Єдиний державний реєстр судових рішень
Дата документу 06.09.2022 Справа № 331/1612/21
ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД
Єдиний унікальний №331/1612/21 Головуючий в 1 інст. ОСОБА_1
Провадження №11-кп/807/223/22 Доповідач в 2 інст. ОСОБА_2
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 вересня 2022 року місто Запоріжжя
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Запорізького апеляційного суду в складі:
головуючого ОСОБА_2 ,
суддів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі ОСОБА_5 ,
розглянувши в апеляційному порядку у відкритому судовому засіданні матеріали провадження за клопотанням засудженого ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про заміну невідбутої частини покарання у вигляді довічного позбавлення волі більш м`яким,
за участюпрокурора ОСОБА_7 врежимі відеоконференції EASYCON,
засудженого ОСОБА_6 - в режимі відеоконференції з приміщенням ДУ «Запорізький слідчий ізолятор»,
захисника адвоката ОСОБА_8 врежимі відеоконференції EASYCON,
засуджений ОСОБА_6 звернувся до суду апеляційної інстанції з апеляційною скаргою на ухвалу Жовтневого районного суду м.Запоріжжя від 03 червня 2021 року, якою відмовлено в задоволенні клопотання ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про заміну невідбутої частини покарання у вигляді довічного позбавлення волі більш м`яким.
Своє рішення суд мотивував тим, що на даний час відсутні підстави для заміни засудженому покарання у виді довічного позбавлення волі іншим покаранням на підставі ч.4 ст.5 КК України, оскільки принцип зворотньої дії закону у часі вже був застосований судам на момент винесення вироку засудженому.
В апеляційнійскарзі засуджений ОСОБА_6 просить скасувати ухвалу суду першої інстанції.
Свої вимоги засуджений мотивує тим, що ухвала суду на його думку є незаконною.
Вважає, що з моменту прийняття Конституційним Судом України рішення №11-рп/99 від 29 грудня 1999 року, санкції статей КК України, що передбачали покарання у виді смертної кари, набули нового вигляду максимальним покаранням стало позбавлення волі на строк до п`ятнадцяти років. Тобто, фактично, мало місце пом`якшення караності діяння.
Покарання у виді довічного позбавлення волі було введено в Україні Законом України від 22 лютого 2000 року №1483-ІІІ, при цьому апелянт звертає увагу суду, що вказаний закон набув чинності 04 квітня 2000 року.
Апелянт посилається на ухвалу ВСУ від 13 квітня 2009 року №5-5П09, відповідно до якої, позбавлення волі строком на 15 років було найсуворішим покаранням за КК України (1960р.) у період з 29 грудня 1999 року по 04 квітня 2000 року.
15 квітня 2008 року ВР України прийнято Закон України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності», який набув чинності 07 травня 2008 року, цим законом ст.5 КК України доповнена ч.4, щодо зворотної дії в часті закону.
Вказує, що у період з 1999 - 2000 роки кримінальний закон змінювався декілька разів: до 29 грудня 1999 року максимальне покарання смертна кара; з 29 грудня 1999 року по 04 квітня 2000 року максимальне покарання 15 років позбавлення волі; з 04 квітня 2000 року по теперішній час максимальне покарання довічне позбавлення волі.
Засуджений вважає, що базуючись на ч.4 ст.5 КК України слід зробити висновок, що зворотну дію має закон, який діяв у період з 29 грудня 1999 року по 04 квітня 2000 року, оскільки він максимально пом`якшує покарання.
Зазначає, що Жовтневий районний суд м.Запоріжжя відмовився привести вирок Апеляційного суду Запорізької області від 19 квітня 2002 року щодо нього у відповідність з редакцією ч.4 ст.5 КК України, шляхом заміни призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі позбавленням волі строком на 15 років, у зв`язку з уведенням чіткого порядку застосування найбільш м`якого кримінального закону.
Заслухавши доповідь судді; засудженого та його захисника, які підтримали апеляційну скаргу та просили її задовольнити; прокурора, яка заперечувала проти задоволення апеляційної скарги засудженого і вважала ухвалу суду першої інстанції законною та обґрунтованою; перевіривши матеріали провадження та обговоривши доводи, викладені в апеляційній скарзі, колегія суддів вважає, що остання задоволенню не підлягає, з таких підстав.
Відповідно до вимог ст.370 КПК України, судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим і вмотивованим.
На переконання колегії суддів, оскаржувана ухвала місцевого суду в повній мірі відповідає зазначеним вимогам.
Так, частиною 1 статті 64 КК України передбачено, що довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк.
Виходячи з положень цієї правової норми, довічне позбавлення волі є найбільш суворим основним та безстроковим покаранням, відповідно до якого засуджений за вироком суду ізолюється від суспільства і примусово поміщується до спеціальної кримінально-виконавчої установи без зазначення у вироку строку його тримання в ній.
Отже, застосування вказаного виду покарання у певних випадках прямо передбачено чинним законодавством України про кримінальну відповідальність та не суперечить Конституції України.
Метою і виправданням вироку із застосуванням такого покарання, як було зазначено в параграфі 58 в Мінімальних стандартних правил ООН, є захист суспільства і попередження скоєння в майбутньому жорстоких злочинів.
Цієї мети можливо досягти у випадку, коли правопорушник готовий і здатен підкорятись законодавству.
Тому, відбування зазначеного виду покарання направлено на реабілітацію засудженого та не може розцінюватись як катування чи нелюдське ставлення до нього.
У рішенні Європейського суду з прав людини (далі-ЄСПЛ) від 12 березня 2019 року у справі «Пєтухов проти України» («Petukhov v. Ukraine», заява №41216/13) зазначено, що існуючий в Україні режим для довічно ув`язнених не відповідає меті їх реабілітації. ЄСПЛ дійшов висновку, що оскільки ця справа стосується питання того, що покарання у виді довічного позбавлення волі є таким, яке неможливо скоротити, вона свідчить про наявність системної проблеми, для вирішення якої вимагається вжиття заходів загального характеру.
На викладене звернув увагу і Конституційний Суд України у рішенні від 16 вересня 2021 року №6-р(ІІ)2021 року у справі №3-349/2018 (4800/18,1328/19,3621/19, 6/20), зазначивши, що довічне позбавлення волі як вид кримінального покарання не суперечить приписам частини першої статті 3, статті 23, частини другої статті 28 Конституції України, якщо засудженому до такого виду покарання на законодавчому рівні гарантовано право на дострокове звільнення від відбування такого покарання та/або заміну невідбутої частини покарання більш м`яким покаранням.
Конституційний Суд України зазначив, що з метою реалізації статей 3, 23, 28 Конституції України та приведення Кодексу у відповідність до Конституції України, а також з огляду на міжнародні зобов`язання, що їх взяла на себе Україна шляхом набуття членства в Раді Європи, обов`язком Верховної Ради України є законодавчо забезпечити реалістичну перспективу звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, від подальшого відбування такого покарання шляхом унормування порядку заміни довічного позбавлення волі більш м`яким покаранням або умовно-дострокового звільнення. Конституційний суд України зобов`язав Верховну Раду України привести нормативне регулювання, установлене статтями 81, 82 Кримінального кодексу України, у відповідність до Конституції України та цього Рішення.
На цей час відповідні зміни до законодавства не внесені.
Також слід зазначити, що у рішенні «Селеш та інші проти України» міжнародна судова установа, спираючись на свою усталену практику, зазначила, що Конвенція не забороняє застосування покарання у виді довічного позбавлення волі, однак має існувати можливість його скорочення на основі оцінки того, чи є законні пенологічні підстави для продовження ув`язнення. Тобто Суд указав на системну проблему в українському законодавстві, котру належить подолати шляхом унесення до чинних законів змін, спрямованих на усунення її першопричини.
Удосконалення нормативно-правових актів шляхом прийняття законів, унесення до них змін та доповнень є прерогативою законодавчої влади і не належить до повноважень суду будь-якої інстанції. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада України, повноваженнями якої охоплюється внесення змін до чинного законодавства України, у тому числі й на виконання рішень міжнародної судової установи відповідно до Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини».
На викладене звернуто увагу в ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 06 червня 2022 року, справа №1-36/2001, провадження №13-24зво22.
