П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

___________________________________________________________________________________

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 жовтня 2022 р.м.ОдесаСправа № 420/2187/22Головуючий в 1 інстанції: Корой С.М.

П`ятий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

судді-доповідачаШляхтицького О.І.,

суддів: Семенюка Г. В., Домусчі С.Д.,

розглянувши в порядку письмового провадження в місті Одесі апеляційну скаргу Служби безпеки України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30.06.2022 по справі №420/2187/22 за позовом ОСОБА_1 до Центрального управління Служби безпеки України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог.

Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом у якому просив:

- визнати протиправною бездіяльність Центрального управління Служби безпеки Україні щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 коштів за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 31 жовтня 2019 року по день фактично виплати стягнутих коштів, а саме по 11 листопада 2021 року;

- зобов`язати Центральне управління Служби безпеки України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 31 жовтня 2019 року по день по день фактичної виплати стягнутих коштів, а саме по 11 листопада 2021 року у розмірі 789 993,45 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач, з посиланням на фактичні обставини справи, зокрема, щодо прийняття судом рішення по справі №420/13032/21, зазначав, що станом на момент подання позову, судовий спір по справі №420/13032/21 вирішено на користь ОСОБА_1 та Центральним управлінням Служби безпеки України сплачено визначену судом суму у добровільному порядку, тобто вищезазначене рішення по справі №420/13032/21, в частині зобов`язання Центрального управління Служби безпеки України нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2019 рік у розмірі 75349,58 грн. - виконано. Після здійснення виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, відповідачем не було виплачено позивачу грошову компенсацію за час затримки розрахунку вищевказаних сум при звільненні. Позивач зазначає, що вказана бездіяльність відповідача, яка полягає у не здійсненні виплати грошової компенсації за час затримки розрахунку при звільненні є протиправною, а відповідні суми підлягають стягненню на користь позивача.

14.02.2022 року від представника відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому вказано, що Служби безпеки України не погоджується з позовними вимогами, вважає їх безпідставними, необґрунтованими та заперечує проти їх задоволення.

На думку відповідача, статтею 117 КЗпП України, на яку посилається позивач в обґрунтування позовних вимог, спірні правовідносини не регулюються, оскільки вони виникли не у зв`язку з розміром належних йому при звільненні сум.

Також у відзиві, з посиланням на положення ст. 19, ст. 21 Закону України «Про Службу безпеки України», ст. 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», ст. 3 КЗпП України ОСОБА_1 проходив військову службу в СБУ, що підтверджується ним у позові особисто. При цьому, позивач не укладав трудовий договір із СБУ, не перебував у трудових відносинах з відповідачем та не мав статусу працівника СБУ, а тому на нього не поширювалося законодавство про працю. Таким чином, згідно з абзацом четвертим частини дев`ятої статті 1 Закону України "Про військовий обов`язок i вiйськову службу" на день звільнення з військової служби (31.10.2019) ОСОБА_1 мав статус військовослужбовця та проходив військову службу в СБУ.

Зважаючи на викладене, Служба безпеки України вважає, що є безпідставними твердження позивача про порушення СБУ вищезазначених положень КЗпП України при звільненні його з військової служби.

Крім того зазначає, що ОСОБА_1 сам вказує, що він отримував саме грошове забезпечення, а не заробітну плату. Отже, на думку відповідача, є безпідставними та помилковими посилання ОСОБА_1 на положення статей 116, 117 КЗпП України, оскільки він проходив військову службу в СБУ, а не був працівником, який уклав трудовий договір із відповідачем.

Зважаючи на вищевикладене, Служби безпеки України просила суд відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Одеський окружний адміністративний суд адміністративний позов ОСОБА_1 до Центрального управління Служби безпеки України про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії задовольнив частково.

Визнав протиправною бездіяльність Центрального управління Служби безпеки Україні щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 коштів за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 31 жовтня 2019 року по день фактично виплати стягнутих коштів, а саме по 11 листопада 2021 року.

Зобов`язав Центральне управління Служби безпеки України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 31 жовтня 2019 року по день по день фактичної виплати стягнутих коштів, а саме по 11 листопада 2021 року у розмірі 33369,10 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовив.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погоджуючись з даним рішенням суду представник Служби безпеки України подав апеляційну скаргу.

