Постанова

Іменем України

12 жовтня 2022 року

м. Київ

справа № 403/14313/12

провадження № 61-5649св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач)

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_2 ,

третя особа (за первісним та за зустрічним позовами) - Сьома дніпропетровська державна нотаріальна контора,

особа, яка не брала участі у справі в суді першої інстанції, - ОСОБА_3 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Іванової Олени Миколаївни на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2022 року у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Пищиди М. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

06 листопада 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - Сьома дніпропетровська державна нотаріальна контора, про визнання права власності на майно, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його дід ОСОБА_4 , після смерті якого відкрилася спадщина на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 49,7 кв. м та на 1/3 частину квартири АДРЕСА_2 загальною площею 56,5 кв. м. Його матір ОСОБА_2 була спадкоємцем першої черги після смерті свого батька ОСОБА_4 , однак вона не скористалася правом на отримання спадщини, так як не зверталася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини. Оскільки він постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини у квартирі АДРЕСА_2 , то вважається таким, що прийняв спадщину після смерті ОСОБА_4 . Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати за ним в порядку спадкування право власності на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 49,7 кв. м та на 1/3 частину квартири АДРЕСА_2 загальною площею 56,5 кв. м.

15 листопада 2012 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , третя особа - Сьома дніпропетровська державна нотаріальна контора, про визнання права на спадкове майно, посилаючись на те, що після смерті її батька ОСОБА_4 відкрилася спадщина на 1/2 частину квартири АДРЕСА_3 загальною площею 45 кв. м, на 1/3 частину квартири АДРЕСА_2 загальною площею 56,5 кв. м, право власності на які було зареєстровано у встановленому законом порядку, а також - на квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 49,7 кв. м, яку спадкодавець придбав на товарній біржі, однак за життя не зареєстрував своє право власності. Вона є єдиним спадкоємцем першої черги після смерті її батька ОСОБА_4 , постійно проживала разом з ним на час відкриття спадщини у квартирі АДРЕСА_2 та вважається такою, що прийняла спадщину. Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просила включити до складу спадкового майна, що успадковується за померлим ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 , двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 49,7 кв. м, а також - визнати за нею право власності на спадкове майно, яке складається з: 1/2 частини двокімнатної квартири АДРЕСА_3 загальною площею 45 кв. м; квартири АДРЕСА_1 ; 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 загальною площею 56,5 кв. м.

Рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 04 грудня 2012 року у складі судді Циганкова В. О., з урахуванням ухвали цього суду від 18 березня 2014 року про виправлення описок, в задоволенні первісного позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Включено до складу спадкового майна, що успадковується за померлим ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 49,7 кв. м. Визнано за ОСОБА_2 право власності на спадкове майно за померлим ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яке складається з: 1) 1/2 частини двокімнатної квартири АДРЕСА_3 загальною площею 45 кв. м. та складається з: 1 - коридор, 2 - санвузол, 3 - кухня, 4 - житлова, 5 -житлова, 6 - кладова, 7 - коридор, І - балкон; 2) двокімнатної квартири АДРЕСА_1 загальною площею 49,7 кв. м та складається з: 1 - коридор, 2 - кухня, 3 - житлова кімната, 4 -житлова кімната, 5, 6 - ванна, 6 - коридор; 3) 1/3 частини квартири АДРЕСА_2 загальною площею 56,5 кв. м та складається з: 1 - коридор, 2 - вбудовані шафи, 3 - ванна кімната, 4 - вбиральня, 5 - кухня, 6 - житлова кімната, 7 - житлова кімната, 8 -житлова кімната, лоджія. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що після смерті ОСОБА_4 відкрилася спадщина на: 1/3 частину квартири АДРЕСА_2 загальною площею 56,5 кв. м, яка належала померлому на праві спільної часткової власності, про що свідчить свідоцтво про право власності на житло від 17 лютого 1998 року № 3/743-98; 1/2 частину квартири АДРЕСА_3 загальною площею 45 кв. м, яка належала померлому на праві спільної часткової власності, про що свідчить договір купівлі-продажу квартири від 02 грудня 2005 року, посвідчений державним нотаріусом Шостої дніпропетровської державної нотаріальної контори Драпатою О. М. та зареєстрований в реєстрі правочинів за № 3-8474. Також до складу спадщини має бути включена квартира АДРЕСА_1 загальною площею 49,7 кв. м, яку ОСОБА_4 придбав на товарній біржі «Дніпродзержинська» за договором купівлі-продажу нерухомого майна від 29 грудня 1998 року, однак це нерухоме майно не було зареєстроване за ним в органах Бюро технічної інвентаризації. ОСОБА_2 є спадкоємцем першої черги після смерті її батька ОСОБА_4 , постійно проживала разом з ним на час відкриття спадщини у квартирі АДРЕСА_2 та вважається такою, що прийняла спадщину. При цьому позивач за первісним позовом не надав суду доказів його постійного проживання разом із ОСОБА_4 та не спростував факт постійного проживання ОСОБА_2 разом із спадкодавцем.