Щодо твердження засудженого про те, що у період з 1999 - 2000 роки кримінальний закон змінювався декілька разів: до 29 грудня 1999 року максимальне покарання смертна кара; з 29 грудня 1999 року по 04 квітня 2000 року максимальне покарання 15 років позбавлення волі; з 04 квітня 2000 року по теперішній час максимальне покарання довічне позбавлення волі, тому вважає, що на підставі ч.4 ст.5 КК України зворотну дію має закон, який діяв у період з 29 грудня 1999 року по 04 квітня 2000 року, оскільки він максимально пом`якшує покарання, суд апеляційної інстанції звертає увагу на таке.
Положеннями ст.5 КК України визначено, що закон про кримінальну відповідальність, що скасовує кримінальну протиправність діяння, пом`якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію у часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість. Закон прокримінальну відповідальність,що встановлюєкримінальну протиправністьдіяння,посилює кримінальнувідповідальність абоіншим чиномпогіршує становищеособи,не маєзворотної діїв часі. Законпро кримінальнувідповідальність,що частковопом`якшуєкримінальну відповідальністьабо іншимчином поліпшуєстановище особи,а частковопосилює кримінальнувідповідальність абоіншим чиномпогіршує становищеособи,має зворотнудію учасі лишев тійчастині,що пом`якшуєкримінальну відповідальністьабо іншимчином поліпшуєстановище особи. Якщо після вчинення особою діяння, передбаченого цим Кодексом, закон про кримінальну відповідальність змінювався кілька разів, зворотну дію в часі має той закон, що скасовує кримінальну протиправність діяння, пом`якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи.
Згідно зі ст.6 КК України (в ред. 1960 року) злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв під час вчинення цього діяння (аналогічна норма міститься в ч.2 ст.4 КК України 2001 року).
Закон, що усуває караність діяння або пом`якшує покарання, має зворотну силу, тобто, поширюється з моменту набрання ним чинності також і на діяння, вчинені до його видання (ст.5 КК України 2001 року).
Так, Конституційний Суд України у Рішенні від 29 грудня 1999 року визнав такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення статті 24 Загальної частини та положення санкцій статей Особливої частини Кримінального Кодексу України 1960 року, які передбачали смертну кару як вид покарання. Відповідно до частини другої статті 152 Конституції України положення Кримінального Кодексу України 1960 року, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення про їх неконституційність. Резолютивна частина зазначеного рішення містить вимогу, адресовану Верховній Раді України, привести Кримінальний Кодекс України 1960 року у відповідність з рішенням Конституційного Суду України. Крім того, Конституційний Суд України зауважив, що «стосовно положення статті 25 Кримінального Кодексу України щодо заміни смертної кари іншим видом покарання, то це питання підлягає вирішенню у законодавчому порядку (пункт 14 частини першої статті 92 Конституції України)» (абзац четвертий пункту 6 мотивувальної частини вказаного рішення).
На виконання зазначеного рішення Конституційного Суду України Верховна Рада України прийняла Закон України від 22 лютого 2000 року №1483-ІІІ «Про внесення змін до Кримінального, Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України» (далі - Закон №1483-ІІІ), яким покарання у виді смертної кари було замінено на довічне позбавлення волі.
Конституційний Суд України у своєму Рішенні № 1-рп/11 від 26 січня 2011 року зазначив, що Кримінальний Кодекс України 1960 року містив положення про смертну кару як виняткову міру покарання у Загальній частині (статті 24, 25, 48, 49, 52-1) та в санкціях статей Особливої частини, що передбачали відповідальність за умисні вбивства, вчинені за обтяжуючих обставин (статті 58, 59, 60, 93, 190-1), а також у санкціях статей, що встановлювали покарання за деякі військові злочини, які були вчинені у бойовий час або у бойовій обстановці (статті 232, 234, 236, 241, 242, 243, 245, 249, 251, 254, 254-2, 254-3, 255, 256, 257, 258, 260, 261). При цьому зазначені санкції статей Особливої частини Кримінального Кодексу України 1960 року мали альтернативний характер: поряд із смертною карою як видом покарання вони передбачали і позбавлення волі на максимальний строк до п`ятнадцяти років. Такі санкції, встановлені Верховною Радою України, були співмірними з особливою тяжкістю вказаних злочинів та підвищеною суспільною небезпекою осіб, які їх вчиняли.
Згідно з правовими позиціями Конституційного Суду України, частина друга статті 152 Основного Закону України закріплює принцип, за яким закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність і не підлягають застосуванню. За цим же принципом закони, інші правові акти мають юридичну силу до визнання їх неконституційними окремим рішенням органу конституційного контролю (абзац третій пункту 4 Рішення від 24 грудня 1997 року №8-зп у справі щодо призначення заступників голів місцевих державних адміністрацій; абзац шостий пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 14 грудня 2000 року №15-рп/2000 у справі про порядок виконання рішень Конституційного Суду України). Виходячи з цього положення Кримінального Кодексу України 1960 року щодо смертної кари як виду покарання з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 29 грудня 1999 року не підлягали застосуванню судами, а органи виконавчої влади не повноважні виконувати вироки стосовно осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких не були виконані на день ухвалення зазначеного рішення.
Верховна Рада України шляхом прийняття Закону №1483 привела Кодекс 1960 року у відповідність з Рішенням Конституційного Суду України від 29 грудня 1999 року. У Законі №1483 комплексно вирішені питання, що стосувалися заміни смертної кари як виду кримінального покарання таким видом покарання, як довічне позбавлення волі. Цей висновок ґрунтується на аналізі структури та змісту Закону №1483. Згідно з пунктом 1 розділу I Закону №1483 із Кримінального Кодексу України 1960 року виключено статтю 24, що передбачала смертну кару як виняткову міру покарання; КК України 1960 року доповнено новою статтею 25-2, яка визначила новий вид кримінального покарання - довічне позбавлення волі, що «встановлюється за вчинення особливо тяжкого злочину і застосовується у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк»; слова «смертна кара» в усіх випадках їх застосування у тексті КК України 1960 року замінено на слова «довічне позбавлення волі» у відповідних відмінках. Положеннями пунктів 2, 3 розділу I Закону №1483 внесено зміни до Кримінально-процесуального та Виправно-трудового кодексів України, якими врегульовано питання, що випливали із зазначених змін у КК України 1960 року. У розділі II Закону №1483 передбачено, що «перегляд вироків у справах щодо осіб, засуджених до смертної кари, вироки щодо яких на час набрання чинності цим Законом не було виконано, здійснюється судом, який постановив вирок». У розділі III Закону №1483 встановлено, що «цей Закон набирає чинності з дня його опублікування». Закон №1483 був опублікований у газеті «Голос України» 29 березня 2000 року.
Конституційний Суд України у Рішенні № 1-рп/11 від 26 січня 2011 року виходив з того, що з дня ухвалення Конституційним Судом України Рішення від 29 грудня 1999 року і до набрання чинності Законом №1483 існував проміжок часу, протягом якого Верховна Рада України приймала рішення щодо внесення змін до Кримінального Кодексу України 1960 року стосовно заміни смертної кари іншим видом покарання - довічним позбавленням волі. Цей проміжок був обумовлений неодночасною втратою чинності положеннями КК України 1960 року щодо смертної кари і набранням чинності Законом №1483 стосовно встановлення нового виду покарання та виник у результаті здійснення Конституційним Судом України нормоконтролю за відповідністю Конституції України положень КК України 1960 року щодо смертної кари.
Проте, наявність зазначеного проміжку часу не означає, що існуючі на той час відповідні санкції статей Кримінального Кодексу України 1960 року втратили альтернативний характер та передбачали лише покарання у виді позбавлення волі на максимальний строк до п`ятнадцяти років. Це підтверджується, зокрема, тим, що Кримінальний Кодекс України 1960 року встановлював безальтернативну санкцію - позбавлення волі на строк до п`ятнадцяти років - за умисне вбивство без обтяжуючих обставин (стаття 94). Проте законодавець не визнавав саме таке покарання співмірним з покаранням за умисне вбивство за обтяжуючих обставин, оскільки вважав, що за вчинення таких злочинів мала існувати можливість призначення судами і більш суворого кримінального покарання (стаття 93 КК України 1960 року).
Крім того, Конституційний Суд України вважав, що після Рішення від 29 грудня 1999 року Кримінальний Кодекс України 1960 року не став новим законом, що пом`якшував кримінальну відповідальність осіб за вчинення особливо тяжких злочинів, і зміна покарання можлива тільки іншим законом про кримінальну відповідальність, а не Рішенням Конституційного Суду України, який повноважний лише визнавати неконституційними положення закону про кримінальну відповідальність.
Як зазначив Конституційний Суд України у справі про зворотну дію кримінального закону в часі (абзац другий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 19 квітня 2000 року №6-рп/2000), «зіставлення положень статей 8, 58, 92, 152, пункту 1 розділу XV «Перехідні положення» Конституції України та статті 6 КК України дає підстави дійти висновку, що виключно кримінальними законами України визначаються діяння, які є злочинами, та встановлюється відповідальність за їх вчинення. Відповідно і зворотна дія в часі реалізується через кримінальні закони у випадках, коли вони скасовують або пом`якшують відповідальність особи». Висновок про те, що скасування або пом`якшення кримінальної відповідальності особи здійснюється саме законами, ґрунтується, зокрема, на положеннях Кримінального кодексу України, відповідно до якого поліпшення правового становища особи, яка вчинила злочин, здійснюється згідно із законом, що пом`якшує покарання, нововиданим законом (частина друга статті 6, частина третя статті 54 Кримінального Кодексу України 1960 року), законом про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом`якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, санкцією нового закону (частина перша статті 5, частина третя статті 74 Кримінального Кодексу України 2001 року).
Конституцією України встановлено, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи (частина перша статті 58).
Вказані положення Основного Закону України передбачають загальновизнані принципи дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, а саме: принцип їх безпосередньої дії, тобто поширення тільки на ті відносини, які виникли після набуття чинності законами чи іншими нормативно-правовими актами, та принцип зворотної дії в часі, якщо вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.
Суть зворотної дії в часі законів та інших нормативно-правових актів полягає в тому, що їх приписи поширюються на правовідносини, які виникли до набрання ними чинності, за умови, якщо вони скасовують або пом`якшують відповідальність особи (абзац другий пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 19 квітня 2000 року №6-рп/2000 у справі про зворотну дію кримінального закону в часі).
Як зазначив Конституційний Суд у Рішенні №1-рп/11 від 26 січня 2011 року, положенням Конституції України щодо законів, які мають зворотну дію в часі, відповідала частина друга статті 6 Кримінального Кодексу України 1960 року, згідно з якою «закон, що усуває караність діяння або пом`якшує покарання, має зворотну силу, тобто поширюється з моменту набрання ним чинності також на діяння, вчинені до його видання». Частина перша статті 5 Кримінального Кодексу України 2001 року розвиває положення частини першої статті 58 Конституції України, а саме: «Закон про кримінальну відповідальність, що скасовує злочинність діяння, пом`якшує кримінальну відповідальність або іншим чином поліпшує становище особи, має зворотну дію в часі, тобто поширюється на осіб, які вчинили відповідні діяння до набрання таким законом чинності, у тому числі на осіб, які відбувають покарання або відбули покарання, але мають судимість». Водночас частиною другою статті 5 КК України передбачено: «Закон про кримінальну відповідальність, що встановлює злочинність діяння, посилює кримінальну відповідальність або іншим чином погіршує становище особи, не має зворотної дії в часі».
Зазначені положення кримінальних кодексів щодо законів, які мають зворотну дію в часі, узгоджуються з міжнародно-правовими актами з цього питання. Так, у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права визначено: якщо після вчинення злочину законом встановлюється більш м`яке покарання, дія цього закону поширюється на даного злочинця (пункт 1 статті 15).
У Резолюції 1984/50 Економічної і Соціальної Ради ООН «Заходи, що гарантують захист прав тих, хто засуджений до страти» від 25 травня 1984 року закріплено, що якщо після вчинення злочину були внесені зміни до законодавства, які передбачають більш м`які міри покарання, то вони повинні поширюватися й на правопорушника, який вчинив цей злочин (пункт 2).
Згідно зі статтею 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року особі не може призначатися покарання, суворіше від того, яке застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення.
Європейський суд з прав людини вважає, що стаття 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року є важливою частиною принципу верховенства права. Він також підтвердив, що зазначена стаття Конвенції допускає принцип ретроспективності більш м`якого кримінального закону. На цьому принципі ґрунтується правило, що в разі наявності відмінностей між діючим на час вчинення злочину кримінальним законом та кримінальним законом, що набрав чинності перед винесенням остаточного судового рішення, суди повинні застосовувати той закон, положення якого є більш сприятливими для обвинуваченого (рішення у справі «Скоппола проти Італії» від 17 вересня 2009 року, заява №10249/03).
Новий вид кримінального покарання, запроваджений Законом №1483, - довічне позбавлення волі є менш суворим видом покарання порівняно із смертною карою.
Такий висновок Конституційного Суду України ґрунтується на тому, що при застосуванні довічного позбавлення волі забезпечується невід`ємне право на життя людини, яка вчинила особливо тяжкий злочин; у санкціях статей, що передбачали покарання за особливо тяжкі злочини, у тому числі умисні вбивства, вчинювані за обтяжуючих обставин, замість смертної кари встановлено довічне позбавлення волі як найбільш суворий вид покарання у переліку кримінальних покарань (пункт 1-1 частини першої статті 23 Кримінального Кодексу України 1960 року) поряд із позбавленням волі на максимальний строк до п`ятнадцяти років; засудженому до довічного позбавлення волі передбачена можливість заміни цього покарання актом помилування на позбавлення волі на певний строк (частина перша статті 25 Кримінального Кодексу України 1960 року, частина друга статті 87 Кримінального Кодексу України 2001 року); особам, засудженим до довічного позбавлення волі, забезпечується можливість мати соціальні зв`язки у межах, визначених законом (статті 28, 38, 39, 41, 42, 43, 44, 58 Виправно-трудового кодексу України від 23 грудня 1970 року; статті 107, 108, 109, 110, 112, 113, 114, 127, 151, 151-1 Кримінально-виконавчого кодексу України від 11 липня 2003 року). У разі виявлення підстав для перегляду справи існує реальна можливість для реабілітації особи, засудженої до довічного позбавлення волі.
Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях визнав, що заміна судами смертної кари на довічне позбавлення волі, встановлене новим кримінальним законом, а не на позбавлення волі строком на п`ятнадцять років, що як альтернативне смертній карі покарання було передбачено законом під час вчинення злочинів, не є порушенням статті 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (рішення у справах «Алакрам Хумматов проти Азербайджану» від 18 травня 2006 року, заяви №9852/03, №13413/04, «Ткачов проти України» від 13 грудня 2007 року, заява №39458/02).
З наявних матеріалів провадження убачається, що вироком апеляційного суду Запорізької області від 19 квітня 2002 року, ОСОБА_6 за п.п. а, і, ст.93, ч.2 ст.86, ч.1 ст.101, ч.2 ст.215, ч.2 ст.185, ст.42 КК України (в ред. 1960 р.) призначено покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього майна, в дохід держави.
В свою чергу, призначене засудженому ОСОБА_6 покарання у виді довічного позбавлення волі не є покаранням, призначеним на певний строк, і тому на цей час (до законодавчого врегулювання вказаного питання) на нього не можуть поширювати свою дію положення ст.ст.81, 82 КК України.
Відповідно до вимог ч.1 ст.74 КК України, звільнення засудженого від покарання або подальшого його відбування, заміна більш м`яким, а також пом`якшення призначеного покарання, крім звільнення від покарання або пом`якшення покарання на підставі закону України про амністію чи акта про помилування, може застосовуватися тільки судом у випадках, передбачених цим Кодексом.
На цей час чинним законодавством України засудженим до довічного позбавлення волі дозволено клопотати перед Президентом України про помилування (ст.87 КК України).
Підсумовуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні вищевказаного клопотання сторони захисту.
Посилання засудженого на окремі рішення Верховного Суду України від 2009, 2010, на думку колегії суддів, правильності висновків суду першої інстанції не спростовують, оскільки вказані рішення не утворюють усталену практику найвищого суду у системі судоустрою.
Окрім того, за змістом частин 5, 6 статті 13 Закону України Про судоустрій та статус суддів №1402-VIII від 02 червня 2016 року (Обов`язковість судових рішень), лише висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права.
Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.
Порушень вимог кримінального процесуального законодавства, які тягнуть за собою скасування оскаржуваної ухвали суду, при апеляційному перегляді оскаржуваної ухвали не встановлено.
Керуючись ст.ст.404, 405, 407 КПК України, колегія суддів
УХВАЛИЛА:
апеляційну скаргу засудженого ОСОБА_6 залишити без задоволення.
Ухвалу Жовтневого районного суду м.Запоріжжя від 03 червня 2021 року, якою відмовлено в задоволенні клопотання ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про заміну невідбутої частини покарання у виді довічного позбавлення волі більш м`яким, залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її оголошення та оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Судді:
ОСОБА_2 ОСОБА_3 ОСОБА_4
