Головуючий у І інстанції Саранюк Л.П.

Провадження №22-ц/824/6402/2022 Доповідач у ІІ інстанції Матвієнко Ю.О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 вересня 2022 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Матвієнко Ю.О.,

суддів: Мельника Я.С., Стрижеуса А.М.,

при секретарі: Ковтун М.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 та Гостомельської селищної ради Київської області на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 лютого 2016 року у справі за позовом Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: Комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», ОСОБА_2 , про визнання недійсними рішення ради, державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки,

В С Т А Н О В И В :

У липні 2015 року Перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся до суду із позовом до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: КП «Святошинське лісопаркове господарство», ОСОБА_2 , про визнання недійсними рішення ради, державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки.

Обгрунтовуючи вимоги, позивач посилався на те, що прокуратурою області за результатами вивчення законності розпорядження землями лісогосподарського призначення виявлено порушення вимог законодавства при відведенні Гостомельською селищною радою земельних ділянок у приватну власність громадянам для будівництва і обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд.

Зокрема, рішенням Гостомельської селищної ради від 21.10.2010 № 1449-56-У «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки» затверджено проект землеустрою та передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку загальною площею 0,1500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного рішення на ім`я ОСОБА_2 видано державний акт серії ЯЛ № 361645 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0033, площею 0,1500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, зареєстрований відділом Держкомзему у м. Ірпінь за №011096602710.

В подальшому, на підставі договору купівлі-продажу від 12.11.2010 року ОСОБА_2 відчужила зазначену земельну ділянку на користь ОСОБА_1 , про що зроблено відповідну відмітку на державному акті на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 361645.

Вартість земельної ділянки становить 167 881 грн. 32 коп.

Позивач у позові посилався на те, що зазначене рішення Гостомельської селищної ради, державний акт на право власності на земельну ділянку є незаконними та мають бути визнані недійсними з наступних підстав.

Відповідно до положень ст.ст. 12, 116 Земельного кодексу України місцеві ради мають право передавати земельні ділянки комунальної власності у власність громадян.

Згідно з п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України (в редакції від 12.10.2010) до розмежування земель державної і комунальної власності, повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Водночас, перевіркою установлено, що рішенням Гостомельської селищної ради від 21.10.2010 № 1449-56-У у приватну власність громадянину ОСОБА_2 передано земельну ділянку державної власності, яка знаходиться за межами населеного пункту селища Гостомель, що підтверджується інформацією управління Держземагентства у м. Ірпені, за якою згідно з планово-картографічними матеріалами указана земельна ділянка знаходиться за межами населеного пункту.

Крім того, відповідно до проекту землеустрою, який затверджено оспорюваним рішенням, відведення земельної ділянки передбачене за рахунок земель запасу, однак у період з 01.01.2009 року по 01.01.2011 року на території Гостомельської селищної ради згідно з державною статистичною звітністю за формою 6-зем площа земель запасу не змінювалася.

Також, на момент відведення спірна земельна ділянка згідно з інформацією КП «Святошинське лісопаркове господарство» та ВО «Укрдержліспроект» перебувала у постійному користуванні лісгоспу та відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування знаходилась у кварталі № 19 Київського лісництва.

За інформацією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 08.10.2014 року, спірна територія була лісами ще з радянських часів. Так, на підставі Постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 20.06.1956 року № 673 та рішення виконкому Київської міської ради від 07.08.1956 року № 1186 створено Святошинське лісопаркове господарство, яке ввійшло до складу управління зеленої зони м. Києва. Загальна площа Святошинського лісопаркового господарства на момент створення становила 14 167 га, вказані землі передано без вилучення із Держлісфонду України. Розпорядженням Київської міської державної адміністрації № 2715 від 17.12.2001 року на виконання рішення Київської міської ради від 02.10.2001 року № 59/1493, Київське державне комунальне об`єднання зеленого будівництва «Київзеленбуд» перейменовано на Київське комунальне об`єднання зеленого будівництва та експлуатації «Київзеленбуд», а державне комунальне підприємство Святошинське лісопаркове господарство - на комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство». Лісовпорядні роботи проводилися в 1945-46, 1952-59, 1969, 1979, 1989, 1999, 2009 роках №7.

Оскаржуваним рішенням і діями щодо передачі у приватну власність, зміни цільового призначення, подальшого відчуження земельної ділянки порушено право власності держави на землі лісового фонду, які не можуть передаватися з державної у приватну власність, а також інтереси держави у сфері контролю за використанням та охороною земель, ефективного використання лісогосподарських земель, їх відтворення. Крім того, враховуючи той факт, що наразі спірна земельна ділянка відноситься до території національного природного парку, порушені вимоги природоохоронного законодавства, які встановлюють особливий статус земель природно-заповідного фонду України.

Указом Президента України від 01.05.2014 № 446/2014 «Про зміну меж національного природного парку «Голосіївський», його територію розширено на 6462,62 га за рахунок земель Київського комунального об`єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень «Київзеленбуд».

Згідно пояснювальної записки та проектних матеріалів до вищевказаного Указу Президента, розширення зазначеного заказника відбулось за рахунок лісових земель КП «Святошинське лісопаркове господарство», в тому числі кварталу № 19, за рахунок якого відведено спірну земельну ділянку.

Таким чином, земельна ділянка, відведена Гостомельською селищною радою Київської області під забудову, наразі є територією національного природного парку «Голосїївський» та відноситься до земель природно-заповідного фонду.

З огляду на викладене Гостомельською селищною радою Київської області з перевищенням визначених законом повноважень, в порушення вимог ст.ст. 12, 20, 38, 39, 84, 116, 118, 122, 149, п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України, ст.ст. 33, 57 Лісового кодексу України, п. 34 ст. 36 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» земельну ділянку державної власності лісогосподарського призначення, що знаходилась за межами населеного пункту смт. Гостомель, без вилучення у постійного користувача, передано у приватну власність ОСОБА_2 для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, у зв`язку із чим рішення селищної ради від 21.10.2010 року № 1449-56-У є незаконним та має бути визнано недійсним.

Оскільки право власності до ОСОБА_2 перейшло на підставі рішення, яке є протиправним, то виданий на його підставі державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 361645 також підлягає визнанню недійсним.

Земельна ділянка вибула з державної власності всупереч законодавству та волі держави в особі уповноваженого на те органу, що дає підстави для пред`явлення вимог про витребування її із чужого володіння останнього власника на користь держави. Така ж позиція висвітлена в Узагальненні практики розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними Верховного Суду України від 24.11.2008 та Постанові Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав» № 5 від 07.02.2014.

