Постанова

Іменем України

26 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 554/9193/19

провадження № 61-4397св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І. (суддя-доповідач), суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - керуючий санацією державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства «Будівельник»,

особа, яка подавала апеляційну скаргу - заступник керівника Полтавської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Полтавської міської ради та державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства «Будівельник»,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Полтавського апеляційного суду від 22 грудня 2021 року в складі колегії суддів: Лобов О. А., Дорош А. І., Триголов В. М.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У жовтні 2019 року ОСОБА_1 звернувся із позовом до керуючого санацією державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства «Будівельник» (далі - ДК ЖЕП «Будівельник») про визнання дійсним договору купівлі-продажу, визнання права власності на нерухоме майно.

Позов мотивований тим, що 30 липня 2009 року на підставі біржового контракту ОСОБА_1 придбав нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 . Позивачем було сплачено 24 500 грн. ДК ЖЕП «Будівельник» майно передав покупцю (позивачу) та склав акт прийому-передачі, однак КП «Реєстр нерухомого майна та бізнесу» відмовив йому у реєстрації права власності на це майно, оскільки укладений договір не був нотаріально посвідчений. Відповідач (продавець) не дивлячись на звернення позивача, ухилився від нотаріального посвідчення угоди.

ОСОБА_1 просив:

визнати дійсним договір купівлі-продажу майна ДК ЖЕП «Будівельник», відповідно до якого позивач придбав у власність нерухоме майно по АДРЕСА_2 , а саме: нежитлове приміщення загальною площею 72,3 кв. м, (в т. ч. приміщення (1) площею 4,5 кв. м, приміщення (2) площею 15,3 кв. м, приміщення (3) площею 33,6 кв. м, приміщення (4) площею 18,9 кв. м) житлового будинку літера А-2;

визнати за позивачем право власності на нежитлове приміщення по АДРЕСА_2 загальною площею 72,3 кв. м, (в т. ч. приміщення (1) площею 4,5 кв. м, приміщення, (2) площею 15,3 кв. м., приміщення (3) площею 33,6 кв. м, приміщення (4) площею 18,9 кв. м) житлового будинку літера А-2.

Короткий зміст рішень суду першої інстанції

Рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 19 листопада 2019 року в складі судді: Бугрія В. М., позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано договір купівлі-продажу майна ДК ЖЕП «Будівельник» відповідно до якого позивач ОСОБА_1 придбав у власність нерухоме майно по АДРЕСА_2 , а саме: нежитлове приміщення загальною площею 72,3 кв. м, (в т. ч. приміщення (1) площею 4,5 кв. м, приміщення (2) площею 15,3 кв. м, приміщення (3) площею 33,6 кв. м, приміщення (4) площею 18,9 кв. м, житлового будинку літера А-2 - дійсним.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на нежитлове приміщення по АДРЕСА_2 загальною площею 72,3 кв. м, (в т. ч. приміщення (1) площею 4,5 кв. м, приміщення (2) площею 15,3 кв. м, приміщення (3) площею 33,6 кв. м, приміщення (4) площею 18,9 кв. м, житлового будинку літера А-2.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідно до статті 227 ЦК УРСР 1963 року (який діяв на час виникнення спірних правовідносин) договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу нежитлового приміщення, згідно з протоколом № 101030-1 від 28 липня 2009 року від 30 серпня 2002 року, укладений між продавцем ДК ЖЕП «Будівельник» в особі уповноваженого представника Москаленка С. та покупцем фізичною особою ОСОБА_1 нотаріально посвідчений не був. Відповідно до частини другої статті 47 ЦК УРСР 1963 року (який діяв на час укладення угоди купівлі-продажу спірної квартири), якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. У цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається. Розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність задоволення поданого позову.

Додатковим рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 02 вересня 2021 року в складі судді: Бугрія В. М., стягнуто з керуючого санацією ДК ЖЕП «Будівельник» на користь держави 1 816 грн судових витрат.

Суд першої інстанції зазначив, що оскільки при винесенні рішення судом не вирішено питання про судові витрати, тому в цій частині необхідно ухвалити додаткове рішення.

Короткий судових рішень суду апеляційної інстанції

07 червня 2021 року рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 19 листопада 2019 року оскаржено в апеляційному порядку заступником керівника Полтавської обласної прокуратури в інтересах держави в особі Полтавської міської ради та ДК ЖЕП «Будівельник».

Ухвалою Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року у складі колегії суддів: Лобов О. А., Дорош А. І., Триголов В. М., поновлено Полтавській обласній прокуратурі строк на апеляційне оскарження рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 19 листопада 2019 року. Відкрито апеляційне провадження у цивільній справі за апеляційною скаргою Полтавської обласної прокуратури.

