ОКРЕМА ДУМКА
суддів Великої Палати Верховного Суду Прокопенка О. Б.,Британчука В. В., Желєзного І. В., Золотнікова О. С.
на постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2022 року у справі № 183/4196/21 (провадження № 14-36цс22)
за заявою Акціонерного товариства «Альфа-банк» (далі - АТ «Альфа-банк») про заміну стягувача у виконавчому написі нотаріуса за касаційною скаргою АТ «Альфа-банк» на ухвалу Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 жовтня 2021 року
У червні 2021 року АТ «Альфа-банк» звернулося до суду із заявою, у якій зазначало, що 6 грудня 2017 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Чуловським В. А. вчинено виконавчий напис № 28766 про звернення стягнення на земельну ділянку площею 0,2500 га, цільове призначення - ведення особистого селянського господарства, що розташована за адресою: Дніпропетровська обл., Новомосковський р-н, с. Піщанка, вул. Миру, кадастровий номер земельної ділянки 1223285500:03:005:0274, належить ОСОБА_1 , на погашення перед Акціонерним товариством «Укрсоцбанк» (далі - АТ «Укрсоцбанк») заборгованості за кредитним договором у розмірі 147 808,34 долара США.
10 вересня 2019 року загальними зборами акціонерів АТ «Альфа-банк» та єдиним акціонером АТ «Укрсоцбанк» затверджено рішення про реорганізацію АТ «Укрсоцбанк» шляхом приєднання до АТ «Альфа-банк».
15 жовтня 2019 року рішенням єдиного акціонера АТ «Укрсоцбанк» № 5/2019 затверджено передавальний акт та визначено, що правонаступництво щодо всього майна, прав та обов`язків АТ «Укрсоцбанк», які зазначені в передавальному акті, виникає в АТ «Альфа-банк» з дати, визначеної в передавальному акті - з 15 жовтня 2019 року.
АТ «Альфа-банк» просило замінити у виконавчому написі стягувача АТ «Укрсоцбанк» на його правонаступника - АТ «Альфа-банк».
29 червня 2021 року ухвалою Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області відмовлено у відкритті провадження у справі.
Суд першої інстанції керувався тим, що розгляд заяви про заміну сторони стягувача у виконавчому написі нотаріуса має здійснюватися в порядку адміністративного судочинства.
27 жовтня 2021 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу АТ «Альфа-банк» залишено без задоволення, а ухвалу Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 червня 2021 року - без змін.
Апеляційний суд зазначив, що судовий контроль за виконанням рішень інших органів покладено законодавством на адміністративні суди. Аналіз статті 15 Закону України від 2 червня 2016 року№ 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIIІ) та статті 379 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), а також те, що питання правомірності заміни сторони у виконавчому провадженні є, по суті, превентивним судовим контролем у відповідному виконавчому провадженні, дозволяє зробити висновок, що це питання повинно вирішуватися в порядку адміністративного судочинства.
Відповідна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 826/7941/17 та постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 грудня 2020 року у справі № 640/15952/19.
У листопаді 2021 року представник АТ «Альфа-банк» - адвокат Тернова І. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 жовтня 2021 року, у якій просила оскаржувані судові рішення скасувати, а справу направити для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що у КАС не передбачено процесуальної можливості заміни сторони виконавчого провадження в інших випадках, тобто у разі, якщо виконавче провадження відкрито не на виконання судового рішення в адміністративній справі.
Висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 16 січня 2019 року у справі № 826/7941/17, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки після 15 грудня 2017 року відбулися зміни норм процесуального законодавства.
У цьому випадку банк не оскаржує рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця, а звертається з вимогою про заміну сторони виконавчого провадження за виконавчим написом, вчиненим приватним нотаріусом.
Спірні правовідносини регулюються окремим розділом Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК), зокрема статтями 442, 446, а тому висновок судів про відмову у відкритті провадження у справі є помилковим.
12 жовтня 2022 року постановою Великої Палати Верховного Суду касаційну скаргу АТ «Альфа-банк» задоволено. Ухвалу Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 29 червня 2021 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 27 жовтня 2021 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.
Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що оскільки тільки в ЦПК врегульовано правило заміни сторони виконавчого провадження, порушеного через необхідність виконання рішення «несудового» органу, зокрема статтями 442 та 446 ЦПК, то заява про заміну сторони виконавчого провадження, відкритого на виконання виконавчого напису нотаріуса, підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.
Врегулювання цього питання саме нормами ЦПК обумовлено відсутністю спору між стороною виконавчого провадження та виконавцем, що свідчить про відсутність потреби в задіянні суду адміністративної юрисдикції, оскільки сторона виконавчого провадження не оспорює його рішень, дій чи бездіяльності, бо вирішення вказаного питання перебуває поза межами компетенції виконавця. Однак саме цивільний суд спроможний кваліфіковано встановити, чи є правонаступником заявник, який просить замінити собою попереднього учасника виконавчого провадження.
За таких обставин більшість суддів Великої Палати Верховного Суду вважає, що рішення судів попередніх інстанцій не можна вважати законними й обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.
З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважала за необхідне відступити від висновків, викладених у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 280/456/20 (провадження № К/9901/32676/20) та від 22 липня 2019 року у справі № 822/1659/18 (провадження № К/9901/63678/18), про те, що заява про заміну сторони виконавчого провадження, подана щодо виконавчого провадження, відкритого на виконання виконавчого напису нотаріуса, повинна розглядатись у порядку адміністративного судочинства.
Із такими висновками не погоджуємося та висловлюємо окрему думку відповідно до статті 35 ЦПК.
