Постанова

Іменем України

28 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 503/1998/15-ц

провадження № 61-5421св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., Краснощокова Є. В., Русинчука М. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

відповідач - Акціонерне товариство Комерційний банк «ПриватБанк»,

третя особа - ОСОБА_3 ,

розглянув у судовому засіданні в порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» на рішення Кодимського районного суду Одеської області від 11 жовтня 2018 року у складі судді Сердюк Б. С. та постанову Одеського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року у складі колегії суддів: Гірняк Л. А., Сегеди С. М., Цюри Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

Зміст вимог позовної заяви та заяви відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності

У жовтні 2015 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до Акціонерного товариства Комерційного банку «ПриватБанк» (далі - АТ КБ «ПриватБанк»; банк) про захист прав споживачів, визнання кредитного договору, договору іпотеки та договорів поруки недійсними.

Свої вимоги обґрунтовували тим, що 13 вересня 2007 року між ОСОБА_1 та банком був укладений кредитний договір, за умовами якого їй надано кредит у розмірі 52 000,00 доларів США зі сплатою 10,08 % строком до 13 вересня 2022 року.

Повернення кредиту забезпечене:

1) договором іпотеки від 13 вересня 2007 року, укладеним між ОСОБА_2 , як майновим поручителем ОСОБА_1 , та банком; предмет іпотеки - квартира АДРЕСА_1 ;

2) договором поруки від 13 вересня 2007 року № 0483/Р1, укладеним між банком і ОСОБА_3 ;

3) договором поруки від 13 вересня 2007 року № 0483/Р2, укладеним між банком і ОСОБА_2 .

Позивачі вважали кредитний договір недійсним, оскільки істотна умова договору, а саме порядок видачі та погашення кредиту, не відповідає вимогам чинного законодавства України та Інструкції про касові операції в банках України.

Зокрема, у пункті 7.2 кредитного договору вказано, що для виконання цього договору банк відкриває позичальникові рахунок № НОМЕР_1 , який позичальнику не відкривався. Стверджували, що ця обставина свідчить про неукладання договору про відкриття зазначеного рахунку.

Кредитний договір був підписаний під впливом обману з боку банку.

Сторони не узгодили всіх істотних умов договору, оскільки зазначені у договорі розміри відсоткової ставки за кредитом не відповідають фактично встановленим у договорі розмірам. Це підтверджується аудиторським висновком від 08 жовтня 2015 року, яким встановлено, що реальна відсоткова ставка становить 25,371 % річних, водночас у кредитному договорі вказано іншу ставку - 10,08 % річних.

У пункті 7.1 кредитного договору передбачено обов`язок позичальника сплачувати винагороду за надання фінансового інструмента у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця, що суперечить положенням статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» і є несправедливою умовою.

Додатково зазначали, що про наявність обману з боку банку при укладенні кредитного договору їм стало відомо лише після проведення розрахунку аудитором, тобто 08 жовтня 2015 року. Раніше дізнатися про це було неможливо.

Оскільки кредитний договір є недійсним, то договори, укладені на його забезпечення, також належить визнати недійсними.

У зв`язку з наведеним, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 просили визнати недійсними з моменту підписання:

- кредитний договір від 13 вересня 2007 року № ODMLGK01420483, укладений між ОСОБА_1 та ЗАТ КБ «ПриватБанк»;

- договір іпотеки від 13 вересня 2007 року, укладений між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «ПриватБанк», посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В., зареєстрований в реєстрі під № 4411, № 4412;

- договір поруки від 13 вересня 2007 року № 0483/Р1, укладений між ОСОБА_3 та ЗАТ КБ «ПриватБанк»;

- договір поруки від 13 вересня 2007 року № 0483/Р2, укладений між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «ПриватБанк».

У червні 2016 року АТ КБ «ПриватБанк» подало заяву про застосування наслідків спливу позовної давності, у якій його представник зазначав, що оспорювані договори укладені 13 вересня 2007 року, однак позов поданий в 2015 році, тобто, зі спливом трирічної позовної давності, що відповідно до статті 267 ЦК України є підставою для відмови у задоволенні позову.

