Єдиний державний реєстр судових рішень
ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 826/11412/17 Суддя (судді) першої інстанції: Келеберда В.І.
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
21 вересня 2022 року м. Київ
Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді Кучми А.Ю.,
суддів Аліменка В.О., Безименної Н.В.
розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 березня 2020 року (м. Київ, дата складання повного тексту не зазначається) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області, третя особа без самостійних вимог на предмет спору Головне управління державної казначейської служби України у Київській області про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії,-
В С Т А Н О В И Л А :
ОСОБА_1 звернулася з позовом до суду, в якому просить:
- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо здійснення перерахунку, нарахування та виплати їй суддівської винагороди, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати, визначеної Законом України «Про Державний бюджет України на 2017 рік»;
- зобов`язати відповідача здійснити перерахунок, нарахувати та виплатити їй суддівську винагороду за період з 01 січня 2017 року по 30 серпня 2017 року, за період фактичної роботи та щорічної основної та додаткової відпусток у розмірі, встановленому частинами другою, третьою, п`ятою статті 133, статтею 134 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VІ, тобто виходячи із посадового окладу 10 мінімальних зарплат, з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2017 року у розмірі 3 200,00 грн, з виплатою доплати за вислугу років у розмірі 40% від посадового окладу та виплату за виконання обов`язків голови суду у розмірі 10% від посадового окладу з 28 квітня по 30 серпня 2017 року, з урахуванням вже виплачених за вказаний період сум;
- допустити до негайного виконання постанову суду в частині виплати суддівської винагороди в межах суми стягнення за один місяць відповідно до пункту 2 частини першої статті 256 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції, чинній до 15 грудня 2017 року).
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що з 01 січня 2017 року судді, який не проходив кваліфікаційного оцінювання суддівська винагорода відповідно до положень статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» обраховується виходячи із розміру мінімальної заробітної плати (3 200,00 грн), а фактично обрахована з розрахунку 1 600,00 грн, то позивач стверджує, що суддівська винагорода з 01 січня 2017 року по 30 серпня 2017 року має нараховуватися, виходячи із посадового окладу 10 мінімальних зарплат, з урахуванням розміру мінімальної заробітної плати, встановленої на 01 січня 2017 року у розмірі 3 200,00 грн, з виплатою доплати за вислугу років у розмірі 40% від посадового окладу та виплату за виконання обов`язків голови суду у розмірі 10% від посадового окладу. Вказує, що розміри та порядок нарахування суддівської винагороди врегульовані спеціальним законом, який виключно має застосовуватися відповідачем, і не може визначатися іншими нормативно-правовими актами, вважаючи, що недонарахування суддівської винагороди, у розмірі, передбаченому Законом України «Про судоустрій і статус суддів», порушує її конституційні права та обмежує конституційні гарантії незалежності.
Відповідачем подано заперечення на позов, в яких просить відмовити у задоволенні позовних вимог та зазначає, що згідно пункту 1 частини третьої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року № 1402-VIII, базовий оклад судді місцевого суду становить 30 прожиткових мінімумів для працездатних осіб, розмір якого визначається на 01 січня календарного року. Також відповідно до пункту 23 розділу ХІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону №1402-VIII визначено, що до проходження суддею кваліфікаційного оцінювання суддівська винагорода отримується ним у розмірі, визначеному Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року, тобто у розмірі, що розраховується відповідно до розміру мінімальних заробітних плат, а не прожиткових мінімумів для працездатних осіб. Водночас, чинним законодавством передбачено розраховувати розмір суддівської винагороди у кількості встановлених прожиткових мінімумів та відповідно до Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» від 06 грудня 2016 року № 1774-VIIІ, яким визначено, що мінімальна заробітна плата як розрахункова величина для визначення посадових окладів та заробітних плат не застосовується.
Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 березня 2020 року адміністративний позов задоволено.
Не погоджуючись з судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та постановити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог повністю. Апелянт вказує, що рішення суду першої інстанції прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного з`ясування усіх обставин у справі. Наголошує, що положення Закону №1774-VIIІ не регулюють відносити судоустрою, проте ними запроваджено зміни по відношенню до загального правового регулювання розміру заробітної плати, що має бути враховано при призначенні її величини. Закон №1774-VIIІ не визнаний не конституційним, при цьому Закон №1774-VIIІ не містить вказівки щодо незастосування пункту 3 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення цього Закону до Законів №1402 та №2453. Вказує, що не відбулось звуження прав позивача та дискримінації, оскільки розмір суддівської винагороди порівняно з минулими періодами не змінився.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши матеріали справи, правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду - скасуванню.
Згідно з ст. 317 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції скасовує його та ухвалює нове рішення, якщо визнає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, Указом Президента України «Про призначення суддів» від 03 квітня 2005 року №608/2005 позивача призначено строком на п`ять років на посаду судді Кам`янобрідського районного суду міста Луганська.
Указом Президента України «Про переведення суддів» №203/2015 від 07 квітня 2015 року ОСОБА_1 переведено на посаду судді Вишгородського районного суду Київської області.
Відповідно до наказу Вишгородського районного суду Київської області від 21 квітня 2015 року №12к позивача зараховано до штату зазначеного суду на посаду судді, як таку, що обрана на посаду судді безстроково з 21 квітня 2015 року, встановлено щомісячну доплату за вислугу років у розмірі 40 відсотків посадового окладу за стаж роботи.
Згідно наказу Вишгородського районного суду Київської області від 28 квітня 2017 року позивач приступила до виконання обов`язків голови суду на період з 28 квітня 2017 року до 27 квітня 2020 року із встановленням щомісячної доплати у розмірі 10% від посадового окладу.
Позивач зазначає, що призначення її на посаду судді відбулося до набрання чинності Законом №1402-VIII, кваліфікаційного оцінювання на підтвердження відповідності здійснювати правосуддя вона не проходила, тому посадовий оклад має бути обрахований з огляду на розмір, визначений частиною третьою статті 133 Закону №2453- VI, натомість, за період роботи з 01 січня 2017 року по 30 червня 2017 року суддівська винагорода нарахована їй, виходячи із посадового окладу 10 прожиткових мінімумів у розмірі 16000 грн, з чим позивач не згодна та звернулась з даним адміністративним позовом до суду.
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що законодавцем не вносилися зміни до Закону №2453-VІ в частині розміру суддівської винагороди у тому числі розрахункової величини, з огляду на яку здійснюється її нарахування, зважаючи на гарантії, передбачені частиною другою статті 130 Конституції України стосовно встановлення розміру винагороди судді законом про судоустрій, процедура прийняття якого (чи внесення змін до якого) визначає особливий порядок, тому застосування відповідачем при виплаті суддівської винагороди пункту 3 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1774-VІІІ та не виконання пункту 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402- VІІІ, порушує гарантоване державою право на належне матеріальне забезпечення судді як одну із складових його незалежності. Вказав, що не застосування пункту 23 розділу ХІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону №1402-VІІІ суперечить позиції Європейського суду з прав людини, викладеній у пункті 23 рішення від 10 березня 2011 року у справі «Сук проти України», відповідно до якої держава може ввести, призупинити або припинити їх виплату, вносячи відповідні законодавчі зміни, однак, якщо законодавча норма, яка передбачає певні доплати, є чинною, а передбачені умови - дотриманими, державні ограни не можуть відмовляти у їх наданні, доки законодавче положення залишається чинним. Бездіяльність відповідача щодо невиплати позивачеві суддівської винагороди у вищевказаному розмірі не відповідає вимогам закону та носить дискримінаційний характер.
Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду першої інстанції з огляду на наступне.
Положеннями частини другої статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів; розмір винагороди судді встановлюється законом про судоустрій (стаття 130 Основного Закону України).
Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Частинами першою, другою статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року визначено, що суддівська винагорода регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Суддівська винагорода виплачується судді з дня зарахування його до штату відповідного суду, якщо інше не встановлено цим Законом. Суддівська винагорода складається з посадового окладу та доплат за: 1) вислугу років; 2) перебування на адміністративній посаді в суді; 3) науковий ступінь; 4) роботу, що передбачає доступ до державної таємниці.
Частина третя цієї ж статті встановлює базові розміри посадового окладу суддів судів різних інстанцій, розрахунковою величиною яких є прожитковий мінімум для працездатних осіб, розмір якого встановлено на 1 січня календарного року.
Пунктом 22 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року (положення якого діяли на час існування спірних правовідносин до моменту виключення цього пункту Законом України від 16 жовтня 2019 року №193-IX) було передбачено, що право на отримання суддівської винагороди у розмірах, визначених цим Законом (тобто Законом від 02 червня 2016 року), мають судді, які за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердили відповідність займаній посаді (здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді) або призначені на посаду за результатами конкурсу, проведеного після набрання чинності цим Законом. Судді, які на день набрання чинності цим Законом пройшли кваліфікаційне оцінювання та підтвердили свою здатність здійснювати правосуддя у відповідному суді, до 1 січня 2017 року отримують суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 рік, №№41-45, сторінка 529; 2015 рік, №№18-20, сторінка 132 із наступними змінами).
Пункт 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року (положення якого діяли на час існування спірних правовідносин до моменту виключення цього пункту Законом України від 16 жовтня 2019 року №193-IX) передбачав, що до проходження кваліфікаційного оцінювання суддя отримує суддівську винагороду, визначену відповідно до положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (Відомості Верховної Ради України, 2010 рік, №№41-45, сторінка 529; 2015 рік, №№18-20, сторінка 132 із наступними змінами).
Згідно з частиною першою статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI (в редакції Закону «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII) суддівська винагорода регулюється цим Законом, Законом України «Про Конституційний Суд України» та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.
Частиною третьою цієї ж статті передбачено, що посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється в розмірі 10 мінімальних заробітних плат.
Однак, 04 грудня 2018 року Конституційний Суд України прийняв рішення №11-р/2018, яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII. Це положення належить застосовувати у його первинній редакції, а саме: «Посадовий оклад судді місцевого суду встановлюється у розмірі 15 мінімальних заробітних плат, визначених законом, що запроваджується поетапно: з 1 січня 2011 року - 6 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2012 року - 8 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2013 року - 10 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2014 року - 12 мінімальних заробітних плат; з 1 січня 2015 року - 15 мінімальних заробітних плат».
Разом з тим, 06 грудня 2016 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» №1774-VIII, що набрав чинності 1 січня 2017 року.
Пунктом 3 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 06 грудня 2016 року №1774-VIII встановлено, що мінімальна заробітна плата після набрання чинності цим Законом не застосовується як розрахункова величина для визначення посадових окладів і заробітної плати працівників та інших виплат. До внесення змін до законів України щодо незастосування мінімальної заробітної плати як розрахункової величини вона застосовується у розмірі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня календарного року, починаючи з 1 січня 2017 року.
Згідно пункту 9 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 06 грудня 2016 року №1774-VIII до приведення законодавчих актів у відповідність із цим Законом вони застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.
Надаючи правову оцінку доводам сторін щодо розрахункової величини для визначення розміру посадового окладу суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, в тому числі з урахуванням висновків Конституційного Суду України, викладених у рішенні від 04 грудня 2018 року №11-р/2018, колегія суддів зазначає таке.
Вказаним рішенням Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року №2453-VI (у редакції Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд» від 12 лютого 2015 року №192-VIII). Частина третя статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року до визнання її неконституційною встановлювала розмір посадового окладу судді місцевого суду - 10 мінімальних заробітних плат. Ця норма застосовувалася для визначення розміру посадового окладу тих суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, як це було передбачено положеннями пункту 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року.
Визнаючи неконституційним положення частини третьої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07 липня 2010 року Конституційний Суд України зауважив, що законодавець неодноразово вносив зміни до вказаного закону щодо розміру посадового окладу, в результаті яких оклад судді місцевого суду було зменшено з 15 до 10 мінімальних заробітних плат. Такі зміни суд визнав посяганням на гарантію незалежності судді у виді матеріального забезпечення та передумовою впливу як на суддю, так і на судову владу в цілому.
У рішенні від 04 грудня 2018 року №11-р/2018 Конституційний Суд України вказав на звуження змісту та обсягу гарантій незалежності суддів через зменшення гарантованого розміру винагороди судді у спеціальному законі, тобто у зв`язку зі зміною абсолютної величини такої винагороди.
Натомість Законом України від 06 грудня 2016 року №1774-VIII, який набрав чинності 1 січня 2017 року, змінено підхід до визначення розмірів посадових окладів і заробітної плати працівників, а також інших виплат (наприклад, для розрахунку розміру плати за надання адміністративних послуг, у колективних договорах та угодах усіх рівнів). Тобто цим Законом запроваджено нову розрахункову величину для визначення розмірів тих чи інших виплат шляхом заміни мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум.
Отже, з прийняттям Закону України від 06 грудня 2016 року №1774-VIII зміни зазнав не розмір суддівської винагороди, а розрахункова величина.
Рішенням Конституційного Суду України від 04 грудня 2018 року №11-р/2018, не вирішувалось питання розрахункової величини, яку належить застосовувати при розрахунку посадового окладу суддів, а тому правові висновки, які містяться в цьому рішенні, не впливають на конституційність норм Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII, зокрема пункту 3 його Прикінцевих та перехідних положень.
Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 31 жовтня 2019 року у справі № 520/11431/18 та від 9 серпня 2019 року у справі №826/9404/17.
Крім того, варто зазначити, що відповідно до статей 7, 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2016 рік» розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи з 1 грудня 2016 року становив 1600 грн, як і розмір мінімальної заробітної плати, який також становив 1600 грн.
Відповідно до статей 7, 8 Закону України «Про Державний бюджет України на 2017 рік» розмір прожиткового мінімуму для працездатної особи з 1 січня 2017 року становив 1600 грн, а розмір мінімальної заробітної плати - 3200 грн.
З викладеного випливає, що до 1 січня 2017 року розмір посадового окладу судді становив 16000 грн (10 х 1600 грн мінімальної заробітної плати), з 1 січня 2017 року розмір посадового окладу судді, який не пройшов кваліфікаційне оцінювання, також становив 16000 грн (10 х 1600 грн).
Вказане означає, що розмір посадового окладу судді, який не пройшов кваліфікаційного оцінювання, після зміни розрахункової величини Законом України від 06 грудня 2016 року №1774-VIII насправді не змінився, що свідчить про відсутність порушення гарантії позивача щодо розміру її матеріального забезпечення внаслідок внесених цим Законом змін. До того ж внаслідок прийняття Конституційним Судом України рішення від 04 грудня 2018 року №11-р/2018 розмір суддівської винагороди для суддів, що не пройшли кваліфікаційного оцінювання, зріс із дня набрання цим рішення законної сили, оскільки абсолютна величина посадового окладу змінилася з 10 на 15.
Отже, враховуючи викладене, колегія суддів відхиляє доводи позивача про те, що винагорода судді повинна розраховуватися на основі мінімальних заробітних плат, і погоджується з доводами відповідача про необхідність застосування у такому випадку як розрахункової величини прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року.
До того ж, необхідно зазначити, що на час існування спірних правовідносин, пункт 23 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 02 червня 2016 року щодо порядку визначення суддівської винагороди для суддів, які не пройшли кваліфікаційного оцінювання, був чинним, а тому ТУ ДСА України в Київській області правомірно керувалося його положеннями. Натомість, з огляду на викладене, відповідач не мав правових підстав керуватися нормами Законів України про Державний бюджет України на відповідний рік і застосовувати мінімальну заробітну плату як розрахункову величину. В зв`язку з цим колегія суддів враховує доводи ТУ ДСА України в Київській області про те, що у кошторисах на 2017 рік не було передбачено призначення для обрахування суддівської винагороди, обчисленої на основі мінімальної заробітної плати.
Стосовно доводів позивача про те, що диференціація у визначенні розміру суддівської винагороди залежно від факту проходження суддею кваліфікаційного оцінювання має дискримінаційний характер, суд зазначає таке.
Згідно з практикою ЄСПЛ дискримінація означає поводження з особами у різний спосіб, без об`єктивного та розумного обґрунтування у відносно схожих ситуаціях (рішення у справі «Вілліс проти Сполученого Королівства» від 11 червня 2002 року, заява №36042/97). Відмінність у ставленні також є дискримінаційною, якщо вона не переслідує легітимну ціль або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю. Договірна держава користується свободою розсуду при визначенні того, чи та якою мірою відмінності в інших схожих ситуаціях виправдовують різне ставлення (рішення у справі «Ван Раалте проти Нідерландів» від 21 лютого 1997 року, заява №20060/92; рішення ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України» від 7 листопада 2013 року, заява №10441/06).
Аналогічний підхід у своїх рішеннях використовує і Конституційний Суд України, вказуючи на те, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими. В іншому разі встановлення обмежень означало б дискримінацію (рішення Конституційного Суду України від 7 липня 2004 року №14-рп/2004).
Наявність правомірної, об`єктивно обґрунтованої мети, способи досягнення якої є належними та необхідними, також виключає дискримінацію, що випливає з визначень прямої та непрямої дискримінації, наданих у Законі України «Про засади запобігання і протидії дискримінації в Україні».
Так, проходження суддями кваліфікаційного оцінювання відповідає конституційним положенням, зокрема приписам частини десятої статті 131 («…Відповідно до закону в системі правосуддя утворюються органи та установи для забезпечення добору суддів… оцінювання…»), підпункту 4 пункту 16-1 Перехідних положень Конституції України («Відповідність займаній посаді судді, якого призначено на посаду строком на п`ять років або обрано суддею безстроково до набрання чинності Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», має бути оцінена в порядку, визначеному законом).
Мета встановлення відмінностей у порядку визначення суддівської винагороди також є істотною, оскільки Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року №1401-VIII і Закон України «Про судоустрій і статус суддів України» від 2 червня 2016 року №1402-VIII стали основою інституційної реформи судової влади в Україні, закріпили оновлені засади правового статусу судді, в тому числі щодо порядку зайняття посад і підтвердження здатності здійснення правосуддя у відповідних судах. Як зазначено у Пояснювальній записці до проекту Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)», внесені ним зміни були необхідними в першу чергу для утвердження незалежності судової влади, зокрема шляхом її деполітизації, для посилення відповідальності судової влади перед суспільством, а також для запровадження належних конституційних засад кадрового оновлення суддівського корпусу. Метою цих заходів є практична реалізація принципу верховенства права і забезпечення кожному права на справедливий судовий розгляд справи незалежним і безстороннім судом.
Венеціанська комісія у своєму висновку від 30 червня 2017 року №JUD-UKR/298/2017 [RJU/AT] щодо Закону України «Про судоустрій і статус суддів України» від 2 червня 2016 року зазначила, що процедура, передбачена в пункті 20 Прикінцевих та перехідних положень вказаного Закону та підпункті (4) пункту 16-1 Прикінцевих положень Конституції України (підтвердження відповідності суддів займаним посадам), має обмежену сферу та час застосування. Зважаючи на існуючу слабкість судової системи та майже повну відсутність довіри до неї з боку суспільства, вимога, щоб ці судді пройшли процедуру оцінювання, котра може призвести до їх звільнення, може бути зрозумілою та, мабуть, навіть виправданою за виняткових обставин залежно від того, як проводитиметься процедура оцінювання та за умови суворого дотримання належних гарантій.
Відтак запровадження кваліфікаційного оцінювання суддів було зумовлене істотною метою, що полягала у відновленні довіри до судової влади в Україні, а тому проведення такого оцінювання є об`єктивно виправданим і необхідним для суспільства.
Процедура кваліфікаційного оцінювання врегульована Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року і передбачає відповідні критерії та етапи, проводиться прозоро і публічно (глава 1 Розділу V). Обраний підхід до встановлення відповідності суддів займаним посадам шляхом кваліфікаційного оцінювання неконституційним не визнавався, а тому відсутні підстави для визнання обраного способу неналежним, а відповідних процедур кваліфікаційного оцінювання - необґрунтованими чи несправедливими.
Отже, встановлені чинним на час існування спірних правовідносин законодавством відмінності у визначенні розміру суддівської винагороди тих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, і тих, які його не проходили, не можна вважати дискримінаційними, оскільки ці відмінності були обумовлені легітимною й істотною метою, відповідали конституційним положенням, були об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими.
Різниця у суддівській винагороді між повторно призначеними суддями та іншими суддями дійсно є проблемою, яка повинна бути вирішена шляхом доопрацювання процедури повторного оцінювання.
Недосконалість здійснення процедури кваліфікаційного оцінювання в аспекті його оперативності (швидкості) не може автоматично означати дискримінаційний характер кваліфікаційного оцінювання як такого.
Окрім іншого, позивач зазначає про те, що держава не дотримала вимог принципу пропорційності, які визначені у рішенні ЄСПЛ від 15 жовтня 2013 року у справі «Савіцкас та інші проти Литви».
Так, у справі «Савіцкас та інші проти Литви» (рішення від 15 жовтня 2013 року, заява №66365/09 і 5 інших заяв) ЄСПЛ визнав подану заяву неприйнятною, оскільки застосовувані державою заходи економії мали загальний характер, що виражався у пропорційному зменшенні заробітної плати не лише суддів, а й усього публічного сектору через об`єктивне погіршення економічної та фінансової ситуації в державі.
У цьому рішенні ЄСПЛ, надаючи оцінку доводам заявників (суддів) про позбавлення їх власності шляхом виплати меншої заробітної плати, якими вони обґрунтовували порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, зазначив, що будь-яке втручання у право власності має бути достатньо пропорційним меті, яку потрібно досягти. Іншими словами, має бути досягнутий «справедливий баланс» між вимогами загального інтересу суспільства та вимогами захисту основних прав людини. Необхідного балансу не вдасться віднайти, якщо на особу чи осіб було покладено індивідуальний і надмірний тягар (пункт 91). Крім того, у пункті 93 цього рішення ЄСПЛ вказав, що, надаючи оцінку тому, чи був дотриманий відповідний баланс, ЄСПЛ звертає увагу на той факт, що суворі міри були прийняті у зв`язку з дійсною та неочікуваною бюджетною кризою в Литві. У цьому контексті ЄСПЛ вважає вирішальним те, що зменшення зарплат у державному секторі не виключало і судові органи. Навпаки, зниження зарплат суддів було частиною значно ширшої програми заходів жорсткої економії, що впливали на заробітну плату в усьому державному секторі. ЄСПЛ зазначив, що, незважаючи на принцип незалежності суддів, було б несправедливо ставитися до суддів як до винятку та звільняти їх від заходів жорсткої економії.
Запровадження законодавцем кваліфікаційного оцінювання та, як наслідок, окреме правове регулювання винагороди тих суддів, які його не пройшли, здійснено з огляду на ситуацію, яка виникла в державі у зв`язку з низьким рівнем довіри суспільства до судової влади в Україні. Мета цього правового обмеження є законною та зумовлена її відповідністю публічним інтересам. Крім того, зміна розрахункової величини з мінімальної заробітної плати на прожитковий мінімум не стосується лише суддів, а поширюється на широкий спектр суспільних відносин.
Відтак відсутні підстави вважати, що шляхом призначення кваліфікаційного оцінювання та переходу до іншої розрахункової величини для визначення розміру посадових окладів і заробітної плати працівників державою не дотримано «справедливого балансу» між інтересами суспільства та правами суддів.
Вказане рішення ЄСПЛ у частині визначення змісту принципу пропорційності не можна повною мірою застосовувати до правовідносин, пов`язаних із врегулюванням оплати праці в Україні тих суддів, які пройшли кваліфікаційне оцінювання, й тих, які його не проходили. Безумовно, висновок ЄСПЛ про необхідність дотримання «справедливого балансу» характеризує принцип пропорційності. Однак, зважаючи на висновки у справі «Савіцкас та інші проти Литви», суд акцентує увагу на тому, що запровадження кваліфікаційного оцінювання в Україні не пов`язано з фундаментальними змінами економічної та фінансової ситуації в державі, чим обумовлені висновки ЄСПЛ у справі «Савіцкас та інші проти Литви». До того ж у цьому рішенні фінансові обмеження стосувалися всіх суддів Литви, а також службовців публічної адміністрації.
З огляду на викладене, суд відхиляє доводи позивачки про порушення Україною вимог принципу пропорційності, викладених у рішенні ЄСПЛ у справі «Савіцкас та інші проти Литви», оскільки вважає ці доводи необґрунтованими.
Як випливає з практики ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на їх конвенційні права (рішення ЄСПЛ від 24 квітня 2008 року у справі «C. Дж. та інші проти Болгарії», заява № 1365/07, пункт 39, від 9 січня 2013 року у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11, пункт 170).
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі, тому їх тлумачення і застосування залежить від практики. Роль розгляду справ у судах полягає саме в тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (рішення ЄСПЛ від 11 листопада 1996 року у справі «Кантоні проти Франції», заява №17862/91, пункти 31-32; від 11 квітня 2013 року у справі «Вєренцов проти України», заява №20372/11, пункт 65).
У рішенні Конституційного Суду України від 29 червня 2010 року №17-рп/2010 вказано, що одним із елементів верховенства права є принцип правової визначеності, в якому стверджується, що обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі відокремлювати правомірну поведінку від протиправної, передбачати юридичні наслідки своєї поведінки.
Позивач обґрунтовує невідповідність Закону України від 6 грудня 2016 року №1774-VIII принципам «якості закону» і правової визначеності тим, що ані цим, ані іншими законами не скасовано й не внесено змін до норм спеціальних законів, зокрема частини другої статті 135 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 року, пункту 23 Прикінцевих та перехідних положень цього ж Закону, частини першої статті 133 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 року.
У цьому контексті колегія суддів звертає увагу на вже раніше сформовані правові позиції Верховного Суду як суду касаційної інстанції щодо практики застосування наведених законодавчих норм при визначенні суддівської винагороди (постанови Верховного Суду від 20 вересня 2018 року у справі №804/2622/17, від 09 серпня 2019 року у справі №826/9404/17, від 04 березня 2020 року у справі №809/1684/17).
З огляду на встановлені обставини і правове регулювання, враховуючи судову практику ЄСПЛ і висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, колегія суддів дійшла висновку, що нараховуючи і виплачуючи позивачу суддівську винагороду на основі прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого на 1 січня відповідного календарного року у період з січня 2017 року до 30 серпня 2017 року включно, ТУ ДСА України в Київській області діяло на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України. Водночас порушень принципів недискримінації, пропорційності, «якості закону» та правової визначеності судом не встановлено.
Аналогічна правова позиція викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 листопада 2020 року у справі №200/9195/19-а.
Відповідно до пункту 30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Hirvisaari v. Finland» від 27 вересня 2001 року, рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя .
Згідно пункту 29 рішення Європейського Суду з прав людини у справі «Ruiz Torija v. Spain» від 9 грудня 1994 року, статтю 6 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов`язку обґрунтовувати рішення може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи
Згідно пункту 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.
У зв`язку з викладеним, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.
Керуючись ст. ст. 242, 243, 251, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -
П О С Т А Н О В И Л А :
Апеляційну скаргу Територіального управління Державної судової адміністрації України в Київській області задовольнити.
Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 12 березня 2020 року - скасувати, та прийняти нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 - відмовити.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена в порядку та строки, встановлені ст.ст. 328, 329 КАС України.
Повний текст постанови виготовлено 21.09.2022.
Головуючий суддя: А.Ю. Кучма
В.О. Аліменко
Н.В. Безименна
