ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 вересня 2022 року м. Київ № 640/22929/21

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Пащенка К.С., за участю

секретаря судового засідання Колодяжного В.Є., розглянувши у порядку письмового

провадження адміністративну справу

за позовомОСОБА_1 доМіністерства освіти і науки Українипро визнання дій протиправними, та зобов`язання вчинити певні дії, ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду м. Києва з позовом до Міністерства освіти і науки України (надалі - відповідач), в якому просить суд:

- визнати протиправними дії Міністерства освіти та науки України з відмови ОСОБА_1 у виданні диплому про вищу освіту державного зразка за освітньо-кваліфікаційним рівнем «спеціаліст» за напрямком «лікарська справа»;

- зобов`язати Міністерство освіти та науки України видати ОСОБА_1 диплом про вищу освіту державного зразка за освітньо-кваліфікаційним рівнем «спеціаліст» за напрямком «лікарська справа» на підставі диплому спеціаліста, реєстраційний номер № 001121 , виданого 25.06.2021 Державною освітньою організацією вищої професійної освіти «Донецький національний медичний університет ім. М. Горького».

В якості підстав позову позивач зазначає, що відмова Міністерства освіти і науки України у видачі диплому про вищу освіту державного зразка перешкоджає ОСОБА_1 в реалізації його права на працю. Зокрема позивач зазначає, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , народився та проживав у м. Амвросіївка Донецької області; в 2015 році вступив на навчання до Донецького національного медичного університету ім. М. Горького; навчання у ВУЗі припало на період військових дій, антитерористичної операції та окупації частини Донецької області, в т.ч. м. Донецьк; у 2018 році ВУЗ було перейменовано в Державну освітню організацію вищої професійної освіти «Донецький медичний університет ім. М. Горького»; 25.06.2021 ОСОБА_1 було видано диплом спеціаліста за спеціальністю «лікарська справа» цього ВУЗу; тобто, ще у 2015 році позивач вступив на навчання до національного медичного університету, що діяв як офіційно визнаний ВНЗ України та дипломи якого визнавалися на території України, а у зв`язку з окупацією території, по закінченню навчання він вже отримав документи про здобуття вищої освіти зразка Донецької Народної Республіки; при цьому, Донецька Народна Республіка - невизнане державне утворення та є однією з невизнаних політичних одиниць на території Донбасу; українською владою ДНР розглядається як тимчасового окупована рф частина Донецької області; роки навчання у ВУЗі припали на період збройного конфлікту на східній території України та окупації Донбасу; ОСОБА_1 не мав змоги на той час виїхати на підконтрольну територію України; з метою підтвердження факту отримання вищої освіти та з метою отримання документів про освіту українського зразка ОСОБА_1 звернувся до Міністерства освіти і науки України; у відповідь на звернення ОСОБА_1 повідомлено, що документи у сфері освіти і науки, видані нелегітимними структурами, які знаходяться на тимчасового окупованих територіях України Донецької, Луганської областей, є недійсними та не визнаються в Україні відповідно до чинного законодавства.

Позивач акцентував увагу на тому, що відмова Міністерства освіти та науки України у видачі диплому є неправомірною та перешкоджає позивачу в реалізації його права на працю.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу справу було передано судді Пащенку К.С.

26.08.2021 ухвалою Окружного адміністративного суду м. Києва було відкрито провадження в адміністративній справі № 640/22929/21 та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні без виклику учасників справи та проведення судового засідання.