Короткий зміст рішення та постанови судів попередніх інстанцій

Рішенням Кодимського районного суду Одеської області від 11 жовтня 2018 року, залишеним постановою Одеського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року, позов ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено.

Визнано недійсними з моменту підписання:

кредитний договір від 13 вересня 2007 року № ODMLGK01420483, укладений між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк»,

договір іпотеки від 13 вересня 2007 року, укладений між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк», посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В., зареєстрований в реєстрі під № 4411, № 4412,

договір поруки від 13 вересня 2007 року № 0483/Р1, укладений між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк»,

та договір поруки від 13 вересня 2007 року № 0483/Р2, укладений між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк».

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що:

- згідно з Планом рахунків в банках України, затвердженим постановою правління Національного банку України від 17 червня 2004 року № 280, поточними рахунками клієнта є рахунки 2620, що призначені для обліку коштів клієнта. Разом з тим пунктом 7.2 оскаржуваного кредитного договору передбачено, що повернення суми кредиту позичальник зобов`язаний проводити шляхом перерахування на рахунок НОМЕР_1 , що суперечить діючому законодавству України. Рахунок 2909… призначений лише для внутрішньобанківського обліку; ці рахунки відкриваються банками для власних потреб та на власний розсуд;

- договір на обслуговування рахунку № НОМЕР_1 між банком та позичальником не укладався, вказаний рахунок не є рахунком клієнта. Виходячи з цього, банк не мав права на використання аналітичних внутрішньобанківських рахунків на приймання від фізичних осіб готівки іноземної валюти на рахунки, відмінні від поточного, що є грубим порушенням Генеральної ліцензії банку, Інструкції про касові операції в банках України та Інструкції з бухгалтерського обліку операцій з готівковими коштами та банківськими металами в банках України;

- пункт 7.2 кредитного договору суперечить встановленому чинним законодавством порядку повернення отриманих кредитів, порядку здійснення касових операцій з готівковою іноземною валютою, порядку відображення операцій з готівковою іноземною валютою в бухгалтерському обліку банку, Закону України «Про платіжні системи та переказ коштів в Україні», положенням Генеральної ліцензії банку, що дозволяла банку проведення операцій з іноземною валютою, Декрету Кабінету Міністрів України «Про валютне регулювання та валютний контроль», статті 162 КпАП України, а тому є недійсним, оскільки не відповідає вимогам статті 203 ЦК України;

- недійсність пункту щодо видачі та погашення кредиту за кредитним договором тягне за собою недійсність кредитного договору в цілому, оскільки за відсутністю шляхів видачі та погашення кредиту кредитний договір виконувати неможливо;

- оспорюваний кредитний договір був підписаний позивачем під впливом обману з боку банку, а також сторонами не було узгоджено всіх істотних умов договору, оскільки розміри відсоткової ставки, передбачені договором, не відповідають фактично встановленим у договорі розмірам, що підтверджується висновком експерта за результатами проведення додаткової судово-економічної експертизи від 20 жовтня 2017 року № 8450/17-45;

- перед укладенням договору банк навмисно ввів позивача в оману через свідомо ненадану інформацію, яку повинен був надати перед укладанням правочинів, для всебічного і повного ознайомлення з умовами кредитування, ціною, способами розрахунку, перевагами та недоліками існуючих на час укладання договору схем кредитування та інше;

- волевиявлення учасників спірного кредитного договору не відповідає реальній їх волі, зокрема, волі позивача, на умовах сплати реальної відсоткової ставки, що фактично становить 14,20 % у доларах США та у свою чергу тягне за собою здорожчання кредиту до 68 459,96 доларів США. Якщо б позивачу про це було повідомлено, то він не погодився б на укладення спірного договору;

- позивачі звернулися до суду з позовом 16 жовтня 2015 року. Вимоги позову стосуються визнання недійсним кредитного договору від 13 вересня 2007 року, строк дії якого встановлено до 13 вересня 2022 року, в зв`язку з чим суд вважає обґрунтованим твердження представника позивача про те, що позовна давність почне спливати після закінчення строку дії кредитного договору. Тому, враховуючи встановлені обставини, суд приходить до висновку, що позовна давність позивачами не пропущена.

