У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 183/5893/22

№ 1-кс/183/1553/22

18 жовтня 2022 року м. Новомосковськ

Слідчий суддя Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області ОСОБА_1 , секретар судового засідання ОСОБА_2 , розглянувши в відкритому судовому засіданні клопотання слідчого Другого слідчого відділу (з дислокацією у м. Сєвєродонецьку) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Краматорську ОСОБА_3 , погоджене з прокурором Луганської обласної прокуратури ОСОБА_4 про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою підозрюваному ОСОБА_5 у кримінальному провадженні, внесеному 24.06.2022 року до ЄРДР за № 62022050020000284, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України,

за участі:

прокурора ОСОБА_4 ,

захисника ОСОБА_6 ,

ВСТАНОВИЛА:

Слідчому судді Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області надійшло клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою підозрюваному ОСОБА_5 .

В обґрунтуванняклопотання прокурорзазначив,що досудовим розслідування встановлено, що наказом начальника Головного управління Національної поліції в Луганській області від 28.01.2021 року № 39 о/с старшого сержанта поліції ОСОБА_5 призначено на посаду поліцейського сектору логістики Старобільського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Луганській області.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», правоохоронні органи - це органи прокуратури, Національної поліції, служби безпеки, Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, Національне антикорупційне бюро України, органи охорони державного кордону, Бюро економічної безпеки України, органи і установи виконання покарань, слідчі ізолятори, органи державного фінансового контролю, рибоохорони, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.

Таким чином, ОСОБА_5 є працівником правоохоронного органу.

Згідно ст. 17 Конституції України захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу.

Згідно ст. 18 Закону України «Про Національну поліцію» поліцейський зобов`язаний:

1) неухильно дотримуватися положень Конституції України, законів України та інших нормативно-правових актів, що регламентують діяльність поліції, та Присяги поліцейського;

2) професійно виконувати свої службові обов`язки відповідно до вимог нормативно-правових актів, посадових (функціональних) обов`язків, наказів керівництва;

3) поважати і не порушувати прав і свобод людини;

4) надавати невідкладну, зокрема домедичну і медичну, допомогу особам, які постраждали внаслідок правопорушень, нещасних випадків, а також особам, які опинилися в безпорадному стані або стані, небезпечному для їхнього життя чи здоров`я;

5) зберігати інформацію з обмеженим доступом, яка стала йому відома у зв`язку з виконанням службових обов`язків;

6) інформувати безпосереднього керівника про обставини, що унеможливлюють його подальшу службу в поліції або перебування на займаній посаді.

Поліцейський на всій території України незалежно від посади, яку він займає, місцезнаходження і часу доби в разі звернення до нього будь-якої особи із заявою чи повідомленням про події, що загрожують особистій чи публічній безпеці, або в разі безпосереднього виявлення таких подій зобов`язаний вжити необхідних заходів з метою рятування людей, надання допомоги особам, які її потребують, і повідомити про це найближчий орган поліції.

Відповідно до ст. 63 Закону України «Про Національну поліцію» ОСОБА_5 присягнув на вірність Українському народові та зобов`язався, усвідомлюючи свою високу відповідальність, вірно служити Українському народові, дотримуватися Конституції та законів України, втілювати їх у життя, поважати та охороняти права і свободи людини, честь держави, з гідністю нести високе звання поліцейського та сумлінно виконувати свої службові обов`язки.

Водночас ОСОБА_5 складеної ним присяги не дотримав та в умовах, коли Український народ героїчно протистоїть російському агресору, у порушення вимог ст.1, 2, 17 Конституції України, ст. ст. 2, 63 Закону України «Про Національну поліцію», зрадив українській державі та всьому Українському народові, вчинивши злочин проти основ національної безпеки України за наступних обставин.

Так, 24.08.1991 Верховною Радою Української Радянської Соціалістичної Республіки схвалено «Акт проголошення незалежності України», яким урочисто проголошено незалежність України та створення самостійної української держави - України. У преамбулі Декларації про державний суверенітет України від 16.07.1990 вказано, що Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки проголошує державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Відповідно до розділу V Декларації, територія України в існуючих кордонах є недоторканною і не може бути змінена та використана без її згоди.

Положеннями статей 1 та 2 Основного Закону України - Конституції України визначено, що Україна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою, унітарною державою, суверенітет України поширюється на всю її територію, яка в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Відповідно до ч. 1 ст. 17, ч. 1 ст. 65 Конституції України захист незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України є справою всього Українського народу та обов`язком громадян України, а на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

Статтями 132, 133 Конституції України визначено, що територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій. До системи адміністративно-територіального устрою України входить АР Крим, області, зокрема, Луганська область, а також райони, міста, райони у містах, селища і села.

Згідно з вимогами ст.ст. 72, 73 Конституції України питання про зміну території України вирішуються виключно всеукраїнським референдумом, який призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених Конституцією, та проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

Упродовж 2013 року у зв`язку з демократичними процесами, які відбувалися на території України, у представників влади РФ та службових осіб з числа керівництва Збройних Сил РФ, досудове розслідування та судовий розгляд щодо яких здійснюється в інших кримінальних провадженнях, виник злочинний умисел на вчинення протиправних дій, спрямованих на порушення суверенітету і територіальної цілісності України, зміну меж її території та державного кордону на порушення порядку, встановленого Конституцією України.

Мотивами зазначеного умислу стали євроінтеграційний курс розвитку України, підготовка до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії та їхніми державами-членами, які розцінені представниками влади і Збройних Сил РФ як безпосередня загроза економічним та геополітичним інтересам РФ, що сприятиме втраті впливу над політичними процесами в Україні та позбавить контролю над її економічною діяльністю, призведе до поглиблення співпраці України з Організацією Північноатлантичного договору з метою досягнення критеріїв, необхідних для набуття членства у цій організації та можливої денонсації угод щодо тимчасового розташування Чорноморського флоту РФ на території України в АР Крим та м. Севастополі.

Свою злочинну мету співучасники з числа представників влади та Збройних Сил РФ вирішили досягти шляхом ведення агресивної війни проти України з використанням підпорядкованих підрозділів і військовослужбовців Збройних Сил РФ, у тому числі дислокованих на підставі міжнародних угод на території АР Крим ім. Севастополя, а також залучення до виконання злочинного плану інших осіб, у тому числі громадян України та Російської Федерації, створення і фінансування незаконних збройних формувань та вчинення інших злочинів.

При цьому вони усвідомлювали, що такі протиправні дії призведуть до порушення суверенітету і територіальної недоторканості України, незаконної зміни меж її території та державного кордону, заподіяння значних матеріальних збитків та інших тяжких наслідків, передбачали і прагнули їх настання.

З метою реалізації вказаного умислу впродовж 2013 року на території РФ службові особи Генерального штабу Збройних Сил Російської Федерації (далі ГШ ЗС РФ), на виконання наказів та під безпосереднім керівництвом представників влади та службових осіб Збройних Сил РФ, досудове розслідування та судовий розгляд щодо яких здійснюється в інших кримінальних провадженнях, розробили злочинний план, яким передбачалося для досягнення військово-політичних цілей РФ, що на думку співучасників були прямо пов`язані із необхідністю незаконної окупації та подальшої анексії АР Крим, м. Севастополя та південно-східних регіонів України, поряд із застосуванням політичних, дипломатичних, економічних та інформаційних заходів, використання протестного потенціалу населення південно-східних регіонів України для організації сепаратистських референдумів, спрямованих на порушення територіальної цілісності України.

Вказаний план у повній мірі відповідав та був розроблений з урахуванням принципів та підходів, викладених у виступі начальника ГШ ЗС РФ ОСОБА_7 перед Академією військових наук РФ з доповіддю про гібридну війну в лютому 2013 року, яка у подальшому отримала назву « ІНФОРМАЦІЯ_1 », де зазначалося, що з метою досягнення цілей повинна надаватися перевага невоєнним заходам (політичним, економічним, інформаційним, гуманітарним), які застосовуються з використанням протестного потенціалу населення, інформаційним протиборством та воєнним заходам прихованого характеру.