13.09.2021 до Окружного адміністративного суду м. Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, у якому останній заперечує проти позовних з огляду на наступне. Процедура визнання в Україні іноземних документів про освіту здійснюється відповідно до Конвенції про визнання кваліфікацій з вищої освіти в європейському регіоні, ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Конвенції про визнання кваліфікацій з вищої освіти в Європейському регіоні», міжнародних угод про взаємне визнання та еквівалентність документів про освіту і вчені звання, Порядку визнання здобутих в іноземних вищих навчальних закладах ступенів вищої освіти та Порядку визнання в Україні документів про середню, середню професійну, професійну освіту, виданих навчальними закладами інших держав, затверджених наказом Міністерства освіти і науки України від 05.05.2015 № 504; відповідно до пп. 1 п. 2 розділу VI Порядку № 504 рішення про відмову у визнанні поданого Документа приймається у разі, якщо документи видані освітніми установами, які не є офіційно визнаними в системі освіти держави, в якій вони функціонують; відповідно до ст. 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» тимчасова окупація Російською Федерацією територій України, визначених частиною першою статті 1 цього Закону, незалежно від її тривалості є незаконною і не створює для Російської Федерації жодних територіальних прав; діяльність збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, що суперечить нормам міжнародного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв`язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, які додаються відповідно до заяви про державну реєстрацію народження особи та заяви про державну реєстрацію смерті особи; відтак, документ про освіту є актом індивідуальної дії, тому документи у сфері освіти і науки, видані нелегітимними структурами, які знаходяться на тимчасово окупованих територіях Донецької, Луганської областей, є недійсними та не визнаються в Україні відповідно до чинного законодавства.

Також відповідач акцентував увагу на тому, що восени 2014 року, через окупацію частини України росіянами та терористичними воєнізованими формуваннями, Донецький національний університет ім. М. Горького змінив юридичну та фактичну адресу свого перебування, передислокувався на територію підконтрольну Україні, юридична адреса наразі у Лимані, а навчання проходить у Краматорську, Кропивницькому та Маріуполі; тобто, позивач свідомо у 2015 році вступив до ВУЗу саме у період військових дій, АТО та окупації частини Донецької області; якщо позивач хотів навчатися у Донецькому національному медичному університеті імені м. Горького та території України та отримати диплом державного зразка, останній міг вступити до ВУЗу на території підконтрольній Україні у Лимані та проходити навчання у Краматорську, Кропивницькому та Маріуполі; окрім того, Донецький національний університет ім. М. Горького не був перейменований, реорганізований або ліквідований станом на 2015 рік, коли позивач вступив на навчання саме у Донецьку.

16.09.2021 до Окружного адміністративного суду м. Києва від представника позивача надійшла відповідь на відзив, у якій останній зазначає, що відповідач проігнорував посилання на «намібійські винятки»; так, для людей, що проживають на цій території, життя триває; і це життя потрібно зробити більш стерпним і захищеним фактичною владою, включаючи їх суди; і виключно в інтересах жителів цієї території дії згаданої влади, які мають відношення до вказаного вище, не можуть просто ігноруватися третіми країнами або міжнародними організаціями, особливо судами, у тому числі і цим; тому невизнання диплому, отриманого на окупованій території, порушує позицію, сформульовану Міжнародним судом ООН як «намібійські винятки» та не відповідає практиці ЄСПЛ.

В подальшому до Окружного адміністративного суду м. Києва від представника відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, у яких останній зазначив про своє непогодження з доводами, що викладені позивачем у відповіді на відзив.

Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

ОСОБА_1 , громадянин України, як зазначено у позовній заяві, у 2015 році вступив на навчання до Донецького національного медичного університету ім. М. Горького.

25.06.2021 ОСОБА_1 видано диплом спеціаліста за спеціальністю «лікарська справа» Государственной образовательной организации Высшего профессионального образования «Донецкий национальный медицинский университет им. Н. Горького».

03.08.2021 ОСОБА_1 звернувся до Міністерства освіти і науки України із заявою, у якій просив видати йому диплом про здобуття вищої освіти за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста за напрямком «лікарська справа» українського зразка на підставі диплому спеціаліста № 001121 від 25.06.2021.

Директоратом фахової передвищої, вищої освіти Міністерства освіти і науки України листом № 3/2103-21 від 05.08.2021 повідомлено ОСОБА_1 , що відповідно до ст. 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» тимчасова окупація Російською Федерацією територій України, визначених частиною першою статті 1 цього Закону, незалежно від її тривалості є незаконною і не створює для Російської Федерації жодних територіальних прав; діяльність збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, що суперечить нормам міжнародного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв`язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях; відтак, документ про освіту є актом індивідуальної дії, тому документи у сфері освіти і науки, видані нелегітимними структурами, які знаходяться на тимчасово окупованих територіях Донецької, Луганської областей, є недійсними та не визнаються в Україні відповідно до чинного законодавства.