Ухвала суду апеляційної інстанції мотивована тим, що до участі у справі не залучено ДК ЖЕП «Будівельник» та Полтавську міську раду, осіб права яких порушені рішенням Октябрського районного суду м. Полтави від 19 листопада 2019 року. Про наявність оскарженого рішення дізналась виконуючи повноваження визначені статтею 131-1 Конституції України, під час опрацювання судових рішень, які розміщено у Єдиному державному реєстрі судових рішень. Листом від 12 березня 2021 року Полтавська обласна прокуратура проінформувала Полтавську міську раду про можливість незаконності рішення районного суду та необхідність вирішення питання його оскарження в апеляційному порядку, однак останнім необхідних заходів не було вжито. Згідно матеріалів справи, повний текст рішення було проголошено 19 листопада 2019 року за відсутності сторін. Копія повного тексту судового рішення судом скаржнику не направлялась оскільки прокуратура не була залучена до участі у справі. Тому строк апеляційного оскарження пропущено з поважних причин і суд вважає за можливе його поновити.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 22 грудня 2021 року апеляційну скаргу Полтавської обласної прокуратури задоволено частково.

Рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 19 листопада 2019 року і додаткове рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 02 вересня 2021 року скасовано.

Матеріали справи за позовом ОСОБА_1 до керуючого санацією ДК ЖЕП «Будівельник» про визнання дійсним договору купівлі-продажу, визнання права власності на нерухоме майно передано до господарського суду Полтавської області, у провадженні якого перебуває справа № 471-23/1 про банкрутство ДК ЖЕП «Будівельник».

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

суд першої інстанції, вирішуючи вимогу про визнання дійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна всупереч вимогам статті 5 ЦК України застосував до спірних правовідносин норми ЦК УРСР 1963 року, хоча біржовий контракт, за яким позивач придбав нерухоме майно, був укладений 30 липня 2009 року, тобто, після набрання чинності ЦК України. Отже, до спірних правовідносин підлягає застосуванню стаття 220 ЦК України (у редакції, що діяла на час укладення угоди (біржового контракту), відповідно до частини другої якої якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається. Згідно із частиною третьою статті 640 ЦК України (у редакції чинній на час укладення угоди (біржового контракту), договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації. Відповідно до статті 657 ЦК України у редакції за станом на 30 липня 2009 року договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Норма частини другої статті 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210, 640 ЦК України пов`язується з їх державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов`язків для сторін. Враховуючи, що договір купівлі-продажу нерухомого майна (біржовий контракт) від 30 липня 2009 року відповідно до вимог статті 657 ЦК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) підлягав і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, відсутні підстави для визнання його дійсним згідно статті 220 ЦК України. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 2-4570/07 з аналогічними фактичними обставинами і відповідними правовідносинами. Окрім того, станом на час звернення позивача з цим позовом до суду нерухоме майно, щодо якого заявлена вимоги про визнання права власності на нього, вже не існувало фізично. Ця обставина визнана позивачем (його представниками) у суді апеляційної інстанції та підтверджується, зокрема постановою Полтавського апеляційного суду від 21 жовтня 2019 року у справі № 554/882/19;

перевіряючи доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції правил підсудності, апеляційний суд керується правовими висновками, викладеними у постанові ВП ВС від 15 січня 2020 року у справі № 607/6254/15-ц. У справі, що розглядається, предметом спору є майнові вимоги фізичної особи до боржника (юридичної особи), його майна, який перебуває у стадії банкрутства. Ухвалою Господарського суду Полтавської області від 22 серпня 2002 року порушено провадження у справі про банкрутство ДК ЖЕП «Будівельник» (а.с.52). Постановою Господарського суду Полтавської області від 08 грудня 2011 року у справі № 471-23/1 ДК ЖЕП «Будівельник» визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру (а.с.62). Провадження у цій справі відкрито ухвалою суду першої інстанції від 07 листопада 2019 року, тобто після набрання чинності Кодексом України з процедур банкрутства від 18 жовтня 2018 року № 2597-VIII. З наведеного слідує, що суд першої інстанції у порушення вимог закону розглянув по суті спір, який не підсудний суду загальної юрисдикції. Тому рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, а матеріали справи - передачі до господарського суду Полтавської області у провадженні якого перебуває справа № 471-23/1 про банкрутство ДК ЖЕП «Будівельник»;

апеляційний суд вказав, що рішенням Полтавської міської ради від 25 вересня 2014 року на виконання ухвали Господарського суду Полтавської області від 19 липня 2012 року надано згоду на прийняття у комунальну власність територіальної громади міста від ДП ЖЕП «Будівельник» тридцяти дев`яти житлових будинків та восьми гуртожитків, у тому числі і будинку, де розташоване спірне майно (а. с. 71, 72). Полтавська міська рада, має законний інтерес до спірного нерухомого майна у розумінні роз`яснень, викладених у рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року у справі № 1-10/2004;