У подальшому, з грудня 2013 року до лютого 2014 року, для забезпечення схвалення та підтримки громадянами РФ і мешканцями південно-східних регіонів України злочинних діянь, направлених на порушення суверенітету і територіальної цілісності України та встановлення впливу і вагомості РФ на світовій арені, представники влади та Збройних Сил РФ, на виконання спільного злочинного плану, організували із застосуванням засобів масової інформації розпалювання в Україні національної ворожнечі шляхом ведення інформаційно-пропагандистської підривної діяльності.

Так, із грудня 2013 року за допомогою різних видів медіа-ресурсів РФ здійснювалось викривлення подій Революції Гідності, вказувалося на хибність європейського вектору розвитку зовнішніх відносин України. При цьому шляхом перекручування, постійного нав`язування хибного тлумачення, компонування інформації для зміни свідомості та ставлення громадян РФ і місцевих мешканців південно-східних регіонів України щодо дійсності та значення подій, які насправді відбувалися в Україні, представники опозиційних до тодішнього політичного режиму в Україні сил висвітлювалися як прихильники радикально націоналістичних поглядів, учасники національно-визвольного руху середини ХХ століття (ОУН, УПА) як прибічники та послідовники фашизму, пропагувалась їх неповноцінність за ознаками ідеологічних та політичних переконань.

Одночасно за допомогою засобів масової інформації здійснювалося спотворення свідомості частини населення України з метою зміни світоглядних основ, зародження сумніву в необхідності та доцільності спільного існування в рамках самостійної, унітарної, суверенної держави Україна з європейським вектором розвитку, підбурювання до міжетнічних конфліктів, розпалювання сепаратистських настроїв серед населення окремих регіонів України (АР Крим і м. Севастополя та південно-східних областей), провокування національних зіткнень, формування хибного образу частини українського населення як «націонал-фашистів», які мають інші духовні та моральні цінності, пропагують культ насильства та знущання над російськомовним населенням України.

Ураховуючи, що територія АР Крим та м. Севастополя мала найбільше військово-стратегічне значення для представників влади та Збройних Сил РФ серед інших територій України, які були об`єктом їх злочинного посягання, а також те, що на вказаній території дислокувалися підрозділи Чорноморського флоту Російської Федерації (далі ЧФ РФ), що сприяло найбільш прихованому використанню регулярних військ Збройних Сил РФ поряд з іншими елементами гібридної війни, а тому її ведення проти України співучасники злочинного плану вирішили розпочати з території півострова Крим.

Також, представниками влади і Збройних Сил РФ вчинялися дії щодо зміни меж території та державного кордону України на іншій території держави.

У березні - квітні 2014 року в м. Луганськ та інших населених пунктах Луганської області розпочалася збройна агресія Російської Федерації шляхом неоголошених та прихованих вторгнень підрозділів збройних сил та інших силових відомств Російської Федерації, організації та підтримки терористичної діяльності та діяльності, направленої на окупацію Луганської області та порушення територіальної цілісності України.

В окремих містах та районах Луганської області всупереч законодавству України 11 травня 2014 року проведено незаконний референдум з питання «Про підтримку акту про державну самостійність Луганської народної республіки», за результатами якого 12.05.2014 проголошено створення незаконного псевдодержавного утворення «Луганська народна республіка» (далі - «ЛНР»).

З метою забезпечення діяльності самопроголошеної «ЛНР» представниками Російської Федерації з числа своїх громадян та місцевого населення Луганської області сформовані підрозділи політичного (так звані «органи державної влади «ЛНР») та силового блоків (до складу яких увійшли представники так званих правоохоронних органів та незаконних збройних формувань), які мали стабільний склад лідерів, підтримували між собою тісні стосунки, забезпечували централізоване підпорядкування учасників політичного та силового блоку лідерам організації, а також розробили план злочинної діяльності та чіткий розподіл функцій учасників щодо його досягнення.

В результаті вищезазначених подій значна кількість території та населених пунктів Луганської області протягом квітня-вересня 2014 року опинилась під контролем регулярних з`єднань і підрозділів збройних сил та інших військових формувань Російської Федерації, підпорядкованих і скеровуваних ними російських радників та інструкторів, Російської Федерації на території Луганської області так званої «ЛНР», які Законом України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» № 2268-VIII від 18.01.2018, Постановою Верховної Ради України «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями» № 254-VIII від 17.03.2015 та Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей» № 1680-VII від 16.09.2014 визнані тимчасово окупованими територіями, а органи державної та місцевої влади України та бюджетні установи, згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 595 від 07.11.2014, припинили свою діяльність на вказаних територіях та переміщені на підконтрольну органам державної влади України територію.

19.02.2022 року керівництвом РФ в умовах триваючого міжнародного збройного конфлікту в порушення положень ст. 51 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949, ст. 23 Гаазької конвенції про закони та звичаї війни на суходолі від 18.10.1907, Загальної декларації про права людини, ст.36 Конвенції про права дитини, Європейської конвенції про здійснення прав дітей, ст. ст. 30, 301 Закону України «Про охорону дитинства» на тимчасово окупованій території Луганської області оголошено примусову загальну мобілізацію громадян України, які мешкають на тимчасово окупованій території Луганської області, в тому числі неповнолітніх, для участі у військових діях, спрямованих проти держави Україна.

Всупереч вказаним нормам міжнародного гуманітарного права президент Російської Федерації (далі - РФ) ОСОБА_8 , а також інші невстановлені на цей час досудовим розслідуванням представники влади РФ, діючи всупереч вимогам п. п. 1, 2 Меморандуму про гарантії безпеки у зв`язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 05.12.1994, принципам Заключного акту Наради з безпеки та співробітництва в Європі від 01.08.1975 та вимогам ч. 4 ст. 2 Статуту ООН і Декларацій Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй від 09.12.1981 № 36/103, від 16.12.1970 № 2734 (ХХV) від 21.12.1965 № 2131 (ХХ), від 14.12.1974 № 3314 (ХХІХ), спланували, підготували і розв`язали агресивну війну та воєнний конфлікт проти України, а саме віддали наказ на вторгнення підрозділів ЗС РФ на територію України.

Так, 24.02.2022 року на виконання вищевказаного наказу, військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації, шляхом збройної агресії, з погрозою застосування зброї та її фактичним застосуванням, незаконно вторглась на територію Україну через державні кордони України в Автономній республіці Крим, Донецькій, Луганській, Харківській, Херсонській, Миколаївській, Сумській, Чернігівській, інших областях та здійснила збройний напад на державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, військові частини, інші об`єкти, які мають важливе народногосподарське чи оборонне значення,та здійснили окупацію частин вказаної території, чим вчинили дії з метою зміни меж території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України, що продовжується по теперішній час та призводить до загибелі значної кількості людей та інших тяжких наслідків.

На підставі Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №64/2022, затвердженого Законом України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року №2102-IX, в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб введено воєнний стан.

Указом Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 14 березня 2022 року № 133/2022, затвердженого Законом України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 14 березня 2022 року № 2119-IX, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 26 березня 2022 року строком на 30 діб.

Указом Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 18 квітня 2022 року № 259/2022, затвердженого Законом України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 21 квітня 2022 року № 2212-IX, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 квітня 2022 року строком на 30 діб.

Указом Президента України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 17 травня 2022 року № 341/2022, затвердженого Законом України «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні» від 22 травня 2022 року № 2263-IX, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 години 30 хвилин 25 травня 2022 року строком на 90 діб.

