ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2022 року

м. Київ

справа № 161/14431/20

провадження № 51-596км22

Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

за участю:

секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,

прокурора ОСОБА_5 ,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора ОСОБА_6 , який брав участь у розгляді кримінального провадження судами першої та апеляційної інстанцій, на ухвалу Волинського апеляційного суду від 04 листопада 2021 року щодо

ОСОБА_7 ,

ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянки України, уродженки с. Млинове Ратнівського району Волинської обл., зареєстрованої в АДРЕСА_1 та жительки цього АДРЕСА_2 , раніше не судимої,

за обвинуваченням у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст.190; ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 369 Кримінального кодексу України (далі КК).

Зміст оскарженого судового рішення і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини

За вироком Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 червня 2021року ОСОБА_7 визнано винуватою за ч. 1 ст. 190 КК і засуджено до покарання у виді штрафу в розмірі двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 34 000 грн.

Цим же вироком ОСОБА_7 визнано невинуватою у пред`явленому обвинуваченні за ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 369 КК та виправдано на підставі п. 1 ч. 1 ст. 373 Кримінального процесуального кодексу України (далі КПК).

Вирішено питання процесуальних витрат, речових доказів та арешту майна упровадженні.

Згідно з встановленими фактичними обставинами, які детально викладено у вироку, заступник начальника відділу режиму та технічного захисту інформації Головного управління Національної поліції (надалі ГУНП) у Волинській області ОСОБА_7 (відповідно до наказу начальника ГУНП у Волинській області про призначення на посаду №396 о/с від 20 квітня 2019 року), будучи особою, уповноваженою на виконання функцій держави та під час виконання службових обов`язків постійно здійснювала функції представника влади та службової особи шляхом обману заволоділа коштами потерпілого ОСОБА_8 на загальну суму 1200 дол. США.

Так, слідчий слідчого відділу Луцького ВП ГУНП у Волинській області ОСОБА_9 здійснював досудове розслідування у кримінальному провадженні №12019030010002778 від 27 липня 2019 року за ст. 290 КК, під час якого 26 липня 2019 року в ході огляду місця події було вилучено автомобіль марки «Volkswagen Bora» (д. н. з. НОМЕР_1 ), яким користувався ОСОБА_8 . За ухвалою слідчого судді Луцького міськрайонного суду Волинської області від07серпня 2019 року на цей транспортний засіб було накладено арешт.

У лютому 2020 року обвинувачена ОСОБА_7 , точного дня та часу органом досудового розслідування не встановлено, перебуваючи біля готелю «Україна» на вул.Словацького, 2, в м. Луцьку, будучи працівником правоохоронного органу, з корисливих мотивів та з метоюпротиправногозбагачення, діючи з єдиним умислом, спрямованим на заволодіння чужим майном шляхом обману, достовірно знаючи, що здійснення досудового розслідування кримінальних проваджень та прийняття у них рішень, як і вирішення питання щодо повернення тимчасово вилученого та арештованого майна, не входить до її повноважень, дізнавшись, що ОСОБА_8 хоче повернутиавтомобіль і документи на нього, адосудове розслідування у кримінальному провадженні № 12019030010002778 здійснює слідчий слідчого відділу Луцького ВП ГУНП у Волинській області ОСОБА_9 , вирішила шляхом обману заволодіти коштами ОСОБА_8 та з цією метою запевнила останнього в можливості вирішення нею питання про повернення вилученого автомобіля.

Так, вона під час спілкування переконала ОСОБА_8 у можливості позитивно вирішити вказане питання шляхом нібито надання слідчому слідчого відділу Луцького ВП ГУНП у Волинській області ОСОБА_9 грошових коштів у сумі 1500 дол. США як неправомірної вигоди за вжиття заходів щодо повернення транспортного засобу «Volkswagen Bora» (д. н. з. НОМЕР_1 ) і свідоцтва про його реєстрацію серії НОМЕР_2 , з яких 300 дол. США мали бути оплачені адвокату за виконану роботу з оформлення документів, хоча реально наміру робити цього не мала.