У жовтні 2021 року особа, яка не брала участі у справі, - ОСОБА_3 подав апеляційну скаргу на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 04 грудня 2012 року.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 18 жовтня 2021 року поновлено ОСОБА_3 строк на апеляційне оскарження рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 04 грудня 2012 року та відкрито апеляційне провадження у справі.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2022 року апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 04 грудня 2012 року закрито.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що ухвалюючи рішення про визнання права власності на спадкове майно, в тому числі на квартиру АДРЕСА_1 , суд першої інстанції послався на договір купівлі-продажу від 29 грудня 1998 року. Заперечуючи дійсність цього договору, ОСОБА_3 зазначив, що придбав указану квартиру в ОСОБА_5 на товарній біржі за договором купівлі-продажу від 08 жовтня 1998 року № 930-Н. Однак, зважаючи на хронологію подій, після отримання у власність спірної квартири ОСОБА_3 міг її відчужити. Посилання заявника на те, що договір купівлі-продажу від 29 грудня 1998 року є підробленим, ґрунтуються на припущеннях та не підтверджені належними доказами. При цьому доводи заявника про те, що суд першої інстанції повинен був встановити дійсність наданого позивачем договору купівлі-продажу, не заслуговують на увагу, оскільки протилежне мав доводити саме він. Однак, як встановлено з Єдиного державного реєстру судових рішень, ОСОБА_3 не звертався до суду з позовом про визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна на товарній біржі «Дніпродзержинська» від 29 грудня 1998 року. З урахуванням відсутності доказів, які підтверджують, що заявник є власником спірного майна, та доказів встановлення недійсності договору купівлі-продажу від 29 грудня 1998 року апеляційний суд дійшов висновку, що рішенням суду першої інстанції не вирішувалися питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_3 . Тому апеляційне провадження підлягає закриттю на підставі пункту 3 частини першої статті 362 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

22 червня 2022 року представник ОСОБА_3 - адвокат Іванова О. М. подала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2022 року, в якій, посилаючись на порушення апеляційним судом норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення і передати справу до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що апеляційний суд неповно з`ясував обставини справи і не звернув уваги на те, що ОСОБА_3 не укладав договір купівлі-продажу нерухомого майна від 29 грудня 1998 року і на час розгляду справи судом першої інстанції його право власності на квартиру АДРЕСА_1 було зареєстровано в Комунальному підприємстві «Дніпропетровське міське бюро технічної інвентаризації». Протягом 2003-2009 років ОСОБА_3 проводив реконструкцію спірної квартири, внаслідок чого її площа збільшилася з 49,7 кв. м до 135,2 кв. м, що підтверджується: висновком Головного Архітектурно-планувального управління Дніпропетровської міської ради від 26 листопада 2003 року № 3/3718 «Щодо можливості розміщення житлового будинку в районі АДРЕСА_4 »; висновком Дніпропетровського міського управління земельних ресурсів від 12 травня 2004 року № 6183.04 щодо місця розташування об`єкта по АДРЕСА_4 ; рішенням Дніпропетровської міської ради від 22 вересня 2004 року № 46/20 «Про погодження місць розташування об`єктів у місті (гаражі, індивідуальні житлові будинки, кіоски, проїзди)», яким ОСОБА_3 надано дозвіл на проведення проектних робіт щодо відведення земельної ділянки для розташування об`єкта по АДРЕСА_4 , кадастровий номер земельної ділянки 1210100000:0106:02333. В результаті проведеної реконструкції у 2009 році ОСОБА_3 отримав технічний висновок Приватного підприємства науково-проектного підприємства «Архгеопроект» по інструментальному дослідженню будівельних конструкцій квартири АДРЕСА_1 . Всі ці документи в їх сукупності є доказами того, що з часу придбання 08 жовтня 1998 року ОСОБА_3 нікому не передавав спірну квартиру у власність та не укладав договір купівлі-продажу нерухомого майна від 29 грудня 1998 року. Тому суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про те, що рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 04 грудня 2012 року не вирішувалися питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_3 .