03.03.2022 року військовослужбовці Збройних Сил Російської Федерації, шляхом збройної агресії, спільно з представниками так званої «ЛНР», які є частиною окупаційної адміністрації РФ, здійснили тимчасову окупацію території м. Старобільськ Старобільського району Луганської області з державними органами, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, іншими об`єктами.

Так, приблизно в березні 2022 року (більш точного часу та дати під час досудового розслідування не встановлено), ОСОБА_5 , перебуваючи на території м. Старобільськ Старобільського району Луганської області, тобто на території, тимчасово окупованій ЗС РФ, будучи громадянином України та працівником правоохоронного органу України поліцейським офіцером громади сектору взаємодії з громадами відділу превенції Старобільського районного управління поліції Головного управління Національної поліції в Луганській області, діючи умисно та добровільно, зустрівся з представниками так званої «Луганской народной республики» (далі «ЛНР»), що є частиною окупаційної адміністрації РФ, які запропонували йому перейти на сторону окупанта, тобто на бік ворога України у воєнний час.

Під час вказаного спілкування, ОСОБА_5 , діючи умисно та усвідомлюючи протиправність своїх дій, добровільно надав згоду вказаним представникам РФ на вступ до структурного підрозділу «ЛНР» окупаційної адміністрації РФ, а саме до так званого « ІНФОРМАЦІЯ_2 », тобто перейти на бік ворога, усвідомлюючи при цьому те, що в період триваючого збройного конфлікту та в умовах воєнного стану, вказане шкодить суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості, обороноздатності, державній, економічній та інформаційній безпеці України.

Після чого, ОСОБА_5 приблизно 24.06.2022 року розпочав свою «службу» у вказаному незаконно створеному структурному підрозділі окупаційної адміністрації РФ так званому « ІНФОРМАЦІЯ_3 », розташованому за адресою: АДРЕСА_1 , завдаючи шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості, обороноздатності, державній, економічній та інформаційній безпеці України.

У зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації, введеним воєнним станом в Україні, захопленням м. Старобільськ Луганської області та проведенням бойових дій на лінії зіткнення, беручи до уваги існування достатніх підстав вважати, що ОСОБА_5 перебуває на тимчасово окупованій території України та обґрунтовану неможливість вручити складене письмове повідомлення про підозру та повістки про виклик, вказане позбавило орган досудового розслідування можливості вручити йому письмове повідомлення про підозру від 06.09.2022 року у день його складання, у зв`язку з чим, зазначене повідомлення про підозру та повістки про виклики (на 13.09.2022 року, 14.09.2022 року, 15.09.2022 року) відповідно до вимог ч. 1 ст. 278, ст. ст. 111, 135 КПК України направлено у спосіб, передбачений для вручення повідомлень, а саме опублікування 06.09.2022 на офіційному сайті Офісу Генерального прокурора (за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_4 ) та офіційному сайті видання Кабінету Міністрів України, тобто засобом масовоїінформації загальнодержавноїсфери розповсюдженнягазети «Урядовий кур`єр» № НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 ) від ІНФОРМАЦІЯ_5 , за посиланням: ( ІНФОРМАЦІЯ_6 ), для проведення слідчих та процесуальних дій у кримінальному провадженні № 62022050020000284, отримання письмового повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення,передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України, допиту в якості підозрюваного тощо.

Жодного разу у призначений час громадянин України ОСОБА_9 у призначене місце не з`явився, про неможливість та причини неприбуття не повідомив.

Відповідно до ч. 1 ст. 278 КПК України письмове повідомлення про підозру вручається в день його складення слідчим або прокурором, а у випадку неможливості такого вручення - у спосіб, передбачений цим Кодексом для вручення повідомлень.

Згідно зч.ч.1,3ст.111КПК Україниповідомлення укримінальному провадженніє процесуальноюдією,за допомогоюякої слідчий,прокурор,слідчий суддячи судповідомляє певногоучасника кримінальногопровадження продату,час тамісце проведеннявідповідної процесуальноїдії абопро прийнятепроцесуальне рішеннячи здійсненупроцесуальну дію. Повідомлення у кримінальному провадженні здійснюється у випадках, передбачених цим Кодексом, у порядку, передбаченому главою 11 цього Кодексу, за винятком положень щодо змісту повідомлення та наслідків неприбуття особи.

Главою 11 КПК України визначається порядок виклику слідчим, прокурором, судовий виклик і привід.

Відповідно до ч. 8 ст. 135 КПК України повістка про виклик особи, стосовно якої існують достатні підстави вважати, що така особа виїхала та/або перебуває на тимчасово окупованій території України, території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, у випадку обґрунтованої неможливості вручення їй такої повістки згідно з частинами першою, другою, четвертою -сьомою цієї статті, публікується в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора.

Особа, зазначена в абзаці першому цієї частини, вважається такою, яка належним чином повідомлена про виклик, з моменту опублікування повістки про її виклик у засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора.

Враховуючи наведені вище обставини, стороною обвинувачення 06.09.2022, з дотриманням вимог ст. ст. 111, 135, 278 КПК України, повідомлено ОСОБА_5 про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України у відповідності та у спосіб, передбачений діючим кримінальним процесуальним законодавством України (опубліковано повідомлення про підозру на веб-сайті Офісу Генерального прокурора від ІНФОРМАЦІЯ_7 за посиланням: ( ІНФОРМАЦІЯ_4 та офіційному сайті видання Кабінету Міністрів України, тобто засобом масовоїінформації загальнодержавноїсфери розповсюдженнягазети «Урядовийкур`єр» № НОМЕР_1 ( НОМЕР_2 ) від ІНФОРМАЦІЯ_5 , за посиланням: ( ІНФОРМАЦІЯ_6 ).

Таким чином 06.09.2022 року у вказаному кримінальному провадженні ОСОБА_5 набув статусу підозрюваного у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України, тобто у вчиненні державної зради, а саме діянні, умисно вчиненому громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканості, обороноздатності, державній, економічній та інформаційній безпеці України шляхом переходу на бік ворога в період збройного конфлікту в умовах воєнного стану.

Відповідно до ч. 6 ст. 193 КПК України слідчий суддя, суд розглядає клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та може обрати такий запобіжний захід за відсутності підозрюваного, обвинуваченого лише у разі доведення прокурором наявності підстав, передбаченихстаттею 177цього Кодексу, а також наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений виїхав та/або перебуває на тимчасово окупованій території України, території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, та/або оголошений у міжнародний розшук. У такому разі після затримання особи і не пізніш як через сорок вісім годин з часу її доставки до місця кримінального провадження слідчий суддя, суд за участю підозрюваного, обвинуваченого розглядає питання про застосування обраного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або його зміну на більш м`який запобіжний захід, про що постановляє ухвалу.

Постановою слідчого на підставі ст. 281 КПК України підозрюваного ОСОБА_5 оголошено в розшук.

Відповідно до ч. 1 ст. 177 КПК України, метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків, а також запобігання спробам:

1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;

2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;

3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;

4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;

5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.

Відповідно до ч. 2 ст.177КПК України підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави вважати, що підозрюваний може здійснити дії, передбачені частиною першою цієї статті.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду, як джерело права.

Згідно із вимогами ст. 1 КПК України порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, яке складається із відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною радою України, цього Кодексу та інших законів.

Відповідно до ч. 5 ст. 9 КПК України кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини у справах «Фокс, Камбел і Харлі проти Об`єднаного Королівства» від 30.08.1990, «Мюррей проти Об`єднаного Королівства» від 28.10.1994, вимога розумної підозри передбачає наявність доказів, які об`єктивно зв`язують підозрюваного з певним злочином і вони не повинні бути достатніми, щоб забезпечити засудження, але мають бути достатніми, щоб виправдати подальше розслідування або висунення звинувачення.

