Справа № 347/1265/20

Провадження № 22-ц/4808/794/22

Головуючий у 1 інстанції Крилюк М. І.

Суддя-доповідач Василишин

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 вересня 2022 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд в складі:

судді-доповідача Василишин Л.В.

суддів: Максюти І.О., Пнівчук О.В.,

секретаря Шандалович В.В.

за участю апелянта ОСОБА_1 ,

представника апелянта адвоката Кудиби З.І.,

представника відповідача адвоката Сулими І.Р.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 09 березня 2021 року, ухвалене у складі судді Крилюк М.І. у м. Косів, у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , яка також діє від імені та в інтересах малолітньої ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - служба у справах дітей Косівської районної державної адміністрації, про усунення перешкод у здійсненні права користування житловим будинком шляхом виселення,

в с т а н о в и в:

У липні 2020 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та просила усунути перешкоди у користуванні належним їй житловим будинком АДРЕСА_1 , шляхом виселення відповідачів та малолітньої ОСОБА_5 з вказаного житлового будинку без надання іншого житлового приміщення.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що їй на підставі договору дарування від 26 березня 2018 року належить на праві приватної власності житловий будинок АДРЕСА_1 .

Після отримання в дар вищезазначеного житлового будинку на прохання ОСОБА_2 вона надала згоду на тимчасове проживання останньої з її чоловіком ОСОБА_7 в цьому житловому будинку до осені 2018 року. В подальшому, у вказаному будинку почала проживати дочка ОСОБА_2 - ОСОБА_4 з чоловіком ОСОБА_6 та їх малолітньою дочкою ОСОБА_5 . Не зважаючи на те, що дозволений нею термін тимчасового проживання ОСОБА_2 з родиною вже закінчився, вони відмовляються у добровільному порядку виселитись із вказаного будинку, чим чинять їй перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження цим нерухомим майном, не допускаючи її до нього.

При цьому зазначала, що відповідачі на час звернення із даним позовом до суду, зареєстровані і мають право на проживання в будинку по АДРЕСА_2 . У той же час, належний їй на праві власності будинок необхідний їй для власного проживання, оскільки інше житло у місті Косові у неї відсутнє.

Враховуючи, що відповідачі самоправно зайняли належний їй житловий будинок, володіють ним незаконно, просила позов задовольнити (а.с. 1-3, том 1).

Ухвалою Косівського районного суду Івано-Франківської області від 22 вересня 2020 року залучено в якості співвідповідача: малолітню ОСОБА_5 , в інтересах якої діє її мати - відповідачка у справі - ОСОБА_4 .

Залучено до участі у справі, як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - орган опіки та піклування Косівської РДА (а.с. 56, том 1).

Ухвалою Косівського районного суду Івано-Франківської області від 20 жовтня 2020 року залучено до участі у справі в якості співвідповідача - ОСОБА_6 та в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - службу у справах дітей Косівської РДА (а.с. 75-76, том 1).

Рішенням Косівського районного суду Івано-Франківської області від 09 березня 2021 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій посилається на його незаконність та необґрунтованість, неправильне застосування судом норм права, невстановлення дійсних обставин справи.

Зокрема, апелянтка зазначає про те, що встановлення судом обставин догляду відповідачами за будинком, проведення в ньому ремонтних робіт та сплати комунальних послуг суперечить дійсним обставинам справи, оскільки відповідачі не надали будь-яких документів на підтвердження вказаних обставин, натомість нею долучено чимало доказів, що саме вона сплачує комунальні платежі за адресою спірного будинку.

Апелянтка також вважає, що суд першої інстанції безпідставно врахував висновок комісії з питань захисту прав дітей Косівської РДА «Про доцільність виселення малолітньої дитини з житлового будинку» від 18 січня 2021 року № 2/1-21, оскільки такий оформлений неналежним чином, до нього не додано документи на підтвердження викладених в ньому обставин. Більше того, комісією, а в подальшому судом, було проігноровано той факт, що житловий будинок, власником якого вона є, не є придатним для проживання в ньому дитини, оскільки газо-, водо-, електропостачання та опалення у ньому відсутнє.

Крім того, апелянтка вказує на те, що суд помилково застосував до спірних правовідносин статтю 109 ЖК України, оскільки вона зверталася із позовом до відповідачів на підставі статті 391 ЦК України та кожен із відповідачів має інше житло, що залишилося поза увагою суду.

Натомість суд не врахував положення частини третьої статті 117 Житлового кодексу України, відповідно до якої, осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення. А відтак враховуючи, що відповідачі самоправно зайняли належне їй будинковолодіння, наявність чи відсутність у них іншого житла не має жодного правового значення для вирішення даного спору. Крім того, суд не врахував, що у неї на праві власності нема іншого житла, окрім спірного. Тобто з вини відповідачів вона змушена винаймати житло, оскільки останні відмовляються добровільно звільнити самовільно зайнятий ними житловий будинок.

При цьому, апелянтка вважає, що посилання відповідачів на укладений ними договір найму не заслуговують на увагу, оскільки такого договору не існує, що підтверджується відсутністю відповідних відомостей у Єдиному державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Також апелянтка вказує на те, що суд першої інстанції проігнорував її клопотання про витребування доказів, які необхідні для доведення того факту, що на момент відчуження спірного будинку в ньому не проживала малолітня дитина, а була вселена лише для вирішення вказаного спору на користь відповідачів. Вказані дії суду порушили її право на захист цивільного права та принцип змагальності судового процесу, що в свою чергу призвело до неправильного вирішення спору.

Із урахуванням викладеного, просила оскаржуване рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким задоволити її позовні вимоги.

Учасники справи своїм правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористалися, що відповідно до частини 3 статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 25 травня 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 09 березня 2021 року залишено без змін.

Постановою Верховного Суду від 27 квітня 2022 року частково задоволено касаційну скаргу ОСОБА_1 . Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 25 травня 2021 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

У судовому засіданні апелянтка ОСОБА_1 та її представник - адвокат Кудиба З.І. вимоги апеляційної підтримали, просили її задоволити.

Представник ОСОБА_2 та ОСОБА_4 - адвокат Сулима І.Р. заперечив проти задоволення апеляційної скарги, просив оскаржуване рішення суду залишити без змін.

Інші учасники справи у судове засідання не з`явилися, повідомлялися судом про дату, час та місце розгляду справи.

Відповідно до статті 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Враховуючи, що справа тривалий час перебуває на розгляді у суді, а наявні у справі матеріали є достатніми для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів дійшла висновку про можливість вирішення спору по суті за відсутності інших учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги.

Судом встановлено, що 11 березня 2016 року ОСОБА_2 уклала з ОСОБА_8 договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 . Зазначений будинок належав ОСОБА_2 на підставі свідоцтва про право власності, виданого виконавчим комітетом Косівської міської ради 31 травня 2007 року на підставі рішення цієї ж ради від 30 травня 2007 року.

В подальшому, ОСОБА_8 26 березня 2018 року уклав з ОСОБА_1 договір дарування вказаного житлового будинку.

Право власності ОСОБА_1 на спірний житловий будинок зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до акту комісії Косівської міської ради від 19 липня 2019 року на момент обстеження будинковолодіння АДРЕСА_1 на подвір`ї перебувала ОСОБА_2 , зі слів якої в даному будинку проживає без реєстрації її родина за договором найму, укладеним між нею та ОСОБА_1 . Комісія рекомендувала вирішити спір про усунення перешкод у користуванні майном в судовому порядку.

Відповідно до висновку комісії з питань захисту прав дітей № 2/1-21 від 18 січня 2021 року в будинку АДРЕСА_1 з моменту народження проживає малолітня дитина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а тому перед укладанням договору купівлі-продажу будинку обов`язковим є отримання дозволу органу опіки та піклування на відчуження даного майна. Такого дозволу органом опіки та піклування не надавалося, чим було порушено житлові права малолітньої дитини, відтак будинок, право користування яким має малолітня дитина, був відчужений у спосіб, що не передбачений законом. На засіданні комісії бабусею малолітньої ОСОБА_5 . ОСОБА_2 було повідомлено, що в квартирі, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , в якій зареєстрована малолітня онука, проживає ОСОБА_9 разом з дружиною ОСОБА_10 та двома неповнолітніми дітьми - ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Комісія дійшла висновку про недоцільність надання дозволу на виселення малолітньої ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , з житлового будинку АДРЕСА_1 .

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що в спірному будинку з моменту народження проживає малолітня дитина ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , а тому перед укладенням договорів щодо його відчуження обов`язково необхідно було отримати дозвіл органу опіки та піклування на укладення таких договорів. Зазначений дозвіл органом опіки та піклування не надавався, чим було порушено житлові права малолітньої дитини.

Крім того, суд зазначив, що вимоги позивачки в частині виселення відповідачів зі спірного будинковолодіння є передчасними, оскільки судом не ухвалено рішення в справі за позовом ОСОБА_2 про оскарження нею договору купівлі-продажу спірного житлового будинку від 11 березня 2016 року та договору дарування цього ж житлового будинку від 26 березня 2018 року, який раніше належав їй на праві власності.

При виселенні в судовому порядку з житлового приміщення відсутність постійного жилого приміщення, яке має бути надане особі одночасно з виселенням, є підставою для відмови в позові про виселення, а тому позовні вимоги ОСОБА_1 є такими, що не підлягають задоволенню.

Апеляційний суд не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма визначає право власника вимагати будь-яких усунень свого порушеного права від будь яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним. Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17, провадження № 14-64цс20 зазначено, що власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном, зокрема жилим приміщенням, шляхом усунення перешкод у користуванні власністю, виселення та у разі необхідності, зняття особи з реєстраційного обліку, проте це право залежить від вирішення питання про право користування такої особи жилим приміщенням відповідно до норм житлового чи цивільного законодавства.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики ЄСПЛ під майном також розуміються майнові права.

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Поняття «житло» не обмежується приміщеннями, яке законно займають або законно створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (рішення ЄСПЛ від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року в справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (рішення ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року в справі «Савіни проти України», заява № 39948/06, п. 47).

У пункті 44 рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», заява № 30856/03, ЄСПЛ визначив, що втручання у право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач унаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Отже, виселення осіб з житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Разом з тим, у спірних правовідносинах права позивачки, як власниці будинку, захищені і статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Позивачка ОСОБА_1 звертаючись до суду із даним позовом, заявляла вимогу про виселення відповідачів у зв`язку з відсутністю у них правових підстав для проживання та необхідністю особисто користуватися будинком. Відповідачі не заперечували відсутність прав на проживання в її будинку, однак посилалися на застосування в даному випадку принципу пропорційності щодо мети, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення, оскільки позбавляються єдиного житла і таким житлом користується малолітня.

Судом встановлено, що позивачка набула право власності на спірний будинок, шляхом укладення 26 березня 2018 року договору дарування житлового будинку із ОСОБА_8 , який у свою чергу, набув право власності на житловий будинок на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку, укладеного 11 березня 2016 року із відповідачкою, ОСОБА_2 .

Продаж житлового будинку відповідачкою ОСОБА_2 відбувався зі згоди її чоловіка - відповідача ОСОБА_3 .

При цьому, ОСОБА_2 у зазначеному договорі вказала на те, що на момент відчуження житлового будинку, в ньому ніхто не зареєстрований та не проживає; малолітні, неповнолітні діти не зареєстровані та не проживають, та права користування житловим будинком не мають (пункт 4 договору).

Аналогічні відомості містяться і в договорі дарування, укладеному 26 березня 2018 року ОСОБА_1 (пункт 6 договору).

Крім того, зазначене підтверджується також заявою ОСОБА_8 , яка адресована приватному нотаріусу та в якій останній ствердив та повідомив, що жодний малолітній та/або неповнолітній громадянин, та/або особа дієздатність якого повністю або частково обмежена, та/або особа щодо якого встановлена опіка та піклування - на момент укладення договору, у житловому будинку, розташованою за адресою: АДРЕСА_4 - не зареєстрований, постійно не проживає, тимчасово не перебуває.

Таким чином, висновок суду першої інстанції про те, що малолітня ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , проживає у спірному житловому будинку з народження, не узгоджується із матеріалами справи, які містять достатньо доказів на підтвердження того, що станом на момент укладення ОСОБА_1 договору дарування спірного житлового будинку (26.03.2018), остання не мала права користування ним. Відповідачі на підтвердження протилежного не надали будь-яких доказів.

Також колегія суддів звертає увагу на те, що обов`язок і відповідальність за створення належних умов для проживання дитини покладається на її сім`ю, тобто в даному випадку, батьків. З огляду на це, суд не приймає до уваги висновок органу опіки та піклування щодо недоцільності виселення малолітньої особи, оскільки це порушує права власника житла на вільне розпорядження, користування та володіння своїм майном.

Сам висновок не містить обґрунтованих підстав вважати недоцільним виселення малолітньої ОСОБА_5 , оскільки підготовлений лише на підставі акта постійної комісії Косівської міської ради з питань комунальної власності та житлового-комунального господарства від 14 грудня 2020 року та копії листа наданого на засіданні комісії ОСОБА_2 . Будь-які інші докази щодо підстав проживання ОСОБА_5 в спірному будинку в даного органу на момент прийняття рішення були відсутні.

Колегія суддів також враховує, що у відповідачів відсутні будь-які документи на підтвердження правомірності вселення, проживання чи права користування указаним будинком. Разом з тим, відчужуючи спірний будинок, ОСОБА_2 та ОСОБА_7 , який надав згоду на його продаж, не могли не усвідомлювати наслідків того, що залишаться без житла та, у тому числі, позбавлять такого, свою дочку ОСОБА_4 та онучку ОСОБА_5 , якщо ті там проживали.

Фактично, у випадку проживання малолітньої ОСОБА_12 в будинку бабусі та за відсутності іншого житла в її батьків, ОСОБА_2 свідомо погіршила умови проживання онуки під час відчуження будинку.

Крім того, згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, відповідачці ОСОБА_2 на праві приватної спільної часткової власності належить 1/3 частка у квартирі АДРЕСА_5 , а також житловий будинок АДРЕСА_6 . У кожного з відповідачів є місце реєстрації, відмінне від адреси спірного будинку, і жоден з них не зареєстрований в ньому.

Так, місце проживання ОСОБА_2 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 зареєстроване за адресою: АДРЕСА_2 , місце проживання ОСОБА_3 зареєстроване за адресою: АДРЕСА_6 , ОСОБА_6 за адресою: АДРЕСА_7 .

У той же час, у позивачки на праві власності відсутнє будь-яке інше житло. Відтак, виселення відповідачів зі спірного будинку без надання іншого жилого приміщення не порушить їх право на житло.

Щодо розгляду інших цивільних справ пов`язаних предметом спору з даною справою, то згідно відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду у справі № 347/1718/19 від 07 лютого 2022 року залишено без змін ухвалу суду першої інстанції про залишення без розгляду позову ОСОБА_2 про визнання припиненим договору позики від 11 березня 2016 року, визнання договорів купівлі-продажу житлового будинку і земельної ділянки від 11 березня 2016, зареєстрованих за № 271 та № 272, удаваними, визнання їх договорами іпотеки, які припинені в зв`язку із виконанням основного зобов`язання. Відтак, позовні вимоги ОСОБА_1 не можна вважати передчасними.

Суд першої інстанції зазначені обставини не врахував, у зв`язку з чим рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Отже, оцінюючи обставини справи в сукупності із нормами права, якими вони врегульовані, і яким судом дано належний правовий аналіз, враховуючи співставлення «балансу інтересів» учасників справи, апеляційний суд приходить висновку про наявність підстав для виселення відповідачів із займаного ними житлового приміщення, яке на праві власності належить позивачці, чиє право власності такими діями відповідачів порушується.

Керуючись статтями 374, 376, 381-384, 389, 390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволити.

Рішення Косівського районного суду Івано-Франківської області від 09 березня 2021 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , яка також діє від імені та в інтересах малолітньої ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - служба у справах дітей Косівської районної державної адміністрації, про усунення перешкод у здійсненні права користування житловим будинком шляхом виселення, задоволити.

Усунути перешкоди ОСОБА_1 у користуванні належним їй на праві власності житловим будинком АДРЕСА_1 , шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 без надання іншого житлового приміщення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 21 вересня 2022 року.

Суддя-доповідач Л.В. Василишин

Судді: О.В. Пнівчук

І.О. Максюта