апеляційний суд погодився із доводами прокуратура про наявність підстав представництва прокурором інтересів держави у цій справі. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу. Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18);

у справі, що розглядається, прокурор на виконання вимог закону в апеляційній скарзі обґрунтував існування підстав для представництва прокурором інтересів Держави, долучивши до апеляційної скарги відповідні докази. Прокурор після ознайомлення з текстом рішення, що оскаржується, повідомляла Полтавську міську раду і арбітражного керуючого Рибаченка М. П. про його зміст і обґрунтувала необхідність оскарження цього судового рішення (а. с. 52-55, 57-60), проте зміст наданих прокурору відповідей (а. с. 56, 61) про відсутність у зазначених суб`єктів намірів вжити заходів для апеляційного оскарження рішення суду першої інстанції. Отже, долученими до апеляційної скарги доказами підтверджено, що орган місцевого самоврядування - Полтавська міська рада, має законний інтерес до спірного нерухомого майна у розумінні роз`яснень, викладених у рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року у справі № 1-10/2004, проте, не дивлячись на вжиті прокурором заходи, орган місцевого самоврядування виявив бездіяльність.

Аргументи учасників справи

26 січня 2022 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку подав касаційну скаргу на постанову Полтавського апеляційного суду від 22 грудня 2021 року, в якій просив: скасувати оскаржену постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції; вирішити питання про розподіл судових витрат.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

апеляційним судом неправильно досліджено підстави здійснення прокуратурою представництва інтересів держави, а саме: Полтавської міської ради та державного підприємства у спірних правовідносинах та застосовано статтю 23 Закону України «Про прокуратуру» без урахування та всупереч правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року № 359/3373/16-ц, від 06 липня 2021 року № 911/2169/20;

апеляційним судом протиправно поновлено строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції внаслідок неправильного застосування частини другої статті 358 ЦПК України без урахування та всупереч правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду у справах № 2-1678/05 від 19 червня 2019 року, від 27 лютого 2019 року № 332/4307/16-ц;

у спірних правовідносинах немає інтересу держави/територіальної громади м. Полтави в особі Полтавської міської ради, який би підлягав захисту із необхідністю представництва інтересів останньої в особі прокуратури. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень. У межах даної справи порушені інтереси держави та/або територіальної грама міста Полтави (адже прокурор звернувся в інтересах Полтавської міської ради) взагалі відсутні, оскільки спірне нерухоме майно не перебуває фактично у власності територіальної громади та не прийняте до комунальної власності міста Полтави, докази чого містяться в матеріалах справи, але не були належним чином оцінені апеляційним судом;

між державою в особі органів законодавчої, виконавчої та судової влади, і територіальними громадами в особі органів місцевого самоврядування, існує певна різниця. Останні не є частиною державної влади, оскільки можуть самостійно (тобто незалежно від держави та її органів) вирішувати питання місцевого значення. Відповідно, інтереси територіальної громади можуть не співпадати з інтересами держави (хоча останні мають пріоритет). При цьому, згідно статті 1 Закону України «Про прокуратуру» прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції. На прокуратуру покладено представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Права представництво інтересів територіальних громад прокуратура не має. Згідно вимог ЦПК України та рішення Конституційного Суду України 08 квітня 1999 року № 1-1/99 органи прокуратури можуть представляти лише ті органи місцевого самоврядування, які наділені повноваженнями органів виконавчої влади. Натомість питання щодо регулювання відносин набуття/відчуження нерухомого майна є виключною компетенцією органу місцевого самоврядування - Полтавської міської ради як органу, що представляє права територіальної громади;

у пункті 51 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року № 587/430/16-ц Велика Палата Верховної Суду зазначила, що вважає за необхідне конкретизувати висновок Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладений у постанові від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17, стосовно необхідності підтвердження прокурором відсутності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювач захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах. Якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив таку відсутність, цей довід прокурор суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дії спрямованих на встановлення відповідного органу. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону застосовується до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження з такого захисту. Листом № 01-05/01.1-10/2574-788 від 16 грудня 2021 року управління майном комунальне власності міста Полтавської міської ради повідомило, що наразі об`єкт нерухомості з адресою АДРЕСА_2 не перебуває в комунальній власності Полтавської міської територіальної громади. Рішенням Полтавської міської ради від 11 вересня 2007 року було надано згоду на прийняття до комунальної власності міста жилих будинків ЖЕП «Будівельник», але до сьогодні документи, визначені чинним законодавством, до комісії з питань передачі відомчих об`єктів у комунальну власність міста не надані, акти приймання-передачі в установленому порядку не оформлені. Управління житлово-комунального господарства виконавчого комітету Полтавської міської ради листом від 06 грудня 2021 року № 010601/13/5004 повідомило, що ДК ЖЕП «Будівельник» та його ліквідатором не надано всієї необхідної правовстановлюючої та технічної документації для прийняття у встановленому порядку до комунальної власності міста житлового фонду ДК ЖЕП «Будівельник». На даний час житловий фонд ДК ЖЕП «Будівельник», в тому числі й житловий будинок за адресою: АДРЕСА_2 , не прийнятий до комунальної власності міста. Апеляційний суд не надав оцінки вказаним доказам;