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 червня 2022 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська.

12 липня 2022 року справа № 403/14313/12 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 жовтня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 3 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку, зокрема ухвали суду апеляційної інстанції про закриття апеляційного провадження.

Відповідно до абзацу 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Забезпечення права на апеляційний перегляд справи є однією з основних засад судочинства (пункт 8 статті 129 Конституції України).

При цьому забезпечення апеляційного оскарження рішення суду має бути здійснено судами з урахуванням принципу верховенства права і базуватися на справедливих судових процедурах, передбачених вимогами законодавства, які регулюють вирішення відповідних процесуальних питань.

Конституційний Суд України у рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у судах апеляційної та касаційної інстанцій. Перегляд судових рішень в апеляційному та касаційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Правилами статті 18 ЦПК України передбачено, що обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Частиною першою статті 352 ЦПК України визначено, що учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Звертаючись до апеляційного суду з апеляційною скаргою, ОСОБА_3 посилався на те, що він не брав участі у справі в суді першої інстанції, однак рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 04 грудня 2012 року в частині вирішення зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , третя особа - Сьома дніпропетровська державна нотаріальна контора, про визнання права на спадкове майно стосується його прав, свобод та інтересів, оскільки цим рішенням включено до складу спадкового майна, що успадковується за померлим ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 загальною площею 49,7 кв. м та визнано за ОСОБА_2 право власності на вказане майно, однак на час розгляду справи судом першої інстанції саме він був власником зазначеної квартири і його право власності було зареєстровано в Комунальному підприємстві «Дніпропетровське міське бюро технічної інвентаризації». Надані ним суду документи свідчать про те, що з часу придбання 08 жовтня 1998 року він нікому не передавав спірну квартиру у власність та не укладав договір купівлі-продажу нерухомого майна від 29 грудня 1998 року.

Апеляційним судом встановлено, що ухвалюючи рішення про визнання за ОСОБА_2 права власності на спадкове майно, в тому числі на квартиру АДРЕСА_1 , суд першої інстанції посилався на договір купівлі-продажу від 29 грудня 1998 року. Заперечуючи дійсність цього договору, ОСОБА_3 зазначив, що придбав указану квартиру в ОСОБА_5 на товарній біржі за договором купівлі-продажу від 08 жовтня 1998 року № 930-Н.

За змістом пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у статті 6 Конвенції, якою передбачено право на справедливий суд, там, де існують, апеляційні або касаційні суди, гарантії, що містяться у вказаній статті, повинні відповідати також і забезпеченню ефективного доступу до цих судів (пункт 25 рішення у справі «Делькур проти Бельгії» від 17 січня 1970 року та пункт 65 рішення у справі «Гофман проти Німеччини» від 11 жовтня 2001 року).

ЄСПЛ, розглядаючи справи щодо порушення права на справедливий судовий розгляд, тлумачить вказану статтю як таку, що не лише містить детальний опис гарантій, надаваних сторонам у цивільних справах, а й захищає у першу чергу те, що дає можливість практично користуватися такими гарантіями, - доступ до суду.

Право на справедливий судовий розгляд, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, необхідно розглядати як право на доступ до правосуддя.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 362 ЦПК України суд апеляційної інстанції закриває апеляційне провадження, якщо після відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою, поданою особою з підстав вирішення судом питання про її права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, встановлено, що судовим рішенням питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки такої особи не вирішувалося.

Отже, законодавець визначає коло осіб, наділених процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків. На відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв`язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов`язок і такий зв`язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.

При цьому судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є заявник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків.

В постанові від 13 січня 2021 року у справі № 466/5766/13-ц Верховним Судом сформульовані правові висновки, відповідно до яких рішення є таким, що прийняте про права, інтереси та (або) обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, лише тоді, якщо в мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права, інтереси та (або) обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права, інтереси та (або) обов`язки такої особи. Будь-який інший правовий зв`язок між скаржником і сторонами спору не може братися до уваги.

З огляду на викладене право на апеляційне оскарження мають особи, які не брали участі в справі, проте ухвалене судом рішення певним чином впливає на їх права та обов`язки, завдає шкоди, що може виражатися у несприятливих для них наслідках.