Зважаючи на вищевказане повідомлення, а також усвідомлюючи, що ОСОБА_7 завдяки посаді, яку вона займала, зможе передати неправомірну вигоду слідчому слідчого відділу Луцького ВП ГУНП у Волинській області ОСОБА_9 за вчинення дій у вигляді повернення автомобіля марки «Volkswagen Bora» та свідоцтва про його реєстрацію, будучи переконаним щодо дійсної можливості вирішення зазначеного питання, ОСОБА_8 погодився на пропозицію ОСОБА_7 про передачу грошових коштів.

ОСОБА_7 , перебуваючи 19 березня 2020 року о 10:52неподалік продуктового магазину «Апетит», що на АДРЕСА_3 , умисно, продовжуючи реалізацію свого протиправного умислу, спрямованого на незаконне заволодіння чужим майном шляхом обману, з метою власного протиправного збагачення, заздалегідь не маючи на меті реально виконати свої обіцянки та вплинути на вирішення питання стосовно повернення автомобіля слідчим, повідомила ОСОБА_8 завідомо неправдиві відомості про особисте спілкування зі слідчим з приводу можливості повернення транспортного засобу і протиправно одержала від нього грошові кошти в сумі 500 дол. США, що згідно з офіційним курсом НБУ на момент вчинення становила 13 630 грн, як нібито частину неправомірної вигоди для передачі слідчому, хоча насправді не мала наміру передавати вказані грошові кошти, а привласнила їх.

Вона ж, 27 квітня 2020 року близько 17:20, перебуваючи поблизу приміщення ГУНП у Волинській області за адресою: вул. Винниченка, 11, м. Луцьк, продовжуючи реалізацію свого протиправного умислу, спрямованого на незаконне заволодіння чужим майном шляхом обману, з метою власного протиправного збагачення, заздалегідь не маючи на меті реально виконати свої обіцянки та вплинути на вирішення питання стосовно повернення автомобіля слідчим, заволоділа належними ОСОБА_8 грошовими коштами в сумі 700 дол. США, за офіційним курсом НБУ на момент вчинення становила 18 998 грн, які останній їй передав як нібито другу частину неправомірної вигоди для передачі слідчому, хоча насправді ОСОБА_7 не мала наміру передавати вказані кошти, а привласнила їх.

Волинський апеляційний суд ухвалою від 04 листопада 2021 року задовольнив частково апеляційну скаргу прокурора та змінив вирок місцевого суду в частині призначеного покарання, зокрема зменшив ОСОБА_7 покарання, призначене за ч. 1ст. 190 КК, призначившипокарання у виді штрафу в розмірі 30 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 510 грн. У решті вирок Луцького міськрайонного суду Волинської області від 16 червня 2021 року залишив без змін.

Вимоги та узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

За змістом касаційної скарги прокурор, не погоджуючись з ухвалою апеляційного суду через істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просить скасувати її та призначити новий розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_7 в суді апеляційної інстанції.

Сторона обвинувачення в поданій скарзі не погоджується з рішенням апеляційного суду в частині ненадання судом належних мотивів на спростування доводів апеляційної скарги прокурора щодо неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність, зокрема в частині виправдання ОСОБА_7 зач.4 ст. 27, ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 369 КК.

На обґрунтування своєї позиції посилається на протоколи за результатами проведення негласних слідчих (розшукових) дій (далі НСРД), відповідно до яких ОСОБА_7 під час розмов із ОСОБА_8 зазначала про її спілкування зі слідчим ОСОБА_9 щодоповернення автомобіля потерпілого та свідоцтва про його реєстрацію.

Звертає увагу, що суд належним чином не спростував, що ОСОБА_7 , висловлюючи зазначені вище твердження ОСОБА_8 , усвідомлювала наявність у її діях ознак підбурювання до надання третій особі службовій особі, яка займає відповідальне становище (слідчому), неправомірної вигоди, умисно та свідомо їх вчиняла, активно схиляла потерпілого до передачі коштів (неправомірної вигоди), що давали потерпілому підстави сприймати її дії та слова реальними.

Додає, що апеляційний суд обґрунтував ухвалу доказами, які не були належним чином досліджені та оцінені, при цьому безпідставно відмовив у задоволенні клопотання прокурора про повторне їх дослідження.