апеляційний суд протиправно допустив можливість здійснення прокурором представництва інтересів державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства «Будівельник», застосувавши статтю 23 Закону України «Про прокуратуру» без урахування та всупереч правовій позиції Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року № 359/3373/16-ц, в якій зазначено, що позовні вимоги прокурора, спрямовані на захист прав або інтересів не держави, державного підприємства, не підлягають розгляду по суті, оскільки позовну заяву за такими вимогами фактично подано не від імені та в інтересах держави, а від імені та в інтересах державного підприємства, а прокурор не має повноважень на ведення справ в частині таких вимог;

у справі прокуратурою було подано апеляційну скаргу 07 червня 2021 року, тобто, більше, ніж через рік з моменту ухвалення рішення суду першої інстанції. Відповідно до частини другої статті 358 ЦПК України незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення. Посилаючись на наведену норму ЦПК України, прокурор обґрунтував необхідність поновлення строку на апеляційне оскарження незалученням Полтавської міської ради та ДК ЖЕП «Будівельник» до розгляду справи. Проте така позиція неправильна, оскільки, Полтавська міська рада не є власником/розпорядником спірного майна, а від імені ДК ЖЕП «Будівельник» участь у справі брала уповноважена особа - керуючий санацією. Поновлюючи строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не врахував висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 2-1678/05 від 19 червня 2019 року та у постанові Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 332/4307/16-ц.

У липні 2022 року заступник керівника Полтавської обласної прокуратури надав відзив на касаційну скаргу, в якому просить оскаржену постанову апеляційного суду залишити без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

У відзиві заступник керівника Полтавської обласної прокуратури зазначає, що:

під час апеляційного перегляду справи судом надано оцінку поданим прокурором доказам на підтвердження підстав представництва, з урахуванням вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру» та висновків Верховного Суду щодо застосування статті 23 Закону України «Про прокуратуру»;

судом першої інстанції розглянуто позовні вимоги щодо майна, яке не підлягає продажу у процедурі ліквідації, а повинно бути передано до комунальної власності міста Полтави. Тому, визнаючи право власності на нерухоме майно, яке підлягає реєстрації на праві власності за Полтавською міською радою, суд першої інстанції вирішив питання про права і інтереси не залученої до участі особи - Полтавської міської ради. Водночас незаконне позбавлення на підставі рішення суду права Полтавської міської ради на майно банкрута ДК ЖЕП «Будівельник» порушує інтереси держави в особі органу місцевого самоврядування у сфері майнових правовідносин. Фактичне не передання спірного нерухомого майна у воластість Полтавської міської ради не позбавляє орган місцевого самоврядування права апеляційного оскарження, з огляду на визначене у рішенні Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 1-10/2004 поняття «охоронюваний законом інтерес». Незважаючи на наявність підстав для апеляційного оскарження, Полтавською міською радою не подано апеляційну скаргу, тому рішення суду першої інстанції правомірно оскаржено прокурором;

розгляд справи судом першої інстанції відбувся до неналежного відповідача та без повідомлення про розгляд даної справи ДК ЖЕП «Будівельник» на балансі якого перебуває спірне нерухоме майно, що є обов`язковою підставою для скасування рішення суду першої інстанції;

визнання права власності за фізичною особою на нерухоме майно поза процедурою банкрутства завдає шкоди майновим правам боржника, інтересам кредиторів, адже останні позбавляються права задовольнити свої грошові вимоги до боржника, створюється ситуація нерівності осіб відносно майна боржника;

комунальне підприємство та державна акціонерна компанія є різними організаційно-правовими формами господарювання. Враховуючи те, що апеляційну скаргу у справі подано в інтересах держави в особі ДК ЖЕП «Будівельник», яке за організаційно-правовою формою є «комунальним підприємством», скаргу подано із дотриманням вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру». На можливість представництва прокурором інтересів держави в особі підприємств вказав Верховний Суд у постанові від 21 січня 2015 року у справі № 909/516/18;

оскільки ні ДК ЖЕП «Будівельник», ні Полтавська міська рада не брали участі у справі в суді першої інстанції, на вказаних осіб не розповсюджуються вимоги ЦПК України щодо річного присічного строку на апеляційне оскарження.

У серпні 2022 року ОСОБА_1 надав відповідь на відзив заступника керівника Полтавської обласної прокуратури, в якому вказує про безпідставність доводів Полтавської обласної прокуратури і просить задовольнити касаційну скаргу.

