-009/251/2008 від 11.04.2008 року в загальному розмірі 628 101 грн. 40 коп., позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання кредитних договорів недійсними є необгрунтованими та такими, що суперечать принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи.

Поряд з цим, на думку апеляційного суду, судом першої інстанції також правильно враховано, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові та застосовується тільки до обґрунтованих позовних вимог.

А відтак, враховуючи, що суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відмову в задоволенні позову у зв`язку з його необгрунтованістю, апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги щодо звернення позивача з даним позовом з дотриманням строку позовної давності, оскільки пропуск строку позовної давності не був підставою для відмови в задоволенні позову.

При цьому, посилання апелянта на правові висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 27 грудня 2018 року по справі № 695/3474/17, апеляційний суд до уваги не бере, оскільки, як вбачається з обставин справи № 695/3474/17 до звернення особи до суду з позовом про визнання кредитного договору частково недійсним банк попередньо не звертався до суду з позовом про стягнення заборгованості за кредитним договором.

А відтак, зважаючи на те, що обставини справи, яка наразі переглядається судом апеляційної інстанції, не є тотожними до тих, які були встановлені в справі № 695/3474/17, наведена апелянтом правова позиція не може бути застосована в даній справі.

Також апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачем не доведені умови, що підтверджують обмеження його прав як споживача та використання банком нечесної підприємницької діяльності.

Отже, переглядаючи справу, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясував усі обставини справи, на які сторони посилалися, як на підставу своїх вимог і заперечень, і з урахуванням того, що відповідно до ст.2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, ухвалив законне та обґрунтоване рішення про відмову в задоволенні позову з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Ухвалюючи судове рішення колегія суддів, крім іншого, приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958, про те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Крім того, колегія суддів враховує правовий висновок Верховного Суду № 524/3490/17-ц від 27.03.2019 року, згідно якого: «Із урахуванням того, що доводи касаційної скарги є ідентичними доводам позовної заяви та апеляційної скарги заявника, яким судами надана належна оцінка, Верховний Суд доходить висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі Руїз Торія проти Іспанії). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх».

За таких обставин, доводи апеляційної скарги колегією суддів розцінюються критично і до уваги не приймаються, оскільки вони зводяться лише до переоцінки доказів та тлумачення норм права на розсуд апелянта, однак при цьому не ґрунтуються на нормах діючого законодавства та жодним чином не спростовують висновків суду, викладених в рішенні.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає фактичним обставинам справи, ґрунтується на наявних у справі доказах, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

При цьому суд апеляційної інстанції беое до уваги, що звертаючись до суду із апеляційною скаргою апелянт судовий збір не сплачувала, посилаючись на те, що вона є споживачем, яка на підставі частини 3 статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» звільняється від сплати судового збору за позовом, що пов`язаний з порушенням її прав.

Однак, враховуючи, що апеляційним судом вставлено, що оскаржуване рішення суду про відмову в задоволенні позову є законним та обґрунтованим, відсутні підстави для застосування частини 3 статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів», оскільки порушення прав позивача як споживача судом не встановлено.

У разі, коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру (п.2 ч. 3 ст. 6 Закону України «Про судовий збір»).

Як вбачається з позовної заяви, даний спір містить три вимоги немайнового характеру. Згідно Закону України «Про судовий збір» ставка судового збору за подання до суду позовної заяви немайнового характеру фізичною особою становить 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Позов було подано в 2021 року.

Статтею 7 Закону України «Про державний бюджет України на 2021 рік», з 1 січня 2021 року установлено прожитковий мінімум для працездатних осіб у розмірі 2270 гривень.

Враховуючи вищевикладене, за подання позовної заяви ОСОБА_1 до суду першої інстанції підлягав сплаті судовий збір у розмірі 2 724 грн. (908 грн*3 вимоги немайнового характеру).

Отже, за апеляційне оскарження рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 листопада 2021 року підлягав сплаті судовий збір в розмірі 4 086 грн. 00 коп. (2 724 грн.*150%).

А відтак, судовий збір за розгляд справи апеляційним судом у розмірі 4 086 грн. 00 коп. підлягає стягненню з ОСОБА_1 на рахунок: UA548999980313101206080026010, код класифікації доходів бюджету 22030101, отримувач коштів: ГУК у м. Києві/Соломян.р-н/22030101, банк отримувача: Казначейство України (ЕАП), МФО 899998, код отримувача (код за ЄДРПОУ) 37993783.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 381, 382, 383, 384 ЦПК України, Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 10 листопада 2021 року - залишити без змін.

Стягнути в дохід держави з ОСОБА_1 судовий збір за розгляд справи апеляційним судом у розмірі 4 086 грн. 00 коп. на рахунок: UA548999980313101206080026010, код класифікації доходів бюджету 22030101, отримувач коштів: ГУК у м. Києві/Соломян.р-н/22030101, банк отримувача: Казначейство України (ЕАП), МФО 899998, код отримувача (код за ЄДРПОУ) 37993783.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів у випадках, передбачених статтею 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Головуючий: Р.В. Березовенко

Судді: О.Ф. Лапчевська

Г.І. Мостова