Наявність обґрунтованої підозри ОСОБА_5 у вчиненні інкримінованого йому кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України, повністю підтверджується зібраними у кримінальному провадженні доказами, а саме:

матеріалами Луганського управління ДВБ НП України; протоколами допитів свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 встановлено, що 01.03.2022 року під час збройної агресії військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації був захоплений Старобільський РУП ГУНП в Луганській області і тому керівництвом було надано наказ на передислокацію до Дніпропетровської області, але ОСОБА_5 усупереч вимогам служби залишився на непідконтрольній, окупованій території України, де вступив до лав так званої незаконної організації «Старобельский РОВД МВД ЛНР»; протоколами оглядів відеозапису від 09.07.2022 за участі свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , а саме огляду у соціальній мережі відеозапису прийняття присяги працівниками так званого «Старобельського РОВД МВД ЛНР», відповідно до якого свідки впізнали ОСОБА_13 , який знаходиться в строю і одягнений у форму так званої «поліці ЛНР»; протоколом огляду від 25.08.2022 з інтернет-ресурса відеозапису прийняття присяги працівниками так званого «Старобельського РОВД МВД ЛНР», серед яких наявний ОСОБА_5 ; протоколом огляду від 24.06.2022 веб-сторінки «Вконтакте», на якому наявний фотоальбом з назвою «В ІНФОРМАЦІЯ_8 » та відеозапис, на яких наявний ОСОБА_5 як такий, що прийняв присягу працівника так званого «Старобельського РОВД МВД ЛНР».

Також, згідно інформації публікацій, розміщених на Інтернет сторінках (сайтах) Єдиного веб-порталу органів виконавчої влади Кабінету Міністрів України (за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_9 ), Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України (скорочено Мінреінтеграції) (за посиланням ІНФОРМАЦІЯ_10 ), відповідно до яких підтверджено та визначено Перелік тимчасово окупованих територій Луганської області, зокрема, м. Старобільськ та Старобільський район Луганської області, внаслідок військових дій країни-агресора РФ.

Таким чином, ОСОБА_5 обґрунтовано підозрюється у вчиненні державної зради, а саме у діянні, умисно вчиненому громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній та інформаційній безпеці України шляхом переходу на бік ворога в умовах воєнного стану, тобто у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України.

Стороною обвинувачення дотримано вимогу розумної підозри, оскільки наявні на цей час докази у кримінальному провадженні свідчать про об`єктивний зв`язок підозрюваного ОСОБА_5 із вчиненням кримінального правопорушення, тобто виправдовують необхідність подальшого розслідування у цьому провадженні з метою дотримання імперативних завдань кримінального провадження, визначених ст. 2 КПК України.

Також, в ході досудового розслідування встановлені ризики, передбачені пунктами 1, 5 ч. 1 ст. 177 КПК України.

Про наявність ризику, передбаченого п. 1 ч. 1 ст. 177 КПК України, а саме ризик переховуватись від органів досудового розслідування та/або суду свідчать такі обставини:

- тяжкість покарання, що загрожує ОСОБА_5 в разі визнання його винуватим у кримінальному правопорушенні, в якому він підозрюється (відповідно до ст. 12 КК України вказаний злочин відноситься до категорії особливо тяжких злочинів та санкція ч. 2 ст. 111 КК України передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк п`ятнадцять років або довічним позбавленням волі, з конфіскацію майна);

- вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним кримінального правопорушення;

- неприбуття на виклик до слідчого три рази поспіль (13.09.2022 року, 14.09.2022, 15.09.2022) та не повідомлення органу досудового розслідування та Луганську обласну прокуратуру про причини та неможливість прибути, що свідчить про те, що підозрюваний на цей час вже переховується від органу досудового розслідування;

- спосіб вчинення злочину вчинення його умисно, під час воєнного стану, що має негативні наслідки для всієї територіальної громади та України в цілому, знаходиться на окупованій території, співпрацюючи з окупаційною адміністрацією країни-агресора РФ, що з великою часткою ймовірності спонукатиме його до втечі у разі обрання більш м`якого запобіжного заходу.

Про наявністьризику,передбаченого п.5ч.1ст.177КПК України, а саме продовжити кримінальне правопорушення, у якому він підозрюється, або вчинити інше кримінальне правопорушення свідчить:

- тимчасова окупація території України, а саме територія м. Старобільськ та Старобільського району Луганської області, на якій створений незаконний орган, в якому підозрюваний почав «службу», що дає йому можливість продовжувати працювати та унеможливлює реальне відбування покарання, яке може бути призначене у разі його засудження за цей злочин;

- поведінка підозрюваного ОСОБА_5 , який своїми діями демонструє підтримку прийняття рішення країни-агресора російської федерацією від 24.02.2022 року щодо проведення на території суверенної держави України, так званої «спеціальної воєнної операції», підтримав дії РФ та незаконних збройних формувань, так званої «ЛНР», спрямовані на захоплення території України, вступивши та розпочавши свою «службу» у незаконно створеному структурному підрозділі окупаційної адміністрації РФ - так званому « ІНФОРМАЦІЯ_3 ».

Всі ці обставини в своїй сукупності свідчать про те, що перебуваючи без запобіжного заходу, підозрюваний ОСОБА_5 зможе продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, або вчинити інше кримінальне правопорушення проти основ національної безпеки України.

Відповідно до ч. 6 ст. 176 КПК України під час дії воєнного стану до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбаченихстаттями 109-114-1,258-258-5,260,261,437-442Кримінального кодексу України, за наявності ризиків, зазначених устатті 177цього Кодексу, застосовується запобіжний захід, визначений пунктом 5 частини першої цієї статті.

Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 176 КПК України запобіжні заходи у вигляді особистого зобов`язання, особистої поруки, домашнього арешту, застави не можуть бути застосовані до осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочинів, передбачених статтями 109-114-1, 258-258-5, 260, 261КК України.

У зв`язку з тим, що ОСОБА_5 підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України, до нього може бути застосований виключно запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Згідно з абз. 7 ч. 4 ст. 183 КК України, при обранні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стосовно підозрюваного, обвинуваченого, який оголошений у міжнародний розшук, та/або який виїхав, та/або перебуває на тимчасово окупованій території України, території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, розмір застави не визначається.

Відповідно до абз. 7 ч. 4 ст. 183 КПК України, при обранні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою стосовно підозрюваного, обвинуваченого, який оголошений у міжнародний розшук, та/або який виїхав, та/або перебуває на тимчасово окупованій території України, території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, розмір застави не визначається.

Згідно з наказом Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України № 98 від 20.05.2022 року внесені зміни до наказу Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України № 75 від 25.04.2022 та викладено нову редакцію переліку територіальних громад, що розташовані в районі проведення воєнних (бойових) дій або які перебувають в тимчасовій окупації, оточенні (блокуванні) станом на 18.05.2022 року (далі Перелік до наказу).

Відповідно довказаного Перелікудо наказу,Старобільська міська територіальна громада Луганській області, перебуває під тимчасовою окупацією та оточенні (блокуванні) з боку РФ та незаконного збройного формування, так званого «ЛНР».

Той факт,що підозрюваний ОСОБА_5 перебуває натимчасово окупованійтериторії Українипідтверджується: матеріалами Луганського управління ДВБ НП України; протоколами допитів свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , під час яких встановлено, що 01.03.2022 року під час збройної агресії військовослужбовців Збройних Сил Російської Федерації був захоплений Старобільський РУП ГУНП в Луганській області і тому керівництвом було надано наказ на передислокацію до Дніпропетровської області, але ОСОБА_5 усупереч вимогам служби залишився на непідконтрольній, окупованій території України, де вступив до лав так званої незаконної організації «Старобельский РОВД МВД ЛНР»; протоколами оглядів відеозапису від 09.07.2022 року за участі свідків ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , а саме огляду у соціальній мережі відеозапису прийняття присяги працівниками так званого «Старобельського РОВД МВД ЛНР», відповідно до якого свідки впізнали ОСОБА_13 , який знаходиться в строю і одягнений у форму так званої «поліці ЛНР»; протоколом огляду від 25.08.2022 року з інтернет-ресурса відеозапису прийняття присяги працівниками так званого «Старобельського РОВД МВД ЛНР», серед яких наявний ОСОБА_5 ; протоколом огляду від 24.06.2022 року веб-сторінки «Вконтакте», на якому наявний фотоальбом з назвою «В ІНФОРМАЦІЯ_8 » та відеозапис, на яких наявний ОСОБА_5 як такий, що прийняв присягу працівника так званого «Старобельського РОВД МВД ЛНР».