У відповіді на відзив ОСОБА_1 зазначає, що:

Полтавська міська рада у порядку, встановленому Законом України «Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності», не здійснила необхідних дій для прийняття у комунальну власність об`єктів житлового фонду, що перебувають на балансі ДК ЖЕП «Будівельник», не оформила та не підписала акт приймання-передачі майна, а тому не набула права розпорядження зазначеним нерухомим майном. Аналогічний висновок зробив Верховний Суд у справі № 554/4768/19 від 19 травня 2021 року. Тому необґрунтований висновок про те, що держава в особі Полтавської міської ради була позбавлена права власності на майно банкрута ДК ЖЕП «Будівельник»;

захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб`єкти владних повноважень (органи державної влади, органи місцевого самоврядування або інші суб`єкти владних повноважень, до компетенції яких віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах), а не прокурор. Для того щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Прокурор не може вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати належного суб`єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. У кожному випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду. Обставини дотримання прокурором процедури, встановленої частиною третьою та четвертою статті 23 Закону України «Про прокуратуру», яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з`ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті. У той же час відповідний уповноважений орган, виконуючи свої функції, не позбавлений можливості самостійно звернутися до суду з позовом з метою захисту інтересів держави. При цьому саме лише посилання у позовній заяві прокурора на те, що орган, уповноважений здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, не здійснює або неналежним чином здійснює відповідні повноваження із захисту державних інтересів, без доведення цього відповідними доказами, не є достатнім для прийняття судом рішення в такому спорі по суті, оскільки за змістом абзацу 2 частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво інтересів держави в суді виключно після підтвердження судом правових підстав для представництва. Вказана правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 06 серпня 2019 року у справі № 910/6144/18 та від 06 серпня 2019 року у справі № 912/2529/18;

припущення стосовно того, що позивач ототожнює право на оскарження із правом власності на об`єкт нерухомості є хибними, адже право на оскарження є процесуальним. При цьому, його реалізація в кожній справі вирішується окремо й незалежно від того, чи здійснюється прокурором представництво інтересів держави у справі про банкрутство юридичної особи, чи ні;

факт незалучення прокуратури до розгляду справи був розцінений апеляційним судом як поважна причина пропуску строку на апеляційне оскарження, що прямо змісту частини другої статті 358 ЦПК України через те, що судом не було проведено оцінки правомірності вступу прокуратури в справу від імені органу місцевого самоврядування. Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Відповідно до статті 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення апеляційного оскарження рішення суду, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечено судовими процедурами, які повинні бути справедливими. Отже, апеляційним судом порушено вимоги процесуального закону щодо відкриття апеляційного провадження після спливу присічного річного строку на звернення до суду з апеляційною скаргою, що вказує на незаконність оскаржуваного Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 332/4307/16-ц).

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 05 липня 2022 року: відкрито касаційне провадження у справі; витребувано з Господарського суду Полтавської області цивільну справу № 554/9193/19; у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення дії ухвали Господарського суду Полтавської області від 17 січня 2022 року відмовлено.

17 жовтня 2022 року справа надійшла до Верховного Суду та передана судді-доповідачу.

Ухвалою Верховного Суду від 18 жовтня 2022 року: клопотання заступника керівника Полтавської обласної прокуратури про продовження строку на подання відзиву задоволено; продовжено Полтавській обласній прокуратурі строку на подання відзиву на касаційну скаргу ОСОБА_1 ; призначено справу до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 05 липня 2022 року зазначено, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження: суд апеляційної інстанції в оскарженій постанові застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц; від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20; від 19 червня 2019 року у справі № 2-1678/05; від 27 лютого 2019 року у справі № 332/4307/16-ц; від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц.

Фактичні обставини

Суди встановили, що ухвалою господарського суду Полтавської області від 22 серпня 2002 року порушено провадження у справі про банкрутство ДКП ЖЕП «Будівельник».

30 липня 2009 року на підставі біржового контракту (договору) купівлі-продажу майна ДКП ЖЕП ОСОБА_1 придбав у власність нерухоме майно по АДРЕСА_1 , а саме: нежитлове приміщення загальною площею 72,3 кв. м, (в т. ч. приміщення (1) площею 4,5 кв. м, приміщення (2) площею 15,3 кв. м, приміщення (3) площею 33,6 кв. м, приміщення (4) площею 18,9 кв. м) житлового будинку літера А-2.

Згідно протоколу № 101030-1 від 28 липня 2009 року проведення аукціону з продажу майна ОСОБА_1 останнім було сплачено грошові кошти у сумі 24 500 грн.

У цей же день складено акт прийому-передачі майна.