Зважаючи на викладене, вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки позивачем заявлена не була, оскільки для повернення земельної ділянки у державну власність необхідним є припинення правового титулу належного набувача, тобто витребування земельної ділянки із володіння власника ОСОБА_1 .

Враховуючи наведене, позивач просив суд визнати недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 21.10.2010 року № 1449-56-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1500 га; визнати недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 361645, виданий ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0033 площею 0,1500 га з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 та витребувати з володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0033 площею 0,1500 га вартістю 167 881 грн. 32 коп., а також стягнути з відповідачів судові витрати на користь держави.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 25 лютого 2016 року позов задоволено.

Визнано недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 21 жовтня 2010 року № 1449-56-V «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки», яким передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1500 га.

Визнано недійсним державний акт на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 361645, виданий ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0033 площею 0,1500 га, з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 .

Витребувано з володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0033 площею 0,1500 га, вартістю 167 881,32 грн.

Рішення місцевого суду переглядалося неодноразово судами апеляційної та касаційної інстанцій.

Ухвалою Апеляційного суду Київської області від 26 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 лютого 2016 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 08 лютого 2018 року касаційні скарги ОСОБА_1 та Гостомельської селищної ради Київської області задоволено, ухвалу Апеляційного суду Київської області від 26 жовтня 2016 року скасовано, передано справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Апеляційного суду Київської області від 12 червня 2018 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та Гостомельської селищної ради Київської області задоволено, рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 лютого 2016 року скасовано та прийнято нову постанову, якою у задоволенні позову Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави, уповноваженими органами якої є Кабінет Міністрів України, до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: Комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», ОСОБА_2 , про визнання недійсними рішення ради, державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 04 березня 2020 року касаційну скаргу першого заступника прокурора Київської області задоволено частково, постанову Апеляційного суду Київської області від 12 червня 2018 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Київського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року апеляційні скарги ОСОБА_1 та Гостомельської селищної ради Київської області задоволено, рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 лютого 2016 року скасовано та прийнято нову постанову, якою позов Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави, уповноваженими органами якої є Кабінет Міністрів України, до Гостомельської селищної ради Київської області, ОСОБА_1 , треті особи: Комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство», ОСОБА_2 , про визнання недійсними рішення ради, державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки залишено без задоволення.

Постановою Верховного Суду від 12 січня 2022 року касаційну скаргу заступника керівника Київської обласної прокуратури задоволено частково, постанову Київського апеляційного суду від 05 жовтня 2020 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У своїх апеляційних скаргах відповідачі ОСОБА_1 та Гостомельська селищна рада Київської області просили скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити по справі нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог прокурора відмовити в повному обсязі. Зокрема, апелянти посилались на те, що суд першої інстанції порушив норми матеріального та процесуального права, не повідомивши відповідача ОСОБА_1 про час та місце розгляду справи та не вирішивши питання про застосування строку позовної давності, про що просили відповідачі у відповідних заявах.

Так, у апеляційній скарзі Гостомельський селищний голова Прилипко Ю.І. зазначив про те, що при постановленні судом першої інстанції оскаржуваного рішення не було враховано те, що позовна заява подана з пропущенням встановленого ст. 257 Цивільного кодексу України строку позовної давності та в інтересах Кабінету Міністрів України, який не є належним суб`єктом захисту прав, що випливає з наступного.

Позов подано Першим заступником прокурора Київської області в інтересах Кабінету Міністрів України. В обґрунтуванні строків заявлення позовних вимог, позивач зазначив, що про відповідні порушення, що стали підставою для подання позову, йому стало відомо лише внаслідок проведення перевірки на підставі постанови від 16.05.2014 року №51. Питання про поновлення строків позовної давності позивачем не заявлялося.

Проте, як було зазначено в запереченнях скаржника на позов, про що неодноразово наголошувалось представником скаржника під час судового засідання, дані доводи безпідставні, оскільки зазначена постанова про проведення перевірки від 16.05.2014 року №51 до Гостомельської селищної ради не направлялася, копій відповідних рішень та документів, на підставі яких було передано земельні ділянки у власність громадян на виконання цієї постанови радою протягом 2014 - 2015 років не надавалося, а отже є всі підстави стверджувати, що посилання на вказану постанову є штучно створеною підставою позивача для поновлення строків та подання позову до суду. Це підтверджується матеріалами справи, які вказують на наступне.

Згідно наданих матеріалів прокурорської перевірки, в останніх знаходиться лист КП "Святошинське лісопаркове господарство" від 21.11.2014 року, адресований начальнику управління представництва і захисту інтересів громадян та держави в суді прокурору прокуратури Київської області - Сивцю А. (копія міститься в матеріалах справи). Зі змісту вказаного листа вбачається, що з березня 2009 року КП "Святошинському ЛПГ" стало відомо про випадки відведення Гостомельською селищною радою земель у власність на буцімто належних підприємству територіях. Внаслідок чого останнє неодноразово зверталося до правоохоронних та контролюючих органів України, у тому числі м. Києва.

При цьому, в матеріалах справи наявні докази того, що прокуратурі Київської області про відповідні рішення Гостомельської селищної ради від 2010 року, якими було відведено земельні ділянки по АДРЕСА_2 , стало відомо ще в 2010 році, що підтверджується наступним.

На адресу Гостомельської селищної ради прокурором м. Ірпеня прокуратури Київської області 06.10.2010 року за №8802 направлено вимогу про надання оригіналів рішень Гостомельської селищної ради щодо передачі у власність земельних ділянок по АДРЕСА_2 , а також повний пакет документів, на підставі яких приймалися вказані рішення (копія вимоги міститься в матеріалах справи). На вказану вимогу радою було направлено оригінали відповідних рішень та повний пакет документів, на підставі яких приймалися вказані рішення. Про отримання вказаних документів свідчить підпис представника прокуратури Мізерного Т.П. на супровідному листі.

В подальшому, на адресу Гостомельської селищної ради прокурором м. Ірпеня прокуратури Київської області неодноразово направлялись вимоги про надання належним чином завірених копій рішень Гостомельської селищної ради щодо передачі у власність земельних ділянок по АДРЕСА_2 по непарній стороні із наданням графічних матеріалів місця розташування земельних ділянок, а саме:

03.01.2011року за № 312 у строк до 14.01.2011 року на виконання завдання прокуратури Київської області щодо законності надання радою земельних ділянок;

11.02.2011 року за № 1425 у строк до 11.02.2011 року за зверненням народного депутата України;

04.07.2011 року за № 5081 у строк до 05.07.2011 року на виконання завдання прокуратури Київської області;

05.11.2011 року за № 77-8238 вих. 11 вимога надати відповідні рішення ради у строк до 18.11.2011 року.

Зазначені вище обставини свідчать про обізнаність прокурорів прокуратури Київської області про відведені земельні ділянки по АДРЕСА_1 , починаючи з жовтня 2010 року, однак такі аргументи не були взяті судом до уваги.

Крім того із зазначеного вище листа КП "Святошинського ЛПГ"вбачається, що заповідання територій національного парку згідно Указу в.о. Президента України від 01.05.2014 року №446/2014 здійснено шляхом розширення його меж за рахунок земель, що знаходяться в користуванні КП "Святошинське ЛПГ" в межах Святошинського і Оболонського районів без вилучення із користування Комунального об`єднання Київської міської ради "Київзеленбуд".

Таким чином, особою чиї права ймовірно порушені оскаржуваним рішенням Гостомельської селищної ради, виходячи із положень Указу від 01.05.2014 року №446/2014 та наявних у справі доказів, є КО "Київзеленбуд", в тому числі і його підконтрольне підприємство КП "Святошинське ЛПГ", якому відповідні обставини стали відомі ще в 2009 році. Докази порушення прав Кабінету Міністрів України та перебування спірних ділянок в розпорядженні, володінні або віданні останнього відсутні.

Відповідач ОСОБА_1 у своїй апеляційній скарзі зазначила, що судом було допущено порушення норм процесуального права в частині неповідомлення її про час і місце розгляду справи, невідкладення судового розгляду з підстав, визначених ст. 169 ЦПК України, з підстав першої неявки відповідачата його представника.

Оскаржуване судове рішення було постановлено Ірпінським міським судом Київської області 25.02.2016 року. Згідно журналу судового засідання у відповідне судове засідання з`явився лише представник позивача - прокурор прокуратури м. Ірпеня. Всі інші учасники судового процесу у вказане судове засідання не з`явилися, що підтверджується вказаним вище журналом судового засідання від 25.02.2016 року. В мотивувальній частині судового рішення суд першої інстанції встановив, що відповідач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явилася про дату, час і місце слухання справи була повідомлена належним чином, однак вказані висновки суду не відповідають матеріалам справи та фактичним обставинам.

Згідно матеріалів справи відповідача ОСОБА_1 по справі про вказане судове засідання повідомлено не було. У вказане судове засідання представник ОСОБА_1 не з`явився вперше. Не зважаючи на те, що неявка представника, згідно ст.169 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи, апелянт вважає, що згідно п.2 ч. 1 ст.169 ЦПК України суд з метою забезпечення захисту прав відповідачів, повинен був відкласти розгляд справи у разі першої неявки в судове засідання сторони, або будь-кого з інших осіб, які беруть участь у справі, оповіщених належним чином. В даному випадку, судом не було враховано тієї обставини, що її, як відповідача, не було повідомлено належним чином, у зв`язку з чим вона була позбавлена права взяти участь у вказаній справі, або повідомити про поважність причин неявки її чи представника.

Крім того, в порушення вимог ч. 4 ст. 169, 224 ЦПК України, судом першої інстанції не було постановлено заочного рішення по справі, оскільки у вказане судове засідання не з`явився жоден із відповідачів, третіх осіб та осіб, в інтересах яких звернувся прокурор. При цьому, згідно матеріалів справи вказані особи регулярно з`являлися в судові засідання, а тому підстав стверджувати про неможливість забезпечення їх участі у справі немає. Разом з тим, згідно ст. 224 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання відповідача, який належним чином повідомлений і від якого не надійшло заяви про розгляд справи за його відсутності або якщо повідомлені ним причини неявки визнані неповажними, суд може ухвалити заочне рішення на підставі наявних у справі доказів, якщо позивач не заперечує проти такого вирішення справи. Однак, судом першої інстанції при постановленні оскаржуваного судового рішення навіть не вирішувалося питання постановления заочного рішення чим було порушено норми ч. 4 ст. 169, 224 ЦПК України.

Згідно ст. 55 Конституції України, кожному гарантується право на судовий захист. Відповідне право закріплено в ст. 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (04.11.1950 р.). Таким чином, приймаючи остаточне рішення по справі без участі відповідачів та інших осіб крім позивача, яким в даному випадку був представник прокуратури м. Ірпеня, і постановляючи при цьому рішення по справі в супереч ч.4 ст. 169 ЦПК України, судом першої інстанції грубо порушено норми процесуального права, чим зумовлено порушення права ОСОБА_1 на судовий захист.

Крім цього, апелянт посилалась на те, що судом першої інстанції порушено вимоги ст.ст. 214 - 215 ЦПК України і не вирішено питання про розгляд заяви про застосування строків позовної давності.

Згідно ч. 4 ст.267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

В матеріалах справи наявна заява ОСОБА_1 про застосування строків позовної давності від 05.10.2015 року, яка була отримана судом 05.10.2015 року, однак в порушення вимог ст. 214 ЦПК України судом не було вирішено питання про застосування строків позовної давності згідно ч. 4 ст. 267 ЦК України та не було розглянуто відповідну підставу відмови в задоволенні позову, чим було грубо порушено принцип всебічного розгляду і судового захисту прав людини і громадянина. В оскаржуваному судовому рішенні жодних висновків суду відносно розгляду заяви про застосування строків позовної давності зроблено не було, жодних обставин пропущення таких строків судом досліджено не було. Разом з тим, відповідний позов було заявлено позивачем - 22.04.2015 року, тобто з пропущенням строків звернення з позовом до суду. Посилання позивача на те, що останньому стало відомо про відповідні порушення внаслідок перевірки, проведеної в травні 2014 року, не є підставою для поновлення строків позовної давності.

При цьому ОСОБА_1 вказувала, що позовні вимоги про витребування земельної ділянки у неї, як відповідачки, також повинні були бути пред`явлені протягом встановленого ст. 257 ЦК України трирічного строку з моменту, коли особа (держава в особі її органів, в тому числі прокуратури) дізналася про порушення своїх прав.

Про обставини вибуття такої земельної ділянки з комунальної власності позивачеві (прокурору та відповідно державі) було відомо в жовтні 2010 року, а отже вказаний вище трирічний строк позовної давності закінчується в жовтні 2013 року, проте позов було заявлено 22.04.2015 року тобто із пропущенням встановленого ст.257 ЦК України строку позовної давності.

У письмових поясненнях на апеляційні скарги, що надійшли від прокурора, який забезпечує участь у розгляді справи, ОСОБА_3 , останній проти задоволення скарг відповідачів заперечив та просив залишити скарги без задоволення, а рішення суду - без змін, як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права (а.с.176-189, том 2).

У судовому засіданні представник прокуратури прокурор Скляр Д.Ю. та представник Кабінету Міністрів України Семченко Ю.І. проти задоволення апеляційних скарг відповідачів заперечили та просили залишити скарги без задоволення, а рішення суду - без змін, як законне та обґрунтоване.