З огляду на це касатор уважає, що ухвала апеляційного суду не відповідає вимогам статей 370, 419 КПК.

Позиції інших учасників судового провадження

Від учасників процесу заперечень на касаційну скаргу не надходило.

У судовому засіданні прокурор ОСОБА_5 підтримала касаційну скаргу та просила її задовольнити.

Мотиви Суду

Відповідно до ч. 2ст. 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанції у межах касаційної скарги.

Частина 1 ст. 438 КПК регламентує, що підставами для скасування або зміни судових рішень при розгляді справи в суді касаційної інстанції є: істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність; невідповідність призначеного покарання тяжкості кримінального правопорушення та особі засудженого.

Висновок суду щодо доведеності винуватості ОСОБА_7 у вчиненні інкримінованого їй кримінального правопорушення за обставин, установлених місцевим судом, а також щодо правильності кваліфікації її дій за ч. 1 ст. 190 КК Верховний Суд не перевіряє, оскільки законності й обґрунтованості судового рішення в цій частині прокурор не оскаржує.

Суд відхиляє твердження прокурора про ненадання апеляційним судомналежних мотивів на спростування доводів апеляційної скарги прокурора стосовно неправильного застосування місцевим судом закону України про кримінальну відповідальність, що призвело до безпідставного виправдання ОСОБА_7 за ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 369 КК.

Відповідно до ст. 370 КПК судове рішення повинно бути законним, обґрунтованим та вмотивованим.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 373 КПК виправдувальний вирок ухвалюється у разі, якщо не доведено, що вчинено кримінальне правопорушення, в якому обвинувачується особа.

Пунктом 1 ч. 3 ст. 374 КПК передбачено, що мотивувальна частина виправдувального вироку повинна містити формулювання обвинувачення, пред`явленого особі та визнаного судом недоведеним, а також підстави для виправдання обвинуваченого із зазначенням мотивів, виходячи з яких суд відкидає докази обвинувачення.

Як регламентовано ст. 62 Конституції України та ст. 17 КПК, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом (недопустимих доказах), атакож на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Згідно з вимогами ст. 91 КПК доказуванню у кримінальному провадженні підлягають, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Обов`язок доказування зазначених обставин покладається на слідчого, прокурора та в установлених КПК випадках на потерпілого.

Обвинувальний вирок може бути постановлено судом лише в тому випадку, коли винуватість обвинуваченої особи доведено поза розумним сумнівом.

Тобто, дотримуючись засади змагальності й виконуючи свій професійний обов`язок, передбачений ст. 92 КПК, сторона обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити факти, встановлені в суді, а саме винуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, що є предметом судового розгляду, крім того, що інкриміноване кримінальне правопорушення було вчинено і обвинувачений є винним у вчиненні цього кримінального правопорушення.

Із матеріалів кримінального провадження вбачається, що місцевий суд повно йусебічно розглянув обставини кримінального провадження, проаналізував докази, надані стороною обвинувачення на підтвердження винуватості ОСОБА_7 , та дійшов правильного висновку, що сторона обвинувачення не надала належних і достатніх доказів, які би доводили вчинення нею кримінального правопорушення, передбаченогоч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 369 КК.

Зокрема, місцевий суд дослідив і належним чином оцінив із дотриманням вимог статей 23, 94 КПК як показання обвинуваченої ОСОБА_7 , потерпілого ОСОБА_8 та свідка ОСОБА_9 , так і письмові докази у кримінальному провадженні, зокрема протоколи за результатами проведення НСРД.

За наслідками всебічного, повного й неупередженого дослідження всіх обставин кримінального провадження, керуючись законом, оцінивши кожний доказ із точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів із точки зору достатності та взаємозв`язку, місцевий суд дійшов висновку, щоне доведено,що ОСОБА_7 вчинила кримінальне правопорушення, передбаченеч.4 ст. 27, ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 369 КК, у якому вона обвинувачується.

Суд обґрунтував цей висновок тим, що надані стороною обвинувачення докази не доводять того, що дії ОСОБА_7 мають ознаки підбурювання до закінченого замаху на надання третій особі службовій особі, яка займає відповідальне становище, неправомірної вигоди за вчинення службовою особою, яка займає відповідальне становище, в інтересах того, хто надає таку вигоду, дій ізвикористанням наданого їй службового становища.

У кримінальному праві усталеним є підхід до кваліфікації кримінального правопорушення за суб`єктивним ставленням винного до вчиненого діяння і заподіяних наслідків, а встановлення змісту цього психічного ставлення особи належить до обставин, що підлягають доказуванню за ст. 91 КПК та має бути доведеним поза розумним сумнівом. Такої сукупності доказів, які би свідчили про усвідомлення ОСОБА_7 того, що вона своїми діями схиляє потерпілого саме до надання неправомірної вигоди службовій особі в цьому провадженні судом не встановлено.

З огляду на фактичні обставини справи суд першої інстанції дійшов висновку про те, що дії ОСОБА_7 були способом шахрайства, спрямованим виключно на заволодіння грошима потерпілого шляхом обману.

Як убачається з вироку, місцевий суд у своєму рішенні навів детальний аналіз досліджених ним доказів, у тому числі й тих, на які посилається прокурор укасаційній скарзі, та дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність того, що ОСОБА_7 вчинила кримінальне правопорушення, передбаченеч. 4 ст. 27, ч. 2 ст.15, ч. 3 ст. 369 КК.

Як установив суд першої інстанції, з яким погодився і апеляційний суд, поведінка ОСОБА_7 , яка не відмовилася у надати відповідну допомогу потерпілому ОСОБА_8 з метою незаконного заволодіння його коштами шляхом обману, мала швидше інформативний, а не спонукальний характер, що є обов`язковим для кваліфікації підбурення як виду співучасті, адже воно насамперед полягає у схилянні іншого співучасника до вчинення злочину.

Разом з тим сторона обвинувачення не надала жодних даних про те, яким чином (умовлянням, підкупом, погрозою, примусом чи інакше) ОСОБА_7 схилила ОСОБА_8 до вчинення кримінального правопорушення, якими саме діями вона «сформувала у ОСОБА_8 хибне уявлення» про те, що лише за умови надання неправомірної вигоди можна повернути транспортний та свідоцтво про реєстрацію до нього.

Такі висновки місцевого суду достатнім чином мотивовані і ґрунтуються на даних, належно перевірених у судовому засіданні та змістовно наведених у вироку.

Апеляційний суд, переглядаючи кримінальне провадження щодо ОСОБА_7 , належним чином перевірив доводи, викладені в апеляційній скарзі сторони обвинувачення, щодо необґрунтованого виправдання ОСОБА_7 і вмотивовано визнав їх такими, що не відповідають зібраним у кримінальному провадженні доказам. Апеляційний суд проаналізував ці доводи, дав на них вичерпні відповіді та, залишаючи без задоволення апеляційну скаргу прокурора, згідно з вимогами ст. 419 КПК зазначив в ухвалі достатні підстави, на яких визнав їх необґрунтованими.

Суд касаційної інстанції погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій, вважає їх правильними. Переконливих доводів, які би ставили під сумнів законність і умотивованість цих висновків, касаційна скарга прокурора не містить.

Крім того, Верховний Суд у цій частині також зазначає про те, щовідповідно до ч. 4 ст. 27 КК підбурювачем є особа, яка умовлянням, підкупом, погрозою, примусом або іншим чином схилила іншого співучасника до вчинення кримінального правопорушення.

У разі кваліфікації дій особи як підбурювання на вчинення злочину суди мають на підставі дослідження всієї сукупності доказів та оцінки всіх доречних фактичних обставин кримінального провадження зробити належним чином мотивований висновок щодо того, чи були дії обвинуваченого за своїм характером об`єктивноспрямовані саме на збудження в іншої особи бажання або на зміцнення рішучості й наміру вчинити злочин. Із суб`єктивної сторони підбурювач повинен усвідомлювати, що саме його дії мають схилити до вчинення злочину особу, яка до цього або не мала наміру його вчинити, або крім висловлення наміру не мала рішучості його реалізувати.