В апеляційній скарзі зазначено, що рішення судом першої інстанції ухвалене з порушенням норм процесуального та неправильним застосуванням норм матеріального права, неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків суду обставинам справи, недоведеністю обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції вважав встановленими, у зв`язку з чим просить його скасувати та ухвалити нову постанову, якою у задоволенні адміністративного позову відмовити.

Апелянт, мотивуючи власну правову позицію, акцентує на таких обставинах і причинах незаконності і необґрунтованості оскаржуваного судового рішення:

- судом першої інстанції помилково встановлено, що ОСОБА_1 має право на виплату середньоденного грошового забезпечення за час затримки проведення розрахунку при звільненні з військової служби в порядку статей 116, 117 КЗпП, оскільки військовослужбовці не перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами організаціями усіх форм власності, а ОСОБА_1 , проходив в органах СБУ саме військову службу, а не перебував на посаді державного службовця чи працівника;

- апелянт вважає, що оскільки позивача звільнено з військової служби 31.10.2019, підстави до заявлення вимог, пов`язаних з несвоєчасним розрахунком при звільненні, у тому числі стягнення середнього заробітку за час затримки виплат, виникли у нього вже з дня звільнення з військової служби 31.10.2019. В свою чергу ОСОБА_1 лише 28.01.2022, більш ніж через 2 роки після звільнення з військової служби) звернувся до Одеського окружного адміністративного суду щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки сплати належних при звільненні сум. При цьому, поважності причин пропуску строку звернення до суду позивачем не вказано та доказів цього не надано.

04.08.2022 до суду апеляційної інстанції від позивача надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач зазначає, що обставини викладені у апеляційній скарзі не спростовують висновків суду першої інстанції та не підтверджують порушення судом норм матеріального та процесуального права, а рішення суду першої інстанції прийнято з додержанням вимог законодавства.

Крім того вказує, що Служба безпеки України не має статусу учасника справи та подали до суду апеляційну скаргу саме як особа, яка не брала участь у справі, але вважає, що суд першої інстанції вирішив питання про його права та обов`язки. Вважає, що рішенням суду першої інстанції права, свободи, інтереси та обов`язки Служби безпеки України не вирішувались.

З огляду на зазначене, просить суд апеляційної інстанції у задоволенні апеляційної скарги відмовити у повному обсязі та закрити апеляційне провадження.

Обставини справи.

Як встановлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 проходив військову службу в органах Служби безпеки України з 15.07.1993 по 31.10.2019.

26.12.2002 ОСОБА_1 отримав статус учасника бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 .

Наказом Голови Служби безпеки України від 31.10.2019 № 1461-ОС відповідно до Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України було звільнено з військової служби за підпунктом «а» пункту 61, підпунктом «в» (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) пункту 2 частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у запас Служби безпеки України генерал-майора ОСОБА_1 (А-015999), який перебував у розпорядженні Голови Служби безпеки України за посадою начальника управління (генерал-майор) за підпунктом «б» пункту 48, виключивши його зі списків особового складу з 31 жовтня 2019 року.

Вважаючи протиправною бездіяльність щодо не нарахування та невиплати грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, як учасника бойових дій, за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 31.10.2019 позивач звернувся до суду з позовом по справі №420/13032/21.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 28 жовтня 2021 року по справі № 420/13032/21, яке набрало законної сили, позов ОСОБА_1 до Центрального управління Служби безпеки України про визнання протиправною бездіяльність, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення коштів за час затримки розрахунку при звільненні задоволено частково та:

- визнано протиправною бездіяльність Центрального управління Служби безпеки України щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористану додаткову відпустку, як учасника бойових дій, за період з 2015 року по 2019 рік, виходячи з грошового забезпечення станом на день звільнення з військової служби - 31.10.2019 року;

- зобов`язано Центральне управління Служби безпеки України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2019 рік у розмірі 75349,58 грн.

В даному рішенні вказано, що станом на час розгляду даної справи відповідач остаточного розрахунку із позивачем не провів, а тому відсутні підстави вважати, що права позивача у зазначеній частині при здійсненні такого розрахунку будуть порушені.