Таким чином, суд апеляційної інстанції має першочергово з`ясувати, чи зачіпає оскаржуване судове рішення безпосередньо права та обов`язки заявника, та лише після встановлення таких обставин вирішити питання про скасування судового рішення, а у випадку встановлення, що ухвалене судом першої інстанції рішення не впливає на права та обов`язки заявника, - закрити апеляційне провадження, оскільки в останньому випадку така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Закриваючи апеляційне провадження в цій справі, суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскаржуваним рішенням Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 04 грудня 2012 року не вирішувалися питання про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки ОСОБА_3 , тому в нього відсутні підстави для оскарження цього рішення. При цьому апеляційний суд не дав оцінки наведеним заявником обставинам та наявним в матеріалах справи доказам про те, щона час розгляду справи місцевим судом саме він був власником спірної квартири і його право власності було зареєстровано в Комунальному підприємстві «Дніпропетровське міське бюро технічної інвентаризації».

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Стаття 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.

Можливість виникнення права власності за рішенням суду ЦК України передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, в якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо це право не визнається іншою собою, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

З огляду на зазначені норми та враховуючи, що правочин за своїм змістом та формою має відповідати вимогам законодавства, чинним на момент його укладення, у справі, що переглядається, мають бути застосовані положення актів цивільного законодавства, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, а саме Цивільного кодексу Української РСР 1963 року (далі - ЦК Української РСР) та Закону України від 10 грудня 1991 року № 1956-ХІІ «Про товарну біржу».

Згідно зі статтею 224 ЦК Української РСР за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 227 ЦК Української РСР договір купівлі-продажу жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин. Недодержання цієї вимоги тягне недійсність договору (стаття 47 цього Кодексу). Договір купівлі-продажу жилого будинку підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

У статті 9 Закону України від 10 грудня 1991 року № 1956-ХІІ «Про товарну біржу» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що член товарної біржі має право сам або через свого представника здійснювати біржові операції на біржі та одержувати за це винагороду.

Згідно з частиною другою статті 15 Закону України від 10 грудня 1991 року № 1956-ХІІ «Про товарну біржу» в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, угоди, зареєстровані на біржі, не підлягають нотаріальному посвідченню.

За змістом статей 128, 153 ЦК Української РСР право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Договір вважається укладеним, коли між сторонами в повній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.

Відповідно до частини другої статті 48 ЦК Української РСР по недійсній угоді кожна з сторін зобов`язана повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі - відшкодувати його вартість у грошах, якщо інші наслідки недійсності угоди не передбачені законом.

У пункті 7.11 постанови від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц Велика Палата Верховного Суду вказала, що підпис є невід`ємним елементом, реквізитом письмової форми договору, а наявність підписів має підтверджувати наміри та волевиявлення учасників правочину, а також забезпечувати їх ідентифікацію. У разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов договору, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини. Правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним. Наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено. Велика Палата Верховного Суду звернула увагу на те, що такий спосіб захисту, як визнання правочину неукладеним, не є способом захисту прав та інтересів, установленим законом (пункти 7.17, 7.18, 7.21 постанови).

В апеляційній скарзі на рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпропетровська від 04 грудня 2012 року ОСОБА_3 посилався на те, що з часу придбання спірної квартири 08 жовтня 1998 року він нікому не передавав її у власність та не укладав договір купівлі-продажу нерухомого майна від 29 грудня 1998 року, однак апеляційний суд не дав оцінки зазначеним доводам і не звернув увагу на те, що особи, які беруть участь у справі, не заперечували факт відсутності реєстрації права власності спадкодавця ОСОБА_4 на квартиру АДРЕСА_1 .

З огляду на викладене у справі, яка переглядається, апеляційний суд не перевірив належним чином законності та обґрунтованості рішення місцевого суду в межах доводів і вимог апеляційної скарги, як того вимагає стаття 367 ЦПК України, не зазначив у судовому рішенні конкретних обставин, що спростовують доводи апеляційної скарги, не тільки не використав своїх повноважень для виправлення допущених судом першої інстанції недоліків розгляду справи, але й сам не забезпечив реалізацію принципу диспозитивності і змагальності сторін, тобто порушив норми процесуального права.

Таким чином, суд апеляційної інстанції не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи та не встановив достатньо повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про закриття апеляційного провадження на підставі пункту 3 частини першої статті 362 ЦПК України.

У рішенні ЄСПЛ у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції.

Частиною четвертою статті 406 та частиною шостою статті 411 ЦПК України передбачено, що у випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції. Підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

З огляду на викладене наявні підстави для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваної ухвали з направленням справи для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції

Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_3 - адвоката Іванової Олени Миколаївни задовольнити.

Ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 16 березня 2022 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв В. В. Сердюк