Згідно акту прийому-передачі майна продавець - ДКП ЖЕП «Будівельник» в особі уповноваженого представника Москаленка, який діє на підставі довіреності, передав покупцю - фізичній особі громадянину ОСОБА_1 , відповідно до умов договору від 30 липня 2009 року, наступне майно: об`єкти нерухомого майна за адресою: АДРЕСА_1 , є окремо визначеним нерухомим майном - нежитлові приміщення загальною площею 72,3 кв. м, (в т. ч. приміщення (1) площею 4,5 кв. м, приміщення (2) площею 15,3 кв. м, приміщення (3) площею 33,6 кв. м, приміщення (4) площею 18,9 кв. м, житлового будинку літера А-2 загальною вартістю 24 500 грн.

Листом від 30 липня 2009 року арбітражний керуючий ОСОБА_2 повідомив ОСОБА_1 , що ДКП ЖЕП «Будівельник» як продавець не має можливості забезпечити нотаріальне посвідчення договору купівлі-продажу, тому питання реєстрації прав власності на придбане майно рекомендовано вирішувати самостійно.

Постановою господарського суду Полтавської області від 08 грудня 2011 року припинено процедуру санації ДКП ЖЕП «Будівельник», визнано банкрутом ДКП ЖЕП «Будівельник» та відкрито ліквідаційну процедуру.

15 серпня 2019 року ОСОБА_1 звернувся до КП «Реєстр нерухомого майна та бізнесу» Бричківської сільської ради із заявою щодо реєстрації права власності на нерухоме майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 72,3 кв. м, придбаного на аукціоні згідно протоколу № 101030-1 від 28 липня 2009 року.

Листом КП «Реєстр нерухомого майна та бізнесу» Бричківської сільської ради» № 871 від 21 серпня 2019 року ОСОБА_1 відмовлено у реєстрації права власності на майно, розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 72,3 кв. м, придбаного на аукціоні згідно протоколу № 101030-1 від 28 липня 2009 року, та рекомендовано звернутися до суду.

Позиція Верховного Суду

Щодо поновлення строку на апеляційне оскарження прокуратурі

Європейський суд з прав людини неодноразово зауважував, що:

«вирішення питання щодо поновлення строку на оскарження перебуває в межах дискреційних повноважень національних судів, однак такі повноваження не є необмеженими. Від судів вимагається вказувати підстави. Однією із таких підстав може бути, наприклад, неповідомлення сторін органами влади про прийняті рішення у їхній справі. Проте навіть тоді можливість поновлення не буде необмеженою, оскільки сторони в розумні інтервали часу мають вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їм судового провадження (PONOMARYOV v. UKRAINE, № 3236/03, § 41, ЄСПЛ, від 03 квітня 2008 року)»;

«норми, які регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності. Зацікавлені особи мають розраховувати на те, що ці норми будуть застосовані» (PERETYAKA AND SHEREMETYEV v. UKRAINE, № 17160/06 та N 35548/06, § 34, від 21 грудня 2010 року);

«одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, яка передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише тоді, коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами» (USTIMENKO v. UKRAINE, № 32053/13, § 46, ЄСПЛ, від 29 жовтня 2015 року)»;

«у декількох попередніх справах, у яких порушувалися доволі схожі процесуальні питання, Суд встановив, що коли строк для оскарження поновлюється після спливу значного періоду часу без жодної потреби у виправленні серйозних судових помилок чи недоліків правосуддя, таке рішення може порушити принцип юридичної визначеності. Тоді як вирішення питання про будь-яке поновлення строку на оскарження відноситься саме до повноважень національних судів, такі повноваження не є необмеженими. У кожній справі національні суди мають перевірити, чи є підстави для поновлення строку на оскарження виправданими, а також обґрунтувати своє рішення про поновлення строку. У цій справі провадження було відновлено після затримки у шість місяців, що є суттєво меншим періодом, аніж затримки у понад два роки та один рік відповідно у згаданих справах «Пономарьов проти України» та «Устименко проти України». Проте це не означає, що у цій справі для цілей пункту 1 статті 6 Конвенції ВССУ користувався необмеженою свободою розсуду, розглядаючи питання про відновлення провадження за поданою із запізненням касаційною скаргою заступника прокурора Херсонської області. ВССУ повинен був застосовувати відповідні процесуальні норми згідно з принципом юридичної визначеності. З цього випливає, що ВССУ просто погодився з аргументом заступника прокурора про порушення строку з «поважних причин», оскільки про рішення Апеляційного суду Херсонської області від 27 вересня 2011 року він дізнався зі звернення одного з опонентів заявника, поданого до прокуратури 04 квітня 2012 року, і задовольнив його клопотання про поновлення строку. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з відсутністю належного обґрунтування щодо відновлення провадження у справі заявника» (SABADASH v. UKRAINE № 28052/13, § 31-34, ЄСПЛ, від 23 липня 2019 року).

Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково (частина перша статті 352 ЦПК України).