Не погоджуючись із фактом відмови у видачі ОСОБА_1 диплома українського зразка, позивач звернувся з відповідним позовом до Окружного адміністративного суду м. Києва.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Аналіз даної норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється у відповідності до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.

Зазначене узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, що викладена у його постанові від 14.04.2021 у справі № 2340/3024/18 (адміністративне провадження № К/9901/2378/19).

Статтею 7 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів осіб і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Отже, під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, суд зобов`язаний незалежно від підстав, наведених у позові, перевіряти оскаржувані рішення, дії та бездіяльність на їх відповідність усім зазначеним вимогам.

Визнання в Україні іноземних документів про вищу освіту здійснюється відповідно до Конвенції про визнання кваліфікації з вищої освіти в Європейському регіоні, ратифікованої Законом України «Про ратифікацію Конвенції про визнання кваліфікацій з вищої освіти в Європейському регіоні» та міжнародних угод про взаємне визнання та еквівалентність документів про освіту і вчені звання.

Відповідно до ст. 5 розділу VI Конвенції про визнання кваліфікацій з вищої освіти в Європейському регіоні кожна Сторона може зумовити визнання кваліфікацій з вищої освіти, присвоєних іноземними закладами освіти, які функціонують на її території, конкретними вимогами національного законодавства або окремими угодами, укладеними зі Стороною, якій належать такі заклади.

Суспільні відносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, прав та обов`язків фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також компетенція державних органів та органів місцевого самоврядування у сфері освіти регулюються Законом України «Про освіту».

Відповідно до ч. 3 ст. 82 Закону України «Про освіту» центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки проводить роботу, пов`язану із встановленням еквівалентності атестатів і дипломів, міжнародним визнанням навчальних курсів, кваліфікацій, вчених звань і наукових ступенів, крім випадків, передбачених спеціальними законами.

Відповідно до п. 17 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про вищу освіту» центральний орган виконавчої влади у сфері освіти і науки затверджує за погодженням із Національним агентством із забезпечення якості вищої освіти порядок визнання здобутих в іноземних закладах вищої освіти ступенів вищої освіти та наукових ступенів і проводить процедуру їх визнання, крім випадків, передбачених цим Законом.

Процедура визнання в Україні здобутих в іноземних вищих навчальних закладах ступенів вищої освіти та/або пройдених періодів навчання з метою забезпечення права громадян, які здобули вищу освіту або пройшли певний період навчання у навчальних закладах інших держав, на продовження навчання та/або провадження професійної діяльності відповідно до законодавства України регламентується Порядком визнання здобутих в іноземних вищих навчальних закладах ступенів вищої освіти, затвердженим наказом Міністерства освіти і науки України від 05.05.2015 № 504 (далі за текстом - Порядок № 504).

Відповідно до п. 1 розділу VI Порядку № 504 ступені вищої освіти, присуджені освітніми установами, мають визнаватися компетентними органами, якщо немає суттєвої різниці між іноземною кваліфікацією, визнання якої запитує Заявник, та відповідною кваліфікацією в Україні, за винятком випадків, зазначених у пункті 2 цього розділу.

Компетентний орган на підставі Висновку приймає одне з таких рішень, яке оформлюється в установленому законодавством порядку: про визнання Документа, на підставі якого Заявнику видається Свідоцтво; про відмову у визнанні поданого Документа, про що Заявнику направляється відповідне повідомлення із зазначенням підстав прийняття такого рішення.

Відповідно до пп. 1 п. 2 розділу VI Порядку № 504 рішення про відмову у визнанні поданого Документа приймається у разі, якщо документи видані освітніми установами, які не є офіційно визнаними в системі освіти держави, в якій вони функціонують.

Відповідно до ст. 2 Закону України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях», який був чинним на момент виникнення спірних правовідносин, правовий статус тимчасово окупованих територій у Донецькій та Луганській областях, Автономній Республіці Крим та місті Севастополі, а також правовий режим на зазначених територіях визначаються цим Законом, Законом України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, принципами та нормами міжнародного права.

Тимчасова окупація Російською Федерацією територій України, визначених частиною першою статті 1 цього Закону, незалежно від її тривалості є незаконною і не створює для Російської Федерації жодних територіальних прав.

Діяльність збройних формувань Російської Федерації та окупаційної адміністрації Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, що суперечить нормам міжнародного права, є незаконною, а будь-який виданий у зв`язку з такою діяльністю акт є недійсним і не створює жодних правових наслідків, крім документів, що підтверджують факт народження або смерті особи на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях, які додаються відповідно до заяви про державну реєстрацію народження особи та заяви про державну реєстрацію смерті особи.

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» будь-які органи, їх посадові та службові особи на тимчасово окупованій території та їх діяльність вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом.

Будь-який акт (рішення, документ), виданий органами та/або особами, передбаченими частиною другою цієї статті, є недійсним і не створює правових наслідків.

Як вбачається з матеріалів справи, 25.06.2021 ОСОБА_1 видано диплом спеціаліста за спеціальністю «лікарська справа» Государственной образовательной организации Высшего профессионального образования «Донецкий национальный медицинский университет им. Н. Горького». Диплом виданий Донецькою народною республікою (ДНР).

Суд акцентує увагу на тому, що диплом ОСОБА_1 виданий органом на тимчасово окупованій території України, діяльність якого вважається незаконною в силу того, що такий орган створений у порядку не передбаченому законодавством України. Відтак, диплом позивача є документом, який виданий нелегітимною структурою.

Враховуючи викладене та відповідно до положень ч. 3 ст. 9 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» диплом ОСОБА_1 є недійсним і не створює жодних правових наслідків.

Поряд з викладеним вище, суд зазначає, що для визнання освітніх документів, виданих закладами освіти Російської Федерації, застосовувалася Угода між Кабінетом Міністрів України і Урядом Російської Федерації про взаємне визнання та еквівалентність документів про освіту і вчені звання від 26.05.2000, яка діяла на період виникнення спірних правовідносин.

Станом на момент винесення рішення у цій справі вказана Угода денонсована листом Міністерства закордонних справ України від 10.08.2022 № 72/14-612/1-59801.

Статтею 9 Угоди між Кабінетом Міністрів України і Урядом Російської Федерації про взаємне визнання та еквівалентність документів про освіту і вчені звання від 26.05.2000 передбачалось, що диплом про повну вищу освіту і кваліфікацію спеціаліста, що видається в Україні, і диплом про вищу професійну освіту і кваліфікацію дипломованого спеціаліста, що видається в Російській Федерації, визнаються еквівалентними.

Відповідно до ст. 13 Угоди між Кабінетом Міністрів України і Урядом Російської Федерації про взаємне визнання та еквівалентність документів про освіту і вчені звання від 26.05.2000 ця Угода розповсюджується на документи державного зразка про освіту і вчені звання, що видаються на території держав Сторін, а також на документи державного зразка, що видаються установами освіти кожної із Сторін, що розташовані на території інших держав.

Проте, ключовим у межах розгляду цієї справи є те, що диплом, який отримав ОСОБА_1 , видавався саме Донецькою народною республікою, а не російською федерацією, відтак Угода між Кабінетом Міністрів України і Урядом Російської Федерації про взаємне визнання та еквівалентність документів про освіту і вчені звання від 26.05.2000 не могла застосовуватись Міністерством освіти і науки України до процедури визнання диплому, виданого не російською федерацією, а самопроголошеною і невизнаною Донецькою народною республікою. До того ж, Государственной образовательной организации Высшего профессионального образования «Донецкий национальный медицинский университет им. М. Горького», який видав спірний диплом, не є установою освіти російської федерації, що розташована на території іншої держави.

Таким чином, з огляду на зазнане вище у Міністерства освіти і науки України були відсутні підстави для прийняття рішення про визнання документа про освіту позивача, а саме диплому виданого Государственной образовательной организацией Высшего профессионального образования «Донецкий национальный медицинский университет им. М. Горького».

Щодо правового статусу Донецького національного медичного університету ім. М. Горького, то суд зазначає таке.

