Постанова

Іменем України

21 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 205/2480/19

провадження № 61-4251св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Литвиненко І. В., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна»,

відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 травня 2020 року в складі судді Приходченко О. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року в складі колегії суддів: Лаченкової О. В., Городничої В. С., Петешенкової М. Ю. у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про звернення стягнення на предмет іпотеки,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2019 року Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (далі - ОТП «Факторинг Україна») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Свої вимоги обґрунтовувало тим, що 15 січня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № CNL-300/0014/2007, відповідно до умов якого позичальник отримав кредит у розмірі 42 000,00 дол. США та зобов`язався використати кредитні кошти за цільовим призначенням, повернути кредит та сплатити проценти та інші платежі за кредитним договором.

З метою забезпечення виконання зобов`язань 15 січня 2007 року між банком та ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки № PCL-300/0012/2007, відповідно до умов якого ОСОБА_1 передала в іпотеку квартиру АДРЕСА_1 (далі - квартира).

12 листопада 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» та ТОВ «ОТП Факторинг Україна» укладено договір про відступлення права вимоги, у тому числі і за кредитним договором від 15 січня 2007 року № CNL-300/0014/2007.

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 08 квітня 2013 року у справі № 205/1971/13-ц з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» солідарно стягнено заборгованість за кредитним договором від 15 січня 2007 року № CNL-300/0014/2007 у розмірі 354 265,66 грн та судові витрати у розмірі 3 219,00 грн, а всього - 357 484,66 грн. Стягувачем було отримано виконавчі листи, які направлені до Новокодацького ВДВС м. Дніпра, виконавчі провадження закінчено і виконавчі документи повернено стягувачеві, однак самі виконавчі листи ТОВ «ОТП Факторинг Україна» не отримувало. Жодних стягнень у межах виконавчого провадження не відбувалося. Позичальник свої зобов`язання за кредитним договором не виконала.

Предмет іпотеки було придбано відповідачами за час перебування у зареєстрованому шлюбі і рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 24 червня 2005 року у справі № 2-278/2005 за ОСОБА_2 було визнано право власності на 1/2 частку спірної квартири, однак у встановленому законом порядку своє право на частку нерухомості відповідач ОСОБА_2 не зареєстрував. Реєстрація такого права відбулася лише 06 листопада 2017 року.

Крім цього, при укладення договору іпотеки відповідач ОСОБА_2 надав нотаріально посвідчену згоду на укладення ОСОБА_1 договору іпотеки.

Також рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2011 року, яке набрало законної сили, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки недійсним відмовлено.

Позивач у своєму позові просив суд: звернути стягнення на предмет іпотеки, а саме спірну квартиру шляхом її продажу в процедурі виконавчого провадження за ціною, що буде визначена у межах виконавчого провадження; передати в управління позивачеві предмет іпотеки шляхом надання ТОВ «ОТП Факторинг Україна» права примусового входження до предмета іпотеки, обладнання предмета іпотеки охоронними пристроями, заміни замків, а також надання охоронних послуг щодо предмета іпотеки зі спеціалізованими підприємствами.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2019 року до участі у справі як співвідповідача залучено ОСОБА_2 .

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 19 листопада 2019 року до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів, залучено ОСОБА_3 і ОСОБА_4 .

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 травня 2020 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року, позовні вимоги ТОВ «ОТП Факторинг Україна» задоволено частково.

Звернено стягнення на нерухоме майно, яке складається з квартири АДРЕСА_1 , загальною площею 62,8 кв. м, житловою 31 кв. м, яка належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності, в рахунок погашення боргу перед ТОВ «ОТП Факторинг Україна» за кредитним договором від 15 січня 2007 року № CNL-300/0014/2007 у розмірі 354 265,66 грн, з яких заборгованість за кредитом у розмірі 305 376,46 грн, заборгованість за процентами у сумі 48 889,18 грн, шляхом її продажу в процедурі виконавчого провадження за ціною, що буде визначена під час проведення виконавчих дій.

У задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги в частині звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме спірну квартиру, яка належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності, суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, виходив з того, що:

- ОСОБА_2 , зареєструвавши своє право власності на 1/2 частку спірної квартири 06 листопада 2017 року, тобто після укладення договору іпотеки, набув статусу іпотекодавця;

- під час укладення договору іпотеки відповідачам було відомо про наявність рішення суду, яким спірну квартиру визнано правом спільної сумісної власності подружжя та визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку квартири;

- ОСОБА_2 надав згоду на укладення договору іпотеки;

- оскільки боржник ОСОБА_1 зобов`язання за кредитним договором не виконує, рішення суду про стягнення кредитної заборгованості також виконано не було, то банк набув право звернення стягнення на іпотечне майно.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про передачу в управління ТОВ «ОТП Факторинг Україна» предмета іпотеки, суди виходили з того, що відповідно до статті 34 Закону України «Про іпотеку» право іпотекодержателя на передачу йому в управління предмета іпотеки може виникати лише за наявності необхідних обставин, однак позивач не надав суду доказів наявності таких необхідних обставин.

Щодо пропуску строку позовної давності, то суди не вбачали підстав для його застосування, оскільки наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання грошових сум шляхом звернення стягнення на передане в іпотеку нерухоме майно.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги ОСОБА_2

12 березня 2021 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 травня 2020 року і постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: статей 23, 33 Закону України «Про іпотеку». Суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 10 липня 2019 року в справі № 522/3901/16.

Касаційна скарга мотивована тим, що спірна квартира, на яку звернено стягнення, була придбана відповідачами до укладення ОСОБА_1 кредитного договору та договору іпотеки. Крім того, ще до укладення в 2007 році кредитного та іпотечного договорів, рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 24 червня 2005 року спірну квартиру визнано спільною сумісною власністю подружжя та визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку квартири. Під час укладення кредитного договору та договору іпотеки відповідачі не були сім`єю, ОСОБА_1 , укладаючи кредитний договір, діяла в своїх власних інтересах та у власних інтересах отримала і витратила кредитні кошти.

ОСОБА_2 зазначає, що оскільки він не є іпотекодавцем, не є поручителем, не є стороною кредитного договору та договору іпотеки, застави та інших похідних договорів, згоди на передачу своєї частки квартири він не надавав, то, відповідно, вказані договори не створили для нього ніяких обов`язків.

Крім того, суди залишили поза увагою те, що в спірній квартирі проживають ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , яка є особою з інвалідністю з дитинства І групи.

Вважає, що на спірну квартиру не може буди звернено стягнення, оскільки квартира підпадає під дію вимог Закону України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті».

Також заявник посилається на пропуск позивачем строку позовної давності для звернення до суду з цим позовом.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги ОСОБА_1

15 березня 2021 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 травня 2020 року і постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, суди застосували норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 10 липня 2019 року в справі № 522/3901/16.

Касаційна скарга мотивована тим, що на час ухвалення оскаржуваних рішень діяв Закон України «Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті», який позбавляє позивача права на звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме спірну квартиру.

Крім того, заявник вважає, що позивачем пропущений строк позовної давності для зверненням до суду з цим позовом, про що було заявлено нею в суді першої інстанції та підтримано в суді апеляційної інстанції, однак суди незаконно не застосували строк позовної давності.

Доводи інших учасників справи

У липні 2021 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» направило до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу ОСОБА_2 , в якому вказує на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків судів не спростовують. Тому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення залишити без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 13 травня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 та витребувано матеріали цивільної справи з Ленінського районного суду м. Дніпропетровська.

Справа надійшла до Верховного Суду у червні 2021 року.

Ухвалою Верховного Суду від 10 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_2 .

Ухвалою Верховного Суду від 17 серпня 2022 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Суди встановили, що 19 лютого 2002 року шлюб між ОСОБА_1 і ОСОБА_2 було розірвано (т. 1 а. с. 140).

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 24 червня 2005 року визнано за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частку спірної квартири (т. 1 а. с. 141, 142).

15 січня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», і ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № CNL-300/0014/2007, відповідно до умов якого банк надає позичальникові кредитні кошти у розмірі 42 000,00 дол. США на споживчі цілі зі сплатою 13,99 % річних, зі строком повернення 15 січня 2017 року, а позичальник зобов`язується повернути одержаний кредит у повному обсязі у встановлений строк згідно з графіком повернення кредиту та сплати відсотків (т. 1 а. с. 66-77).