Незалежно від поважності причин пропуску строку на апеляційне оскарження суд апеляційної інстанції відмовляє у відкритті апеляційного провадження у разі, якщо апеляційна скарга подана після спливу одного року з дня складення повного тексту судового рішення, крім випадків: подання апеляційної скарги особою, не повідомленою про розгляд справи або не залученою до участі в ній, якщо суд ухвалив рішення про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки; пропуску строку на апеляційне оскарження внаслідок виникнення обставин непереборної сили (частина друга статті 358 ЦПК України).

Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом (частина перша статті статтею 126 ЦПК України).

Доступ до суду як елемент права на справедливий судовий розгляд не є абсолютним і може підлягати певним обмеженням у випадку, коли такий доступ особи до суду обмежується законом і не суперечить пункту першому статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якщо воно не завдає шкоди самій суті права і переслідує легітимну мету за умови забезпечення розумної пропорційності між використаними засобами і метою, яка має бути досягнута.

Складовою правової визначеності є передбачуваність застосування норм процесуального законодавства. Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (DIYA 97 v. UKRAINE, №19164/04, § 47, ЄСПЛ, від 21 жовтня 2010 року).

Аналогічний за змістом висновок міститься у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2019 року у справі № 361/161/13-ц (провадження № 61-37352сво18).

Право подання апеляційноїчи касаційної скарги на судове рішення в цивільній, адміністративній, господарській справі надається прокурору, який брав участь у судовому розгляді, а також незалежно від участі в розгляді справи прокурору вищого рівня: Генеральному прокурору, його першому заступнику та заступникам, керівникам обласних та окружних прокуратур, першим заступникам та заступникам керівників обласних прокуратур, керівнику, заступникам керівника, керівникам підрозділів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (абзац перший частини третьої статті 24 Закону України «Про прокуратуру», в редакції чинній на момент подання апеляційної скарги).

Аналіз вказаної норми свідчить, що право подати апеляційну скаргу в цивільній справі належить, належить, заступнику керівника обласної прокуратури, а не обласній прокуратурі. Тому в разі подання апеляційної скарги в цивільній справі питання про поновлення строку має вирішуватися для належного суб`єкта, а не обласної прокуратури.

Щодо представництва заступником керівника обласної прокуратури Полтавської міської ради і комунального підприємства

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (частина друга статті 19 Конституції України).

Прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом (пункт 3 частини першої статті 131-1 Конституції України).

У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 185 цього Кодексу (частини третя, четверта статті 56 ЦПК України).

Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов`язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об`єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Офісу Генерального прокурора або обласної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції {Абзац третій частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», в редакції чинній на момент подання апеляційної скарги).

Апеляційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом апеляційної інстанції також, якщо апеляційна скарга подана особою, яка не має процесуальної дієздатності, не підписана, або підписана особою, яка не має права її підписувати, або особою, посадове становище якої не зазначено (пункт 1 частини п`ятої статті 357 ЦПК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21) зазначено, що:

«на відміну від прокурора та органів, через які діє держава, юридичні особи, які не є такими органами, діють як самостійні суб`єкти права - учасники правовідносин. Конституцією України та законом не передбачена можливість прокурора здійснювати процесуальні та інші дії, спрямовані на захист інтересів юридичних осіб. Зокрема, до повноважень прокурора не належить здійснення представництва в суді державних підприємств. При цьому інтереси юридичної особи можуть не збігатися з інтересами її учасників (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19, пункт 62)). Тому інтереси державного підприємства можуть не збігатися з інтересами держави, яка має статус засновника (вищого органу) такого підприємства (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 71)).

Відповідно до статті 170 ЦК України держава у цивільних відносинах діє через органи державної влади, а не через державні підприємства.

Виходячи з викладеного Велика Палата Верховного Суду підтверджує свій висновок про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі державного підприємства (пункт 8.14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21)).

У зв`язку з цим позовні вимоги прокурора, спрямовані на захист прав або інтересів не держави, а державного підприємства, не підлягають розгляду по суті, оскільки позовну заяву за такими вимогами фактично подано не від імені та в інтересах держави, а від імені та в інтересах державного підприємства, а прокурор не має повноважень на ведення справ в частині таких вимог.

Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині із підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу. Відповідно до пункту 2 частини першої статті 257 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позову без розгляду, якщо позовну заяву від імені заінтересованої особи подано особою, яка не має повноважень на ведення справи.

Отже, судові рішення підлягають скасуванню в частині розгляду по суті позову прокурора, поданого в інтересах ДП «Бориспільский лісгосп» із залишенням позову без розгляду в зазначеній частині».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21) зазначено, що:

«Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що заборона на здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, передбачена абзацом третім частини третьої статті 23 Закону, має застосовуватись з урахуванням положень абзацу першого частини третьої цієї статті, який передбачає, що суб`єкт, в особі якого прокурор може звертатись із позовом в інтересах держави, має бути суб`єктом владних повноважень, незалежно від наявності статусу юридичної особи.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на положення частини другої статті 19 Конституції України, відповідно до якого органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. У контексті цього засадничого положення відсутність у Законі інших окремо визначених заборон на здійснення представництва прокурором, окрім спеціальної заборони на представництво державних компаній, не слід розуміти як таку, що розширює встановлені в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону межі для здійснення представництва прокурором законних інтересів держави.