Слід зазначити, що відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 1-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» № 1207-VII від 15.04.2014 - тимчасово окупована Російською Федерацією територія України (тимчасово окупована територія) - це частини території України, в межах яких збройні формування Російської Федерації та окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють фактичний контроль або в межах яких збройні формування Російської Федерації встановили та здійснюють загальний контроль з метою встановлення окупаційної адміністрації Російської Федерації.

Під збройними формуваннями Російської Федерації Закон № 1207-VII визначає регулярні з`єднання і підрозділи, підпорядковані Міністерству оборони Російської Федерації, підрозділи та спеціальні формування, підпорядковані іншим силовим відомствам Російської Федерації, їхні радники, інструктори та регулярні незаконні збройні формування, озброєні банди та групи найманців, створені, підпорядковані, керовані та фінансовані Російською Федерацією, а також за допомогою окупаційної адміністрації Російської Федерації, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та підконтрольні Російській Федерації самопроголошені органи, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України (п. 7 ч. 1 ст. 1-1 Закону України № 1207-VII). Таким чином, незаконні збройні формування так званої «ЛНР» відносяться до збройних формувань окупаційної влади країни-агресора РФ.

З березня 2022 року збройні формування окупаційної влади країни-агресора російської федерації встановили та здійснюють фактичний контроль території м. Старобільськ та Старобільського району Луганської області, а тому вказана територія знаходиться під окупацією збройних формувань Російської Федерації.

Відповідно до ч. 1 ст. 184 КПК України, клопотання про застосування запобіжного заходу подається до місцевого загального суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться орган досудового розслідування.

Таким чином положення ст. 184 КПК України визначають територіальну підсудність розгляду судових справ за клопотаннями слідчого або прокурора.

Відповідно до Положення про слідчі відділи Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську, затвердженого наказом в.о. директора Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську № 20 ДСК від 14.09.2021 року, Другий слідчий відділ (з дислокацією у м. Сєвєродонецьку Луганської області) здійснює свою діяльність та розташований за адресою: вул. Єгорова, 26, м. Сєвєродонецьк Луганської області, та який здійснює розслідування кримінальних правопорушень, вчинених на територіях та населених пунктах, розташованих на території Луганської області.

Відповідно до листа Касаційного кримінального суду у складі Верховного суду № 292/0/158-21 від 15.04.2021 року визначено територіальну підсудність за місцем знаходження (реєстрації) відповідного органу досудового розслідування, зокрема, Другого слідчого відділу (з дислокацією у м. Сєвєродонецьку) Луганської області за Сєвєродонецьким міським судом Луганської області та Луганським апеляційним судом.

Сєвєродонецьким міським судом Луганської області ухвалено наказ про припинення роботи (діяльності) Сєвєродонецького міського суду Луганської області з 24.02.2022 року до вирішення питання щодо її відновлення у встановленому законодавством порядку.

Відповідно до вимог КПК України, клопотання про забезпечення заходів безпеки у вказаному кримінальному провадженні безпосередньо подаються до Сєвєродонецького міського суду Луганської області, оскільки Другий слідчий відділ (з дислокацією у місті Сєвєродонецьку) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у місті Краматорську, знаходиться за адресою: вул. Єгорова, 26, м. Сєвєродонецьк Луганської області.

Водночас, в зв`язку з введенням воєнного стану на території України та неможливістю Сєвєродонецьким міським судом Луганської області здійснювати правосуддя під час воєнного стану, розпорядженням Верховного Суду № 1/0/9-22 від 06.03.2022, відповідно до ч. 7 ст. 147 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», змінено територіальну підсудність судових справ з Сєвєродонецького міського суду Луганської області на Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області.

Під час судового розгляду прокурор підтримала своє клопотання з підстав, викладених у клопотанні.

Захисник заперечувала проти задоволення клопотання.

Дослідивши клопотання та надані письмові докази, слідчий суддя вважає, що дане клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою задоволенню не підлягає з таких підстав.

Ухвалою слідчого судді від 18.10.2022 року задоволено клопотання про надання дозволу на затримання підозрюваного ОСОБА_5 у кримінальному провадженні, внесеному 24.06.2022 року до ЄРДР за № 62022050020000284, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України.

На теперішній час в Україні наявна різна практика розгляду слідчими суддями клопотання щодо дозволу на затримання підозрюваного або обвинуваченого з метою приводу. Найчастіше слідчі судді вимагають формального підтвердження факту завчасного повідомлення особі про підозру. Водночас наявні випадки надання дозволу на затримання без попереднього повідомлення особі про підозру, в яких слідчі судді керуються загальними засадами кримінального судочинства. Слідчі судді не мають уніфікованого підходу до вирішення питання щодо одночасно поданих клопотань: 1) про дозвіл на затримання та 2) про обрання запобіжного заходу. Зокрема, наявні практики задоволення першого та відмови у задоволенні другого через фізичну відсутність особи, котра підлягає триманню під вартою. Паралельно наявні й практики одночасного винесення рішення щодо обох клопотань та закріплення їх в одній ухвалі, якою задовольняється перше та відмовляється у задоволенні другого клопотання. Крім того, наявні й практики задоволення першого клопотання та зупинення провадження або відкладення розгляду другого клопотання до моменту затримання особи.

Вирішуючи це питання слід звернути увагу на наступне.

Так, відповідно до п. 18 ч. 1 ст. 3 КПК України слідчий суддя - суддя суду першої інстанції, до повноважень якого належить здійснення у порядку, передбаченому цим Кодексом, судового контролю за дотриманням прав, свобод та інтересів осіб у кримінальному провадженні, та у випадку, передбаченомустаттею 247цього Кодексу, - голова чи за його визначенням інший суддя відповідного апеляційного суду. Слідчий суддя (слідчі судді) у суді першої інстанції обирається зборами суддів зі складу суддів цього суду.

Повноваження слідчого судді в кримінальному процесі можна поділити на три основні групи: повноваження слідчого судді при застосуванні заходів процесуального примусу на стадії досудового розслідування кримінальної справи; повноваження слідчого судді при розгляді скарг на дії та рішення особи, яка здійснює дізнання, слідчого чи прокурора; повноваження слідчого судді при проведенні слідчих дій, які обмежують конституційні права людини і громадянина.

Перша група повноважень слідчого судді стосується прийняття рішення при розгляді подання органу дізнання, слідчого та прокурора про застосування заходів процесуального примусу до підозрюваного, обвинуваченого. Рішення про застосування всіх без винятку запобіжних заходів: це виключна компетенція слідчого судді, оскільки останні в тій чи іншій мірі обмежують конституційні права та свободи людини; слідчому судді належить право на скасування або зміну обраного заходу кримінального процесуального примусу; до компетенції слідчого судді віднесені й питання про короткострокове примусове медичне лікування (примусове годування) особи, яка тримається під вартою. Статтею 204 КПК України передбачена заборона затримання особи без дозволу слідчого судді, суду у випадку, якщо вона підозрюється або обвинувачується у тому ж кримінальному правопорушенні.