Апеляційний суд визнав слушним аргумент відповідача про те, що ОСОБА_1 визнавала факт укладення нею кредитного договору і тривалий час сплачувала кредитні кошти, а також відсотки за користування ним, однак вказав, що ці обставини не можуть бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог, оскільки позичиальник погодилась з іншими умовами кредитного договору, а не тими, які в подальшому їй довелось виконувати.

Аргументи учасників

Короткий зміст вимог та доводи касаційної скарги

У березні 2020 року до Верховного Суду від АТ КБ «ПриватБанк» надійшла касаційна скарга, у якій його представник, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення та постанову судів попередніх інстанцій, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

У касаційній скарзі та її уточненій редакції представник АТ КБ «ПриватБанк» зазначає, що:

- при укладенні оспорюваних договорів сторони дійшли згоди щодо усіх істотних умов, тривалий час (з 10 жовтня 2007 року до листопада 2015 року) позичальник виконував умови кредитного договору, сплачуючи відповідні платежі, не заперечуючи проти будь-яких умов кредитування;

- факт отримання позичальником коштів підтверджується заявою на видачу готівку № 1 на суму 52 000,00 доларів США;

- відповідно до анкети-заяви ОСОБА_1 , яка міститься у матеріалах справи, остання ознайомилася та погодилася зі всіма умовами кредитування до підписання кредитного договору. Не зважаючи на те, що вона мала право вимагати від банка додаткової інформації щодо умов кредитування, такою можливістю вона не скористалася;

- у розділі 7 кредитного договору передбачені умови щодо видачі та погашення заборгованості, тому необґрунтованими є висновки судів про те, що договір не містить цих положень;

- при задоволенні позову суди послалися на висновок аудитора від 08 жовтня 2015 року, однак відповідно до статті 110 ЦПК України висновок експерта не маж заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом з іншими доказами. Доданий позивачами розрахунок сукупної вартості споживчого кредиту та реальної відсоткової ставки від 08 жовтня 2015 року є неналежним доказом у справі;

- при укладенні кредитного договору відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів» банк надав позичальнику всю необхідну інформацію;

- позивачі звернулися до суду з пропуском позовної давності за відсутності поважних причин. Суди неправильно обчислили початок перебігу позовної давності.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2020 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 18 листопада 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Ухвалою Верховного Суду від 24 листопада 2021 року зупинено касаційне провадження у справі № 503/1998/15-ц до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21).

Ухвалою Верховного Суду від 14 вересня 2022 року поновлено касаційне провадження.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

Підставами касаційного оскарження заявник зазначає порушення судом норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права у передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, що апеляційний суд в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду України від 21 березня 2018 року у справі № 441/569/17, від 07 березня 2018 року № 755/18246/15-ц, від 06 лютого 2018 року № 755/2720/16-ц, що оскаржене судове рішення ухвалене з порушенням пункту 3 частини третьої статті 411 ЦПК України (необґрунтовано судами відхилено клопотання про застосування строку позовної давності).

Фактичні обставини справи

Суди встановили, що 13 вересня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», яке змінило найменування на АТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 був укладений кредитний договір № ODMLGK01420483 на суму 52 000,00 доларів США зі строком погашення до 13 вересня 2022 року та сплатою відсотків у розмірі 10,08 % річних за користування кредитним коштами.

У кредитному договорі від 13 вересня 2007 року № ODMLGK01420483 сторони обумовили, що:

обов`язок позичальника сплачувати винагороду за надання фінансового інструмента у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця (пункт 7.1);

при порушенні позичальником будь-якого зобов`язання, передбачених пунктами 2.2.2., 2.2.3 даного договору, банк має право нарахувати, а позичальник зобов`язується сплатити банку пеню в розмірі 0,15 % від суми простроченого платежу, але не менше 1 гривні за кожен день прострочки (пункт 4.1.);

позичальник зобов`язується: сплатити відсотки за користування кредитом відповідно до пунктів 7.1, 2.3.1, 2.3.2, 2.3.3, 3.1, 3.2 даного договору (пункт 2.2.2.); сплатити банку винагороду згідно пунктів 7.1, 6.2 даного договору (пункт 2.2.3.);

при порушенні позичальником строків платежів по будь-якому з грошових зобов`язань, передбачених кредитним договором, більш, ніж на 30 днів, у зв`язку із чим банк змушений звернутися до суду, позичальник зобов`язаний сплатити банку штраф у розмірі 250 грн + 5 % від суми позову (пункт 5.4.).

13 вересня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 був укладений договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В., зареєстрований в реєстрі під № 4411, відповідно до умов якого ОСОБА_2 передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 , загальною площею 44,1 кв. м.

13 вересня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_2 та між ЗАТ КБ «ПриватБанк» і ОСОБА_3 були укладені договори поруки № 0483/Р2 та № 0483/Р1 відповідно.

У Висновку експерта за результатами проведення судово-економічної експертизи № 13435/16-45 від 27.01.2017 року зазначено наступне:

сукупна вартість кредиту по кредитному договору № ODMLGK01420483 від 13.09.2007 року становить: реальна процентна ставка - 14,20%, абсолютне значення подорожчання кредиту 68459,96 доларів США; щомісячний платіж за кредитним договором №ODMLGK01420483 від 13.07.2007 року в розмірі 669,81 доларів США не відповідає відсотковій ставці, яка була узгоджена договором у розмірі 10,08 % річних (т. 2, а .с.10-18).

Відповідно до висновку експерта за результатами проведення додаткової судово-економічної експертизи від 20 жовтня 2017 року № 8450/17-45 вказано, що:

видача ОСОБА_1 кредитних коштів у розмірі 52 000,00 доларів США за кредитним договором від 13 вересня 2007 року № ODMLGK01420483 відображена на рахунку банку № НОМЕР_2 із застосуванням кореспонденції рахунків «Дебет 22332054400661 - Кредит НОМЕР_3 », що не є нормативно обґрунтованою для здійснення господарських операцій з видачі готівкових кредитів в іноземній валюті. Відповідно до пункту 3 глави 2 розділу ІІ Інструкції про касові операції в банках України, затвердженої постановою Правління НБУ від 14 серпня 2003 року № 337, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 05 вересня 2003 року за № 768/8089, облік операцій з повернення фізичною особою-резидентом через операційну касу банка готівкового кредиту в іноземній валюті за кредитним договором відбувається шляхом зарахування на відкритий клієнту поточний рахунок у банку 2620 «Кошти на вимогу фізичних осіб», а з нього розщеплюється на субрахунки, за якими банком ведеться облік заборгованості за тілом кредиту, відсотками, пені тощо. Приймання готівки в національній валюті від фізичних та юридичних осіб та готівки в іноземній валюті від фізичних осіб для здійснення переказу без відкриття рахунку відображається в бухгалтерському обліку Банку із застосуванням рахунку 2909 «Інша кредиторська заборгованість за операціями з клієнтами банку». Прийняття готівки від фізичної особи ОСОБА_1 в погашення заборгованості за кредитним договором від 13 вересня 2007 року № ODMLGK01420483 на визначений кредитним договором рахунок № 29092054492503 підтверджується частково наявними в матеріалах справи квитанціями про прийняття платежів від ОСОБА_1 та наданою банком випискою по рахунку № НОМЕР_1 за період із 13 вересня 2007 року до 25 липня 2017 року. Видача кредитних коштів ОСОБА_1 з каси Южного ГРУ ЗАТ КБ «ПриватБанк» відповідно до кредитного договору від 13 вересня 2007 року № ODMLGK01420483 в іноземній валюті, а саме в доларах США, у розмірі 52 000,00 (із зазначенням еквіваленту у гривні на момент видачі, що становить 262 600,00 грн), здійснювалась шляхом оформлення заяви на видачу готівки від 13 вересня 2007 року № 1 та відображення в обліку банку кореспонденції рахунків Дебет 22332054400661 - Кредит 10020801203302. Нормативно обґрунтованою є видача фізичній особі-резиденту готівкового кредиту в іноземній валюті за кредитним договором шляхом відкриття клієнту поточного рахунку в банку 2620 «Кошти на вимогу фізичних осіб» для зарахування на нього суми кредиту з позичкового рахунку 2233 «Довгострокові іпотечні кредити, що надані фізичним особам», або іншого рахунку, передбаченого Планом рахунків бухгалтерського обліку банків України, а потім за заявою на видачу готівки оформлюється видача коштів через касу банку (рахунок 1002……) з поточного рахунку 2620……

У заяві про застосування позовної давності та відзиві на позові банк заявив про застосування позовної давності (т. 1, а. с. 146; т. 1 а. с. 155-158).

Позиція Верховного Суду

Щодо визнання недійсним кредитного договору від 13 вересня 2007 року № ODMLGK01420483, укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк»

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (частина перша статті 1054 ЦК України).

Відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим.

Усталеним в судовій практиці та цивілістичній доктрині є поділ недійсних правочинів на нікчемні та оспорювані.

У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним». Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення (абзац 2 частини першої статті 229 ЦК України).

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Відповідно до частини першої, другої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного кредитного договору) продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Згідно з частиною п`ятою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції, чинній на момент укладення оспорюваного кредитного договору) до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; 3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 лютого 2022 року у справі № 333/4292/15-ц (провадження № 61-8298св21) зроблено висновок, що відповідно до статті 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов`язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 квітня 2022 року у справі № 333/7121/18 (провадження № 61-9581св21) зазначено, що «для кваліфікації умов договору несправедливими необхідна наявність одночасно таких ознак: 1) умови договору порушують принцип добросовісності (пункту 6 частини першої статті 3, частина третя статті 509 ЦК України); 2) умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків сторін; 3) умови договору завдають шкоди споживачеві. Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов`язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов`язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця; (пунктів 2, 3 частини третьої статті 18 Закону «Про захист прав споживачів); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв`язку з розірванням або невиконанням ним договору».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 лютого 2022 року у справі № 697/2142/20 (провадження № 61-17715св21) вказано, що «положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору. Відповідно до пункту 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених Постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168, банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо). Суди апеляційної та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про те, що обслуговування кредиту є супутньою послугою, за надання якої можливе встановлення комісії, не звернули уваги, що, встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за обслуговування кредиту, відповідач не зазначив, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому відповідач нараховував, а позивач сплатив комісію за послуги, що супроводжують кредит, а саме за компенсацію сукупних послуг банку за рахунок позивача, що є незаконним».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) зазначено, що:

«36.4. 16 жовтня 2011 року набрав чинності Закон № 3795-VI. Згідно з абзацом дев`ятим пункту 8 розділу І цього Закону частину четверту статті 11 Закону України № 1023-XII «Про захист прав споживачів» було доповнено новим абзацом третім такого змісту: «Кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною». Наведені приписи у такій редакції діяли до 10 червня 2017 року, коли набрав чинності Закон № 1734-VIII. Згідно з останнім текст статті 11 Закону України № 1023-XII «Про захист прав споживачів» виклали у новій редакції, що не передбачала нікчемності зазначених умов договору, а звужувала дію Закону № 1023-XII до відносин споживчого кредитування у частині, що не суперечить Закону № 1734-VIII».

42. Умова кредитного договору про щомісячне внесення позивачем на користь банку плати за управління кредитом обмежує права позивача як сторони договору та клієнта банку. Ця умова не була спрямована на незаконне заволодіння майном позивача. Її встановлення пов`язане з різним тлумаченням сторонами приписів частини першої статті 21 Закону № 1023-XII у редакції, чинній на час укладення кредитного договору, та частини третьої статті 55 Закону № 2121-III. Тому Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні визначені частиною першою статті 228 ЦК України підстави вважати пункт 1.3.2 кредитного договору таким, що порушує публічний порядок і є нікчемним».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 620/564/19 (провадження № 61-6254св21) зазначено, що «за наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину».