Зазначене узгоджується з позицією, наведеною в постановах Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 18 січня 2021 року (справа №138/3717/16-к, касаційне провадження № 51-3194км19) та від 16 лютого 2022року (справа № 161/5626/20, касаційне провадження № 51-5991км20).

Щодо доводів прокурора про порушення апеляційним судом вимогст. 404 КПК, то вони також є безпідставними, виходячи з такого.

Відповідно до ч. 3ст. 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду всуді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

За змістом цієї норми процесуального закону учасник судового провадження має право не лише формально заявити клопотання про повторне дослідження обставин або доказів, а й навести, які конкретно обставини (докази) потрібно дослідити, та обґрунтувати, чому вони досліджені судом першої інстанції неповністю або зпорушеннями чи взагалі не досліджені.

Між тим, як указав апеляційний суд, прокурор, заявляючи клопотання про повторне дослідження окремих доказів, установлених під час судового розгляду, не зазначив обґрунтованих доводів про порушення, допущені судом першої інстанції під час їх дослідження, та не навів в апеляційній скарзі обґрунтованих мотивів того, що місцевий суд невірно оцінив надані стороною обвинувачення докази, або не врахував якихось доказів. Усі доводи апеляційної скарги прокурора фактично зводяться до його незгоди з висновками суду першої інстанції щодо оцінки доказів, які суд дослідив та про які вказав у вироку, а отже, доводи прокурора про те, що суд першої інстанції не надав належної оцінки доказам у кримінальному провадженні, не ґрунтуються на законі.

Таким чином, апеляційний суд, розглянувши апеляційну скаргу прокурора, належним чином перевірив викладені в ній доводи й ухвалив умотивоване рішення про обґрунтованість вироку суду першої інстанції та виправдання ОСОБА_7 за ч. 4 ст. 27, ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 369 КК, атому доводи прокурора про істотне порушення судом апеляційної інстанції вимог кримінального процесуального закону єбезпідставними.

Твердження прокурора, що суд апеляційної інстанції не дав відповідей на всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, є неспроможними. Вимоги до мотивування судових рішень засновані на положенняхст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Питання про те, чи виконав суд свій обов`язок, може бути визначено тільки з урахуванням конкретних обставин справи. Зважаючи на позиції ЄСПЛ про неможливість тлумачення п. 1 ст. 6 цієї Конвенції як такого, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент під час обґрунтування судами своїх рішень (справа «Салов проти України»), у цьому кримінальному провадженні такі стандарти дотримано. Апеляційний суд дав обґрунтовані відповіді на основні доводи, зазначені в апеляційній скарзі прокурора, навів переконливі аргументи на їх спростування, указав підстави, з яких визнав апеляційну скаргу необґрунтованою, та належним чином мотивував свою позицію.

Водночас, як неодноразово зазначав у своїх рішеннях ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у вищезгаданій Конвенції, який захищає особу від свавілля; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами попередніх інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Доводи в касаційній скарзі прокурора аналогічні доводам, викладеним в апеляційній скарзі прокурора, які суд апеляційної інстанції перевірив і на які дав змістовні відповіді.

Колегія суддів уважає, що ухвала апеляційного суду відповідає вимогам статей 370, 419 КПК, та погоджується з наведеними в ній висновками про законність іобґрунтованість вироку суду першої інстанції.

Перевіривши доводи прокурора, колегія суддів дійшла висновку, що по суті він не погоджується з установленими фактичними обставинам справи, що не є предметом касаційного розгляду, натомість цим доводам дав належну правову оцінку суд апеляційної інстанції.

Таким чином, істотних порушень вимог кримінального процесуального закону, неправильного застосування закону України про кримінальну відповідальність,які би були безумовними підставами для скасування судового рішення, про що йдеться вкасаційній скарзі прокурора, Верховний Суд не встановив.

Керуючись статтями 433, 434, 436, 441, 442 КПК, Верховний Суд

ухвалив:

Ухвалу Волинського апеляційного суду від 04 листопада 2021 року щодо ОСОБА_7 залишити без зміни, а касаційну скаргу прокурора ОСОБА_6 , який брав участь у розгляді кримінального провадження судами першої та апеляційної інстанцій, без задоволення.

Постанова набирає законної сили з моменту проголошення, є остаточною йоскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3