До інших повноважень слідчого судді на стадії досудового розслідування віднесено надання дозволу на: проникнення до житла чи іншого володіння особи (стаття 233 КПК України); проведення обшуку (стаття 234 КПК України); проведення огляду у випадку, якщо його необхідно провести в житлі чи іншому володінні особи (ст. 237 КПК України); проведення огляду трупа, якщо він провадиться одночасно з оглядом місця події, яким є житло чи інше володіння особи (ч. 2 ст. 238 КПК України); вирішення питання про залучення експерта у разі відмови слідчого, прокурора в задоволенні клопотання сторони захисту про таке залучення (ст. 244 КПК України); вирішення питання про відбирання біологічних зразків, необхідних для проведення експертизи, у разі відмови особи добровільно їх надати (ч. 3 ст. 245 КПК України); направлення особи до відповідного медичного закладу для проведення психіатричної експертизи (ч. 2 ст. 509 КПК України).

Отже, слідчий суддя фактично у кримінальному провадженні виступає гарантом дотримання і захисту прав, свобод та інтересів підозрюваних і обвинувачених осіб. Перевага інституту слідчого судді полягає в тому, що він не належить до системи правоохоронних органів, які безпосередньо проводять розслідування, він є об`єктивною і незалежною, неупередженою фігурою, яка може приймати самостійні рішення.

Однією з найсуттєвіших змін у межах реформування кримінального процесу протягом останніх років стало запровадження судового контролю за стадією досудового розслідування. Для здійснення цих функцій було запроваджено окрему функціональну ланку у межах діяльності суду - слідчого суддю. Передбачалося, що у такий спосіб буде сформований дієвий інструмент для захисту прав людини від непропорційного втручання з боку слідчих, детективів, прокурорів. Фактично, саме слідчі судді мали би постійно знаходити справедливий баланс між державним інтересом ефективно розслідувати факти вчинення злочинів та не допущенням надмірного і непропорційного втручання в нормальну життєдіяльність громадян, навіть у випадку, коли є підстави вважати, що вони можуть бути причетними до вчинення злочину. Проте гарантії презумпції невинуватості мають бути непорушними.

Таким чином слідчий суддя вважає, що при вирішенні даного клопотання слідчий суддя повинен керуватися лише вимогами закону, не допускати самостійного розширення своїх повноважень та застосовувати лише національне та міжнародне законодавство. Слідчий суддя також вважає, що, оскільки жодним нормативним актом не передбачене рішення слідчого судді окрім задоволення клопотання, відмова в задоволенні клопотання та в обмежених випадках повернення клопотання, слідчий суддя не має повноважень щодо зупинення розгляду клопотання.

Крім того. У відповідності до ч. 1 ст. 191 КПК України затримана на підставі ухвали слідчого судді, суду особа не пізніше тридцяти шести годин з моменту затримання повинна бути звільнена або доставлена до слідчого судді, суду, який постановив ухвалу про дозвіл на затримання з метою приводу.

Однак ця норма фактично суперечить деяким нормам міжнародного права, в тому числі й Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Так, відповідно до статті 5 зазначеної Конвенції:

1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

a) законне ув`язнення особи після засудження її компетентним судом;

b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов`язку, встановленого законом;

c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою допровадження його до компетентного органу;

e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;

f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в`їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.

2. Кожен, кого заарештовано, має бути негайно поінформований зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення, висунуте проти нього.

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннямипідпункту "с"пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з`явитися на судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування.

Статтею 6 цієї ж Конвенції визначено:

1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього;

b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

e) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, - одержувати безоплатну допомогу перекладача.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, при визначенні цивільних прав і обов`язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що пред`являється особі.

Ключовими принципами статті 6 є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Право на суд покриває надзвичайно широке поле різноманітних категорій - воно стосується як інституційних та організаційних аспектів, так і особливостей здійснення окремих судових процедур. Своєрідним механізмом, який дозволяє розуміти, тлумачити та застосовувати Конвенцію є практика Європейського суду з прав людини (далі Суд), яку він викладає у своїх рішеннях.

Враховуючи той факт, що право на справедливий суд займає основне місце у системі глобальних цінностей демократичного суспільства, Європейський суд у своїй практиці пропонує досить широке його тлумачення.

Так, у справіDelcourt v. BelgiumСуд зазначив, що«у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення».

У справіBellet v. FranceСуд зазначив, що«стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права».

Як свідчить позиція Суду у багатьох справах, основною складовою права на суд є право доступу, в тому розумінні, що особі має бути забезпечена можливість звернутись до суду для вирішення певного питання, і що з боку держави не повинні чинитись правові чи практичні перешкоди для здійснення цього права.

У своїй практиці Європейський суд неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у 6 § 1 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддане допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що сама суть права буде зведена нанівець. Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 § 1, якщо воно не переслідує легітимної мети та не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див.Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany).

Практика Європейського суду щодо України стосовно гарантій, закріплених статтею 6 § 1, знайшла своє відображення у справах, які стосуються права доступу до суду та справедливого судового розгляду.

Так, у справі«Трегубенко проти України»заявник скаржився, що остаточне і обов`язкове судове рішення, винесене на його користь, було скасовано в порядку нагляду, а також що судове провадження в його справі було несправедливим. Крім того, заявник скаржився, що йому було відмовлено у доступі до суду для визначення його цивільних прав.

Слід зазначити, що на час розгляду цієї справи глава 42 Цивільного процесуального кодексу України передбачала можливість перегляду остаточних і обов`язкових рішень суду в порядку нагляду.

Розглянувши обставини цієї справи, Суд зауважив, що, дозволяючи внесення протесту згідно з цим правилом, Верховний Суд України звів нанівець увесь судовий розгляд, що завершився прийняттям остаточного та обов`язкового рішення, і тому порушив принцип res judicata щодо рішення, яке, крім того, вже було частково виконано.

У своїй практиці Суд дотримується тієї думки, що це питання має розглядатися з урахуванням принципу юридичної визначеності, а не просто як втручання з боку виконавчої влади. Тому у вказаній справі Суд дійшов висновку, що, застосовувавши процедуру нагляду з метою скасування судового рішення, винесеного на користь заявника, Пленум Верховного Суду України порушив принцип юридичної визначеності та право заявника на доступ до суду, гарантоване статтею 6 § 1 Конвенції.

Аналогічного висновку щодо скасування остаточного судового рішення, Суд дійшов у справах«Науменко проти України», «Полтораченко проти України» та «Тімотієвич проти України». Суд визнав, що у згаданих справах, в яких мали місце скасування рішень, які набули статусу остаточних та мали обов`язковий характер, було порушено статтю 6 § 1 Конвенції.

Як свідчить практика звернень громадян зі скаргами до Європейського суду, поняття «справедливий суд» може тлумачитись досить неоднозначно. Як правило особи, які не досягли у судовому провадженні бажаного результату, не завжди можуть уточнити, у чому конкретно полягала неповага з боку національних судів до їх права на справедливий суд. У багатьох випадках скарга на несправедливий судовий розгляд полягає у запереченні результату судового розгляду справи та тверджень щодо помилок стосовно фактів та права.

У зв`язку з цим слід нагадати позицію Суду, який зазначив, що згідно зі ст. 19 Конвенції, його функції полягають у забезпеченні Високими Договірними Сторонами їхніх зобов`язань за Конвенцією та протоколами до неї. Зокрема, питання помилок щодо фактів та права, які начебто були припущені національним судом, не належить до компетенції Суду доти, доки такі помилки не порушують прав та свобод, що захищаються Конвенцією (див.Garcia Ruiz v. Spain). Більше того, тоді як ст. 6 Конвенції гарантує право на справедливий суд, вона не встановлює ніяких правил стосовно допустимості доказів чи способу їх оцінки. Це питання регулюється, головним чином, національними законодавством та судами. Суд нагадує, що хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди аргументувати прийняті ними рішення, це не можна розуміти як вимогу надавати вичерпну відповідь на кожне питання, підняте стороною під час судового розгляду справи.

Так, у справі «Мельничук проти України» заявник скаржився на несправедливе рішення національних судів у його справі, посилаючись на національне законодавство. Суд, розглянувши матеріали, надані заявником, вирішив, що заявник не надав доказів щодо скарги про порушення у цій справі процесуальних гарантій, передбачених ст. 6 Конвенції і вирішив, що заява є очевидно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до пп. 3 та 4 ст. 35 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі«Мельничук проти України»).

Наступною гарантією, що закріплена п. 1 статті 6 Конвенції є незалежність та безсторонність судової влади. Слід зазначити, що Європейським судом у багатьох справах було визначено принципи, за якими суд можна визначити як безсторонній.

Зокрема, у справі«Pullar v. United Kingdom»Суд вказав, що судова практика передбачає два критерії для встановлення безсторонності суду в сенсі п. 1 ст. 6 Конвенції. По-перше, потрібно встановити, що суд був суб`єктивно безсторонній, тобто жоден із його членів відкрито не проявляв упередженість та особисту зацікавленість. Особиста безсторонність презюмується доти, доки не буде доведено інше. По-друге, суд повинен бути об`єктивно безсторонній, тобто передбачається існування достатніх гарантій, щоб виключити будь-які сумніви щодо цього».

Що стосується практики Суду у питаннях незалежності судової влади України, то вони були розглянуті Судом у справі«Совтрансавто-Холдинг проти України». Рішення у цій справі створило прецедент, який має значний вплив на подальшу практику як українського судочинства, так і самого Європейського суду.

У цій справі заявник наполягав на тому, що незаконне збільшення частки капіталу в акціонерному товаристві мало наслідком втрату заявником контролю за діяльністю підприємства та його майном.

Заявник наголошував на тому, що його справа не була розглянута справедливо та протягом розумного строку незалежним і безстороннім судом. Він також скаржився на відсутність відкритого слухання при розгляді його справи.

У своєму рішенні Європейський суд проаналізував діяльність господарських судів України, у тому числі і Вищого господарського суду України, під час розгляду справи, у якій стороною виступало російське підприємство «Совтрансавто Холдінг», і констатував, що суди допустили порушення права юридичної особи на справедливий судовий розгляд справи, який мав також вплив на право власності заявника.

Так, Суд вкотре звернув увагу на процедуру внесення протесту як на таку, що не відповідає принципу юридичної визначеності. Також Суд висловив свою стурбованість щодо різних та часто суперечливих підходів до застосування та тлумачення внутрішнього законодавства українськими судовими органами. Врешті-решт, Суд звернув увагу на численні випадки втручання українських органів державної влади найвищого рівня в судове провадження в цій справі.

Суд дійшов висновку, що втручання, з огляду на його зміст та спосіб здійснення, було таким, що суперечило поняттю «безсторонній і незалежний суд» в сенсі статті 6 § 1 Конвенції.

Статтею 6 Конвенції також гарантується право на розгляд справи судом у «розумні строки». Слід відмітити, що у своїй практиці Суд підходив до цієї проблеми дуже індивідуально. Разом із тим, були встановлені певні критерії, в світлі яких слід оцінювати тривалість провадження це: складність справи; поведінка заявника; дії відповідних органів. Ці питання аналізувались судом у справі«Странніков проти України», де Суд дійшов висновку, що тривалість оскаржуваного процесу була надмірною та не відповідала вимозі «розумності строку».

У вказаній справі заявник звернувся до суду з позовом про визнання його засновником підприємства-відповідача та відшкодування моральної шкоди. Судовий процес у справі було розпочато у травні 1995 року. Після розгляду усіх документів, які були йому надані, Суд дійшов висновку, що у справі загальна тривалість оскаржуваного процесу є надмірною та не відповідає вимозі «розумності строку». Суд наголосив, що оскаржуваний процес закінчився 26 січня 2004 року, коли заявнику була виплачена заборгованість. Таким чином, провадження тривало близько 8 років та 8 місяців для 4 інстанцій (включаючи інстанції виконання), тобто близько 6 років та 4 місяців після визнання Україною права особи на подання індивідуальної заяви до Суду.

Справа«Науменко проти України»також розглядалась Судом на предмет «розумності строку» судового розгляду скарг заявниці, що стосувались отримання нею соціальних пільг та пенсії як ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС.

Суд, оцінюючи тривалість провадження у справі заявниці в світлі встановлених своєю практикою критеріїв, дійшов висновку, що поведінка заявниці протягом розгляду справи була належною. Також Суд зазначив, що провадження щодо отримання компенсації було наслідком зменшення розміру пенсії заявниці та позбавлення її пільг, наданих їй як ліквідатору наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. В світлі цих обставин та враховуючи складне фінансове становище заявниці та стан її здоров`я, розгляд справи мав для неї безсумнівно важливе значення. Суд наголосив на тому, що для заявниці було життєвою необхідністю вимагати скорішого вирішення її скарг.

Враховуючи тривалість провадження після 11 вересня 1997 року (5 років, 8 місяців і 1 день), Суд дійшов висновку, що при вирішенні справи заявниці мала місце необґрунтована затримка і у цій справі мало місце порушення статті 6 § 1 Конвенції у тому сенсі, що «цивільні права» заявниці були визначені з порушенням «розумного строку».

Іншого висновку щодо тривалості провадження Суд дійшов у справі«Полтораченко проти України», де заявник скаржився на невиправдано довгу тривалість провадження та несправедливість цього провадження через скасування за протестом голови Верховного суду АРК в порядку нагляду остаточного та обов`язкового рішення, винесеного на його користь.

Оцінюючи тривалість провадження у справі заявника в світлі встановлених своєю практикою критеріїв, Суд зазначив, що предмет судового розгляду не був особливо складним, але передбачав деякі складнощі щодо встановлення суми компенсації, яка підлягала виплаті заявнику. Проте Суд зазначив, що не дивлячись на відкладення справи та скасування в кінцевому порядку остаточного рішення, винесеного на користь заявника, провадження у цілому з безперервним судовим розглядом не перевищило три роки та два місяці. Тому Суд дійшов висновку, що тривалість сама собою не перевищувала таку, яка може вважатися «розумною».

Аналізуючи практику Європейського суду з прав людини щодо України можна зробити висновок, що причини порушення прав людини частіше за все полягають у недосконалому законодавстві нашої держави або в його практичному застосуванні державними органами та судовими інстанціями.

30 березня 2006 року набув чинності Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». Зазначений Закон встановлює обов`язкове здійснення юридичної експертизи всіх законопроектів, а також підзаконних нормативних актів, на які поширюється вимога державної реєстрації. Також Законом передбачено здійснення перевірки чинних законів і підзаконних актів на відповідність Конвенції та практиці Суду.

Важливо підкреслити, що відповідно до вказаного Закону суди України при розгляді справ повинні застосовувати Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Таким чином слідчий суддя вважає, що клопотання прокурора про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у даному кримінальному провадженні повинне бути розглянуто без урахування результатів розгляду клопотання про надання дозволу на затримання та в строки, визначені діючим законодавством, що повністю відповідатиме поняттям «компетентний суд» та «в розумні строки». Навпаки, зупинення провадження у цьому клопотанні фактично порушить зазначені принципи міжнародного права.

Слідчий суддя також проаналізував практику національного законодавства в питанні розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою після задоволення клопотання про затримання з метою приводу.

Так, Ухвалою слідчого судді Вищого антикорупційного суду частково задоволено клопотання старшого детектива Національного антикорупційного бюро України, погоджене прокурором Спеціалізованої антикорупційної прокуратури, та обрано, запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.

Ухвалою Апеляційної палати Вищого антикорупційного суду апеляційне провадження за апеляційною скаргою захисника на вказану ухвалу закрито, а апеляційну скаргу із доданими до неї матеріалами повернуто.

Апеляційний суд дійшов висновку, що зазначена ухвала слідчого судді, постановлена в порядку ч. 6 ст. 193 Кримінального процесуального кодексу України, оскарженню в апеляційному порядку не підлягає.

Суд апеляційної інстанції, що рішення слідчого судді про обрання особі, яка перебуває в міжнародному розшуку, за її відсутності запобіжного заходу у виді тримання під вартою за своєю правовою природою є дозволом на затримання особи з метою приводу, оскільки після затримання особи на підставі ухвали, постановленої в порядку ч. 6 ст. 193 КПК, не пізніше як через 48 годин з часу її доставки до місця кримінального провадження слідчий суддя, суд за участю підозрюваного, обвинуваченого розглядає питання про застосування обраного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або його зміну на більш м`який запобіжний захід, про що постановляє ухвалу.

Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду не погодилася з таким висновком.

Об`єднана палата дійшла висновку, що рішення слідчого судді, суду про обрання запобіжного заходу, прийняте в порядку ч. 6 ст. 193 КПК, за своїм правовими наслідками підпадає під поняття «постанова про утримання під вартою» в розумінні ст. 25 Європейської конвенції про видачу правопорушників.

Так, процедура, передбачена в ч. 6 ст. 193 КПК України, є випадком, який дозволяє суду розглянути клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та обрати такий запобіжний захід за відсутності підозрюваного, обвинуваченого лише у разі доведення прокурором наявності підстав, передбачених ст. 177 КПК України, а також наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений виїхав та/або перебуває на тимчасово окупованій території України, території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, та/або оголошений у міжнародний розшук.

Слідчий суддя, суд розглядає клопотання про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та може обрати такий запобіжний захід за відсутності підозрюваного, обвинуваченого лише у разі доведення прокурором наявності підстав, передбаченихстаттею 177цього Кодексу, а також наявності достатніх підстав вважати, що підозрюваний, обвинувачений виїхав та/або перебуває на тимчасово окупованій території України, території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, та/або оголошений у міжнародний розшук. У такому разі після затримання особи і не пізніш як через сорок вісім годин з часу її доставки до місця кримінального провадження слідчий суддя, суд за участю підозрюваного, обвинуваченого розглядає питання про застосування обраного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або його зміну на більш м`який запобіжний захід, про що постановляє ухвалу.

У такому разі після затримання особи і не пізніш як через сорок вісім годин з часу її доставки до місця кримінального провадження слідчий суддя, суд за участю підозрюваного, обвинуваченого розглядає питання про застосування обраного запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою або його зміну на більш м`який запобіжний захід, про що постановляє ухвалу. Об`єднана палата вважає, що такий імперативний обов`язок покладено на слідчого суддю, суд саме з метою дотримання прав та законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого на участь у судовому розгляді та реалізації відповідних прав.

У даному випадку обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за відсутності підозрюваного, обвинуваченого, хоча й не призводить до негайного взяття особи під варту, однак виступає правовою підставою для затримання і доставки цієї особи до місця кримінального провадження.

Після затримання особи за межами України, слідчий, прокурор, який здійснює нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування, або суд, який розглядає справу чи яким ухвалено вирок, готує клопотання про видачу особи в Україну, до якого серед інших документів обов`язково додається засвідчена копія ухвали слідчого судді або суду про тримання особи під вартою, якщо видача запитується для притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 575 КПК України).

Тобто, ухвала про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є документом, на підставі якого здійснюється затримання особи за межами України, ухвалюється рішення про застосування екстрадиційного арешту для забезпечення видачі особи з метою притягнення до кримінальної відповідальності та здійснюється доставка особи на території України до місця кримінального провадження.

ВС зазначив, що при цьому час затримання такої особи фактично може перевищувати 30 діб - тримання під вартою за ст. 59 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, 40 діб - тимчасовий арешт за ст. 16 Європейської конвенції про видачу правопорушників та 60 діб - строк дії ухвали про тримання під вартою за ч. 1 ст. 197 КПК.

ВС зауважив, що на відміну від затриманої особи з метою приводу, яка має гарантії не пізніше 36 годин з моменту затримання бути звільненою або доставленою до слідчого судді, суду, який постановив ухвалу про дозвіл на затримання з метою приводу, затримана особа на підставі ухвали слідчого судді, суду, постановленої в порядку ч. 6 ст. 193 КПК, може бути затриманою і утримуватись під вартою протягом усього часу, необхідного для екстрадиції та доставки її до місця кримінального провадження.

Отже, обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 193 КПК, має правовим наслідком обмеження права на свободу та особисту недоторканність.

ВС наголосив, що ототожнення такого порядку обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з дозволом на затримання особи з метою приводу є неприпустимим, оскільки розгляд клопотання про дозвіл на затримання з метою приводу здійснюється в іншому порядку в закритому судовому засіданні за участю прокурора, судом перевіряються інші (відмінні) підстави і обставини, а також ухвала про дозвіл на затримання з метою приводу має інші правові наслідки та терміни дії, ніж ухвала про застосування запобіжних заходів.

Затримана на підставі ухвали слідчого судді, суду особа не пізніше 36 годин з моменту затримання повинна бути звільнена або доставлена до слідчого судді, суду, який постановив ухвалу про дозвіл на затримання з метою приводу (ст. 191 ч. 1 КПК). У випадку затримання особи на підставі ухвали слідчого судді, суду, постановленої в порядку ч. 6 ст. 193 КПК, такі гарантії в затриманої особи відсутні та залежать від законодавства країни, в якій вона перебуває, а також часу, необхідного для екстрадиції та доставки до місця кримінального провадження, що може перевищувати 60 днів.

А закриття апеляційного провадження судом апеляційної інстанції позбавило сторону захисту можливості перевірки за її ініціативою судового рішення, яким обмежується право на свободу та особисту недоторканість підозрюваної.

Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду, виходячи із системного аналізу норм Конвенції, Європейської конвенції про видачу правопорушників, Конституції України, глави 18 КПК, рішень Конституційного Суду України та ЄСПЛ, дійшла висновку, що ухвала слідчого судді, суду про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, постановлена в порядку ч. 6 ст. 193 КПК, на підставі п. 2 ч. 1 ст. 309 КПК може бути оскаржена в апеляційному порядку (постанова від 14.02.2022 у справі№ 991/3440/20).

Таким чином слідчий суддя вважає, що розгляд даного клопотання не може бути пов`язаний з результатами розгляду клопотання про затримання з метою приводу, оскільки законодавець дійсно передбачив навіть різні порядки розгляду цих клопотань, різні підстави для їх задоволення, різні обставини, що вивчаються судом під час розгляду клопотань.

Відповідно до ч. 1 ст.193 КПК України розгляд клопотання про застосування запобіжного заходу здійснюється за участю прокурора, підозрюваного, обвинуваченого, його захисника, крім випадків, передбаченихчастиною шостоюцієї статті.

Як вбачається з наведеного, доказів про те, що ОСОБА_5 перебуває на тимчасово окупованій території України прокурором надано не було. А тому розглянути клопотання в порядку ч. 6 ст. 193 КПК України не можливо.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 177, 178, 189, 193 КПК України, слідчий суддя, -

ПОСТАНОВИЛА:

В задоволенні клопотання слідчого Другого слідчого відділу (з дислокацією у м. Сєвєродонецьку) Територіального управління Державного бюро розслідувань, розташованого у м. Краматорську ОСОБА_3 , погоджене з прокурором Луганської обласної прокуратури ОСОБА_4 про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою підозрюваному ОСОБА_5 у кримінальному провадженні, внесеному 24.06.2022 року до ЄРДР за № 62022050020000284, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК України, - відмовити.

На ухвалу може бути подано апеляційну скаргу безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом п`яти днів з дня її проголошення.

Суддя ОСОБА_1