Принцип юридичної визначеності є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права. В його основі лежить відоме з римського права положення res judicata (лат. «вирішена справа»), відповідно до якого остаточне рішення правомочного суду, яке вступило в силу, є обов`язковим для сторін і не може переглядатися. Іншими словами, цей принцип гарантує остаточність рішень («що вирішено - вирішено і не має переглядатися до безмежності»). Цей принцип має різні прояви. Зокрема, він є одним з визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання), частково збігається з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCUv. ROMANIA, № 28342/95, § 61, рішення ЄСПЛ від 28 листопада 1999 року). Якщо конфліктна практика розвивається в межах одного з найвищих судових органів країни, цей суд сам стає джерелом правової невизначеності, тим самим підриває принцип правової визначеності та послаблює довіру громадськості до судової системи (LUPENIGREEK CATHOLIC PARISH AND OTHERS v. ROMANIA, № 76943/11, § 123, рішення ЄСПЛ від 29 листопада 2016 року). Судові рішення повинні бути розумно передбачуваними (S.W. v. ТНЕ UNITED KINGDOM, № 20166/92, § 36, рішення ЄСПЛ від 22 листопада 1995 року).
Надана судам роль в ухваленні судових рішень якраз і полягає в розвіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які існують, оскільки завжди існуватиме потреба в з`ясуванні неоднозначних моментів і адаптації до обставин, які змінюються (VYERENTSOV v. UKRAINE, № 20372/11, § 65, рішення ЄСПЛ від 11 квітня 2013 року; DEL RIO PRADA v. SPAIN, № 42750/09, § 93, рішення ЄСПЛ від 21 жовтня 2013 року).
У пункті 49 Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень Консультативна рада європейських суддів вказала, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від її попередніх висновків лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 5 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц і № 818/1688/16, від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18, від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 2-836/11 та інші).
Згідно з частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до статті 1 Закону України від 2 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження» (далі - Закон № 1404-VIII) виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.
Згідно з частиною першою статті 3 Закону № 1404-VIII підлягають примусовому виконанню рішення на підставі таких виконавчих документів:
1) виконавчих листів та наказів, що видаються судами у передбачених законом випадках на підставі судових рішень, рішень третейського суду, рішень міжнародного комерційного арбітражу, рішень іноземних судів та на інших підставах, визначених законом або міжнародним договором України;
1?) судових наказів;
2) ухвал, постанов судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, справах про адміністративні правопорушення, кримінальних провадженнях у випадках, передбачених законом;
3) виконавчих написів нотаріусів;
4) посвідчень комісій по трудових спорах, що видаються на підставі відповідних рішень таких комісій;
5) постанов державних виконавців про стягнення виконавчого збору, постанов державних виконавців чи приватних виконавців про стягнення витрат виконавчого провадження, про накладення штрафу, постанов приватних виконавців про стягнення основної винагороди;
6) постанов органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом;
7) рішень інших державних органів та рішень Національного банку України, які законом визнані виконавчими документами;
8) рішень ЄСПЛ з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», а також рішень інших міжнародних юрисдикційних органів у випадках, передбачених міжнародним договором України;
9) рішень (постанов) суб`єктів державного фінансового моніторингу (їх уповноважених посадових осіб), якщо їх виконання за законом покладено на органи та осіб, які здійснюють примусове виконання рішень.
За приписами частин першої та другої статті 15 Закону № 1404-VIII сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник. Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ. Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа, держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення.
Частиною п?ятою статті 15 цього Закону визначено, що в разі вибуття однієї із сторін виконавець за заявою сторони, а також заінтересована особа мають право звернутися до суду із заявою про заміну сторони її правонаступником. Для правонаступника всі дії, вчинені до його вступу у виконавче провадження, є обов`язковими тією мірою, якою вони були б обов`язковими для сторони, яку правонаступник замінив.
Рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частина друга статті 74 Закону № 1404-VIIІ).
Частиною ж першою статті 287 КАС передбачено, що учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.
У разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою заінтересованої особи суд, який розглядав справу як суд першої інстанції, замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником (частина перша статті 379 КАС).
У разі оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця при виконанні рішень інших органів (зокрема, виконавчого напису нотаріуса) такий спір має бути вирішений саме адміністративним судом в силу прямих приписів статті 74 Закону № 1404-VIIІ та статті 287 КАС.
Отже, нормами ЦПК та Господарського процесуального кодексу України встановлено судовий контроль за виконанням рішень, ухвалених судами в порядку цивільного та господарського судочинства.
Судовий контроль за виконанням рішень інших органів покладено законодавством на адміністративні суди. Аналізуючи в сукупності норми статті 15 Закону № 1404-VIIІ та статті 264 КАС, беручи до уваги, що питання правомірності заміни сторони у виконавчому провадженні є, по суті, превентивним судовим контролем у відповідному виконавчому провадженні, це питання повинно вирішуватися в порядку адміністративного судочинства.
З урахуванням викладеного вважаємо, що підстав для відступу від правового висновку, викладеного в у постановах Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 28 жовтня 2021 року у справі № 280/456/20 (провадження № К/9901/32676/20) та від 22 липня 2019 року у справі № 822/1659/18 (провадження № К/9901/63678/18), про те, що заява про заміну сторони виконавчого провадження, подана щодо виконавчого провадження, відкритого на виконання виконавчого напису нотаріуса, повинна розглядатись у порядку адміністративного судочинства, не вбачалося, бо інший висновок породжує правову невизначеність у таких правовідносинах.
Вважаємо, що суди попередніх інстанцій зробили обґрунтований висновок про те, що розгляд заяви про заміну сторони стягувача у виконавчому написі нотаріуса має здійснюватися в порядку адміністративного судочинства.
Судді: О. Б. Прокопенко
В. В. Британчук
І. В. Желєзний
О. С. Золотніков