15 січня 2007 року між ЗАТ «ОТП Банк», правонаступником якого є ПАТ «ОТП Банк», і ОСОБА_1 з метою забезпечення вказаного кредитного договору укладено договір іпотеки № PCL-300/0012/2007, відповідно до умов якого іпотекодавець передала в іпотеку банку спірну квартиру. Договір посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кошляк Н. Е. (т. 1 а. с. 72-74).

Відповідач ОСОБА_2 15 січня 2007 року надав згоду, яка посвідчена приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Кошляк Н. Е. і зареєстрована в реєстрі за № 229, на укладення зазначеного іпотечного договору ОСОБА_1 (т. 1 а. с. 182).

Згідно з пунктом 6.2 договору іпотеки від 15 січня 2007 року № PCL-300/0012/2007 іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за цим договором у випадку: несплати іпотекодавцем іпотекодержателю будь-якої суми у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як встановлено у кредитному договорі; порушенням іпотекодавцем будь-якого із його зобов`язань; інших обставин, передбачених чинним законодавством України, кредитним договором та договором іпотеки.

12 листопада 2010 року між ПАТ «ОТП Банк» і ПАТ «ОТП Факторинг Україна» було укладено договір відступлення права вимоги, у тому числі і за кредитним договором від 15 січня 2007 року № CNL-300/0014/2007 (т. 1 а. с. 75-85).

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 20 червня 2011 року, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 09 квітня 2012 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання договору іпотеки від 15 січня 2007 року № PCL-300/0012/2007 недійсним відмовлено (т. 1 а. с. 183-186).

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 08 квітня 2013 року стягнено солідарно з ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором від 15 січня 2007 року № CNL-300/0014/2007 у розмірі 354 265,66 грн, стягнено з ОСОБА_1 судові витрати у сумі 3 767,17 грн (т. 1 а. с. 102-104).

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 березня 2013 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 24 травня 2013 року, виключено з опису і звільнено з-під арешту, накладеного державним виконавцем Ленінського ВДВС ДМУЮ, 1/2 частку спірної квартири (т. 1 а. с. 146-151).

Рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 14 листопада 2014 року виключено з акта опису та звільнено з-під арешту, накладеного постановою державного виконавця Ленінського ВДВС ДМУЮ від 31 липня 2009 року, 1/2 частку спірної квартири (т. 1 а. с. 152-155).

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2016 року в справі № 205/5437/15 ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 12 листопада 2015 року скасовано, залишено в силі ухвалу Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 02 вересня 2015 року, якою ОСОБА_1 було відмовлено у задоволенні скарги на дії державного виконавця щодо відкриття виконавчого провадження про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» боргу в сумі 354 256,66 грн та виконавчого провадження про стягнення з ОСОБА_1 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» судових витрат у сумі 3 219,00 грн.

06 листопада 2017 року право власності на 1/2 частку квартири зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за ОСОБА_2 (т. 1 а. с. 157).

Відповідно до довідки № 6309, виданої 07 червня 2019 року Департаментом адміністративних послуг і дозвільних процедур Дніпровської міської ради, у спірній квартирі зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 (т. 1 а. с. 158).

ОСОБА_5 є особою з інвалідністю з дитинства І групи (т. 1 а. с. 160).

ОСОБА_6 27 серпня 2016 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_7 і змінила прізвище на ОСОБА_8 (т. 1 а. с. 162).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція верховного суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не в повній мірі відповідають вказаним вимогам закону.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційних скарг, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційних скарг з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Аргументи касаційних скарг зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій в частині задоволення позовних вимог про звернення стягнення предмет іпотеки, в іншій частині судові рішення не оскаржуються, а тому судом касаційної інстанції відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України не переглядаються.

Відповідно до положень статей 4, 5 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За змістом статей 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).

Відповідно до статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог, відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частиною першою статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно зі статтею 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком, правом довірчої власності.

Іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи (стаття 575 ЦК України).