Цим висновком Велика Палата Верховного Суду відступає від висновку щодо застосування частини третьої статті 23 Закону в подібних правовідносинах, викладеного в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 15 квітня 2020 року у справі № 363/4656/16-ц, який зводиться до необхідності визначення організаційно-правової форми суб`єкта, в особі якого звертається прокурор, з метою підтвердження підстав для представництва інтересів держави в суді в особі державного підприємства.

Позов у цій справі Прокурор подав в інтересах держави в особі Уряду, Міндовкілля та ДП з посиланням на їх бездіяльність щодо захисту інтересів держави, які полягають в забезпеченні реалізації принципів регулювання земельних та природоохоронних відносин.

Беручи до уваги наведене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для представництва Прокурором інтересів держави в особі ДП та вважає правильними висновки судів попередніх інстанції про необхідність залишення позову, поданого Прокурором в інтересах держави в особі ДП, без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України. Ураховуючи наведене, доводи Скаржника, викладені в підпунктах 4.1 та 4.2 цієї постанови, Велика Палата відхиляє як неналежні з огляду на викладені вище висновки».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 06 липня 2021 року у справі № 911/2169/20 (провадження № 12-20гс21) зазначено, що:

«прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону, і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

При цьому захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно.

Якщо після відкриття провадження у справі з урахуванням наведених учасниками справи аргументів та наданих доказів суд установить відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, суд залишає позовну заяву, подану прокурором в інтересах держави в особі компетентного органу, без розгляду відповідно до положень пункту 2 частини першої статті 226 ГПК України. Такі правові висновки викладені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18».

У справі, що переглядається:

у липні 2021 року рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 19 листопада 2019 року оскаржено в апеляційному порядку заступником керівника Полтавською обласною прокуратурою в інтересах держави в особі Полтавської міської ради та державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства «Будівельник»;

згідно відомостей, що містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань державного комунального житлово-експлуатаційного підприємства «Будівельник» є комунальним підприємством, яке створене Полтавською обласною радою (а. с. 75), тобто не є державним органом. Проте апеляційний суд не врахував, що чинний на час подання апеляційної скарги закон не передбачав право прокурора представляти інтереси комунального підприємства. За таких обставин апеляційна скарга Полтавської обласної прокуратури в інтересах держави в особі ДК ЖЕП «Будівельник» підлягала поверненню на підставі пункту 1 частини п`ятої статті 357 ЦПК України.

апеляційний суд не звернув увагу, що право подати апеляційну скаргу в цивільній справі належить, належить, заступнику керівника обласної прокуратури, а не обласній прокуратурі. Тому в разі подання апеляційної скарги в цивільній справі питання про поновлення строку має вирішуватися для належного суб`єкта, а не обласної прокуратури. Натомість апеляційний суд поновив строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції Полтавській обласній прокуратурі (а. с. 126);

при поновленні Полтавській обласній прокуратурі строку на апеляційне оскарження рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 19 листопада 2019 року, апеляційний суд послався на те, що: «повний текст рішення було проголошено 19 листопада 2019 року за відсутності сторін. Копія повного тексту судового рішення судом скаржнику не направлялась оскільки прокуратура не була залучена до участі у справі. Тому строк апеляційного оскарження пропущено з поважних причин і суд вважає за можливе його поновити»;

апеляційний суд, при поновленні строку на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції: не врахував, що заступник керівника Полтавської обласної прокуратури подав апеляційну скаргу на рішення Октябрського районного суду м. Полтави від 19 листопада 2019 року у червні 2021 року, тобто, зі спливом одного року; не встановив чи було відомо Полтавській міській раді про оскаржене рішення; не навів належного обґрунтування поновлення такого строку з урахуванням положень частини другої статті 358 ЦПК України.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).

За таких обставин, ухвалу Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 22 грудня 2021 року належить скасувати та передати справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржені ухвала та постанова апеляційного суду постановлені без додержання норм процесуального права. У зв`язку із наведеним колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу належить задовольнити частково; оскаржені ухвалу та постанову апеляційного суду скасувати та передати справу до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

Висновки за результатами розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18) зроблено такий висновок, що «якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим, у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат».

Тому розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, має здійснити той суд, який ухвалює остаточне рішення у справі, враховуючи загальні правила розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 22 грудня 2021 року скасувати.

Передати справу до суду апеляційної інстанції для вирішення питання про відкриття апеляційного провадження.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції ухвала Полтавського апеляційного суду від 09 листопада 2021 року та постанова Полтавського апеляційного суду від 22 грудня 2021 року втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук