УХВАЛА
06 жовтня 2022 року
м. Київ
справа №280/2801/21
адміністративне провадження №К/990/26453/22
Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:
судді-доповідача Дашутіна І. В.,
суддів -Шишова О. О., Яковенка М. М.,
перевіривши касаційну скаргу Головного управління ДПС у Запорізькій області на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 10 листопада 2021 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 14 липня 2022 року у справі №280/2801/21 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «АП-РАЙТ» до Головного управління ДПС у Запорізькій області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення, -
у с т а н о в и в :
Товариство з обмеженою відповідальністю «АП-РАЙТ» звернулося до суду з позовною заявою до Головного управління ДПС у Запорізькій області, у якій просило суд визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення відповідача від 24 березня 2021 року №0041690711, яким позивачу нараховано пеню за порушення строків розрахунку за зовнішньоекономічним контрактом на загальну суму 147314,55 грн.
В обґрунтування заявлених вимог зазначено, що за результатами проведеної відповідачем документальної позапланової виїзної перевірки ТОВ «АП-РАЙТ» з питання дотримання вимог валютного законодавства по зовнішньоекономічному контракту №03-12/2018 від 03 грудня 2018 року, укладеному з нерезидентом ООО ОФ «Западная» (Росія), за період з 07 грудня 2018 року по 15 грудня 2021 року, встановлено порушення позивачем вимог пунктів 1 та 3 статті 13 Закону України від 21 червня 2018 року №2473-VIII «Про валюту і валютні операції» (далі Закон № 2473-VIII) з урахуванням пункту 21 розділу II Положення про заходи та визначення порядку здійснення окремих операцій в іноземній валюті, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 02 січня 2019 року №5 (далі Положення №5) в частині порушення законодавчо встановленого 365-деного строку розрахунків. Позивач вважає такі висновки помилковими та зазначає, що з 07 лютого 2019 року діє Закон № 2473-VIII, відповідно до якого Національному банку України делеговано повноваження встановлювати граничні строки розрахунків за операціями з експорту та імпорту товарів, а також мінімальні граничні суми операцій з експорту та імпорту товарів, на які поширюються такі строки. Пунктом 22 Положення №5 визначено, що граничні строки розрахунків не поширюються на операцію з експорту, імпорту товарів (уключаючи незавершені розрахунки за операцією), сума якої (в еквіваленті за офіційним курсом гривні до іноземних валют, установленим Національним банком на дату здійснення операції) є меншою, ніж розмір, передбачений статтею 20 Закону України від 06 грудня 2019 року № 361-IX «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення» (далі Закон № 361-IX). Позивач вважає, що якщо сума незавершених розрахунків за операцією з експорту, імпорту товарів не перевищує таку суму, у разі порушення граничних строків розрахунків за умови відсутності ознак дроблення операцій з експорту товару або дроблення валютних операцій пеня не нараховується. Також зазначає, що перехідні положення Закону №2473-VIII передбачають можливість притягнення до відповідальності на підставі законодавства, яке діяло раніше, тільки за порушення певного переліку нормативно-правових актів. Закон України від 23 вересня 1994 року №185/94-ВР «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті» (далі Закон №185/94-ВР ), який діяв до введення в дію Закону №2473-VIII, відсутній у цьому переліку, у той час як саме за порушення строків, визначених статтею 1 цього закону, можливе нарахування пені. Зважаючи на це, після 07 лютого 2019 року пеня за порушення строків зарахування валютної виручки на підставі статті 4 Закону №185/94-ВР нараховуватися не може. Що стосується нарахування пені на підставі частини 5 статті 13 Закону №2473-VIII, то це можливо у разі порушення резидентами строку розрахунків, встановленого згідно саме із цією статтею. Посилаючись на приписи статті 58 Конституції України, позивач стверджує, що ці строки не можуть почати обраховуватися до введення в дію Закону № 2473-VIII, а тому не можуть бути порушені раніше 07 лютого 2020 року, відтак нарахування пені на підставі частини 5 статті 13 Закону № 2473-VIII до цієї дати неможливе. Припинення нарахування пені за порушення строків зарахування валютної виручки після 07 лютого 2019 року відповідає меті зміни правового регулювання у цій сфері, якою є лібералізація валютних розрахунків. За відсутності потреби у терміновому надходженні іноземної валюти на рахунки резидентів, така пеня втрачає своє компенсаторне значення. Наведені обставини вважає такими, що доводять протиправність оскаржуваного рішення податкового органу.
Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 10 листопада 2021 року позов задоволено.
Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 14 липня 2022 року рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 10 листопада 2021 року у справі №280/2801/21 скасовано в частині задоволення позову про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 24 березня 2021 року №0041690711, прийнятого Головним управлінням ДПС у Запорізькій області в частині нарахування пені за порушення строків розрахунку за зовнішньоекономічним контрактом на суму 17661,06 гривень та в цій частині прийнято нове судове рішення про відмову в задоволені позову. В іншій частині рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 10 листопада 2021 року у справі №280/2801/21 залишено без змін.
Не погоджуючись із рішеннями судів попередніх інстанцій, Головне управління ДПС у Запорізькій області подало до Верховного Суду касаційну скаргу.
За правилами частини першої статті 334 Кодексу адміністративного судочинства України, за відсутності підстав для залишення касаційної скарги без руху, повернення касаційної скарги чи відмови у відкритті касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відкриття касаційного провадження у справі.
Проаналізувавши доводи касаційної скарги та додані до неї матеріали, колегія суддів дійшла висновку про необхідність відмови у відкритті касаційного провадження з таких підстав.
Пункт 8 частини другої статті 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплює забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Наведеним конституційним положенням відповідає стаття 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Відповідно до частини першої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.
Пунктом 2 частини п`ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у справах незначної складності та інших справах, розглянутих за правилами спрощеного позовного провадження (крім справ, які відповідно до цього Кодексу розглядаються за правилами загального позовного провадження), крім випадків, якщо: а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики; б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи; в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу; г) суд першої інстанції відніс справу до категорії справ незначної складності помилково.
Відповідно до пункту 6 частини шостої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України для цілей цього Кодексу справами незначної складності є справи щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, на підставі якого ним може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
З огляду на обставини, встановлені судовими рішеннями, предметом спору у цій справі є визнання протиправним та скасування рішення контролюючого органу, на підставі якого може бути заявлено вимогу про стягнення грошових коштів у сумі, що не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб (147314,55 грн < 227000,00 грн).
Отже, ця адміністративна справа підпадає під критерій, встановлений пунктом 6 частини шостої статті 12 Кодексу адміністративного судочинства України, для визначення справи незначної складності.
Оцінивши характер спірних правовідносин, предмет доказування та склад учасників, встановивши, що предмет спору не віднесений до переліку справ, які підлягають розгляду виключно за правилами загального позовного провадження, колегія суддів вважає, що ця справа є справою незначної складності.
З огляду на наведене, колегія суддів вважає, що вищезгадану касаційну скаргу подано на судові рішення, які не підлягають касаційному оскарженню, крім випадків, визначених пунктом 2 частини п`ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Як вбачається зі змісту касаційної скарги, позивач, як на підставу для відкриття касаційного провадження, посилається на те, що дана касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики. Однак скаржником не надано будь-яких доказів на підтвердження вказаних обставин та не обґрунтовано в чому саме полягає фундаментальне значення саме даної справи для формування єдиної правозастосовчої практики із зазначенням новітніх, проблемних, засадничих, раніше ґрунтовно не досліджуваних питань права, відповідь касаційного суду на які мала б надати нового, уніфікованого розуміння та застосування права як для сторін спору, так і для невизначеного, але широкого кола суб`єктів правовідносин.
Доводи скаржника в касаційній скарзі стосуються встановлення фактичних обставин справи та переоцінки доказів у ній, між тим як відповідно до частини другої статті 341 Кодексу адміністративного судочинства України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.
Аналіз доводів касаційної скарги в сукупності з відображеними в судових рішеннях судів першої й апеляційної інстанцій обставинами справи не дають підстав для висновку про наявність у даному випадку обставин, наведених у підпунктах «а»-«г» пункту 2 частини п`ятої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідно до практики Європейського суду з прав людини умови прийнятності касаційної скарги можуть бути більш суворими ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у цьому суді можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах «Леваж Престасьон Сервіс проти Франції» («Levages Prestations Services v. France») від 23 жовтня 1996 року, заява №21920/93; «Гомес де ла Торре проти Іспанії» («Brualla Gomes de la Torre v. Spain») від 19 грудня 1997 року, заява №26737/95).
На підставі викладеного Суд зазначає, що вичерпний перелік судових рішень, які можуть бути оскаржені до касаційного суду, жодним чином не є обмеженням доступу особи до правосуддя чи перепоною в отриманні судового захисту, оскільки встановлення законодавцем «розумних обмежень» в праві на звернення до касаційного суду не суперечить практиці Європейського суду з прав людини та викликане виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати формування єдиної правозастосовчої практики, а не можливість перегляду будь-яких судових рішень.
Відповідно до пункту 1 частини першої статті 333 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.
За такого правового врегулювання та обставин справи підстави для відкриття касаційного провадження відсутні.
На підставі викладеного, керуючись статтями 248, 328, 333 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
у х в а л и в :
Відмовити у відкритті касаційного провадження за скаргою Головного управління ДПС у Запорізькій області на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 10 листопада 2021 року та постанову Третього апеляційного адміністративного суду від 14 липня 2022 року у справі №280/2801/21 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «АП-РАЙТ» до Головного управління ДПС у Запорізькій області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення.
Копію цієї ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до неї матеріалами направити особі, яка її подала.
Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання і оскарженню не підлягає.
Суддя-доповідач І. В. Дашутін
Судді О. О. Шишов
М. М. Яковенко