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Таким чином, іпотека, як майновий спосіб забезпечення виконання зобов`язання, є особливим (додатковим) забезпечувальним зобов`язанням, що має на меті стимулювати боржника до виконання основного зобов`язання та запобігти негативним наслідкам порушення боржником своїх зобов`язань або зменшити їх.

Забезпечувальне зобов`язання (взаємні права і обов`язки) виникає між іпотекекодержателем (кредитором за основним зобов`язанням) та іпотекодавцем (боржником за основним зобов`язанням).

Виконання забезпечувального зобов`язання, що виникає з іпотеки, полягає в реалізації іпотекодержателем (кредитором) права одержати задоволення за рахунок переданого боржником в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника. Сутність цього права полягає в тому, що воно дозволяє задовольнити вимоги кредитора навіть у разі невиконання боржником свого зобов`язання в силу компенсаційності цього права за рахунок іпотечного майна та встановленого законом механізму здійснення кредитором свого преважного права, незалежно від переходу права власності на це майно від іпотекодавця до іншої особи (в тому числі й у випадку недоведення до цієї особи інформації про обтяження майна).

Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).Закінчення строку дії договору не звільняє сторони від виконання зобов`язань (частина четверта статті 631 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 7 цього Закону за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов`язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов`язання.

У статті 33 Закону України «Про іпотеку» передбачені підстави для звернення стягнення на предмет іпотеки.

Зокрема, частиною першою цієї статті передбачено, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Отже, чинним законодавством передбачено право іпотекодержателя задовольнити забезпечені іпотекою вимоги за рахунок предмета іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання.

Частина перша статті 35 Закону України «Про іпотеку» передбачає, що в разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. В цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом встановленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору.

Положеннями частини другої статті 35 Закону України «Про іпотеку» визначено, що положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку.

Положення Закону України «Про іпотеку» не передбачають та не вимагають від іпотекодержателя кожного разу перед зверненням до суду надсилати іпотекодавцю (та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця) письмову вимогу про усунення порушення.

Отже, за змістом частини першої статті 12, частини першої статті 33 та статті 35 Закону України «Про іпотеку» реалізації права іпотекодержателя звернути стягнення на предмет іпотеки передує реалізація ним права вимагати дострокового виконання основного зобов`язання. І лише тоді, якщо останнє не виконане чи неналежно виконане, іпотекодержатель, якщо інше не передбачено законом, може звертати стягнення на предмет іпотеки. Недотримання цих правил є перешкодою для звернення стягнення на предмет іпотеки, але не перешкоджає іпотекодержателю звернутися з позовом до боржника про виконання забезпеченого іпотекою зобов`язання відповідно до частини другої статті 35 Закону.

Крім того, наявність судового рішення про стягнення з боржника на користь кредитора заборгованості за кредитним договором не є підставою для припинення грошового зобов`язання боржника і припинення іпотеки та не позбавляє кредитора права задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки у спосіб, передбачений законодавством.

Як встановили суди та підтверджується матеріалами справи, рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 08 квітня 2013 року стягнено солідарно з ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором від 15 січня 2007 року № CNL-300/0014/2007 у розмірі 354 265,66 грн, стягнено з ОСОБА_1 судові витрати у сумі 3 767,17 грн.

Заборгованість за кредитним договором у розмірі 354 265,66 грн, яка була стягнута за рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 08 квітня 2013 року, що набрало законної сили 19 квітня 2013 року, позичальником ОСОБА_1 сплачено не було.

Також із матеріалів справи вбачається, що на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 15 січня 2007 року № CNL-300/0014/2007, між банком та позичальником укладено договір іпотеки № PCL-300/0012/2007, відповідно до умов якого іпотекодавець передала в іпотеку банкові спірну квартиру.

Згідно з пунктом 6.2 договору іпотеки від 15 січня 2007 року № PCL-300/0012/2007 іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за цим договором у випадку: несплати іпотекодавцем іпотекодержателю будь-якої суми у такому розмірі, у такій валюті, у такий строк і в такому порядку, як встановлено у кредитному договорі; порушенням іпотекодавцем будь-якого із його зобов`язань; інших обставин, передбачених чинним законодавством України, кредитним договором та договором іпотеки.

З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що вимоги банку про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме спірну квартиру, яка належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності, у рахунок погашення заборгованості за договором кредиту від 15 січня 2007 року № CNL-300/0014/2007 в розмірі 354 265,66 грн є обґрунтованими.

Вимоги позивача про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за судові витрати у сумі 3 767,17 грн, які стягнені з ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 08 квітня 2013 року, є безпідставними, оскільки договором іпотеки передбачено забезпечення виконання зобов`язань лише тільки тих, які виникають з кредитного договору від 15 січня 2007 року № CNL-300/0014/2007, і не передбачено забезпечення виконання іпотекодавцем за рахунок предмета іпотеки витрат зі сплати судового збору.

Тому такі вимоги позивача є безпідставними.

Однак колегія суддів не погоджується з висновками судів попередніх інстанцій про те, що позивачем не пропущено строк позовної давності для звернення до суду з цим позовом у частині звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме спірну квартиру, яка належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності, у рахунок погашення заборгованості за договором кредиту в розмірі 354 265,66 грн з огляду на таке.

У відзиві на позовну заяву, подану до суду першої інстанції, відповідач ОСОБА_1 просила суд про застосування позовної давності у цій справі (т. 1 а. с. 132-139).

Також про застосування позовної давності у цій справі в апеляційній скарзі на рішення суду першої інстанції просив ОСОБА_2 , який був залучений ухвалою суду першої інстанції до участі у справі як співвідповідач лише 19 листопада 2019 року, а також який не був присутній при ухваленні рішення суду першої інстанції (т. 1 а. с. 20-30).

Відповідно до статей 256, 257 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з частиною першою статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частина п`ята статті 261 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина четверта статті 267 ЦК України).

Для обчислення позовної давності застосовуються загальні положення про обчислення строків, що містяться в статтях 252-255 ЦК України.

При цьому початок перебігу позовної давності пов`язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними обставинами (фактами), які свідчать про порушення прав особи (стаття 261 ЦК України).

Отже, за змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою.

Слід розмежовувати вимогу про стягнення боргу за основним зобов`язанням (actio in personam) та вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки «піддається» впливу позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність тривалістю у три роки. На вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки поширюються всі правила щодо позовної давності (початок перебігу, зупинення, переривання, наслідки спливу тощо).

У статті 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також, якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Тлумачення статті 264 ЦК України дає підстави для висновку, що вона пов`язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями іпотекодавця, внаслідок яких він визнає існування саме іпотеки. Тому переривання перебігу позовної давності за основним зобов`язанням не перериває перебігу позовної давності за іншим обов`язком, у тому числі забезпечувальним.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть, з урахуванням конкретних обставин справи, належати: визнання пред`явленої претензії; зміна договору, з якої вбачається, що боржник визнає існування боргу, а так само прохання боржника про таку зміну договору; письмове прохання відстрочити сплату боргу; підписання уповноваженою на це посадовою особою боржника разом з кредитором акта звірки взаєморозрахунків, який підтверджує наявність заборгованості в сумі, щодо якої виник спір; письмове звернення боржника до кредитора щодо гарантування сплати суми боргу; часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

Пред`явлення позову до суду - це реалізація позивачем права на звернення до суду за вирішенням наявного між сторонами спору. Саме із цією процесуальною дією пов`язується початок процесу у справі і переривається перебіг позовної давності.

За змістом статті 264 ЦК України переривання позовної давності передбачає наявність двох строків - до переривання та після нього. Новий строк починає перебіг безпосередньо з того моменту, коли перервався первісний.

Підстави переривання позовної давності є вичерпними і розширеному тлумаченню не підлягають.

Однією із підстав переривання позовної давності є пред`явлення особою позову до одного із боржників.

Позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред`явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається. Обов`язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред`явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі.

Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 24 квітня 2019 року у справі № 523/10225/15-ц та від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3677/17.

Верховний Суд звертає увагу, що позовна давність переривається пред`явленням особою позову, а не ухваленням судом судового рішення.

Указаний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 25 липня 2018 року у справі № 522/31199/13-ц (провадження № 61-3872св18).

Отже, вчиненням позичальником дій, що свідчать про визнання ним свого боргу за основним зобов`язанням, не переривається позовна давність за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки вимога про стягнення боргу за основним зобов`язанням і вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки є різними вимогами (основною та додатковою), застосування до додаткових вимог наслідків переривання перебігу позовної давності за основною вимогою законом не передбачено.

У справі, що переглядається, встановлено:

- у кредитному договорі від 15 січня 2007 року № CNL-300/0014/2007 сторони передбачили остаточну дату повернення кредиту - 15 січня 2017 року;

- у серпні 2012 року ТОВ «ОТП Факторинг Україна» скористалося своїм правом на дострокове погашення кредитної заборгованості та змінило строк виконання основного зобов`язання, звернувшись до суду з позовом до позичальника ОСОБА_1 та поручителя ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, за результатом розгляду якого рішенням суду від 08 квітня 2013 року стягнено солідарно з ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» заборгованість за кредитним договором від 15 січня 2007 року № CNL-300/0014/2007 у розмірі 354 265,66 грн та стягнено з ОСОБА_1 судові витрати у сумі 3 767,17 грн;

- з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки ТОВ «ОТП Факторинг Україна» звернулося до суду у березні 2019 року;

- відповідачі заявили про застосування наслідків спливу позовної давності, внаслідок зміни позивачем строку виконання основного зобов`язання.

За таких обставин, оскільки з позовом про стягнення заборгованості кредитор звернувся у серпні 2012 року, то строк на звернення ТОВ «ОТП Факторинг Україна» до суду з цим позовом сплив у серпні 2015 року. З урахуванням того, що банк пред`явив позов про звернення стягнення на предмет іпотеки в березні 2019 року, тобто з пропуском установленої законом трирічної позовної давності, в задоволенні позову слід було відмовити з цих підстав.

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15 (провадження № 61-20952св19)).

Отже, виходячи з вищевикладеного, враховуючи те, що вимоги банку про звернення стягнення на предмет іпотеки, а саме спірну квартиру, яка належить ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на праві спільної часткової власності, у рахунок погашення заборгованості за договором кредиту від 15 січня 2007 року № CNL-300/0014/2007 у розмірі 354 265,66 грн є обґрунтованими, однак позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду з цим позовом, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про скасування оскаржуваних рішень та ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні цих позовних вимог у зв`язку з пропуском позивачем строку позовної давності.

У частині позовних вимог ТОВ «ОТП Факторинг Україна» про звернення стягнення на предмет іпотеки в рахунок погашення заборгованості за судові витрати у сумі 3 767,17 грн, які стягнені з ОСОБА_1 і ОСОБА_3 на користь ТОВ «ОТП Факторинг Україна» рішенням Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 08 квітня 2013 року, колегія суддів дійшла висновку про відмову у їх задоволенні за безпідставністю.

Разом з цим Верховний Суд звертає увагу на те, що сплив позовної давності не припиняє невиконане зобов`язання за кредитним договором та договір іпотеки, яким таке зобов`язання забезпечене, не припиняє суб`єктивне право кредитора на одержання від боржника виконання зобов`язання без використання судового примусу, зокрема в позасудовому порядку, визначеному сторонами в іпотечному договорі (постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 31 січня 2019 року у справі № 362/6630/17, провадження № 61-47682св18).

Висновки за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, однак судами порушено норми процесуального права і неправильно застосовано норми матеріального права, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційних скарг ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового судового рішення про відмову у задоволенні позову, суд касаційної інстанції здійснює новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За таких обставин за подання позову судові витрати з урахуванням правового результату вирішення спору покладаються на позивача. Судові витрати, понесені відповідачами у зв`язку з поданням ними апеляційних і касаційних скарг у розмірі

16 390,97 грн, підлягають відшкодуванню позивачем на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 кожному.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 27 травня 2020 року і постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 лютого 2021 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені за подання апеляційної та касаційної скарг, у розмірі 16 390 (шістнадцять тисяч триста дев`яносто) грн 97 коп.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» на користь ОСОБА_2 судові витрати, понесені за подання апеляційної та касаційної скарг, у розмірі 16 390 (шістнадцять тисяч триста дев`яносто) грн 97 коп.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий А. І. Грушицький

Судді: І. В. Литвиненко

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров

В. А. Стрільчук