У пункті 36.2 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21) вказано, що:

«З 13 січня 2006 року також почали діяти нові редакції:

статті 18 Закону України № 1023-XII «Про захист прав споживачів», яка визначила підстави для визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача. Такі умови є несправедливими тоді, якщо всупереч принципу добросовісності наслідком договору є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача (частина друга статті 18 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним (частина п`ята вказаної статті);

статті 19 Закону України № 1023-XII «Про захист прав споживачів» про заборону нечесної підприємницької практики - будь-якої підприємницької діяльності або бездіяльності, що суперечить правилам, торговим та іншим чесним звичаям та впливає або може вплинути на економічну поведінку споживача щодо продукції (пункт 14 статті 1 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV). Поняттям такої практики охоплюється, зокрема, будь-яка діяльність (дії або бездіяльність), що вводить споживача в оману (пункт 2 частини другої статті 19). За змістом абзацу першого частини другої цієї статті підприємницька практика вводить в оману, якщо вона спонукає або може спонукати споживача дати згоду на здійснення правочину, на який в іншому випадку він не погодився б. Така практика вводить в оману, зокрема, стосовно ціни або способу розрахунку ціни, потреби у послугах (пункти 3 і 4 частини другої статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV, чинній до 10 грудня 2019 року включно). Підприємницька практика є такою, що вводить в оману, якщо під час пропонування продукції споживачу не надається або надається у нечіткий, незрозумілий або двозначний спосіб інформація, необхідна для здійснення свідомого вибору (абзац восьмий частини другої вказаної статті у редакції Закону № 3161-IV, чинній до 10 грудня 2019 року включно). Правочини, здійснені з використанням нечесної підприємницької практики, є недійсними (частина шоста статті 19 Закону № 1023-XII у редакції Закону № 3161-IV)».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року у справі № 333/5693/16-ц (провадження № 61-2966св21) зазначено, що «сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України). Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України), перебіг якої відповідно до частини першої статті 261 цього ж Кодексу починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 березня 2018 року у справі № 464/5089/15 (провадження № 61-1256св18), на яку міститься посилання в касаційній скарзі, зроблено висновок, що «тлумачення частини першої та п`ятої статті 261 ЦК свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання. Тому положення частини п`ятої статті 261 ЦК застосовуються до вимог про виконання зобов`язання, а не до вимог про визнання правочину недійсним. Таким чином, початком перебігу позовної давності для вимоги про визнання договору іпотеки недійсним є день укладення оспорюваного договору, тобто перебіг позовної давності розпочався від

28 квітня 2009 року. Аналогічний висновок зроблений і Верховним Судом України в постанові від 3 лютого 2016 року у справі № 6-75цс15». Схожий висновок викладений і в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 13 лютого 2018 року у справі

№ 910/9452/17. За таких обставин є помилковим висновок судів, що оспорюваний кредитний договір станом на час розгляду цієї справи в суді сторонами не розірваний та зобов'язання за вказаним договором не припинені, тому відсутні підстави для застосування позовної давності за заявоюБанку (а. с. 32-33, т. 1). Оскільки про оспорюванні умови кредитного договору від 28 травня 2008 року позивач була обізнана з дня його укладення, то початком перебігу позовної давності для вимоги про визнання його недійсним є день укладення договору, однак з позовом звернулася у жовтні 2016 року. Тому позовна давність за вимогами у цій справі є пропущеною, що є підставою для відмови у задоволенні позову в оскарженій частині».

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Згідно з частиною першою-третьою статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У справі, що переглядається:

- при зверненні із позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилалися на те, що кредитний договір є недійсним, оскільки істотна умова договору, а саме - порядок видачі та погашення кредиту, не відповідає вимогам чинного законодавства України та Інструкції про касові операції в банках України. Вказували також, що кредитний договір був підписаний під впливом обману з боку банку, сторони не узгодили всіх істотних умов договору з огляду на те, що зазначені у договорі розміри відсоткової ставки за кредитом не відповідають фактично встановленим у договорі розмірам. Це підтверджується аудиторським висновком від 08 жовтня 2015 року, яким встановлено, що реальна відсоткова ставка становить 25,371 % річних, водночас у кредитному договорі вказано іншу ставку - 10,08 % річних. Також позивачі зазначали, що у пункті 7.1 кредитного договору передбачено обов`язок позичальника сплачувати винагороду за надання фінансового інструмента у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця, що суперечить положенням статей 11, 18 Закону України «Про захист прав споживачів» і є несправедливою умовою;

- суди встановили, що ОСОБА_1 визнавала факт укладення нею кредитного договору і тривалий час сплачувала кредитні кошти, а також відсотки за користування ним;

- суди не врахували, що суперечність пункту 7.2 кредитного договору, а саме те, що рахунок 2909… призначений лише для внутрішньобанківського обліку, не вплинуло на можливість виконання сторонами оспорюваного кредитного договору, а тому ця обставина не є підставою для визнання цього договору недійсним;

- суди не звернули уваги на те, що обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину;

- поза увагою судів попередніх інстанцій залишилося те, що висновок експерта за результатами проведення додаткової судово-економічної експертизи від 20 жовтня 2017 року № 8450/17-45 про те, що розміри відсоткової ставки, передбачені договором, не відповідають фактично встановленим у договорі розмірам, не підтверджує введення банком ОСОБА_1 в оману. Згідно з анкетою-заявою ОСОБА_1 , яка міститься у матеріалах справи (т. 1, а. с. 186), остання ознайомилася та погодилася зі всіма умовами кредитування до підписання кредитного договору. При укладенні оспорюваного договору сторони дійшли згоди щодо усіх істотних умов, тривалий час (з 10 жовтня 2007 року до листопада 2015 року) позичальник виконувала умови кредитного договору, сплачуючи відповідні платежі, не заперечуючи проти будь-яких умов кредитування. Тому відсутні підстави для визнання недійсним оспорюваного договору згідно зі статтею 230 ЦК України;

- умови пункту 7.1 кредитного договору від 13 вересня 2007 року № ODMLGK01420483, згідно з яким встановлено обов`язок позичальника сплачувати винагороду за надання фінансового інструмента у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця, є несправедливими і призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов`язків на шкоду споживача. Тому наявні підстави для визнання зазначених умов недійсними;

- згідно з пунктом 4.1. кредитного договору: при порушенні позичальником будь-якого зобов`язання, передбачених пунктами 2.2.2., 2.2.3 даного договору, банк має право нарахувати, а позичальник зобов`язується сплатити банку пеню в розмірі 0,15 % від суми простроченого платежу, але не менше 1 гривні за кожен день прострочки. Відповідно до пункту 5.4. кредитного договору: при порушенні позичальником строків платежів по будь-якому з грошових зобов`язань, передбачених кредитним договором більш ніж на 30 днів, у зв`язку із чим банк змушений звернутися до суду, позичальник зобов`язаний сплатити банку штраф у розмірі 250 грн + 5 % від суми позову. Таким чином, оскільки штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а їх одночасне застосування за одне й те саме порушення строків виконання грошових зобов`язань за кредитним договором свідчить про недотримання положень, закріплених у статті 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення, тому наявні підстави для визнання недійсними цих пунктів кредитного договору (аналогічний за змістом висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі № 727/11817/19 (провадження № 61-698св21);

- разом із тим, враховуючи заяву банку про застосування позовної давності (т. 1, а. с. 146, 155-158), оскільки із цим позовом позивачі звернулися у жовтні 2015 року, не зважаючи на те, що позичальник був обізнаний про всі умови кредитування з моменту підписання кредитного договору, суди зробили помилковий висновок про те, що позивачем не пропущена позовна давність за вимогами про визнання недійсними: пункту 7.1 (у частині встановлення винагороди за надання фінансового інструмента у розмірі 0,20 %), пунктів 4.1, 5.4 (у частині встановлення штрафу, пені) кредитного договору від 13 вересня 2007 року № ODMLGK01420483;

- посилання ОСОБА_1 на аудиторський висновок від 08 жовтня 2015 року не свідчить, що саме з цього моменту почався перебіг позовної давності, оскільки про зміст вказаних вище пунктів кредитного договору їй було відомо з моменту його укладення - 13 вересня 2007 року;

- суди не врахували, що ОСОБА_2 не є стороною оспорюваного кредитного договору і не довела яким чином цей договір порушує її права та інтереси, що є самостійною підставою для відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до банку про визнання недійсним кредитного договору.

За таких обставин суди зробили помилковий висновок про задоволення позовних вимог про визнання недійсним кредитного договору. Тому оскаржені рішення у цій частині належить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним кредитного договору.

Щодо визнання недійсним договору іпотеки від 13 вересня 2007 року, укладеного між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк», посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В., зареєстрований в реєстрі під № 4411, № 4412, визнання недійсним договору поруки від 13 вересня 2007 року № 0483/Р2, укладеного між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк».

Позивачі вказували, що оскільки кредитний договір є недійсним, то договори, укладені на його забезпечення, також належить визнати недійсними.

У зв`язку із відсутністю підстав для визнання недійсним кредитного договору від 13 вересня 2007 року № ODMLGK01420483, укладеного між ОСОБА_1 та ПАТ КБ «ПриватБанк», нема підстав для визнання недійсними:

договору іпотеки від 13 вересня 2007 року, укладеного між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк», посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Савченко С. В., зареєстрованого в реєстрі під № 4411, № 4412;

договору поруки від 13 вересня 2007 року № 0483/Р2, укладеного між ОСОБА_2 та ПАТ КБ «ПриватБанк».

Тому оскаржені рішення у цій частині належить скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні вказаних позовних вимог.

Щодо визнання недійсним договору поруки від 13 вересня 2007 року № 0483/Р1, укладеного між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк»

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

Відповідно до частини другої статті 202 ЦК України правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін (частина четверта статті 202 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2022 року у справі № 756/15524/18-ц (провадження № 61-20134св21) зазначено: «у справі за позовом заінтересованої особи про визнання недійсним договору як відповідачі мають залучатись всі сторони правочину, а тому належними відповідачами є сторони оспорюваного договору, а не одна із них».

У постанові Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 350/1862/19 (провадження № 61-5000св21) зроблено висновок про те, що «пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Тобто, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову».

У справі, що переглядається:

- ОСОБА_1 і ОСОБА_2 просили визнати недійсним договір поруки від 13 вересня 2007 року № 0483/Р1, укладений між ОСОБА_3 та ПАТ КБ «ПриватБанк»;

- позивачі пред`явили вимогу про визнання недійсним договору поруки від 13 вересня 2007 року № 0483/Р1 лише до ПАТ КБ «ПриватБанк», а ОСОБА_3 вказаний як третя особа у справі;

- клопотань про залучення ОСОБА_3 співвідповідачем позивачі не заявляли.

За таких обставин суди зробили помилковий висновок про задоволення позовної вимоги про визнання недійсним договору поруки від 13 вересня 2007 року № 0483/Р1 пред`явленої до неналежного складу відповідачів.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

З урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Верховного Суду від 16 лютого 2022 року у справі № 333/4292/15-ц (провадження № 61-8298св21), від 28 квітня 2022 року у справі № 333/7121/18 (провадження № 61-9581св21), від 01 лютого 2022 року у справі № 697/2142/20 (провадження № 61-17715св21), Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17 (провадження № 14-53цс21), Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 вересня 2022 року у справі № 333/5693/16-ц (провадження № 61-2966св21), колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити, рішення та постанову судів попередніх інстанцій - скасувати з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити.

Рішення Кодимського районного суду Одеської області від 11 жовтня 2018 року та постанову Одеського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Акціонерного товариства Комерційний банк «ПриватБанк», третя особа - ОСОБА_3 , про захист прав споживачів, визнання кредитного договору, договору іпотеки та договорів поруки недійсними, відмовити.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Кодимського районного суду Одеської області від 11 жовтня 2018 року та постанова Одеського апеляційного суду від 06 лютого 2020 року втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук