Справа № 396/513/21

Провадження № 2/396/30/22

РІШЕННЯ

Іменем України

05.10.2022 року м. Новоукраїнка

Новоукраїнський районний суд Кіровоградської області у складі:

головуючого судді - Русіної Алли Анатоліївни,

за участю секретаря судового засідання - Андріяш І.С.,

представника позивача адвоката Єльнікової Н.О.

представника відповідача адвоката Руденко Г.В.

розглянувши судовому засіданні за правилами загального позовного провадження в м.Новоукраїнка Кіровоградської області цивільну справу № 396/513/21 за позовом ОСОБА_1 від імені якої діє представник-адвокат Єльнікова Наталя Олександрівна до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на 1/2 частину домоволодіння, як на подружню частку у спільному майні подружжя та набуття права власності на іншу 1/2 частину домоволодіння,-

ВСТАНОВИВ:

Представник позивача адвокат Єльнікова Н.О. звернулася до суду в інтересах ОСОБА_1 з позовом до ОСОБА_2 про визнання спільною сумісною власністю подружжя квартири, визнання права власності на 1/2 частку домоволодіння, як на подружню частку у спільному майні подружжя та про визнання права власності, як добросовісного набувача на іншу 1/2 частку домоволодіння. В обґрунтування позову зазначила, що з 13.06.2006 року позивачка перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 . Під час шлюбу, подружжя придбало квартиру, право власності на яку, після розірвання шлюбу, та до цього часу не визначено. 18 березня 2009 року шлюб між подружжям було розірвано. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

Після розірвання шлюбу ОСОБА_3 звернувся до Новоукраїнського районного суду із позовом про поділ спільного сумісного майна подружжя та визнання особистої власності на майно. Однак до початку розгляду справи про поділ майна сторони знайшли консенсус та домовилися про те, що ОСОБА_1 сплатить бувшому чоловікові вартість належної йому частки квартири, яку за взаємною домовленість визначили в розмірі 20 000 грн, у зв`язку з цим за заявою ОСОБА_3 ухвалою Новоукраїнського районного суду від 24.10.2012 року позов залишено без розгляду.

Після чого, позивачка сплатила ОСОБА_3 двадцять тисяч гривень, що підтверджується розпискою від 25.07.2013 року, складеною власноручно ОСОБА_4 , в якій він вказав, що отримав кошти за Ѕ частини квартири та претензій не має. Того ж дня ОСОБА_5 знято з реєстрації у вказаній квартирі.

Для переоформлення права власності на квартиру, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на підставі доручення уповноважили ОСОБА_6 представляти їх інтереси та вчиняти усі дії з питань, пов`язаних з купівлі - продажем квартири під номером АДРЕСА_1 .

Вважає, що вказані доручення є підтвердженням наміру обох сторін в переоформленні права власності на квартиру. У зв`язку об`єктивними причинами ОСОБА_6 не встигла переоформити право власності на вищевказану квартиру. У зв`язку зі смертю ОСОБА_3 представлення його інтересів у вирішенні вказаного питання стало неактуальним.

Правонаступником усіх прав та обов`язків ОСОБА_3 стала його дружина ОСОБА_2 .

Тому позивачка за захистом своїх прав з даним позовом звернулася до суду.

Ухвалою від 27.05.2021 року відкрито провадження в справі в порядку загального позовного проваження та призначено справу до підготовчого судового засідання.

17.06.2021 року від представника відповідача адвоката Руденко Г.В., через канцелярію суду надійшов відзив на позовну заяву в якому зазначила, що всі вимоги, які заявлені позивачем перед судом вирішуються в нотаріальному порядку. Наголошує, що відповідачем жодним чином ніколи не піддавалось сумніву та не оспорювалось права спільної сумісної власності позивача та ОСОБА_3 на квартиру АДРЕСА_1 . Вважає, що позивачка явно створює штучність спору між учасниками справи відносно належності права ОСОБА_1 на половину вказаної квартири. Таке своє право вона безперешкодно могла реалізувати шляхом за життя ОСОБА_3 за нормами ст. 70 Закону України «Пр нотаріат», а після його смерті - за нормами ст.71 того ж Закону.

Звертає увагу, що докази того, що наразі частина квартири, яка має ввійти до спадкової маси після смерті ОСОБА_3 , насправді є такою, що добросовісно набута ОСОБА_1 - відсутні, так як і відсутні доказів того, що сторони здійснили будь-які дії направлені на укладення між собою конкретних угод в нотаріальному порядку, наявність розписки про отримання ОСОБА_3 грошових коштів в сумі 20000 грн - не доводить будь-яких домовленостей щодо продажу свого права власності, дані кошти, якщо ним отримувались, то набуті безпідставно. Таким чином вважає, що існують всі підстави для відмови в позові за його необґрунтованості.

Ухвалою суду від 19.08.2021 року продовжено строк підготовчого провадження.

06.10.2021 року представник позивача адвокат Єльнікова Н.О. подала відповідь на відзив, де вказала, що аргументи відповідача вказані у відзиві є хибними та необгрунтованими, обставини, що завадили переоформити квартиру ОСОБА_1 на своє ім`я, викладені в позовній заяві та доказують про неможливість документальгого оформлення майна за життя ОСОБА_3 .

Ухвалою суду від 06.10.2021 року закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явилася, забезпечила явку в судове засідання свого представника.

В судовому засіданні представник позивача адвокат Єльнікова Н.О. позовні вимоги підтримала в повному обсязі, просила їх задовольнити з викладених у позові підстав.

Представник відповідача адвокат Руденко Г.В. в судовому засіданні заперечила позовні вимоги позивача, просила відмовити в їх задоволенні за необгрунтованістю. Крім того, просила застосувати строки позовної давності.

Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , проживає: АДРЕСА_2 , юристконсульт, пояснила суду, що ОСОБА_1 перебувала в шлюбі з покійним ОСОБА_3 , за час шлюбу придбали квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , Ѕ частини якої належить позивачці. Щодо поділу майна колишнього подружжя їй не відомо. Зазначила, що в її присутності ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_1 кошти за Ѕ частини квартири, про що написав розписку. Після того ОСОБА_3 оформив на неї довіреністі для продажу його частини квартири. Оскільки покупців не було ОСОБА_1 здавала квартиру, яка ще перебувала в кредиті, який повністю сплатила позивачка. Довіреності видані сторонами на оформлення купівлі-продажу квартири вона за життя ОСОБА_3 не реалізувала.

Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , проживає за адресою: АДРЕСА_4 . Надала суду пояснення, про те що у позивачки з покійним чоловіком ОСОБА_3 була домовленість про сплату ОСОБА_1 за свою частину майна у нотаріуса. Стверджувала, що бачила, як ОСОБА_1 відділа ОСОБА_3 20 000 грн за його частину квартири, про що він отримав кошти написав розписку. Підписи вона ніде не ставила.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення сторін та свідків, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі з 13.06.2006 року, що підтверджується повторно виданим свідоцтвом про шлюб. Після реєстрації шлюбу прізвище позивачки змінено на ОСОБА_9 (а.с.17).

Згідно копії свідоцтва про розірвання шлюбу від 18.09.2018 року серія НОМЕР_1 шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_10 було розірвано (а.с.18).

Також, судом встановлено, що 04.08.2006 року між ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 та ОСОБА_3 було укладено договір купівлі-продажу квартири з розстроченням платежу за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 71,1 кв.м (а.с.20-21).

Вказаний договір згідно Витягу з Державного реєстру правочинів зареєстрований 04.08.2006 року приватним нотаріусом Українською Н.А., предмет правочину квартира АДРЕСА_1 , набувач ОСОБА_5 (а.с.22).

З матеріалів справи вбачається, що після розірвання шлюбу ОСОБА_1 та ОСОБА_3 добровільно домовилися про порядок поділу спірної квартири, що підтверджується ухвалою суду від 24.10.2012 року про залишення позову ОСОБА_3 до ОСОБА_10 про поділ спільного сумісного майна подружжя та визнання права особистої власності на майно без розгляду, оскільки ОСОБА_3 до початку судового засідання подано заяву про залишення даного позову без розгляду (а.с.11).

З розписки від 25.07.2013 року вбачається, що ОСОБА_3 отримав від ОСОБА_10 кошти в сумі 20000 грн за його Ѕ частини квартири, яка знаходиться по АДРЕСА_3 . Претензій до неї не має. (а.с.12).

Для переоформлення права власності на квартиру, ОСОБА_1 та ОСОБА_3 уповноважили ОСОБА_6 представляти їх інтереси та вчиняти усі дії з питань, пов`язаних з купівлею - продажем квартири під номером АДРЕСА_1 , що підтверджується копіями довіреностей 31.08.2018 року від ОСОБА_1 та 18.12.2019 року від ОСОБА_3 (а.с.13,14).

Згідно домової книги громадян по АДРЕСА_3 ОСОБА_3 знятий з реєстрації за вказаною адресою 25.07.2013 року (а.с.23-26).

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження обєктів нерухомого майна щодо обєкта нерухомого майна адреса місця знаходження спірної квартири АДРЕСА_3 інформація відсутня.

Позивачка, на підтвердження вартості спірної квартири долучила звіт про оцінку майна за адресою АДРЕСА_5 , відповідно до якого ринкова вартість житлового будинку, загальною площею 157,4 кв.м, в тому числі житлова площа 72,2 кв.м складає 372056 грн, зокрема ринкова вартість Ѕ частини складає 186028 грн (а.с.27-60).

Оглядом матеріалів звіту про оцінку майна, судом встановлено, що він стосується будинку з будівлями по АДРЕСА_5 , а не спірної квартири АДРЕСА_6 .

Згідно спадкової справи № 16/2021 до майна померлого ІНФОРМАЦІЯ_4 ОСОБА_3 з заявою до Новоукраїнської районної державної нотаріальної контори про прийняття спадщини після смерті чоловіка ОСОБА_3 , звернулася його дружина ОСОБА_2 (а.с.118-131).

Відповідно до витягу про реєстрацію в спадковому реєстрі № витягу 65323324, 24.06.2021 року ОСОБА_2 отримала свідоцтво на право на спадщину на підставі якого успадкувала належне ОСОБА_3 рухоме майно - автомобіль серійний номер ЗАЗ-DAEWOO, номер державної реєстрації НОМЕР_2 (а.с.131).

Також, судом встановлено, що постановою у вчинення нотаріальних дій державний нотаріус Шевченко Н.Г. відмовила позивачці ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, як колишній дружині ОСОБА_3 , посилаючись на Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 року за № 296/5, зокрема зазначила, що «У разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається за письмовою заявою другого з подружжя…», такого розуміння, як колишнього подружжя Порядок не передбачає (а.с.90).

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Щодо позовних вимог про визнання квартири спільною сумісною власністю ОСОБА_3 та ОСОБА_1 суд зазначає наступне.

За загальним правилом статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно з частиною третьою якої, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Норма частини третьої статті 61 СК України кореспондує частині четвертій статті 65 СК України, яка передбачає, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

За таких обставин, за нормами сімейного законодавства умовою належності того майна, яке одержане за договором, укладеним одним із подружжя, до об`єктів спільної сумісної власності подружжя є визначена законом мета укладення договору - інтереси сім`ї, а не власні, не пов`язані з сім`єю інтереси одного з подружжя, та яке використане саме в інтересах сім`ї.

Так, ОСОБА_3 04.08.2006 року перебуваючи у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 уклав договір купівлі-продажу квартири у відповідності до ст. 61 СК України, тобто в інтересах сім`ї.

Частиною першою ст. 68 СК України, передбачено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу.

Згідно із ч. ч. 1 - 3 ст. 368 Цивільного кодексу України (надалі ЦК України), спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Матеріалами справи не встановлено, що між позивачем та ОСОБА_3 існувала домовленість щодо визначення часток у спільному майні.

Ухвала суду від 24.10.2012 року по справі № 1116/893/12р. про залишення без розгляду позовної заяви ОСОБА_14 до ОСОБА_10 про поділ спільного майна подружжя та визнання права особистої власності на майно, також підтверджує той факт, що колишнє подружжя не здійснювало поділ майна та не визначали частки кожного з них у праві власності спільного майна.

В зв`язкуіз вищенаведеним, суд прийшовдо висновку, що квартира АДРЕСА_1 придбана під час перебування ОСОБА_1 у шлюбі із ОСОБА_3 , таким чином позивачка та її покійний чоловік набули право спільної сумісної власності у відповідності до норм ст. 61 СК України.

Відповідно до ч.1 ст. 392 ЦК України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

В ході розгляду справи відповідачем не заперечувалось, що зазначене майно є спільною сумісною власністю позивача та ОСОБА_3 , оскільки придбавалось за час шлюбу.

Крім того, відповідно до ч.1 ст.25 ЦК України здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи.

Разом із тим, цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті (ч.4 ст. 25 ЦК України).

З урахуванням зазначеного, визначення судом спільної сумісної власності на нерухоме майно за позивачем та померлим не узгоджується з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, що свідчить, у тому числі, про неефективність способу захисту права особи відповідно до положень статті 16 ЦК України.

Аналогічний правовий висновок було викладено Верховним Судом у постановах від 27.05.2020 у справі № 361/7518/16-ц (провадження № 61-43734св18), від 16.09.2020 року у справі № 464/1663/18 (провадження № 61-9410св19), від 16.06.2021 року у справі № 570/997/19 (провадження № 61-16257св20).

Тобто у відповідності до частини четвертої статті 25 ЦК України цивільна правоздатність померлого ОСОБА_3 припинилася, що свідчить про неможливість визначення майнового права за померлою особою. Крім того, вказаний спосіб захисту не є ефективним у розумінні положень статті 16 ЦК України та не призведе до відновлення порушених прав позивача, за захистом якого вона звернулася до суду, оскільки її права фактично не є порушеними.

При наданні відповіді на доводи позивача про порушення відповідачем її законного права суд вважає за необхідне застосувати позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену у постанові від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, в якій зазначено наступне.

Завданням суду при здійсненні правосуддя в силу положень ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» є, зокрема, захист гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Як зазначалося вище, статтею 16 ЦК України встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Зазначеною нормою матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі «Чахал проти Об`єднаного Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відтак підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Аналізуючи надані докази та даючи їм правову оцінку, враховуючи встановлені судом і наведені вище обставини, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, виходячи з принципу диспозитивності, суд дійшов висновку про відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення, невизнання чи оспорення права ОСОБА_1 на частку у спільному сумісному майні подружжя, за захистом якого вона звернулася, та може свідчити про недобросовісність дій позивачки, що є підставою для відмови у задоволенні позову у цій частині позовних вимог.

Щодо позовних вимог про визнання права власності за позивачкою на Ѕ квартири, як на подружню частку у спільному майні подружжя суд зазначає наступне.

Згідно із ст. 70 Сімейного кодексу України, у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Відповідно до ч. 2 ст. 370 ЦК України у разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Частиною другою статті 372 ЦК України, передбачено, що у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Положенням статті 71 Закону України «Про нотаріат», врегульований порядок видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя (колишнього подружжя) у разі смерті одного з подружжя (колишнього з подружжя). Так, у разі смерті одного з подружжя (колишнього з подружжя) свідоцтво про право власності на частку в їхньому спільному майні видається нотаріусом на підставі письмової заяви другого з подружжя (колишнього з подружжя) з наступним повідомленням спадкоємців померлого, які прийняли спадщину. Таке свідоцтво може бути видано на половину спільного майна. На підставі письмової заяви спадкоємців, які прийняли спадщину, за згодою другого з подружжя (колишнього з подружжя), що є живим, у свідоцтві про право власності може бути визначена і частка померлого у спільній власності. Свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з них видається нотаріусом за місцем відкриття спадщини. Свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті другого з подружжя видається за умови подання документів, що підтверджують право власності на таке майно, або за наявності державної реєстрації права власності на таке майно у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. При видачі свідоцтва нотаріус перевіряє факт належності майна подружжю (колишньому подружжю) на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 34 Закону України «Про нотаріат», нотаріуси вчиняють такі нотаріальні дії: видають свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя (колишнього подружжя) на підставі спільної заяви або в разі смерті одного з подружжя.

Правилами нотаріального діловодства, затвердженими Наказом Міністерства юстиції України №3253/5 від 22.12.2010 року, зареєстрованих в МЮ 23.12.2010 року за № 1318/18613, передбачено процес видачі свідоцтва на частину спільного майна. Правила містять додаток 25, де передбачено форму №18 «Свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя (колишнього подружжя), яке видається у разі смерті одного з подружжя (колишнього з подружжя)» (Форма № 18 додатка 25 в редакції Наказів Міністерства юстиції № 381/5 від 17.03.2015; № 2241/5 від 22.06.2021).

Як встановлено матеріалами справи державний нотаріус Шевченко Н.Г. постановою у вчинення нотаріальних дій відмовила позивачці ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, як колишній дружині ОСОБА_3 , посилаючись на Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 року за № 296/5, зокрема зазначила, що «У разі смерті одного з подружжя свідоцтво про право власності на частку в їх спільному майні видається за письмовою заявою другого з подружжя…», такого розуміння, як колишнього подружжя Порядок не передбачає.

Однак, суд не може погодитися зі змістом вказаної постанови, оскільки вона суперечить нормам ст. 71 Закону України «Про нотаріат», якою врегульований порядок видачі свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя (колишнього подружжя) у разі смерті одного з подружжя (колишнього з подружжя) та положенням Правил нотаріального діловодства, затверджених Наказом Міністерства юстиції України №3253/5 від 22.12.2010 року, зареєстрованих в МЮ 23.12.2010 року за № 1318/18613, де чітко передбачено право позивача на отримання «Свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя (колишнього подружжя), яке видається у разі смерті одного з подружжя (колишнього з подружжя)».

Зважаючи на вказане, суд доходить висновку, що позивачка мала право і можливість оскаржити відмову нотаріуса з посиланням на відсутність порядку, зобов`язавши нотаріуса діяти у відповідності з законом, який передбачає таке право і містить імперативну норму. Натомість позивачка обрала неналежний спосіб захисту, переклавши тягар спору на відповідача, яка не оспорювала ці права та не здійснювала інших дій щодо порушення майнових прав ОСОБА_1 .

Враховуючи викладене, за таких правових підстав та наданих сторонами доказів, суд вважає, що вимоги позивача ОСОБА_1 про визнання права власності за нею Ѕ частку квартири АДРЕСА_1 , як на подружню частку у спільному майні подружжя, не доведені, обставини, викладені в позовній заяві, не підтверджуються наявними в матеріалах справи належними доказами, відтак законні підстави для задоволення позову судом не встановлені.

Щодо позовних вимог про визнання права власності за позивачем як за добросовісним набувачем суд зазначає наступне.

Згідно ч. 1 ст.344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій ст. 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до ст. 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнішній строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 та постанові Верховного Суду від 14 серпня 2019 року по справі № 465/6560/15-ц.

Отже враховуючи вищевказане, доводи позивача, проте що розпискою доводиться факт сплати грошової компенсації ОСОБА_3 за Ѕ частина квартири, яка за життя належала йому та на даний час належить їй на праві власності, підлягають відхиленню, оскільки підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір (домовленість), що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), а розписка є своєрідною домовленість між сторонами.

Разом з тим, видача розписки не є підставою для набуття права власності ОСОБА_1 на Ѕ частину квартири ОСОБА_3 ..

Наявність розписки про отримання ОСОБА_3 грошових коштів в сумі 20,0 тис.грн. - не доводить будь-яких домовленостей щодо продажу свого права власності.

Крім того, позивач не довела, що дана розписка написана саме ОСОБА_3 , жодних доказів не надано. Тому суд вважає, що показання свідків не можуть бути єдиною підставою для встановлення позовних вимог в цій частині.

Інших належних та допустимих доказів того, що позивач сплатила ОСОБА_3 грошову компенсацію вартості 1/2 частини спірної квартири суду не надано.

Такі висновки узгоджуються з висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 07 березня 2018 року у справі № 536/378/15-ц (провадження № 61-772св18) та від 15 лютого 2018 року у справі № 640/7052/16-ц (провадження № 61-4678св18).

Добросовісність передбачає, що володілець майна не знав і не міг знати про те, що він володіє чужим майном, тобто ті обставини, які обумовили його володіння, не давали і не могли давати володільцю сумніву щодо правомірності його володіння майном.

Володіння майном вважатиметься добросовісним лише в тому випадку, якщо у момент набуття володіння її набувач не знав та не міг знати, що він володіє чужою річчю.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено (постанова Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18).

Зазначені висновки узгоджуються з роз`ясненнями, викладеними у постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав».

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_15 достеменно знала хто був власником Ѕ частини спірної квартири, зокрема і про наявність у померлого ОСОБА_3 дружини ОСОБА_2 , яка в свою чергу є спадкоємцем майна, яке відкрилось після його смерті .

Частиною 1 ст. 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З огляду на наведене, суд приходить до висновку, що позивачці в момент набуття володіння з достовірністю було відомо, що вона фактично користується майном, належним іншій особі, що виключає підстави застосування ст.344 ЦК України.

З врахуванням викладених обставин, позивачем не доведено всіх умов передбачених законом для набуття у власність нерухомого майна за набувальною давністю, оцінивши надані докази, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог в частині визнання права власності за позивачем, як за добросовісним набувачем на Ѕ частку квартири за адресою: АДРЕСА_3 , тому в цій частині позовних вимог слід відмовити.

Щодо застосування строку позовної давності суд зазначає наступне.

Представником відповідача заявлено про застосування до позову наслідків пропуску строку позовної давності.

Загальна позовна давність (строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу) встановлюється тривалістю у три роки (ст.257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові.

Для правильного застосування ч.1 ст.261ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Виходячи з вимог ст.261ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем (постанова ВП ВС від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц).

Твердження представника відповідача про пропуск ОСОБА_1 строку позовної давності є слушним, разом з тим, суд враховує, що застосування позовної давності можливе лише тоді, коли є підстави для задоволення позовної вимоги.

Враховуючи, що суд прийшов до висновку про те, що не було порушене право позивача, за захистом якого той звернувся, суд відмовляє в задоволенні позову через його недоведеність, не вказуючи в якості додаткової підстави для відмови про пропуск строку позовної давності.

Згідно зі ст.141 ЦПК між сторонами підлягають розподіленню судові витрати.

Враховуючи прийняття судом рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, судові витрати залишаються за сторонами.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 21, 24, 41 Конституції України, ст.ст. 70,71 Закону України «Про нотаріат», ст.ст. 61, 63, 70, 71 СК України, ст. ст. 316, 317, 319, 358 ЦК України, ст. ст. 4, 5, 76-78, 81, 83, 90, 141, 258, 259, 263-265 ЦПК України, суд -

УХВАЛИВ:

В задоволені позовниг вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на 1/2 частину домоволодіння, як на подружню частку у спільному майні подружжя та набуття права власності на іншу 1/2 частину домоволодіння - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до Кропивницького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

У разі оголошення лише вступної та резолютивної частини судового рішення або у разі розгляду справи без повідомлення учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційного скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття.

Повний текст рішення складено 11.10.2022 року

Суддя: А. А. Русіна