Відповідно до наказу Міністерства охорони здоров`я України № 876 від 21.11.2014 «Про організацію діяльності Донецького національного медичного університету імені М. Горького» установлено, що до завершення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей Донецький національний медичний університет імені М. Горького тимчасово проводить свою діяльність на базі Краснолиманського медичного коледжу Донецького національного медичного університету імені М. Горького, який розміщується за адресою: м. Красний Лиман, вул. Кірова, будинок 27.

Відповідно до п. 3 наказу Міністерства охорони здоров`я України № 876 від 21.11.2014 «Про організацію діяльності Донецького національного медичного університету імені М. Горького» ректору Донецького національного медичного університету імені М. Горького Ю. Думанському наказано: 1) в оперативному порядку вирішувати всі питання забезпечення початку нового 2014/2015 навчального року на базі Краснолиманського медичного коледжу Донецького національного медичного університету імені М. Горького, починаючи його з 01 грудня 2014 року; 2) забезпечити оперативне інформування працівників та осіб, які навчаються у Донецькому національному медичному університеті імені М. Горького, з усіх питань, що стосуються роботи цього університету; 3) вжити заходів щодо тимчасового розміщення структурних підрозділів Донецького національного медичного університету імені М. Горького, зокрема, гуртожитків, використовуючи бази інших вищих навчальних закладів, закладів охорони здоров`я та установ, а також інші приміщення згідно з законодавством.

Відповідно до наказу Міністерства охорони здоров`я від 22.12.2016 № 1394 «Про перейменування Донецького національного медичного університету ім. М. Горького» вирішено перейменувати Донецький національний медичний університет ім. М. Горького у Донецький національний медичний університет.

Як вбачається із Реєстру суб`єктів освітньої діяльності, що доступний за посиланням: https://registry.edbo.gov.ua/university/4/, то Донецький національний медичний університет є визнаним Україною вищим навчальним закладом.

Поряд з цим, за даними відкритих джерел, зокрема, із веб-сайту https://dnmu.ru/ та свидетельства о государственной регистрации изменения названия Университета, яке розміщується на цьому ж веб-сайті, встановлено факт незаконного створення нелегітимної установи, а саме Государственной образовательной организации высшего профессионального образования «Донецкий медицинский университет имени М. Горького».

Як вбачається з тверджень позивача, він вступав до університету у 2015 році, а саме у той час, коли Донецький національний медичний університет ім. М. Горького змінив своє розташування через окупацію частини Донецької області окупантами.

Відтак, виникла ситуація, коли підконтрольний Україні і визнаний нею Донецький національний медичний університет ім. М. Горького (в подальшому - Донецький національний медичний університет) змінив своє розташування і приймав на навчання абітурієнтів та студентів на підконтрольній Україні території. За наслідками такого навчання студенти отримували диплом державного зразка.

З матеріалів справи не вбачається, що Донецький національний медичний університет ім. М. Горького (в подальшому - Донецький національний медичний університет) ліквідовувався або реорганізовувався, зокрема, і в 2015 році, коли позивач вступив на навчання.

Відтак, в силу того, що позивач не закінчив Донецький національний медичний університет, а навчався в нелегітимній установі Государственная образовательная организация высшего профессионального образования «Донецкий медицинский университет имени М. Горького», то отримав диплом нелегітимної організації ДНР, який не може бути легалізований відповідно до українського законодавства.

Додатково суд звертає увагу і на те, що механізм атестації для визнання кваліфікацій, результатів навчання та періодів навчання в системі вищої освіти, здобутих на тимчасово окупованій території України після 20 лютого 2014 року регламентується Порядком проходження атестації для визнання здобутих кваліфікацій, результатів навчання та періодів навчання в системі вищої освіти, здобутих на тимчасово окупованій території України після 20 лютого 2014 року, затвердженим наказом Міністерства освіти і науки України від 19.05.2016 № 537 (далі за текстом - Порядок № 537).

Відповідно до п. 2 Порядку № 537 проходження атестації - це підтвердження вищим навчальним закладом кваліфікацій, періодів та результатів навчання в системі вищої освіти, здобутих на тимчасово окупованій території України після 20 лютого 2014 року, з метою реалізації академічних та професійних прав осіб.

Відповідно до п. 4 Порядку № 537 документи про освіту, видані на тимчасово окупованій території України, не визнаються.

Відповідно до п. 8 Порядку № 537 уразі успішного проходження атестації та зарахування на навчання або присудження ступеня вищої освіти, присвоєння відповідної кваліфікації за результатами проходження атестації Заявник протягом року з дати проходження атестації має право пройти комплексні контрольні заходи у вищому навчальному закладі, в якому йому було присуджено ступінь вищої освіти та присвоєно відповідну кваліфікацію або в якому він продовжує навчання, та отримати документ про вищу освіту державного зразка та додаток до нього з диференційованими оцінками.

Відповідно до п. 10 Порядку № 537 для навчальних закладів, які здійснюють підготовку фахівців за медичними спеціальностями, допускається поновлення Заявників на 3 курс та у разі успішного складання ними ліцензованих інтегрованих іспитів «Крок 1» як елемента державної атестації подальше їх переведення на 5 курс з урахуванням результатів атестації за рішенням Комісії.

Відтак, українськи законодавством встановлено процедуру, яку може пройти особа, яка навчалась після 20.02.2014 в системі вищої освіти на тимчасово окупованій території, щоб отримати диплом державного зразка про отримання вищої освіти.

Натомість, українським законодавством чітко передбачено, що документи про освіту, видані на тимчасово окупованій території України, не визнаються.

Враховуючи все викладене вище, суд не вбачає протиправної поведінки у діях Міністерства освіти і науки України стосовно відмови у видачі диплома державного зразка ОСОБА_1 .

Статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ч. 1 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України).

Частинами 1 та 2 ст. 6 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Так, Європейський суд з прав людини у п. 50 рішення від 13.01.2011 (остаточне) по справі «Чуйкіна проти України» (case of Chuykina v. Ukraine) (Заява № 28924/04) зазначив, що суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює «право на суд», в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21.02.1975 у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom), пп. 2836, Series A № 18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог п. 1 ст. 6 Конвенції. Ціль Конвенції гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати «вирішення» спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для п. 1 ст. 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах «Мултіплекс проти Хорватії» (Multiplex v. Croatia), заява № 58112/00, п. 45, від 10.07.2003, та «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II).

Аналіз наведених норм у їх сукупності дає підстави для висновку про те, що завданням судочинства є вирішення судом спору з метою ефективного захисту порушеного права.

Статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи зі змісту статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року справедливість судового рішення вимагає, аби такі рішення достатньою мірою висвітлювали мотиви, на яких вони ґрунтуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення і мають оцінюватись у світлі обставин кожної справи. Національні суди, обираючи аргументи та приймаючи докази, мають обов`язок обґрунтувати свою діяльність шляхом наведення підстав для такого рішення. Таким чином, суди мають дослідити: основні доводи (аргументи) сторін та з особливою прискіпливістю й ретельністю - змагальні документи, що стосуються прав та свобод, гарантованих Конвенцією.

Рішенням ЄСПЛ від 19 квітня 1993 року у справі «Краска проти Швейцарії» визначено, що ефективність справедливого розгляду досягається тоді, коли сторони процесу мають право представити перед судом ті аргументи, які вони вважають важливими для справи. При цьому такі аргументи мають бути почуті, тобто ретельно розглянуті судом. Іншими словами, суд має обов`язок провести ретельний розгляд подань, аргументів та доказів, поданих сторонами.

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію, сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (RuizTorija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а).

Отже, виходячи із заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України, оцінки поданих доказів за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, виходячи з наведених висновків в цілому, суд доходить висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 не підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З огляду на те, що суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні позову, то не підлягає відшкодуванню позивачу за рахунок бюджетних асигнувань відповідача судовий збір.

Керуючись ст. ст. 1, 2, 9, 72-78, 241-246, 250 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 - відмовити повністю.

Рішення, відповідно до ст. 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма часниками справи, якщо таку скаргу не було подано, а у разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного провадження.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо у судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту.

Суддя К.С. Пащенко