Тобто, з рішення Одеського окружного адміністративного суду від 28.10.2021 по справі № 420/13032/21 вбачається, що підставою для відмови у задоволенні вимог позивача про стягнення коштів за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 31.10.2019 по день винесення рішення по даній справі, а також стягнення компенсації витрат на правову допомогу була передчасність даної вимоги.

На виконання рішення суду справі № 420/13032/21 позивачу було нараховано до виплати суму компенсації у розмірі 74219,34 грн. та виплачено шляхом зарахування на банківський рахунок 11.11.2021 (а.с.42).

Вважаючи бездіяльність Центрального управління Служби безпеки Україні щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 коштів за час затримки розрахунку при звільненні, починаючи з 31 жовтня 2019 року по день фактично виплати стягнутих коштів, а саме по 11 листопада 2021 року протиправною, позивач звернувся до суду з позовною заявою.

Вказані обставини сторонами не заперечуються, а отже є встановленими.

Висновок суду першої інстанції.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що згідно з ч. 1 ст. 19 Закону України «Про Службу безпеки України» кадри Служби безпеки України складають: співробітники-військовослужбовці, працівники, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, а також військовослужбовці строкової служби. Порядок обліку кадрів Служби безпеки України затверджується Головою Служби безпеки України.

Згідно ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

З урахуванням того, що наказом Голови Служби безпеки України від 31.10.2019 № 1461-ОС відповідно до Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України було звільнено з військової служби за підпунктом «а» пункту 61, підпунктом «в» (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) пункту 2 частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у запас Служби безпеки України генерал-майора ОСОБА_1 (А-015999), який перебував у розпорядженні Голови Служби безпеки України за посадою начальника управління (генерал-майор) за підпунктом «б» пункту 48, виключивши його зі списків особового складу з 31 жовтня 2019 року, суд першої інстанції прийшов до висновку, що позивач проходив службу в органах Служби безпеки України як співробітник-військовослужбовець, а отже в даному випадку підлягають застосуванню положення КЗпП.

Окрім того, суд першої інстанції зазначив, щодо спірних правовідносин застосуванню підлягають положення частини другої статті 117 КЗпП України, оскільки на момент звільнення позивача з військової служби та виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення, 31.10.2019, позивачу не було виплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016-2017 роки, тобто не здійснено остаточного розрахунку. Натомість, грошові кошти на виконання рішення суду по справі № 420/13032/21 перераховано позивачу 11.11.2021.

Також, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, враховуючи те, що правове регулювання відшкодування працівнику середнього заробітку за порушення строків розрахунку при звільненні є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, з огляду на фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок, суд першої інстанції дійшов висновку, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та критеріям, визначених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі місячного грошового забезпечення позивача 33369,10 грн.

Колегія суддів погоджується з вказаними висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

Джерела права й акти їх застосування та оцінка суду.

За змістом частини 2 статті 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Надаючи оцінку правомірності дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури, встановлюючи при цьому чи прийняті (вчинені) ним рішення (дії): на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

За змістом статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Конституційний Суд України у пункті 3 мотивувальної частини Рішення від 20 березня 2002 року № 5-рп/2002, посилаючись на своє ж Рішення від 06 липня 1999 року № 8-рп/99, зауважив, що «служба в міліції, державній пожежній охороні передбачає ряд специфічних вимог, які дістали своє відображення у законодавстві. Норми, що регулюють суспільні відносини у цих сферах, враховують екстремальні умови праці, пов`язані з постійним ризиком для життя і здоров`я, жорсткі вимоги до дисципліни, професійної придатності, фахових, фізичних, вольових та інших якостей. Це повинно компенсуватись наявністю підвищених гарантій соціальної захищеності, тобто комплексу організаційно-правових та економічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту саме цієї категорії громадян як під час проходження служби, так і після її закінчення. Частина 5 статті 17 Конституції України покладає на державу обов`язки щодо соціального захисту не тільки таких громадян, а й членів їхніх сімей. Конституційний Суд України вважає, що ці положення поширюються і на службу в Збройних Силах України, Військово-Морських Силах України, в органах Служби безпеки України, прокуратури, охорони державного кордону України, податкової міліції, Управління державної охорони України, Державного департаменту України з питань виконання покарань тощо».

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року № 2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон № 2011-ХІІ).

За приписами ст. 1 Закону № 2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Згідно з ч. 2 1-2 Закону № 2011-ХІІ у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Положеннями абз. 1 ч. 1 ст. 9 Закону № 2011-ХІІ обумовлено, що держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів. Частина друга цієї ж статті передбачає, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Згідно зі ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується, та на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про Службу безпеки України» Служба безпеки України - державний орган спеціального призначення з правоохоронними функціями, який забезпечує державну безпеку України.

Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону України «Про Службу безпеки України» систему Служби безпеки України складають Центральне управління Служби безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби безпеки України.

Відповідно до ч. 3 ст. 9 Закону України «Про Службу безпеки України» Центральне управління Служби безпеки України, інші органи та установи, що входять у систему Служби безпеки України, є юридичними особами, мають печатку із зображенням державного герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в банках, у тому числі валютні.

Згідно з ч. 1 ст. 10 Закону України «Про Службу безпеки України» Центральне управління Служби безпеки України відповідає за стан державної безпеки, координує і контролює діяльність інших органів Служби безпеки України. До його складу входять апарат Голови Служби безпеки України та функціональні підрозділи: контррозвідки, військової контррозвідки, контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки, захисту національної державності, боротьби з корупцією і організованою злочинною діяльністю, інформаційно-аналітичний, оперативно-технічний, оперативного документування, слідчий, зв`язку, по роботі з особовим складом, адміністративно-господарський, фінансовий, військово-медичний та інші згідно з організаційною структурою Служби безпеки України.

Відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону України «Про Службу безпеки України» Начальники підрозділів Центрального управління Служби безпеки України: контррозвідки, військової контррозвідки, контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки, захисту національної державності, боротьби з корупцією і організованою злочинною діяльністю, інформаційно-аналітичного, оперативно-технічного, оперативного документування, слідчого, по роботі з особовим складом, інших підрозділів, визначених Президентом України, а також начальники регіональних органів - обласних управлінь Служби безпеки України призначаються на посади за поданням Голови Служби безпеки України та звільняються з посад Президентом України.

Згідно з ч. 1 ст.19 Закону України «Про Службу безпеки України» кадри Служби безпеки України складають: співробітники-військовослужбовці, працівники, які уклали трудовий договір із Службою безпеки України, а також військовослужбовці строкової служби. Порядок обліку кадрів Служби безпеки України затверджується Головою Служби безпеки України.

Відповідно до ст. 20 Закону України «Про Службу безпеки України» умови і порядок виконання своїх обов`язків співробітниками - військовослужбовцями Служби безпеки України визначаються укладеним договором (контрактом). На них, а також на військовослужбовців строкової служби поширюється порядок проходження військової служби у Збройних Силах України, визначений законодавством. Військовослужбовці Служби безпеки України приймають Військову присягу на вірність народу України.

Колегією суддів та судом першої інстанції встановлено, що наказом Голови Служби безпеки України від 31.10.2019 № 1461-ОС відповідно до Положення про проходження військової служби військовослужбовцями Служби безпеки України було звільнено з військової служби за підпунктом «а» пункту 61, підпунктом «в» (у зв`язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів) пункту 2 частини шостої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у запас Служби безпеки України генерал-майора ОСОБА_1 (А-015999), який перебував у розпорядженні Голови Служби безпеки України за посадою начальника управління (генерал-майор) за підпунктом «б» пункту 48, виключивши його зі списків особового складу з 31 жовтня 2019 року.

Тобто, позивач проходив службу в органах Служби безпеки України як співробітник-військовослужбовець.

Згідно ч. 1 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію», інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

З аналізу чинного законодавства слідує, що відносини публічної служби є предметом конституційного та адміністративного права. Підстави виникнення, проходження і припинення служби визначені не трудовим, а спеціальним законодавством, за приписами якого повинні розглядатися спори з участю публічних службовців. У разі відсутності відповідних положень у конституційному або адміністративному законодавстві суд може додатково застосувати трудове законодавство, якщо така можливість передбачена у спеціальному законі.

У разі, коли така можливість застосування трудового права у спеціальному законі не передбачена, то за правилами ч. 6 ст. 7 КАС України суд застосовує закон, який регулює подібні правовідносини (аналогія закону), а за відсутності такого закону виходить із конституційних принципів і загальних засад права (аналогія права), навівши у рішенні відповідні доводи.

Оскільки спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальності роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, колегія суддів суддів дійшла висновку про можливість застосування норм ст. ст. 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби в Збройних Силах України.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 01.03.2018 у справі № 806/1899/17 та від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16.

На підставі викладеного, положення КЗпП України поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення зі служби в Службі безпеки України та її територіальних органів.

Таким чином, на думку колегії суддів, суд першої інстанції правильно дійшов висновку про поширення положень ст. ст. 116, 117 КЗпП на спірні правовідносини.

Згідно з частиною першою статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Частиною першою статті 117 КЗпП України визначено, що у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені у статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

З аналізу зазначених законодавчих норм вбачається, що умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, виходячи зі змісту трудових правовідносин між працівником та підприємством, установою, організацією, під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Згідно з частиною другою статті 117 КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

При вирішенні даної справи, суд першої інстанції правильно не взяв до уваги посилання апелянта на правові висновки Верховного Суду у постановах від 06.06.2018 у справі №804/1782/16, вiд 27.06.2018 у справі №810/1543/17, з огляду на правову позицію Великої Палати Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах щодо стягнення з роботодавця середнього заробітку за час затримки остаточного розрахунку при звільненні у випадку визначення суми виплат судовим рішенням, яка викладена у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17. Так, Великою Палатою Верховного Суду у вказаному рішенні визначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Також, у постанові від 26 лютого 2020 року у справі № 821/1083/17 Великою Палатою Верховного Суду вказано, що у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 лютого 2020 року по справі № 821/1083/17 сформулювала такі висновки:

- умовами застосування частини першої статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку;

- під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо);

- аналізуючи застосування судами статей 116 та 117 КЗпП України, ЄСПЛ у рішенні вказав, що обґрунтуванню, наведеному судами, не вистачає чіткості і ясності, оскільки суди детально не розглянули двояку дію статті 117 КЗпП України, однак воно не свідчить про жодні прояви несправедливості чи свавілля, і процесуальні обмеження доступу заявниці до суду не застосовувались непропорційно;

- оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Відповідно до статті 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать.

Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Із системного тлумачення положень частин першої та другої статті 117 КЗпП України можна дійти висновку, що частина перша цієї статті стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору умисно або з необережності не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником, а частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем і колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, встановленими Цивільним кодексом України, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

Відповідна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 травня 2020 року № 810/451/17.

Колегією суддів встановлено, а сторонами не заперечується, що в день звільнення позивача з військової служби та виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення позивачу не було виплачено грошову компенсацію за невикористані календарні дні щорічної додаткової відпустки як учаснику бойових дій за 2016-2017 роки.

Позивача звільнено з 31.10.2019, а грошові кошти на виконання рішення суду по справі № 420/13032/21 перераховано позивачу 11.11.2021.

Таким чином, лише 11.11.2021 на виконання рішення суду здійснено виплату на користь позивача у позовному обсязі грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2019 рік у розмірі 75349,58 грн.

Вказане свідчить про наявність правових підстав для виплати позивачу середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 31.10.2019 по 11.11.2021, шляхом множення середньоденного розміру грошового забезпечення на кількість днів затримки виплати.

Як вбачається з даних довідки про нараховане грошове забезпечення позивача за останні 2 місяці, що передують виключенню зі списків особового складу, середньоденний розмір грошового забезпечення складає 1552,05 грн., за розрахунком позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні складає 789993,45 грн.

Так, згідно довідки №60 від 08.06.2021 місячне грошове забезпечення позивача у жовтні 2019 року склало 33369,10 грн (а.с.41).

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що визначена позивачем сума 789993,45 грн. не може вважатися співмірною, оскільки вона значно перевищує суми належних позивачеві при звільнені і визнаних у судовому порядку виплат.

Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду в постанові від 30 листопада 2020 року у справі №480/3105/19 зазначив, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця.

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, при цьому як вказала Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, необхідно враховувати:

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Можливість зменшення судом суми стягнення середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з урахуванням справедливого і розумного балансу між інтересами позивача і відповідача викладена також у постанові Верховного Суду від 04.09.2020 у справі №260/348/19.

Також Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц розглянула питання визначення пропорційного та співмірного розміру коштів, які підлягають стягненню з роботодавця у зв`язку з несвоєчасними виплатами працівникам. Зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно дост.117 КЗпП України, Суд зазначив, що необхідно враховувати наступне: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Відповідно до вказаної постанови, Верховний Суд прийшов до висновку, що з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про виплату належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково. При вирішенні цього питання суд враховує такі обставини, як розмір недоплаченої суми, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком працівника, обставини за яких було встановлено наявність заборгованості, дії відповідача щодо її виплати.

Таким чином, на думку колегії суддів, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, враховуючи те, що правове регулювання відшкодування працівнику середнього заробітку за порушення строків розрахунку при звільненні є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, з огляду на фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок, суд першої інстанції правильно дійшов висновку про те, що справедливим, пропорційним і таким, що відповідатиме обставинам цієї справи, які мають юридичне значення та наведеним вище критеріям, середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі місячного грошового забезпечення позивача 33369,10 грн.

Доводи апеляційної скарги.

Апелянт в апеляційній скарзі зазначає, що оскільки позивача звільнено з військової служби 31.10.2019, підстави до заявлення вимог, пов`язаних з несвоєчасним розрахунком при звільненні, у тому числі стягнення середнього заробітку за час затримки виплат, виникли у нього вже з дня звільнення з військової служби 31.10.2019. В свою чергу, позивач лише 28.01.2022, більш ніж через 2 роки після звільнення з військової служби звернувся до Одеського окружного адміністративного суду щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки сплати належних при звільненні сум. При цьому, поважності причин пропуску строку звернення до суду позивачем не вказано та доказів цього не надано.

Колегія суддів відхиляє вказані доводи апелянта з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачем разом з позовною заявою подано клопотання про поновлення строку на звернення до суду. У клопотанні зазначено, що 11.11.2021 позивачу надійшли грошові кошти визначені судом по справі №420/13032/21, отже з 11.11.2021 позивач має право на стягнення середнього заробітку за час затримки у проведені розрахунку. 18.11.2021 позивач звернувся до відповідача із претензією відповідно до якої просив серед іншого нарахувати та виплатити йому середній заробіток за час затримки у розрахунку при звільненні. 10.01.2022 року позивач отримав відповідь від відповідача від 22.12.2021 вих. №16/7843 щодо вищевказаної претензії, у якій відповідач не зазначає чи задовольняє, чи відмовляє у задоволенні вимоги про виплату йому середнього заробітку за час затримки у розрахунку при звільненні.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 03.02.2022 поновлено позивачу строк звернення до суду, прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі.

Відповідно до ч.ч.1, 2, 3 ст.122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів. Для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Частиною 5 статті 122 КАС України визначено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Відповідно до ч.1, ч.6 ст.121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення. Про поновлення або продовження процесуального строку, відмову у поновленні або продовженні процесуального строку суд постановляє ухвалу, яка не пізніше наступного дня з дня її постановлення надсилається особі, яка звернулася із відповідною заявою.

Згідно ч. 1, ч. 2 ст. 123 КАС України у разі подання особою позову після закінчення строків, установлених законом, без заяви про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані судом неповажними, позов залишається без руху. При цьому протягом десяти днів з дня вручення ухвали особа має право звернутися до суду з заявою про поновлення строку звернення до адміністративного суду або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку звернення до адміністративного суду будуть визнані неповажними, суд повертає позовну заяву.

Аналіз зазначених норм показав, що пропущення строків звернення до адміністративного суду не може бути безумовною підставою для застосування наслідків пропущення цих строків, оскільки суд може визнати причину пропуску таких строків поважними і в такому випадку справа розглядається і вирішується в порядку, встановленому КАС України.

Частина перша статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (надалі - Конвенція) передбачає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У своїй практиці Європейський суд з прав людини звертав увагу, що «стаття 6 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права» (рішення від 4 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції» (Bellet v. France), Series A № 333-B, crop.42, пункт 36).

ЄСПЛ висловив позицію стосовно того, що, розглядаючи підстави для поновлення пропущеного строку, національні суди мають враховувати, що питання стосовно того, чи було дотримано справедливий баланс між загальними інтересами суспільства та вимогами захисту основоположних прав окремої особи, виникає лише тоді, коли встановлено, що оскаржуване втручання відповідало вимозі законності і не було свавільним (справи «Скордіно проти Італії», «Ятрідіс проти Греції»).

Одним із елементів права на справедливий суд є право на виправлення помилки, включаючи право на скасування неправосудного рішення та прийняття правового рішення по справі.

В абзаці 7 підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 24 Конституції України (справа про рівність сторін судового процесу) від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012 вказано, що ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати безпосередню участь у судовому процесі, або позбавлений такого права.

Статтею 55 Конституції України визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У рішенні Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі за конституційними скаргами ОСОБА_3 , товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Еко-вугілля України» щодо відповідності Конституції України (конституційності) положення частини першої статті 79 Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 24 червня 2020 року № 6-р(ІІ)/2020 зазначено, що Конституційний Суд України вважає, що гарантування приписом частини другої статті 55 Конституції України кожному права на доступ до суду з метою оскарження рішень, дій або бездіяльності суб`єктів владних повноважень є вимогою принципу верховенства права. Такий доступ не означає автоматичної незаконності цих рішень, дій або бездіяльності, а спрямований на перевірку у судовому порядку їх законності та правомірності, що не лише забезпечує ефективний захист прав, свобод кожної особи, якої стосується неправомірна діяльність суб`єктів владних повноважень, а й сприяє підтримці законності та правопорядку в цілому шляхом виявлення та усунення нелегітимних проявів у такій діяльності.

З огляду на викладене, на думку колегії суддів, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про наявність підстав для задоволення клопотання позивача про поновлення строку на звернення до суду.

Інші доводи апеляційної скарги, яким була дана оцінка в мотивувальній частині постанови, ґрунтуються на суб`єктивній оцінці фактичних обставин справи та доказів. Зазначені доводи не містять посилань на конкретні обставини чи факти або на нові докази, які б давали підстави для скасування рішення суду першої інстанції.

Крім того, колегія суддів відхиляє доводи позивача про те, що апеляційне провадження підлягає закриттю, оскільки Служба безпеки України не є стороною по справі, а отже не може звертатись з апеляційною скаргою, з огляду на таке.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Службу безпеки України» Служба безпеки України - державний орган спеціального призначення з правоохоронними функціями, який забезпечує державну безпеку України.

Служба безпеки України підпорядкована Президенту України.

Положеннями ст. 9 Закону України «Про Службу безпеки України» встановлено, що систему Служби безпеки України складають Центральне управління Служби безпеки України, підпорядковані йому регіональні органи, органи військової контррозвідки, військові формування, а також навчальні, науково-дослідні та інші заклади Служби безпеки України.

Організаційна структура Служби безпеки України визначається Президентом України.

Центральне управління Служби безпеки України, інші органи та установи, що входять у систему Служби безпеки України, є юридичними особами, мають печатку із зображенням державного герба України та своїм найменуванням, інші печатки і штампи, рахунки в банках, у тому числі валютні.

Для організації і проведення антитерористичних операцій та координації діяльності суб`єктів, які ведуть боротьбу з тероризмом чи залучаються до антитерористичних операцій, при Службі безпеки України функціонує Антитерористичний центр. Положення про Антитерористичний центр при Службі безпеки України затверджується Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

Відповідно до ст. 10 Закону України «Про Службу безпеки України» Центральне управління Служби безпеки України відповідає за стан державної безпеки, координує і контролює діяльність інших органів Служби безпеки України. До його складу входять апарат Голови Служби безпеки України та функціональні підрозділи: контррозвідки, військової контррозвідки, контррозвідувального захисту інтересів держави у сфері інформаційної безпеки, захисту національної державності, інформаційно-аналітичний, оперативно-технічний, оперативного документування, слідчий, зв`язку, по роботі з особовим складом, адміністративно-господарський, фінансовий, військово-медичний та інші згідно з організаційною структурою Служби безпеки України.

Центральне управління Служби безпеки України видає положення, накази, розпорядження, інструкції, дає вказівки, обов`язкові для виконання у системі Служби безпеки України. Зазначені акти не підлягають виконанню, якщо в них встановлюються не передбачені законодавством додаткові повноваження органів і співробітників Служби безпеки України або антиконституційні обмеження прав та свобод громадян.

У межах своєї компетенції Центральне управління Служби безпеки України вносить Президенту України пропозиції про видання актів з питань збереження державної таємниці, обов`язкових для виконання органами державного управління, підприємствами, установами, організаціями і громадянами.

Положеннями ст. 18 Закону України «Про Службу безпеки України» встановлено, що фінансування, матеріально-технічне та соціально-побутове забезпечення Служби безпеки України здійснюється Кабінетом Міністрів України у порядку, визначеному Верховною Радою України, за рахунок коштів державного бюджету України.

Пільги, компенсації та гарантії, передбачені цим Законом надаються за рахунок і в межах бюджетних асигнувань на утримання відповідних бюджетних установ.

Відповідно до ч. 1. ст. 22 Бюджетного кодексу України за обсягом наданих повноважень розпорядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 22 Бюджетного кодексу України за бюджетними призначеннями, визначеними законом про Державний бюджет України головними розпорядниками бюджетних коштів можуть бути виключно, зокрема: установи, уповноважені забезпечувати діяльність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України в особі їх керівників; міністерства, Національне антикорупційне бюро України, Служба безпеки України, Конституційний Суд України, Верховний Суд, вищі спеціалізовані суди, Вища рада правосуддя та інші органи, безпосередньо визначені Конституцією України, в особі їх керівників, а також Державна судова адміністрація України, Національна академія наук України, Національна академія аграрних наук України, Національна академія медичних наук України, Національна академія педагогічних наук України, Національна академія правових наук України, Національна академія мистецтв України, інші установи, уповноважені законом або Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у відповідній сфері, в особі їх керівників.

Відповідно до п. п. 3, 4, 7 ч. 5 ст. 22 Бюджетного кодексу України головний розпорядник бюджетних коштів:

- отримує бюджетні призначення шляхом їх затвердження у законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет); приймає рішення щодо делегування повноважень на виконання бюджетної програми розпорядниками бюджетних коштів нижчого рівня та/або одержувачами бюджетних коштів, розподіляє та доводить до них у встановленому порядку обсяги бюджетних асигнувань;

- затверджує кошториси розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня (плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів), якщо інше не передбачено законодавством;

- здійснює управління бюджетними коштами у межах встановлених йому бюджетних повноважень, забезпечуючи ефективне, результативне і цільове використання бюджетних коштів, організацію та координацію роботи розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів у бюджетному процесі.

Таким чином, відповідач по справі Центральне управління Служби безпеки України, входить до системи Служби безпеки України та фінансується за рахунок коштів державного бюджету України, головним розпорядником яких є Служба безпеки України.

Оскаржуваним рішенням суду першої інстанції від 30.06.2022, зокрема, зобов`язано Центральне управління Служби безпеки України нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію за невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, за період з 2015 року по 2019 рік у розмірі 75349,58 грн.

Отже, рішення суду першої інстанції фактично створює для Служби безпеки України, як розпорядника бюджетних коштів, обов`язок з перерозподілу бюджетних призначень з метою виплати компенсації позивачу за рахунок коштів Державного бюджету.

Згідно ч. 1 ст. 293 КАС України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.

З огляду на викладене, колегія суддів приходить до висновку про правомірність звернення Служби безпеки України з апеляційною скаргою у даній справі.

Таким чином, підстави для закриття провадження згідно з п.п. 2-3 ч.1 ст. 305 КАС України відсутні.

Підсумовуючи наведене, на думку колегії суддів, доводи апеляційної скарги встановлених обставин справи та висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

З огляду на вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що судом першої інстанції правильно встановлені обставини справи, судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.

Згідно з ч. 1 ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 308, 309, 315, 321, 322, 325 КАС України,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Служби безпеки України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30.06.2022 по справі № 420/2187/22 залишити без задоволення.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 30.06.2022 по справі № 420/2187/22 залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, за виключенням випадків, передбачених підпунктами а), б), в), г) пункту 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуючий суддя Шляхтицький О.І.Судді Домусчі С.Д. Семенюк Г.В.