Відповідачі Гостомельська селищна рада та ОСОБА_1 , належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, до апеляційного суду не з`явились; згідно ч. 2 ст. 372 ЦПК України їх неявка не перешкоджає розгляду справи апеляційним судом.

Заслухавши доповідь судді доповідача, пояснення учасників процесу, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційних скарг відповідачів, колегія суддів приходить до висновку про залишення скарг без задоволення, а рішення суду - без змін, виходячи з наступного.

Відповідно до ч.ч.1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обгрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно вимог ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції перевіряє справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом першої інстанції встановлено, що перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України звернувся до суду із позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що прокуратурою області за результатами вивчення законності розпорядження землями лісогосподарського призначення виявлено порушення вимог законодавства при відведенні Гостомельською селищною радою земельних ділянок у приватну власність громадянам для будівництва і обслуговування житлових будинків, господарських будівель і споруд.

Зокрема, рішенням Гостомельської селищної ради від 21.10.2010 № 1449-56-У «Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки» затверджено проект землеустрою та передано безкоштовно у приватну власність ОСОБА_2 земельну ділянку загальною площею 0,1500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного рішення на ім`я ОСОБА_2 видано державний акт серії ЯЛ № 361645 на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0033, площею 0,1500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, зареєстрований відділом Держкомзему у м. Ірпінь за №011096602710.

В подальшому на підставі договору купівлі - продажу від 12.11.2010 року ОСОБА_2 відчужила зазначену земельну ділянку на користь ОСОБА_1 , про що зроблено відповідну відмітку на державному акті на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 361645.

Вартість земельної ділянки становить 167 881 грн. 32 коп.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з його доведеності та обгрунтованості, і колегія суддів погоджується з такими висновками суду, виходячи з наступного.

Відповідно до положень ст.ст. 12, 116 Земельного кодексу України місцеві ради мають право передавати земельні ділянки комунальної власності у власність громадян.

Водночас, перевіркою установлено, що рішенням Гостомельської селищної ради від 21.10.2010 № 1449-56-У у приватну власність ОСОБА_2 передано земельну ділянку державної власності, яка знаходиться за межами населеного пункту селища Гостомель, що підтверджується, зокрема, інформацією управління Держземагентства у м. Ірпені про те, що згідно з планово-картографічними матеріалами указана земельна ділянка знаходиться за межами населеного пункту.

Крім того, відповідно до проекту землеустрою, який затверджено оспорюваним рішенням, відведення земельної ділянки передбачене за рахунок земель запасу, однак у період з 01.01.2009 року по 01.01.2011 року на території Гостомельської селищної ради згідно з державною статистичною звітністю за формою 6-зем площа земель запасу не змінювалася.

На момент відведення спірна земельна ділянка згідно з інформацією КП «Святошинське лісопаркове господарство» та ВО «Укрдержліспроект» перебувала у постійному користуванні лісгоспу та відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування знаходилась у кварталі № 19 Київського лісництва.

За інформацією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання «Укрдержліспроект» від 08.10.2014 року, спірна територія була лісами ще з радянських часів. Так, на підставі Постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 20.06.56 року № 673 та рішення виконкому Київської міської ради від 07.08.56 року № 1186 створено Святошинське лісопаркове господарство, яке ввійшло до складу управління зеленої зони м. Києва. Загальна площа Святошинського лісопаркового господарства на момент створення становила 14 167 га, вказані землі передано без вилучення із Держлісфонду України. Розпорядженням Київської міської державної адміністрації № 2715 від 17.12.01 року на виконання рішення Київської міської ради від 02.10.01 року № 59/1493, Київське державне комунальне об`єднання зеленого будівництва «Київзеленбуд» перейменовано на Київське комунальне об`єднання зеленого будівництва та експлуатації «Київзеленбуд», а державне комунальне підприємство Святошинське лісопаркове господарство - на комунальне підприємство «Святошинське лісопаркове господарство». Лісовпорядні роботи проводилися в 1945-46, 1952-59, 1969, 1979, 1989, 1999, 2009 роках.

Відповідно до ч. 5 ст. 116 Земельного кодексу України земельні ділянки, які перебувають у власності чи користуванні громадян або юридичних осіб, передаються у власність чи користування за рішенням органів виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування лише після припинення права власності чи користування ними в порядку, визначеному законом.

За ч. 1 ст. 149 Земельного кодексу України земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування на підставі та в порядку, передбачених цим Кодексом.

Таким чином, надання спірної земельної ділянки у приватну власність громадянину згідно положень ст.ст. 116, 118 Земельного кодексу України можливе лише після її вилучення (викупу) та в порядку, визначеному ст.ст. 149, 151 цього Кодексу. Водночас, перевіркою установлено, що погодження на вилучення з постійного користування вказаної спірної ділянки КП «Святошинське лісопаркове господарство» не надавало, уповноважений орган державної влади відповідного рішення не приймав.

Відповідно до ст. 84 Земельного кодексу України у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

За загальним правилом, визначеним у ст. 84 Земельного кодексу України, до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, серед іншого, і землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом.

А єдиний можливий такий випадок, передбачений ч. 2 ст. 56 даного Кодексу, згідно якої громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади можуть безоплатно або за плату передаватись у власність замкнені земельні ділянки лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Інших випадків, які б передбачали можливість передачі земель лісогосподарського призначення у власність громадянам та юридичним особам законодавство не містить.

Враховуючи вищенаведені встановлені судом обставини та на підставі наведених правових норм, обґрунтованим є висновок суду першої інстанції про те, що оспорюване рішення селищної ради прийнято всупереч вимогам ст.ст. 56, 84 Земельного кодексу України, оскільки ним передано у власність землі, які заборонено передавати у власність.

При цьому правильним є і висновок суду про те, що земельну ділянку у приватну власність ОСОБА_2 передано з порушенням порядку зміни цільового призначення земель, оскільки в порушення вимог ст. 20 Земельного кодексу України у проекті землеустрою, затвердженому спірним рішенням Гостомельської селищної ради, відсутнє погодження органу лісового господарства. Отже, цільове призначення вказаної земельної ділянки змінено з порушенням вказаних норм земельного та лісового законодавства не уповноваженим органом, за відсутності погодження органу виконавчої влади з питань лісового господарства, землю відведено для житлової забудови за межами населеного пункту, що відповідно до ст. 21 Земельного кодексу України є підставою для визнання недійсним рішення Гостомельської селищної ради Київської області, яка в даній ситуації діяла з перевищеннямвизначених законом повноважень, з порушенням вимог ст.ст. 12, 20, 38, 39, 84, 116, 118, 122, 149, п. 12 Перехідних положень Земельного кодексу України, ст.ст. 33, 57 Лісового кодексу України, п. 34 ст. 36 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні».

Згідно зі статтею 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення.

Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об`єктів природоохоронного та історико-культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, зайнятих лісами, провадиться з урахуванням висновків органів виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища та лісового господарства.

Згідно зі статтею 55 ЗК України до земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства. До земель лісогосподарського призначення не належать землі, зайняті: зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до категорії лісів; окремими деревами і групами дерев, чагарниками на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках.

Частиною першою статті 155 ЗК України передбачено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Суд першої інстанції установив, що на підставі рішення Гостомельської селищної ради Київської області від 21 жовтня 2010 року № 1449-56-V ОСОБА_2 отримала державний акт на право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210945900:01:101:0033, площею 0,1500 га для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, зареєстрований відділом Держкомзему у м. Ірпінь за № 011096602710.

На момент відведення спірна земельна ділянка згідно з інформацією КП «Святошинське лісопаркове господарство» та ВО «Укрдержліспроект» перебувала у постійному користуванні лісгоспу та відповідно до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування знаходилась у кварталі № 19 Київського лісництва.

Встановлено, що погодження на вилучення з постійного користування вказаної спірної ділянки КП «Святошинське лісопаркове господарство» не надавало, уповноважений орган державної влади відповідного рішення не приймав.

Отже, судом зроблено обґрунтований висновок про те, що право розпорядження спірною земельною ділянкою державної власності було прийняте Гостомельською селищною радою Київської області з перевищенням повноважень, тобто спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - держави поза його волею, що свідчить про обґрунтованість позовних вимог позивача в частині визнання недійсним рішення селищної ради та виданого на його підставі державного акту та наявність підстав для задоволення цих вимог.

При цьому, правильним є і рішення суду в частині витребування земельної ділянки із володіння ОСОБА_1 , що, зокрема, вбачається з наступного.

Згідно ст. 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 330 Цивільного кодексу України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до ч. 3 ст. 388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника не з його вини.

В даному випадку спірна земельна ділянка вибула з власності держави поза волею належного розпорядника землі, а тому існують всі правові підстави для витребування її з незаконного володіння ОСОБА_1 на підставі ст. 388 Цивільного кодексу України.

Поряд з тим, за змістом зазначеної вище статті Цивільного кодексу України, недобросовісним вважається набувач, який не лише безпосередньо обізнаний в тому, що набуває майно у суб`єкта, який не наділений правом на його відчуження, а й водночас усвідомлює факт порушення прав іншої особи, або який хоч і не був безпосередньо інформований про відсутність у відчужувача права на відчуження майна, але за обставин його набуття міг і зобов`язаний був про це знати.

При цьому слід зазначити, що спірна земельна ділянка вкрита лісовою рослинністю, про що набувач зобов`язаний був знати, а отже повинен був передбачати можливу приналежність цієї земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, які відповідно до ст. 84 Земельного кодексу України не можуть передаватись у приватну власність, а отже, і про незаконність її відведення першому власнику.

Статтею 396 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права відповідно до положень глави 29 Цивільного кодексу України, в тому числі і на витребування цього майна від добросовісного набувача.

Так, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (ч. 1 ст. 2 Цивільного процесуального кодексу України).

Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача (п. 57 постанови від 05.06.2018 у справі № 338/180/17).

Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронногохарактеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (п. 5.5 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17.12.2014 у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених ст.ст. 387 та 388 Цивільного кодексу України.

При цьому, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника.

За таких обставин, Великою Палатою Верховного Суду у постановівід 11.02.2020 у справі № 922/614/19 висловлено позицію згідно якої «власник з дотриманням вимог статті 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування не потрібно визнавати недійсними рішення органів державної влади чи місцевого самоврядування, які вже були реалізовані і вичерпали свою дію, оскаржувати весь ланцюг договорів та інших правочинів щодо спірного майна.

У спорах про витребування майна суд має встановити обставини незаконного вибуття майна власника на підставі наданих сторонами належних, допустимих і достатніх доказів. При цьому закон не вимагає встановлення судом таких обставин у іншій судовій справі, зокрема не вимагає визнання незаконними рішень, відповідно до яких відбулось розпорядження майном на користь фізичних осіб, у яких на підставі цих рішень виникли права.

За змістом ст.ст. 317, 319, 321 Цивільного кодексу України лише власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Слід зазначити, що право постійного користувача на спірну землю до цього часу у законний спосіб не припинене (ст.ст. 116, 141, 142, 149 Земельного кодексу України), а право володіння спірними землями у відповідача, в силу законодавчо встановлених обмежень в обороті земель лісогосподарського призначення, не виникло.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Так само й усі ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, усі ліси на території України становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.

Зокрема, ст. 80 Земельного кодексу України закріплює суб`єктний склад власників землі, визначаючи, що громадяни та юридичні особи є суб`єктами права власності на землі приватної власності, територіальні громади є суб`єктами права власності на землі комунальної власності та реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, а держава, реалізуючи право власності через відповідні органи державної влади, є суб`єктом права власності на землі державної власності.

Отже, Український народ, як безпосередній власник спірної землі, делегує відповідним органам місцевого самоврядування або органам виконавчої влади повноваження щодо здійснення права власності від його імені та в його інтересах виключно у спосіб та в межах повноважень, передбачених законодавством.

Аналіз ст.ст. 56, 57, 84 ч. 4 ЗК України та ст. 17 ЛК України свідчить, що громадяни та юридичні особи набувають право власності виключно на замкнені ділянки лісового фонду, тобто такі, які відокремлені природними (болотами, водоймами, пустирями тощо) розривами загальною площею до 5 га у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств, а також деградованих малопродуктивних угідь для залісення. Всі інші землі лісогосподарського призначення, які перебувають у державній власності, не підлягають передачі у приватну власність та можуть перебувати у користуванні лише спеціалізованих підприємств, установ та організацій.

Вказаний принцип невідчужуваності державної власності є невід`ємним від поняття державна (належна народу України) власність. Основа цього принципу пов`язана з поняттям суспільної значимості (користі) предмета регулювання (у даному випадку лісу) і полягає в тому, що допоки такий зв`язок зберігається і не прийняте чітко виражене компетентною особою рішення про виключення зі складу державної власності, до тих пір не може бути дозволена будь-яка передача права власності.

Внаслідок дії цього принципу будь-яке відчуження майна, попередньо не виключеного з такої державної (загальнонародної) власності, є нікчемним і, по суті, спричиняє неможливість встановлення речових прав на державні (загальнонародні) володіння.

Слід зазначити, що відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Вчинення будь-яких дій поза межами наданої законодавством компетенції в жодному разі не може вважатись законним здійсненням від імені та в інтересах держави і суспільства.

Отже, з аналізу чинного законодавства вбачається, що ніхто без дозволу, виданого компетентними владними органами, не має права володіти національною державною власністю і використовувати її поза межами, встановленими для загального права користування нею.

Відповідно до вимог ст.ст. 330, 346, 658 Цивільного кодексу України право власності дійсного власника презюмується і не припиняється із втратою ним цього майна. Право відчуження майна належить лише його власникові. Якщо відчужувач майна не є таким власником, набувач набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Тобто, воля Українського народу, як власника, може виражатись лише у таких діях відповідного органу, які відповідають вимогам законодавства та інтересам народу, а розпорядження землею не у спосіб та не у межах повноважень, передбачених законом, не може оцінюватись вираженням дійсної волі народу України.

Підставою для звернення прокурора до суду із даним позовом наведено порушення права Кабінету Міністрів України щодо перевищення органом місцевого самоврядування передбачених ст.ст. 122, 149 Земельного кодексу України повноважень при розпорядженні земельними ресурсами державної форми власності лісогосподарського призначення з метою поновлення права Українського народу на землю з урахуванням того факту, що право на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності у особи титулу власника.

Спірна земельна ділянка вкрита лісовою рослинністю, про що набувач зобов`язаний був знати, а проявивши розумну обачність в силу фізичних властивостей лісу повинен був передбачати її приналежність до земель лісогосподарського призначення, які відповідно до ст. 84 Земельного кодексу України не можуть передаватись у приватну власність.

Відповідач не мав перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення, що ставить добросовісність відповідача під час набуття земельної ділянки у власність під обґрунтований сумнів.

У разі вчинення правочинів з метою набуття права власності на земельні ділянки, які відповідно до ст.ст. 1, 4, 5 ЛК України належать до земель лісового фонду та лісогосподарського призначення і володіють сукупністю зовнішніх видимих природних ознак, недобросовісність набувача презюмується, а можлива добросовісність підлягає доказуванню засобами, які вказують на об`єктивно існуючу відсутність інформації та неможливість отримання достовірної інформації щодо юридичних властивостей правового режиму земельної ділянки - об`єкта правочину, яка належить до земель лісового фонду та лісогосподарського призначення, щодо яких встановлений спеціальний правовий режим речей, обмежених в обороті (ст. 178 ЦК України, ст.ст. 83, 84 ЗК України).

Таким чином, усі учасники спірних правовідносин, як первинні набувачі, так і останні набувачі спірних земель з огляду на зовнішні видимі природні ознаки земельної лісової ділянки, густо засадженої віковими деревами, могли знати та знали про неправомірність своїх дій щодо заволодіння нею.

При цьому варто врахувати, що Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 зроблений правовий висновок, що повернення у державну власність земельних ділянок, обмежених в цивільному обороті, незаконно відчужених фізичним особам державним органом виконавчої влади на підставі скасованих судових рішень переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за законом та за цільовим призначенням. Важливість цих інтересів зумовлюється, зокрема, особливим статусом земельної ділянки - належністю її до земель лісогосподарського призначення.

Згідно зі ст. 13 Земельного кодексу України, до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, серед іншого, і розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Прокурор правомірно звернувся з позовом на захист інтересів держави саме в особі Кабінету Міністрів України, який на підставі ст.ст. 122, 149 Земельного кодексу України від імені держави здійснює розпорядження землями лісогосподарського призначення незалежно від розміру їх площі та через одночасне знаходження спірної земельної ділянки на території об`єкта природно-заповідного фонду України - НПП «Голосіївський» з метою остаточного поновлення прав держави та народу України.

Перебування спірних земель лісогосподарського призначення, які є одночасно природно-заповідними землями, у приватній власності з цільовим призначенням «для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд» свідчить про те, що дані землі можуть втратити свої унікальні природні характеристики.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у спорах стосовно земель лісогосподарського призначення, що перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси, зокрема, у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (ч. З ст. 13, ч. 7 ст. 41, ч. 1 ст. 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються через цільовий характер використання земельних ділянок (ст.ст. 18, 19, п. «а» ч. 1 ст. 91 Земельного кодексу України), які набуваються лише згідно із законом (ст. 14 Конституції України), та через інші законодавчі обмеження. Заволодіння приватними особами такими ділянками всупереч чинному законодавству, зокрема без належного дозволу уповноваженого на те органу, може зумовлювати конфлікт між гарантованим ст. 1 Першого протоколу до Конвенції правом цих осіб мирно володіти майном і правами інших осіб та всього суспільства на безпечне довкілля.

Європейський суд з прав людини, оцінюючи можливість захисту права особи за ст. 1 Першого протоколу, загалом перевіряє доводи держави про те, що втручання в право власності (користування) відбулося в зв`язку з обґрунтованими сумнівами щодо законності набуття особою права власності (користування) на відповідне майно, зазначаючи, що існують відмінності між тією справою, в якій законне походження майна особи не оспорюється, і справами стосовно позбавлення особи власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або стосовно якого припускається, що воно було придбане незаконно (наприклад, рішення та ухвали Європейського суду з прав людини у справах «Раймондо проти Італії» від 22.02.94, «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 05.07.01, «Аркурі та інші проти Італії» від 05.07.01, «Ріела та інші проти Італії» від 04.09.01, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 06.11.08).

Орхуська Конвенція про доступ до інформації, участь громадськості в процесі прийняття рішень та доступ до правосуддя з питань, що стосуються довкілля, була погоджена Європейською економічною комісією ООН у 1998 році. Конвенція ратифікована у 40 країнах та Євросоюзом. Цей міжнародний договір визнає право «кожної людини нинішнього та прийдешніх поколінь на життя в навколишньому середовищі, сприятливому для її здоров`я та добробуту».

Також варто зауважити, що Стокгольмська Декларація, прийнята у 1972 році на Конференції Організації Об`єднаних Націй з навколишнього довкілля сформулювала принцип про те, що «Людина [повинна мати] має основне право на свободу, рівність і сприятливі умови життя в довкіллі, якість якого дозволяє вести гідне і процвітаюче життя, вона несе головну відповідальність за охорону і поліпшення довкілля на благо нинішнього і майбутніх поколінь». «Збереження і покращення якості оточуючого людину середовища є важливою проблемою, яка впливає на добробут народів та економічний розвиток усіх держав світу; це - вираз волі народів усього світу і обов`язок урядів усіх держав».

Прийняття рішення про передачу в приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950) не містить екологічних прав. Але рішення Європейського суду формують судову практику, відповідно до якої визнається, що забруднення навколишнього середовища є причиною порушення основних прав громадян, як права на життя, на повагу до приватного та сімейного життя.

Так, у рішенні Європейського Суду з прав людини від 27.11.2007 у справі «Хаммер проти Бельгії» суд вирішив, що незважаючи на той факт, що навколишнє середовище прямо не захищене в Конвенції, проте саме по собі воно є цінністю, в якій як суспільство, так і державні органи мають живий інтерес. Економічні міркування і навіть право на власність, не мають виходити на перший план у питаннях охорони навколишнього середовища, зокрема, коли ця сфера законодавчо регулюється державою. Таким чином, державні органи зобов`язані діяти з метою захисту навколишнього середовища.

Оскільки ліси є невід`ємним елементом екосистеми, незаконневідчуження земель лісового фонду призводить до порушення прав усіх громадян на безпечне довкілля.

За таких обставин позов прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у ст. 1 Першого протоколу.

З огляду на викладене, звернення прокурора до суду в даних спірних правовідносинах спрямоване саме на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значущого питання про повернення державі незаконно наданої у приватну власність земельної ділянки лісового фонду, і таким чином, не порушується баланс державних (суспільних) і приватних інтересів та відсутній факт надмірного втручання держави у спірні правовідносини.

Відтак, витребування у ОСОБА_1 спірної земельної ділянки на користь держави у зв`язку з порушенням органом місцевого самоврядування при розпорядженні спірною землею вимог ЗК України та ЛК України відповідає критерію законності.

При цьому, слід зазначити, що останній набувач спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення, не позбавлений права вимагати у встановленому законом порядку відповідної компенсації у осіб, які здійснювали незаконне відчуження на їх користь таких земельних ділянок, що узгоджується і з існуючою практикою Європейського суду з прав людини (наприклад, рішення від 08.07.86 в справі «Літгоу та інші проти Сполученого Королівства»), яке визначає те, що одним із елементів дотримання принципу «пропорційності» при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації, і право на таку компенсацію жодним чином не обмежується прийняттям судових рішень та чітко передбачено ст. 661 Цивільного кодексу України.

Таким чином, суд першої інстанції, повно, всебічно та об`єктивно дослідивши обставини справи та перевіривши їх наявними у справі належними та допустимими доказами, дійшов правильного висновку про обґрунтованість та доведеність позовних вимог позивача та наявність підстав до їх задоволення.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржуване рішення, не звернув уваги на подані відповідачами заяви про застосування позовної давності та не дав ніякої оцінки порушеному відповідачами питанню пропуску позивачем позовної давності, як самостійної підстави для відмови в позові.

Встановлено, що у запереченні на позов, поданому 19 серпня 2015 року, Гостомельська селищна рада просила про застосування строків позовної давності, посилаючись на те, що цей позов пред`явлено після спливу загального строку позовної давності. 12 жовтня 2015 року заяву про застосування строку позовної давності подала також і відповідач ОСОБА_1 (том 1, а.с.83-91,136-139).

З цього приводу апеляційний суд вважає за необхідне зазначити наступне.

З матеріалів справи вбачається, що прокурор звернувся з вказаним позовом на захист інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України, який відповідно до вказаних у позові норм чинного законодавства від імені держави здійснює розпорядження землями лісогосподарського призначення незалежно від розміру їх площі та через одночасне знаходження спірної земельної ділянки на території об`єкта природно-заповідного фонду України - Національного природного парку «Голосіївський».

У Цивільному кодексі України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.

Загальна позовна давність установлена тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

За змістом ч.1 ст.261 ЦК перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Частиною 2 ст. 2 ЦК передбачено, що одним з учасників цивільних правовідносин є держава, яка згідно зі ст.ст. 167, 170 цього Кодексу набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом, та діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносин.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти. Порівняльний аналіз змісту термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в ст. 261 ЦК, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо. Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст. 33 ГПК України (у редакції, чинній до 15.12.2017 року) та ст. 74 ГПК України (у редакції, чинній з 15.12.2017 року), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше. Вказана правова позиція напрацьована усталеною судовою практикою як Верховного Суду України в постановах від 17.02.2016 у справі №6-2407цс15, від 01.07.2015 у справі №6-178гс15, так і Верховного Суду, зокрема в постанові від 15.05.2018 у справі № 911/3210/17, від 08.05.2018 у справі № 911/2534/17.

При цьому і в разі пред`явлення позову особою, право якої порушене, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою, уповноваженою на це особою, позовна давність починає обчислюватися з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів або інтересів територіальної громади.

За таких обставин, строк позовної давності за позовом, пред`явленим в інтересах держави, може починатись лише з одного моменту - дати реальної обізнаності (або можливості бути обізнаним) уповноваженого органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, який реалізує відповідне цивільне право, про наявність порушення права держави, та про особу порушника.

Обізнаність будь-якої іншої особи або органу про наявність порушення прав держави не може свідчити про початок перебігу строку позовної давності, оскільки останні не мають права на позов у його матеріальному розумінні та не можуть звернутись до суду з метою відновлення чи захисту порушеного цивільного права держави або її законного інтересу.

Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 30.01.2019 у справі № 357/9328/15-ц, від 07.11.2018 у справі № 372/1036/15-ц, від 30.05.2018 у справі № 359/2012/15-ц, від 31.10.2018 у справі № 367/6105/16-ц вказувалося, що «обчислення позовної давності у випадку звернення прокурора до суду з позовом в інтересах держави в особі органу, уповноваженого державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, здійснюється з дня, коли саме цей орган довідався або міг довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.У такому випадку дата прокурорської перевірки не має значення для визначення початку перебігу позовної давності».

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади, який здійснює свої повноваження відповідно до Закону України «Про Кабінет Міністрів України», до його безпосередніх функцій не належить здійснення контролю у сфері земельних правовідносин та відсутні повноваження щодо витребування інформації від органів місцевого самоврядування та органів державної влади про ухвалені рішення із земельних питань, особливо зважаючи, що положення законодавства про доступ до публічної інформації не регулюють правовідносини між державними органами та суб`єктами владних повноважень.

Слід звернути увагу, що Кабінет Міністрів України, який визначений прокурором у якості позивача, взагалі не був учасником спірних правовідносин щодо передачі у приватну власність земельної ділянки лісогосподарського призначення та подальшого її відчуження на підставі цивільно-правових угод.

Так, Велика Палата Верховного Суду неодноразово, зокрема у постановах від 22.05.2018 у справі № 469/1203/15-ц, від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13-ц, від 20.06.2018 у справі № 697/2751/14-ц зазначала, що «строк позовної давності має відліковуватись не з моменту винесення органом державної влади розпоряджень, що порушують права позивача, а з моменту, коли дані про порушення були або об`єктивно могли бути виявлені»; «у органів виконавчої влади (до яких відноситься і Кабінет Міністрів України) відсутня законодавча можливість самостійного встановлення факту порушення інтересів держави, у зв`язку із чим вказане у позові порушення вимог законодавства і на даний час залишається не усунутим».

Таким чином, Кабінет Міністрів України в силу положень ст. 19 Конституції України та згідно з повноваженнями, передбаченими Земельним кодексом України, законами України «Про Кабінет Міністрів України», «Про державний контроль за використанням та охороною земель», не мав можливості та повноважень самостійно дізнатися про порушення інтересів держави, які стали підставою для звернення до суду прокурора у цій справі, інакше, як з часу отримання позовної заяви прокуратури області, або з моменту поінформованості органом місцевого самоврядування законного власника земель - держави в особі Кабінету Міністрів України.

В матеріалах справи відсутні будь-які дані щодо інформування органом місцевого самоврядування законного власника/розпорядника спірної землі про розпорядження нею та оформлення на неї права приватної власності за першим набувачем чи про припинення речового права лісогосподарської установи на постійне користування землями державного лісового фонду.

При цьому, необхідно зазначити, що без проведення відповідної перевірки із залученням спеціалістів неможливо встановити факт незаконності відведення земель лісогосподарського призначення у приватну власність для забудови. Отже, матеріалами справи доведено, що прокуратурі Київської області стало відомо про допущені Гостомельською селищною радою порушення при прийнятті оскаржуваного рішення від 21.10.2010 р. №1449-56-У тільки після проведення перевірки на підставі постанови від 16.05.2014 № 51, а позивачеві - Кабінету Міністрів України, відповідно з моменту отримання копії позовної заяви з додатками першого заступника прокурора Київської області.

Відтак, єдиним доказом поінформованості Кабінету Міністрів України про порушення інтересів держави із зазначенням конкретних порушень є факт отримання ним копії позовної заяви з додатками першого заступника прокурора Київської області. Саме з цього часу можна вважати, що позивач - Кабінет Міністрів України довідався про порушення прав держави, захист інтересів якої відповідно до ст.ст. 20, 122, 149 Земельного кодексу України входить до компетенції цього центрального органу виконавчої влади.

Аналогічних висновків щодо моменту обізнаності Кабінету Міністрів України у справах з ідентичних правовідносин дійшов Верховний Суд у постановах від 09.10.2019 у справі № 367/3246/15, від30.10.2019 у справі № 367/3240/15.

Колегія суддів зауважує, що питання обізнаності позивача про порушення прав не повинно розглядатися через призму обізнаності його органів та інших осіб, до повноважень яких належить контроль у сфері земельних відносин, про що вказано у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.06.2018 у справі № 372/1387/13.

Так, Велика Палата Верховного Суду у зазначеній справі дійшла висновків, що «висновки судів апеляційної та касаційної інстанцій про те, що державі через утворені нею органи, які мали повноваження щодо розпорядження землями державної власності та контролю за додержанням органами державної влади, органами місцевого самоврядування, фізичними та юридичними особами земельного законодавства України, було і могло бути відомо про порушення права власності держави на землю з часу вчинення цього порушення - є неправильними».

Необхідно звернути увагу на той факт, що Верховним Судом у даній справі підтримано висновки судів першої та апеляційної інстанції про те, що право розпорядження спірною земельною ділянкою державної власності було прийняте Гостомельською селищною радою з перевищенням повноважень, спірна земельна ділянка, до її надання у приватну власність, перебувала в постійному користуванні КП «Святошинське ЛПГ» та у власності держави в особі Кабінету Міністрів України, тобто спірна земельна ділянка вибула з володіння власника - держави поза його волею, відтак, позивач - Кабінет Міністрів України має право витребувати спірну земельну ділянку від добросовісного набувача ОСОБА_1 .

Таким чином, оскільки Кабінет Міністрів України в силу положень ст. 19 Конституції України та згідно з повноваженнями, передбаченими Земельним кодексом України, законами України «Про Кабінет Міністрів України», «Про державний контроль за використанням та охороною земель», не мав можливості та повноважень самостійно дізнатися про порушення інтересів держави, які стали підставою для звернення до суду прокурора у цій справі, інакше, як з часу отримання позовної заяви прокуратури області, що мало місце у серпні 2015 року, позивач звернувся до суду із позовною заявою в межах позовної давності, визначеної Цивільним кодексом України (ст. 257 ЦК України). Відтак, заяви відповідачів про застосування позовної давності в якості самостійної підстави для відмови в позові, підлягають залишенню без задоволення, зважаючи на необґрунтованість викладених у них доводів.

Доводи апеляційних скарг відповідачів про пропуск позивачем позовної давності не спростовують обгрунтованості висновків суду першої інстанції, оскільки під час розгляду справи апеляційним судом було встановлено, що позовна заява подана до суду в межах позовної давності, оскільки Кабінету Міністрів України про порушення його прав стало відомо лише після отримання позовної заяви прокуратури області, у серпні 2015 року. Доказів, які б свідчили про те, що позивачу стало відомо про порушення його прав раніше, відповідачами суду не надано, хоча це є їх обов`язком, зважаючи на те, що вони посилаються на ці обставини у своїх апеляційних скаргах. При цьому, факт не розгляду судом заяв відповідачів про застосування позовної давності, не являється підставою до скасування рішення суду першої інстанції, оскільки не може бути скасоване законне та обґрунтоване рішення суду з одних лише формальних міркувань (принцип «правового пуризму»), зважаючи також на те, що вищевказані заяви відповідачів свого підтвердження під час апеляційного розгляду справи не знайшли.

Доводи апеляційних скарг відповідачів про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, як підставу для скасування рішення суду, законності та обґрунтованості рішення не спростовують, оскільки відповідно до абз. 2 ч. 2 ст. 376 ЦПК України порушення норми процесуального права може бути підставою для скасування рішення суду лише, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи, натомість справа судом вирішена правильно, з повним, всебічним та об`єктивним з`ясуванням усіх обставин справи та перевіркою їх наявними у справі доказами.

Інші доводи апеляційних скарг зводяться до незгоди з висновками суду першої інстанції, переоцінки доказів та власного тлумачення характеру спірних правовідносин і встановлених судом обставин; законності та обгрунтованості висновків суду ці доводи не спростовують.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення за наслідками розгляду даної категорії справ.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ч. 1 ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки рішення судом ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, і доводи апеляційних скарг відповідачів цього не спростовують, колегія суддів дійшла висновку про залишення рішення суду першої інстанції без змін, а скарг ОСОБА_1 та Гостомельської селищної ради Київської області - без задоволення.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 382, 383 ЦПК України, Київський апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційні скарги ОСОБА_1 та Гостомельської селищної ради Київської області - залишити без задоволення.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 25 лютого 2016 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий:

Судді: